ТЕМА 4

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

 

Цілі і завдання вивчення теми 4:

-  розглянути форми, типи та джерела фінансування інвестиційної діяльності;

-  розкрити методи фінансування інвестиційної діяльності;

-  розглянути оцінку вартості інвестиційних ресурсів;

-  визначити методи оптимізації структури інвестиційних ресурсів.

 

4.1. Загальна характеристика форм, типів та джерел фінансування інвестиційної діяльності.

4.2. Методи фінансування інвестиційної діяльності.

4.3. Оцінка вартості інвестиційних ресурсів.

4.4. Методи оптимізації структури інвестиційних ресурсів.

 

4.1. Інвестиційні рішення можуть прийматися лише за наявності відповідних фінансових джерел. В іншому разі інвестор може стати неплатоспроможним з усіма наслідками, які з цього випливають.

Інвестиційні ресурси – це усі види грошових та інших активів, що залучаються для здійснення вкладень в об’єкти інвестування.

Розрізняють такі форми інвестиційних ресурсів: фінансові (грошові кошти, цінні папери, інші фінансові інструменти), матеріальні (машини, обладнання, споруди; сировини, матеріали, напівфабрикати), нематеріальні (інновації, патенти, ліцензії, товарні знаки тощо), трудові, інформацію та підприємницький хист.

 Базою формування інвестиційних ресурсів підприємства може бути капітал, призначений для збільшення статутного фонду та реінвестицій, зокрема, це: чистий прибуток, аморти­заційні відрахування; кошти, одержані від реалізації капітальних активів; надходження від продаж окремих фінансових інстру­ментів та інші джерела.

Основною метою формування інвестиційних ресурсів підприємства –  є задоволення потреб у придбанні необхідних інвестиційних активів та оптимізація їх структури з позицій за­безпечення ефективних результатів інвестиційної діяльності.

Формування інвестиційних ресурсів є важливою складовою не тільки інвестиційної, а й фінансової стратегії підприємства. Інвестиційні ресурси мають забезпечити безперервну інвестиційну діяльність у передбачених обсягах, найбільш ефективне використання власних фінансових коштів, що спрямовуються на ці цілі, фінансову стійкість підприємства в довгостроковій перспективі.

Формування інвестиційних ресурсів підприємства здійснюється у такі етапи:

1. Прогнозування потреби у загальному обсязі інвестиційних ресурсів.

2. Вивчення можливості формування інвестиційних ресурсів за рахунок різноманітних джерел.

3.Визначення методів фінансування окремих інвестиційних проектів та програм.

4.Оптимізація структури джерел формування інвестиційних ресурсів.

Методичні підходи  до формування інвестиційних ресурсів істотно відрізняються один від одного залежно від об’єктів інвестування –  реальних або фінансових.

Прогнозування потреби в інвестиційних ресурсах для реального інвестування здійснюється у певній послідовності.

1. Обсяг фінансових коштів для реального інвестування, що визначається на першій стадії формування інвестиційних ресурсів підприємства, передбачається спрямувати на нове будівництво, на придбання  підприємств,  розширення.

2. Оцінка підприємства на основі ринкової вартості ґрунтується на використанні даних про продаж аналогічних підприємств.

3. Після прогнозування потреби в інвестиційних ресурсах для реального інвестування вивчаються можливості формування інвестиційних ресурсів за рахунок різноманітних джерел.

4. При визначенні методів фінансування окремих інвестиційних програм і проектів розраховують пропорції в структурі джерел інвестиційних ресурсів.

5. Необхідність оптимізації структури джерел формування інвестиційних ресурсів – заключного етапу формування інвестиційних ресурсів –  зумовлена тим, що розраховане співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел ресурсів може не відповідати вимогам фінансової стратегії підприємства й істотно знижувати його фінансову стійкість. У процесі оптимізації структури джерел формування інвестиційних ресурсів необхідно враховувати основні особливості кожної із груп джерел фінансування.

Джерела фінансування інвестиційної діяльності – це джерела виникнення цінностей, які вкладаються в об’єкти інвестування. Від підбору джерел фінансування залежить не тільки життєздатність інвестиційної діяльності, а й розподіл кінцевих доходів, ефективність використання авансованого капіталу, фінансова стійкість підприємства, що здійснює інвестування.

Згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:

1. власних фінансових ресурсів інвестора (власних коштів – прибутку, амортизаційних відрахувань страхових відшкодувань від стихійних аварій та лих, нагромаджень від стихійних аварій та лих, нагромаджень громадян та юридичних осіб);

2. позикових фінансових ресурсів інвесторів (банківських та державних кредитів та позик, облігаційних позик);

3. залучених коштів (коштів, отриманих від розміщення акцій, пайових та інших внесків громадян та юридичних осіб);

4. бюджетних інвестиційних асигнувань;

5. безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань громадян та юридичних осіб.

Власні джерела інвестицій характеризують загальну вартість коштів підприємства, що забезпечують його інвестиційну діяльність і належать йому на правах власності.

Основним джерелом фінансових ресурсів на діючих підприємствах є вартість реалізованої продукції (наданих послуг чи виконаних робіт),  різні частини якої в процесі розподілу виручки приймають форму грошових доходів і накопичень. Таким чином власні фінансові ресурси формуються головним чином за рахунок прибутку від основної та інших видів діяльності та амортизаційних відрахувань.

Реінвестований прибуток підприємства є одним із найбільш дешевих джерел фінансування  інвестицій, оскільки його використання дозволяє уникнути додаткових витрат пов’язаних з виплатою відсотків по кредитах чи витрат, пов’язаних з випуском цінних паперів. Крім того, у якості власних фінансових ресурсів можуть виступати кошти, отримані як відшкодування збитків від аварій чи стихійного лиха, а також грошові нагромадження та заощадження громадян і юридичних осіб.

Іншим джерелом фінансування інвестиційної діяльності виступають залучені кошти, тобто фінансові кошти, які не належать інвестору, але приймають участь у господарському обороті підприємства. До залучених кошті відносять надходження від продажу акцій, а також пайові та інші внески громадян і юридичних осіб.

Ще одним джерелом фінансування інвестиційної діяльності виступають позикові кошти, тобто фінансові ресурси, які підприємство обов’язкова повинно повернути. До позикових коштів належать банківські та державні кредити в позики, облігаційні позики тощо.

Використання позикового капіталу може інколи мати свої переваги: на відміну від дивідендів, які є розподілом прибутку, проценти за користування кредитами вважаються затратними, отже не оподатковуються; крім того, заборгованість вигідна у період підвищення темпів інфляції  оскільки виплати за борговими зобов’язаннями здійснюються коштами меншої купівельної спроможності. Мінусами позичкового капіталу є те, що із збільшенням його питомої ваги підвищуються суми сплати процентів, а це зменшує прибутковість його використання.

Крім того, слід зазначити, що найбільшу потребу в позикових коштах підприємства відчувають в період економічного спаду або в період високих темпів інфляції, але саме в цей період відсотки за користування позикою найвищі.

Інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок бюджетних інвестиційних асигнувань. Традиційно фінансування капітальних вкладень здійснювалось переважно за рахунок бюджетних коштів. Але збільшення дефіциту державного бюджету не дає надії розраховувати на розв’язання інвестиційних проблем за рахунок централізованих джерел фінансування.

Джерелом фінансування інвестиційної діяльності можуть виступати також благодійні та безоплатні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян.

Співвідношення видів фінансування інвестиційної діяльності формує структуру капіталу підприємства. Фінансова політика кожного підприємства повинна бути спрямована на оптимізацію співвідношення та забезпечення раціональної структури капіталу. 

 

4.2. Метод фінансування – це процес залучення інвестиційних ресурсів з метою фінансування інвестиційної діяльності.

Залежно від виду коштів існують такі методи фінансування інвестиційної діяльності, як: самофінансування, акціонування, боргове фінансування, фінансування за рахунок дотацій та змішане фінансування.

Самофінансування — здійснюється виключно за раху­нок власних коштів. Цей метод є основним для реалізації невели­ких інвестиційних проектів індивідуальних інвесторів. Головна роль серед власних джерел фінансування інвестиційних проектів, безумовно, належить прибутку, який залишається у підприємства після сплати податків та інших обов’язкових платежів.

 Акціонування – використовується  для  реалізації  великомасштабних реальних інвестицій при галузевій або регіональній диверсифікації інвестиційної діяльності. Емісія акцій, як метод фінансування інвестицій, зазвичай є альтернативою позиковому фінансуванню. І хоча використання додаткової емісії звичайних акцій якості альтернативи кредиту пов’язано з меншими витратами (при значному обсягів ресурсів, що залучаються), до позикового фінансування на практиці звертаються частіше.

Боргове фінансування – застосовується при фінансуван­ні інвестиційних проектів із високою нормою прибутковості (яка перевищує ставку позичкового відсотка) та незначними строка­ми окупності витрат. Основою боргового фінансування виступає інвестиційний кредит, який представляє собою економічні відно­сини між кредитором та позичальником з приводу фінансування інвестиційних заходів на засадах повернення і, як правило, із ви­платою відсотка. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позичкового капіталу) від кредитора до позичальника та в про­тилежному напрямку.

Необхідність інвестиційного кредиту пов’язана з об’єктивною розбіжністю у часі руху матеріальних і грошових потоків, що виникає у процесі відтворення суспільного продукту. Потреба в інвестиційному кредиті виникає через різницю у величині і термінах повернення капіталу, авансованого у вироб­ництво, а також у зв’язку з необхідністю одночасної інвестиції великих грошових коштів для розширення виробничого процесу.

З огляду на те, що інвестиційний кредит представляє собою економічні відносини між кредитором та позичальником, то він може функціонувати в таких формах, як: банківський інвестиційний кредит, державний інвестиційний кредит, міжнародний інвестиційний кредит, податковий інвестиційний кредит, товарний інвестиційний кредит та андерайтинг.

Банківський інвестиційний кредит – це основна форма інвестиційного кредиту, при якій грошові кошти на фінансуван­ня інвестиційних проектів надаються банківськими установами у тимчасове користування та з виплатою відсотка. Основними формами банківського інвестиційного кредиту є строкові креди­ти підприємцям, револьверні кредитні лінії та проектні кредити.

Державний інвестиційний кредит – це сукупність кредитних відносин, в котрих кредитором виступає держава, а позичальником підприємства, які відносяться до державної форми влас­ності. Він надається на капітальні вкладення виробничого призна­чення шляхом надання бюджетних позик безпосередньо міністерст­вам та відомствам, іншим державним органам виконавчої влади для фінансування підприємствами, організаціями та об’єднаннями через банківські установи об’єктів, будівництво яких тільки почи­нається на конкурсній основі, а також для фінансування раніше по­чатих перспективних будов, технічного переоснащення та реконструкції діючих підприємств, які відносяться до державної власності, за пріоритетними напрямками економіки України.

Міжнародний інвестиційний кредит – це економічні відно­сини між державами, іноземними банками і фірмами з приводу фінансування інвестиційної діяльності на засадах повернення у пев­ні строки та, як правило, із виплатою процента.

Податковий інвестиційний кредит – це відстрочка сплати податку на прибуток, що надається суб’єкту підприємницької діяльності на визначений строк із метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інвестиційних (інноваційних) програм із наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді до­даткових надходжень податку через загальне зростання прибут­ку, що буде отриманий згідно з чинним законодавством унаслідок реалізації інвестиційних програм. Інвестиційний податковий кредит має цільове призначення.

Товарний інвестиційний кредит існує у вигляді лізингу – як довгострокової здачі в оренду з правом викупу основних коштів, куплених орендодавачем для орендатора з метою їх ви­робничого призначення. Така форма інвестиційного кредиту ви­користовується інвестором через брак власних фінансових коштів або неможливість одержати банківський кредит для ре­ального інвестування, а також при інвестиціях у реальні проекти з невеликим строком експлуатації або з високим ступенем змін­ності технологій. Лізингодавачами можуть виступати спеціалізо­вані лізингові компанії, фінансові компанії, а також комерційні банки.

Фінансування інвестиційних проектів шляхом надання до­тацій – цей метод використовується для підтримки інвестиційних проектів урядовими чи неурядовими організаціями шляхом надан­ня дотацій, грантів, субвенцій, спонсорської та донорської допо­моги. Основним джерелом фінансування інвестиційних проектів у цьому методі є кошти державного та місцевого бюд­жетів, а також кошти централізованих державних фондів. Інвес­тиційні проекти, які передбачають залучення цих коштів, вибира­ються на конкурсній основі і мають відповідати стратегії еко­номічного й соціального розвитку та пріоритетним напрямкам структурної перебудови економіки.  

Фінансування інвестиційних проектів неурядовими ор­ганізаціями здійснюється переважно у вигляді грантів та спон­сорської допомоги. Як правило об’єктами таких інвестицій є соціальна інфраструктура чи соціально-політичні програми. Та­ке фінансування часто має вигляд гуманітарної допомоги.

Змішане фінансування – базується на комбінаціях різних методів фінансування інвестиційних проектів, і тому може бути ви­користаним для фінансування будь-яких інвестиційних проектів.

 

4.3. У прийнятті рішення про інвестування важливу роль відіграє визначення вартості інвестиційних ресурсів, або інвес­тиційного капіталу.

Вартість інвестиційного капіталу – це необхідна став­ка доходу, яку повинна мати фірма, щоб покривати витрати для залучення капіталів на ринку. Основними факторами, що визна­чають вартість інвестиційного капіталу, є: ризикованість доходів, вага заборгованості в структурі капіталу, фінансова стійкість компанії та інші фактори.

Вартість інвестованого капіталу є необхідною ставкою доходу, яку фірма мусить сплачувати для за­лучення капіталів, тому вона стає орієнтиром для вимірювання рівня прибутковості та ризику інвестицій.

Капітал, що необхідний підприємству для фінансування інвестиційної діяльності може бути отриманий різними шляхами. Залучення інвестиційних ресурсів із будь-якого джерела фінансування пов’язано з певними витратами, які являють собою ціну капіталу, спрямованого на фінансування інвестицій. Загальна сума коштів, яку необхідно сплачувати за використання певного обсягу фінансових ресурсі, виражена у відсотках до такого обсягу, називається ціною капіталу.

Крім рівня прибутковості та ризику, на вартість інвес­тиційного капіталу впливає і те, які джерела фінансування залу­чаються для реалізації інвестицій, бо ціна власних (прибутку), боргових (банківські позички, емісія облігацій) та залучених (емісія привілейованих та звичайних акцій) ресурсів різна.

Таким чином, основною проблемою у формуванні джерел фінансування інвестиційних проектів є визначення їх вартості залучення.

Будь-яке підприємство фінансує свою діяльність із різних джерел. Кожне джерело коштів має свою вартість (тобто витрати на забезпечення певного джерела). Менеджер підприємства повинен оптимізувати загальну суму витрат на обслуговування різних джерел формування капіталу. Узагальнюючим показником, що відображає мінімальну норму прибутку, яку отримують інвестори від своїх вкладень, є середньозважена вартість капіталу.

Модель середньозваженої вартості капіталу – може бути визначена як рівень доходності, який повинен приносити інвестиційний проект, щоб можна було забезпечити, одержання усіма інвесторами доходу, аналогічному тому, який їм забезпечували б інші об’єкти інвестування з подібним ступенем ризику. На середньозважену вартість капіталу впливає як вартість окремих залучених капіталів так і частки в структурі капіталу фірми.

Середньозважена вартість капіталу є відносною величиною, тому вона виражена у відсотках  та розраховується як середня величина з необхідної прибутковості за різними джерелами фінансування, а питомими вагами служать частки кожного джерела фінансування інвестицій.

 

де ri – необхідна дохідність (норма прибутку) по капіталу, отриманого з і-го джерела;

     di – частка капіталу (інвестиційних ресурсів), отримана з і-го джерела;

 

У процесі визначення середньозваженою вартості капіталу варто пам’ятати, що коли вираховується значення цього показника, краще використовувати відповідні частки, що обраховані на базі ринкових цін цінних паперів. Хоч середньозважена вартість капіталу і використовується як міра для оцінки відносної преваги окремих інвестицій, в багатьох випадках кожен проект слід аналізувати окремо. В разі потреби ставка дисконту, що береться для визначення прибутковості проекту, має відображати власний специфічний ризик проекту, а не загальну середньозважену вартість капіталу.

Розглянемо основні моделі, що визначають ціну різних інвестиційних джерел.

Вартість нерозподіленого прибутку, як джерела інвестиційної діяльності визначається з врахуванням певним прогнозних розрахунків. Оскільки нерозподілений прибуток являє собою ту капіталізовану частину, яка буде використана у наступному періоді, то ціною сформованого нерозподіленого прибутку виступають заплановані на його суму виплати власникам який він належить.

Такий підхід щодо оцінки нерозподіленого прибутку ґрунтується на тому, що якби він був виплачений власникам капіталу при його розподілі, то вони, інвестувавши його у будь-які об’єкти, тримали б певний прибуток, який і є ціною такого інвестиційного капіталу. Проте власники віддали перевагу інвестувати цей прибуток у власне підприємство, а отже його ціною буде запланована до розподілу сума чистого прибутку на частину інвестованого капіталу.

З врахуванням такого підходу ціна нерозподіленого прибутку прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства у плановому періоді:

 

де, Цнрп – ціна нерозподіленого прибутку, %

     Ц пф – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства.

 

Такий підхід дозволяє зробити наступний висновок: оскільки вартість функціонуючого власного капіталу у плановому періоді і вартість нерозподіленого прибутку у цьому ж періоді рівні, при оцінці середньозваженої вартості капіталу у плановому періоді ці елементи капіталу можуть розглядатися як єдиний сумований елемент, тобто включаються в оцінку з єдиною гумованою питомою вагою.

Ціна банківського кредиту, незважаючи на велику кількість його видів, форм та умов залучення, визначається на основі відсоткової ставки за кредит, що формує основні витрати на його обслуговування.  Така ставка у процесі оцінки вимагає внесення уточнень: вона має бути збільшена на розмір інших витрат підприємства, обумовлених умовами кредитного договору (наприклад, страхування кредиту за рахунок позичальника) та зменшена на ставку податку на прибуток з метою відображення реальних витрат підприємства.

При умові залучення банківського кредиту на рік, його ціна, як правило, визначається наступним чином:

де, Цбк – ціна банківського кредиту, %;

      П – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

      Кд – відсоткова ставка за боргом, %.

 

Подібний підхід базується на припущенні, що сума відсотків, яка сплачується по банківському кредиту, який використовується на виробничі потреби підприємства відноситься на зменшення оподатковуваного прибутку. Якщо ж відсотки за банківським кредитом не зменшують оподатковуваний прибуток підприємства, то ціна банківського кредиту, залученого на один рік, буде рівною річний процентній ставці.

Недоліком даного підходу є відсутність врахування витрат на організацію фінансування, тобто витрати, пов’язані з оплатою послуг і держмита при реєстрації заставки чи оформленні поручительства тощо.

Таким чином, ціна банківського кредиту з урахуванням витрат буде виражатися формулою:

де, Цбк – ціна банківського кредиту, %;

      П – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

      Кд – відсоткова ставка за боргом, %;

      Вбк – рівень витрат по залученню банківського кредиту до його суми, виражений десятковим дробом.

 

Ціна позикового капіталу, залученого шляхом емісії облігацій оцінюється на базі ставки купонного відсотку по ній, що формує суму періодичних купонних виплат:

де, Цоб – ціна позикового капіталу, залученого шляхом емісії облігацій, %;

      СК – ставка купонного відсотка за облігацією, %%

      П – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

      Воб – рівень емісійних витрат відносно загального обсягу емісії, виражений десятковим дробом.

 

Ціна залучення додаткового капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій визначається з врахуванням фіксованого розміру дивідендів, що визначений заздалегідь. Це значно спрощує процес визначення ціни даного елементу капіталу, оскільки обслуговування зобов’язань за привілейованими акціями багато в чому співпадає з обслуговуванням зобов’язань по позиковому капіталу. Проте істотна відмінність полягає у тому, що виплата по обслуговуванню позикового капіталу відносять на витрати й тому виключені із складу оподатковуваного прибутку, а дивідендні виплати за привілейованими акціями здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, тобто не мають «податкового щита». Крім того, до уваги слід приймати витрати на емісію акцій. З врахуванням цих особливостей ціна додатково залученого капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій розраховується акцій розраховується за формулою:

де, Цпр – ціна власного капіталу, залученого шляхом емісії привілейованих акцій, %;

     Дпр – сума дивідендів, що передбачені до виплати у відповідності до контрактних зобов’язань емітента;

     Кпр – сума власного капіталу, що залучається шляхом емісії привілейованих акцій;

     Ве – рівень витрат на емісію акцій до загального обсягу емісії, виражений десятковим дробом.

 

4.4. У процесі розробки стратегії фінансування інвестицій важливо не просто визначити можливі джерела і методи фінансування, а й забезпечити оптимальну структуру інвестиційних ресурсів.

Під структурою капіталу розуміють співвідношення між власним і позичковим капіталом. Власний і позичковий капітал мають певну відмінність, яка випливає з різного рівня дохідності останніх і рівня ризику для власників цього капіталу. Оцінка і порівняння вартості різних елементів капіталу дають можливість сформувати цільову структуру капіталу.

Фінансова структура капіталу – співвідношення власного і залученого (позичкового) капіталу, що використовується інвестором в процесі інвестиційної діяльності.

Обґрунтування оптимальної структури джерел фінансування необхідне з метою забезпечення фінансової стійкості суб’єкта в період реалізації проекту.

 Оптимальна структура капіталу – це таке співвідношення власних і позичкових джерел, при якому забезпечується оптимальне співвідношення між рівнем рентабельності власного капіталу і рівнем фінансової стійкості, тобто максимізується ринкова вартість підприємства.

Іншими словами, оптимальна структура капіталу являє собою співвідношення між зобов’язаннями та власним капіталом підприємства, яке збільшує величину власного капіталу і, як наслідок, – прибутки його акціонерів. Схема оптимізації структури капіталу подана на рисунку 4.1.

Рис. 4.1. Схема оптимізації структури капіталу підприємства

Будь-яке підприємство для фінансування своєї діяльності потребує достатнього обсягу фінансування, яке залежить від періоду обігу активів та відповідних ним пасивів. Активи та пасиви підприємства за строками обігу можна поділити на коротко та довгострокові. Залучення того чи іншого джерела фінансування пов’язане з витратами зі сплати процентів за використання цими джерелами. Загальна сума коштів, що сплачується за користування певним обсяг залучених фінансових ресурсів, як уже зазначалося вище, називається вартістю капіталу. В оптимальному варіанті передбачається, що обігові кошти підприємств фінансуються за рахунок довгострокових джерел. Завдяки цьому оптимізується загальна сума витрат щодо залучення коштів.

При встановленні оптимальної структури капіталу необхідно врахувати позитивні і негативні моменти використання кожного джерела капіталу (рис 4.2.).

 

Рис. 4.2 Порівняльна характеристика джерел інвестування

 

Загалом, фінансування за рахунок позичкових коштів більш вигідно для підприємства, ніж фінансування за допомогою власних фінансових ресурсів. У той же час, кредитне фінансування для підприємства є більш ризиковим, оскільки відсотки за кредит і основну частину боргу йому потрібно повертати за будь-яких умов, незалежно від результатів інвестування. Підприємство, прагнучи зменшити свій ризик, випускає фінансові інструменти власності (власності)

Формуючи структуру інвестиційних витрат інвестор користується нормою доходу на власний капітал і порівнює її з вартістю позичкових коштів (позичковим відсотком, дохідністю облігацій, дивідендами).

Таким чином, загальна норма прибутковості (доходу) виникає з одного боку – залежно від рівня оплачуваних дивідендів за простими акціями, відсоткових ставок за банківськими кредитами і облігаціями, з іншого боку – потрібно врахувати фінансові можливості підприємства сплатити вигідний дохід на залучений капітал.

У загальному вигляді завдання оптимізації структури джерел фінансування має такий вигляд:

 

 

                                                          

 

де, Нзд і – мінімальна норма доходу, що влаштовує і-го власника (інвестора) джерела фінансування;

      Кі – можливий розмір залученого капіталу з і-го джерела фінансування;

      Кп – кількість джерел фінансування.

 

На практиці фінансові менеджери мають можливість маневрувати власним капіталом, оскільки можуть використовувати різні тактичні прийоми зменшення його вартості.

Умови для залучення позичкового капіталу закріплені відповідними договорами, зміна яких потребує згоди кредиторів і тягне штрафні санкції, що збільшить вартість цих джерел.

Формування структури джерел фінансування – це дуже складний процес, який залежить від потужності кожного джерела в той чи інший період часу, фінансового стану і перспектив розвитку акціонерів (у певному період у кожного можуть погіршитись інвестиційні можливості), а також кон’юнктури ринку і перспективності інвестиційного проекту.

Процес оптимізації структури капіталу підприємства здійснюється за такими критеріями:

-     максимізація рівня фінансової рентабельності;

-     мінімізація середньозваженої вартості капіталу;

-     мінімізація рівня фінансових ризиків.

Процес формування оптимальної структури капіталу включає етапи:

1. Визначення загальної потреби в капіталі.

2. Оцінка вартості окремих джерел капіталу.

3. Оптимізація співвідношення власного і залученого капіталу (фінансової структури).

1. Визначення загальної потреби в джерелах фінансування інвестицій (інвестиційному капіталу) пов’язане з двома групами витрат:

1) початковий (стартовий) капітал;

2) передінвестиційні витрати.

Всі інвестиційні потреби підприємства можна розділити на три групи:

-     прямі інвестиції;

-     супутні (непрямі) інвестиції;

-     інвестування використання науково-дослідних робіт.

Прямі інвестиції безпосередньо необхідні для реалізації інвестиційного проекту. До них відносяться: 1) інвестиції в основні засоби (матеріальні і нематеріальні активи) і 2) інвестиції в оборотні засоби.

Інвестиції в основні засоби включають:

-     придбання нового устаткування;

-     модернізація діючого устаткування;

-     будівництво і реконструкцію будівель і споруд;

-     технологічної пристрої, що забезпечують роботу устаткування;

-     нове технологічне оснащення і модернізація наявного устаткування.

Інвестиції в оборотні засоби передбачають фінансування:

-     нових і додаткових запасів основних і допоміжних матеріалів;

-     нових і додаткових запасів готової продукції;

-     збільшення дебіторської заборгованості.

Необхідність наведених груп інвестицій зумовлена тим, що при збільшення обсягів діяльності, як правило, збільшуються товарно-матеріальні запаси сировини, комплектуючих елементів і готової продукції тощо.

Інвестиції в нематеріальні активи частіше за все пов’язані з придбанням нової технології (патенту або ліцензії) торгової марки тощо.

Супутніми (непрямими) інвестиціями є вкладення в об’єкти, пов’язані територіально і функціонально з прямим об’єктом, а саме:

-     вскладення в об’єкти безпосередньо технологічно не пов’язані із забезпеченням нормальної експлуатації (під’їдні шляхи, лінії електропередач, каналізаційні мережі тощо);

-     вкладення невиробничого характеру, наприклад, інвестиції в охорону навколишнього середовища, соціальну інфраструктуру.

 Залучаючи капітал з різних джерел фінансові менеджери стараються оптимізувати структуру капіталу, щоб зменшити середньозважену вартість капіталу.

2. Оцінка вартості окремих джерел капіталу.

При встановленні оптимальної структури капіталу необхідно врахувати позитивні і негативні моменти використання кожного джерела капіталу.

Загалом, фінансування за рахунок позичкових коштів більш вигідно для підприємства, ніж фінансування за допомогою власних фінансових ресурсів. У той же час, кредитне фінансування для підприємства є більш ризиковим, оскільки відсотки за кредит і основну частину боргу йому потрібно повертати за будь-яких умов, незалежно від результатів інвестування. Підприємство, прагнучи зменшення свій ризик випускає фінансові інструменти власності (акції).

Можна зробити висновок, що чим більше ризик інвестування, тим вище прибутковість вкладень.

Оптимальна структура капіталу для фінансування інвестицій визначається ще на основі середньозваженої вартості капіталу за умови мінімізації її розміру.

3. Оптимізація співвідношення власного і залученого капіталу.

Для оптимізації структури джерел фінансування використовується показник фінансовий леверидж (фінансовий важіль). Леверидж – це важіль, засіб досягнення цілі.  Леверидж у фінансовому аналізі розглядається як фактор, зміна якого може призвести до суттєвого зростання кінцевих показників. Фінансовий леверидж вимірює ефект, який полягає в підвищенні рентабельності власного капіталу за допомогою збільшення частки позичкового капіталу у загальній сумі капіталу. Фінансовий леверидж – потенційна можливість впливати на прибуток підприємства шляхом зміни об’єм і структури довгострокових пасивів.

Фінансовий леверидж характеризує використання підприємством позичених коштів та його вплив на зміну коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Іншими словами, фінансовий леверидж являє собою об’єктивний фактор, який виникає з появою позичених коштів в обсязі капіталу, що використовується підприємством і дозволяє йому отримувати додатковий прибуток на власний капітал. Фінансовий важіль означає включення в структуру капіталу підприємства боргу, який дає постійний прибуток

Для будь-якого акціонерного товариства важливого значення набуває правило, за яким як власні, так і залучені кошти забезпечують прибуток; сприяють підвищенню дохідності власного капіталу. Таке підвищення рентабельності власного капіталу називається ефектом фінансового важеля (лівериджу). Ефект фінансового левериджу це показник, який відображає рівень додатково генеруючого прибутку власним капіталом при різній мірі використання позичених коштів.

Отож, ефект фінансового важеля (левериджу) – це прирощення до рентабельності (збільшення рентабельності) власного капіталу, яке отримано в результаті зміни структури пасиву балансу, тобто використання кредиту.

Дія фінансового важеля полягає у тому, що підприємство, використовуючи позичкові кошти, змінює чисту рентабельність власного капіталу і свої дивідендні можливості.

Показник, що відбиває рівень додатково генерованого прибутку на власний капітал при різній частці використання позикових засобів, називається ефектом фінансового левериджу:

 

 

де ЕФВ – ефект фінансового левериджу, %;

    Спп – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

    ROA – економічна рентабельність сукупного капіталу (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %;

    Св – відсотки за кредит, що сплачуються підприємством за використання позикового капіталу, %;

    ПК – позиковий капітал;

    ВК – власний капітал.

Чим більше значення показника фінансового левериджу, тим оптимальніша структура капіталу (джерела фінансування).

 

Резюме. Отже, визначення джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства є одним з найважливіших завдань для успішного функціонування підприємства та успішної реалізації інвестиційних проектів

 

Питання для самоперевірки

1.     Охарактеризуйте зміст інвестиційних ресурсів підприємства.

2.     Які є принципи формування інвестиційних ресурсів підприємства.

3.     Які є основні форми інвестиційних ресурсів?

4.     Назвіть методи розрахунку загального обсягу інвестиційних ресурсів.

5.     Які є джерела фінансування інвестиційної діяльності?

6.     Охарактеризуйте методи фінансування інвестиційної діяльності.

7.     Який метод фінансування інвестицій використовується при інвестуванні капіталу в інвестиційні об’єкти з високою дохідністю і швидкою окупності?

8.     У чому полягає різниця між пайовим та борговим фінансуванням інвестиційної діяльності підприємства?

9.     Що таке вартість капіталу інвестиційного проекту?

10.  Охарактеризуйте модель визначення вартості капіталу від залучення боргових ресурсів.

11.  Охарактеризуйте модель середньозваженої вартості капіталу.

12.  Які є методи оптимізації структури інвестиційних ресурсів?

13.  У чому полягає сутність оптимізації структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків?

14.  Що таке ефект фінансового левериджу?

15.  У чому полягає сутність оптимізації структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості?

 

Рекомендована література

 

1.  Борщ Л.М. Інвестування: теорія і практика : навч. посіб. /Л.М. Борщ, С.В. Герасимова. – вид. 2-ге, [перероб. та доп.]. – К. : В-во «Знання», 2007. – 685 с.

2.  Вовчак О.Д. Інвестування: навч. посіб. / О.Д. Вовчак. – Л. : «Новий Світ – 2000», 2006. – 544 с.

3.  Гриценко Л. Л. Державна інвестиційна політика: сутність, цілі та завдання [Електронний ресурс] / Л. Л. Гриценко // Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. – 2012.- Вип. 22(2).- С. 8-95. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npkntu_e_2012_22(2)__17.pdf

4.  Інвестиційний кодекс України – важливий крок врегулювання правових та організаційних засад інвестиційної діяльності [Текст] / К. Р. Гуменна // Модернізація системи державного управління: теорія і практика: матер. наук.-практ. конф. за міжнар. уч. : у 2 ч. Ч. 1 / за наук. ред. чл.-кор. НАН України В. С. Загорського, доц. А. В. Ліпенцева. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2014. – С. 67-70.

5.  Майорова Т. В. Активізація інвестиційного процесу в Україні [Текст] : кол. моногр. / [Т. В. Майорова, М. І. Диба, С. В. Онишко та ін.]; за наук. ред. М. І. Диби, Т. В. Майорової. – К.: КНЕУ, 2012. – 473 с.

6.  Кириченко О.А. Інвестування : підручник / О.А. Кириченко, С.А. Єрохін. – К. : «Знання», 2009. – 573 с.

7.  Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом / А.А. Пересада. – К.: Лібра, 2002. – 472с.

8.  Пєтухов О.М. Інвестування: навч. посіб. / О.М.Пєтухов. – К.: «Центр учбової літератури», 2014. – 336 с