ТЕМА 5

ФІНАНСОВІ ІНВЕСТИЦІЇ

 

Цілі і завдання вивчення теми 5:

- визначити економічну сутність фінансових інвестицій;

- розкрити сутність фінансового ринку та розглянути його інфраструктуру;

- розкрити сутність ринку цінних паперів та визначити його основних учасників;

- розглянути оцінку ефективності фінансових інвестицій;

- розглянути порядок формування портфеля цінних паперів.

 

5.1. Характеристика фінансових інвестицій.

5.2. Фінансовий ринок, його інфраструктура.

5.3. Ринок цінних паперів та його учасники.

5.4. Аналіз та оцінка ефективності фінансових інвестицій.

5.5. Порядок формування портфеля цінних паперів.

 

5.1. Мобільність залучення, зосередження і розподілу капіталів забезпечується фінансовими інвестиціями. У процесі економічного та соціального розвитку суспільства виникла потреба у відокремлені капіталу від своєї матеріальної основи з метою забезпечення його швидкого переміщення.

Фінансові інвестиції – це активна форма ефективного використання вільного капіталу суб’єкта господарювання, особливості якої полягають у тому, що вона:

-      дає можливість здійснювати внутрішнє інвестування в країні і за її межами;

-      є незалежним видом господарської діяльності для компаній реального сектору економіки, оскільки стратегічні завдання їх розвитку можуть вирішуватися тільки шляхом вкладень капіталу в статутні фонди і придбання пакетів акцій інших компаній;

-      уможливлює реалізацію окремих стратегічних цілей розвитку компаній більш швидко і з певною економією фінансових ресурсів;

-      компанія має можливість вкладати кошти як у без ризикові інструменти, так і в спекулятивні і, таким чином, реалізувати свою інвестиційну політику як консервативний або агресивний інвестор;

-      потребує мінімуму часу для прийняття управлінських рішень порівняно з реально з реальними інвестиціями;

-      дає змогу здійснювати активний моніторинг і приймати оперативні рішення відповідно до коливань кон’юнктури фінансового ринку.

Інвестування вільних коштів у фінансові інструменти може передбачити різні цілі, основними з яких є одержання в майбутньому доходу; мінімізація ризику; перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери; встановлення контролю над підприємством-емітентом тощо.

Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких перевалюють цінні папери, із метою одержання доходу (прибутку) у майбутньому. Відповідно до Наказу Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 13 «Фінансові інструменти», під фінансовими інструментами розуміють контракти, які одно­часно приводять до виникнення (збільшення) фінансового активу в одного підприємства і фінансового зобов’язання або інструмента власного капіталу в іншого.

Фінансові інвестиції переважно здійснюють в таких основних формах:

–    вкладення в статутні капітали підприємств або придбання акцій акціонерних товариств;

–    вкладення коштів в дохідні інструменти грошового ринку, основним видом яких є депозитні вкладення в банках та інших фінансово-кредитних установах;

–    вкладення коштів в дохідні інструменти фондового ринку (акції, облігації та інші цінні папери).

Основною метою вкладання коштів у фінансові інвестиції є одержання додаткового капіталу для інвестора. У світовій практиці визначено декілька основних цілей, які пере слідують інвестори при здійсненні інвестування:

–    безпечність вкладення капіталу, тобто забезпечення надійності вкладень і гарантованості їх повернення;

–    отримання доходів у вигляді процентів чи дивідендів;

–    забезпечення приросту капіталу;

–    забезпечення ліквідності вкладень.

 Основною формою фінансового інвестування є придбання цінних паперів.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

За економічною природою цінні папери – це боргові зобов’язання організацій, юридичних осіб, що їх випустили, перед особами, які купують такі документи. Зобов’язання передбачають виплату власникам цінних паперів прибутку у вигляді дивідендів, тобто відсотків. Випускаючи і реалізуючи цінні папери, організація одержує певні кошти в борг від їх покупців. Ця юридична ознака характерна для всіх видів цінних паперів. Цінність паперу звичайно підкріплена майном, на частину вартості якого має право претендувати власник цінного папера, за умови його пред’явлення.

Випуск цінних паперів є важливим джерелом залучення коштів для нових підприємств, мобілізації додаткового капіталу для вже діючих, а також поповнення державного і місцевого бюджетів. Це своєрідний канал фінансових інвестицій.

Усі цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Відповідно до Закону України «Про національну депо­зитарну систему та особливості електронного обігу цінних папе­рів в Україні» основними формами цін­них паперів є: бездокументарна форма цінних паперів – це здійснений зберігачем обліковий запис, який є підтвердженням права влас­ності на цінний папір; документарна форма цінних паперів – це паперова форма цінного паперу, що містить реквізити відповідного виду цінного паперу певної емісії, дані про кількість цінних паперів та засвідчує сукупність прав, наданих цими паперами.

Форма випуску цінних паперів визначається за рішен­ням емітента про випуск цінних паперів, затверджується Держав­ною комісією з цінних паперів та фондового ринку при реєстрації випуску. 

Згідно Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери - цінні папери, які посвідчують участь їх   власника   у   статутному   капіталі   (крім    інвестиційних сертифікатів  та  сертифікатів  ФОН),  надають  власнику  право на участь  в управлінні емітентом (крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів  ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді  дивідендів,  та  частини  майна  у  разі ліквідації емітента (крім
сертифікатів  ФОН). До пайових цінних паперів відносяться: 

а) акції;

б) інвестиційні сертифікати;

2) боргові  цінні  папери  -  цінні  папери,  що  посвідчують відносини  позики  і передбачають зобов’язання емітента або особи, яка  видала  неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти,   передати   товари   або   надати  послуги  відповідно  до зобов'язання.  До  боргових  цінних  паперів  відносяться: 

а) облігації підприємств;

б) державні облігації України;

в) облігації місцевих позик;

г) казначейські зобов'язання України;

ґ) ощадні (депозитні) сертифікати;

д) векселі;

3) іпотечні  цінні  папери  -  цінні  папери,   випуск   яких забезпечено   іпотечним   покриттям   (іпотечним   пулом)  та  які посвідчують право власників на отримання від емітента належних  їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться:

 а) іпотечні облігації;

 б) іпотечні сертифікати;

 в) заставні;

4) приватизаційні   цінні   папери   -   цінні   папери,  які освідчують право  власника  на  безоплатне  одержання  у  процесі приватизації   частки   майна  державних  підприємств,  державного житлового фонду, земельного фонду;

5) похідні цінні папери - цінні папери,  механізм випуску  та обігу  яких  пов'язаний  з  правом на придбання чи продаж протягом строку,  встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. До похідних цінних паперів відносять форвардний та ф’ючерсний контракт, опціон. Форвардний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін продажу під час укладення такого контракту. Тобто одна сторона зобов’язується придбати, а інша – продати фіксовану кількість деякого базового активу за наперед обумовленою ціною у визначений контрактом майбутній момент часу. Фактично, до форвардних контрактів належить будь-які угоди, виконання яких відбувається з деякою відстрочкою.

Ф’ючерсний контракт –  стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, (можливо ще не виготовлені) товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту. Основне їх призначення – страхування ризику несприятливої зміни цін. Опціон – це стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) базовий актив на визначених умовах у май­бутньому, із фіксацією ціни на момент укладання такого контрак­ту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Варанти – це різновид опціонів, що надають їх власнику право на придбання певних зобов’язань (купити один вид цінного паперу за фіксованою ціною у визначений термін).

6) товаророзпорядчі цінні папери – цінні папери,  які надають їхньому держателю право  розпоряджатися  майном,  вказаним  у  цих документах.

 

5.2. Сучасна ринкова економіка є складною господарською системою, яку утворює величезна кількість виробничих, комерційних, фінансових, інституціональних та інформаційних структур, що взаємодіють в економічному просторі на основі правових норм бізнесу, об’єднуються в єдине поняття – ринок.

Фінансовий ринок (ринок фінансових ресурсів) у сучасній ринковій економіці є одним із найважливіших сегментів ринку. Узагальнена класифікація ринків свідчить, що більшість основних впливів на економічні об’єкти здійснюється через фінансовий механізм, а деякі в ньому формуються, зокрема, процеси розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. Стан фінансового ринку відображає стан економіки в цілому. Впливаючи на фінансовий ринок, можна управляти економічною активністю суспільства. Він доповнює і коригує бюджетний метод, що був єдиним в умовах планової економіки.

 Фінансовий ринок (ринок фінансових ресурсів) – сукупність економічних відносин між населенням, підприємствами і державою з приводу перерозподілу вільних коштів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньо- та міжгалузевого переливання фінансових ресурсів.

Фінансовий ринок – це система економіко-правових відносин, що пов’язані з випуском та обігом фінансових інструментів. Він стимулює зростання обсягів виробництва, накопичення фінансових ресурсів і сприяє виникненню і розвитку позитивних соціальних змін у суспільстві.

Фінансовий ринок поєднує кредитний, валютний ринки та ринок інструментів власності. Ринок інструментів власності та ринок інструментів позики (частина кредитного ринку) формують ринок цінних паперів (рисунок 5.1).

Суб’єктами фінансових відносин є підприємства різних форм власності, населення, комерційні банки, фінансово-кредитні організації та ін. Об’єктами фінансового ринку є заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталу тощо. Основними функціями ринку фінансових ресурсів є:

–     об’єднання дрібних грошових заощаджень населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, іноземних інвесторів і створення великих грошових фондів;

–     трансформація коштів у позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела капітальних вкладень у сфери матеріального виробництва національної економіки;

–     надання позик державним органам і населенню для вирішення найважливіших завдань, наприклад, покриття бюджетного дефіциту, фінансування житлового і промислового будівництва тощо.

Рис. 5.1. Структура фінансового ринку

Розвиток зовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами світу і необхідністю взаємних розрахунків зумовили організацію валютного ринку.

Валютний   ринок   є  сукупністю   економічних   відносин   із приводу купівлі-продажу національних валют різних країн.

Валютний ринок – це система економіко-правових відносин між продавцями і покупцями валюти та державою з приводу купівлі-продажу іноземних валют, банківських металів, платіжних документів та цінних паперів в іноземних валютах, здійснення кредитно-депозитних операцій з валютою.

Основою проведення валютних операцій на валютних ринках є міжнародна торгівля і зв’язані з нею послуги, а також міжнародний рух капіталу і кредитів.

За допомогою механізму валютного ринку встановлюються правові та економічні відносини між покупцями і продавцями валют. Попит на іноземну валюту пов’язаний із її конвертованістю (гарантована можливість грошової одиниці вільно обмінюватися на інші валюти); залежністю національної економіки від імпорту. За цілковитої конвертованості національної валюти будь-яка юридична і фізична особа може вільно брати участь у зовнішньоторговельній діяльності, продавати, купувати і обмінювати національну валюту на іноземну за певним курсом без будь-яких обмежень або прямого втручання держави. Що нижчий рівень конвертованості національної валюти, то більшою мірою валютний ринок піддається державному регулюванню (зокрема, встановленню фіксованого курсу національної валюти щодо інших валют).

Валютний ринок виконує наступні функції:

-      своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

-      регулювання валютних курсів;

-      диверсифікація валютних резервів;

-      одержання прибутку учасниками валютного ринку у виді різниці курсів валют;

-      проведення валютної політики, що ґрунтується на державному регулюванні національної економіки і реалізації узгодженої політики в межах світового господарства.

Оскільки конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових видів товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують нових інвестицій. Важливим їх джерелом є кредит який надається у вигляді готівкових грошей (позики) чи купівлі боргових зобов’язань (інструментів позики) і є невід’ємним компонентом фінансового ринку.

Кредитний ринок – це система економіко-правових відносин щодо надання та отримання на визначених умовах у позику капіталу, тобто механізм, за допомогою якого встановлюються взаємини між суб’єктами, що мають потребу у фінансових ресурсів, і суб’єктами, що можуть надати необхідні кошти на визначених умовах.

Цей ринок виконує наступні функції:

-          об єднання дрібних грошових заощаджень населення, державних структур, приватного бізнесу, іноземних інвесторів і утворення великих грошових, фондів;

-          трансформація коштів у позиковий капітал, який забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки;

-          надання позик державним органам і населенню для рішення таких важливих задач, як покриття дефіциту державного бюджету, фінансування різного роду соціальних програм;

-          забезпечення стабільності банку і грошового ринку.

Таким чином, кредитний ринок дає можливість здійснювати накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між різними сферами економіки.

Грошовий ринок – це частина кредитного ринку, де обертаються готівкові гроші, а також надійні короткострокові інструменти.

Ринок цінних паперів – це система економіко-правових відносин, що опосередковують рух капіталу у формі цінних паперів, тобто цей ринок охоплює операції з випуску й обігу інструментів позики, інструментів власності, а також їхніх гібридів.

Інфраструктура фінансового ринку забезпечує його обслуго­вування і нормальне функціонування. Виникненню фінансового ринку передує формування необхідної інфраструктури, яку утворюють фондові та валютні біржі, брокерські компанії, комерційні банки, інвестиційні та інноваційні фонди.

Фондові біржі відіграють особливу роль і розвиваються в усьому світі завдяки інтенсивному створенню акціонерних підприємств. Офіційна фондова біржа в ринковій економіці може існувати як приватне акціонерне підприємство (США, Великобританія) або як державна організація (Франція).

Фондова біржа – установа фінансового типу, основним завданням якої с зосередження в одному місці попиту і пропозиції цінних паперів та інших видів фінансових ресурсів; форма ринку, на якому здійснюється купівля-продаж цінних паперів.

На біржі встановлюється курс цінних паперів, виявляються потреби у фінансових ресурсах, здійснюється вигідне інвестування, а також мобілізуються і концентруються тимчасово вільні грошові нагромадження та заощадження через продаж цінних паперів, здій­снюється кредитування і фінансування державного та приватного секторів через купівлю цінних паперів.

Брокерські компанії і фірми – офіційні організації, що займаються посередницькою діяльністю під час укладення угод між покупцями і продавцями різноманітних товарів, валют, цінних паперів та інших цінностей на товарних, валютних і фондових біржах, діючи за дорученням і за рахунок клієнтів та одержуючи за посередництво певну плату.

Дилер – юридична чи фізична особа, яка здійснює торгові операції від власного імені і за власний рахунок.

Усі суб’єкти, які діють на біржі, користуються послугами комерційних банків – фінансових підприємств, які створюються на пайовій та акціонерній основі і здійснюють фінансово-кредитні й розрахункові операції за дорученням клієнтів на договірних засадах.

Акумулюють і розміщують кошти не тільки комерційні банки, а й інвестиційні фонди. Інвестиційні фонди – різновиди кредитно-фінансових структурних утворень, що акумулюють кошти приватних інвесторів через емісію власних цінних паперів (зобов’язань) і розміщують їх в акції та облігації підприємств у своїй країні й за кордоном.

Різновидом інвестиційних є інноваційні фонди. Інноваційні фонди – фонди фінансових ресурсів, створені з мстою фінансування новітніх науково-технічних розробок і ризикових проектів як на безповоротній, так і на поворотній (кредитній) основі. Завданням інноваційних фондів є надання фінансової допо­моги вченим і науковим колективам, довготривалі наукові дослід­ження яких пов’язані з великим комерційним ризиком.

 

5.3. Придбання цінних паперів здійснюється через механізм функціонування ринку цінних паперів.

Ринок цінних паперів – це складний механізм, із допо­могою якого встановлюються відповідні правові та економічні взаємовідносини між підприємцями, корпораціями та іншими структурами, яким необхідні фінансові кошти для свого розвит­ку та організаціями та громадянами, які їх можуть позичити (на­дати) на певних умовах.

Ринок  цінних  паперів відіграє  важливу роль у інвестиційній діяльності, оскільки саме на цьому ринку мобілізуються і перерозподіляються тимчасово вільні кошти. Ці процеси реалізуються у формі розміщення, купівлі та продажу цінних паперів, випущених фірмами, державою на первинному і вторинному ринках.

Первинний ринок (механізм емісії і первинного розміщення емітованих (вперше випущених) цінних паперів) – це економічний простір, який цінний папір проходить від свого емітента до першо­го покупця. Вторинний ринок – це сфера обігу цінних паперів, куди вони потрапляють після того як їх продасть перший власник, що купив ці папери у емітента. Цей ринок може бути неорганізова­ним, або позабіржовим та організованим, або біржовим.

Організований (біржовий) ринок – торгівля цінними паперами на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції в спеціально організованих місцях за чітко прописаними правилами і технологіями. Інституціонально організованим вторинним ринком є фондова біржа. На фондові біржі припадає всього 1% від обороту цінних паперів. Сучасні фондові біржі – це суб’єкти, оснащені найновішими телекомунікаційними системами, що забезпечують швидкий зв'язок з будь-яким учасником біржі. У світі функціонує близько 200 фондових бірж. Найбільшими серед них є Нью-Йоркська фондова біржа, Токійська, Лондонська та Осакська ФБ. В Україні нині діють такі ФБ як: Українська ФБ, Київська міжнародна фондова біржа; Українська міжнародна валютна біржа, Донецька фондова біржа, Українська міжнародна фондова біржа тощо.

Торгівля цінними паперами може здійснюватись не тільки у приміщенні біржі, а й за її межами, на позабіржовому ринку.

Позабіржовий (неорганізований) ринок характеризується такими особливостями:

-     відсутністю єдиного курсу на однакові цінні папери;

-     торгівля цінними паперами відбувається в різний час і в різних місцях;

-     великою кількістю продавців цінних паперів;

-     відсутністю єдиного центру, який би відпрацьовував методологією діяльності учасників ринку.

 Основним об’єктом операцій на ринку цінних паперів є цінні папери. Фінансовим активам (ресурсам), які обертаються на цих ринках, притаманні такі властивості, як ліквідність, ринковий ризик та прибутковість.

Держава з метою сприяння розвитку ринку цінних паперів здійснює його державне регулювання відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

Мета державного регулювання – реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів, створення умов для мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів, створення рівних можливостей для всіх учасників, захист прав учасників фондового ринку, дотримання законодавства тощо.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у таких формах:

- прийняття законодавчих актів з питань діяльності учасників РЦП;

- видачі дозволів (ліцензії) на здійснення професійної діяльності на РЦП;

- створення системи захист прав інвесторів тощо.

Державне регулювання РЦП здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Згідно Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» учасниками фондового ринку є емітенти, інвестори, саморегулівні організації та професійні учасники фондового ринку.

Емітенти цінних паперів – це держава в особі уповнова­женого органу, юридична особа й у випадках, передбачених за­конодавством, фізична особа. Емітент від свого імені випускає цінні папери і зобов’язується виконувати обов’язки, що виплива­ють з умов їх випуску. Емітентами цінних паперів в Україні виступає: держава (облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов’язання, векселі), акціонерні товариства (акції, облігації, векселі, інвестиційні сертифікати); приватні підприємства (облігації, векселі) та ін.

  На фондовому ринку здійснюються такі види професійної діяльності:

1) діяльність з торгівлі цінними паперами:

- брокерська діяльність – укладення  торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів віл свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи.

- дилерська діяльність – укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом.

- андерайтинг – розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

- діяльність з управління цінними паперами – діяльність, яка провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб.

2) діяльність з управління активами інституційних інвесторів;

3) депозитарна діяльність;

4) діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку.

 Професійні учасники фондового ринку є також учасниками Національної депозитарної системи, яка складається з двох рівнів:

Верхній рівень – це Національний депозитарій України (який функціонує на основі Указу Президента України "Про Загальні засади функціонування національного депозитарію України"), депозитарії, що ведуть розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Нижній рівень - це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Основними учасниками Національної депозитарної системи є:

Депозитарії цінних паперів - це спеціалізована посередницька організація. яка забезпечує збереження і облік цінних паперів, обслуговує угоди, пов'язані з їх обігом, та за потреби - поставку паперових бланків фондових інструментів із своїх сховищ у місця, зазначені їх власниками; або це юридична особа, яка провадить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.  

Зберігачі цінних паперів - це організації, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітенту з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах.

Комерційні банки, які мають дозвіл на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, і торгівці цінними паперами за наявності відповідного дозволу мають право бути зберігачами, проводити за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами і здійснювати іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

Клірингові депозитарії це організації, які отримують, звіряють та поновлюють поточну інформацію, готують бухгалтерські та облікові документи, необхідні для виконання угод щодо цінних паперів, визначають взаємні зобов'язання, що передбачає взаємозалік, забезпечують та гарантують розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

 Реєстратори власників цінних паперів - це організації, які здійснюють перелік за станом на певну дату власників іменних цінних паперів, належних їм іменних цінних паперів, що є складовою системи реєстру та дає змогу ідентифікувати цих власників, кількість, номінальну вартість та вид належних їм іменних цінних паперів.

 Учасники ринку цінних паперів можуть об’єднуються в саморегулівні  організації. Це організації професійних учасник, ринку цінних паперів, які створюються згідно з Рішенням Державної Комісії з цінних паперів та фондового ринку Україні за принципом – одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності.

Саморегулівна організація повинна об’єднувати не мені ніж 25% кількості професійних учасників ринку цінних паперів, які здійснюють певний вид (види) професійної діяльності за винятком саморегулівних організацій організаторів торгів та установ, що здійснюють розрахунково-клірингову діяльність.

 

5.4. При розробці оптимальних фінансових рішень у конкретних ситуаціях інвестор має вміти оцінювати майбутню вартість інвестованих грошових коштів.

Оцінка майбутньої вартості грошових вкладень, інвестованих на строк більше одного року (періоду) залежить від того, який процент (простий чи складний) буде прийматися в розрахунках. При використанні простого відсотку інвестор буде одержувати дохід (нарощувати капітал) тільки з суми початкових інвестицій протягом всього строку реалізації проекту. При використанні складного проценту, одержаний дохід періодично додається до суми початкових інвестицій. У результаті чого відсоток нараховується також із накопиченої у попередніх періодах суми відсоткових платежів або будь-якого іншого доходу.

Знаходження майбутньої вартості грошових коштів через п- період і при відомому значенні темпу їх приросту здійснюється за такою формулою:

де PV – сума грошових коштів, інвестованих у період t =0;

i – ставка відсотку, коефіцієнт;

n – кількість періодів.

 

Процес, в якому при заданих значень PV та i необхідно знайти величину майбутньої вартості інвестованих коштів до кінця певного періоду часу називається операцією нарощування.

У фінансових розрахунках часто виникає потреба в оцінці поточної вартості майбутніх грошових потоків. Процес конвертування грошових коштів, що планується одержати у майбутніх періодах і їх поточну вартість називається операцією дисконтування.

Показник поточної вартості визначається за формулою:

Крім номінальної ставки відсотку за депозит r, у фінансових розрахунках використовується і ефективна ставка, або дійсна ставка відсотку. Ця ставка визначає той відносний дохід, який одержує власник капіталу за рік у цілому.

Ефективна ставка складних відсотків визначається за формулою:

В інвестиційному аналізі виникає необхідність оцінити грошові потоки, які генеруються інвестиційним проектом у рівні періоди часу. Одним із способів оцінки їх є представлення цих потоків у вигляді ануїтету, або фінансової ренти, який представляє собою рівні за величиною грошові потоки за кожний період протягом точно визначеного часу.

Майбутня вартість звичайного ануїтету протягом періоду n визначається за формулою:

де FVAn – майбутня вартість аннуітету;

 A – платіж, що здійснений в кінці періоду t;

 r – рівень доходу;

 n – число періодів, на протязі яких отримується доход.

 

Майбутня вартість авансового ануїтету протягом періоду n визначається за формулою:

 

Теперішня вартість звичайного ануїтету протягом періоду n визначається за формулою:

Теперішня вартість авансового ануїтет протягом періоду n визначається за формулою:

5.5. Під інвестиційним портфелем розуміють цілеспрямовано сформовану сукупність об’єктів реального та фінансового інвестування для здійснення інвестиційної діяльності відповідно до обраної стратегії. Більшість інвесторів обирають для здійснення інвестування більше одного фінансового інструменту.

 Портфель цінних паперів – це цілеспрямовані вкладення в цінні папери з метою управління ними як єдиним цілим. У портфель можуть входити цінні папери одного типу (акції) або різні інвестиційні цінності (акції, облігації, ощадні сертифікати). Таким чином портфель цінних паперів – це сукупність зібраних воєдино фінансових цінностей, які служать інструментом для досягнення конкретної мети інвестора.

Головною метою формування інвестиційного портфеля є реалізація політики фінансового інвестування підприємства шляхом підбору найбільш дохідних та безпечних фінансових інструментів.

 Відповідно до сучасних підходів до типізації портфелів та реалізації конкретної економічної стратегії підприємства можлива наступна класифікація інвестиційних портфелів.

1) за метою формування інвестиційного портфеля можна назвати типи  портфелів:

1. портфель росту капіталу – орієнтований на акції, ринкова вартість яких швидко збільшується. Мета такого портфеля – приріст капіталу інвестора. Власники таких портфелів отримують дивіденди у невисокому розмірі або взагалі їх не отримують. Портфель росту передбачає орієнтацію інвестора на збільшення його ринкової вартості шляхом включення фінансових інструментів, ринкова ціна яких має тенденцію до постійного зростання. Тобто портфель росту формування за критерієм приросту інвестиційного капіталу на тривалу перспективу, незалежно від рівня прибутку в поточному періоді.

2. портфель доходу – орієнтований на отримання високих поточних доходів. Власники таких портфелів отримують досить високі дивідендів.

Портфель доходу формується за рахунок цінних паперів, які забезпечують інвесторам високі поточні доходи, тобто формується за критерієм максимізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді, незалежно від темпів росту інвестованого капіталу на тривалу перспективу.

3. портфелі ризикового капіталу – складаються переважно з акцій молодих акціонерних компаній чи підприємств «агресивного» типу, що обрали стратегію швидкого розвитку на базі використання нових технологій або виробництва нової продукції.

4. збалансований портфель – орієнтований одночасно як на приріст капіталу інвестора, так і на одержання високих поточних доходів. До складу такого портфеля можуть входити і високо ризиковані цінні папери. Інакше кажучи, збалансований портфель – це портфель, при формуванні якого досягнуто компроміс між інвестиційними властивостями цінних паперів у портфелі.

5. спеціалізовані – формують за вузькою спеціалізованою ознакою. В них цінні папери купуються не за загальним (цільовим) критерієм, а за окремими критеріями (наприклад, галузева чи регіональна приналежність, вид цінного паперу тощо). До спеціалізованих портфелів можна віднести портфелі короткострокових цінних паперів, портфелі іноземних цінних паперів, регіональні чи галузеві портфелі.

2) За відношенням до інвестиційних ризиків:

1. Агресивний (спекулятивний, високоризиковий) портфель – формується за критерієм максимізації поточного доходу чи приросту інвестиційного капіталу незалежно від рівня інвестиційного ризику. Дозволяє отримати максимальну норму інвестиційного прибутку на вкладений капітал, але супроводжується найвищим рівнем інвестиційного ризику. Тобто інвестор прагне отримати найбільшу дохідність у найризикованіші фінансові активи.

2. Поміркований (компромісний, середньоризиковий) портфель – інвестиційний портфель, за яким загальний рівень портфельного ризику наближається до середньо ринкового. Звичайно, і норма інвестиційного прибутку на вкладений на вкладений капітал також наближається до середньо ринкової.

3. Консервативний (низькоризиковий) портфель – сформований за критерієм мінімізації рівня інвестиційного ризику. Формується найбільш поміркованими інвесторами, практично виключає використання фінансових інструментів, рівень інвестиційного ризику за якими перевищує середньо ринковий.

Консервативний портфель формується переважно з державних облігацій. Інвестор, який формує такий портфель, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого часу, який компенсується високою надійністю.

 Виділяють два основні способи управління портфелем цінних паперів:

1) активне управління передбачає, з одного боку. Ретельне відслідковування та придбання найбільш ефективних цінних паперів, а з іншого боку – максимально швидке позбавлення від низько доходних цінних паперів (формування змінного портфелю цінних паперів);

Активне управління передбачає ретельний моніторинг ринку, оперативне придбання фінансових інструментів, що відповідають цілям інвестування, а також швидку зміну структури портфеля. Інвестор використовує цю стратегію тоді, коли намагається одержати дохідність, вищу за середньо ринкову. Стратегія активного управління потребує значних витрат, тому що вона пов’язана з інформаційно-аналітичною підтримкою рішень, придбанням і розробкою власного програмно-технічного і методичного забезпечення.

2) пасивне управління полягає у створенні добре диверсифікованого портфеля з наперед граничним рівнем ризику і тривалому утриманню такого портфеля у незмінному стані. Пасивне управління портфелем цінних паперів базується на уявленні, що ринок достатньо ефективний для досягнення успіху у виборі цінних паперів та врахуванні часу.

Пасивне управління характерне для консервативних і помірковано-агресивних інвесторів. Головними цілями при пасивному управління є захист вкладень від інфляції й одержання гарантованого доходу при мінімальному рівні ризику і низьких витрат на управління. Цей тип управління передбачає створення добре диверсифікованих портфелів цінних паперів, для яких можна в високою точністю розрахувати дохідність, ризик і ліквідність.

 

Резюме.  Організація процесів формування, акумуляції, використання, руху та спрямування фінансових ресурсів є невід’ємною і необхідною складовою їх успішної фінансової діяльності. З розвитком ринкових відносин, вагомість цих процесів підвищується, оскільки трансформаційна здатність фінансових ресурсів зумовлює їх універсальність, унікальність та значущість у площині економічного середовища підприємств.

 

Питання для самоперевірки

1.     Що таке фінансові інвестиції та які характерні ознаки фінансових інвестицій?

2.     Які основні види цінних паперів виділяють у вітчизняній практиці?

3.     Охарактеризуйте акції, облігації та державні папери з точки зору інвестора.

4.     Що таке деривативи і які види деривативів Ви знаєте?

5.     Які основні відмінності форвардного та ф’ючерсного контрактів?

6.     Назвіть фактори, що впливають на ціну фінансових інструментів?

7.     Що таке ринок цінних паперів?

8.     Визначте особливості функціонування первинного та вторинного ринку цінних паперів.

9.     Хто є основними учасниками ринку цінних паперів?

10.  Які є способи розміщення цінних паперів і у чому вони полягають?

11.  Охарактеризуйте основні операції, що проводяться на фондових біржах.

12.  Які є основні способи відкритого первинного розміщення цінних паперів?

13.  Які переваги та недоліки андерайтингу?

14.  Що включає в себе оцінка ефективності фінансових інвестицій?

15.  Назвіть основні етапи формування портфеля цінних паперів.

16.  Які є способи управління портфелем цінних паперів?

 

Рекомендована література

1.   Ватаманюк З. Г. Розвиток інституційного інвестування в Україні [Текст] / З. Г. Ватаманюк, Т. М. Кушнір // Фінанси України. – 2007. – № 3. – С. 124-131.

2.   Вовчак О.Д. Інвестування: навч. посіб. / О.Д. Вовчак. – Л. : «Новий Світ – 2000», 2006. – 544 с.

3.   Гриценко Л. Л. Державна інвестиційна політика: сутність, цілі та завдання [Електронний ресурс] / Л. Л. Гриценко // Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. – 2012.- Вип. 22(2).- С. 8-95. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npkntu_e_2012_22(2)__17.pdf

4.   Майорова Т. В. Активізація інвестиційного процесу в Україні [Текст] : кол. моногр. / [Т. В. Майорова, М. І. Диба, С. В. Онишко та ін.]; за наук. ред. М. І. Диби, Т. В. Майорової. – К.: КНЕУ, 2012. – 473 с.

5.   Кириченко О.А. Інвестування : підручник / О.А. Кириченко, С.А. Єрохін. – К. : «Знання», 2009. – 573 с.

6.   Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом / А.А. Пересада. – К.: Лібра, 2002. – 472с.

7.   Пєтухов О.М. Інвестування: навч. посіб. / О.М.Пєтухов. – К.: «Центр учбової літератури», 2014. – 336

8.   Підхомний О.М. Управління інвестиційними процесами на фінансових ринках: Навч. посіб. / О.М. Підхомний. – К.: Кондор, 2007. – 187 с.