ТЕМА 2

СУБЄКТИ ТА ОБЄКТИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Цілі і завдання вивчення теми 2:

- визначити сутність та розглянути властивості суб’єктів інвестиційної діяльності;

- охарактеризувати об’єкти інвестиційної діяльності;

- визначити роль держави як суб’єкта інвестування;

- розкрити роль і функції фінансово-кредитних установ в реалізації інвестиційного процесу;

- визначити функціональних учасників інвестування.

 

            1.1.  Характеристика суб’єктів інвестиційної діяльності

            1.2.  Характеристика об’єктів інвестиційної діяльності

            1.3.  Держава як суб’єкт інвестиційної діяльності.

            1.4.  Участь фінансових посередників в інвестуванні

            1.5.  Функціональні учасники інвестиційного процесу

 

 1.1. Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами й учасниками) можуть бути як громадяни, так і юридичні особи України й іноземних держав, а також держави в особі урядів. 

Основним суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування  з метою отримання вигід від експлуатації створеного об’єкта. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України та інших держав, що забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень чи на підставі доручення інвестора.

У вітчизняній і міжнародній практиці залежно від обсягів сформованих інвестиційних ресурсів, характеру та спецівки прийняття інвестиційних рішень розрізняють індивідуальних, інституційних, корпоративних інвесторів та державу (уряд).

Індивідуальні (приватні) інвестори самостійно (без посередників) здійснюють інвестиційну діяльність. Ними є переважно фізичні особи.

Інституційний інвестор – це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює в основному інвестиційну діяльність стосовно операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами. До інституційних інвесторів належать банки, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, взаємні фонди, страхові компанії, недержавні пенсійні форми, кредитні спілки, лізингові компанії та інші фінансові установи.

Держава в особі уряду виступає специфічним інвестором. Держава, яка  бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна та Державний антимонопольний комітет Міністерство фінансів України та інші.

 Корпоративними інвесторами є вся сфера підприємництва, тобто підприємства та організації різних організаційно-правових форм власності та різних галузей національної економіки. Залежно від масштабів об’єднаного капіталу і числа пайовиків (власників) розрізняють товариство (партнерство), або акціонерне товариство (корпорації).

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися такі види господарських товариств: повні, командитні, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, а також товариства з додатковою відповідальністю.

Світова практика визнає акціонерне товариство як найефективнішу організаційну форму бізнесу.

Чинне законодавство України передбачає створення у процесі реформування економіки різних виробничих-господарських утворень у вигляді холдингових компаній, промислово-фінансових груп, концернів тощо.

Холдингова компанія – це суб’єкт господарювання, який володіє контрольним пакетами акцій  інших, одного або більше, суб’єктів господарювання.

Зарубіжні економісти трактують поняття «холдинг» дещо ширше, оскільки така організаційна форма передбачає систему участі в капіталі, за якої одна  компанія володіє частками капіталу інших компаній. Фірма, яка є власником хоча б частини капіталу іншої компанії може називатися холдинговою.

У світовій практиці існує два види холдингів: чистий холдинг – головна компанія виконує тільки функції управління і контролю за діяльністю дочірних фірм, і змішаний холдинг – головна компанія, крім функцій управління і контролю, займається спільно з дочірньою компанією і підприємницькою діяльністю.

За кордоном майже всі великі компанії є холдинговими. Ці утворення зазвичай мають галузевий чи міжгалузевий характер, часто є транснаціональними.

Перші холдингові компанії в Україні почали створюватися за галузевими ознаками на базі міністерств і відомств. Але поступово конкурентне середовище змусило холдинги розширювати виробництво, освоювати нові види продукції, проникати в інші галузі виробництва.

Згідно з чинним законодавство промислово-фінансова група – це об’єднання, до якого можуть входити промислові та сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. Ці групи створюються, як правило, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти.

Фінансово-промислові групи об’єднують матеріально-технічні й фінансові ресурси суб’єктів інвестиційної діяльності незалежно від форми власності. Центральною ланкою ФПГ є банк, що видає їй прямі інвестиції та одержує, як і всі члени фінансово-промислової групи, свій доход.

Концерн – фінансово-промислова група компаній різних галузей промисловості, що відрізняє її від інших форм об’єднань. Наприклад Mitsubishi включає в себе підприємства автомобільної, електронної, суднобудівельної та інших галузей промисловості. Типовим є збереження юридичної і господарської самостійності учасників, але з врахуванням координації зі сторони домінуючих фінансових структур.

Всі учасники інвестиційної діяльності поділяються на дві групи:

-     основні учасники;

-     учасники, що здійснюють допоміжні функції.

Склад основних учасників інвестиційної діяльності диференціюється залежно від форм укладання угод, які можуть бути прямими й опосередкованими, відповідно до чого учасники поділені на дві групи:

-     прямі учасники, до них відносяться  продавці та покупці інвестиційних товарів, інструментів і послуг (на ринку реальних інвестиційних об’єктів); підрядники та замовники (на ринку послуг у сфері реального інвестування); емітенти  та інвестори (на ринку цінних паперів); кредитори та позичальники (на ринку грошових інструментів інвестування); продавці валюти та покупців валюти (на ринку валютному ринку);

-     інвестиційні (фінансові) посередники, до них відносяться брокерсько-дилерські інвестиційно-фінансові інститути. Численну групу основних учасників інвестиційного ринку, що забезпечують посередницький зв'язок між покупцями і продавцями об’єктів інвестування становлення інвестиційні посередники. Певна частина інвестиційних посередників сама може виступати на інвестиційному ринку в ролі продавця або покупця.

Інвестиційні посередники, що здійснюють свою діяльність на інвестиційному ринку, бувають двох таких видів (рис 2.1.):

Рис. 2.1 Види інвестиційних посередників

 

а) інвестиційно-фінансові посередники, що здійснюють винятково брокерську діяльність – це професійні учасники інвестиційного ринку, діяльність яких підлягає обов’язковому ліцензуванню. Основною функцією таких посередників є надання допомоги як продавцям, так і покупцям інвестиційних товарів, інструментів і послуг у здійсненні угод на інвестиційному ринку.

До  інвестиційно-фінансових посередників даної групи відносять товарних і фінансових брокерів, які здійснюють свою діяльністю як на організованому (біржовому), так і на неорганізованому (позабіржовому) інвестиційному ринку. В якості брокерів згідно з чинним законодавством України можуть виступати як юридичні (брокерські контори і фірми), так і фізичні особи, серед яких виділяють товарних, фінансових, валютних та інших брокерів;

б) інвестиційно-фінансові посередники, що здійснюють дилерську діяльність, також є професійними учасниками інвестиційного ринку. Основна функція таких посередників – купівля-продаж інвестиційних товарів і інструментів від свого імені і за свій рахунок з метою одержання прибутку від різниці в цінах.

Таку діяльність можуть здійснювати: банки, інвестиційні компанії; інвестиційні та взаємні фонди; інвестиційні компанії; фінансово-промислові групи або фінансові холдингові компанії; страхові компанії; пенсійні фонди та ін.

Крім основних учасників інвестиційного ринку, що особисто беруть участь у здійсненні угод, до складу суб’єктів відносять учасників, що здійснюють допоміжні функції – функції обслуговування основних учасників і окремих операцій на інвестиційному ринку. Це суб’єкти інфраструктури, основними серед якими є:

-     товарна біржа – учасник ринку реальних капітальних товарів, що забезпечує їх оптову купівлю-продаж;

-     фондова біржа – учасник ринку цінних паперів, що організовує купівлю-продаж цінних паперів і сприяє укладанню угод основними учасниками цього ринку;

-     валютна біржа – виконує ті ж самі функції, що й фондова біржа, діючи відповідно на валютному ринку і є його учасником;

-     депозитарій цінних паперів – юридична особа, що надає послуги основним учасником фондового ринку зі збереження цінних паперів незалежно від форми їх випуску з відповідним депозитним обліком прав власності на них. Діяльність депозитарія цінних паперів підлягає обов’язковому державному ліцензуванню;

-     реєстратор цінних паперів – юридична особа, що здійснює збір, облік, збереження і надання даних про реєстр власників цінних паперів, у якому зазначені кількість, номінальна вартість і категорії цінних паперів, що їм належать на визначену дату;

-     розрахунково-клірингові центри – установи, діяльність яких полягає в зборі, перевірці і коригуванні інформації відповідно до укладених угод з цінними паперами, а також у здійсненні розрахунків щодо їх придбання. Такі центри створюються, як правило при фондових та товарних біржах і відіграють важливу роль в організації торгівлі деривативами (ф’ючерсами, опціонами тощо);

-     інформаційно-консультаційні центри, що обслуговують основних учасників всіх видів інвестиційних ринків як індивідуальних, так і інституціональних. У таких центрах працюють кваліфіковані маркетологи, юристи, фінансові експерти, інвестиційні консультанти та інші фахівці з операцій на інвестиційному ринку;

-     інші установи інфраструктури інвестиційного ринку.

 

        1.2. Згідно з чинним законодавством України об’єктами інвестицій виступають: новостворювані підприємства, що реконструюються або розширюються, будови, споруди (основні засоби), призначені для виробництва нових виробництва нових продуктів і послуг, комплекси об’єктів, що будуються чи реконструюються і орієнтовані на вирішення певного завдання регіонального або іншого рівня.

Об’єктами інвестицій можуть бути як повний науко-технічний і виробничий цикл створення продукції, послуг, так і його елементи (стадії): наукові дослідження, проектно-конструкторські роботи, розширення або реконструкція виробництва тощо.

Всю сукупність об’єктів інвестування поділяють на три групи:

-     матеріальні активи;

-     нематеріальні активи;

-     фінансові активи.

Матеріальні активи – це економічні ресурси, що направляються на збільшення реального капіталу тобто на розширення чи модернізацію виробничого потенціалу: придбання нових будівель, споруд, машин, нерухомості, транспортних засобів тощо

Нематеріальні активи як об’єкт інвестування не мають матеріально-речової (фізичної) форми і структури, однак забезпечують одержання у майбутньому економічних вигод від їх використання. Це об’єкти промислової (патенти, ноу-хау, ліцензії, товарні знаки тощо), інтелектуальної (інвестиції в «людський капітал» - підготовку кадрів тощо) власності та інші нематеріальні об’єкти у формі різних прав (власних і набутих) на використання ресурсів.

Фінансові активи включають сукупність цінних паперів як об’єктів інвестування, боргові зобов’язання та інструменти грошового ринку.

У міжнародній практиці їм відповідають три основні групи об’єктів інвестування:

- реальні інвестиції (матеріальні активи);

- фінансові інвестиції (фінансові активи);

- інноваційні інвестиції (нематеріальні активи).

Співвідношення між різними об’єктами інвестування залежить від стадій життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях його розвитку переважають реальні інвестиції і тільки на більш пізніших стадіях може розширюватись питома вага фінансових інвестицій.

Суттєвий вплив на вибір об’єктів інвестування мають розміри підприємства. Так, інвестиційна діяльність невеликих і середніх фірм в основному пов’язана з реальними інвестиціями, тоді як у великих фірмах – з фінансовими інвестиціями.

На вибір об’єктів інвестицій може мати вплив низка факторів зовнішнього характеру, а саме – стан економіки, кон’юнктура фінансового ринку, зміна податкової політики, ціноутворення тощо.

У системі об’єктів інвестування виробничих підприємств на сучасному етапі вирішальну роль відіграють реальні інвестиції. Перш за все, це пов’язано з нерозвинутим фондовим ринком України, а також низкою переваг, притаманних реальному інвестуванню.

На відміну від виробничих компаній, інституційні інвестори (банки, страхові компанії, пенсійні, інвестиційні та взаємні фонди) здійснюють свою інвестиційну діяльність переважно на фондовому ринку, а основною формою їх інвестиційної діяльності є інвестування в акції, облігації, депозитні, ощадні сертифікати та інші інструменти фондового ринку.

Поряд з наведеною класифікацією об’єктами інвестування на макрорівні економіки виступають галузі, підгалузі, та окремі підприємства сфери матеріального виробництва, а також об’єкти невиробничої сфери. Це зумовлено тим, що у процесі розширеного відтворення інвестиції виконують найважливішу структуроутворюючу функцію. Тому від того, у якій галузі національної економіки (види діяльності) вкладаються кошти, залежить майбутня структура економіки, а саме – переважання тих чи інших виробництв, промислових комплексів, інноваційних технологій тощо.

 

1.3. Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність»  суб’єктом інвестиційної діяльності може бути держава в особі державних органів влади та управління і державних підприємств.

Держава виступає в ролі інвестора за умов, коли:

Ø виконує функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальноціональний характер і може виробляти на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;

Ø здійснює інвестування тих галузей і виробництв, де держава є замовником та споживачем продукції і які найближчим часом не підлягають приватизації (оборонна промисловість, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури – магістралі, термінали тощо);

Ø виконує функції в соціальній сфері, які також мають залишатися за державою;

Ø здійснює фінансування з держбюджету виробництва сільськогосподарської продукції (особливо збиткової) тощо.

Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо, так і опосередковано.

Прямий вплив держави на інвестування здійснюється через державний сектор економіки в адміністративній та цільовій формах.

Адміністративна форма – це пряме фінансування у формі дотацій, яке здійснюється відповідно до спеціальних законів.

Цільова форма передбачає укладання угод між підрядником і замовником. Це може бути конкретне фінансування підтримки інвестицій шляхом державних цільових програм.

 Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційну діяльність виступає роздержавлення і приватизація, ліцензування та квотування, стандартизація, антимонопольні заходи, державне кредитування, державні цінні папери, податкове регулювання, амортизаційна політика, амортизаційна політики тощо. Опосередкований вплив держава реалізує через свої інституції, що є учасниками інвестиційного процесу: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, ФДМУ, ДАМК, НБУ, ДКЦПФР та ін..

Важливу роль в інвестиційних процесах відіграє Національний банк України, який як центральний банк належить державі. Вплив НБУ на інвестиційний процес проявляється через виконання покладених на нього функцій, серед яких важливими є: кредитно-грошове регулювання, контроль за діяльністю комерційних банків, кредитно-розрахункове обслуговування уряду, формування і зберігання офіційних золотовалютних резервів країни та інші.

Функція кредитно-грошового полягає в тому, що НБУ як єдиний емісійний центр грошової маси керує пропозицією грошей в національній економіці і тим самим має можливість впливати на ділову активність підприємств, зайнятість та інфляцію. Водночас НБУ разом з комерційними банками має можливість обмежувати або розширювати пропозицією кредитних грошей.

НБУ здійснює контроль за діяльністю комерційних банків, забезпечуючи тим самим надійність, оперативність та безпеку проведення грошово-кредитних розрахунків.

Крім цього, НБУ функціонує як банк, що займається кредитно-розрахунковим обслуговуванням уряду. 

НБУ забезпечує формування і зберігання офіційних золотовалютних резервів країни, які необхідні для регулювання валютних курсів, забезпечення зовнішньоекономічних операцій тощо.

Фонд державного майна України здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна. Основним завданнями ФДМУ є: сприяння структурній перебудові економіки; створення конкурентного середовища; пошук ефективного власника; упровадження процедур індивідуального підходу щодо продажу стратегічно важливих підприємств; забезпечення механізму поповнення державного і місцевого бюджетів.

Державний антимонопольний комітет призначений здійснювати захист і державну підтримку добросовісної конкуренції, що забезпечує цивілізований розвиток ринкових відносин щодо активізації інвестиційних процесів.

Основним завданням Антимонопольного комітету є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики країни, яка здійснюється за такими напрямками:

-     державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і виявлення та припинення їх;

-     контроль за концентрацією та узгодженими діями суб’єктів господарювання;

-     контроль за регулювання цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;

-     сприяння розвитку добросовісної конкуренції (включає, зокрема: взаємодію з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями з питань розвитку, підтримки, захисту економічної конкуренції та демонополізації економіки; участь  у розробленні і внесення в установленому порядку пропозицій щодо законів та інших нормативних актів, які регулюють питання розвитку конкуренції тощо).

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (Держфінпослуг) займається:

-     здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері;

-     захистом прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування в межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринку фінансових послуг і припинення їх;

-     розробленням стратегії розвитку та вирішення системних  питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні;

-     запровадженням міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових  послуг.

Призначенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

-     формування та забезпечення єдиної державної політики та ринку цінних паперів, сприяння адаптації національного ринку до міжнародних стандартів;

-     регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів на території України;

-     захист прав інвесторів;

-     ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів;

-     реєстрація фондових бірж і позабіржових торговельно-інформаційних систем, а також саморегулівних організацій;

-     встановлення вимог і стандартів щодо розкриття інформації про стан ринку цінних паперів і здійснення професійної діяльності його учасників.

 Важливим аспектом державної інвестиційної політики є розвиток системи захисту інвестиційних капіталів інвесторів. З урахуванням цього збільшення обсягу інвестицій залежатиме від покращення макроекономічної ситуації в Україні в цілому  та від розробки центральними, регіональними органами і органами місцевого самоврядування дієвих механізмів удосконалення економічного, нормативно-правового, інформаційного забезпечення, пов’язаного з державними управлінням інвестиційною діяльністю як потужним стимулятором розвитку ринкових відносин.

 

1.4. У формуванні ринкової інфраструктури та впровадженні механізму ринкового саморегулювання винятково важливе значення має фінансове посередництво. Його роль дедалі більше зростає, оскільки посередники беруть на себе фінансові ризики з підприємницької діяльності.

 Фінансові посередники – спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, які перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу.

Фінансові посередники є інституційними учасниками фондового ринку. На відміну від індивідуальних учасників, вони проводять різні види професійної фінансової діяльності і розподіляють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди, тоді як прибуток індивідуального інвестора повністю належить йому.

 Основні функції посередництва полягають у створенні особливого механізму акумуляції фінансових ресурсів для досягнення стабільного економічного зростання та піднесення добробуту населення за рахунок збільшення інвестицій в економіку. На фінансові інститути в ринковій економіці покладається функція створення сприятливого середовища для нагромадження фінансових ресурсів суб’єктів господарювання і забезпечення функціонування ефективного механізму трансформації залучених коштів у інвестиції. Завдяки фінансовим ринкам тимчасово вільні капітали перетворюються у позичковий капітал, який активно функціонує в економіці. Функції фінансових посередників, в залежності від ринку. На якому працюють подано на рисунку 2.2.

Відповідно до ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансове посередництво поділяється на дві групи:

-     банківське (універсальні банки, інвестиційні банки);

-     небанківське (ІСІ, довірчі товариства, страхові компанії та пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, брокерські та дилерські контори та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг).

Деякі з них (банки) здійснюють цей вид діяльності разом з іншими операціями і послугами, інші (ІСІ) проводять тільки інвестиційні операції. Окремі з них виконують функцію інвестора  або учасника інвестиційної діяльності.

 Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв’язку, яка існує в тій чи іншій країні у визначений історичний період.

Рис. 2.2. Функції фінансових посередників в залежності від ринку, на якому вони працюють

 

 В Україні створена дворівнева банківська система яка характерна для країн з ринковою економікою:

Ø верхній рівень – Національний банк України як центральний емісійний банк, клієнтами якого є банківські інститути та урядові  структури;

Ø нижній рівень – інші (комерційні) банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Банки є основною ланкою між вільними фінансовими ресурсами та інвестиційними потребами, що пояснюється їх можливістю діяти одночасно у двох важливих напрямах – на ринку цінних паперів і на кредитному ринку, які відповідають за перетворення заощаджень населення в інвестиції.

Отож, можна зазначити, що активним учасником інвестиційної діяльності серед фінансових посередників є банки, які значно розширюють свою діяльність через запровадження операцій інвестиційного характеру, зокрема, виконують функції депозитаріїв та незалежник реєстраторів цінних паперів акціонерних товариств; інвестиційного кредитування; проектного фінансування; довірчих операцій; обслуговування іноземної інвестиційної діяльності.

Інвестиційний банк визначається як фінансовий інститут, який гарантує розміщення і розподіл нових інвестиційних цінних паперів і допомагає фірмам залучати фінансові ресурси. Комерційні банки дають гроші в борг, а інвестиційні допомагають компаніям залучати капітал третьої сторони.

Банківські інвестиції перебувають у тісному взаємозв’язку з грошовим сектором економіки, тому здатні здійснити сильний вплив на стан економічної рівноваги, яка характеризується співвідношенням двох основних ринкових елементів: попиту на грошові ресурси з боку економіки і пропозиції грошових коштів з боку банківської системи.

 Головними напрямами участі банків в інвестиційному процесі є:

-     проведення операцій, пов’язаних з вкладеннями в державні цінні папери;

-     здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

-     участь в інвестиціях у складі промислово-фінансових груп;

-     довірче управління інвестиційними ресурсами;

-     залучення іноземних інвестицій ресурсів.

 Банки можуть брати участь в інвестиційному процесі, здійснюючи пряме чи портфельне інвестування, в тому числі обслуговуючи рух коштів, які належать клієнтам-інвесторам і призначені для інвестиційних цілей.

При здійсненні портфельних інвестицій банк має за мету приріст суми вкладеного капіталу або отримання поточного доходу, а при прямому інвестуванні банк як інвестор отримує право участі в діяльності підприємства.

 Портфель цінних паперів банку – це сукупність придбаних (отриманих) банком цінних паперів, право на володіння, та які згруповані за їх типами та призначенням. При цьому вкладення банку у цінні папери можуть мати інвестиційний та спекулятивний характер.

 Основною метою здійснення інвестиційної діяльності банку є отримання доходів у майбутньому у будь-якій формі. Фондовий портфель банку, крім цієї функції, виконує низку інших функцій, а саме – підтримка ліквідності, зниження ризику, забезпечення ризику, забезпечення гнучкості портфеля активів. На відміну від цьому портфеля, портфель реальних інвестицій характеризується підвищеною ризикованістю, зменшує ліквідність та можливість швидкої реалізації активів.

Вибір цінних портфелів для портфельного інвестування залежить перш за все цілей, що ставить перед собою банк як інвестор і його відношення до ризику. В економічній літературі переважно до ризику. В економічній літературі переважно виділяють три типи цілей інвестування і пов’язаного з ним відношення до ризику, а саме:

-     інвестор намагається захистити свої кошти від інфляції і надає перевагу вкладенням з невисокою доходністю, а й низьким ризиком;

-     інвестор хоче забезпечити зростання капіталу, здійснюючи довгострокові інвестиції, розраховані на отримання стабільного доходу в майбутньому;

-     інвестор прагне отримати дохід в даний момент, здійснюючи вкладення в ризикові цінні папери на короткостроковий період, швидко змінює структуру свого портфеля, проводить спекулятивну гру на курсах цінних паперів.

Структура банківського портфеля цінних паперів повинна повністю відповідати інтересам банку та забезпечувати реалізацію сформульованих інвестиційних цілей, що визначає характер (тип) інвестиційної політики банку. Відповідно до визначеної мети інвестування банк може проводити консервативну, помірковано-агресивну (ринкову) або агресивну (ризиковану) інвестиційну політику (табл. 2.1).

Таблиця 2.1.

Порівняльна характеристика типів інвестиційної політики банку

Тип інвестиційної політики	Характерні ознаки
1. Консервативна	а) мінімальні ризики, висока надійність і ліквідність цінних паперів; б) переважають державні цінні папери, портфель стабільний, частка вкладень в нього не зростає.
2. Помірковано-агресивна	а) середній рівень ризику, достатня ліквідність і прибутковість цінних паперів; б) переважають спекулятивні цінні, частка вкладень в цінні папери стабільна або повільно зростає.
3. Агресивна	а)  високі ризики, низька ліквідність і висока прибутковість цінних паперів; б) переважають високо ризикові цінні папери, частка вкладень активно зростає.

 

У світовій практиці до небанківських фінансово-кредитних установ (парабанків) належать: інвестиційні компанії та інвестиційні фонди; лізингові компанії; факторингові компанії; пенсійні фонди; фінансові компанії; ломбарди. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії є інститутами спільного інвестування  і розглядаються як доповнення до індивідуального інвестування або альтернатива йому. Вони орієнтовані на роботу з дрібними некваліфікованими інвесторами. Інститути спільного інвестування характеризуються великою різноманітністю. У різних країнах вони називаються по-різному. Тільки у США в різні періоди ХХ ст. такі інститути називалися інвестиційними трастами, інвестиційними компаніями, інвестиційними фондами, взаємними фондами.

Інвестиційні компанії – це нова форма кредитно-фінансових інститутів, що активно почали розвиватися в західних країнах у повоєнні роки, хоча існувала і в довоєнний період. Інвестиційні компанії шляхом випуску власних акцій залучають грошові кошти, які потім вкладають у цінні папери промислових та інших корпорацій. Таким чином, за рахунок придбання цінних паперів вони здійснюють разом з іншими кредитно-фінансовими інститутами фінансування різних галузей економіки та видів діяльності.

Розрізняють два типи інвестиційних компаній: закриті та відкриті. Інвестиційні компанії закритого типу здійснюють випуск своїх акцій у визначеній кількості. Новий покупець може купити їх у попередніх утримувачів за ринковою ціною.

Інвестиційні компанії відкритого типу, які називаються ще взаємними фондами, випускають свої акції поступово, певними частинами, в основному новим покупцям, які потім можуть передаватися або продаватися. Це зручна організаційна форма, бо постійна емісія дозволяє їм збільшувати власний капітал і, таким чином, постійно нарощувати інвестиції в цінні папери корпорацій.

Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює свою діяльність, пов’язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестуванням власних коштів у цінні папери інших емітентів.

Інвестиційні фонди є дилерами і поділяються на відкриті та закриті. Відкритий інвестиційний фонд випускає інвестиційні сертифікати із зобов’язаннями перед учасниками щодо їх викупу, а закритий інвестиційний фонд здійснює випуск інвестиційних сертифікатів без взяття зобов’язань про їх викуп.

Загалом розвиток інвестиційних компаній тісно пов’язаний із динамікою та масштабністю ринку цінних паперів: чим вищий рівень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційних компаній. Тому найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених країнах – США, Канаді, Англії, ФРГ, Японії.

Основою пасивних операцій інвестиційних компаній є залучені грошові кошти від реалізації власних цінних паперів, акціонерний капітал, резервний фонд, нерухомість компанії.

Інвестиційні компанії широко залучають до інвестиційної діяльності дрібних індивідуальних інвесторів, тобто населення, завдяки цьому вдається мобілізувати значні кошти для капіталовкладень в економіку.

Довірчі товариства (трасти) за чинним законодавством є товариствами з додатковою п’ятикратною відповідальністю, що здійснюють представницьку діяльністю із довіреним майном щодо реалізації прав власності довірителів.

Кредитні спілки – це небанківські фінансово-кредитні установи, що залучають грошові заощадження своїх членів для взаємного кредитування. Діяльність кредитних спілок в Україні регламентується Законом України «про кредитні спілки».

Спілки мають право кредитування тільки фізичних осіб. Більшість спеціалізується на дрібному споживчому кредитуванні щодо придбання побутових приладів, техніки, автомобілів, будівництва, ремонту квартири, навчання тощо. Найпопулярнішою нині послугою кредитної спілки є кредитування придбання споживчих товарів. Спілки видають своїм членам позички під невисокий процент.

Ломбард – кредитний заклад, який видає позички під заставу рухомого майна. Як заставу ломбард приймає все цінне (і ліквідне): вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінне каміння, побутову техніку. Як застава можуть виступати цінні папери, промислова і сільськогосподарська продукція тощо. У ломбарді можна взяти найменший кредит (20-30 грн. і більше).

Лізингові компанії здійснюють довгострокову оренду обладнання. Лізингова компанія купує, (як правило з використанням кредиту банку), у виробника (власника) майно (обладнання, транспортні засоби, будівлі і споруди) і надає його інвестору в довгострокову оренду також на умовах кредиту. За умовами лізингової угоди лізингоодержувач може викупити це майно за залишковою вартістю за посередництва лізингових компаній.

Найактивнішим учасником ринку лізингових послуг у всьому світі виступають банки, які як самостійно, так і за посередництва беруть участь в лізинговому бізнесу.

 

 1.5. Важливе місце в процесі інвестування на різних етапах освоєння інвестицій (перед проектних дослідженнях, плануванні, проектуванні, реалізації та експлуатації об’єктів) займають функціональні учасники інвестиційної діяльності – різноманітні фірми, основним призначення яких є надання спеціальних послуг і виконання різного роду робіт. З такими фірмами інвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів або партнерів створюваного підприємства.

 До функціональних учасників відносять  фірми-девелопери, фірми-рієлтери, інжинірингові фірми, консалтингові фірми.

Фірми – девелопери – юридичні особи, які беруть на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Такі фірми самостійно здійснюють пошук найвигіднішого місця вкладання коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, ре­алізацію та введення в експлуатацію. Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе проект-менеджер    (керівник    проекту),    який   залучається спеціально на період реалізації інвестиційного проекту. Найчастіше за свої послуги девелопер одержує 5-10% від загальної суми інвестицій.

Фірми – ріелтери – це фірми посередники з торгівлі неру­хомістю. Вони працюють не лише за угодами з продавцями не­рухомості, а й визначають інвесторам економічну доцільність придбання тих чи інших готових будівель, споруд чи незавер­шених будівельних об'єктів.

Інжиніринго – консалтингові фірми – це фірми, які займають­ся розробкою на договірних засадах різного роду документа­ції – інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та інших. За замовленням окремого інвестора інжиніринго-консалтингові фірми виконують також техніко-економічне обґрун­тування проекту, розробляють бізнес-план, здійснюють моніто­ринг проекту, авторський та технічний нагляд при його вико­нанні, організовують та проводять тендерні торги.

Будівельні фірми – виконують весь комплекс робіт за інвестицій­ним проектом (проектно-кошторисні, будівельні, монтажні, пуско­налагоджувальні) та здають інвестору готовий об’єкт «під ключ».

Аудиторські фірми – виконують в інвестиційному процесі функ­ції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інве­стора так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів та пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних па­перів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

 

Резюме.  Таким чином, інвестори та інші учасники інвестування відіграють важливу роль в подальшому розвитку інвестиційних процесів в економіці, оскільки, вкладаючи кошти, сприяють як розвитку народного господарства, так і  покращенню інвестиційного клімату держави.

 

Питання для самоперевірки

1.     Які права і обов’язки інвесторів та учасників інвестиційної діяльності?

2.     Назвіть основних учасників інвестування.

3.     Назвіть функції держави як суб’єкта інвестування.

4.     Охарактеризуйте прямий та непрямий вплив держави на інвестиційний процес.

5.     Охарактеризуйте діяльність Національного банку України в інвестиційному процесі.

6.     Як здійснюється грошово-кредитне регулювання інвестиційної діяльності?

7.     Які є напрями інвестиційної діяльності компанії.

8.     Які основні законодавчі акти регулюють діяльність господарських товариств?

9.     Які основні функції фінансових посередників на інвестиційному ринку?

10.  З яких рівнів складається банківська система України.

11.  Назвіть напрямки діяльності комерційних банків на інвестиційному ринку.

12.  Що таке інститути спільного інвестування?

13.  Назвіть переваги інвестиційних фондів?

14.  Назвіть пити інвестиційної політики банку.

15.  15. Яка роль функціональних учасників інвестиційного процесу?

 

 

Рекомендована література

 

1.   Ватаманюк З. Г. Розвиток інституційного інвестування в Україні [Текст] / З. Г. Ватаманюк, Т. М. Кушнір // Фінанси України. – 2007. – № 3. – С. 124-131.

2.   Вовчак О.Д. Інвестування: навч. посіб. / О.Д. Вовчак. – Л. : «Новий Світ – 2000», 2006. – 544 с.

3.   Гриценко Л. Л. Державна інвестиційна політика: сутність, цілі та завдання [Електронний ресурс] / Л. Л. Гриценко // Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. – 2012.- Вип. 22(2).- С. 8-95. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npkntu_e_2012_22(2)__17.pdf

4.   Майорова Т. В. Активізація інвестиційного процесу в Україні [Текст] : кол. моногр. / [Т. В. Майорова, М. І. Диба, С. В. Онишко та ін.]; за наук. ред. М. І. Диби, Т. В. Майорової. – К.: КНЕУ, 2012. – 473 с.

5.   Кириченко О.А. Інвестування : підручник / О.А. Кириченко, С.А. Єрохін. – К. : «Знання», 2009. – 573 с.

6.   Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом / А.А. Пересада. – К.: Лібра, 2002. – 472с.

7.   Пєтухов О.М. Інвестування: навч. посіб. / О.М.Пєтухов. – К.: «Центр учбової літератури», 2014. – 336

8.   Підхомний О.М. Управління інвестиційними процесами на фінансових ринках: Навч. посіб. / О.М. Підхомний. – К.: Кондор, 2007. – 187 с.