ТЕМА 7

ІННОВАЦІЙНА ФОРМА ІНВЕСТИЦІЙ

 

Цілі і завдання вивчення теми :

- визначити економічну сутність інновацій та інноваційного процесу;

- розглянути об’єкти та суб’єкти інноваційної діяльності;

- розкрити основні методи оцінки ефективності інноваційної діяльності підприємства;

- розкрити особливості фінансової підтримки інноваційної діяльності;

- розглянути державне регулювання інноваційної діяльності в Україні

 

7.1. Економічна сутність інновацій та інноваційного процесу

7.2. Об’єкти інноваційної діяльності

7.3. Суб’єкти інноваційної діяльності.

7.4. Методи оцінки ефективності інноваційної діяльності підприємства

7.5. Фінансова підтримка інноваційної діяльності

7.6. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні

 

7.1. Основною формою реальних інвестицій є інноваційні інвестиції, які реалізуються в процесі інноваційної діяльності підприємства.

Згідно Закону України «Про інноваційну діяльність» інновації – це новостворені (засто­совані) і (або) удосконалені конкурентоздатні технології, про­дукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення ви­робничого, адміністративного, комерційного або іншого харак­теру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

За кордоном це поняття виникло на початку XX ст. і розвивалось та аналізувалось у 30-ті роки, а вітчизняні економісти почали його застосовувати пізніше. Найінтенсивніше проблему інновацій та їх оцінки почали досліджувати у 60-ті роки минулого століття у зв’язку із різким зростанням масштабу та складності виконуваних науково-дослідних (НДР) та дослідно-конструкторських робіт(ДКР), особливо у авіакосмічній, атомній та радіоелектронній промисловості, при розвитку біотехнологій.

Розрізняють такі основні типи інновацій:

-          товарна інновація – введення нового продукту;

-          технологічна інновація – введення нового методу виробництва;

-          ринкова інновація – створення нового ринку товарів або по­слуг;

-          маркетингова інновація – освоєння нового джерела постачан­ня сировини або напівфабрикатів;

-          управлінська інновація – реорганізація структури управління;

-          соціальна інновація – впровадження заходів щодо покращення життя населення;

-          екологічна інновація – впровадження заходів щодо охорони навколишнього середовища.

Невід’ємною ознакою інновації є науково-технічна новизна та можливість практичного застосування у виробництві. Можливість комерційної реалізації задуму є потенційною властивістю, для досягнення якої потрібні певні зусилля і час. У ринковій економіці основними складовими інноваційної діяльності є нововведення.

Нововведення – вкладання коштів в економіку, завдяки чому відбувається приріст наукових досягнень.

Інноваціям пере­дує науково-виробнича діяльність, пов’язана з появою нововве­дення. Ідея нововведення може бути зароджена як інтенція, ініціація або дифузія інновацій. Інтенція – це ідея, пропозиція або проект, які після оп­рацювання перетворюються в інновацію. Ініціація – це рекомендації щодо удосконалення науково-технічної, організаційної, виробничої або комерційної діяльності, метою яких є початок інноваційного процесу або його розвиток. Дифузія – це процес передачі нововведення по кому­нікаційним каналам між членами соціальної системи в часі. Но­вовведеннями можуть виступати ідеї, технології тощо, які є нови­ми для суб’єкта господарювання. Це означає, що дифузія інно­вації — це розповсюдження вже одного разу освоєної й впровад­женої інновації у нових умовах.

Підготовка, обґрунтування, освоєння й контроль за впровадженням нововведення є інноваційною діяльністю.

Інноваційна діяльність – це діяльність, що спрямована на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів та послуг. Вона включає в себе: випуск та розповсюдження нових видів техніки та технологій; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм із ве­ликими термінами окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані виробничих сил країни; розробку й впровадження нових ресурсозберігаючих, техно­логій, спрямованих на покращення соціального стану насе­лення, екологічної ситуації тощо.

Інноваційна діяльність складається з інноваційного про­цесу, який охоплює весь комплекс відносин виробництва та спо­живання та представляє собою період від зародження ідеї до її ко­мерційної реалізації.

  

6.2. Інноваційна діяльність включає в себе процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного ви­користання, що приносить дохід, а також пов’язані з цим проце­сом техніко-економічні та інші зміни у соціальному середовищі.

У зв’язку з цим, об’єктами інноваційної діяльності є:

–    інноваційні програми та проекти;

–    нові знання та інтелектуальні продукти;

–    виробниче обладнання та процеси;

–    інфраструктура виробництва й підприємництва;

–    організаційно-технічні рішення виробничого, адміністратив­ного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліп­шують структуру та якість виробництва і соціальної сфери;

–    сировинні ресурси, засоби їх видобування й переробки;

–    товарна продукція;

–    механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Найчастіше об’єкти інноваційної діяльності виступають у формі інноваційного проекту – це комплекс документів, що виз­начає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення й реалізації інноваційного про­дукту або інноваційної продукції. Інноваційним визнається про­ект, яким передбачаються розробка, виробництво й реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, державна підтримка реалізації інноваційного проекту надається за умови його державної реєстрації.

Об’єктом інноваційної діяльності може бути й інно­ваційна продукція –  це нові конкурентноздатні товари чи послу­ги. Інноваційною вона може бути визнана, якщо відповідає та­ким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Ук­раїні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою ана­логічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентноздатною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Однією з форм інноваційних інвестицій є інтелекту­альні інвестиції, які здійснюються в таких видах:

ü придбання виключних прав користування (патенти, ліцензії, промислові зразки, товарні знаки).

ü придбання    інформаційних    послуг,    наймання спеціалістів за контрактом або разове придбання консультацій, експертиз, рекомендацій.

ü придбання інтелектуальної продукції у матеріальній формі (проектної документації, методик, програм, ноу-хау) у ви­гляді друкованої продукції, програмного забезпечення, аудіо чи відео запису.

ü вкладання в людський капітал – це витрати на освіту, підготовку, перепідготовку, навчання, охорону здоров’я.

  Розрізняють механізм захисту інтелектуальної власності (права автора на винахід, наукову ідею чи розробку) – система економічних, соціальних, правових методів та засобів підтримки інновацій. Застосовують кілька способів захисту інтелектуальної власності: патенти (документ, який засвідчує авторство, право винахідника на монопольне використання запатентованого винаходу), авторське право (законодавчо визначені права на використання і розпорядження авторами творів науки, літератури, мистецтва тощо на власні праці), товарний знак (зареєстроване в установленому порядку призначення, яке проставляється на товарі певної фірми), різноманітні ліцензії (дозвіл, виданий державними органами на здійснення певної діяльності) тощо.

  6.3. Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і юридичні особи України, фізичні і юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які прова­дять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кош­ти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

За характером діяльності за змістом інноваційної діяльності усі суб’єкти поділяють на три групи (рис. 6.1).

Державні органи управління приймають активну участь інноваційному процесі. Вони визначають правові, економічні і організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, а також встановлюють форми стимулювання інноваційних процесів, спрямованих на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Зокрема:

Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме: створює законодавчу ба­зу для сфери інноваційної діяльності; затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля; в межах Державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності.

Рис. 7.1 Суб’єкти інноваційної діяльності

 

 Кабінет Міністрів України: здійснює державне управління та за­безпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України пропозиції що­до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; здійснює заходи щодо ре­алізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяль­ності; створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кре­дитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів.

Центральні органи виконавчої влади: здійснюють підготовку про­позицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній га­лузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбо­ру пріоритетних інноваційних проектів із пріоритетних галузе­вих напрямів інноваційної діяльності й здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

 Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.

 Бізнес-інкубатор – це структура, що спеціалізується на наданні інноваційних послуг щодо реалізації інноваційних проектів і на створенні сприятливих умов для ефективної діяльності малих інноваційних підприємств, які розробляють оригінальні науково-технічні ідеї.

Технополіс – це цілісна науково-виробнича структура (науково-промисловий комплекс), створена для виробництва нової прогресивної продукції або розробки нових наукомістких технологій на базі науково-виробничого та трудового потенціалів окремого міста, в економіці якого провідну роль відіграють технопарки, бізнес-інкубатори, вищі навчальні заклади та науково-технічні центри.

Технологічний парк – це юридична особа або група юридичних осіб, що уклали договір про спільну діяльність без створення юридичної особи та об’єднання вкладів учасників для створення організаційних засад забезпечення діяльності, спрямованої на виконання інноваційних та інвестиційних проектів з виробничого впровадження наукомістких розробок, прогресивних технологій і забезпечення промислового випуску продукції, конкурентоспроможної на світовому ринку.

Участь венчурного капіталу є принциповим чинником в інноваційному процесі. З різних причин для великих компаній реалізація ризикового проекту надто складна. Такі проекти мають більший шанс на успіх, якщо реалізуються малими технологічними фірмами. Венчурний капіталіст здатний за допомогою відповідних фінансових інструментів брати участь у високо ризикових інноваційних проектів. Це підтверджується тим, що технологічні революції, які призвели до трансформації індустріального виробництва, були проведені компаніями, що підтримуються венчурним капіталом. Наприклад, фірми, які лідирували у розробленні кожного нового покоління комп’ютерних технологій (ПК, програмне забезпечення), фінансувалися за рахунок венчурного капіталу.

У країнах з технологічно орієнтованою економікою зростання виробництва й індустріальний розвиток переважно залежать від успішних інновацій, які означають, що результати досліджень і розроблень ефективно комерціалізуються (переходять у стадію комерційного виробництва продукції). При цьому доступ технологічних компаній до фінансових ресурсів стає ключовим чинником в інноваційному процесі.

Венчурний капітал протягом останніх 25 років вважається феноменом розвитку американської промисловості. Завдяки цьому бізнес-інструментові було впроваджено переважну більшість розроблень у новітніх галузях промисловості та медицини.

Є багато визначень того, що таке венчурне фінансування, але вони так чи інакше зводяться до його функціонального завдання: сприяти розвитку конкретного бізнесу шляхом надання певної суми коштів в обмін на частку в статутному капіталі або на певний пакет акцій.

Венчурний капітал за визначенням Європейської асоціації венчурного капіталу є пайовим капіталом, що надається професійними фірмами, які інвестують і спільно керують стартовими компаніями, що розвиваються, або приватними компаніями, котрі трансформуються і демонструють потенціал до помітного зростання.

Венчурним інвестиціям притаманні такі риси: венчурний капіталіст ділить ризик із підприємцем; тривалий інвестиційний період – від трьох до семи років; як доповнення до інвестицій виконуються заходи з підтримання управлінського персоналу компанії, що ґрунтуються на досвіді та зв’язках інвестора; повернення коштів здійснюється у вигляді реалізації частки інвестора у власності компанії, ціна якої зросла в кінці інвестиційного періоду.

 Для ризикового капіталу, на відміну від кредиту, гарантії фірми не мають вирішального значення. Важливіше для нього наявність привабливого та реального підприємницького задуму, а також колективу менеджерів, здатного втілити його в життя. Довгострокові вкладення здійснюються не тільки у формі грошей, а й шляхом надання конкретної допомоги дрібним і середнім фірмам, що сприяє перетворенню їх у великі компанії.

У зв’язку з підвищеним ризиком венчурний капітал надається під більш високий відсоток, ніж кредит, як правило, з розрахунку, 25-35% річних. Венчурні вкладення можна поділити на чотири групи: стартові, фінансування початкової стадії, у період розвитку компанії та у процесі реалізації певної операції.

 

7.4. Узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якого виду інновацій є економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний період часу.

Величина економічного ефекту обчислюється в таких формах:

а)       загальний економічний ефект (за умов використання інновацій);

б)       внутрішньоекономічний (комерційний) ефект, що одержують окремо розробник, виробник і споживач інновацій.

 Загальногосподарський (внутрішньогосподарський) економічний ефект від інновацій розраховується за формулою:

                                          

де: ,  − вартісна оцінка відповідно результатів і витрат у t-тому році розрахункового періоду;

t_n − початковий рік розрахункового періоду (рік початку фінансування розробки новин, включаючи проведення наукових досліджень);

t_k − кінцевий рік розрахункового періоду (момент завершення всього життєвого циклу інновацій);

 −  ставка дисконтування (приведення).

 

Загальні результати нововведень (Р_заг.) формуються як сума основних (Р_осн) і супровідних (Р_супр) результатів (останні можуть включати також соціальні та екологічні наслідки реалізації нововведень):

 

 

 

 Сумарні витрати на реалізацію інновацій за розрахун­ковий період включають витрати на виробництво (В_вир) та використання (В_викор) продукції, тобто сумуються поточні витрати на виробництво й використання (без урахування амортизаційних відрахувань) і одночасно враховуються одноразові витрати на ті самі цілі за вилученням із них за­лишкової вартості основних фондів, що вибувають:

 

При цьому витрати на виробництво і на використання продукції обчислюються однаково з урахуванням фактора часу:

де: BП_nom.t − поточні витрати на виробництво (використання) продук­ції у t-му році без амортизаційних відрахувань на реновацію, грн.;

 − одноразові витрати на виробництво (використання) про­дукції в t-му році, грн.;

 − залишкова (ліквідаційна) вартість основних фондів, що вибувають у t-му році, грн.

 

 7.5.  Активізація інноваційної діяльності підприємств за умов ринку передусім пов’язана з пошуком джерел і форм інвестування, які повинні забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансовими можливостями.

Основними джерелами фінансування інноваційної діяль­ності є:

а) кошти Державного бюджету України;

б) кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Рес­публіки Крим;

в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інно­ваційних фінансово-кредитних установ;

г) власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності;

д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;

є) інші джерела, не заборонені законодавством України.

В умовах постійного скорочення бюджетного фінансу­вання інноваційних заходів за рахунок державних коштів фінан­суються сьогодні переважно фундаментальні та довгострокові прикладні дослідження, що мають загальнонаціональне значен­ня, а також міждержавні, загальнодержавні науково-технічні програми та проекти. Крім того, держава створює умови для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт із різних джерел. У галузі прикладних досліджень і розро­бок головним має стати контрактний метод фінансування на базі проектної (програмно-цільової) організації.

 Активну участь у фінансовому забезпеченні інно­ваційного розвитку економіки відіграють державні установи. На­приклад, для здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарювання різних форм власності Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності створює спеціалізовані державні небанківські інно­ваційні фінансово-кредитні установи.

Державна інноваційна фінансово-кредитна установа підпорядковується спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності і діє на основі Положення (Статуту), що затверджується Кабінетом Міністрів України. Її кошти формуються за рахунок коштів Дер­жавного бюджету України, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України.

 Для отримання фінансової підтримки суб’єкти інно­ваційної діяльності, інноваційні проекти яких занесені до Держав­ного реєстру інноваційних проектів, подають до Державної інно­ваційної фінансово-кредитної установи (її регіональних відділень) інноваційні проекти та всі необхідні документи, перелік яких виз­начається нею. Державна інноваційна фінансово-кредитна устано­ва організовує на конкурсних засадах у порядку, що визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла­ди у сфері інноваційної діяльності, відбір інноваційних проектів для їх фінансової підтримки. Конкурсні відбори інноваційних про­ектів здійснюються на засадах прозорості, відкритості, гласності.

 Суб’єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

а)    повного безвідсоткового кредитування (нa умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів;

б)    часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб’єктів інно­ваційної діяльності;

в)    повної чи часткової компенсації відсотків, сплачених суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансо­во-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г)     надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д)    майнового страхування реалізації інноваційних проектів у стра­ховиків відповідно до Закону України «Про страхування».

Впродовж терміну чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту розпочато не пізніше як через здійснюється в порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість за операціями з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, що одержаний від вико­нання цих проектів, залишаються у розпорядженні підприємства, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним тіль­ки на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розши­рення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

Пільгове оподаткування реалізується за умови, що суб’єкт інноваційної діяльності у місячний термін повідомив відповідний орган Державної податкової служби про початок реалізації інноваційного проекту і всі господарські операції, пов’язані з виконанням інноваційного проек­ту, веде окремий бухгалтерський облік.

Кошти у розмірі 50 відсотків податку на додану вартість і податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні підприємства та не викори­стані протягом строку пільгового оподаткування і дванадцяти місяців пі­сля нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України.

Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 відсотків чинної ставки оподаткування.

 Активну участь у фінансуванні інноваційного процесу в Україні відіграють комерційні банки, кредитна політика яких на­правлена, в першу чергу, на банківське обслуговування інно­ваційної діяльності підприємств вісімнадцять місяців від дати його державної реєстрації, опо­даткування об’єктів інноваційної діяльності.

Відомо, що комерційне фінансування передбачає стан­дартні банківські послуги і кредитування, зберігання вільних коштів під відсотки, розрахункове і касове обслуговування, ор­ганізацію цільових інвестицій.

У свою чергу, інноваційне фінансування банки здійснюють за деякими принципами функціонування «ризикових» фондів: ор­ганізація часткового фінансування розробки; впровадження у дос­лідне підприємство перспективних науково-технічних досягнень, а на цій основі у подальшому – одержання прибутків від спільного володіння патентом на профінансовану банком розробку.

Отож, успішність економічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом безпосередньо залежить від ступеня залучення кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечення відтворювальних процесів. Банки стають учасниками інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування, а й зв'язок між усіма учасниками: державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Проте наявні в Україні механізми кредитування і надто високі відсоткові ставки не сприяють надходженню фінансових ресурсів у сферу інновацій.

Довгострокові кредити, які повинні бути основою стимулювання інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, становлять надто малу частку в загальному обсязі кредитних вкладень у національну економіку, оскільки довгострокове інноваційне кредитування обмежують такі чинники:

ü високий рівень відсоткових ставок за банківськими кредитами;

ü високий кредитний ризик, ризик зміни відсоткових ставок,
незбалансованої ліквідності;

ü переважно поточний та короткостроковий характер банківських
пасивів;

ü низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути надані для
забезпечення інноваційного кредиту;

ü зацікавленість банків у кредитуванні господарських операцій із
швидким обігом грошових потоків;

ü обмеження можливостей рефінансування у НБУ.

 

7.6. Головною метою державної інноваційної політики в Ук­раїні є створення соціально-економічних, організаційних і право­вих умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровад­ження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресур­созберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяль­ність» основними принципами державної інноваційної політики є:

–    орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

–    визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

–    сформування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

–    створення  умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

–    забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

–    ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

–    здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-техно­логічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

–    фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, подат­кової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

–    сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

–    інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;

–    підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Ґрунтуючись на цих принципах, державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

–    визначення и підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального й місцевого рівнів;

–    формування й реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

–    створення нормативно-правової бази та економічних меха­нізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності;

–    захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;

–    фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

–    стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредит­них установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

–    встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності;

–    підтримки функціонування й розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

 Найефективнішим важелем державного регулювання інноваційної діяльності є створення особливого податкового та митного режиму.

Зокрема, впродовж строку чинності свідоцтва про дер­жавну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконан­ня проекту розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування об’єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від ви­конання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і викорис­товуються ним виключно на фінансування інноваційної, науко­во-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. 

Особливостями митного регулювання інноваційної діяль­ності є те, що:

1. Необхідні для виконання пріоритетного інноваційно­го проекту, яким передбачається випуск інноваційного продукту, щодо якого прийнята постанова Кабінету Міністрів України про його особливу важливість, сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом строку чин­ності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита та податку на додану вартість. Номенклатура та обсяги ввезення сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів ма­ють бути визначені в інноваційному проекті перед його держав­ною реєстрацією.

2.  У разі використання сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів, ввезених в Україну без сплати ввізного мита та податку на додану вартість не для потреб виконання інноваційного проекту ввізне мито та податок на додану вартість сплачуються до бюджету в повному обсязі. При цьому платник податку зобов’язаний збільшити по­даткові зобов'язання за наслідками податкового періоду, в якому відбулося таке порушення, на суму ввізного мита і податку на до­дану вартість, що мали бути сплачені при ввезенні на митну територію товарів.

Реалізація цих заходів сприятиме формуванню такої моделі організації інноваційної діяльності, зокрема науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт в Україні, яка б поєднувала в собі елементи ринкової економіки із збереженням гнучких важелів державного регулювання цією найважливішою сферою життєдіяльності.

 

Резюме. Таким чином,  динаміка економічного розвитку в сучасних умовах усе більше залежить від технологічних зрушень на базі інновацій. Уміння формувати й ефективно використовувати інноваційний потенціал стає вирішальним фактором забезпечення конкурентоспроможності та розвитку вітчизняних підприємств.

 

Питання для самоперевірки

 

1.      У чому полягає особливість інноваційної форми інвестицій?

2.     Охарактеризуйте інновації та інноваційну діяльність підприємства.

3.     Який зв’язок між інноваціями, інноваційними процесами та інноваційною діяльністю на підприємствах?

4.     Назвіть основні об’єкти інноваційних інвестицій?

5.     Охарактеризуйте зміст інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу.

6.     Охарактеризуйте напрямки діяльності технополісу.

7.     Визначте основні напрямки діяльності технопарку.

8.     Визначте роль венчурного капіталу для розвитку підприємства.

9.     Опишіть механізм державного регулювання інноваційної діяльності.

10.  Назвіть чинники активізації інноваційної діяльності підприємств.

11.  Які показники використовують для оцінки інноваційної активності підприємства?

12.  Які існують джерела фінансової підтримки суб’єктів інноваційної діяльності?

13.  Яким чином здійснюється оцінка економічної ефективності нововведень?

14.  Визначте основні напрямки державної інноваційної політики в Україні.

15.  Охарактеризуйте основні пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

 

 

Рекомендована література

1.  Василенко В. О. Інноваційний менеджмент : навчальний посібник / В. О.Василенко, В. Г Шматко ; за ред. В. О. Василенко. –Київ : ЦУЛ, Фенікс, 2003. –440 с.

2.  Вовчак О.Д. Інвестування: навч. посіб. / О.Д. Вовчак. – Л. : «Новий Світ – 2000», 2006. – 544 с.

3.  Гриценко Л. Л. Державна інвестиційна політика: сутність, цілі та завдання [Електронний ресурс] / Л. Л. Гриценко // Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. – 2012. – Вип. 22(2).С. 8-95. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npkntu_e_2012_22(2)__17.pdf

4.  Каракай Ю.В. Маркетинг інноваційних товарів: монографія / Ю. В.  Каракай. – К. : КНЕУ, 2005. – 226 с.

5.  Пєтухов О.М. Інвестування: навч. посіб. / О.М.Пєтухов. – К.: «Центр учбової літератури», 2014. – 336 с.

6.  Підхомний О.М. Управління інвестиційними процесами на фінансових ринках: Навч. посіб. / О.М. Підхомний. – К.: Кондор, 2007. – 187 с.

7.  Про пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку і шляхи їх реалізації / [А. В. Горбатюк, О. І. Грига, А. І. Сазонова та ін.] // Наука та інновації. – 2005. – No 1. – С. 25-33.

8.  Фатхуддинов Р. А. Инновационный менеджмент / Р. А. Фатхуддинов. – СПб. : Питер, 2002. – 400 с.

9.  Чухрай Н., Патора Р. Товарна інноваційна політика: управління інноваціями на підприємстві: підручник / Н. Чухрай, Р. Патора. – К. : КОНДОР, 2006. – 398 с.