Тема 5. Особливості виховання у вищому навчальному закладі

1. Характеристика методів, форм і засобів виховного впливу на особистість студента.

2. Самовиховання студента в умовах ВНЗ та його мотивація.

3. Індивідуальна виховна робота зі студентами.

1. Характеристика методів, форм і засобів виховного впливу на особистість студента

Реалізація мети й завдань виховання у ВНЗ значною мірою залежить від доцільності, виваженості методів виховання як педагогічного інструмента взаємодії зі студентами.

Метод – шлях досягнення певної мети. Стосовно студентської практики методи виховання – конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку студентів з метою розв'язання педагогічних завдань у процесі спільної діяльності науково-педагогічних працівників і студентів.

Часткові удосконалення методів називають прийомами виховання.

Прийом виховання – частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.

У педагогіці не існує єдиного визначення поняття "метод виховання". Оскільки мета виховання може бути загальною й частковою, методи є оптимальними підходами до її здійснення. Метод виховання не існує ізольовано, а впливає на особистість разом з іншими методами, що відображає цілісність і системність процесу виховання.

Отже, метод (чи методи) виховання вихователь виводить у процесі усвідомлення суті мети, багатовимірності людини, суперечливого характеру її взаємовідносин із навколишнім світом.

Зміст методів виховання у ВНЗ визначають через:

■ безпосередній вплив вихователя на вихованця;

■ створення спеціальних умов, ситуацій, обставин, які спонукають вихованця змінити власне ставлення, визначити свою позицію, здійснити вчинок;

■ суспільну думку референтної групи, яка є особистісно-значущою для вихованця;

■ суспільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру;

■ процеси навчання, самоосвіти та передачі інформації, соціального досвіду в сім'ї, у процесі дружнього й професійного спілкування;

■ засвоєння народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури.

Проблема класифікації методів виховання та самовиховання. Традиційно вважають, що знання методів і прийомів виховання, належне володіння ними визначають рівень педагогічної майстерності науково-педагогічного працівника. З огляду на це, важливе значення для оволодіння цією майстерністю має класифікація методів виховання та самовиховання.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів виховання В.О. Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

■ методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, дискусії, переконання, навіювання, приклад;

■ методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: привчання, педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, тренування, створення виховних позицій, прогнозування;

■ методи стимулювання діяльності й поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання;

■ методи самовиховання: самопізнання, самооцінка, саморегуляція.

Досить поширеною у педагогічній літературі є класифікація методів виховання за ознакою спрямованості на поведінково-діяльнісну, інтелектуальну та емоційно-вольову сфери виховання:

■ переконання, тренування, заохочення і покарання (М.І. Болдирєв, М.К. Гончаров, Ф.Ф. Корольов та ін.);

■ методи переконання, організації діяльності, стимулювання поведінки (Т.О. Ільїна, І.Т. Огородников);

■ методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю студентів;

■ методи організації діяльності й досвіду суспільної поведінки і діяльності вихованців;

■ методи усвідомлення цінностей суспільства, організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки, стимуляції діяльності й поведінки, педагогічної підтримки (Н.Є. Мойсеюк).

В інших класифікаціях, окрім переконання, тренування, заохочення та покарання, йдеться також про навіювання. Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на: 1) методи формування свідомості, 2) методи формування суспільної поведінки, 3) методи стимулювання діяльності й поведінки, 4) методи контролю й аналізу ефективності виховання (Ю.К. Бабанський).

1) Методи формування свідомості – це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань. До них належать бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.

Бесіда. Її особливість у тому, що педагог, спираючись на наявні у студентів знання, моральні, етичні норми, підводить їх до засвоєння нових. Для успішного проведення бесіди потрібне обґрунтування актуальності теми; формулювання питань, які спонукають до розмови; спрямування розмови у потрібному напрямі; залучення студентів до оцінювання подій, вчинків і явищ суспільного життя. Це сприяє формуванню у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх моральних і громадських обов'язків. Важливим є підсумок розмови, прийняття конкретної раціональної програми дій для втілення її в життя.

Дещо складнішою для педагога є індивідуальна бесіда, мета якої у тому, щоб викликати співрозмовника на відвертість. Педагог має дбати про те, щоб пропоновані моральні сентенції (судження) студент не лише усвідомив, а й пропустив через свій внутрішній світ, тобто пережив. Цього можна досягти, наводячи переконливі приклади. Одночасно студент має відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допомогти йому і знає, як це зробити. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, то спершу слід з'ясувати причини і мотиви, а відтак визначати форму педагогічного впливу. Не можна індивідуальну бесіду зводити до суцільної критики негативних вчинків. Треба вибудовувати її так, щоб людина, яка здійснила цей вчинок, сама усвідомила його аморальність.

Лекція. Її сутність – у послідовному, систематичному викладенні певної проблеми. Лекція може мати епізодичний характер або належати до певного тематичного циклу, кіно-лекторію. Успіх її залежить від добре продуманої композиційної побудови, вдало дібраних переконливих аргументів, необхідних для оцінювання подій і фактів, особистих якостей лектора, його здатності володіти спеціальними психологічними прийомами.

Теоретичні положення лекції мають тісний взаємозв'язок з практикою, з життям колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт із аудиторією. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів, які потребують уточнення фактів, оцінювання певного явища, думки лектора щодо якоїсь проблеми. Запитання можуть мати полемічний характер. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на них, оскільки це може бути підставою хибного тлумачення певного факту або його нерозуміння.

Диспут, як метод формування свідомості особистості, передбачає вільний, невимушений обмін думками, колективне обговорення різноманітних питань. Під час диспуту його учасники обстоюють свою позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів. Розкриваються їх ерудиція, культура мовлення, логічне мислення. Тематику диспутів слід добирати так, щоб спонукати учасників до роздумів над серйозними світоглядними питаннями: про мету життя, щастя, обов'язок людини перед суспільством та ін. На диспуті можна обговорювати й факти з життя групи, виробничого колективу, літературний твір, газетну чи журнальну статтю, актуальну проблему.

Питання диспуту мають зацікавити, змусити замислитися над суттю проблеми, сприяти формуванню власного ставлення до неї. Важливо у процесі диспуту створити атмосферу невимушеності: усі повинні почуватися рівними, ніхто не має права повчати й ображатися, виступи мають бути відвертими й аргументованими.

Метою диспуту є не прийняття остаточних рішень, а надання його учасникам можливостей для самостійного аналізу проблеми, аргументації власних поглядів, спростування хибних аргументів інших.

Метод прикладу використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Інтенсивність виховного впливу прикладу зумовлена його наочністю і конкретністю. Використання прикладу у вихованні потребує врахування вікових та індивідуальних особливостей молодих людей. Виховання на позитивному прикладі не можна зводити до переліку позитивних героїв художніх творів, кінофільмів, найкращих студентів тощо. Необхідний емоційний, докладний, образний аналіз, щоб викликати захоплення, прагнення їх наслідувати.

Негативні приклади використовують, зокрема, у правовому, антинаркогенному вихованні, намагаючись продемонструвати шкідливість наслідування якихось явищ. Прийомами використання негативних прикладів є громадський осуд негативних явищ; пояснення суті негативного, протиставлення аморальним вчинкам найкращих зразків високоморальної поведінки, залучення студентів до боротьби з виявами зла.

Дбаючи про формування свідомості особистості, необхідно впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі й зрозумілі приклади, домагатися, щоб молода людина не лише зрозуміла почуте, а й сприйняла його. Важливим чинником у цьому є переконаність, тактовність, майстерність педагога.

2) Методи формування суспільної поведінки передбачають організацію діяльності студентів та формування досвіду суспільної поведінки. До них належать педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення.

Педагогічна вимога – це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукати його до позитивної діяльності або гальмувати його негативні дії або вчинки. Вимога впливає на свідомість студента, активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяє формуванню позитивних навичок поведінки. Вона має бути доцільною, зрозуміло і посильною. Для цього роз'яснюють її сутність, переконують у її необхідності, користі. Водночас слід домогтися позитивної реакції на неї. У процесі виховання рівень вихованості студентів змінюється. Відповідно, повинні зростати вимоги. Якщо до студента не підвищувати вимог, він може зупинитися на досягнутому. Педагогічна вимога має випереджувати розвиток особистості.

Ефективність вимоги значною мірою залежить від її чіткості, лаконічності, щоб було зрозуміло, де, в якому обсязі, доки, якими засобами і кому саме слід її виконати. Така вимога виховує персональну відповідальність, дисциплінує. Якщо ж вимогу сформульовано непереконливо, не конкретно, то її виконання буде безвідповідальним.

Вимоги можуть стосуватися усіх сфер життя і діяльності особистості та мають бути однакові, що сприятиме формуванню певних навичок і звичок. Не можна, наприклад, вимагати чистоти і порядку тільки в навчальній аудиторії, а на гуртожиток не зважати. Щоденне дотримання таких вимог з боку всіх членів колективу створює умови для ефективності виховного процесу.

Громадська думка. Як метод виховання – це колективна вимога. Адже, обговорюючи вчинок конкретної людини, колектив прагне, щоб вона усвідомила свою провину. Аналізувати чи критикувати потрібно не особистість, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства і самого порушника. Розмову треба вибудувати так, щоб молода людина сама назвала причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків.

За допомогою громадської думки людину легше переконати в хибності поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Вона бачить, як реагують товариші на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що її поглядів ніхто не підтримує, і починає дослухатися до порад.

Організовуючи обговорення поведінки, педагогу слід уникати надмірного втручання в розмову. Важливу роль відіграють стимулювання студентів висловлювати свою думку, колективний аналіз конфліктних ситуацій та їх розв'язання, привчання критично оцінювати думки і явища, аргументовано обстоювати власну думку.

Вправляння  полягає у створенні умов для формування і закріплення позитивних форм поведінки особистості. Якщо студент завжди і в усьому намагатиметься дотримуватися вимог, постійно вправлятиметься у позитивній поведінці, то в нього сформуються і зміцніють відповідні навички і звички.

Привчання ґрунтується на вимозі виконати певні дії. Йдеться насамперед про режим життя і діяльності молодої людини. Саме режим виховує безперервність зусиль щодо влаштування життя студента, заощаджує його енергію, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, а також неухильно дотримуватися встановлених вимог.

Доручення. Його мета – вправляння людини в позитивних діях і вчинках. Для цього педагог чи студентський колектив дає студентові завдання, виконання якого потребує дій або вчинків. Доручення добирають так, щоб його виконання сприяло розвитку ще не сформованих якостей. Педагог має не лише дати доручення, а й допомогти його виконувати. Доручення з часом доцільно ускладнювати за змістом і методикою виконання, а також контролювати. Відсутність контролю призводить до безвідповідальності.

3) Методи стимулювання діяльності й поведінки виконують функції регулювання і стимулювання поведінки та діяльності студентів. До них належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання. Його сутність – у схильності до здорового суперництва і самоутвердження. Постаючи як конкуренція, боротьба за існування. Змагання змушує тих, хто відстає, підніматися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи. У ВНЗ використовують різноманітні форми змагань: конкурси, олімпіади, фестивалі, огляди художньої самодіяльності, виставки. Усе це розвиває інтереси, творчі здібності студентів, активізує пізнавальну діяльність.

Заохочення ґрунтується на схваленні позитивних дій і вчинків з метою спонукання особистості до їх повторення. Важливо своєчасно помітити позитивні зміни в поведінці особистості, у ставленні до навчання, праці, акцентуючи навіть на незначних змінах на краще, невеликих перемогах над собою, педагог пробуджує бажання вдосконалюватися, стимулює до повторення схвалених вчинків.

Покарання. Його сутність – у несхваленні, осуді негативних дій і вчинків з метою їх припинення або запобігання в майбутньому. Покарання слід застосовувати обережно, щоб не спричинити озлоблення, лицемірства. Покарання має викликати переживання, відчуття провини, пробуджувати докори сумління і прагнення змінити поведінку. Виховна ефективність покарання зростає, якщо його сприймуть як справедливе. Тому слід завжди перевіряти факти, щоб довести провину. Незаслужене покарання провокує нові конфлікти.

 4) Методи контролю й аналізу ефективності виховання. Їхнє завдання – з'ясувати результативність конкретних виховних заходів, виховної роботи в колективі загалом. До них належать: педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів діяльності студентів тощо. Який би метод педагог не використовував, він повинен бути елементом конкретної програми вивчення особистості чи колективу.

Поведінка людини залежить не тільки від її особистісних якостей, а й від характеру стосунків із колективом, особливостей життя колективу. Особистість студента та колектив постійно розвиваються. Дослідження змін має практичне значення для подальшої виховної роботи, зокрема для правильного прогнозування її змісту і добору методів, форм виховного впливу. Відомості про студента та колектив, отримані за допомогою одного методу, для достовірності й об'єктивності потребують перевірки іншими методами.

Вивчення поведінки студентів і виховання відбуваються одночасно. Прийом чи метод вивчення особистості може бути водночас прийомом чи методом виховання (бесіда, доручення). Аналіз реагування особистості (колективу) на певний виховний вплив допомагає дібрати адекватні йому способи. До основних функцій вихователя належать:

■ статутно-позиційна – забезпечує розуміння й прийняття науково-педагогічних працівників і педагогічних колективів свого соціального статусу, ролі, місця, функціональних завдань, відповідальності та обов'язків як основних суб'єктів виховного процесу;

■ розвивальна – полягає в активному впливі на процес розвитку й саморозвитку студентів, розвиток у них критичного ставлення, громадянської позиції тощо;

■ формуюча – спрямована на формування у студентів необхідних цінностей (переконань), морально-психічних і громадських якостей;

■ інформаційно-комунікативна – зумовлює активний вплив виховання на процес пізнання студентами один одного, а також розвиток соціальних зв'язків і статутних взаємин у студентських колективах і ВНЗ;

■ мотиваційно-мобілізуюча – полягає у формуванні спонукальних сил студентів до продуктивного навчання та оволодіння майбутньою професією;

■ профілактична – полягає у прогнозуванні й запобіганні небажаних виявів поведінки студентів;

■ перевиховання – спрямована на викорінення, ліквідацію негативних якостей і рис характеру студентів, а також соціально-психічних утворень у соціальних групах в інтересах формування й розвитку соціально-ціннісних орієнтацій.

Суб'єктами виховання у ВНЗ вважають науково-педагогічних працівників, ректорат, працівників різних відділів, центрів, інститутів, факультетів, науково-педагогічні колективи кафедр, факультетів, інститутів і студентські колективи, а також педагогічне середовище вищого навчального закладу і навіть окремих студентів. Об'єктами виховання у ВНЗ є насамперед студенти, а також науково-педагогічні працівники та ін.

Однак у сучасних умовах у розв'язанні складних виховних завдань дедалі частіше наявні суб'єкт-суб'єктні відносини, що припускає взаємоактивність і взаємодію усіх студентів як повноправних учасників процесу виховання. Такий характер стосунків стимулює активність студентів. Це зумовлено тим, що будь-який студент ефективно розвивається й формується тоді, коли йому надають можливість розкритися, виявити свій творчий потенціал та активність.

Виховання стає плідним, якщо воно звернено до суб'єктних, творчих сил студента. Тоді об'єкт виховання не тільки правильно розуміє виховний вплив, а й приймає його та активно виконує усі вимоги.

Важливо розуміти, що безліч взаємодій, у які вступає студент, він не засвоює пасивно й механічно. Одні з них стимулюють діяльність і формують мотиви поведінки; інші виявляються нейтральними; треті спричинюють опір. У вихованні спонтанно виявляються природні сутнісні сили людини. Усе це характеризує студента як цілісний феномен, що одночасно є і суб'єктом, і об'єктом виховання.

Як суб'єкт виховного процесу студент становить індивідуальність, що розвивається. Іншими повноправними суб'єктами виховного процесу є кожен педагог. Третій учасник виховного процесу – науково-педагогічний колектив ВНЗ.

Як суб'єкт виховання, колектив науково-педагогічних працівників впливає на кожного студента, зумовлює його діяльність, формуючи світогляд, поведінку, життєві стратегії. Водночас колектив науково-педагогічних працівників сам є об'єктом виховання.

Четвертим учасником виховного процесу є педагогічне середовище ВНЗ. Саме в ньому студент здобуває сприятливі умови для свого розвитку, задоволення власних потреб та інтересів, застосування своїх здібностей для самовдосконалення, самоутвердження і самовиявлення.

Значні виховні можливості закладено у впливах, які чинять суспільні інститути, державні органи, родина та інші суб'єкти виховання. Без сумніву, виховує також соціальне середовище, соціальна дійсність.

Змістова сторона виховної діяльності у ВНЗ зумовлена цілями та завданнями держави. Зміст виховання ґрунтується на загальнолюдських цінностях, досвіді й традиціях сучасної цивілізації, Батьківщини тощо.

Основні напрями виховання у ВНЗ в сучасних умовах такі: ідейно-національне, патріотичне, духовно-моральне, естетичне, соціально-правове, екологічне, фізичне і трудове.

Ідейно-національне виховання полягає у формуванні в студентів національної свідомості й самосвідомості, гордості й гідності, утвердження у свідомості студентів почуття обов'язку, честі, совісті, любові до українського народу, ненависті до тих, хто зазіхає на його незалежність і волю, територіальну цілісність держави тощо.

Духовно-моральне виховання спрямоване на формування в студентів цілісного світогляду, загальнолюдських цінностей, вищих моральних якостей, ставлення до людини як до вищої цінності, поваги до її суджень, поглядів, цінностей, долучення до багатств сучасної культури. Воно ґрунтується на усвідомленні й прийнятті загальнолюдських і національних моральних цінностей, сприяє формуванню свідомості й необхідності дотримуватися норм моралі в повсякденній життєдіяльності.

Усі складові виховання відображають змістовий аспект єдиного виховного процесу у ВНЗ, який має ґрунтуватися на національних ідеях, ідеях побудови державності, патріотизмі, вірності своєму народові тощо. Реалізація цих напрямів дає змогу формувати студента як цілісний феномен, усебічно розвинену особистість.

Основу структури виховання у ВНЗ становлять такі його елементи: суб'єкт виховання, об'єкти виховання, мета виховання, система відносин, система впливів, система взаємозв'язків між елементами, які входять до структури процесу виховання, результати виховання.

Алгоритм виховання у ВНЗ вказує на сувору його послідовність:

■ аналіз фактичного стану справ для виявлення суперечностей у цілісному діяльнісно-виховному процесі й визначення шляхів їхнього розв'язання;

■ планування ефективних виховних заходів та організація їхнього виконання для досягнення необхідного виховного впливу;

■ створення умов для ефективного виховання у ВНЗ;

Форми виховання – варіанти організації конкретного виховного процесу, композиційна побудова виховного заходу. У вихованні студентів, розвитку їхніх творчих здібностей, формуванні необхідних майбутньому фахівцеві якостей важлива роль належить спеціально організованій позааудиторній виховній роботі. Форми її організації у вищому навчальному закладі можуть бути масові, групові та індивідуальні.

Масові форми виховної роботи. Особливістю масових форм виховної роботи є значна участь у ній студентів. До них належать святкування державних і релігійних свят, знаменних подій у житті вищого навчального закладу, проведення читацьких конференцій, тематичних вечорів, вечорів запитань і відповідей, тижнів різних навчальних предметів, зустрічей із видатними людьми, конкурсів, олімпіад, фестивалів, виставок тощо.

Ефективною формою виховання студентської молоді є читацькі конференції. Пропагуючи наукову, художню, публіцистичну літературу, студентській молоді прищеплюють зацікавлення книгою, формують у неї літературно-естетичні смаки. Такі конференції проводять на матеріалі творчості одного або кількох авторів, творів, об'єднаних тематикою, з окремої літературної чи наукової проблеми.

Вечори запитань і відповідей закликають до діалогу між фахівцями і студентами. На ці заходи запрошують фахівців із тих сфер діяльності, які цікавлять студентів.

Літературно-музичні вечори, культпоходи в театр знайомлять студентів з різними жанрами цих видів мистецтва, формують естетичні смаки, виховують патріотичні почуття.

Групові методи виховної роботи. Серед них найпоширеніші – "круглі столи", гуртки за інтересами, обговорення радіо- і телепередач, новинок преси, акції милосердя, пошукова діяльність, екскурсії, походи, заочні подорожі, заходи з фізичного виховання – олімпіади, туристичні походи, бесіди про гігієну.

"Круглі столи" зазвичай збирають молодих людей, які не обмежуються власною думкою в пошуках істини. Тему визначають заздалегідь. Учасники демонструють свої знання з цієї теми й перспективи її розвитку. "Круглі столи" сприяють розширенню кругозору, формуванню світогляду, загальнолюдських і національних цінностей.

Свій творчий потенціал студенти реалізовують у гуртках за інтересами, основні завдання яких – формування національного свідомого патріота-громадянина України; виховання фізично й морально здорової людини; усвідомлення моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм; формування естетичних смаків; створення атмосфери емоційної захищеності, любові; збереження родинних традицій сімейних реліквій, вивчення родоводу, звичаїв, обрядів свого народу і народів, що населяють Україну; вивчення мови й шанування культури, національної літератури, мистецтва, преси, радіо і телебачення.

У виховній роботі ефективним є використання радіо- і телепередач, перегляд художніх фільмів.

У процесі виховної роботи доцільно практикувати обговорення публікацій із найпопулярніших видань, які приваблюють студентів своїми аналітичними матеріалами щодо політичної, економічної, культурної ситуації в Україні.

Формуванню національної свідомості, патріотичних почуттів студентської молоді сприяє їхня активна участь у створенні університетських краєзнавчих музеїв, призначених для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури народу.

Ефективними виховними заходами є також історико-етнографічні експедиції з вивчення історії свого міста, села, області, краю та топоніміки цієї місцевості, дослідження історичних пам'яток, збирання предметів старовини, легенд, народних традицій, звичаїв.

Індивідуальна виховна робота зумовлена індивідуальними особливостями студентів, через які здійснюється будь-який виховний вплив на особистість. Тому, щоб впливати на особистість, необхідно вивчити її індивідуальність. Індивідуально-виховну роботу зі студентами здійснюють за двома напрямами:

■ корекція відхилень у свідомості й поведінці окремих студентів через створення спеціальних педагогічних ситуацій, які сприяють усуненню наявних в особистості студента негативних якостей;

■ спонукання студентів до раціонального використання вільного часу для всебічного розвитку своєї особистості, удосконалення необхідних фахівцю якостей (консультування студентів щодо розумного використання вільного часу на самоосвіту, суспільну роботу, заняття фізкультурою і спортом, художньою і технічною творчістю тощо).

Збагаченню особистості студента сприяють такі форми самостійної роботи: читання художньої та спеціальної літератури, пошуки необхідної інформації через мережу "Інтернет", перегляд відповідних телепередач і прослуховування радіопередач, конструювання, написання творів, заняття фотографією і кіно-режисурою тощо.

Усі форми виховання взаємопов'язані та взаємозумовлені. Жодна з ниє не є універсальним засобом виховного впливу на особистість. Кожна з форм виховання передбачає єдність загального, особливого і одиничного.

Загальне зумовлене тим, що всі форми виховної роботи спрямовані на досягнення загальної мети – виховання та розвиток студентів. Спільність умов і мети визначає спільність різних форм виховної роботи, які ґрунтуються на основі поваги до особистості, яку виховують, визнанні її індивідуальності, прав і свобод; спираються на потенційні індивідуальні можливості, внутрішню активність студента в процесі його формування.

Особливе полягає в тому, що ті чи інші форми виховної роботи реалізовують, здебільшого, у певному середовищі життєдіяльності студента.

Специфічне, неповторне в організації і здійсненні виховної діяльності передбачає одиничне у змісті конкретної форми виховної роботи.

Засоби виховання – предмети матеріальної і духовної культури, а також різні явища, що їх використовують у виховному процесі для розв'язання конкретних виховних завдань (книжки, газети, журнали, радіо, телебачення, кіно, театр, виставки, ігри, спорт, художня самодіяльність, цікавий співрозмовник, різноманітні предмети культури і природи).

Будь-який об'єкт матеріальної чи духовної культури виконує функцію засобу виховання за умов, якщо:

■ з ним пов'язана інформація, необхідна для розвитку внутрішнього світу особистості студента чи науково-педагогічного працівника;

■ його виокремлено як предмет засвоєння в образній, наочно-дійовій або знаково-сигнальній (усній чи письмовій) формі;

■ об'єкт разом із його інформацією залучено до спілкування і спільної діяльності вихователя і вихованців.

Кожен об'єкт має свої характеристики: фізичні, хімічні, естетичні та ін. Крім об'єктивних характеристик, виконуючи функції засобу виховання, він набуває ще й педагогічних характеристик, найважливішими з яких є: повнота інформації про об'єкт, спосіб використання цього засобу педагогом, можливості використання його студентами в майбутньому самовихованні.

Педагогічні характеристики засобу виховання зумовлені об'єктивними і суб'єктивними причинами. Об'єктивно вони є продуктом культури і традицій народного виховання, у яких закріплено способи передавання духовних цінностей за допомогою вже сформованих засобів виховання.

Суб'єктивні причини зумовлені діяльністю вихователя, який конкретизує способи використання засобів виховання відповідно до мети і завдання та рівня вихованості студентів, враховуючи вимоги суспільства до особистості, сучасні педагогічні рекомендації і передовий досвід виховання.

Засоби виховання зумовлені метою і завданнями виховання, методами і формами організації виховного процесу, мають значний вплив на всебічний розвиток особистості.

Систему засобів розробляє вихователь відповідно до мети і завдань виховання. Розрізняють завдання перспективні (на декілька років), середньо-термінові (переважно на рік) і поточні (на тиждень). Одні засоби виховання є спільними, їх використовують для досягнення будь-якої мети, інші – спеціальні – для досягнення окремих завдань. До загальних (спільних) засобів належать газети, журнали, художня література, фізична культура.

Перспективні завдання містять виховання стійких характеристик особистості. На кожному етапі виховання перспективні завдання конкретизують і уточнюють, зі зростанням рівня вихованості вони розвиваються й ускладнюються.

Середньо-термінові завдання пов'язані з розв'язанням виховних проблем, актуальних для цього віку чи етапу.

Поточні (оперативні) завдання визначає вихователь, керуючись рівнем вихованості студентів і необхідністю конкретизації перспективних та середньо-термінових завдань, потім добирає адекватні засоби виховання.

Засоби виховання чинять суттєвий вплив на розвиток особистості. Засоби матеріальної культури (одяг, прикраси, оздоблення) пов'язані із розвитком практичного інтелекту, а засоби духовної культури, представлені в знаковій формі (книги, мова, живопис та ін.) – більш суттєві для розвитку теоретичного мислення.

Усебічний розвиток особистості – процес оволодіння засобами матеріальної і духовної культури, створеної людством. Матеріальні та символічні засоби, пов'язані з мовою, утворюють складну систему, у якій символічні засоби спрямовані на управління і планування діяльності студентів, результатом якої є абстрактно-символічне мислення, свідомість, світогляд, моральні, естетичні та інші якості.

У юнацькому віці триває розвиток та набувають нових рис такі якості, як рефлексія, антиципація та ідентифікація. Завдяки рефлексії свідомість аналізує особисті якості індивіда, виявляє "дефекти" минулого виховання. У виховній рефлексії значну роль відіграє приклад авторитетного дорослого, класична художня література, логічні засоби самоаналізу.

Антиципація – здатність свідомості людини передбачати наслідки планових дій до їх реалізації, на етапі підготовки.

Ідентифікація характеризує здатність людини засвоювати духовні цінності народу, виробляючи на цій основі переконання, звички поведінки та інші якості. Для розвитку здатності ідентифікувати культурні цінності використовують міжособистісні стосунки, бесіди на естетичні й моральні теми, приклад науково-педагогічних працівників і батьків, обговорення творів художньої літератури та ін.

Засобами виховання вищих моральних і естетичних емоцій у студентів є художня література, виставки, різні види мистецтва, художня самодіяльність, гуртки і творчі студії, туризм і спорт. Засоби виховання вольових якостей особистості (наполегливості, цілеспрямованості, послідовності) – особистий приклад дорослого, діяльність, спрямована на досягнення важливої мети, громадська думка, система знань тощо.

Самовиховання волі здійснюється на основі єдності емоційної та інтелектуальної сфер особистості, тому їхніми засобами є пізнавальна і практична діяльність у поєднанні з рефлексією та антиципацією.

Розв'язання складних пізнавальних і практичних завдань на основі бажань дає студентові змогу тренувати свою волю, наполегливість, цілеспрямованість відповідно до ідеалу.

2. Самовиховання студента в умовах ВНЗ та його мотивація

Досвід навчально-виховної діяльності вищих навчальних закладів переконує, що ефективно вирішувати питання підготовки майбутніх фахівців можна лише за активної участі в цьому процесі студентів, тобто йдеться про їх самовдосконалення.

Професійне самовдосконалення – свідомий, цілеспрямований процес підвищення рівня власної професійної компетенції та розвитку професійно значущих якостей відповідно до соціальних вимог, умов професійної діяльності та власної програми розвитку. Цей процес ґрунтується на психологічному механізмі постійного подолання внутрішніх суперечностей між наявним рівнем професіоналізму ("Я – реальне професійне") і уявним його станом (" Я – ідеальне професійне").

Професійне самовдосконалення майбутнього фахівця відбувається у двох взаємопов'язаних формах – самоосвіта і самовиховання. Основним змістом самоосвіти є вдосконалення наявних у студента знань, формування умінь і навичок з метою досягнення бажаного рівня професійної компетенції.

Людина інколи самовдосконалюється підсвідомо. Неусвідомлене самовиховання зазвичай має епізодичний характер, здійснюється без чіткого плану і розгорнутої програми, що набагато знижує його результативність.

Значно вишу ефективність має усвідомлене самовиховання – системна і свідома діяльність людини, спрямована на її саморозвиток і формування власної базової культури.

Щоб самовиховання стало усвідомленим і професійно спрямованим, майбутній фахівець має відчути, реально оцінити свою придатність до обраної професії.

Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення згоди зі самим собою, знаходження сенсу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей, природних здібностей та активне самоутвердження у суспільному житті.

Знаходження сенсу життя – відповідальний етап у розвитку і становленні особистості, коли відбувається процес формування і розвитку особистісних ціннісних орієнтацій і реалізація певних бажань, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями. Від вибору особистісних ціннісних орієнтацій та їх узгодженості залежать світогляд студента, його життєві принципи, переконання й професійна спрямованість, характер самоактуалізації, самореалізації і самоутвердження.

Самоактуалізація – постійне прагнення людини до повного виявлення і розвитку особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.

Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, скерована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Самоутвердження – намагання утвердитися в певному соціальному статусі й соціальній ролі.

Самовиховання студента розуміють як організовану, активну й цілеспрямовану його діяльність, скеровану на систематичне формування й розвиток позитивних та усунення негативних якостей особистості відповідно до усвідомлених потреб і вимог суспільства, професійної діяльності, а також на реалізацію особистої програми розвитку. У процесі самовиховання усі аспекти особистості (переконання, світоглядні позиції, почуття, воля, звички, риси характеру, інші особистісні якості, конкретні результати діяльності й поведінки) стають предметом постійного вивчення і зміни з боку педагогів.

Самовиховання властиве тільки людині, яка усвідомлює себе в системі суспільних відносин. Вдаючись до самовиховання, вона реалізує соціальну потребу набуття гами особистісних якостей, які б сприяли у виконанні суспільних функцій.

Соціальна детермінація самовиховання визначає також специфіку формування і розвитку потреби в самовихованні. Така потреба розвивається в процесі суспільної діяльності особистості, її спілкування з іншими людьми. Виявляється активно-вибіркове ставлення людини.

За соціальною функцією самовиховання – специфічний індивідуальний педагогічний процес, унікальність якого в тому, що і суб'єкт, і об'єкт виховання – у тій самій особі. Це зумовлює особливий характер організації, змісту, методики роботи над собою.

Суттєвою передумовою ефективності процесу самовиховання українського студентства на сучасному етапі становлення національної системи виховання є:

■ постійне врахування суб'єктами виховання важливості, необхідності та складності цього процесу у виховній роботі ВНЗ;

■ наявність необхідних психолого-педагогічних знань і практичного досвіду науково-педагогічних працівників (кураторів) з питань організації самовиховання студентів;

■ усвідомлення необхідності постійного керівництва та здійснення системного психолого-педагогічного впливу на самовиховання студентів;

■ перетворення студентів на суб'єктів самовиховання;

■ творче поєднання процесу самовиховання з активною навчально-пізнавальною діяльністю та організацією культурно-просвітницької роботи і дозвілля;

■ надання цьому процесу гуманного, національного і особистісного спрямування.

До найважливіших внутрішніх передумов, які визначають ефективність самовиховання студентів, варто зарахувати:

■ потреби й мотиви, що спонукують до роботи над собою;

■ переконання, розвинуту самосвідомість і самокритичність, які дають змогу об'єктивно оцінити свої достоїнства, позитивні якості й вади;

■ наявність почуття самоповаги та гордості за належність до обраного навчального закладу, яке вимагає не відставати від інших студентів і бути серед найкращих;

■ певний рівень розвитку вольових якостей, звичок самооцінки, самоконтролю і саморегулювання, які надають процесові самовиховання цілеспрямованості та різнобічності;

■ оволодіння теорією самовиховання та методикою роботи над собою;

■ свідома установка на позитивний результат самовиховання;

■ психологічна готовність до активної, системної роботи із самовиховання.

Внутрішні передумови визначають можливість глибоко усвідомленого, продуманого, творчого характеру роботи над собою. Від рівня їхнього розвитку значною мірою залежить остаточний результат самовиховання. Ось чому в керівництві самовихованням студентів важливо особливу увагу звертати на формування й розвиток внутрішніх передумов.

Однією з характерних рис самовиховання студентів є його стійкий взаємозв'язок із процесом виховання у ВНЗ та суспільною дійсністю. Завдяки організованим виховним впливам у студентів розвивається самосвідомість, з'являється потреба у самовихованні, формуються інтереси й життєві ідеали, визначаються основні напрями самовиховання. У процесі цілеспрямованої виховної роботи формується внутрішній світ студента, який визначає згодом його здатність, прагнення і можливість до самовиховання.

Вивчення студентів, їх життєвої позиції та її впливу на характер поведінки особистості, дає змогу простежити зв'язки між зовнішніми і внутрішніми факторами самовиховання, розвиток самовиховання в процесі, наприклад, навчально-пізнавальної діяльності. Це дає змогу подолати відомий відрив самовиховання від реальних процесів життя, замикання його у сфері самоаналізу. В основі розвитку самовиховання – становлення та рух взаємопов'язаних процесів усвідомлення особистості та зміни позицій вихованця в його взаємодії із зовнішнім світом.

Самовиховання здійснюється на основі певних принципів, які є найбільш загальними вихідними положеннями і вимогами особистості до самої себе і визначають мету, ідеали, зміст, методику та організацію процесу самовиховання.

Основні принципи самовиховання:

■ природовідповідності та народності самовиховання;

■ демократичності самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі;

■ системності, цілеспрямованості, ціннісної орієнтації виховання та самовиховання;

■ послідовності, неперервності та систематичності;

■ єдності самовиховання та наукового світосприйняття;

■ формування активної життєвої позиції та позитивного спрямування самовиховання;

■ взаємозв'язку виховання та самовиховання і професійної діяльності.

Етапи роботи над собою: самопізнання, планування, реалізація плану (програми), контроль і регулювання.

Початковий етап у самовихованні – самопізнання – складний процес визначення своїх здібностей і можливостей, системи цінностей, життєвих намірів і прагнень, провідних мотивів і мотивацій, характеру і темпераменту, особливостей перебігу психічних пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, пам'яті, уваги, уяви, мислення, мовлення). Завдяки цьому вихованець може самостійно визначити, яких успіхів може досягнути в житті, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна використовувати для досягнення цих цілей та ін.

Важливість цього етапу в самовихованні зумовлена тією обставиною, що людина не може розумно діяти без хоча б мінімального знання про себе.

Академік А.В. Петровський пропонує два шляхи пізнання власного істинного "Я":

■ перший шлях: уважний аналіз не стільки задумів власних вчинків, скільки самих вчинків у співвідношенні із задумами. Умовно кажучи, з'ясування сенсу власного життя та зіставлення його зі своєю поведінкою, із суспільними й особистісними цінностями, аналіз конкретних вчинків з погляду загальнолюдської, національної та особистісної моралі, професійного й особистісного становлення і діяльності;

■ другий шлях: вдатися до можливостей науки та з'ясувати з її допомогою власні індивідуально-психічні властивості, життєві настанови тощо. Цією наукою є психологія особистості.

Отже, самопізнання – процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості. Методично правильно організоване самопізнання, за А.В. Петровським, має такі напрями: самоусвідомлення, самовивчення, самооцінка.

Процес самопізнання починається з самоусвідомлення, тобто усвідомлення себе як суспільної істоти – особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Загалом самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості людини, що виявляється в усвідомленні та системи її уявлень про саму себе, місце і роль у суспільному житті, потреби, інтереси, мотиви та мотивацію поведінки й діяльності, які активно розвиваються у межах "Я-концепції". Самоусвідомлення дає змогу студентові глибше усвідомити себе й систему вимог, що їх висувають до нього, а також зрозуміти свої завдання у навчально-виховному процесі, чіткіше уявити перспективу свого подальшого розвитку.

Самовивчення в процесі самопізнання спрямовано на вивчення якостей власної особистості, зіставлення їх з вимогами, які висувають до громадянина. Самовивчення відбувається через самоспостереження, самоаналіз своїх учинків, поведінки, конкретних результатів діяльності, критичне ставлення до висловлювань на свою адресу з боку студентів, науково-педагогічних працівників, керівників ВНЗ, самоперевірку в конкретних умовах.

На основі самовивчення формується самооцінка, яка є судженням людини про міру наявності в неї якихось якостей, властивостей і зіставлення їх з еталоном, зразком.

У самооцінці виявляється думка студента про самого себе. Завдяки самооцінці створюється власний проект самоорганізації. Об'єктивна самооцінка виконує кілька функцій:

■ порівняння наявних якостей особистості з вимогами, що їх ставлять до конкретних фахівців;

■ фіксації успіхів і недоліків у роботі над собою;

■ корегування (дає змогу вчасно відмовитися від недосконалих форм і методів роботи над собою, удосконалювати застосування засобів і прийомів, які мають позитивний ефект).

Неодмінною умовою об'єктивної самооцінки є самокритичне ставлення студента до своєї особистості, уміння правильно реагувати на критичні зауваження інших людей.

На підставі самовивчення й самооцінки у студентів формується рішення вдатися до самовиховання. Процес ухвалення такого рішення відбувається, зазвичай, за умов глибокого внутрішнього переживання позитивних і негативних аспектів своєї особистості.

Самооцінка формується за двома напрямами:

■ зіставлення самого себе зі зразками для наслідування, із висунутими вимогами;

■ повсякденне спілкування студентів з членами колективу, педагогами.

У колективі формується певне ставлення до того чи іншого студента. Сила колективної думки спонукає до об'єктивнішої самооцінки.

Пізнання іншого не тільки випереджує пізнання самого себе, а й слугує для нього джерелом та опорою. Порівняння, зіставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки. Порівнюючи себе з ровесником у процесі спільної діяльності, студент помічає в собі те, що спершу помітив в інших і, як наслідок, приходить до усвідомлення своїх вчинків і дій, якостей та властивостей власної особи. Відбувається своєрідне перенесення різних властивостей особи, помічених в іншому, на самого себе. Однак існує також нестійкість самооцінки особистості, що є наслідком ще не сформованого ставлення до самого себе.

Особливості самооцінки залежать від реальних умов життєдіяльності особистості.

Виокремлюють такі основні види самооцінки: адекватна й неадекватна (завищена і занижена). Самооцінка – це знання вихованця про самого себе і ставлення до себе разом узяті. Самооцінка передбачає виокремлення власних умінь, дій, якостей, мотивів, мотивацій і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оцінного ставлення до них, уміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, уміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету і відіграє велике значення у формуванні особистості. Самооцінка, залежно від своєї форми (адекватна, неадекватна), може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця.

Неадекватна занижена самооцінка знижує рівень соціальних прагнень студента, сприяє розвитку невпевненості у власних можливостях, обмежує його життєві перспективи. Така самооцінка може супроводжуватися негативними емоційними зривами, внутрішнім конфліктом, девіантною поведінкою. Внутрішній конфлікт може спричинити конфлікт між самооцінкою та оцінками, які дають ровесники, а також між самооцінкою й ідеальним "Я", до якого прагне вихованець.

Існує залежність між характером самооцінки і такою якістю особистості, як упевненість у собі. Якщо людина впевнена в собі, це означає, що вона правильно оцінює власні сили й можливості; її поведінка відповідатиме соціальним вимогам навколишніх. В основі невпевненості в собі – недооцінка своїх якостей і можливостей, самовпевненості – переоцінка.

Від самооцінки вихованця залежать особливості його спілкування, взаємини з ровесниками, успішність навчально-пізнавальної, професійної та іншої діяльності, подальший розвиток особистості, формування і розвиток життєвих орієнтирів. Правильна самооцінка дає йому моральне задоволення.

Самооцінка, особливо здібностей та можливостей особистості, впливає на рівень прагнень вихованця, що виявляється у завданнях, які студент ставить перед собою та розв'язати які вважає спроможним. Рівень його прагнень і характер самооцінки яскраво простежуються у різних ситуаціях вибору: і у важких життєвих ситуаціях, і в повсякденній навчально-пізнавальній та іншій діяльності, у колективі.

Отже, самооцінка є компонентом самосвідомості студента, що містить, окрім знання про себе, оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків та інших індивідуально-психічних властивостей.

Другий етап у самовихованні – планування – передбачає:

■ визначення мети і основних завдань на перспективу та на певні етапи навчання і діяльності студента;

■ розроблення програми (плану) самовиховання;

■ визначення умов діяльності із самовиховання (вироблення власних правил поведінки, вибір форм, засобів, методів і прийомів розв'язання завдань у роботі над собою).

Добре спланована робота над саморозвитком, самовдосконаленням своєї особистості є запорукою ефективності та результативності самовиховання. План має бути конкретним за змістом, з чіткою послідовністю розв'язання завдань. Мету й завдання конкретизують на ближні, середні й далекі перспективи розвитку студента. З метою й завданнями визначають також головні ціннісні орієнтири і зміст самовиховання, ідеали, до яких прагне особистість.

Відомо, що в кожного студента є свій ідеал, зразок, згідно з яким він формує процес самовдосконалення.

На підставі сформульованих цілей, завдань розробляють програми (плани) самовиховання – їх студенти складають на період навчання у ВНЗ. Після самооцінки позитивів і вад, з метою їх удосконалити та усунути, такі індивідуальні програми (плани) доопрацьовують. Це не обов'язково має бути офіційний документ, як правило, їх розробляють в особистих щоденниках, блокнотах. Головне їхнє призначення – допомогти студенту організувати і систематизувати роботу над собою.

Практика засвідчує, що своє призначення програми (плани) самовиховання виконують тоді, коли в них відображено такі питання:

■ за якими напрямами студент має намір працювати, які особистісні якості планує формувати, розвивати, удосконалювати, усувати;

■ за допомогою чого хоче реалізувати заплановане і що використає в інтересах самовиховання;

■ терміни виконання, а також терміни самоконтролю роботи над собою.

Програми (плани) самовиховання конкретизують і доповнюють відповідними правилами поведінки і здійснюють через:

■ підпорядкування власної діяльності мотивам і мотивації самовиховання;

■ реалізацію програми виховання за умов збереження навчальної, громадської, спортивної та інших видів діяльності, власних мотивів і в разі супутнього мотиву та мотивації самовиховання.

Існують правила поведінки, які напрацював студент. Це своєрідні орієнтири його поведінки в конкретних життєвих та навчально-виховних ситуаціях. Вони можуть мати і більш глибокий та перспективний характер. Часто для окремих студентів напрацьовані правила поведінки стають програмними в їхній роботі над собою. У процесі самовиховання те чи інше правило постійно наповнюється новим змістом.

На цьому етапі роботи над собою використовують самозобов'язання (письмово оформлені зобов'язання перед собою за відповідний період досягти певних результатів: виховання у собі конкретних позитивних якостей, викорінення вад тощо; їх можна оформити і як власні правила поведінки); особистий план роботи над собою (передбачає систему заходів, спрямованих на формування в собі особистісних якостей, необхідних майбутньому фахівцю); програму самовиховання (передбачає розкриття змісту роботи студента над удосконаленням своєї особистості на тривалий період); девіз життя (влучно сформульована життєва мета, життєве кредо, яке визначає повсякденну поведінку особистості).

Ефективність самовиховання майбутнього фахівця значною мірою залежить від педагогічного керівництва цим процесом.

Педагогічне керівництво самовихованням студентів – оптимальна організація їх життєдіяльності, акцентування їх уваги на питаннях саморозвитку, відповідальності за себе, своє сьогодення та майбутнє, а також стимулювання самовиховної діяльності під час навчально-виховного процесу. Основними умовами успішного педагогічного керівництва самовихованням студентів є реалізація таких навчально-виховних завдань:

■ визначення головної мети, цілей і конкретних завдань із самоосвіти і самовиховання студентів;

■ наявність чіткого плану, програми самовиховання;

■ постійне вивчення індивідуальних особливостей студентів, популяризація та поширення найкращого досвіду їхньої роботи над собою;

■ розроблення сучасних ефективних методик самовиховання та їх упровадження в навчально-виховний процес ВНЗ;

■ роз'яснення студентам сучасних вимог до особистості фахівця вищої кваліфікації, значення професійного самовдосконалення;

■ опанування студентами методик, методів, прийомів та засобів роботи над собою;

■ формування яскравих ідеалів для самовиховання;

■ прищеплення навичок і вмінь самовивчення, виокремлення власних і позитивних, і негативних індивідуально-психічних якостей, рис характеру;

■ формування здорової морально-психологічної атмосфери в студентських колективах, позитивної громадської думки та настрою, колективних традицій, стимулювання процесу самовиховання;

■ залучення студентів до різноманітних видів діяльності, які сприяють інтенсифікації процесу самовиховання;

■ усебічне забезпечення, допомога у відпрацюванні програми самовиховання та її реалізації;

■ контроль процесу самовдосконаленням студентів та оцінка його ефективності.

Основні етапи педагогічного керівництва самовихованням вихованців:

■ підготовчий етап: переконання студента у необхідності вдатися до самовиховання і в можливості досягнути бажаних результатів; формування потреб, мотивів і мотивації самовиховання; визначення основних цілей і завдань самовиховання;

■ основний етап: визначення змісту самовиховання; допомога у виборі прийомів, способів, форм і методів самовиховання; допомога у складанні програми самовиховання; допомога в реалізації програми самовиховання; організація контролю за перебігом самовиховання і внесення в нього необхідних коректив;

■ завершальний етап: допомога у самоконтролі та привчання вихованців до нього; стимулювання; підсумок досягнутих результатів і визначення нових орієнтирів до самовдосконалення; корегування і внесення нового змісту до програми самовиховання.

Ефективне самовдосконалення майбутніх фахівців можливе лише в разі тісної співпраці студентів і педагогічного колективу вищого навчального закладу, пройнятої взаємною повагою і вірою в людину. Самовдосконалення передбачає: високий професіоналізм в обраній сфері; інноваційний характер мислення і готовність до змін; навички управлінської діяльності; особисту творчу спрямованість, готовність забезпечувати умови не лише для свого творчого потенціалу, а за потреби – для потенціалу підлеглих; здатність розуміти інших людей, їхні прагнення, мотиви, інтереси тощо; високі духовні й моральні ідеали та переконання; високу політичну, правову та економічну культуру; системне мислення, яке передбачає психологічну готовність, здатність та навички системного підходу до проблемних ситуацій; готовність брати на себе відповідальність; комунікативність, діловитість, здатність до міжособистісного й управлінського спілкування; володіння однією із найпоширеніших іноземних мов; знання комп'ютерної техніки та ін.

Третій етап самовиховання – реалізація програми самовиховання. Сутність діяльності студента на етапі реалізації програми самовиховання в тому, що він контролює роботу над собою, цілком тримає її в полі своєї свідомості (рефлексії) і на цій основі своєчасно виявляє відхилення реалізованої програми від заданої, запобігає їм, вносить відповідні корективи до плану подальшої роботи. Оволодіння ефективною методикою самовиховання студента є однією з умов підвищення його якості й результативності.

Методи самовиховання – сукупність прийомів однорідного педагогічного впливу людини самої на себе для формування необхідних особистісних якостей та усунення негативних.

Засоби самовиховання – сукупність предметів матеріальної і духовної культури, що їх використовують у виховному процесі для розв'язання конкретних завдань самовиховання.

Основні методи самовиховання: самопереконання, самоспостереження, самоконтроль, самоаналіз, самозвіт, самонаказ, самопорівняння, самоорганізація життя та діяльності, самотренування, аутотренінг, наслідування прикладу, стимулювання самовиховання, самозаохочення, самоосуд, самопримус, самопідбадьорювання, самозобов'язання, самоінструктування, самонавіювання, самовправа, самокритика, самонагадування та ін.

Самопереконання – метод впливу на себе з метою утвердження нових стосунків і ставлення до власних учинків, сутність якого – у висуванні доказів, контрдоказів та їх виваженості. За допомогою самопереконання студенти домагаються самовизнання необхідності розвитку в себе тих чи інших якостей особистості, усунення вад. Відбувається своєрідне розв'язання суперечностей між особистими поглядами, думками, почуттями і вимогами обов'язку, думками і поглядами авторитетної особи, колективу, суспільної думки. Сформовані за допомогою самопереконання думки й погляди додають студентам упевненості, морально-психологічної стійкості, роблять їх непіддатливими до шкідливих впливів, сприяють мобілізації себе на досягнення завершальної мети самовиховання.

Метод самоспостереження полягає у спостереженні за своїми діями, вчинками, думками, почуттями і ґрунтується на загальній спостережливості людини та є необхідною передумовою контролю особистості за власною поведінкою та діяльністю. Його найкраще здійснювати у звичайних умовах. Насамперед, слід здійснювати ретроспективне самоспостереження, тобто чітко відновлювати в пам'яті події, які щойно відбулися, факти – як продовження самопереживання. Пряме спостереження найважче і найсуб'єктивніше. Помилок у цьому варіанті пізнання буває більше, ніж під час подальшого самоаналізу пережитого; потрібно вміти прогнозувати діяльність, подію, передбачити перебіг розмови тощо. Повторне самоспостереження завжди дає певне уточнення, доповнення. У процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі. Можливо, потрібно робити відповідні записи й помітки.

Самоконтроль – систематична фіксація свого стану або поведінки з метою запобігти небажаним виявам та свідомій регуляції особистістю своєї поведінки і діяльності, щоб забезпечити досягнення цілей, норм і правил самовиховання.

Самоаналіз – аналіз своєї діяльності, вчинків, поведінки, свого внутрішнього світу. Він полягає у зіставленні того, що планували, з тим, що зроблено або могло бути зробленим. Допомагає розкрити причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.

Самоконтроль та самоаналіз – зіставлення прийнятого плану та обов'язків із самовиховання з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та внесення необхідної корекції для досягнення запланованого, пошук причин відхилень тощо. Самоконтроль у самовихованні виконує функції спостереження, оцінно-констатуючу та корегуючу. Самоконтроль як метод самовиховання розвивається на основі здатності вихованця контролювати будь-яку свою діяльність. Самоконтроль встановлює відхилення діяльності від особистого взірця, і якщо воно протилежне об'єктивно цінному зразку, то навіть дії, що їх чітко контролюють, можуть не дати якісного результату. Студент, який має значно розвинутий самоконтроль, але не має достатньо знань і навичок, може погано виконувати те чи інше нове та складне для нього завдання. І навпаки, студент, який має менш розвинутий самоконтроль, але який добре знає свою професію, може діяти ефективніше.

Отже, немає підстав ототожнювати самоконтроль із саморегуляцією, він є лише функцією саморегуляції.

Вивчаючи самоконтроль, важливо розрізняти його види: ненавмисний (мимовільний) та навмисний (довільний) самоконтроль, який визначає свідомо поставлена мета – стежити за точністю реалізації програми своєї діяльності.

Ненавмисний (мимовільний) самоконтроль можна здійснювати в структурі сприйняття, він може функціонувати автоматично. Предметом ненавмисного самоконтролю є не діяльність загалом, не мотиви, а лише процесуальний аспект діяльності.

Самоконтроль має такі функції:

■ функція стабілізації дій (реалізація програми дій усередині діяльності);

■ функція самоконтролю, яка спрямована на корегування діяльності згідно з її мотивами та мотивацією;

■ функція стабілізації діяльності. Можливості цієї функції значно обмежені. Це пов'язано з тим, що об'єкт мимовільного самоконтролю наявний в структурі сприйняття, визначається несвідомо поставленою метою, а мимовільно задається конкретною діяльністю, тобто його діями, і з її зміною мимовільно змінюється.

Не слід забувати, що студент може мимовільно, без спеціальної мети зіставляти свої наміри з конкретними вчинками й результатами, тобто здійснювати мимовільний самоконтроль на основі свідомого (логічного) аналізу. Але та обставина, що самоконтроль є мимовільним, здійснюється несистематично, значно знижує його можливості в стабілізації діяльності.

На відміну від мимовільного самоконтролю, довільний самоконтроль зумовлює спеціальна мета (стежити за реалізацією своїх завдань, перешкоджати мимовільній зміні діяльності, про яку йшлося вище) і має значні можливості стабілізації діяльності. Студенти, які свідомо ставлять перед собою ціль – здійснити заплановану програму діяльності, не відволікатися сторонніми щодо неї справами, будуть спроможні більш систематично та послідовно виконувати свої професійні та суспільно корисні обов'язки.

Довільний самоконтроль має, на відміну від мимовільного, сприятливіші можливості також у реалізації програми дій усередині діяльності. Враховуючи вибірковий характер сприйняття, довільна ціль – проконтролювати певну програму діяльності – сприяє повнішому й точнішому відображенню інформації про неї і, як наслідок, чіткішому самоконтролю. У процесі самовиховання довільний самоконтроль набуває особливого значення. Це пов'язано з особливостями реалізації програми самовиховання, яка залежить від будь-якої діяльності (навчальної, суспільної, професійної тощо). Від того, наскільки ці види діяльності узгоджуються з цілями самовиховання, залежить, наскільки самоконтроль підвищує стійкість діяльності із самовиховання.

Сутність методу самоорганізації життя та діяльності в самовихованні полягає в тому, що студенти організовують свою поведінку й діяльність відповідно до сформованих правил поведінки, основних напрямів самовиховання, ефективно працюють над собою згідно з програмою самовиховання. Важливою умовою є вміння людини керувати собою, домагатися здійснення поставленої мети.

Самонавіювання – вплив студента на самого себе з метою самовиховання, як наслідок, у нього виникають різні психічні й соматичні стани. Через повторення словесних формул або викликання яскравих уявлень на основі впевненості в досягненні результату самонавіювання впливає на психіку, дає змогу закріпити та в необхідні моменти викликати потрібний психічний настрій. Це технічна процедура, яку здійснюють через повторювання певних вербальних формул, які виявляють бажання, визначені іншими формами самовиховання.

У роботі над собою студенти можуть застосовувати метод аутотренінгу, в основі якого – емоційно-вольове тренування, що дає можливість здібностям впливати на психорегулюючі процеси.

Для цілеспрямованого самовпливу застосовують спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань студент у змозі сам створити собі модель уявлень, почуттів, емоцій, станів, увести цю модель у свою психіку завдяки зосередженню, увазі чи багаторазовому повторенні. Після введення в пам'ять модель переходить із короткочасної пам'яті в довготривалу, зі свідомості в підсвідомість і, зрештою, вже автоматично, мимоволі починає впливати на самонавіяння й поведінку людини.

Самозобов'язання як метод самовиховання полягає у прийнятті рішення про самовиховання за обраними напрямами. Психолого-педагогічний механізм самовпливу цим методом полягає в тому, що, беручи на себе зобов'язання займатися самовихованням за обраними напрямами, студенти мобілізують свої сили, формують у себе внутрішню готовність до активної та цілеспрямованої праці над собою.

Самозобов'язання – процес зіставлення свого "Я" з вимогами, які висувають колектив, група, вихователі, суспільна організація, суспільство загалом, усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та взятими на себе зобов'язаннями щодо самовдосконалення. Цей метод допомагає студентові виробити правила поведінки та професійної діяльності, розвивати здібності, зіставляти своє "Я" із загальними вимогами.

Самозобов'язання – добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту самовдосконалення, бажання сформувати в собі позитивні якості, усунути негативні та формування на цій основі програми самовиховання. Самозобов'язання виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і, зрештою, залежать від умов життя, потреб суспільства, обов'язків вихованця.

Слід враховувати, що хоча самозобов'язання і виникають у процесі еволюції зовнішніх потреб у внутрішні зобов'язання особистості, згодом особистість може брати їх самостійно. Це не означає, що на самозобов'язання не впливають і далі об'єктивні причини, що від зобов'язань їх можна відокремити на основі протиставлень зовнішніх потреб і суб'єктивних бажань.

Отже, самозобов'язання – внутрішня вимога до своєї поведінки. Завдяки самозобов'язанню визначають загальний напрям змін у власній особистості, за допомогою яких людина більше відповідатиме ідеалу.

Узяті на себе самозобов'язання лише тоді можна реалізувати, коли особистість контролює свою діяльність із самовиховання. Інакше бажання особистості із самовиховання та її конкретна поведінка різко відрізняються, з'являються факти розчарування деяких вихованців у можливостях самовиховання.

Самозвіт – ретроспективний погляд на шлях, пройдений за певний час (усний або письмовий).

Самопорівняння – пізнавальна операція, що виявляє подібність та відмінність себе щодо інших.

Самотренування – спрямованість на активне виконання цілей та завдань, які ведуть до поставленої мети самовиховання, реалізації програми самовиховання, розуміння кожної наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення своїх здібностей. Цей метод дає змогу закріпити навички та вміння, які необхідні вихованцю у процесі професійної діяльності.

Наслідування прикладу – орієнтація на пошук найкращих прикладів дій і поведінки, їх активне засвоєння. Це збагачує вихованця досвідом інших людей, більш авторитетних та видатних у своїй справі.

Самостимулювання – визначення для себе певних заохочень і стягнень та їх застосування.

Самозаохочення – усвідомлення та переживання своїх успіхів, нагородження себе в разі успіху виконання програми самовиховання самоподякою, вільним часом, улюбленою справою.

Самостягнення – усвідомлене переживання провини перед собою, перед колективом; незадоволення собою.

Сутність самовиховання у тому, що особистість усвідомлено змінює сама себе. Самовиховання є вищим рівнем самозміни як діяльності, мета якої – зміна своєї особистості. Усвідомлення своєї особистості як об'єкта самовиховання, сприяють становленню мети, мотивів і мотивації самовиховання. Усвідомлення діяльності самовиховання сприяє підвищенню ефективності засобів самовиховання, систематичності та самостійності роботи над собою.

Стимулювання самовиховання як спонука до активнішої роботи над собою полягає в тому, щоб забезпечити вишу потребу в самовихованні, викликати позитивні мотиваційні установки для подальшого удосконалювання своєї особистості. Стимулювати самовиховання можна двома способами:

■ створенням зовнішніх умов для самовиховання;

■ впливом на внутрішні (мотиваційні) передумови самовиховання.

Стимулювання самовиховання передбачає використання таких прийомів, як самонавіювання, самозаохочення, самоосуд, самонаказ та ін.

Самонавіювання – психічний вплив людини на себе через повторення по думки або вголос певних висловлювань до повного опанування собою ("Я зможу спокійно вислухати зауваження"). Такий прийом пропонують використовувати, якщо потрібно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість.

Самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо студент ніяковіє в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.

До самозаохочення вдаються, якщо є необхідність позбутися негативних рис характеру, коли студент, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання.

Самоосуд – вияв незадоволення своїми діями, вчинками, поведінкою. Докори сумління пробуджують свідомість, спричинюють внутрішнє хвилювання і почуття провини. Самоосуд зумовлює бажання позбутися недоліків у поведінці.

Самонаказ полягає в ухваленні рішення ніколи не відступати від принципів. Студент спонукає себе до виконання запланованої діяльності з метою самовиховання.

Самонаказ залежить від переконаності людини. Самонаказ, який відповідає провідним життєвим цілям людини, її переконанням, значно ефективніший, ніж самонаказ, який суперечить спрямованості особистості, її життєвим настановам.

Результативність самонаказу залежить від самопереконання особистості в необхідності певних дій.

Самопримус – виявлення незадоволення собою в разі невиконання самообов'язків, призначення собі додаткового завдання та примушення себе його виконувати. Практичні прийоми;

■ "крок уперед" – щоденне планування діяльності на наступний день;

■ "оцінювання прожитого дня" – аналіз своїх дай, учинків, вад;

■ "правила моєї поведінки" – дотримання складених для студента правил поведінки, привчає до виконання своїх обов'язків.

Ці методи, прийоми та способи забезпечують реалізацію плану самовиховання.

Четвертий етап самовиховання – контроль і регуляція самовиховання. На цьому етапі застосовують прийоми самоконтролю, самозвіту, самооцінки.

Самоконтроль у самовихованні ґрунтується на здатності студента контролювати будь-яку свою діяльність, тобто, аналізуючи перебіг роботи із самовиховання, студент установлює відхилення в програмі самовиховання і вносить відповідні корективи у план роботи над собою. Безумовно, робота над собою вимагає, у разі необхідності, самокорегування.

Самозвіт – звітування студента перед собою в різних формах (подумки, у щоденнику тощо) про виконання взятих зобов'язань, реалізацію плану та програми самовиховання.

Важлива роль у самовихованні належить навчальному закладу, передусім його науково-педагогічним працівникам. Основні завдання щодо організації самовиховання майбутніх фахівців: пояснення значення, актуальності процесу самовиховання для всебічного розвитку особистості; виховання вміння адекватно оцінювати себе; виховання готовності до співпраці з дорослими, які можуть дати поради, рекомендації щодо самовиховання.

Самооцінка – це знання вихованця про самого себе і ставлення до себе разом узяті. Самооцінка передбачає виокремлення власних умінь, дій, якостей, мотивів, мотивацій і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оцінного ставлення до них, уміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, уміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету і відіграє велике значення у формуванні особистості.

Отже, неодмінною умовою дієвості керівництва самовихованням студентів є висока теоретична й методична підготовка всіх керівників та науково-педагогічних працівників ВНЗ з питань самовиховання.

3. Індивідуальна виховна робота зі студентами

Важливе місце у виховній діяльності науково-педагогічного працівника належить індивідуально-виховній роботі зі студентами. Але для її реалізації будь-який науково-педагогічний працівник має оволодіти набором педагогічного інструментарію. Для цього потрібно досконало оволодіти методикою індивідуально-виховної роботи, яка становить сукупність підходів, методів, способів і прийомів взаємодії з окремим студентами.

Студент у перекладі з латинської означає "той, що сумлінно працює", "той, хто бажає знання". Студентство – мобільна група, метою існування якої є організована за певною програмою підготовка до виконання професійних і соціальних ролей у матеріальному і духовному виробництві.

Одне із завдань науково-педагогічного працівника на всіх етапах становлення студента – допомогти йому знайти себе. Якщо людина отримує завдання, яке не відповідає її нахилам, вона ніколи не пізнає, наскільки цікавою може бути праця. В індивідуально-виховній роботі зі студентом провідним аспектом є проектування його особистості на зміст навчально-виховної діяльності та суспільного життя. Чимале значення має також інформація про те, чого хоче студент у житті, чого він чекає від навчання тощо.

Організація індивідуально-виховної роботи зі студентами передбачає:

■ діагностику особистості студента (якостей, властивостей, мотивації, установок, особливостей та ін.);

■ визначення близьких і перспективних цілей індивідуально-виховної роботи зі студентом;

■ вироблення формуючих, розвивальних і корекційних заходів, спрямованих на усунення відхилень у поведінці студентів, розвиток інтелектуальної, емоційної та вольової сфер;

■ здійснення впливу (вибір оптимальних форм, методів і прийомів психолого-педагогічного впливу та їхнє практичне застосування);

■ аналіз досягнутих результатів виховного впливу на студента та корегування цілей індивідуально-виховної роботи з ним.

Науково-педагогічному працівнику необхідно знати:

■ загальні біографічні відомості: прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, соціальний і родинний стан, умови, у яких ріс, учився, виховувався, товаришів, друзів, знайомих;

■ моральні якості: рівень свідомості, ставлення до обов'язку навчання, дотримання норм моралі, дисциплінованість, чесність, організованість, покора й ретельність, ставлення до товаришів і колективу;

■ психічні особливості студентів;

■ стан здоров'я: фізичний і психічний розвиток.

Щоб вивчити студентів, педагогічно виправдано використовувати такі методи: спостереження, індивідуальна бесіда, вивчення документів, використання думки інших осіб; аналіз результатів повсякденної діяльності, опитувальні методики, тести, проблемні ситуації, наприклад, введення в ситуацію морального вибору і виконання ролей.

Найпоширенішим методом вивчення студентів є бесіда, яка не завжди досягає позитивного результату. По-перше, бесіда тоді досягає мети, коли вихованець усвідомлює її необхідність. По-друге, бесіда стане результативною, якщо науково-педагогічний працівник підготує умови для взаєморозуміння, зуміє схилити до себе студента, встановить з ним міцний контакт взаємодії. Педагог також має виявити стурбованість долею студента, доброзичливість, готовність надати йому реальну практичну допомогу. По-третє, готуючись до бесіди, не слід забувати про те, що студент може бути по-різному налаштований на її результат. По-четверте, бесіда може забезпечити очікуваний виховний ефект тоді, коли в ній повно реалізувати можливість основного методу виховання, який становить фундамент бесіди. Наприклад, мета бесіди в тому, щоб домогтися зміни студентові раніше сформовані моральні критерії.

Зрозуміло, що об'єктом педагогічного впливу буде свідомість студента. А провідним методом впливу – переконання. І залежно від обставин, науково-педагогічний працівник може скористатися різними прийомами цього методу: роз'ясненням, спростуванням, доведенням, демонстрацією своєї позиції, прикладами позитивного досвіду тощо.

Якщо студент не впевнений у собі, у розвитку якоїсь якості, можна застосувати метод навіювання. У разі навіювання під час бесіди варто орієнтуватися на створення такої психологічної атмосфери взаємодії зі студентом, яка б сприяла некритичному сприйняттю змісту установок, що їх повідомляє науково-педагогічний працівник. Цього досягають завдяки сприятливому емоційному настрою бесіди, відкритої доброзичливості й сильного прагнення вихователя надати практичну допомогу підлеглому, спираючись на безумовний авторитет джерела інформації – науково-педагогічного працівника.

Часто необхідно студента залучити до інтенсивного освоєння моральної чи правової норми, адаптації її у внутрішню площину, тобто в орієнтир, мотив дії чи вчинку. Навмисно створена ситуація морального вибору допомагає зробити моральне знання фактом свідомості студента, компонентом світогляду й основою практичної дії.

До навмисного введення в ситуацію морального вибору вдаються також стосовно студентів, які порушують навчальну дисципліну, громадський порядок та ін. Доцільно попередньо з'ясувати ступінь стійкості мотивації такої поведінки студента, запропонувати йому ще раз зіставити форми властивої йому поведінки із загальною метою життя, професійною діяльністю, його власною соціальною перспективою. Варто постійно спонукати студента до того, щоб він сам навів аргументи на користь певних форм поведінки, зіставив їх із нормами внутрішньо-колективного життя й вимогами морального ідеалу.

Застосовуючи метод виконання ролей, слід пам'ятати, що не можна ні змінити, ні розвинути жодного компонента в структурі особистості студента, не ввівши в ситуацію, котра вимагає виявлення саме цієї якості, цього компонента структури особистості. Метод виконання ролей вимагає, щоб науково-педагогічний працівник попередньо осмислив основні параметри тієї чи іншої ролі, її вимог до якостей особистості студента. Потім розробляють і реалізовують на практиці тактику "введення" студента в роль і педагогічне корегування її освоєння в різних ситуаціях навчання і громадської діяльності, життя й побуту студентів.

Завжди в індивідуально-виховній роботі важливим є аналіз досягнутих результатів, який потрібно здійснювати систематично, щоб внести корективи у роботу зі студентами. Для цього необхідно володіти об'єктивною інформацією про студентів та їхню поведінку.

Позааудиторну виховну роботу у вищому навчальному закладі проводять на основі студентського самоврядування, активності та самостійності студентів за умови керівної ролі студентського активу і педагогічної допомоги науково-педагогічного працівника. Позааудиторна робота стимулює формування особистості студента.

Професіоналізація позааудиторної роботи містить, з одного боку, "спеціалізацію", тобто урахування специфіки факультету, а з іншого – "педагогізацію", яка враховує загальну професіограму студента як майбутнього фахівця, надаючи системі виховної роботи у вищій школі педагогічної спрямованості. Позааудиторна виховна робота містить форми, які забезпечують удосконалення загальної педагогічної підготовки студентів.

Основні напрями професіоналізації позааудиторної виховної роботи:

■ урахування специфіки факультету під час організації та проведення виховної роботи із студентами;

■ широке використання форм, що відображають специфіку професійної діяльності студентів;

■ моделювання і розв'язання педагогічних ситуацій;

■ удосконалення вмінь і особистісних якостей студентів у процесі залучення їх до активної позааудиторної виховної діяльності;

■ психолого-педагогічне обґрунтування методів і форм позааудиторної роботи студентів.

Основні напрями виховної роботи у вищому навчальному закладі: формування наукового світогляду; громадянське та патріотичне виховання; правове виховання; моральне виховання; художньо-естетичне, трудове, фізичне виховання; екологічне виховання; професійно-педагогічне виховання.

Реалізація цих напрямів роботи у вищих навчальних закладах має такі основні форми: диспути, вечори, читацькі конференції, бесіди, свята, лекції, зустрічі тощо.

Серед основних заходів виховання можна назвати:

■ бесіди та лекції на патріотичну тематику з історії, культури, літератури і мистецтва різних народів і країн, про їхні культурні взаємозв'язки;

■ екскурси історичними та літературно-мистецькими місцями України;

■ диспути про культуру міжетнічних, статевих та інших відносин;

■ вечори і зустрічі поколінь;

■ святкування ювілею просвітителів, письменників, діячів літератури, науки, культури, мистецтва;

■ відзначення українських народних свят, обрядів;

■ ознайомлення з традиціями і побутом народу України;

■ роз'яснення основних засад Конституції України;

■ лекції та бесіди з питань правового виховання;

■ зустрічі з працівниками правоохоронних органів;

■ дискусії на тему "Молодь і закон".

Серед форм позааудиторної виховної роботи – педагогічні інформації; диспути на педагогічні теми; читацькі конференції; усні журнали; бесіди за круглим столом; вечори на різні теми; конкурси; студентські гуртки.

Історично склалося, що виховну роботу в студентських групах здійснюють через інститут кураторів. Це управлінська ланка, яка взаємодіє з іншими в системі позааудиторної виховної роботи і забезпечує її організацію на рівні студентської академічної групи. Результатом діяльності куратора є те, що молода людина набуває соціального досвіду поведінки, формується її національна самосвідомість, ціннісні орієнтації і розвиваються індивідуальні якості особистості.

Куратора призначає адміністрація університету на підставі подання декана факультету, а також враховуючи побажання студентів для роботи з академічними групами 1-5 курсів. На посаду куратора академічної групи призначають провідного спеціаліста, досвідченого педагога. Враховують також профіль підготовки фахівців та специфіку діяльності факультету. Термін перебування на посаді куратора – один навчальний рік (згідно з наказом керівника ВНЗ). Термін дії наказу про призначення на посаду можуть щороку продовжувати.

Обов'язкові умови призначення на посаду: стаж науково-педагогічної роботи у вищому закладі освіти (не менше двох років, з них у цьому ВНЗ – не менше року); обов'язкове викладання одного з лекційних курсів чи проведення семінарсько-практичних занять в академічній групі. Куратор, як правило, працює із конкретною академічною групою впродовж трьох – п'яти років.

Концепції виховної роботи з урахуванням особливостей і традицій навчального закладу. Зміст його діяльності закладено в таких основних документах: Закон України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта. Україна XXI сторіччя"; "Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти", "Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті", відповідні інструктивно-методичні документи Міністерства освіти і науки України, а також положення, розроблені структурними ланками вищого навчального закладу. Згідно зі своїм соціальним статусом та функціональними обов'язками, куратор академічної групи у своїй діяльності реалізує конкретні виховні функції.

На кураторів академічних груп поширюється система матеріального заохочення, прийнята у вищому навчальному закладі. Результати діяльності куратора обговорюють систематично на засіданні кафедр, вчених радах факультетів, засіданнях ректорату та вченій раді вищого навчального закладу.

Куратор веде документацію, відповідно до основних нормативних документів з організації навчально-виховної роботи у вищих навчальних закладах. Куратор академічної групи діє на підставі плану виховної роботи, розробленого на навчальний семестр, рік, згідно з перспективним та річним плануванням вищого навчального закладу за формою, затвердженою вченою радою.

Організаційно-методичну допомогу кураторам надає адміністрація вищого навчального закладу, згідно з їх посадовими обов'язками та рівнем професійної компетентності. Методичну підготовку куратора забезпечують різноманітні форми методичної роботи.

Функції куратора академічної групи: аналітична, організаторська, комунікативна та соціальна.

Аналітична функція передбачає планування та організацію виховної роботи студентської групи на підставі урахування: міжособистісних стосунків у колективі, мотивів навчальної та пізнавальної діяльності студентів, рівня їх інтелектуального розвитку, індивідуальних особливостей, соціально-побутових умов життя (останнє куратор досліджує спільно з профоргом групи), стану здоров'я, результатів навчання тощо.

Організаторська функція забезпечує надання необхідної допомоги студентському самоврядуванню, творчим групам, радам тощо.

Функція соціалізації реалізується в гуманістично орієнтованій взаємодії "педагог – студент". Куратор академічної групи допомагає студентам в особистісному розвитку, засвоєнні та прийнятті суспільних норм, цінностей, дотриманні засад духовно повноцінного буття. Він бере на себе місію старшого колеги допомогти студентові оволодіти позитивними соціальними ролями, використовуючи позааудиторну виховну роботу як "ситуації соціального досвіду поведінки". Але і сам куратор є об'єктом соціалізації, тому що теж переймає і трансформує соціальний досвід, носієм якого є студентство.

Куратор академічної групи:

■ спільно з активом групи складає проект плану виховної роботи на навчальний рік, який затверджують на зборах академічної групи;

■ стежить за виконанням плану, у процесі аналізує ефективність виховної роботи, розвиток творчої ініціативи студентів самоврядування;

■ веде індивідуальну роботу зі студентами; виявляє нахили і здібності студентів і сприяє їх участі в роботі наукових гуртків, творчих студій, культурних товариств, клубів за інтересами, спортивних секцій, у художній самодіяльності;

■ тримає в полі зору успішність студентів, встановлює контакти з відповідними кафедрами для створення належних умов навчання, надання їм необхідної допомоги, здійснення заходів для роботи з обдарованими студентами;

■ висловлює свої рекомендації академічній групі щодо проведення виховних годин, присутній на них, сприяє залученню студентів до факультетських та загально університетських заходів;

■ піклується про житлово-побутові умови студентів, про їх культурний відпочинок, бере участь у розподілі місць у гуртожитку, періодично відвідує його;

■ вносить пропозиції щодо заохочення найкращих студентів, бере участь у складанні характеристик студентів академічної групи;

■ відповідає за свою роботу перед деканатом і кафедрою.

Планування значною мірою визначає результати та перспективність системи виховної роботи. Цілеспрямоване й чітке планування допомагає кураторам уникнути багатьох помилок і негативних явищ у студентський групі. Обґрунтований план дає змогу накреслити загальні перспективи та конкретні шляхи розв'язання поставлених виховних завдань.

Основні вимоги до плану:

■ цілеспрямованість, тобто зміст та форми запланованої виховної роботи передбачають реалізацію конкретних цілей та завдань. Кожна справа має сприяти розв'язанню поставлених завдань. Залежно від мети, кожна форма роботи має свою специфіку:

■ урахування потреб та інтересів, індивідуальних особливостей кожного студента;

■ співтворчість педагогів та студентів в організації виховної роботи;

■ зв'язок із життям суспільства, майбутньою професійною діяльністю студентів;

■ комплексний характер планів;

■ цілісний підхід до процесу планування;

■ наступність змісту та форм виховної роботи;

■ конкретність, доцільність плану, обґрунтованість виховної роботи, урахування особливостей студентського колективу, рівня його розвитку, традицій, що склалися;

■ доцільна насиченість плану.

До основних заходів виховної роботи кураторів належать: щотижневі виховні години, які входять до розкладу академічних занять, а в науково-педагогічного працівника – до індивідуального плану роботи; бесіди "за круглим столом", дискусійні клуби, інші заходи виховного впливу в студентських аудиторіях і гуртожитках (із залученням фахівців різного профілю); культпоходи історичними місцями рідного краю, до музеїв, картинних галерей, театрів; колективний перегляд кінофільмів та вистав і їх обговорення; індивідуальна виховна робота зі студентами з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей.

Кураторам академічних та керівникам творчих груп належить ініціатива у виборі форм, методів, прийомів, засобів та напрямів виховної роботи; їх роботу на факультетах координують деканати, а кафедри забезпечують проведення заходів виховного впливу.

Критерії ефективності управління системою виховної роботи на рівні куратора академічної групи:

■ рівень вихованості студентів;

■ активність, згуртованість групи, суспільно-корисний характер діяльності групи;

■ стабільний режим роботи академічної групи, відсутність серйозних випадків порушень трудової та навчальної дисципліни;

■ позитивна мотивація навчально-виховної діяльності студентів, що виявляється у навчально-пізнавальній, науково-дослідницькій та інших видах діяльності;

■ мікроклімат у групі, що сприяє самореалізації особистості кожного студента;

■ різноманітність форм виховної поза аудиторної роботи, що сприяє самореалізації особистості кожного студента;

■ діяльність студентського самоврядування у групі;

■ участь групи у загально університетських заходах;

■ сприятливі умови проходження адаптаційного періоду для студентів 1-го курсу;

■ оволодіння студентами досвідом соціальної поведінки.

Результатом виховної діяльності куратора має бути достатній рівень вихованості студентів. Вихованість у педагогічному сенсі трактують як комплексну властивість особистості, для якої характерні наявність і рівень сформованості суспільно значущих якостей, що відображають мету виховання.

Ефективність виховання – рівень досягнутих результатів порівняно з поставленою метою у процесі формування духовності, суспільно значущих якостей особистості.

Діяльність куратора потребує високого рівня культури, належної психолого-педагогічної підготовки, відданості педагогічній справі. Зміст діяльності куратора:

■ формування в академічній групі державного підходу і відповідальності щодо розв'язання проблем навчально-виховного процесу;

■ набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу;

■ прямування інтелектуальної активності студентської молоді на обговорення найактуальніших проблем сьогодення, залучення до роботи в різних сферах наукової діяльності, проведення національно-культурної, просвітницької та організаційно-педагогічної роботи серед молоді, вивчення української мови та історії України;

■ формування історичної пам'яті, національної свідомості та чіткої громадянської позиції;

■ допомога студентам в оволодінні новим інтелектуальним баченням світу і визначенні свого місця в ньому, розвиток здібностей, їх повноцінна реалізація в різних видах діяльності;

■ формування у студентській групі працездатності і відповідного ставлення до навчально-виховного процесу;

■ забезпечення системно-цільового планування виховної роботи, формування у студентської молоді громадянської і соціальної активності через залучення її до різноманітної діяльності;

■ постійна співпраця, співтворчість із студентським активом та органами студентського самоврядування, молодіжними творчими об'єднаннями, рухами, а також організація життєдіяльності колективів академічних груп, розвиток ініціативи, творчості, набуття організаторських знань, умінь і навичок;

■ активне залучення студентів до управління навчально-виховним процесом;

■ виховання у студентів зацікавлення і любові до праці;

■ проведення виховної роботи зі студентами, які проживають у гуртожитку, сприяння організації їх здорового способу життя, розв'язання житлово-побутових проблем;

■ постійна психолого-педагогічна діагностика рівня інтелектуального розвитку та моральної вихованості студентів, корегування виховного процесу;

■ участь у роботі вченої ради університету, рад факультетів, засідань навчально-методичних, організаційно-виховних комісій, засідань кафедр під час обговорення питань, пов'язаних з роботою групи чи навчанням окремих її студентів;

■ внесення пропозицій ректорату, деканам факультетів про матеріальне заохочення студентів та притягнення до відповідальності порушників навчальної дисципліни;

■ залучення до виховного процесу батьків студентів.

Виконання означених завдань, функцій, реалізація змісту виховної роботи в академічній групі вимагає від куратора необхідного рівня підготовки, а також громадянської та моральної зрілості, любові до людей, певних знань основ педагогіки, психології та методики виховної роботи, конструктивних, організаторських, комунікативних, діагностичних та прикладних умінь.

Куратор працює з академічною групою впродовж усього навчання, тобто 4-6 років.