Тема 3. Сутність і структура процесу навчання
у вищій школі
1.
Самостійна робота студентів та її методика.
2. Поняття
контролю навчальної діяльності студентів.
3. Засоби
діагностики навчання у вищих навчальних закладах.
1.
Самостійна робота студентів та її методика
Загальні підходи до методики
самостійної роботи студента та її здійснення. Самостійна робота студента (СРС) – це самостійна діяльність – учіння студента, яку
науково-педагогічний працівник планує разом зі студентом, але виконує її
студент за завданнями та під методичним керівництвом і контролем
науково-педагогічного працівника без його прямої участі.
Важливу роль у вивченні навчальної
дисципліни відіграють раціональні засоби: методи організації самостійної роботи, умови
праці, режим дня, техніка праці та ін.
Під час вивчення навчальної дисципліни
виокремлюють такі види самостійного
учіння студента:
– слухання лекцій, участь у
семінарських заняттях, виконання практичних і лабораторних робіт;
– відпрацювання тем лекцій та
семінарських занять, виконання практичних і лабораторних робіт студентами
заочної форми навчання (ЗФН);
– підготовка рефератів і курсових
робіт, написання дипломної роботи;
– підготовка до модульного контролю та
іспитів;
– робота з літературою та ін.
Кожен із зазначених видів потребує від
студентів наполегливої самостійної праці.
Насамперед потрібно, щоб кожен студент
у процесі учіння дотримувався гігієни розумової праці. Тому їм треба розкрити
механізми розумової праці, причини появи втоми, шляхи підвищення
працездатності, а також режиму харчування, організації відпочинку та ін. Для
цього потрібно провести настановне заняття, особливо зі студентами заочної
форми навчання. Довести до них, що добовий ритм організму людини визначається
низкою фізіологічних функцій, які постійно змінюються в години активної
діяльності та сну.
Важливу роль в оптимальній організації
життя і діяльності студента денної і заочної форм навчання відіграє режим дня –
його рекомендують науково-педагогічні працівники в перші дні навчальних занять.
Студентам першого курсу потрібно
адаптуватися до самостійної навчальної роботи. Тому студенти-першокурсники
мають пристосуватися до умов життя і діяльності у вищому навчальному закладі.
Для цього тут необхідна цілеспрямована педагогічна допомога
науково-педагогічних працівників. Це, насамперед, уважне ставлення до студента,
який відчуває психологічний дискомфорт, незручність, ніяковість, невпевненість.
Треба пам'ятати, що на студента діють три групи труднощів: соціальні, навчальні, професійні. Соціальні
труднощі зумовлені зміною місця мешкання, новими умовами життя,
особливостями спілкування зі значним колом нових людей (науково-педагогічного
працівниками, колегами, обслуговуючим персоналом); необхідність самостійно
вести свій бюджет, влаштовувати власний побут, звикати до нового режиму і
розпорядку дня та інше.
Навчальні труднощі зумовлені
новими формами і методами учіння, особливостями організації самостійної роботи,
контролю за нею з боку науково-педагогічних працівників. Тому
науково-педагогічні працівники мають:
– ознайомити студентів із
психолого-педагогічними особливостями організації навчання у вищій школі;
– допомогти в оволодінні методами і
прийомами навчальної роботи;
– дотримуватися спеціальної методики
читання лекцій для студентів-першокурсників у перші два-три місяці, поступово
збільшуючи структуру і темп;
– навчити студентів прийомів слухати
лекцію, записувати її змісту, методики підготовки до семінарських, практичних і
лабораторних занять;
– чітко дозувати завдання на кожне
заняття;
– толерантно здійснювати контроль й
оцінювання самостійної роботи та ін.
Професійні труднощі, як правило,
виявляються в розчаруванні окремих студентів у своєму професійному виборі. Тому
науково-педагогічні працівники повинні роз'яснити процес оволодіння
спеціальністю, їх перспективністю і значущістю.
Студентам доцільно рекомендувати певну літературу для оволодіння методикою самостійної роботи:
1. Гецов Г. Работа с книгой: рациональные приёмы. – М.: Книга,
1984.
2. Гнатюк Н.П. Нет
предела совершенству. – М.:
Просвещение, 1989.
3. Загвязинский
В.И. Теория обучения: современная интерпретация: Учеб. пособие для студ. высш. пед.
учеб. заведений. – М.: Изд.
Центр "Академия", 2001.
4. Кузнецов
О.А., Хромов Л.Н. Техника быстрого чтения. – М.: Книга,
1977.
5. Кузьмінський
А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.:
Знання, 2005.
6. Леви В. Искусство
быть собой. – М.: Знание, 1973.
7. Пекелис
В. Твои возможности, человек. – М.: Знание, 1975.
8. Поварин
С.И. Как читать книги. –
М.: Книга, 1978.
9. Смородинская
М.Д., Маркова Ю.П. О культуре чтения:
Что нужно знать каждому. – М.: Книга, 1984.
Перехід до модульної побудови змісту
навчання
передбачає інтеграцію різних видів і форм навчання, які підпорядковуються
загальній темі навчального предмета. Для кожного змістового модуля формують
набір довідкових та ілюстративних матеріалів, які студент одержує перед
початком вивчення. Також додають список рекомендованої літератури. Кожен
студент переходить від одного змістового модуля до іншого в міру засвоєння
матеріалу і проходить етапи поточного контролю.
Щодо студентів заочної форми навчання
(ЗФН), то вони здебільшого вивчають матеріал
самостійно впродовж семестру, тобто самостійно відпрацьовують теми лекцій, а
також семінарських, практичних і лабораторних занять.
Для них на початку кожного семестру
проводять настановну сесію, під час якої начитують лекції та проводять деякі
семінарські, практичні й лабораторні заняття.
Науково-педагогічний працівник
зобов'язаний ознайомити студентів ЗФН під час
настановної сесії з актуальністю, метою і завданнями вивчення навчальної
дисципліни, її місцем, роллю і значенням у професійній підготовці, визначити
загальний обсяг навчальної дисципліни та обсяг розділів і тем на поточний
семестр; роздати програму навчальної дисципліни та робочу навчальну програму;
пояснити зміст і структуру тематичного плану, послідовність вивчення розділів і
тем; пояснити методику самостійного відпрацювання семінарських, практичних і
лабораторних занять; ознайомити з питаннями, які винесено на іспит чи залік;
подати головну і додаткову літературу до кожної теми; уточнити форми і методи
контролю знань студентів ЗФН; повідомити графік
проведення консультацій під час настановної сесії та в період до
заліково-екзаменаційної сесії; розкрити методику самостійного опрацювання
розділів і тем навчальної дисципліни на цей семестр та ін.
Студент має оволодіти методикою
самостійної роботи під час лекційного заняття та відпрацювання лекції.
Насамперед у студентів денної і заочної форм навчання необхідно сформувати
вміння слухати і конспектувати лекції, оскільки робота над ними безпосередньо
на занятті й у позааудиторний час потребує значних
зусиль: уміти не лише слухати, а й сприймати, усвідомлювати зміст лекції;
систематизувати і групувати одержані знання в конспектах; уміти творчо
осмислювати матеріал лекції у процесі самостійної роботи та ін.
Під час лекційного заняття студентам
необхідно ознайомитися зі змістом попередньої лекції для встановлення логічного
зв'язку з наступною; намагатися осмислювати матеріал у процесі його викладення;
уважно слухати науково-педагогічного працівника, виокремлювати головне, суттєве
та відкидати другорядне та ін.
Лекційний матеріал необхідно не лише слухати, а й конспектувати. Тому
науково-педагогічні працівники мають формувати вміння правильно вести конспект.
Для цього треба навчитися швидко писати, завдяки використанню умовних позначень
і скорочень окремих слів і фраз.
Студентові важливо вміти здійснювати своєрідну "фільтрацію" навчального матеріалу, виокремлювати
основне й «витісняти» другорядне, крім того, головне ще й узагальнювати та
систематизувати. Треба знати, що головні думки, на відміну від другорядних,
зазвичай викладачі підкреслюють інтонацією, сповільненим темпом мовлення. Для
систематизації студент має вміти виокремлювати основні питання, узагальнювати й
логічно осмислювати послідовність та взаємозв'язок окремих компонентів лекції.
Конспектуючи лекцію, треба повністю записувати назву теми, план,
рекомендовану літературу. Особливу увагу необхідно приділяти записам
правил, цитат, формул, схем тощо.
Орієнтовна
методика відпрацювання теми лекційного заняття:
1) вивчити програму навчальної
дисципліни та робочу навчальну програму;
2) визначити місце теми цієї лекції в
структурі навчальної дисципліни за тематичним планом;
3) з'ясувати всі питання, які
необхідно вивчити;
4) вивчити навчальний матеріал, який є
в конспекті, уточнити обсяг відсутнього матеріалу на основі контрольних питань,
завдань для контрольної роботи і питань, винесених на іспит (див. програму
навчальної дисципліни та робочу навчальну програму);
5) визначити літературу, в якій є
необхідний навчальний матеріал, та послідовність його засвоєння;
6) кожен навчальний матеріал
опрацювати в такий спосіб:
а) прочитати його в динаміці, щоб
зрозуміти загальну сутність;
б) вдруге прочитати навчальний
матеріал, осмислюючи кожне слово і речення;
в) за третім разом виокремити основні
поняття, сутність явищ і процесів, їх структуру і зміст, а також зв'язки між
ними;
г) записати все це в конспект;
д) установити зв'язок із попереднім
навчальним матеріалом.
Методика
самостійної підготовки студента до семінарських, практичних і лабораторних
занять. Важливе
місце у навчальній роботі ВНЗ належить лабораторним,
практичним заняттям і семінарам. Кожен із цих видів занять має свою дидактичну
мету.
Головна мета семінарських занять – сприяти поглибленому засвоєнню
найскладніших питань навчального курсу, спонукати студентів до колективного
творчого обговорення, оволодіння науковими методами аналізу явищ і проблем,
активізувати до самостійного вивчення наукової та методичної літератури, формувати
навички самоосвіти.
У процесі підготовки до семінару
студенти самостійно відпрацьовують літературу (навчальну, методичну, наукову),
вчаться критично оцінювати різні джерела знань. Науково-педагогічний працівник
організує дискусію із завчасно визначених тем, до яких студенти готують тези
відповідей або індивідуально виконані реферати-доповіді. Такі семінари
називають також семінарами-дискусіями.
Щоб самостійна робота була ефективною, студент має глибоко
усвідомити її необхідність, мету й подальшу корисність для себе. Обов'язкові
умови успішного виконання СР: точне і конкретне
визначення завдання, його вмотивованість, наявність і знання студентом методики
виконання, терміни, форми і види контролю, надання консультативної допомоги з
боку викладача.
Матеріали для самостійної роботи, його
обсяги добирає науково-педагогічний працівник, він визначає також графіки,
терміни виконання, форми контролю. Розробляє систему завдань, теми рефератів,
курсових, кваліфікаційних, дипломних робіт, методичні рекомендації та інструкції,
списки обов'язкової і додаткової літератури.
Щоб завдання для самостійної роботи
можна було виконати, треба, аби вони відповідали умовам, а саме: були
доступними і зрозумілими для студента, містили елементи новизни, давали змогу
корегувати і контролювати їх виконання.
У практиці роботи вищої школи, як уже
було зазначено, виокремлюють три дидактичні типи семінарів: просемінари, семінари і спецсемінари.
Семінарські заняття потребують від студентів ретельної підготовки. Готуючись,
студент має ознайомитися з планом семінарського заняття, рекомендованою
літературою. Спочатку треба ознайомитися з матеріалом за темою семінару, що
вміщений у навчальних посібниках. Це дасть змогу скласти загальне уявлення про
тему, яку виносять на семінарське заняття. Якщо з цієї теми прочитано лекцію,
то корисно також ретельно опрацювати її конспект. Лише після цього
розпочинається самостійна робота над вивченням першоджерел.
Окрему ланку в процесі підготовки до
семінарського заняття становить безпосередня підготовка виступу з того чи того
питання. Варто, щоб студент привчав себе виступати не за готовим текстом,
зачитуючи його, а своїми словами, користуючись лише коротким планом.
Підготовка до виступу полягає в тому,
щоб до кожного питання скласти на окремій картці чи аркуші короткий план з
помітками потрібних цифр, записами цитат, конкретних фактів. Такий підхід дасть
змогу виробити вміння виявляти самостійність під час виступів на семінарі.
Якщо студента поставили перед
необхідністю самостійно розв'язувати завдання, це значно активізує потенції
його психічної діяльності, сприяє розвиткові та становленню позитивних якостей.
Головна
мета практичного заняття – розглянути окремі теоретичні положення
навчальної дисципліни та сформувати навички і вміння їх практичного застосування
на основі індивідуального виконання завдань. Таку форму занять проводять, як
правило, у лабораторіях або аудиторіях, обладнаних необхідними технічними
засобами навчання, обчислювальною технікою.
Проте студенти заочої
форми навчання (ЗФН) мають відпрацювати їх
самостійно. Тому науково-педагогічний працівник завчасно дає студентам ЗФН необхідний методичний матеріал – тести для виявлення
рівня оволодіння відповідними теоретичними положеннями, набір завдань різного
ступеня складності для розв'язання їх студентами тощо.
Це стосується і лабораторного
навчального заняття, яке проводять, як правило, під керівництвом
науково-педагогічного працівника, але особисто кожен студент здійснює натурні
або імітаційні експерименти чи досліди, щоб практично перевірити й підтвердити
окремі теоретичні положення навчальної дисципліни. Студенти мають набути
практичних навичок роботи з лабораторним обладнанням, устаткуванням,
вимірювальною апаратурою, обчислювальною технікою, оволодівають методикою
експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі.
Проте студенти ЗФН
мають відпрацювати їх також самостійно. Тому науково-педагогічний працівник
завчасно дає студентам ЗФН необхідний методичний
матеріал і рекомендації.
Загалом викладач подає їм розроблений
план, технологію та методику проведення практичних і лабораторних робіт.
Щоб студенти ЗФН успішно виконали самостійні
лабораторні й практичні роботи з навчальної дисципліни, вони мають:
– добре вивчити теоретичний матеріал;
оволодіти методикою застосування знань на практиці;
– вміти користуватися необхідним
обладнанням, устаткуванням, матеріалами, реактивами, технікою для проведення
вимірів та обчислень;
– вивчити рекомендації проведення
конкретної лабораторної чи практичної роботи, які викладено у навчальних
посібниках та методичних розробках;
– скласти план проведення лабораторної
чи практичної роботи;
– підготувати необхідний матеріал,
визначити час і місце;
– у разі залучення людей провести з
ними попередню розмову на предмет їх згоди, а потім й інструктаж;
– якщо потрібно, отримати додаткову
консультацію від НПП;
– виконати завдання лабораторної чи
практичної роботи;
– провести обчислення й опрацювання
відомостей;
– інтерпретувати результати та описати
виявлені явища;
– зробити висновки;
– все відповідно оформити;
– захистити у науково-педагогічного
працівника виконану лабораторну чи практичну роботу.
Методика
самостійної підготовки студента до модульного контролю, заліків та іспитів. У вищій школі
щосеместру проводять модульні контрольні роботи, а
також курсові іспити і заліки відповідно до „Положення
про курсові екзамени та заліки у вищих навчальних закладах України". У
цьому документі, зокрема, вказано, що курсові іспити з усієї дисципліни або її
частини передбачають мету, мають оцінити роботу студента за курс (семестр), здобуті
теоретичні знання, їх міцність, розвиток творчого мислення, оволодіння
навичками самостійної роботи, вміння синтезувати набуті знання й застосовувати
їх у розв'язанні практичних завдань.
Іспити і заліки є підсумком
самостійної роботи студента впродовж семестру або навчального року. Щоб успішно
скласти іспити й заліки, необхідно систематично і наполегливо працювати над
засвоєнням матеріалу з кожної навчальної дисципліни протягом усього семестру.
Послаблена, епізодична робота над матеріалом програми, надія на те, що все
можна буде вивчити за 2 - 4 дні, не дає очікуваних результатів. Тому студент,
який прагне пройти контроль успішно, має від першого дня занять систематично і
ретельно виконувати всі завдання. Водночас, необхідно виявляти значні зусилля та
наполегливість під час безпосередньої підготовки до контролю.
Студенти складають заліки у процесі виконання практичних і лабораторних робіт.
Тому для підготовки до заліків окремі дні, як правило, не відводять.
Підготовка
до модульної контрольної роботи, а також іспиту і заліку вимагає певного алгоритму дій. Насамперед
необхідно ознайомитися з питаннями, які виносять на модульну контрольну роботу,
а також програмою проведення іспитів із навчальної дисципліни. На основі цього
треба скласти план повторення й систематизації навчального матеріалу на кожен
день, щоб залишити день або його частину (залежно від кількості днів, наданих
на підготовку до іспиту) для повторного узагальнення програмового матеріалу.
Не можна обмежуватися лише конспектами
лекцій, слід опрацювати потрібні навчальні посібники, рекомендовану літературу.
Послідовність
роботи
у підготовці до контрольних заходів має бути такою: уважно прочитати й
усвідомити суть вимог конкретного питання програми; ознайомитися з конспектом;
уважно опрацювати необхідний навчальний матеріал за навчальними посібниками та
рекомендованою літературою.
Якщо з окремої теми
науково-педагогічний працівник запропонував першоджерела, спеціальну наукову
літературу, яку студент опрацьовував у період підготовки до семінарських чи
інших занять, необхідно повернутися до записів цих матеріалів (а в окремих
випадках і до оригіналів), відтворити в пам'яті основні наукові положення.
В
окремому зошиті на кожне питання програми варто скласти стислий план
відповіді в логічній послідовності і з фіксацією необхідного ілюстративного
матеріалу (приклади, малюнки, схеми, цифри).
Якщо окремі питання програми
залишаються незрозумілими, їх необхідно написати на полях конспекту, щоб
з'ясувати на консультації. Основні положення теми (правила, закони, визначення
та ін.) після глибокого усвідомлення їх суті варто завчити, повторюючи декілька
разів або розповідаючи колезі. Найважливішу
інформацію варто позначати іншим кольором, це допомагає краще їх
запам'ятати.
Слід поступово переходити від
повторення матеріалу однієї теми до іншої. Коли ж повторено й систематизовано
весь навчальний матеріал, необхідно переглянути його ще раз уже за своїми
записами, перевіряючи подумки, як засвоєно логіку розкриття кожної теми, як
зафіксовано в пам'яті основні факти, формули, ілюстративний матеріал, чим і як
можна доповнити окремі питання.
Найзручніше готуватися до модульних
контрольних робіт та іспитів у читальному залі бібліотеки чи в спеціалізованому
навчальному кабінеті. Упродовж доби необхідно працювати 8 – 9 годин, роблячи
через кожні 1,5 години перерви на 10 – 15 хвилин.
Студентам потрібно знати загальні
вимоги до оцінки знань:
1) виявити розуміння та ступінь
засвоєння питання, повноту, яка вимірюється кількістю програмних знань про
об'єкт, який вивчають;
2) глибину, яка характеризує
сукупність зв'язків між знаннями, що їх усвідомлюють студенти;
3) методологічне обґрунтування знань;
4) ознайомлення з основною літературою
з предмета;
5) уміння застосовувати теорію на
практиці, розв'язувати задачі, здійснювати розрахунки, відпрацьовувати проекти,
оперативність (тобто кількість ситуацій, у яких студент може застосувати свої
знання);
6) ознайомлення з історією і сучасним
станом науки та перспективами її розвитку;
7) логіку, структуру, стиль відповіді
й уміння студента захищати науково-теоретичні положення, які висувають,
усвідомленість, узагальненість, конкретність;
8) гнучкість, тобто вміння самостійно
знаходити ситуації застосовування цих знань;
9) міцність знань.
Досвід проведення контролю доводить
необхідність урахування таких аспектів:
1) недоцільно контролювати те, що
засвоєно на рівні ознайомлення, первинного уявлення;
2) не потрібно застосовувати контроль,
коли науково-педагогічний працівник упевнений, що всі студенти впораються із
завданням на 100 %, але треба інколи давати такі завдання, з якими більшість
студентів упорається, у такий спосіб стимулювати віру студентів у свої сили;
3) добре організований поетапний
контроль знижує необхідність у підсумковому або взагалі робить його
непотрібним;
4) треба варіювати засоби контролю;
5) створення спокійної доброзичливої
атмосфери в процесі контролю сприяє кращій роботі студентів та позитивно
впливає на результати контролю.
Методика самостійного здобуття знань з
навчальної і наукової літератури та інтернету. Головним
джерелом здобуття знань у процесі навчання у ВНЗ є
книга (підручник, навчальний посібник, монографія, словник, довідник, збірник
наукових праць, наукова стаття тощо).
Під час добору літератури з того чи
іншого питання необхідно вміти скласти бібліографічні записи за єдиними
вимогами, які є обов'язковими для оформлення бібліографічного апарату. Опис книги потрібно робити з титульного листа за
такою формою:
1. Прізвище та ініціали автора (якщо
книгу написали два чи три автори, їх прізвища та ініціали подають також на
початку опису).
2. Назва (заголовок) книги. Подають
повністю і без скорочень.
3. Підзаголовні відомості. Зазначають
відомості про жанр книги (науково-популярний нарис, навчальний посібник,
довідник і т. ін.); вказують також, за чиєю редакцією вийшла книга; порядковий
номер видання.
4. Вихідна інформація. Подають
відомості про місце видання, найменування видавництва та рік видання.
Опис книг, газетних і журнальних
статей треба робити тією мовою, якою їх надруковано.
Для ефективної і результативної роботи
з книгою студентові необхідно дотримуватися науково обґрунтованих організаційних і санітарно-гігієнічних вимог.
Насамперед раціонально організувати своє робоче місце. Книги, підготовлені для
опрацювання, мають лежати зліва попереду, а письмове приладдя – праворуч. Під
час читання і ведення записів світло має падати зліва і зверху. Найзручніше
користуватися настільною лампою. Світло не має бути ні надто яскравим, ні
тьмяним, бо це зумовлює швидку втому очей.
У робочій кімнаті має бути чисте
повітря, насичене достатньою кількістю кисню, тому доцільно працювати при
відкритому вікні чи кватирці. Необхідно чергувати періоди напруженої праці і
відпочинку. Важливо через 1,5 – 2 години один вид розумової діяльності
змінювати на інший, зовсім відійти від розумової діяльності та зайнятися на 10
– 15 хвилин іншим видом діяльності, яка не потребує розумового напруження.
Ефективним є активний відпочинок і виконання фізичних вправ, прогулянка на
повітрі тощо.
Під час роботи з книгою не слід
застосовувати збуджувальні засоби: чай, каву, тютюн та ін. Це підвищує
працездатність на короткий час, але шкодить здоров'ю. Читати треба мовчки, що
дає змогу глибше зосередитися на змісті прочитаного, проникнути в його суть.
У
роботі з книгою варто дотримуватися таких
правил: 1. Під час вивчення певної проблеми насамперед потрібно
ознайомитися з першоджерелами, а потім уже з посібниками і критичними статтями.
Опрацювання посібників не може замінити вивчення першоджерел. Робота над
першоджерелами викликає в студента самостійні думки, судження, сприяє глибшому
розумінню теми чи проблеми. 2. Опрацювання літератури з конкретного питання
варто починати з робіт загального характеру і від них переходити до спеціальних
і вужчих досліджень.
Студент може використати різні
види читання.
Часто застосовують суцільне
читання, яке становить процес уважного вивчення книги або окремих її
тем, розділів без відволікань. У такому разі будь-яке питання треба починати
вивчати з найпростішого, загального. Проте слід усвідомлювати поняття,
судження, міркування, умовиводи та ін.; з'ясовувати основні положення, тези,
твердження, встановлювати взаємозв'язок між ними; відокремлювати головне від
другорядного та ін.; вміти критично проаналізувати зміст книги, дати правильну
оцінку.
Іноді потрібно використати часткове
читання, коли необхідно опрацювати лише окремі розділи, питання та ін.
Найчастіше часткове читання застосовують у роботі з енциклопедіями, словниками,
довідниками. Треба визначити коло довідкової літератури, напрацювати зручну для
себе систему записів та ін.
Необхідним для студента є синтетичне
читання – конкретне і раціональне використання часткового і суцільного
читання книги.
Останнім часом поширюється так зване швидкісне
читання. Цей метод привертає увагу людей розумової праці тим, що коли
під час звичного читання людина фіксує від 150 до 400 слів за хвилину, то під
час швидкісного – від 900 до 2000 – 2500 слів.
Методика
швидкісного читання вимагає:
1. Не
допускати регресій, тобто зворотних рухів очей
для повторного читання слова, фрази, речення. Текст будь-якої складності
читають один раз. Лише після закінчення читання й початкового осмислення змісту
прочитаного можна повернутися до повторного читання.
2. Дотримуватися
певного алгоритму читання. Сформуйте свій алгоритм читання і постійно
пам'ятайте зміст та лексичне значення його компонентів. Основою для вироблення
власного алгоритму читання може бути така схема:
– автор, назва книги, статті;
– джерело і вихідна інформація;
– структура книги, статті;
– основний зміст;
– особливості й побудова фактографічного
матеріалу;
– проблеми, які здаються для вас
суперечливими;
– новизна опрацьованого матеріалу,
його місце і значення в подальшому розумінні наукових проблем, можливість
використання у практичній діяльності.
3. Читати
без артикуляції, яка гальмує звичку промовляти текст і сприяє посиленню
наочно-образного компонента мислення.
4. Забезпечити
рух очей по центру сторінки зверху вниз. Це найбільш економний і ефективний
спосіб. Він сприяє розвитку периферійного зору. На початковому етапі олівцем
проведіть вертикальну лінію посередині сторінки. Це буде своєрідний орієнтир
для очей.
5. Бути
уважними. Треба зосереджувати увагу на процесі читання.
6. Намагайтеся
зрозуміти прочитане у процесі читання. Це ключ до проникнення у зміст і
сутність прочитаного, шлях до його запам'ятання.
7. Постійно
повторювати прочитане зразу ж після завершення читання. У процесі читання
запам'ятовувати не слова чи окремі фрази, а думки, ідеї. Адже тільки осмислене
запам'ятовування раціональне і продуктивне. Не перевантажуйте пам'ять! Якщо ви
не згадали забуте протягом 3 – 4 хвилин – ще раз зверніться до тексту.
8. Використовувати
різні способи читання. Це залежить від мети опрацювання друкованого джерела
інформації.
9. Бути
гнучким читачем. Залежно від потреби переходьте від звичайного читання до
швидкісного і навпаки.
10. Постійно вдосконалювати свої вміння у читанні. Успіхи у швидкісному
читанні з'являться лише за умов систематичних занять, формування навичок у
цьому виді діяльності.
У процесі самостійного навчання
важливо вміти робити записи прочитаного. Під час опрацювання книг застосовують
такі види
записів: складання плану;
виписування цитат; записи висновків, складання тез; складання конспекту;
складання анотацій; написання реферату; рецензування; систематизація зведених
оглядів; підготовка зведеного конспекту; складання схем, таблиць; запис власних
думок; записи окремих слів із занотовуванням їх
значення та ін.
План – така форма запису,
коли студент фіксує окремі логічно завершені частини статті чи книги, даючи їм
своєрідні заголовки. План може бути простим і складним, залежно від змісту
прочитаного матеріалу та визначеної мети.
Цитата – дослівний уривок з
тексту твору або чиїсь слова, і їх наводять письмово чи усно для підтвердження
міркування.
Опрацьовуючи літературу, потрібно зробити
записи основних думок автора. Для цього в зошиті студент указує прізвище та
ініціали автора, назву книги, місце і рік видання. У певній послідовності
записує міркування про головні проблеми чи питання, які розглянуто у творі. На
полях можна робити свої помітки. Такий підхід дає змогу продумати прочитане,
усвідомити в загальних рисах його суть і зберегти матеріал (основу) для
відтворення в пам'яті головних проблем книги у майбутньому.
Тези – коротко
сформульовані основні положення доповіді, лекції, повідомлення тощо. Кожну тезу
потрібно сформулювати чітко, стисло, вона має передавати основну думку автора.
Приклади і доведення не записують. На полях читач може робити помітки,
записувати свої думки щодо опрацьованого матеріалу.
Робота з книгою в такий спосіб
допомагає синтезувати основні думки й положення, сприяє розвитку логічного
мислення.
Студент має вміти складати конспект. Власне
конспект – це короткий, послідовний, стислий письмовий виклад основного
змісту книги, статті, лекції, записаний у розповідній формі. У конспекті можна
записувати тези, виписки, цитати, цифрові матеріали, таблиці, графіки, окремі
рисунки. Виклад конспективного запису має бути послідовним, логічно зв'язаним.
Для підтвердження окремих положень необхідно записувати найяскравіші приклади.
До складання конспектів книг, статей ставлять такі вимоги:
– записи треба вести в окремому
зошиті. Найкраще використовувати для цього шкільний зошит, що містить 12
аркушів. Це дає змогу в майбутньому більш зручно користуватися раніше
зробленими записами, розміщувати і синтезувати їх за тематичним принципом. З
лівого боку сторінки відводять широке поле (4 –
– на початку конспекту необхідно
записати прізвище та ініціали автора, повну назву роботи з підзаголовками,
місце і рік видання, кількість сторінок (опрацьовуючи великі за обсягом
джерела, доцільно починати з окремої сторінки). Важливо записати дату написання
твору, обставини його написання, якщо такі є. Ці відомості можна взяти з
передмови чи приміток;
– писати необхідно розбірливим
почерком і обов'язково чорнилом. Треба пам'ятати, що конспект ви готуєте не для
одноразового використання. Він може стати у пригоді впродовж навчання і в
подальшій самостійній професійній діяльності;
– цитати й особливо важливі думки
(положення, визначення, правила та ін.) необхідно позначати в тексті;
– доцільно виробити свої умовні знаки,
щоб підкреслювати в конспекті потрібні місця.
Складання конспекту наукової праці починається
з попереднього прочитання матеріалу, у якому подано її аналіз, оцінку, що
допомагає звернути увагу на головні питання і проблеми. Важливо спочатку
перечитати всю працю, не роблячи записів, щоб мати уявлення про її структуру і загальний
зміст, і лише після цього конспектувати. Записи варто робити, переказуючи
матеріал своїми словами. Ефект дає фіксація результатів аналізу й синтезу
прочитаного, а не дослівний запис незрозумілого чи, в гіршому разі,
перефразованих окремих речень, часто не пов'язаних між собою.
У конспекті треба чітко записувати
заголовки й підзаголовки, що є в роботі, позначаючи їх підкресленням, іншим
чорнилом. Сторінки конспекту необхідно нумерувати.
Складання анотацій. Анотація – коротка
узагальнююча характеристика книги (чи її частини), статті, рукопису. Для
складання анотації необхідно уважно перечитати книгу, з'ясувати, кому вона
адресована, з якою метою її можна використати. Працю потрібно оцінити з погляду
її науковості, логічної послідовності, актуальності питань чи проблем.
Рецензія – критична оцінка
праці, відгук про неї. У ній висловлюють міркування про прочитане загалом і
його найважливіші деталі, застосовуючи науково обґрунтовані доведення, факти,
пояснення. Рецензії здебільшого мають характер висновків, узагальнень, оцінки
прочитаного. Можна давати оцінку книги чи статті загалом або окремих її
розділів, частин, роблячи наприкінці узагальнення.
Складання зведеного конспекту
становить систему записів, які містять фіксування планів, виписування цитат,
окремих тез, висновків, докладне конспектування розділів тощо.
На окремих аркушах паперу або в
спеціальному зошиті треба виписувати незрозумілі слова з поясненням і
тлумаченням їх значення, прислів'я, приказки, афоризми, крилаті слова, що також
є корисним у діяльності студента.
У наш час студенти можуть
користуватися й Інтернетом. Для цього їм насамперед необхідно оволодіти
методикою роботи в Інтернеті.
Для користування WWW-сервісом
(найпопулярніша послуга в мережі "Інтернет") найчастіше
використовують програму-браузер Internet Explorer.
2.
Поняття контролю навчальної діяльності студентів
У вищій школі наприкінці кожного
семестру проводять іспити і заліки відповідно до "Положення про курсові екзамени і заліки у вищих навчальних
закладах України". У цьому документі, зокрема, сказано, що курсові
екзамени з усієї дисципліни або її частини передбачають мету оцінити роботу
студента за курс (семестр), одержані теоретичні знання, їх міцність, розвиток
творчого мислення, оволодіння навичками самостійної роботи, вміння синтезувати
набуті знання й застосовувати їх у розв'язанні практичних завдань.
Заліки, як правило, є формою перевірки
успішного виконання лабораторних і розрахунково-графічних робіт, курсових
проектів (робіт), засвоєння навчального матеріалу на практичних і семінарських
заняттях, а також способом перевірки проходження навчальної і виробничої
практики та виконання у процесі цих практик усіх навчальних доручень відповідно
до програми. В окремих випадках заліки можуть проводити і з дисципліни загалом,
і з окремих її частин.
Іспити
і заліки є підсумком самостійної роботи студента протягом
семестру або навчального року. Щоб успішно їх скласти, необхідно систематично і
наполегливо працювати над засвоєнням матеріалу з кожної навчальної дисципліни
впродовж усього семестру.
Послаблена, епізодична робота над
програмовим матеріалом, надія на те, що все можна буде вивчити протягом 2 – 3
днів перед контролем, не дає очікуваних результатів. Тому студент, який прагне
пройти контроль успішно, повинен з першого дня занять систематично й ретельно
виконувати всі завдання. Це й буде головним напрямом підготовки до контрольних
заходів, а відтак і запорука високої оцінки. Водночас, необхідно виявляти
значні зусилля та наполегливість під час безпосередньої підготовки до контролю.
На екзаменаційну сесію, як правило,
виносять не більше 6 заліків і 5 іспитів. Студенти складають заліки у процесі
виконання практичних і лабораторних робіт. Тому для підготовки до заліків
окремі дні, як правило, не відводяться. Студент зобов'язаний скласти всі заліки
до початку екзаменаційної сесії. На підготовку до кожного іспиту дають 3 – 4
дні.
Щоб успішно підготуватися до іспитів, необхідно, насамперед, ознайомитися з
програмою проведення іспитів із навчальної дисципліни. На основі цього скласти
план повторення й систематизації навчального матеріалу на кожен день, щоб день
або його частину (залежно від кількості днів, які є на підготовку до іспиту)
залишити для повторного узагальнення програмового матеріалу.
Програма навчальної дисципліни, за
якою проводять іспит, весь час має бути на робочому столі. Для підготовки
необхідно вибрати потрібні навчальні посібники, рекомендовану літературу. У
жодному разі не можна обмежуватися конспектами лекцій. Записи в конспекті надто
стислі, у них можуть бути помилки, неповні визначення, нема ілюстративного
матеріалу. Заучування конспекту приводить до догматизму й формалізму в знаннях,
значно утруднює процес усвідомлення і розуміння сутності основних наукових
понять. Конспект лекцій може слугувати лише орієнтиром, планом-програмою
засвоєного навчального матеріалу.
Послідовність роботи у підготовці до
контрольних заходів: уважно прочитати й усвідомити суть вимог
конкретного питання програми; ознайомитися з конспектом; уважно опрацювати
необхідний навчальний матеріал за навчальними посібниками та рекомендованою
літературою.
Якщо з окремої теми
науково-педагогічний працівник запропонував першоджерела, спеціальну наукову
літературу, яку студент опрацьовував у період підготовки до семінарських чи
інших занять, необхідно повернутися до записів цих матеріалів (а в окремих
випадках і до оригіналів), відтворити в пам'яті основні наукові положення. В
окремому зошиті на кожне запитання програми варто скласти стислий план
відповіді в логічній послідовності і з фіксацією необхідного ілюстративного
матеріалу (приклади, малюнки, схеми, цифри).
Якщо окремі питання програми
залишаються незрозумілими, їх необхідно написати на полях конспекту, щоб
з'ясувати на консультації. Провідні положення теми (правила, закони, визначення
та ін.) після глибокого усвідомлення їх суті варто завчити, повторюючи декілька
разів або розповідаючи колезі. Найважливішу інформацію варто позначати іншим
кольором, це допомагає краще запам'ятати.
Так поступово треба переходити від
повторення матеріалу однієї теми до іншої. Коли ж повторено й систематизовано
весь навчальний матеріал, необхідно переглянути його ще раз уже за своїми
записами, перевіряючи подумки, як засвоєно логіку розкриття кожної теми, як
зафіксовано в пам'яті основні факти, формули, ілюстративний матеріал, чим і як
можна доповнити окремі питання.
Якщо під час основної роботи з
систематизації і повторення навчального матеріалу необхідно, як правило,
працювати самому (а не групою), оскільки у кожного особливості розумової
діяльності – індивідуальні, то підсумкову роботу корисно здійснювати
удвох-утрьох. Це дає змогу взаємоперевірити рівень
засвоєння й розуміння навчального матеріалу. Найзручніше готуватися до іспитів
у читальному залі бібліотеки чи в спеціалізованому навчальному кабінеті. Тут в
оптимальні умови для цілеспрямованої роботи, немає чинників, що відволікають
увагу (радіо, сусіди, інші побутові подразники). Упродовж доби необхідно
працювати 8 – 9 годин, роблячи через кожні 1,5 години перерви на 10 – 15
хвилин. Готуючись до контрольних заходів, необхідно особливо ретельно
дотримуватися санітарно-гігієнічних вимог, про які йшлося вище.
Контроль
та оцінка. Поняття
"контроль" та "оцінка" є дидактичними поняттями.
Контроль
–
це сукупність усвідомлених дій, спрямованих на отримання відомостей про рівень
опанування окремими студентами (слухачами), програмного матеріалу, оволодіння
теоретичними й практичними знаннями, навичками і вміннями, що необхідні в
процесі виконання завдань професійної діяльності.
Педагогічний контроль – система
перевірки результатів навчання і виховання студентів. Розвиток різноманітних
видів педагогічного контролю стимулює навчання та пізнавальну діяльність
студентів. Спроби вилучити педагогічний контроль повністю або частково з
навчального процесу, як свідчить історія освіти, призводили до зниження якості
навчання, рівня знань тощо.
Головна
мета контролю
– визначити якість засвоєння навчального матеріалу, ступінь відповідності
сформованих умінь та навичок цілям та завданням навчання. Контроль має
відповідати певним вимогам і бути об'єктивним, систематичним, освітнім,
діагностичним, виховним, формуючим, керівним, розвивальним, оцінювальним,
усебічним, а також охоплювати всі ланки навчального процесу й сприяти його
розвитку та удосконаленню.
Контроль навчання виконує певні
функції, має свої види, методи і форми, систему критеріїв оцінки якості
професійних знань, навичок і вмінь у студентів.
Функції контролю за навчальним
процесом у вищих навчальних закладах:
■ діагностична, яка сприяє з'ясуванню об'єктивного рівня професійних
знань, навичок і вмінь у студентів;
■ корегувальна, полягає у внесенні змін у процес
навчально-пізнавальної діяльності на основі об'єктивної оцінки попередніх
знань, навичок і вмінь;
■ освітня, сутність якої в тому, що вона сприяє поглибленню,
розширенню і вдосконаленню професійних знань, навичок, умінь студентів і
слухачів;
■ виховна, яка полягає в тому,
що у процесі контролю формуються громадянські якості;
■ стимулююча, що спонукає до
активності у дидактичному процесі та вдосконаленні своїх знань, навичок і
вмінь;
■ оцінювальна, сутність якої – у вимірюванні та оцінці знань, навичок
і вмінь студентів. На практиці її здійснюють, виставляючи оцінки;
■ розвивальна, яка виявляється в тому, що будь-який контроль викликає
певне психічне напруження особистості, розвиток її розумових і фізичних сил,
творчого мислення тощо;
■ мобілізуюча, котра підсилює, концентрує, зосереджує моральні,
інтелектуальні й фізичні зусилля на усунення виявлених недоліків або досягнення
нових успіхів у навчанні.
Реалізація функцій залежить від
дотримання основних принципів перевірки навчально-пізнавальної діяльності та
оцінки знань, навичок і вмінь студентів. А.М. Алексюк
і Ю.К. Бабанський пропонують дотримуватися таких
принципів контролю:
■ індивідуального (за стилем і
формами) підходу до перевірки та оцінки знань, навичок і вмінь студентів;
■ систематичності та
регулярності перевірок і оцінювання навчально-пізнавальних дій студентів;
■ урізноманітнення видів і форм
контролю, урахування виду й роду майбутньої професійної діяльності;
■ всеосяжності, яка передбачає
всебічність, тематичність і повноту контролю та оцінювання;
■ об'єктивності перевірок та
оцінювання;
■ диференційованості контролю та
оцінювання;
■ єдності вимог до контролю з
боку всіх науково-педагогічних працівників.
Принцип
індивідуального підходу до перевірки та оцінки знань, навичок і
вмінь студентів передбачає оцінювання кожного залежно від можливостей і
здібностей, теоретичної та практичної підготовки, виявлених зусиль,
сумлінності, активності в самостійній роботі тощо.
Принцип
систематичності та регулярності вимагає виконання контролю на всіх етапах
дидактичного процесу за певним планом.
Принцип
урізноманітнення видів і форм контролю передбачає
застосування різних форм, метода, прийомів і способів для оцінювання
теоретичної та практичної підготовки студентів та її якості.
Принцип
всеосяжності
вимагає під час контролю охоплювати всі аспекти професійної підготовки
студентів.
Принцип
об'єктивності
передбачає оцінювання у процесі контролю за науково розробленими об'єктивними
критеріями, уникання суб'єктивних оцінних суджень та висновків педагога, які
ґрунтуються тільки на поверховій перевірці знань, навичок і вмінь студентів.
Принцип
диференційованості контролю базується на конкретній оцінці навчальних
дій кожного студента з урахуванням змісту і специфіки їхньої професійної
діяльності.
Принцип
єдності вимог до контролю з боку всіх науково-педагогічних працівників
передбачає керуватися в оцінюванні студентів єдиною системою вимог та
критеріїв.
Практична реалізація цих принципів
залежить від умілого застосування основних видів, форм і методів контролю, а
також визначення конкретних критеріїв та норм оцінки знань, навичок і вмінь
студентів.
Зміст контролю визначають навчальні
програми. Види та форми контролю.
За
призначенням і характером контроль поділяють на: попередній, поточний,
періодичний, підсумковий, взаємоконтроль, самоконтроль.
Попередній контроль проводять,
щоб визначити рівень підготовленості студентів на початку нового навчального
року чи періоду. Його результати суттєво впливають на з'ясування початкової
ситуації для подальшої організації навчального процесу у вищому навчальному
закладі, конкретизування, оптимізації та більш цілеспрямованого визначення його
змістового компонента, обґрунтування послідовності опрацювання розділів і частин
навчальних предметів, визначення основних методів, форм і засобів його
проведення та ін.
Поточний контроль застосовують
для перевірки і окремих студентів, і академічних груп, як правило, у
повсякденній навчальній діяльності, насамперед, на планових заняттях. Педагог
систематично спостерігає за навчальною роботою студентів, перевіряє рівень
опанування програмного матеріалу, формування практичних навичок та вмінь,
їхньої міцності, а також виставляє відповідні оцінки за уст відповіді,
контрольні роботи, практичне виконання певних нормативів, передбачених
збірниками нормативів і програмою навчальних дисциплін. Поточний контроль має
виховний характер, бо спрямований на стимулювання у студентів прагнення
систематично самостійно працювати над навчальним матеріалом, підвищувати свій
рівень знань, а також на вдосконалення педагогічної майстерності викладача.
Періодичний контроль має
системний, плановий і цілеспрямований характер. Він полягає у визначенні рівня
та обсягу оволодіння знаннями, навичками і вміннями наприкінці тижня, місяця,
кварталу, півріччя, навчального року. Цей контроль здійснюють і у процесі
планових занять (навчань), і в спеціально відведений резервний час.
Підсумковий контроль спрямовано
на визначення рівня реалізації завдань, сформульованих у навчальних програмах,
планах підготовки та в інших документах, які регламентують навчально-виховний
процес. Він охоплює і теоретичну, і практичну підготовку студентів, проводять
його, як правило, наприкінці зимового й літнього періодів навчання, під час
спеціальних заходів перевірки.
У навчально-виховному процесі діє взаємоконтроль у формі порад,
консультацій, обміну досвідом, допомоги найкращих студентів тим, які відстають
у навчанні.
Важливим засобом контролю є самоконтроль,
який реалізує на практиці принципи активності й свідомості, міцності знань,
навичок і вмінь студентів.
Розрізняють дві форми самоконтролю: індивідуальна
і групова.
У разі індивідуальної форми контролю
студент самостійно визначає ступінь опанування професійними знаннями, навичками
та вміннями.
Груповий самоконтроль передбачає
оцінку власної навчальної діяльності та досягнутих успіхів, а також визначення
недоліків, обґрунтування шляхів їх подолання.
До
основних форм організації перевірки знань, навичок і вмінь, окрім
самоконтролю, належать індивідуальна, фронтальна і групова
перевірки.
Мета індивідуальної перевірки – визначити,
на якому рівні кожен студент оволодів сукупністю знань, навичок і вмінь,
розвитком професійних якостей, а також визначити основні недоліки й шляхи їх
усунення.
Фронтальну перевірку
застосовують, щоб за відносно короткий термін часу з'ясувати рівень опанування
програмного матеріалу. Педагог готує з певної теми короткі запитання, які він
задає студентам, і вимагає коротких відповідей на них з місця. Наприклад,
фронтальна письмова робота.
Групова перевірка спрямована
на з'ясування рівня колективних дій, злагодженості й згуртованості під час
виконання завдань.
Інколи виправдовує себе комбінована
перевірка – поєднання зазначених вище форм.
Відповідно до цілей контролю, які визначають
педагоги, для реалізації цих форм перевірки використовують певні методи.
Методи
перевірки –
це сукупність прийомів і способів педагогічної діагностики ефективності
навчально-пізнавальної діяльності студентів забезпечувати повну й змістовну
інформацію про перебіг дидактичного процесу у навчальних закладах та про його
дієвість і результативність.
Основні методи перевірки успішності студентів у дидактичному процесі та
визначення ефективності цього процесу: побічне
спостереження, усне опитування, вправляння, програмований контроль, письмові
роботи, дидактичні тести тощо.
За допомогою методу спостереження за навчально-пізнавальною діяльністю студентів
педагог докладно пізнає їх діяльність, ставлення, волю й бажання, з'ясовує
нахили і здібності, успіхи, поведінку, можливості та способи дій у певних
ситуаціях, визначає обсяг і глибину оволодіння професійними знаннями, рівень
опанування відповідними навичками та вміннями, ступінь сформованості
особистісних якостей, визначає недоліки й шляхи їх усунення тощо. Контрольне
спостереження можна здійснити в будь-який час і на будь-яких заняттях.
Письмовий контроль забезпечує глибоку
й всебічну перевірку опанування програмного матеріалу. За допомогою письмових
робіт одночасно контролюють значну кількість студентів у різних галузях знань.
Цей метод досить об'єктивний, бо надає
можливість порівняти знання різних студентів за допомогою стандартних запитань,
виявити теоретичні знання, практичні навички та вміння, а також адекватне їх
застосування для розв'язання конкретних професійних завдань. У результаті
такого аналізу в педагога формується уявлення про кожного студента, про його
переваги та недоліки.
Об'єктивний і всебічний аналіз має
надзвичайно сильний виховний та дидактичний вплив і на науково-педагогічного
працівника, так і на інших студентів.
Ще одним методом перевірки є усне
опитування. Його здійснюють за допомогою бесіди, оповідання студента,
тлумачення певних теорій, ідей, поглядів професійних явищ тощо, їхня найбільша
методична цінність – те, що вони забезпечують безпосередній живий контакт
педагога з тими, хто навчається. В основі усного опитування – монологічна
відповідь студента або бесіда. Цей метод, завдяки своїй специфіці й характеру
застосування, використовують і щоденно на планових заняттях, і на різноманітних
перевірках.
Під час опитування особливу увагу слід
приділяти формуванню доброзичливої морально-психічної атмосфери в групі, яку
опитують. Спочатку педагог чітко формулює запитання, і тільки після певної
паузи (15 – 20 секунд) визначає студента, який має відповісти.
На вищу оцінку заслуговують студенти,
які активно пропонують нестандартні шляхи розв'язання проблеми. Тільки тоді,
коли студенти не спроможні дати правильну відповідь, потрібно спрямувати їхні
обмірковування у правильне русло, уміло підказавши необхідний напрям пошуку
правильної відповіді
Досить ефективним методом перевірки
результатів навчання студентів є метод
вправляння – практичні заняття, практикуми, практики тощо.
У дидактичній практиці дедалі частіше
використовують дидактичні тести, які складають стандартизований комплект
завдань щодо певного навчального матеріалу, за допомогою яких визначають рівень
його опанування. Тести дають змогу об'єктивно оцінювати рівень опанування
теоретичних знань практичних навичок та вмінь.
Щодо цілей навчання тести поділяють на
чотири
види:
■ перевірки знань (фактів,
понять, законів, теорій), тобто знання таких відомостей, які необхідно було
раніше запам'ятати і тепер відтворити. Головне тут – репродукування знань;
■ виявлення вмінь виконати певні
розумові дії на основі здобутих знань. Вимагають уміння розв'язати типові
завдання;
■ виявлення умінь самостійно
здійснити критичний аналіз вивченого матеріалу;
■ визначення умінь студентів
творчо використовувати здобуті знання під час розв'язання нестандартних завдань.
Варто зазначити, що нині в українській
педагогічній і психологічній літературі не існує узгодженого погляду на
використання дидактичних тестів і у виявленні рівня опанування знань, навичок і
вмінь, і для перевірки їх міцності, надійності.
У вищих навчальних закладах також
починають застосовувати для контролю та оцінки знань студентів програмований
контроль. У цьому широкі можливості дають комп'ютери, які забезпечують
негайний зворотний зв'язок між відповіддю того, хто навчається, і
запрограмованим навчальним матеріалом, дають змогу відразу отримати інформацію
про рівень відповіді.
Оцінка
й оцінювання у вищій школі, засоби діагностики. Під час контролю
оцінюють окремих студентів.
Оцінка – процес і результат
виявлення й порівняння рівня опанування студентами професійно важливих знань,
навичок та умінь з еталонними уявленнями, задекларованими у навчальних
програмах підготовки, порадниках, збірниках нормативів та інших керівних
документах.
Еталонні уявлення – такі
(індивідуальні й групові) знання, навички та вміння, а також рівень їхнього
опанування, які необхідні для ефективного виконання завдань професійної
діяльності. Вони є критеріями, щодо яких оцінюють знання, навички і вміння
студентів.
До контролю та оцінки знань, навичок і
вмінь
студентів у навчанні висувають такі вимоги: об'єктивність; достатня кількість відомостей для оцінки; тематична
спрямованість; умотивованість оцінок; єдність вимог з боку тих, хто контролює;
оптимальність; усебічність; дієвість, тобто реальний їх вплив на формування
професійних знань, навичок і вмінь студентів.
У процесі оцінювання знань студентів
слід враховувати: 1. Обсяг відомостей,
оперування поняттями, категоріями, фактами, основними теоріями, законами,
закономірностями й принципами, ступінь їх пізнання, здатність до систематизації
та узагальнення, що передбачає:
■ пізнання й визначення понять,
розуміння їх сутності, розкриття змісту, встановлення сукупності зв'язків і
залежностей між окремими частинами й цілим тощо;
■ виокремлення головного,
актуальних теоретичних проблем, усвідомлення їх глибини та визначення шляхів їх
розв'язання;
■ розуміння законів,
закономірностей, принципів, концепцій;
■ здатність до
узагальнення, систематизації, класифікації явищ і предметів.
2. Якість
опанування методологічною і теоретичною основами навчального предмета, що
передбачає:
■ глибоке розуміння викладеного
в першому пункті, аргументованість, послідовність, упевненість і самостійність
викладення своїх знань;
■ методологічне обґрунтування
знань.
3. Дієвість
знань, наявність простих умінь, доцільність їх застосування під час розв'язання
практичних завдань, що передбачає:
■ конкретне визначення основних
напрямів застосування знань у практичний діяльності;
■ змістовну характеристику
методів, процедур та методику дій щодо використання теоретичних і практичних
знань у майбутній практичній діяльності та ін.
Отож, знання мають бути глибокими,
міцними, систематизованими, оперативними та усвідомленими. А їх рівень може
бути репродуктивним, реконструктивним, евристичним і творчим.
Оцінюючи
навички студентів, науково-педагогічний працівник має врахувати:
■ наявність практичних навичок у
галузі навчальної дисципліни, що сприяють успішному опануванню професійної
діяльності;
■ якість, швидкість, стійкість,
точність їх виконання в різноманітних умовах, зокрема й екстремальних.
Для
оцінки вмінь педагог має враховувати:
■ наявність конкретних умінь,
їхню глибину, стійкість і гнучкість;
■ ступінь опанування основними
прийомами діяльності та їх творче застосування під час розв'язання
нестандартних завдань у різноманітних ситуаціях майбутньої професійної
діяльності,
■ конструювання алгоритму дій та
його інноваційність;
■ здатність моделювати
професійні дії;
■ виконання комплексу дій, які
становлять це вміння;
■ упевненість, самостійність,
обґрунтованість, систематичність цих дій;
■ зміст самоаналізу результатів
власних дій, характер зіставлення отриманих результатів з основною метою
діяльності;
■ умотивованість дій та їх
усвідомлення;
■ наявність помилок, їхня
кількість і характер, ступінь впливу на остаточний результат діяльності;
■ ступінь ефективності та якість
виконаних дій тощо.
Оцінюють студентів за чотирибальною
системою. Критерії оцінок визначено у навчальних програмах підготовки
студентів.
Критерії оцінок узагальнено
й стисло можна сформулювати так:
■ "відмінно" – студент
володіє навчальним матеріалом у повному обсязі (міцно засвоїв увесь програмний
матеріал, виявив глибоке його розуміння, вичерпно відповів і обґрунтував власні
висновки, прийняв обґрунтоване рішення і вміло використав на практиці, упевнено
виконав завдання);
■ "добре" – студент
засвоїв навчальний матеріал на достатньо високому рівні (загалом знає весь
програмний матеріал, на питання відповідає вільно, але недостатньо широко,
правильно використовує свої знання на практиці тощо);
■ "задовільно" –
студент загалом засвоїв основний навчальний матеріал, оперує ним недостатньо
чітко та упевнено, слабо визначає зв'язки й відносини між предметами і явищами
(виявляє знання тільки основного матеріалу, передбаченого програмою, спроможний
використовувати свої знання на практиці, правильно виконує прийоми і дії та
ін.);
■ "незадовільно" –
студент загалом має поверхневе уявлення про основний навчальний матеріал, не
може ним оперувати.
Потрібно домагатися, щоб оцінка була
об'єктивною, справедливою, обґрунтованою, ясною й зрозумілою студенту. Треба
усунути фактор суб'єктивізму.
У сучасній дидактиці вищої школи
триває інтенсивний пошук об'єктивних методів контролю. Таким засобом можуть
бути дидактичні
тести. Ідеться про тести
досягнень, за допомогою яких можна виміряти рівень знань. Основне, щоб вони
були об'єктивні й мали чіткі критерії оцінки для вимірювань ознак професійної
діяльності.
В оцінюванні студентів використовують
також самооцінку, яка насамперед є джерелом і спонукальною силою
розвивального навчання, що є важливою характеристикою сучасного дидактичного
процесу у вищій школі.
Педагог може використовувати словесні
оцінки, що позитивно впливає на перебіг навчально-пізнавальної діяльності
студентів. Такі оцінки закладено у деяких
заохочувальних висловлюваннях, позитивних репліках на зразок
"молодець", "так тримати", "добре",
"дотепно", "якісно", "відмінно", "ти
можеш" тощо. Безумовно, словесні оцінки можуть мати і негативне значення –
через зауваження, заперечення, демонстрування сарказму, докору, нотації та ін.
Однак головна функція словесної оцінки
має полягати в орієнтуванні студента на правильність його
навчально-пізнавальних дій, закріплення успіху на цьому шляху, подальшого
стимулювання для досягнення успіхів у пізнавальній діяльності.
Досвід проведення контролю доводить
необхідність урахування таких аспектів:
■ недоцільно контролювати те, що
засвоєно на рівні ознайомлення, первинного уявлення;
■ не слід застосовувати
контроль, коли викладач упевнений, що всі студенти впораються із завданням на
100%, але варто інколи давати такі завдання, з яким більшість студентів
упорається, у такий спосіб студенти набувають віри у свої сили;
■ добре організований поетапний
контроль знижує необхідність у підсумковому або взагалі робить його
непотрібним;
■ потрібно варіювати засоби
контролю;
■ створення спокійної
доброзичливої атмосфери в процесі контролю сприяє кращій роботі студентів та
позитивно впливає на результати контролю.
3. Засоби
діагностики навчання у вищих навчальних закладах
Як було зазначено раніше, методологічними
основами визначення цілі є соціальні й державні замовлення, освітні стандарти і
результати маркетингових досліджень потреб у фахівцях із вищою освітою. На
практиці розробниками конкретних цілей навчання є науково-педагогічні
працівники. Проте науково-педагогічні працівники зайняті паралельно багатьма
видами робіт (науковими, методичними, виховними, організаційними).
Проектування навчання – особлива
діяльність кафедр ВНЗ. Отже, необхідний
професіоналізм у визначенні цілей навчальних дисциплін, орієнтація на кадрове
замовлення, опора на педагогічні науки.
Найбільш продуктивним підходом може
стати дослідницький шлях, коли вивчають майбутню життєдіяльність випускників
навчального закладу у 3 – 5-річній перспективі й на цій основі визначають усі
доступні сьогодні діагностичні цілі освіти. По-перше,
тому, що життєдіяльність суспільства впродовж цього часу залишається стабільною
і її надається до прогнозування. По-друге,
діяльність випускника навчального закладу протягом цього періоду спирається на
знання, почерпнуті в навчальному закладі. Пізніше їх починає змінювати досвід,
набутий у середовищі. І по-третє,
наприкінці цього періоду починається природне професійне зростання молодого
фахівця й просування ієрархічною службовою драбиною.
Щодо терміну "діагностично
задані цілі навчання і виховання", то В.П.Безпалько вважає, що мету
формулюють залежно від діагностики, якщо поняття, які використовують,
відповідають таким вимогам:
■ визначення та ознаки настільки
точно описано, що поняття завжди адекватно співвідноситься з його об'єктивним
виявом (тобто з тим, що воно означає);
■ явища і чинники, що їх
позначає поняття, мають прямий чи непрямий вимір;
■ результати вимірів можна
співвіднести зі шкалою оцінки. Отже, для діагностичної (Д) постановки будь-якої
мети потрібно, щоб вона була точно описана (Про), піддавалася виміру (3) і щоб
існувала шкала її оцінки (Оц). Звідси виходить формула діагностичності:
Д = Про + 3 + Оц.
Неможливість виконати хоча б одну
операцію з формули діагностичності робить мету
недіагностичною.
Педагогічна діагностика у
буквальному перекладі означає прояснення, розпізнавання. її також можна
тлумачити як отримання інформації про стан та розвиток контрольованого об'єкта,
у нашому контексті – процесу навчання.
Педагогічна діагностика не замінює дидактичних
засобів навчання, а допомагає виявити умови, досягнення та недоліки цього
процесу, визначити шляхи підвищення його ефективності та вдосконалення
підготовки фахівців відповідно до поставленої мети.
Вагомий внесок у наукове обґрунтування
поняття педагогічної діагностики та прогнозування зробив вітчизняний учений-дидакт професор І.П. Підласий: "Діагностика
– це система технологій, засобів, процедур, методик та методів
висвітлення обставин, умов та факторів функціонування педагогічних об'єктів,
перебігу педагогічних процесів, встановлення їх ефективності та
наслідків".
Педагогічну діагностику постійно
використовують у таких педагогічних
об'єктах (саме тут вона дає відчутний приріст ефективності): навчальні заняття, самостійна робот,; методи
навчання, навчальні плани та програми, форми навчання, технологія навчального
та виховного процесів, розклад занять, кваліметрія педагогів, вивчення
передового педагогічного досвіду, методична робота, практичне навчання тощо.
Предмет
педагогічної діагностики – планування оптимальних педагогічних
процесів, тобто реалізація ефективного навчання за рахунок менших витрат і
раціонального поєднання організаційно-дидактичних засобів та методів навчання.
За допомогою відповідних методів
педагогічної діагностики проводять аналіз навчального процесу та визначають
його ефективність (результативність). Науково-педагогічний працівник на
підставі діагностичних відомостей має зорієнтуватися на проведення внутрішньої
чи зовнішньої корекції навчального процесу, виявлення прогалин у навчанні,
підтвердження й заохочення успішних результатів, планування наступних етапів
навчального процесу, покращення умов навчання тощо. Тобто діагностика слугує теоретичним фундаментом педагогічної діяльності
та інструментом управління навчальним закладом.
Г.С. Цехмістрова
та Н.А. Фоменко розрізняють діагностування рівня
навченості випускників, тобто результатів процесу навчання, і поточне
діагностування навченості – успішності студентів. Звісно, діагностика має
ширший і глибший зміст порівняно з традиційною системою контролю та перевіркою
знань і вмінь, бо ця система переважно лише констатує результат, не пояснюючи
їх походження.
Діагностування ж розглядає результати
разом зі шляхами їх отримання, виявляє тенденції та динаміку формування
продукту навчання. Тобто контроль і оцінка знань та умінь, їх аналіз,
статистичне опрацювання, виявлення динаміки, тенденцій і прогнозування є
складовими прогнозування.
Отже, однією із важливих складових
дидактичного процесу є педагогічна
діагностика. На наш погляд, правомірність педагогічної діагностики не є
дискусійною, навпаки, виникає запитання: чи можливо зараз готувати фахівців без
оцінки рівня їх навченості? Для ефективності навчання його потрібно постійно
відстежувати і корегувати.
Що глибше проникають педагогічні науки
у навчально-виховний процес, то більшої значущості для дидактики набуває
система діагностичних заходів. Стає дедалі очевиднішим, що, з одного боку,
змусити вчитися, лише застосовуючи засоби контролю й оцінки, неможливо, з
іншого – діагностичні засоби є найскладнішим і найпотрібнішим інструментом в
організації навчання, його регулюванні, у виборі прийомів роботи, диференціації
завдань тощо.
Результати
здійснюваних діагностичних вимірювань сигналізують про стан засвоєння
матеріалу та просування студентів до бажаної мети, сигналізують про недоопрацювання, а також про доцільність обраних методів і
засобів викладання. Аналіз результатів навчання є підставою для постійного його
корегування й удосконалення на шляху досягнення мети.
Ефективність
педагогічної праці залежить від рівня педагогічної підготовки та інших
компонентів педагогічного професіоналізму. Діагностування, прогнозування,
розроблення авторських програм, оптимізація всіх аспектів навчально-виховного
процесу стають нормою педагогічної діяльності в закладах освіти різних рівнів
акредитації.
Практика людської діяльності доводить:
досягнення високих результатів неможливе без ґрунтованого вивчення передумов
будь-якого явища та факту. Прагнення з'ясувати всі обставини, від яких залежить
успіх, спонукає до пошуків високоорганізованої, раціональної, науково
обґрунтованої діяльності. Дієвим засобом проникнути в ситуацію ще до її
виникнення є діагностування, за допомогою якого отримуємо реальну картину подій
і можливість впливати на них.