Лекція 4. Сучасні форми організації навчання,

методика їх проведення

1. Загальна характеристика форм організації навчання у вищій школі.

2. Методика викладання лекції у вищій школі.

3. Методика організації та проведення практичних, лабораторних і семінарських занять.

4. Методика організації та проведення індивідуальних занять, консультацій, колоквіумів, ігор.

 

1. Загальна характеристика форм організації навчання

у вищій школі

Форми організації процесу навчання розкривають через способи взаємодії педагога зі студентами, під час розв'язання дидактичних завдань. Вони виявляються за допомогою різних шляхів керування діяльністю, спілкуванням, відносинами. У них реалізується зміст освіти, освітні технології, стилі, методи й засоби навчання.

Форма організації навчання – певна структурно-організаційна та управлінська конструкція навчального заняття залежно від його дидактичних цілей, змісту й особливостей діяльності суб'єктів та об'єктів навчання. Форми організації навчання мають упорядкувати навчальний процес. Їхньою провідною ознакою для класифікації є дидактичні цілі. Водночас кожна організаційна форма навчання може мати кілька дидактичних цілей. У дидактичному процесі найчастіше виокремлюють чотири групи організаційних форм: навчальні заняття,  практична підготовка, самостійна робота, контрольні заходи.

До першої групи належать: лекція, семінар, лабораторне заняття, практичне заняття, індивідуальне заняття, навчальна конференція, консультація, навчальна гра та ін. Вони мають свої особливості, врахування яких дає змогу оптимізувати процес навчання.

Провідною формою організації процесу навчання у ВНЗ є лекція, яка забезпечує системне подання наукових знань у викладенні науково-педагогічних працівників. Матеріал під час лекції подають науково, концентровано, логічно й аргументовано. У підготовці до заняття враховано зміст, структуру, добір прикладів та ілюстрацій, методичне оформлення, розрахунок часу, склад та особливості студентів.

Види лекцій:  вступна, тематична (інформаційна), оглядова, настановча, підсумкова. Часто до видів лекцій зараховують також проблемну лекцію, лекцію-візуалізацію, лекцію із запланованими помилками, бінарну лекцію (лекцію вдвох), лекцію-прес-конференцію.

Однак це не зовсім правильно, оскільки йдеться не про вид лекції, а метод її викладання: проблемна лекція – на основі проблемного методу; бінарна (лекція вдвох) – методу діалогу; лекція-візуалізація – методу наочності; лекція із запланованими помилками – методу пошуку помилок; лекція-прес-конференція – методу запитань-відповідей.

Вступна лекція дає перше цілісне уявлення про навчальний предмет і орієнтує студента в системі роботи з цього курсу.

Інформаційна лекція передбачає передавання слухачам певного обсягу інформації із певної навчальної дисципліни шляхом послі­довного розкриття наукових фактів, явищ, процесів.

Оглядова лекція – систематизація наукових знань на високому рівні, що потребує чимало асоціативних зв'язків у процесі осмислення інформації, яку викладають під час розкриття внутрішньо-предметних і міжпредметних зв'язків, крім деталізації й конкретизації.

Настановча лекція – вид лекції у вищій школі, спрямований на розкриття підходів, принципів, умов, форм, методів та особливостей діяльності студентів з метою оволодіння сукупністю знань, навичок і вмінь. Настановчі лекції найчастіше проводять зі студентами заочної та дистанційної форм навчання.

Підсумкова лекція – вид лекції, який використовують наприкінці вивчення навчальної дисципліни, блоку навчальних дисциплін, курсу тощо з метою підведення підсумків.

Кожен вид лекції у вищій школі можна прочитати, використовуючи різні методи. Н-д, на основі проблемного методу викладають так звану проблемну лекцію. Під час цієї лекції нові знання повідомляють через проблемність питання, завдання чи ситуації.

На основі методу наочності викладають так звану лекцію-візуалізацію (форма подачі лекційного матеріалу засобами аудіо-, відеотехніки).

На основі діалогічного методу викладають бінарну лекцію – різновид читання лекції у формі діалогу двох науково-педагогічних працівників (або як представників двох наукових шкіл, або як ученого і практика, викладача і студента і т.д.).

На основі методу пошуку помилок викладають так звану лекцію із заздалегідь запланованими помилками, яка розрахована на стимулювання студентів до постійного контролю пропонованої інформації (пошук помилки: змістової, методологічної, методичної, орфографічної). Наприкінці лекції проводять діагностику слухачів і аналіз зроблених помилок.

На основі методу запитань і відповідей викладають лекцію-конференцію. Її проводять як науково-практичне заняття, із поставленою проблемою й системою доповідей, тривалістю 5-10 хв. Кожен виступ репрезентує логічно завершений текст, заздалегідь підготовлений у межах запропонованої викладачем програми. Сукупність представлених текстів дасть змогу всебічно висвітлити проблему. Наприкінці лекції викладач підбиває підсумки самостійної роботи й виступів студентів, доповнюючи чи уточнюючи запропоновану інформацію, і формулює основні висновки.

Лекція-консультація може відбуватися за різними сценаріями. Перший варіант – за типом «запитання – відповіді». Лектор відповідає упродовж лекційного часу на запитання студентів за матеріалами всього розділу чи всього курсу. Другий варіант такої лекції, яку можна організувати за типом «запитання – відповіді – дискусія», є трояким сполученням: викладення нової навчальної інформації лектором, задавання запитань і організація дискусії у пошуку відповідей.

У ВНЗ, крім лекції, використовують також інші організаційні форми навчання: семінар, лабораторну роботу, науково-практичну конференцію, самостійну навчальну роботу студентів, виробничу практику, стажування в іншому вітчизняному чи закордонному ВНЗ.

Семінар. Важливою організаційною формою навчання є семінар. Його відмінність від інших форм у тому, що він орієнтує студентів на виявлення більшої самостійності у навчально-пізнавальній діяльності. Під час семінару поглиблюються, систематизуються й контролюються знання, здобуті в результаті самостійної позааудиторної роботи над першоджерелами, документами, додатковою літературою тощо.

Семінар має такі дидактичні цілі: поглиблення, систематизація; закріплення знань, перетворення їх на переконання; перевірка знань; прищеплювання навичок і умінь СР з книгою: розвиток культури мовлення; формування вміння аргументовано обстоювати свої погляди, відповідати на запитання, слухати інших, формулювати запитання.

Залежно від способу проведення виокремлюють такі види семінарів: семінар-бесіда, семінар-заслуховування, семінар-диспут, семінар-прес-конференція тощо.

Семінар-розгорнута бесіда. На цьому семінарі тему ді­лять на невеликі за обсягом, але органічно пов'язані між собою питання, які формулюють як пізнавальні, проблем­ні завдання. Виконання одного завдання є підста­вою для виконання наступного, що дає змогу залучити до обговорення питань семінару якомога більше студентів. Добре, коли викладач заохочує слухачів виступати з уточненнями і доповненнями. Цей вид не передбачає підготовки письмових доповідей чи рефератів.

Семінар-розгорнута бесіда має таку струк­туру: організація групи – вступне слово викладача – власне бесіда – підведення підсумків.

Семінар-доповідь (повідомлення). Такий вид семінару потребує ґрунтовнішої підготовки, використання кількох джерел. Інколи заздалегідь необхідно провести певні до­сліди, спостереження, обробити числовий матеріал. На се­мінарі доповідач послідовно викладає свої думки, аргу­ментує їх вагомими фактами, ілюструє переконливими прикладами. Решта студентів уважно його слуха­ють, щоб бути готовими до доповнень, підтверджуючи чи спростовуючи викладене. Цей вид семінару має великі пе­дагогічні можливості, але для їх реалізації потрібна до­статня активність студентів.

До семінару-доповіді за змістом і методикою близький семінар, на якому обговорюють реферати й творчі письмові роботи. Для цього необхідно подбати про взаємне рецензування письмових робіт, ознайомитися з роботами і рецензі­ями на них, відібрати кращі для обговорення на заняттях.

Коментоване читання як самостійне семінарське за­няття практикують рідко. Воно є ефективним за необхід­ності опрацювати певну наукову роботу. Основне завдання коментованого читання – навчити студентів глибо­ко аналізувати і правильно тлумачити науковий текст.

Семінар-розв'язування задач доцільний після засво­єння матеріалу з теми чи розділу курсу. Для цього відби­рають задачі, щоб можна було на конкретних прикладах розкрити органічний зв'язок науки з життям, активізува­ти пізнавальну діяльність студентів, навчити чи розвинути навики користування довідковою літературою, документацією, даними періодичної преси.

Семінар-диспут захоплює студентів, пробуджує інтерес до предмета, сприяє глибокому засвоєнню навчальної інформації, виховує принци­повість, розвиває логічне мислення, мовленнєву діяльність. Слід чітко й конкретно сфор­мулювати тему й залучити до роботи всю групу. Перелік питань має містити явні й приховані суперечності, що спонукає думати, сперечатися, доводити свою точку зору. Викладач має виявляти тактовність, коректність, уважність. За своєю структурою семінар-диспут містить вступне слово, власне дискусію, підбиття підсумків.

Семінар-конференція є найскладнішим видом се­мінару, тому придатний для використання у ВШ. Викладач наперед визначає тему, мету, завдання семінару, формулює основні, додаткові запитання, розподіляє між студентами, добирає літературу, проводить групові, індивідуальні консультації, перевіряє конспекти. Під час заняття одні виступають із доповідями, по­відомленнями, інші доповнюють їх виступи, ставлять за­питання, беруть участь у дискусії. Викладач спрямовує обговорення доповідей, ставить проблемні запитання, щоб викликати дискусію. Її проводять після вивчення певного розділу програми, використовуючи під час підготов­ки до нього тривалі спостереження, матеріали екскурсії, результати дослідів, додаткову літературу. Варто запрошувати на такі заняття фахівців з проблеми, що обговорюється.

Лабораторне заняття – форма організації навчання, яку проводять за завданням і під керівництвом НПП. Основні дидактичні цілі – експериментальне підтвердження вивчених теоретичних положень; експериментальна перевірка формул, розрахунків; ознайомлення із методикою проведення експериментів, досліджень.

Під час роботи в студентів формуються уміння спостерігати, порівнювати, зіставляти, аналізувати, робити висновки та узагальнення, самостійно проводити дослідження, користуватися різними прийомами вимірів, оформлювати результати у вигляді таблиць, схем, графіків тощо. Водночас у них формуються професійні вміння і навички користуватися різними приладами, апаратурою, системами та іншими технічними засобами у проведенні дослідів.

Практичне заняття – форма організації навчального процесу, під час якої за завданням і під керівництвом педагога студенти виконують практичну аудиторну чи позааудиторну роботу з будь-якого предмета; це один із видів лабораторних робіт у вищій школі. Головна мета його полягає у тому, щоб на практиці застосувати сформовані раніше вміння і навички, узагальнити й система­тизувати теоретичні знання, засвоїти елементарні методи дослідницької роботи з фізики, хімії, біології тощо.

Практикум передбачає самостійне виконання практич­них і лабораторних робіт. Для зру­чності його проведення студентів поділяють на гру­пи. Складають також графік почергового виконання ними завдань, спостережень, експериментів. Практикумами заве­ршують вивчення великих тем курсу, тому їх проводять переважно наприкінці семестру. Значну роль практичні заняття мають відіграти у вивченні спеціальних предметів, зміст яких спрямовано на формування професійних умінь.

Основна дидактична мета практичного заняття – закріплення й деталізація наукових знань, а головне – формування навичок і вмінь. Для проведення практичного заняття викладач готує методичні матеріали: тести для виявлення рівня оволодіння необхідними теоретичними положеннями; набір практичних завдань різної складності для розв'язування їх на занятті та дидактичні засоби.

Факультатив – навчальний предмет, курс, що ви­вчається студентами за бажанням із метою поглиблення знань (із поглибленого вивчення навчальних предметів, із вивчення додаткових дисциплін, із вивчення додаткової дисципліни із здобуттям спеціальності, міжпредметні).

Кожен вид залежно від дидактичної мети може бути теоретичним, практичним, комбінованим. Відповідно до типу факультативу формують групи, добирають форми й методи роботи.

Екскурсія як форма організації навчання вини­кла у XVIII – на початку XIX ст. На відміну від аудиторного заняття, екскурсія не може бути обмежена в часі. Головний її зміст полягає у сприйманні предметів і явищ в природній обстановці. Залежно від місця в навчальному процесі екскурсії поділяють: а) за відношенням до навчальної програми – на програмні та позапрограмні; б) за змістом – на тематичні й комбіновані; в) за часом проведення щодо матеріалу, який вивча­ють, – на вступні, поточні й підсумкові; г) щодо навчального предмета – на ботанічні, зоо­логічні, хімічні, фізичні та ін.

У процесі підготовки до екскурсії передусім визнача­ють її об'єкт, ознайомлюються із ним, складають план, інструктують студентів (як поводитися під час екс­курсії, як до неї підготуватися, як вести самостійні спо­стереження і яку виконати роботу).

Предметний гурток створюють із різних на­вчальних предметів (математики, фізики, хімії, літератури та ін.). Завданням предметних гуртків є поглиблення набутих знань, розвиток інтересів і здібностей. Окрім систе­матичних занять, учасників гуртків залучають до масових виховних заходів: тематичних вечорів, конкурсів, олімпіад, тижнів і місячників знань, випуску стіннівок, радіогазет, альманахів. Це сприяє поглибленню знань і підвищує інте­рес до навчальних предметів не тільки учасників предмет­них гуртків, а й інших студентів.

Сутність консультацій полягає у поясненні студентам складних для пізнання й осмислення проблем. У консультуванні виникає потреба тоді, коли во­ни зустрічаються із певними труднощами під час самостій­ного опрацювання навчального матеріалу або виконання домашніх завдань. Консультуючи, викладач не дає готових відповідей, а спрямовує пізнавальну діяльність так, щоб студенти самостійно зрозуміли питання, виконали складне завдання. Консультування потребують і студенти, які успішно навча­ються, намагаються розширити знання у певній галу­зі. Їм радять, яку використати наукову літера­туру, як її опрацьовувати. Це стосується і студентів, які займаються науково-пошуковою роботою.

Домашня навчальна робота. Її основним завданням є розширення і поглиблення знань, привчання до регуляр­ної самостійної навчальної роботи, навчання самоконтро­лю, виховання самостійності, активності, почуття обов'яз­ку та відповідальності.

До домашніх завдань належать робота з текстом підручника, виконання різноманітних вправ, письмових, графічних робіт, розв'язування задач. Нерідко рекомен­дують прочитати статтю у науково-популярному виданні, переглянути кінофільм, поспілкуватися на відповідну те­му з певною особою, поспостерігати за природним або по­бутовим явищем, провести дослід та ін. Не варто впродовж тривалого часу пропонувати одно­типні завдання. Домашні завдання повинні містити елемент новизни, передбачати нові варіанти їх виконання. Інколи доцільно давати індивідуальні завдання, які допомагають усунути прогалини в знаннях. Таку роботу пропонують і сильнішим сту­дентам, щоб підтримувати інтерес до певного виду роботи.

Навчальний час, відведений для самостійної роботи студентів, регламентується робочим навчальним планом і повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/4 загального обсягу навчального часу, відведеного для вив­чення конкретної дисципліни.

Індивідуальні заняття є важливою формою організації навчального процесу. Вони передбачають створення умов для якнайповнішої реалізації творчих можливостей студентів. Індивідуальні завдання студент виконує самостійно, викладач надає йо­му лише консультативну допомогу. До таких завдань належать реферат, курсова та дипломна роботи.

Реферат, як правило, це – короткий письмовий виклад основних висновків учення, наукової праці, дослідження, змісту книги або огляд друкованих джерел з певної теми. На навчальному занятті зміст реферату допо­відає його автор.

Курсова робота є формою комплексного вирішення конкретної фахової проблеми і призначена для закріплення, погли­блення й узагальнення знань, одержаних студентами під час навчання. Тематика курсових робіт має відповідати програмі навчальної дисципліни, практичним потребам конкретного фа­ху. Студент виконує її під керівництвом кваліфікованого викладача, захищає перед ко­місією у складі двох-трьох викладачів кафедри за участю керівника роботи.

Дипломну роботу студент виконує на заверша­льному етапі навчання. Вона передбачає розширення, поглиблення теоретичних знань, закріплення практичних умінь, навичок із спеціальності, застосування їх під час вирішення конкрет­них проблем виробництва. Виконуючи дипломну робо­ту, студент опановує методику дослідно-експериментальної роботи. Керують написанням дипломної роботи професори і доценти ВНЗ, висококваліфіковані спеціалісти виробництва. За­хист проходить на засіданні держав­ної комісії.

Часто підготовка рефератів, курсових, дипломних ро­біт спонукає до значно глибших і більш системних наукових пошуків, є своєрідною спробою до подальшої наукової роботи.

Навчальна конференція також є організаційною формою навчання, яка забезпечує педагогічну взаємодію викладача і студента. Вона спрямована на розширення, закріплення та вдосконалення знань. Підготовка до конференції починається з визначення теми, добору питань, які розкривають обрану тему. Головне в конференції – вільне, відверте обговорення проблемних питань. Конференція за своїми особливостями близька до семінару, є його розвитком, тому методика її проведення подібна до методики проведення семінарів.

У процесі навчання використовують ігрові методи. Гру в освітньому процесі розглядають як довільну, внутрішньо мотивовану діяльність, що передбачає гнучкість у розв'язанні питання про те, як використовувати той чи інший предмет, звертаючись до свого минулого, орієнтуючи себе до сьогодення й прогнозу майбутнього. В інноваційних іграх використовують найрізноманітніші засоби й методи роботи.

Дідові ігри – найскладніша форма ігрових занять, під час яких імітують колективну професійну діяльність. Вони мають значні дидактичні можливості, оскільки забезпечують закріплення й комплексне застосування знань, здобутих під час вивчення різних дисциплін (інтеграційна роль ігор); формування чіткої уяви про професійну діяльність з обраної спеціальності; розвиток навичок ефективного управління реальними процесами.

Професійні ігри призначені для розвитку творчого мислення, формування практичних навичок та вмінь, вироблення індивідуального стилю спілкування й поведінки під час колективного розв'язання завдань. Вони певною мірою відображають репетицію елементів професійної діяльності.

Соціально-психологічний тренінг розглядають як своєрідний спосіб формування знань та окремих навичок у сфері спілкування, форм їхньої відповідної корекції через групову практику психологічного впливу, що заснована на активних методах групової роботи.

Дидактична мета другої групи – організаційних форм практичної підготовки – формування у студентів професійних навичок, практичних умінь, необхідних для виконання завдань.

До третьої групи – організаційних форм самостійної роботи – належить робота з друкованими джерелами (підручниками, навчальними посібниками, інструкціями, настановами, самостійне вправляння, самостійне вивчення певних питань, участь у роботі гуртків, експериментально-дослідницька робота, самостійний перегляд телепередач, тематичних кінофільмів, прослуховування радіопередач та ін.

Мета самостійної роботи студентів – самостійне вивчення, закріплення й поглиблення раніше здобутих і нових знань, набування практичних навичок і умінь.

Дидактичні цілі самостійної роботи:

■ закріплення, поглиблення, розширення й систематизація знань, здобутих під час аудиторних занять;

■ самостійне оволодіння новим навчальним матеріалом;

■ формування професійних навичок і вмінь;

■ формування вмінь і навичок самостійної розумової праці;

■ розвиток самостійності мислення, творчого підходу до розв'язання поставлених завдань; самоосвіта.

До четвертої групи – організаційних форм контрольних заходів – належать іспити (заліки), модульний контроль, контрольні роботи, контрольна перевірка оволодіння професійними знаннями, навичками і вміннями з різних предметів, розв'язання кваліфікаційних завдань, захист.

2. Методика викладання лекції у вищій школі

Значне місце у підготовці фахівців з вищою освітою належить лекціям.

Лекція (лат. lectio – читання) – систематичне, наукове і послідовне викладення навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмету, методів науки. Слово «лекція» латинського походження і в перекладі українською мовою означає «читання». Традиції викладання матеріалу через дослівне читання раніше написаного тексту (конспекту) припадає на університети Середньовіччя. І сьогодні, наприклад, в Англії вважають обов'язковим, щоб професор університету приходив на заняття з текстом лекції і користувався ним, викладаючи матеріал.

В інших країнах ця традиція втратила своє значення, і поняття «лекція» означає не тільки читання раніше підготовленого тексту, а радше специфічний метод чи форму (за різними класифікаціями) вивчення матеріалу.

Мета лекції полягає у допомозі студентам оволодіти методами самостійної роботи з підручниками, посібниками, першоджерелами. Провідна роль лекції у викладанні навчальних дисциплін пов'язана з їх змістовим аспектом, організаційними засадами та методичними особливостями. Основний зміст лекції складають центральні методологічні, теоретичні й практичні проблеми. Розкривають у лекції не всі питання теми, а найважливіші, найсуттєвіші, що вимагають наукового обґрунтування.

Лекції бувають навчальними (одна з основних форм навчального процесу й один з основних методів викладання у ВНЗ) і публічними (одна із основних форм пропаганди й поширювання політичних і наукових знань).

Варто зазначити, що лекція потребує відповідного голосового оформлення; відпрацювання міміки й жестів, репетиції (перед дзеркалом і з магнітофоном) із хронометруванням часу всієї лекції та окремих її частин.

Науково-педагогічному працівникові відомо, що за своєю дидактичною сутністю лекція постає і як а) організаційна форма навчання – специфічний спосіб взаємодії викладача і студента, у межах якого реалізують різноманітний зміст і різні методи викладання;  і як б) метод – викладання навчального матеріалу в систематичній та послідовній формі.

Розвиток лекційної форми від класичної інформаційної до лекції проблемного характеру (лекція-діалог, лекція-прес-конференція тощо) відтворює реальні форми взаємодії викладача і студента, які обговорюють теоретичні питання.

За допомогою таких лекцій педагог закладає перехід від простої передачі інформації до активного засвоєння змісту навчання із залученням механізмів теоретичного мислення і всієї структури психічних функцій. У цьому процесі зростає роль діалогічної взаємодії і спілкування під час лекції, посилюється значення соціального контексту у формуванні професійно важливих якостей особистості майбутнього спеціаліста.

Педагоги зобов'язані домогтися практичного втілення низки вимог, що характеризують сучасну ефективну лекцію як організовану форму, активний метод і психологічну технологію спільної освітньої діяльності зі студентами:

■ високий науково-теоретичний і соціально-культурний рівень лекції;

■ триланкова структура кожної лекції: вступ (завдання і план роботи), основна частина (дедуктивна або індуктивна побудова змістового викладу) і висновки (підсумки, узагальнення, рекомендації);

■ жвава і цікава подача змісту лекції, що посилюється чіткістю вимови, граматичною та стилістичною правильністю живого мовлення лектора, а також умілим використанням допоміжних засобів – інтонації, міміки, жестів;

■ повідомлення на лекції не лише теоретичних знань (теорії, закони, закономірності, поняття тощо), а й соціально-унормованої (плани, проекти, програми, технології, методики) та культурно-ціннісної інформації (ідеї, ідеали, переконання, оцінки, вірування, мотиви та ін.);

■ економне використання лекційного часу завдяки вибору оптимального темпу викладення освітнього змісту, підготовки проблемних запитань студентам задля налагодження оперативного зворотного зв'язку, щоб бачити, як відбувається процес розуміння у студентській аудиторії;

■ широке застосування графічно-символічних засобів (моделі, схеми, таблиці, креслення, символи, графіки, формули) для підтвердження чи спростування будь-якої значущої теоретичної засади або повного методологічного положення;

■ професійна робота з психоемоційним настроєм аудиторії.

Будь-яку лекцію готують і проводять відповідно до основних дидактичних принципів: науковості; системності і систематичності; наочності; формування пізнавальної активності слухачів; групового й індивідуального підходу; навчання на високому рівні складності; міцності оволодіння знаннями, навичками і вміннями.

Основна мета лекції – дати систематизовані основи наукових знань із навчальної дисципліни, розкрити стан і перспективи прогресу в конкретній галузі науки і техніки, сконцентрувати увагу на найбільш складних і вузлових питаннях. Добре підготовлена й прочитана лекція активізує пізнавальну діяльність слухачів, спонукає до роздумів над проблемами, що їх висуває та чи інша наука, до пошуку відповідей на запитання, які виникають, а також формує у них творче мислення.

Можливе проведення окремих лекцій з проблем, які стосуються конкретної навчальної дисципліни, але не охоплені робочою навчальною програмою. Такі лекції проводять провідні вчені або фахівці для студентів і працівників ВНЗ в окремо наданий час.

Структура академічної лекції. На початку лекції викладач має усно повідомити тему й мотивувати її значення; чітко сформулювати мету й завдання лекції; дати змогу студентам записати тему, план і літературу (з анотаціями й завданнями).

Вступна частина – план – основні питання лекції, зв'язок з попередньою лекцією, ознайомлення з темою; викладення основних положень з акцентованими висновками за кожним окремо; підбиття підсумків – загальний висновок. Лекцію потрібно читати зрозумілою для студентів мовою, незнайомі слова і терміни роз'яснювати, не варто перенасичувати лекцію наукоподібними термінами й модними іноземними словами. Текст лекції має бути логічним, простим і зрозумілим.

Будь-який вид лекції є носієм певних функцій навчання.

Освітня функція лекції забезпечує можливості для оволодіння змістом навчального матеріалу на рівні історичного досвіду й ознайомлення з новими досягненнями науки, усвідомлення перспективи подальшого розвитку наукових пошуків у відповідних галузях, а також розкриття можливостей використання конкретних знань у професійній діяльності. Одночасно лекція допомагає студентам ознайомитися з літературою, тенденціями наукових пошуків учених, науковими школами, привести наукову інформацію в систему.

Розвивальна функція зумовлена необхідністю забезпечити оптимальні умови для інтелектуального розвитку особистості через залучення її в активну розумову діяльність. Розвиток і навчання – взаємопов'язані процеси. Розумовий розвиток – передумова успішності навчання, але й навчання, зі свого боку, сприяє розвиткові.

У процесі здобування інформації значна її кількість випадає з пам'яті. Важливо, що залишиться. Суттєво, аби був певний поступ в інтелектуальному розвитку. Тому на лекції треба вдаватися до таких прийомів, які б спонукали кожного студента до активного мислення у всіх його виявах.

Виховна функція лекції дає змогу формувати в майбутніх фахівців морально-духовні якості через зміст навчального матеріалу й налаштування студентів на конкретну пізнавальну діяльність. Зміст матеріалу має сприяти формуванню наукового світогляду, соціальної зрілості, громадянської відповідальності, естетичних почуттів і естетичної культури, працелюбності. На кожному занятті (передусім лекції) потрібно створити оптимальні умови для розв'язання мікрозавдань морального, розумового, трудового, естетичного і фізичного виховання.

Організуюча функція особливо важлива з погляду мобілізації студентів на навчальну діяльність. На лекції студент має отримувати психолого-педагогічне спрямування для організації усіх ланок своєї діяльності.

Мотиваційна функція лекції полягає у спонуканні студентів до навчальної самостійної діяльності щодо оволодіння професійними знаннями, навичками і вміннями, до постійного пошуку нових знань, до професійної та громадської активності, розвитку і формування позитивних інтересів та ін.

Гедоністична функція полягає у тому, що вона має викликати позитивні емоції, естетичну насолоду від процесу здобуття знань і змісту лекційного матеріалу, спілкування з лектором і загалом викликати задоволення.

На кожній лекції педагог має дбати про створення оптимальних умов для реалізації зазначених функцій. Наприклад, вивчаючи тему «Розвиток і формування особистості», безпосередньо в лекції з погляду освітньої функції необхідно ознайомити студентів з науковими поняттями «людина», «особистість», «індивідуальність», «розвиток», «спадковість», «види розвитку»; розкрити сутність різних поглядів на питання про місце, роль біологічних і соціальних чинників, що впливають на розвиток; продемонструвати новітні наукові тенденції у розв'язанні складних проблем фізичного, психічного, соціального розвитку, їхню значущість для розв'язання виховних завдань.

Загально-дидактичні вимоги до лекції у вищій школі. По-перше, зміст лекції має відповідати робочій навчальній програмі, відображати найновіші досягнення науки, висвітлювати перспективи подальшого розвитку наукових пошуків.

По-друге, у лекції мають реалізовуватися вимоги загально дидактичних принципів навчання: науковості, систематичності й послідовності, свідомості, активності й самостійності, наочності, зв'язку змісту навчального матеріалу з професійною діяльністю, доступності, емоційності.

По-третє, потрібно забезпечити логічно-доцільну структуру лекції відповідно до змісту навчального матеріалу.

По-четверте, лекція має сприяти активізації мисленнєвої діяльності студентів задля їх інтелектуального розвитку.

По-п'яте, у лекції доцільно виокремлювати певні компоненти змісту для самостійного опрацювання студентами з належним методичним забезпеченням.

Педагог має завчасно підготувати новий текст лекції, постійно удосконалювати, поліпшувати її, доповнювати, додавати новий матеріал, проектувати перебіг. Однією з важливих вимог лекції є її емоційність. Раціональний та емоційний компоненти мають бути збалансованими. Необхідно враховувати особливості студентської аудиторії. Таку саму лекцію треба подавати по-різному залежно від профілю ВНЗ, факультету, курсу, форми навчання. Особливо уважно треба ставитися до читання лекцій першокурсникам, ураховувати їх недостатню адаптованість. Певна специфіка властива й викладенню лекцій студентам заочної форми навчання. Не варто викладати матеріал дослівно до писаного тексту. Живе, імпровізоване усне мовлення студенти сприймають і засвоюють набагато легше, ніж письмове, книжне. Лекція має бути літературно правильною, виразною, простою, образною, доступною; стиль – лаконічним, конкретизованим, предметним.

Психолого-педагогічні вимоги до проведення лекції у вищій школі. Підготовлений текст лекції є лише матеріалом до неї. Якщо викладач читає текст у кімнаті без слухачів, то й це ще не лекція. Лекцією є академічне дійство, у якому беруть участь педагог і студенти. Методика і техніка проведення лекції потребують розв'язання багатьох різноманітних питань.

Психолого-педагогічні аспекти, які окреслюють методику і техніку оптимальності лекційного дійства:

■ педагог має володіти технікою організації студентів на оптимальну діяльність на лекції;

■ неабияке значення має зовнішність викладача: одяг, взуття, зачіска, біжутерія тощо. Викладач постійно має тримати себе на рівні належної культури в одязі, зовнішності, використанні додаткових атрибутів, бути взірцем для студентів;

■ перед початком лекції важливо сконцентрувати увагу студентів на сприйнятті навчального матеріалу. Цікаві запитання сприяють гальмуванню нервових збуджень у корі головного мозку від попередніх подразників і допомагають думати в бажаному напрямі. Доцільно також вдаватися до актуалізації опорних знань, які є передумовою розуміння нового навчального матеріалу лекції;

■ необхідно чітко сформулювати тему лекції, визначити мету, вказати (якщо це можливо) професійну спрямованість навчального матеріалу; ознайомити з основними питаннями, які буде розглянуто; надати студентам список наукової літератури з коментарями про методику використання джерел;

■ ефективність лекції як методу навчання значно зростає, коли педагог використовує опорні сигнали: малюнки, таблиці, схеми, специфічні вправи, ключові слова;

■ важливим чинником, який впливає на ефективність лекції, є мовна культура педагога. Щодо цього потрібно виокремити кілька аспектів.

Перший – стилістичні особливості мовлення. Традиційно виокремлюють низку функціональних стилів: художній, офіційно-діловий, газетно-публіцистичний, науковий, рольовий. Для академічної лекції характерними мають бути науковий і розмовний стилі. Водночас у мовленні лектора можуть бути елементи і публіцистичного, і художнього стилів.

Другий – правильність мовлення. Правильність мовлення визначають за його відповідністю мовним нормам. Тому будь-яке порушення цих норм зумовлює внутрішній опір аудиторії, знижує авторитет лектора. Чітке дотримання мовних норм – складова педагогічної культури викладача.

Третій – багатство мови. Мова педагога-лектора, який досконало нею володіє, вирізняється оригінальністю, різноманітністю, гнучкістю, лексичним багатством, умінням вільно користуватися усіма її ресурсами, мелодійністю, тональністю. Багатство мови – показник високої загальної культури лектора, його ерудиції, досвіду.

Четвертий – лаконічність. Важливо дбати про зрозумілість, стиль – стислий, виразний, уникати багатослів'я, за яким важко побачити, відчути головну думку. Необхідно прагнути зрозумілості мовлення. Точність, виразність мовлення залежить передусім від того, наскільки глибоко і ґрунтовно педагог засвоїв матеріал своєї лекції.

П'ятий – емоційність мовлення. Як уже йшлося, академічну лекцію не треба позбавляти експресивності. Експресія – виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Експресивна мова лектора викликає певні емоції у студентів і надає мовленню емоційності, виразності, спонукає до емоційного збудження слухачів.

Шостий – володіння технікою мовлення. По-перше, педагог має досконало знати побудову голосового апарата, фізіологічні особливості його функціонування, догляд за ним. По-друге, розрізняти типи дихання (фізіологічне і фонаційне) та види дихання (ключичне, реберне, діафрагмальне). По-третє, володіти технікою дихання. По-четверте, уміти структурувати текст, робити наголоси (орфографічний, логічний), розрізняти мовленнєві паузи (психологічну, логічну, гастрольну, повітряну).

Сьомий – у процесі читання лекції необхідно дбати, щоб «політ» голосу лектора поширювався на всю аудиторію. Звуки мають «летіти» на рівні голів студентів. Якщо їх політ здійснюватиметься на рівні робочих столів, їх «зупинятимуть» меблі; вище – губитимуться десь під стелею.

Восьмий – сила і тональність голосу, яка часто залежить від кількості студентів в аудиторії. Упродовж лекції сила і тональність мають змінюватися. З метою акцентування уваги студентів на важливості окремих наукових положень силу голосу необхідно збільшувати, тональність змінювати. Монотонність мовлення лектора стомлює студентів, відволікає їхню увагу.

Дев'ятий – місце педагога в аудиторії, коли він читає лекцію. Можна спостерігати випадки, коли лектор під час читання лекції поважною ходою рухається по аудиторії і ніби сам із собою розмірковує про певні явища чи проблеми. У такому випадку увага студентів рухається за джерелом інформації. Це веде до розсіювання уваги, до втоми. Педагог має перебувати перед студентами у колі уваги (кафедра, дошка). Лише іноді, коли студенти перемальовують схему, таблицю, можна пройтися між рядами столів, щоб проконтролювати їхню роботу.

Читаючи лекцію, викладач має охоплювати поглядом усю аудиторію, психологічно тримати її в стані розумової діяльності, час від часу концентруючи увагу на окремих слухачах. Не можна, щоби викладач, читаючи лекцію, був захоплений лише своєю персоною, очі спрямовані у вікно або в якусь частину аудиторії.

З погляду ефективності навчального процесу у вищій школі всі студенти мають вести конспективні записи змісту лекцій. У процесі конспектування студент слухає, записує, аналізує, у результаті чого працює слухова, зорова, моторна, оперативна пам'ять. Така послідовність забезпечує систематичність опрацювання навчального курсу, сприяє не лише міцності знань, а й впливає на формування професійної культури майбутнього фахівця.

Опрацьовуючи зміст теми, варто розкрити сутність основних питань, особливо тих, які є складними для самостійного розуміння і зміст яких недостатньо розкритий у навчальних посібниках, а решту пропонувати для самостійного вивчення. Потрібно рекомендувати залишити певну кількість сторінок у зошиті для записів результатів самостійної праці; дати методичні поради, де віднайти необхідну інформацію, як її опрацювати, на що звернути особливу увагу.

Академічна лекція має містити не лише інформаційний, змістовий потенціал, а й соціально-педагогічний, що вимагає від викладача високої педагогічної культури і професійної майстерності.

Основи методичної побудови різних видів лекцій. Уже йшлося про те, що в педагогічній практиці вищої школи використовують такі певні види лекцій, за допомогою яких викладач закладає перехід від простого передавання інформації до активного засвоєння змісту навчання із залученням механізмів теоретичного мислення і всієї структури психічних функцій.

Вступна лекція має ознайомити з предметом науки, розкрити специфіку вивчення суспільного життя. Слухачу не відразу вдається розпізнати відмінність між різними науками в підході до однієї й тієї ж проблеми, наприклад, до проблеми національної освіти тощо. Саме завдяки лекції він може відразу зрозуміти, як і в якому аспекті цю проблему вивчає та чи інша наука. Вступна лекція також відкриває перед слухачами загальну перспективу вивчення науки, акцентує на основних проблемах, які вивчатимуть студенти, показує значення науки і створює необхідний психологічний настрій, формує психологічну готовність до глибокого вивчення. Їй властиві проблемно-пошуковий та пошуково-інформаційний характер.

Оглядові лекції зазвичай використовують для узагальнення і систематизації знань матеріалу великих обсягів і значної складності, насамперед для студентів заочної форми навчання, коли необхідно об'єднати кілька тем. Тоді матеріал подають оглядово, акцентуючи на найважливіших аспектах. Педагог оглядово охоплює усі теми, проте акцентує увагу на складних питаннях і деякі з них подає детально. Він ніби формує основу навчального матеріалу.

Настановчі лекції використовують для формування знань із підходів, принципів, умов, форм, методів та особливостей самостійної і під керівництвом педагога діяльності студентів щодо вивчення навчальної дисципліни чи практичної діяльності (практика). Настановчі лекції найчастіше проводять зі студентами заочної та дистанційної форм навчання. Вивчення кожного предмета для студентів цих форм навчання треба починати з настановчої лекції.

Підсумкова лекція – вид лекції, який використовують наприкінці вивчення навчальної дисципліни, блоку навчальних дисциплін, курсу тощо з метою підбиття підсумків щодо аналізу діяльності студентів; глибини й широти отриманих знань, навичок і вмінь, розкриття шляхів утілення їх у життя. Її читають наприкінці вивчення предмета, курсу, модуля, розділу.

Інформаційна (тематична) лекція. Історично сформувавшись як засіб передавання готових знань через монологічну форму спілкування, інформаційна лекція під впливом змісту навчання змінюється і розвивається, не може залишатися незмінною.

Проблемна лекція є формою спільної діяльності викладача і студентів, які об'єднали свої зусилля на досягнення цілей загального і професійного розвитку особистості спеціаліста. На відміну від змісту інформаційної лекції (його розкриває викладач, і він відомий від початку та підлягає лише запам'ятовуванню), матеріал проблемної лекції, нове знання педагог розкриває у процесі розв'язання суперечливих завдань.

На проблемній лекції мислення студентів залучають за допомогою створення проблемної ситуації ще до того, як вони отримали необхідну інформацію, яка є для них новим знанням, наприклад, про спосіб розв'язання того чи іншого завдання. У традиційному навчанні діють навпаки – спочатку дають знання, спосіб чи алгоритм розв'язання, а потім уже приклади, на яких можна потренуватися у застосуванні цього способу.

Будь-яка проблемна ситуація має певну структуру, основними елементами якої є постановка навчальної проблеми, виявлення в ній протиріччя і формулювання гіпотез, доведення правильності або хибності гіпотез, відповідь, розв'язання. У процесі проблемного навчання спочатку може виникнути така проблемна ситуація, коли студент зустрічається з протиріччям, але не усвідомлює цього. Послідовна зміна структурних компонентів проблеми характеризує процес її створення і розв'язання під час занять.

Навчальна проблема може мати вигляд теоретичного чи практичного запитання, яке потребує відповіді. Її сутність – у суперечності між наявними знаннями студентів і новими для них фактами, явищами, для пізнання яких наявних знань недостатньо. Студенти повинні усвідомлювати цю суперечність і чітко уявляти необхідність її розв'язання.

Лекція-візуалізація передбачає зв'язне, розгорнуте коментування підготовлених візуальних матеріалів, які повністю розкривають її тему. Ці матеріали мають забезпечувати систематизацію знань студентів, надання нової інформації, створення проблемних ситуацій, можливості їх розв'язання.

Лекція вдвох (на двох). Моделюють реальну професійну ситуацію обговорення теоретичних питань з різних поглядів у викладенні двох фахівців (представників двох наукових шкіл, теоретика і практика, прихильника чи противника певної проблеми). Діалог педагога між собою має демонструвати культуру спільного пошуку розв'язання проблемної ситуації, залучати до спілкування студентів, які задають запитання, висловлюють свої погляди, формують власне ставлення до суті проблеми, емоційно відгукуються на те, що відбувається.

Лекція із запланованими помилками розвиває у студентів уміння оперативно аналізувати професійні ситуації, виступаючи в ролі експертів, опонентів, рецензентів; знаходити неправильну або неточну інформацію. Підготовка педагога полягає у тому, щоб закласти в її зміст певну кількість помилок змістового, методичного або поведінкового характеру. Список помилок подають слухачам наприкінці лекції. Лектор добирає помилки таким чином, щоб вони були ретельно «замасковані» і їх важко було помітити. Це вимагає спеціальної праці викладача з темою, високого рівня володіння матеріалом і лекторської майстерності. Завдання студентів у тому, щоб під час лекції знайти помилки і назвати їх наприкінці заняття. На аналіз помилок (під час якого дають правильні відповіді на запитання) дають 10-15 хвилин.

Лекція-прес-конференція виникла під впливом необхідності відображення в навчальному процесі особливостей діяльності фахівців із науково-технічної пропаганди. Назвавши тему лекції, викладач просить студентів письмово задати йому запитання з цієї теми. Кожний студент повинен упродовж 2-3 хв. сформувати найцікавіші запитання, написати на папері й передати педагогу. Лектор протягом 3-5 хв. класифікує запитання за змістом і починає читати лекцію. Викладає матеріал не як відповіді на кожне запитання окремо, а у вигляді розкриття теми, у процесі якого формуються відповідні відповіді. Завершуючи лекцію, викладач робить підсумкову оцінку запитань. Основна мета лекції-прес-конференції наприкінці теми чи розділу – підсумок лекційної роботи.

Методика розробки і викладання лекції. Для розробки будь-якої лекції використовують певну сукупність методів:

■ дедуктивний метод – виклад матеріалу від загального до часткового, коли ми імітуємо відповідні висновки й заохочуємо аудиторію зробити шлях пізнання часткового через загальне. Однак застосування цього методу ефективне в тому разі, якщо воно поєднується з іншими, насамперед з індуктивним.

■ індуктивний метод – рух думки від часткового до загального, від знання одиничних чи часткових факторів до загальних правил, узагальнень.

■ метод аналогії (схожість, паралель, подібність). Використовуючи цей метод, ми не просто згадуємо про схожість будь-якого явища, а й допомагаємо слухачам зробити аналогічний висновок, який можна сформувати так: якщо два явища подібні в одному чи кількох аспектах, вони, можливо, схожі в інших. У давньогрецькій мові термін «аналогія» означає відповідність. В усіх підручниках логіки підкреслено ймовірний, приблизний характер розумового висновку за аналогією. Вона перебуває ніби нижче від індуктивного методу й має допоміжний характер.

■ метод контрасту передбачає використання протилежних (контрастних) аргументів і фактів у процесі викладення лекції.

■ метод концентрації полягає у тому, що виклад будують навколо одного центру, яким є поставлена проблема. У процесі лекції викладач тримає її в полі зору, повертається до неї, поступово заглиблюючись і розвиваючи висунуте положення.

■ метод ступінчатості – викладач розкриває проблематику теми, переходячи від однієї частини до іншої.

■ історичний (хронологічний) метод викладу матеріалу.

■ просторовий метод допомагає подати факти і події наочно, у їхній динаміці та взаємодії. Використовуючи його, лектор стимулює слухача до створення уявних картин, використовує окремі фрагменти опису деяких фактів чи явищ, наукових досліджень у ширшому плані.

Під час лекції, залежно від теми, цільової установки і складу аудиторії можна використовувати такі методи викладу матеріалу:

■ проблемний метод передбачає активізацію мислення слухачів у процесі читання лекції через постановку проблем, які треба розв'язати. Розв'язуючи їх у взаємодії з педагогом, аудиторія формулює теоретичні узагальнення, робить висновки. Теоретична основа проблемного викладу – положення про те, що найкраще людина розвивається інтелектуально за умов подолання труднощів у процесі самостійного розв'язання мислительних завдань.

■ метод монологу полягає у монологічному викладенні матеріалу, студенти в обговоренні можуть участі не брати. Викладач сам подає навчальну інформацію через монолог.

■ монологічно-проблемний метод полягає в поданні навчального матеріалу через розв'язання проблемних ситуацій у монолозі педагога, тобто лектор сам висуває, розкриває і розв'язує проблемні ситуації.

■ пошуково-показовий метод – поєднання монологічного викладення з демонстрацією логіко-психологічних особливостей. Лектор пояснює методику пошуку, шлях наукового пізнання. Тому слухач, стежачи за його думкою, засвоює зразок наукового пошуку.

■ метод діалогічного викладу полягає у тому, що викладач, пояснюючи матеріал, залучає студентів до процесу не тільки пошуку розв'язання, а й формування проблем. Це складний метод, тісно пов'язаний з розвитком особистості, бо навчає розумових дій, виховує творчість. У результаті критичного осмислення студент вчиться «бачити» проблеми, задавати проблемні запитання, виховувати почуття проблемної ситуації.

■ метод візуалізації – згортання змісту та різних видів інформації в наочні образи. Ці образи, їх сприйняття, можна розгорнути і зробити фундаментом адекватних розумових та практичних дій. Сьогодні для підвищення ефективності процесу навчання у ВНЗ дедалі частіше застосовують так звані активні методи. Вони допомагають «розкріпачити» свідомість, активізувати інтелектуальний і розумовий потенціал особистості, набути необхідних практичних навичок і вмінь.

Активними методами навчання можна назвати ті, що ставлять студентів у становище активних учасників процесу навчання; дозволяють значно підвищити ефективність використання навчального часу; забезпечують реальний зріст знань, навичок і вмінь; формують соціально-ціннісні позиції, необхідні для психологічних якостей, акмеологічних інваріантів і практичного досвіду.

Щоби лекція пройшла успішно й зацікавила студентів, дала ефективні результати, потрібна наполеглива попередня робота. Тому в діяльності викладача чималу роль відіграє підготовчий етап, який умовно розділяють на кілька елементів чи фрагментів:

■ формулювання теми;

■ визначення основної мети, цілі заняття;

■ складання попереднього плану. План складають поступово. Спершу викладач окреслює загальні положення. У процесі вивчення відповідної літератури та її осмислення корегує і конкретизує план. Модель попереднього плану може мати такий вигляд: виокремлення логічного центру лекції – провідної, основної ідеї, вираженої у вигляді гіпотези – основи лекції. Далі – вступна частина, яка актуалізує увагу слухачів; розвиток теми у вигляді основних положень, підкріплених відповідними аргументами і, нарешті, висновки;

■ добір і вивчення відповідної літератури. Вивчення літературних джерел і керівних документів має бути ґрунтовним, а не поверховим. Знання матеріалу лекції свідчить про глибину і всебічну компетентність у галузі, яку розглядають. Тому необхідно опрацювати всю основну літературу з цієї проблеми;

■ складання розгорнутого плану (план-проспект) має бути оригінальним. Особливо важливе значення в процесі планування лекції має добір матеріалу – від цього значною мірою залежатиме й успіх лекції, і вплив, який вона матиме на слухачів;

■ збір матеріалу з різноманітних джерел у вигляді записів і вирізок можна розподілити за тематичними папками разом з планами і текстами лекцій. Водночас педагог веде картотеку прочитаних книг, журналів, матеріал з яких можна використати в лекції.

У процесі підготовчого періоду основне завдання полягає у тому, щоб передбачити відповідний обсяг теоретичних питань і чітко визначити завершальний шлях досягнення цієї мети, створити модель, яка була б завершеним цілим.

Наступний етап у роботі викладача – виклад змісту лекції, який можна поділити на кілька фрагментів:

■ вступ;

■ виклад матеріалу основного змісту;

■ підсумкова частина.

Вступ має бути коротким і чітким, від 5 до 10 хвилин. Викладач зосереджує увагу студентів на проблемі, основній ідеї лекції, меті, дає коротку характеристику проблемі, розкриває її актуальність і значущість (теоретичну, практичну), стан висвітлення і розв’язання питань, вказує на рекомендований список літератури, який розкриває проблему. Вдалий вступ – значна частина успіху викладача. Він може починати заняття й з опису будь-якого незвичайного епізоду, явища, факту, які стосуються теми лекції, чим збуджує інтерес у студентів.

В основній частині заняття викладають матеріал з основних питань лекції. Використовують доведення, факти, аналіз понять, категорій, висвітлення подій, аргументів, демонстрацію дослідів, слайдів, характеристику різних поглядів, зв'язок із практикою, сферою застосування здобутих знань тощо.

Останній етап викладу матеріалу – підсумкова частина. Вона має бути такою ж короткою, як вступ. Початок і завершення лекції – найважливіші для будь-якого виду лекції. Закінчувати лекцію треба так само рішуче, як і розпочинати. Затягування викладення, перевищення регламенту порушує структурні вимоги до лекції. Основна мета завершальної частини – підсумок висловленого в лекції матеріалу, закріплення і підсилення вражень, викладених у процесі заняття, відповіді на запитання, формулювання студентам завдань для самостійної роботи, стимулювання слухачів до ґрунтовнішого вивчення проблеми тощо.

Отже, у системі навчання лекції належить провідне місце. Вона вводить студентів у світ знань, полегшує засвоєння найскладніших теоретичних проблем, допомагає науково аналізувати сучасну соціальну дійсність, має емоційний вплив і стимулює творче мислення слухача.

Підготовка лекційного заняття. У процесі підготовки до академічної лекції слід дотримуватися такої послідовності:

■ ознайомлення з навчальним планом спеціальності, щоб визначити місце навчальної дисципліни у системі всіх дисциплін;

■ вивчення програми для ознайомлення з логікою побудови навчального курсу, змістом лекційних, практичних і лабораторних занять;

■ ознайомлення з підручниками і навчальними посібниками з предмета, з'ясування, у якому обсязі в них розкрито зміст навчального матеріалу щодо вимог програми, де міститься найновіша інформація з проблем навчальної дисципліни;

■ виокремлення дидактичного матеріалу щодо вимог конкретної теми з урахуванням інтелектуальних можливостей студентів;

■ ознайомлення з новими науковими поняттями, термінами, їхньою етимологією;

■ добір і систематизація методів, засобів, прийомів, прикладів, які буде використано в лекції;

■ підготовка текстового варіанта лекції. Потребує особливої уваги й ретельності, не слід дублювати базовий підручник чи навчальний посібник. Такий підхід лише дискредитує викладача, психологічно знижує у студентів зацікавлення.

За обсягом текст лекції, що триватиме дві академічні години, має бути 20-24 сторінки.

Структура лекції:

■ визначення теми і питань, які розглядатимуть; список рекомендованої літератури, навчальна мета лекції; виклад змісту навчального матеріалу; загальні висновки;

■ опрацювання відредагованого дидактичного матеріалу лекції. Для початківця корисним є аудіо-, а ще краще – відеозапис, який дає змогу внести корективи щодо змісту, темпу, ритму;

■ перенесення змісту лекції на каталожні картки у формі коротких тез, опорних сигналів і кодів. Це дає змогу в аудиторії позбавити себе залежності від тексту, відійти від прямого читання, а реалізувати лекцію з допомогою розмірковувань, творчих пошуків істини спільно зі слухачами;

■ створення допоміжного, резервного дидактичного матеріалу до лекції (приклади, опорні сигнали, факти для підтримання позитивного емоційного настрою студентів та ін.);

■ текст лекції не повинен бути стабільним і використовуватися упродовж багатьох років.

Щоразу, повертаючись до опрацювання академічного курсу, необхідно переглядати зміст лекції, приклади, аргументацію окремих наукових положень, враховувати нові досягнення науки, появу додаткових джерел інформації, професійну спрямованість студентів та інші впливи. Викладач має враховувати їх вимоги під час планування й організації процесу виховання та оцінки його результатів.

Лекції з більшості дисциплін, які викладають у ВНЗ, посідають провідне місце серед інших форм навчальних занять. Це пояснюється високим теоретичним змістом, науковою постановкою в них актуальних проблем відповідних галузей знання. Актуальності, змістовності, проблемності й практики, спрямованості методики проведення лекції досягають відповідним рівнем професійної готовності викладача, яка передбачає високу теоретичну підготовку, досконале володіння методикою та наполегливу самостійну працю кожного педагога над підвищенням своєї кваліфікації.

 

3. Методика організації та проведення практичних, лабораторних і семінарських занять у вищій школі

Значне місце в системі підготовки фахівців посідають практичні заняття. Головне їх завдання – закріплення, переведення у довготривалу пам'ять теоретичних знань, формування навичок і вмінь з тієї чи тієї навчальної дисципліни, оволодіння апаратом наукових досліджень.

Практичне заняття (лат. praktikos – діяльний) – форма навчального заняття, під час якої викладач організовує для студентів аналіз окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує навички і вміння їх практичного застосування через індивідуальне виконання відповідно сформульованих завдань.

Викладач вищої школи, який проводить практичні заняття, за погодженням із лектором навчальної дисципліни завчасно готує необхідний методичний матеріал – тести для виявлення рівня оволодіння відповідними теоретичними положеннями, набір завдань різного ступеня складності.

Основними завданнями практичних занять є:

■ поглиблення та уточнення знань, здобутих на лекціях і в процесі самостійної роботи;

■ формування інтелектуальних навичок і вмінь планування, аналізу й узагальнень, опанування навичок організації професійної діяльності;

■ накопичення первинного досвіду організації виробництва та технікою управління ним;

■ оволодіння початковими навичками керівництва, менеджменту та самоменеджменту.

Структура практичного заняття включає попередній контроль знань, навичок і вмінь студентів; формулювання загальної проблеми та її обговорення за участю студентів; розв'язування завдань та їх обговорення; розв'язування контрольних завдань, їх перевірка й оцінювання. Оцінки за окремі практичні заняття враховують, виставляючи підсумкову оцінку з дисципліни.

Кількість годин на практичні заняття з окремої дисципліни визначено навчальним планом. Перелік тем практичних занять міститься у робочій навчальній програмі дисципліни. Кількість студентів на практичному занятті не повинна перевищувати половини академічної групи.

У процесі проведення практичних занять використовують різні методи навчання. Оскільки головне завдання цього виду навчальної роботи – формування навичок і вмінь, то основними мають бути різноманітні вправи (підготовчі, пробні, за зразком, тренувальні, творчі, практичні, графічні, усні, письмові, професійні, технічні та ін.).

■ розуміння з боку студентів Практичні заняття мають відповідати таким вимогам:

необхідності володіти базовими теоретичними знаннями;

■ усвідомлення необхідності вироблення навичок і вмінь, що мають професійну спрямованість;

■ забезпечення оптимальних умов для формування навичок і умінь (санітарно-гігієнічних, дидактичних, виховних);

■ навчання студентів раціональних методів оволодіння навичками і вміннями;

■ забезпечення самостійної діяльності кожного студента;

■ дотримання систематичності й логічної послідовності у формуванні навичок і вмінь студентів;

■ розробка завдань для практичних занять з чіткою професійною спрямованістю;

■ широке включення у систему практичних занять творчих завдань;

■ систематичний контроль за виконанням практичних завдань;

■ постійне заохочення практичної навчальної діяльності студентів.

Іноді доцільно відмовитися від практики, коли практичні заняття мають колективний характер: один студент виконує завдання на дошці, а інші працюють на своїх робочих місцях. Необхідно йти більш доцільним і ефективним шляхом: педагог має чітко визначити завдання, ознайомити студентів з методами самостійної діяльності, допомогти їм усвідомити алгоритм дій. Далі необхідно організувати самостійну роботу кожного студента.

Практичні заняття значною мірою забезпечують відпрацювання навичок та вмінь прийняття практичних рішень у реальних умовах професійної діяльності, що мають теоретичний характер. Хоча на практичних заняттях відпрацьовують теми, за якими було прочитано лекції, доцільно, щоб на цих заняттях невелика теоретична частина передувала практичній. Це спрямовує студентів на науковий підхід до виконання практичних робіт, підвищує їх якість.

Лабораторне заняття (лат. labor – праця) – форма навчального заняття, на якому студенти під керівництвом викладача особисто проводять природні або імітаційні експерименти чи досліди з метою практичної перевірки й підтвердження окремих теоретичних положень навчальної дисципліни, набувають практичних навичок роботи з лабораторним обладнанням, устаткуванням, вимірювальною апаратурою, обчислювальною технікою, оволодівають методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі. Проведення таких занять потребує добре підготовлених, спеціально обладнаних навчальних лабораторій з устаткуванням (лабораторні установки, макети тощо). Інколи такі заняття доцільно проводити безпосередньо на виробництві, в умовах реального професійного середовища (на заводі, у полі, в науково-дослідному інституті).

Структура лабораторного заняття передбачає проведення поточного контролю підготовленості студентів до виконання конкретної роботи, виконання її завдань, підготовка індивідуального звіту про виконану роботу, захист перед викладачем.

Виконання лабораторної роботи оцінює педагог. Підсумкові оцінки за їх виконання враховують під час визначення семестрової підсумкової оцінки. Плани, технологію та методику проведення лабораторних робіт розробляють відповідні кафедри. Кількість годин на лабораторні заняття з окремої дисципліни визначено навчальним планом, перелік тем лабораторних занять – робочою навчальною програмою дисципліни. Не можна замінювати лабораторні заняття іншими видами навчальних занять. Кількість студентів на занятті не повинна перевищувати половини академічної групи. Кожен студент має самостійно виконати всі лабораторні роботи й оформити їх результати.

У процесі організації та проведення лабораторних робіт викладачеві необхідно акцентувати увагу на таких аспектах, як змістовність лабораторних занять; забезпечення лабораторій, кабінетів новітнім обладнанням, яке відповідає технологіям сучасного виробництва; матеріалами, реактивами, приладами, апаратами; забезпечення самостійності студентів під час виконання лабораторних робіт; дотримання правил техніки безпеки; навчання студентів методів виконання цього виду робіт.

Семінар (лат. – розсадник) – вид навчальних занять практичного характеру, спрямованих на поглиблення, розширення, деталізацію, закріплення теоретичного матеріалу. Семінарські заняття сприяють активізації пізнавальної діяльності студентів, формуванню самостійності суджень, умінню обстоювати власні думки, аргументувати їх на основі наукових фактів; допомагають розвивати логічне мислення, формувати переконання, оволодівати культурою толерантності, активно впливати на соціальне становлення.

Ще у давньогрецьких школах вдавалися до диспутів, заслуховування й обговорення наукових повідомлень, коментування їх учителями. У добу Середньовіччя в доповнення до диспутів, дискусій з'явилися семінари. Головне завдання цього виду навчальної роботи – навчити студентів умінню критично висловлювати свої міркування щодо певних питань, сприяти оволодінню методами і прийомами риторики.

У XVIII-XIX ст. семінари широко ввійшли до структури навчальної роботи вищих шкіл. Якщо раніше їх використовували у вивченні літератури, теологічних дисциплін, юриспруденції, то у XX ст. у сучасній вищій школі вони набули поширення при вивченні багатьох дисциплін гуманітарного та соціального циклу.

У практиці навчальної роботи виокремлюють три різновиди семінарських занять: просемінари, семінари, спецсемінари.

Просемінари мають передувати власне семінарам, відігравати вступну, підготовчу роль і передбачати аудиторну роботу студентів під керівництвом викладача. Технологія проведення просемінарів передбачає формулювання теми заняття, дидактичної мети; добір методичного забезпечення; необхідні засоби для реалізації мети; організацію студентів на діяльність з урахуванням етапів роботи (визначення конкретного питання теми; рекомендація методів і прийомів опрацювання наукових джерел; виокремлення основних питань, наукова аргументація теоретичних положень; організація виступів студентів, постановка запитань, опанування культурою ведення дискусії з дотриманням принципу толерантності; підсумкове слово викладача).

Головна функція просемінарів – оволодіння технологією, методикою і технікою роботи на власне семінарах із урахуванням навчальної дисципліни. Просемінари зазвичай проводять на початку вивчення навчального курсу, у програмі якого заплановано певну кількість годин на семінарські заняття. Два просемінари досить, щоб допомогти студентам оволодіти відповідним рівнем технології, техніки й методики підготовки та участі в семінарських заняттях.

Семінари – вищий рівень організації навчальної діяльності. Цією організаційною формою навчання передбачено підвищення пізнавальної активності студентів. Технологія організації та проведення семінарських занять передбачає попереднє визначення викладачем теми, основних питань, які винесено на обговорення, ознайомлення зі списком літератури для опрацювання та методичними рекомендаціями щодо систематизації результатів цієї роботи.

Безпосередньо на заняттях обговорюють основні проблеми теми, проводять дискусію, заохочують активність студентів, підбивають підсумки, оцінюють їх діяльність. Загалом семінари мають бути «розсадником знань», забезпечувати інтелектуальний розвиток студентів, формувати у них пізнавальну активність.

У процесі організації та перебігу семінарських занять важливо забезпечити оптимальні умови для спілкування на рівні «педагог – студенти», «студенти – педагог» на засадах демократизму й толерантності. Лише за умов вільного висловлювання власних думок, їх наукового обґрунтування активізується процес пізнання, формуються пізнавальні й соціальні мотиви учіння. Тому питання плану семінарського заняття мають охоплювати основний матеріал теми й бути короткими, чіткими. Їх можна формулювати як у стверджувальній, так і в запитальній формах. Зазвичай на семінарські заняття виносять не більше 4-6 запитань (на двогодинне заняття – не більше 2-3 питань).

У процесі проведення семінарських занять викладач має цілеспрямовано виховувати в студентів таку етичну рису, як толерантність,  тобто терпимість до чужих думок і міркувань.

Після завершення навчання фахівці долучаються до активної виробничої й соціальної діяльності, яка відбуватиметься у соціальному середовищі (різноманітність виробничих, психологічних, моральних чинників, різні напрями в політиці, мистецтві, релігії та ін.). Це вимагає від особистості толерантності й уміння обстоювати власні позиції, погляди на певну проблему з позицій наукових законів і здорового глузду. Ці уміння саме й виробляють на семінарах.

Проблемні завдання повинні мати конкретну наукову, виробничу, соціальну спрямованість. Таку роботу проводять, як правило, на старших курсах. Цей вид семінару особливо ефективно впливає на інтелектуальний розвиток студентів, сприяє їх соціальному становленню як учасників професійної діяльності.

У процесі підготовки та проведення семінарських занять варто рішуче відмовитися від шкідливої практики, коли студенти, отримавши перелік питань, розподіляють між собою ролі, якими передбачено, хто конкретно висвітлюватиме те чи інше питання. Це призводить до формалізму, пасивності основної частини академічної групи. Лише активна участь усіх студентів у розв'язанні окреслених завдань активізує їх, викликає задоволення в учасників семінару.

Важливу роль у формуванні професійної зрілості студентів відіграють дослідницькі семінари, які спрямовані на формування в учасників навичок та вмінь проведення наукових досліджень.

Спецсемінари проводять на старших курсах. Кафедри затверджують і розробляють тематику, укладають відповідні програми з чітким визначенням важливих тем, основної літератури. Обсяг занять залежить від обсягу й важливості загальної теми, кількості студентів. На вступному занятті педагог акцентує увагу студентів на значущості теми, знайомить із організацією роботи над нею, дає методичні рекомендації щодо підготовки наукових повідомлень, розробки технологічних карт. За студентами закріплюють конкретні теми (одну тему можна доручати 2-3 студентам) і складають календарний план підготовки матеріалів.

На заняттях вибрані студенти організовують і проводять навчальну роботу в групі, тобто виступають із науковими повідомленнями, ознайомлюють з технологічними картами, обговорюють окремі аспекти проблеми. Усі студенти конспектують необхідні матеріали, рекомендовану літературу. Таким чином вони займаються не лише трансляцією знань, а й набувають досвіду організації пізнавальної діяльності своїх товаришів.

 

4. Методика організації та проведення індивідуальних занять, консультацій, колоквіумів, ігор

Індивідуальне навчальне заняття (ІНЗ) проводять з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття потенційних творчих здібностей. Цей вид занять організовують за окремим графіком із урахуванням індивідуального навчального плану студента. Форми, види, обсяг, методи проведення ІНЗ, форми й методи поточного і підсумкового контролів (крім державної атестації) визначають залежно від індивідуального навчального плану студента. ІНЗ можна проводити з однієї чи декількох дисциплін.

Консультація (лат. соnsultatio – звертання за порадою) – форма навчального заняття, що передбачає надання студентам потрібної допомоги у засвоєнні знань, виробленні практичних навичок, умінь через відповіді викладача на конкретні запитання, пояснення окремих теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

За спрямованістю консультація скерована на допомогу студентам з метою оволодіння методологією теми чи розділу, методами самостійної навчальної роботи. Кількість годин на консультації визначають, як правило, робочими навчальними планами на рік й індивідуальними планами науково-педагогічного працівника. Консультації проводять викладачі, які читають відповідний навчальний курс, за графіком, що його встановлює кафедра за погодженням із деканатами. Викладачі можуть надавати консультації групам студентів або окремим студентам.

Важливе місце в організації навчальної роботи студентів належить колоквіуму.

Колоквіум (лат. collocvium – розмова, бесіда) – вид навчальної роботи, що передбачає з'ясування рівня засвоєння студентами знань, оволодіння уміннями й навичками з окремої теми чи розділу. На колоквіум викладач запрошує в позанавчальний час групу студентів, в процесі співбесіди з'ясовує рівень засвоєння матеріалу, що дає змогу вносити корективи в лекційний курс і в практичні заняття.

Серед найрізноманітніших форм організації занять найбільше зацікавлення у студентів викликають ігри, ігрові ситуації, оскільки саме вони наближають навчальний процес до реального життя, сприяють формуванню практичних умінь і навичок, забезпечують практичну спрямованість навчання. Гра сприяє формуванню позитивної мотивації учіння, дає змогу бачити успіхи. Успіх веде до перемоги, перемога – до мотивації, мотивація – до бажання перемагати і до нових успіхів.

Ділові ігри. Ділова гра – це моделювання реальної діяльності у спеціально створеній проблемній ситуації. Вона є «засобом і методом підготовки та адаптації до трудової діяльності та соціальних контактів», методом активного навчання, який сприяє досягненню конкретних завдань, структурування системи ділових стосунків учасників. Її конструктивними елементами постають проектування реальності, конфліктність ситуації, активність учасників, відповідний психологічний клімат, міжособистісне та міжгрупове спілкування, розв'язання сформульованих на початку гри проблем.

Ділова гра є комплексною, багатофункціональною дією, у межах якої сполучено декілька взаємопов'язаних видів діяльності: аналіз і пошук розв'язання проблем, навчання, розвиток, дослідження, консультування, формування колективної діяльності.

Традиційні ділові ігри мають заздалегідь розроблений сценарій, орієнтовані на вирішення типових проблемних ситуацій, мають на меті навчити учасників гри оптимально розв'язувати ці проблеми.

У навчальному процесі ділову гру використовують з метою закріплення знань, які студент здобуває у процесі лекційних і семінарських занять, самостійної роботи. Застосування ділових ігор під час навчання дає змогу максимально наблизити навчальний процес до практичної діяльності, врахувати реалії сьогодення, приймати рішення в умовах конфліктних ситуацій, відстоювати свої пропозиції, розвивати в учасників гри колективізм та відчуття команди, отримати результати протягом незначного періоду. У спеціально створених умовах студент «проробляє» найрізноманітніші життєві ситуації, які дають йому змогу сформувати світогляд, відстояти свою позицію.

Характерними ознаками ділових ігор є отримання результатів, спрямованих на розв'язання проблем за короткий проміжок часу; зацікавленість учасників гри, підвищена, порівняно з традиційними методами, ефективність навчання; педагог безпосередньо перевіряє знання студентів, їхню підготовку, вміння розв'язувати проблеми.

Усі ділові ігри можна класифікувати за часом проведення (ігри без обмежень часу, з обмеженням часу, в реальному часі); за оцінкою діяльності (гру кожного учасника оцінюють або ні); за остаточним результатом (ігри з жорсткими правилами та відкриті ігри); за завершальною метою (навчальні, пошукові, констатуючі); за методологією проведення (рольові, групові, імітаційні, організаційно-діяльнісні, інноваційні, ансамблеві); за сферою використання (промислові, навчальні, кваліфікаційні).

Ділова гра, імітуючи окрему ситуацію, дає змогу розв'язувати конкретно сформульовані завдання та проблеми, розробляти методи розв'язання проблем. Вона має жорстку структуру і правила, головною функцією якої є вироблення навичок та вмінь діяти у стандартних ситуаціях. Ділову гру використовують для засвоєння нового та закріплення старого матеріалу, вона дає можливість студентам зрозуміти і вивчити навчальний матеріал з різних позицій.

У вищому навчальному закладі застосовують різноманітні модифікації ділових ігор, а саме: імітаційні, операційні, рольові ігри, діловий театр, психо-соціодрама.

Імітаційні ігри. На заняттях імітують діяльність певної організації, підприємства, навчально-виховного закладу, події, конкретну діяльність людей (ділова нарада, обговорення плану) та умови, у яких відбувається подія (зал засідань, кабінет керівника). Сценарій імітаційної гри, крім сюжету подій, містить опис структури і призначення процесів й об'єктів, що їх імітують.

Операційні ігри допомагають відпрацювати виконання конкретних операцій, наприклад, методики написання твору, організації та проведення тренінгових занять, специфіки обчислення тощо. Ігри цього виду проводять в умовах, які імітують реальність.

У рольових іграх відпрацьовують тактику поведінки, дій, функцій і обов'язків конкретної особи. Для їх проведення розробляють модель-п'єсу ситуації, між учасниками розподіляють ролі.

«Діловий театр». Під час таких ігор розігрують певну ситуацію і поведінку людини в цій ситуації. Студент має мобілізувати свій досвід, знання, навички, зуміти ввійти в образ, оцінити ситуацію, знайти правильну стратегію поведінки. Основне завдання методу інсценізації – навчити студентів орієнтуватися у різних обставинах, давати об'єктивну оцінку своїй поведінці, враховувати можливості інших, встановлювати з ними контакти, впливати на їх інтереси, діяльність. Для ділових ігор складають сценарій, де описано конкретну ситуацію, функції і обов'язки діючих осіб, їх завдання.

Психодрама і соціодрама дуже близькі до рольових ігор і «ділового театру». Це також театр, але вже соціально-психологічний, у якому відпрацьовують уміння відчувати ситуацію в колективі, оцінювати і змінювати стан іншої людини, уміння ввійти з нею в контакт. Такі види ігор найчастіше використовують у процесі підготовки майбутніх учителів, соціальних працівників, практичних психологів.

Як правило, ділова гра складається з таких етапів: ознайомлення учасників гри з метою, завданнями та умовами гри; інструктаж щодо правил проведення гри; утворення учасниками гри робочих груп; аналіз, оцінка та висновки результатів гри.

На першому етапі – підготовчому – обґрунтовують вибір гри, визначають ігрові цілі та завдання, формують проблемну ситуацію, розробляють сценарій гри, готують інформаційний і методичний матеріал. На другому етапі розглядають правила проведення гри та функції гравців. Третій етап залежить від змісту та форми конкретної гри і полягає в обговорені учасниками гри поставлених проблем, прийнятті узагальнених рішень, їх аналізі.

Ділова гра належить до активних методів навчання, які забезпечують активну творчу діяльність студента, створюють умови для підвищеної мотивації та емоційності, розвивають критичне мислення.

Інтелектуальні ігри. Культура на межі двох тисячоліть – це культура діалогу. По-перше, причиною діалогу є пізнавальний та емоційний інтерес, тобто він виконує інформаційну функцію в широкому розумінні слова. По-друге, діалоги передбачають інтерактивну взаємодію. Таким чином здійснюється комунікативна функція. І, по-третє, діалог виконує орієнтувальну функцію.

Дебати – гра, що має на меті допомогти студентам сформувати навички, необхідні для досягнення життєвого успіху в сучасному суспільстві. Задум дебатів – підвищити рівень знань студентів. Тому брати участь у них треба для того, щоб чогось навчитися. Інакше кажучи, у дебатах важливішим є процес навчання, ніж кінцевий результат кожної гри – перемога або поразка. Гра в «дебати» розвиває допитливість.

Технологія дебатів має ім'я Карла Топпера, який ввів це поняття. Студенти, які грають у «дебати», навчаються логічно та критично мислити, помічати суперечності у найдосконаліших твердженнях, переконливо доводити свої думки та погляди іншим особам. Дебати навчають розуміти, що будь-яка тема та судження мають право на існування, допомагають у навчанні.

Сьогодні проведення дебатів поширене у школах та університетах усього світу. Більшість європейських країн мають дебатні програми в кожному навчальному закладі. Ідеї щодо їх створення сягають сивої давнини, Стародавньої Греції, коли дебати були виявом демократії. Студенти давнини навчалися мистецтва дебатувати. Вони відстоювали інтереси спочатку однієї, а потім іншої сторони з метою глибше й повніше зрозуміти тему, яку обговорюють.

У Середні віки навчання в Європі передбачало опанування вмінням публічно виступати, дебатувати для тих, хто в майбутньому пов'яже своє життя з політикою та юриспруденцією. На початку історії Сполучених Штатів дебатні клуби організовували тільки в університетах. Під час президентської кампанії 1960-х рр. у США перші серії телевізійних дебатів між Джоном Ф. Кеннеді і Р. Ніксоном сприяли їхній популярності.

Студенти одержують багато користі від дебатів. Працюючи разом, учасники перетворюються із гравців команди на справжніх друзів. Дебати починаються з мети – короткого та простого твердження, де визначають, що саме обговорюватимуть обидві сторони. Під час гри в дебати необхідно уважно слухати своїх опонентів, оскільки ті гравці, які не вміють слухати, не завжди розуміють, у чому слабкість аргументів їх опонентів. Важливим в інтелектуальних іграх є те, що знання змінюють свою традиційну роль. Щоденне здобуття знань стає для студентів буденним заняттям, а в інтелектуальних іграх знання – важливий інструмент розв'язання життєвих проблем, бо вони асоціюються з успіхом у житті, а успіх – це перемога.

Інтелектуальні конкурси змінюють і роль педагога, оскільки під час гри потрібно публічно виявляти знання. Для викладача важливо, щоб його студенти виявили кращі знання, вивчили матеріал глибше, оскільки від їх виступів залежить успіх усієї команди.

У результаті інтереси педагога, студента збігаються, тому що обидві сторони зорієнтовані на успіх, зростає працездатність, ступінь засвоєння матеріалу, рівень самостійної роботи і творча віддача, активізується інтелектуальна діяльність студента, його емоційний стан, вияв почуттів сягає найвищого рівня. Тому викладач стає порадником, консультантом, спрямовує його діяльність щодо самостійного пошуку знань.