Тема 7 

Основи полемічного мистецтва (4 год.)

План

1.             Сутність полеміки та її різновиди: дискусія, диспут, суперечка.

2.             Мистецтво полеміки. Етика та етикет полеміста.

3.              Полемічні прийоми.

4.              Заборонені прийоми в полеміці.

5.              Доцільність використання емоцій, іронії, сарказму в суперечці, полеміці, дискусії, диспуті тощо.

6.             Живе слово в ефірі.

 

1.     Сутність полеміки та її різновиди: дискусія, диспут, суперечка.

Суперечка – це боротьба двох протилежних думок, іноді навіть у не надто важливих питаннях. Вона розглядається як загальне родове поняття, що передбачає дискусію, полеміку, тобто дискусію й полеміку можна трактувати як особливі види суперечки. Це різновиди діалогів або монологів, у яких відбуваються порівняння, виявляються протиріччя різних точок зору. Це форми інтелектуального спілкування, завданнями яких є встановлення істини, вироблення правильних наукових поглядів і спростування неактуальних; виявлення й подолання недоліків; формування активної життєвої позиції. Кожен із цих різновидів інтелектуального діалогу має свої особливості. Вести діалог, дискусію або полеміку – вибір конкретної форми, в якій буде обговорюватись якийсь предмет, – залежить від багатьох конкретних обставин. Жодна з цих форм не краща й не гірша за іншу, кожна з них добра в свій час і на своєму місці.

Дискусія – одна з найважливіших форм комунікації, метод вирішення суперечливих проблем і своєрідний спосіб пізнання.  Вона дає можливість краще зрозуміти нез'ясоване і те, що не знайшло ще переконливого обгрунтування. І якщо навіть учасники дискусії у підсумку не погоджуються один із одним, то все ж знаходять у питанні, що обговорюється, щось спільне.

Дискусія – це ряд тверджень, які почергово висловлюють кілька осіб, які спілкуються між собою.  Користь дискусії ще й у тому, що висловлюються різні думки. Заяви учасників диспуту повинні належати до одного й того ж предмету або теми, остання формулюється з окремого твердження, яке є джерелом дискусії.

Мета диспуту – досягнення певної згоди її учасників щодо конкретної проблеми. Засоби, що їх використовують у дискусії, повинні визнаватися всіма, хто бере в ній участь. У кожного з учасників є певні уявлення про предмет, який обговорюється.

Завдання диспуту – формування такого загального уявлення про цей предмет, яке спиралося б на приватні погляди учасників і визнавалося всіма.

Полеміка  за означенням схожа на дискусію, але  суттєво відрізняється від останньої  метою та засобами, які застосовуються. Мета полеміки – не досягнення згоди, а перемога над опонентом, утвердження власної точки зору. Під час полеміки, на відміну від дискусії, кожен учасник використовує власні прийоми і не зважає на їх прийнятність чи неприйнятність. Полеміку можна порівняти з військовою грою, коли передбачається, що «супротивник» буде погоджуватися з засобами, які проти нього застосовують. У дискусії ж припустимо послуговуватися тільки методами, що визнаються іншими. Публічна суперечка як колективний спосіб з'ясування істини розвивалася ще в античності. Один із засновників ораторського мистецтва, стародавній філософ Аристотель (IV століття до н. е.), який вважається творцем теорії суперечки, так класифікував її різновиди: діалектика – мистецтво сперечатися з метою з'ясування істини; еристика  мистецтво за будь-яких умов залишитися правим у суперечці; софістика – прагнення досягти перемоги в диспуті, використовуючи неправдиві аргументи.

 

2.     Мистецтво полеміки. Етика та етикет полеміста.

Етика (з грецьк. еthos – норов, звичай, характер) – система знань (наука) про мораль та моральність, їх сутність та історію розвитку,  роль та місце в житті людини.

Етика – система знань про добро та зло, їх реалізацію в житті та в поведінці людини.

Мораль (з лат. моris – норов, звичай, характер) – теоретичний синтез поглядів на мораль та моральність,  якості, діяльність людини; це моральні принципи, норми і правила поведінки. Мораль визначає цінності особистості, регулює її поведінку через протиставлення добра та зла.

Функції моралі: регулятивна, ціннісно-орієнтовна, гуманістична, пізнавальна, виховна.

Моральність – поведінка, вчинки, якості, діяльність особи як результат безпосередньої реалізації моральних ідей, цінностей, принципів, норм і правил поведінки загалом.

Ділові стосунки й культура комунікації  передбачають не тільки внутрішній аспект (моральний, психологічний стан), а й зовнішній – етикет, норми якого досить значимі в моральному плані.

Етикет – синтез правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських стосунків (ставлення до інших, форми звертання, манери, стиль одягу тощо). Це складова зовнішньої культури окремої людини і суспільства загалом. Етикет є певною формою церемоніалу, це мова символів.

Дослідження підтверджують, що етичні засади поведінки людини мають давні історичні корені. Так, зберігся зміст рукопису “Повчання Кочемні”, датований кінцем ІІІ тисячоліття до н. е. Складовими його змісту є поради старших молодим щодо поведінки в суспільстві. У цьому тексті вперше згадується про необхідність бути чистим і охайним, уміти користуватися столовими приборами та дотримуватись певних правил поведінки.

Ще Конфуцій розумів, що люди потребують зразків, за якими  мають поводитися. Таким взірцем у конфуціанстві є принцип лі (лі-етикет). Лі-етикет, на думку Конфуція, повинен був сформувати гармонійні стосунки між людьми, регулювати поведінку в різних життєвих ситуаціях. Одним із лі було  життя самого Конфуція.

Етикет як певна система правил  усталився в епоху Середньовіччя в середовищі феодалів (лицарів). Вони виробили власний кодекс честі, моральні норми, які були втілені в життя. Належність лицарів до їхнього суспільного стану вимагала дотримання чіткої ієрархії, уваги до різноманітних ритуалів, символів, атрибутики. Найскладнішими та суворими правила поведінки були при дворі монарха.

Сам термін “етикет” увійшов до лексики за часів правління французького короля Людовіка ХІV (ХVІІ ст.) як порядок і форма ввічливості при дворах монархів. На одному з вишуканих, величезних прийомів короля гості одержали картки (етикетки) з правилами поведінки в конкретних церемоніях.

Сучасний період глобалізації, розвитку комунікації, діалогу культур вимагає посиленої уваги до дотримання норм етикету. До загальних принципів сучасного етикету належать такі:

·        гуманізм і людяність (бути ввічливим, тактовним, гречним, скромним);

·        доцільність дій, що мотивує людину поводитися розумно, просто, зручно;

·        краса поведінки, шляхетності;

·        дотримання звичаїв і традицій тієї країни, в якій живе людина.

Розрізняють п’ять різновидів етикету: придворний, військовий, дипломатичний, загальногромадянський і діловий (службовий). В етикеті, як правило, закладені певні моральні принципи. Водночас він має лише зовнішню, часом далеку від моралі, форму: за суворим дотриманням правил етикету може критися недоброзичливе ставлення до інших (своєрідна  форма лицемірства).

 

Полемічні прийоми.

Щоб активно брати участь і перемагати в полеміці, треба володіти її стратегією й тактикою. Стратегія суперечки – це найбільш загальні принципи аргументації, коли наводиться один аргумент для підсилення іншого.

Тактика спору – пошук і відбір аргументів, найбільш переконливих для теми, що обговорюється в аудиторії, реакція учасника дискусії на аргументи супротивника. Щоб навчитися впевнено почуватися під час суперечки, треба систематично тренуватися в товариських диспутах. Необхідно відпрацьовувати логіку, тактику, стратегію й прийоми спору, що є універсальними й завжди можуть бути застосовані на практиці. При підготовці до дискусії ви отримуєте нові знання, а упродовж самої суперечки виробляєте витримку й здатність реагувати на репліки супротивника. Коли всі втомилися або, навпаки, в суперечці розпалюються пристрасті, доцільно вдатися до жарту, анекдоту, прочитати короткі вірші або зробити екскурс в історію тощо. Успіх у суперечці залежить і від аргументів на підтримку запропонованої тези. Щоб успішно брати участь у спорі, потрібно не тільки мати грунтовні знання з  теми, а й вільно володіти законами логіки. Знання логіки необхідне не лише для того, щоб робити висновки у своїх і чужих твердженнях, а й щоб виявляти протиріччя й прорахунки в словах противника й відсутність логіки в його конструкціях. Упродовж суперечки ситуація постійно змінюється, з'ясовуються нові подробиці, розкриваються невідомі раніше факти, наводяться нові аргументи, змінюються позиції учасників і їх ставлення один до одного. У цих умовах треба демонструвати гнучкість, швидко реагуючи на зміни, що відбуваються в процесі суперечки. Потрібно завжди бути готовим до критики: хтось вкаже на помилки, хтось звинуватить  у недоліках.

Неприйнятна суперечка заради суперечки, аби довести абстрактну правоту. Вступати в дискусію з  метою  перемогти, продемонструвати свою ерудицію –неперспективно. Кожен у суперечці повинен відстоювати істину й справедливість. Головне її завдання  – не перемога над опонентом, а рішення певної конкретної проблеми, найкраще – таке, що визнають опоненти. Перемогти у суперечці – ціль полеміки.

Полеміка – складне явище. Вона не зводиться до несумісних переконань, а «зачіпає» гідність, себелюбство, гордість тощо. Можна досягти формальної перемоги в суперечці, наполягти на правоті чи доцільності свого підходу й одночасно програти в чомусь іншому, але не менш важливому. Якщо ми не зуміли змінити позицію людини, з якою сперечаємось, не домоглися її розуміння, образили, відштовхнули від взаємодії і взаємодопомоги у вирішенні проблеми, що викликала суперечку, – ці побічні наслідки можуть значно послабити ефект перемоги в ній або навіть узагалі звести її нанівець.

 

3.     Заборонені прийоми.

Бувають ситуації, коли опонент у спорі намагається «зламати» іншого, використовуючи для цього прийоми, які в словесній боротьбі вважаються забороненими. Такі методи потрібно негайно викривати й  нагадувати опонентові правила ведення полеміки, а якщо це не діє, то її припиняють, оскільки словесна баталія втрачає сенс.

Зазначимо  деякі заборонені прийоми ведення полеміки: 1. «Приклеювання» ярликів - обзивання опонента, наприклад: «Та Ви догматик!» або «А Ви консерватор!» і т.ін. 

2.«Розстріл» красивими фразами, наприклад: «Так міркувати може людина, яка не любить Батьківщини (свого народу, рідної мови)».

3.Неправда (посилання на фіктивне джерело, вигаданий факт, власну «цитату», усічене цитування, підтасовування фактів). Переконливо «збрехати» може не кожен, але коли є підстава підозрювати опонента в неправдивості, то слід  спробувати встановити істину або припинити розмову. Викрити цей прийом можна лише при всебічному розумінні суті питання.

4. «Затуляння» рота (залякування), «паличний аргумент», наприклад: «Ви можете, звичайно, думати по-своєму, але тоді... » Почувши таке, можна сказати: «Це аргумент кулака» або «Це аргументація силою».

5.У спорі з жінкою - посилання на недосконалість жіночої логіки. Відповідь: «Це відомий аргумент. Давайте говорити серйозно».

6.Втрата терпіння - супротивник постійно сміється або підморгує, ніби на щось натякаючи, або насвистує, постукує по столу, можливо, створює інші перешкоди для розмови, щоб роздратувати опонента. На людину, що володіє собою, цей прийом не подіє. Навпаки, його незворушність здатна заспокоїти «шибеника». Якщо ж той не зупиняється, полеміку припиняють.

7. Дискредитація - супротивник згадує (іноді навіть вигадує) епізоди з життя опонента, що принижують його гідність. Дискредитують для того, щоб підірвати довіру людей до доказів опонента («раз він такий»). Цей заборонений прийом вважається найсерйознішим, оскільки достойно реагувати на «викриття» найскладніше. Якщо звинувачення справедливе, стає ніяково, а якщо ні - ми обурюємося наклепом. Проте краще не піддаватися емоціям, а ухвалювати рішення, яке залежить від того, чи є свідки спору. І якщо це розмова наодинці або у присутності однодумців, цілком виправдано припинити полеміку.

Коли людина вдалася до дискредитації, істина її не цікавить, переконувати вона не має наміру, а слухати навряд чи захоче. Але якщо полеміка виникла упродовж наради, зборів або переговорів, не реагувати на звинувачення не можна: може постраждати репутація. Відповідь опонентові слід почати із осуду агрументів, що не належать до предмета суперечки. Слід спокійно продумати можливі варіанти захисту, якщо звинувачення справедливе, і способи його спростування, коли те, про що говорить партнер, - вигадка.

 Отже, необхідно проаналізувати  основні прийоми захисту:

1.Прийом «Ну і що?». Визнати факт обвинувачення, але заперечити його значимість. Зазначити, що, коли ви вчинили погано, то лише для того, щоб уникнути гірших наслідків.

2.Прийом «Фатальна випадковість». Пояснити свій вчинок збігом обставин, які змусили вас вчинити з примусу. Підкреслити, що ви зробили (вчинили так) помилково.

3.Прийом «Я не хотів цього!» Вчинок виявився саме таким усупереч вашій волі. Хотіли одного, а вийшло інше. Ви ж при цьому постраждали.

4.Прийом «Подивись на себе!» Зверніть увагу на поведінку обвинувача, стверджуючи, що раніше він сам або хтось із його однодумців діяв схоже. Цей прийом нейтралізує враження від звинувачення, але може породити нову хвилю докорів.

5.Прийом «Ви самі винні!» Показати, що обвинувач спровокував вашу негативну поведінку. Наприклад, якщо людину звинувачують у тому, що вона не виконала роботу вчасно, можна опонувати, нагадуючи: обвинувач пізніше, ніж обіцяв, надав для цього матеріали і, отже, сам винен.

6. Прийом «Я став іншим». У відповідь на спогад про ваш непривабливий вчинок можна спокійно відзначити, що це було давно, з того часу ви змінили свої погляди, навчилися чомусь.

 

5. Доцільність використання емоцій, іронії, сарказму в суперечці, полеміці, дискусії, диспуті тощо.

Одним із принципів ведення полеміки є чесність і принциповість. Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і чітко сформулювати позицію щодо тематики суперечки. Визначеність предмета спору - одна з основних вимог до суперечки.

Не можна по-своєму трактувати думку супротивника. Цим оратор провокує недовіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити істинні положення опонента і вміти їх критикувати. Не буде ефективною дискусія без емоцій, але варто їх контролювати.

Для того, щоб довести хибність думок, потрібно вміти виявити невідповідності й  суперечності в  ідеях.  Якщо оратор  переконаний в істинності своєї позиції (а інакше немає сенсу її обстоювати), то слід продемонструвати слухачам, чому протилежна думка  неправильна  і в який спосіб та якими засобами опонент зумів її зробити істинною. Відомо, що істина потребує не декларування, а доказу.

У дискусії з малопідготовленою аудиторією  доречно застосувати метод індукції, тобто спочатку запропонувати тезу, а потім на переконливих прикладах довести її істинність. Для підготовленої аудиторії доцільніше використовувати метод дедукції.

Існує й третій спосіб  - аналогія, для її реалізації послуговуються наочністю. За допомогою аналогії можна доступно пояснити, довести надто складні положення, активізувати увагу слухачів.

Важливим принципом ведення полеміки є  уміле використання гумору, іронії, сарказму, сатири. Висміювання окремих позицій опонента – прийнятний засіб полемічної бесіди, але щоб не образити, потрібно дотримуватись певних правил і пам’ятати:

·  гумором,  іронією, сарказмом не можна замінити логічну критику;

·  важливо бути тактовним. Гумор потрібно застосовувати, не ображаючи нікого,  і пам’ятаючи  про гідність особистості.

Зазначені принципи є обов'язковими під час ведення будь-якої полеміки.

У суперечці важливо передбачати, які аргументи може використати опонент, тому доцільно продумати контраргументи, починаючи зі слів "тут нам можуть, мабуть, заперечити..." і т. ін.

Одним із ефективних прийомів є доведення ідей опонента до абсурду. Таким прийомом послугувався Сократ, тому існує вислів «Сократова іронія».

Ще один прийом – «перенесення заперечення». Якщо не можна відразу достойно відповісти на аргумент з певних причин (втома, розгубленість), то варто заперечувати спочатку очевидні незначні  факти, а потім відповісти на вагоміші.

Відомий дієвий прийом - "заковтування гачка", коли наводяться спочатку аргументи  за противника (з якими той згідний), а потім - несподівано демонструється  їх неспроможність.

Ще один прийом – зрозуміти, чому супротивник дотримується саме такої думки. Можливо, причини його позиції – суб'єктивні.

 

4.                Живе слово в ефірі. Аудіо-і відеодискурс із риторичним коментарем.

У вітчизняній мережі телерадіомовлення склалися професійні вимоги для забезпечення якості подання інформації в ефір. Вони передбачають дотримання певних законів, принципів і правил у трьох основних аспектах: культура публічного виступу, культура мови й техніка усного мовлення. Кожен із них має свої складові, що потребують ретельного осмислення, вивчення й практичного застосування. Для цієї професії  важлива не лише тема озвученого, а й обов'язково форма подання. Такі вимоги є обов'язковими для телерадіожурналіста, бо неправильно вжиті в ефірі наголос, вимова, слово можуть спотворити зміст і мати непередбачені наслідки. До того ж, будь-які порушення техніки усного мовлення миттєво позначаються на культурі мови журналіста і цілком обґрунтовано викликають недовіру як до нього самого, так і до результатів його професійної діяльності. Отож не дивно, що ще 15-20 років тому озвучування інформації на радіо й телебаченні виконували переважно фахівці в цій галузі - диктори, яких для мережі українського телерадіомовлення готували протягом 4 - 5 років лише в кількох вищих театральних навчальних закладах України. Потім проводилися численні конкурси, в яких брали участь випускники тих інститутів. Умови та критерії відбору  на посаду диктора були чітко визначеними. Суворі судді - визнані фахівці та театральні педагоги оцінювали не тільки зовнішність, голосові дані, а й рівень володіння культурою й технікою мовлення претендентів. Право ж працювати диктором республіканського радіо й телебачення виборювали кращі з кращих. Микола Погрібний, Олена Коваленко, Іван Рябоштан, Ольга Копотун, Світлана Горлова, Тамара Стратієнко своїм мистецтвом захоплювали мільйони співвітчизників. Журналісту без відповідних навичок і вміння виходити в ефір власним голосом було практично неможливо. Його функції на радіо й телебаченні можна порівняти з функціями драматурга, який власноруч створював п'єси, був їхнім автором, але через брак акторського хисту сам у них не грав, бо за нього це професійно робили інші фахівці - актори.

Кардинальні зміни в суспільстві, що відбулися в останні десятиріччя ХХ століття, та новітні комп'ютерні технології зумовили певні зрушення в розвитку журналістики як важливої гуманітарної галузі. На якісно новий рівень піднялася й телерадіожурналістика, завдяки чому на українському радіо і телебаченні з'явилися нові імена, чудові програми, змінилася стилістика подання інформації та ракурси її висвітлення, помітно пожвавився ефір. Усе це сприяло об'єктивному суспільному визнанню значних здобутків у цій галузі. Та все ж на загальному тлі якісних зрушень більшості сучасних журналістів радіо й телебачення бракує практичних навичок і вмінь. Саме тому останнім часом з гучномовців та екранів телевізорів ми чуємо порушення журналістами акцентологічних норм української літературної мови.

За останні роки вийшли друком  довідники С. І. Головащука, І.П.Ющука та навчальні посібники з української мови та культури мовлення, в яких пояснено, зокрема, й норми наголошення.

До того ж, сучасним журналістам радіо і особливо телебачення бракує навичок культури і техніки усного мовлення та ораторської майстерності. Якщо письмовими формами української літературної мови, її стилістикою, лексикою, фразеологією вони оволоділи в процесі навчання, то паралінгвістика, що вивчає виразність голосу, його силу, висоту, тембральний колорит, темпоритм, мелодійність та інтонаційну виразність мовлення,  багато працівників мас-медіа  так і не опанували. Хоча саме ці якості насамперед репрезентують журналіста в ефірі перед численною аудиторією його слухачів та глядачів.

Отже, електронні засоби масової інформації, як і  галузь телерадіожурналістики, потребують пильної уваги як  державних інституцій, так і  громадськості, оскільки покращити ситуацію  можна лише через подолання байдужості, перешкод та амбіцій.

Культура мовлення як складова загальної культури особистості є важливою ознакою інтелігентної людини. Для журналіста радіо й телебачення - це ще й професійна якість, формування якої починається задовго до вступу в університет і триває впродовж усього періоду навчання. Культура й техніка мовлення в телерадіожурналістиці надзвичайно важливі, оскільки слово є одним із інструментів професійної діяльності журналіста в цій галузі. Від того, який він має багатий словниковий запас, як добре розвинена в нього культура мови, як майстерно він володіє технікою мовлення та ораторським мистецтвом, залежить його професійна майстерність, імідж та успіх.