Тема
8
Оратор і аудиторія: мистецтво
публічної взаємодії (2 год)
План
1.Структура діяльності оратора.
2. Закон моделювання
аудиторії.
3.Цільова установка промовця.
4.Логічна культура оратора. Логічні помилки.
5.Активізація мисленнєвої, почуттєво-емоційної,
комунікативної діяльності аудиторії.
1.
Структура діяльності оратора.
Проблема стратегії й тактики – одна з
ключових під час підготовки до виступу.
Спочатку треба з’ясувати, що промовець має довести. Все має бути чітко
спланованим, виваженим. Необхідно виділити ключову думку, а все інше — факти,
докази, приклади і т.ін. — доповнюватимуть і розкриватимуть її. Для того,
щоб переконати аудиторію, необхідно дотримватись певних правил, а саме: слід
розпочинати промову з великим прагненням досягти поставленої мети; потрібно
добре знати те, про що йтиметься. Ораторові треба спрямувати всі зусилля на те,
щоб привернути до себе увагу, зацікавити промовою слухачів з першої миті
виступу.
Якщо людина не обміркувала, не спланувала заздалегідь виступ, вона буде
почуватися невпевненою перед слухачами і навряд чи зможе їх переконати у будь-чому.
Промова — це не просто набір речень, вона складається з певних
елементів, без яких була б безглуздою й нікому не потрібною. Після визначення
теми виступу і моделювання аудиторії (складання її портрета) важливо розробити
стратегію промови (виявити основні її напрями), а потім спланувати тактику — мати зовнішню структуру доказу ідеї,
реалізовувати упродовж виступу відповідні принципи мовлення, способи та прийоми
доказу.
Стратегія оратора — це загальний план досягнення цілей,
визначення основних напрямків промови.
Тактика - синтез прийомів, методів реалізації
стратегії, зовнішньомовна структура
промови, форма розкриття основної ідеї виступу оратора. В ораторському мистецтві
стратегія — це загальна схема спілкування, загальний план його організації,
тактика ж — система послідовних дій для реалізації обраної стратегії.
Стратегію визначають мета (спільна чи індивідуальна), комунікативні установки
(маніпулятивні чи гуманістичні), характер спілкування (діалогічний чи
монологічний). Іноді люди, спілкуючись, можуть і не ставити будь-якої мети.
Однак, коли оратор готує виступ перед аудиторією, то він завжди має мету,
ретельно обмірковує і точніше формулює її.
Залежно
від цілі, стратегії можуть бути різноманітними. Наприклад,
гуманістично-діалогічні, коли оратор намагається досягнути спільної мети з
аудиторією, маніпулятивно-монологічні,
якщо промова спрямована на задоволення індивідуальної мети оратора. Одну й ту ж
стратегію можна втілити в різних тактиках. Побудова тактики залежить як від
індивідуальних особливостей оратора, так і від специфіки аудиторії, на яку
розрахована певна промова, від їх системи цінностей, інтересів, соціальних
установок. Структура базується передусім
на знаннях про ситуацію та особливості співрозмовників (оратора й аудиторії).
Стратегія
впливає на тактику, визначаючи систему дій, яку застосовує оратор, коли передає
певну інформацію. За допомогою тактики вирішують
питання способів впливу. Наприклад, в одній аудиторії для досягнення
мети (зміни установки) необхідно використати навіювання, в іншій — наслідування або психологічне зараження тощо.
Форми
впливу на слухачів не однакові, вони мають свою специфіку, застосовуються за
певних умов і залежать від особливостей аудиторії. Якщо оратор чітко усвідомлює
це, ретельно розробляє стратегію і тактику, то можна бути впевненими, що
аудиторія сприйме його думки, бо вони будуть не нав’язаними, а такими, що
відповідають думкам, поглядам, почуттям слухачів.
Основою мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора є концепція — синтез
знань з теми промови. Над нею вже вибудовується
стратегія. Концепція не є ані стратегією (програмою дій), ані тезою (складовою
стратегії), оскільки стратегія -
реалізація концепції, а теза — головна думка (частина стратегії). Зважаючи на
цю обставину, треба пам’ятати, що
концепція — система знань про предмет, але викладена стисло, коротко. Таке
розуміння цього поняття (концепції) найбільше відповідає її функціональному
призначенню — бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Отже,
уточнивши основне поняття концепції, можна детально досліджувати стратегічний
закон. Він передбачає системну побудову програми впливу на конкретну
аудиторію. Стратегія (програма дій)
- варіант реалізації концепції і з такими ознаками: динамічність,
гнучкість, варіативність (варто порівняти з ознаками концепції, яка є дещо
універсальною, загальною, більш-менш стабільною). Іншими словами, та ж
концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії та етапів
реалізації тактики.
Стратегія
містить такий компонент, як установка. Установка складається з завдання,
спрямованого на пояснення тих чи інших чинників, арґументів, позицій і,
зрештою, на переконання аудиторії у чомусь;
надзавдання, яке має емоційно-спонукальний характер. Термін
“надзавдання” — це та прихована пружина дії, яка, за задумом режисера (термін
“надзавдання” запровадив у вжиток К.С. Станіславський), повинна протягом усієї
вистави спрямовувати емоції глядачів у певному руслі. Надзавдання означає
конкретні практичні дії, очікувані від аудиторії тоді, коли пощастить
переконати її, тому надзавдання у мовленні, що переконує, — це елемент
мистецтва. Завдання начебто подається слухачам, а надзавдання не сприймається
безпосередньо, але впливає опосередковано. Після того, як оратор
визначився з установкою (чого хочу досягти, чого домагаюсь від тієї чи іншої
аудиторії), він повинен виділити з
концепції коло питань (згідно з психологічним законом сприйняття, їх має бути
не більше ніж 7±2, може бути й менше, від 1 до 3, що залежить від установки,
особливостей аудиторії), орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і
сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування щодо
створення стратегії оратор має сформувати на останньому етапі як
тезу. Знаходження тези — це початковий етап роботи оратора: якщо
ідея не справить враження на слухача, промову вже нічого врятувати не зможе: ні
яскрава мова, ні цікаві факти, ні досконала техніка. Якщо ритор не зацікавить слухачів,
то його дихання перериватиметься, голос буде монотонним, язик заплітатиметься.
Щоб
знайти необхідну ідею й тезу до виступу, потрібно, по-перше, віднайти
протиріччя в концепції з певної теми, які б могли зацікавити конкретну
аудиторію, по-друге, сформулювати завдання, яке ставить перед собою оратор в
цій аудиторії, пов’язану з цією темою, по-третє, окреслити надзавдання, тобто
промовець мусить точно знати, чого він хоче домогтися від аудиторії.
Теза
розглядається як провідна ідея, єдність тверджень, запропонованих оратором під
час спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного
викладу концепції. Вона стає фактором
цілісності всіх компонентів мовлення: концепції, запитань, установки,
аудиторії.
Отже, стратегія дій має таку
послідовність: необхідно визначити установки; виділити з концепції, елементи, розраховані
на певну аудиторію; знайти систему коротких відповідей суб’єкта на поставлені
запитання, зробити їх аналіз; сформулювати тезу, тобто основну думку промови.
2.
Закон моделювання аудиторії.
Закон моделювання аудиторії потребує від
оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних та
індивідуально-особистісних ознак аудиторії.
До соціально-демографічних ознак належать
такі: стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини,
зайнятість (ті, які працюють, безробітні), належність до соціальних верств
(селяни, міщани, інтелігенція, переселенці, біженці тощо). Це видимі соціальні
ознаки людини, які ще називають анкетними. Вони дають загальне зовнішнє
уявлення про людину, яким має керуватися оратор, але їх недостатньо для того,
щоб бути певним, що контакт зі слухачами він
встановить і досягне мети, бо вони не розкривають внутрішній світ людей.
Проаналізувавши соціально-демографічні ознаки, ритор має звернутися до
суспільно-психологічних, а потім і до індивідуально-особистісних.
До суспільно-психологічних ознак належать
такі, що зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не зважають на
всіх слухачів, а характеризують групи або й окремих суб'єктів. Це такі ознаки,
як потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення, рівень
розуміння того, про що йдеться.
Потреби є дуже важливим поняттям у психології
людини, бо вони визначають її життєві вибори і мотиви поведінки. Потреби
бувають неусвідомлені й усвідомлені. До усвідомлених належать особисті,
професійні, громадські, громадянські. Особисті спонукають людину отримувати
відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів. Професійні - шукати й отримувати знання для того, щоб
збагатити власний професійний досвід і в такий спосіб задовольнити особисті
фахові потреби. Цінність професійних мотивів у тому, що, задовольняючи
професійне зростання однієї особи, вони сприяють духовному, культурному зростанню тих, хто
залежить від фахової компетенції цієї особи. Професійне зростання вчителя добре
впливає на учнів, зростання викладача —
на студентів, лікаря — на хворих. Громадські і ще вищі — громадянські потреби
спонукають людину здобувати інформацію, корисну для багатьох і навіть для всіх
громадян держави. Це означає, що така людина усвідомлює свою залежність від
інших у суспільстві та інших — від неї, що вона знає не тільки свої
громадянські права, а й обов'язки. Жити треба разом з іншими, але не за їх
рахунок, і самому дбати про суспільство та державу. Мотиви поведінки людини
зумовлюються її потребами або відсутністю таких. Виділяють такі основні типи
мотивів: дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-інтелектуальні,
морально-етичні.
3.
Цільова установка оратора.
Цільова установка в мові
полегшує її сприйняття. Оратор повинен
чітко уявляти, з якою метою він має виголошувати промову, якої реакції слухачів
домагається. Якщо промовець не подумає про призначення мови, він не
досягне успіху в її підготовці і проголошенні.
Мета будь-якого виступу - передати інформацію, переконати аудиторію у
слушності тих чи інших положень. Досягнути результату можна лише впливаючи на
раціональну й емоційну сфери людської психіки. Ефективність будь-якої промови залежить
від її змістовності. Як писав Цицерон: "...мова повинна розцвітати і
розвиватися тільки на основі повного знання предмета. Якщо ж за нею не стоїть
зміст, засвоєний і пізнаний оратором, то її словесне вираження є
балаканиною." Однак однієї лише змістовності недостатньо, повинна бути ще
й логічна культура, яка визначається такими ознаками:
·
спроможністю чітко й однозначно подати зміст;
·
не допускати суперечливості в судженнях;
·
послідовністю переходу від однієї думки до іншої;
· спроможністю, спираючись на
приклади, викласти матеріал.
Готуючись до виступу, необхідно продумати і скласти
план, оформити композицію, визначити логіку переходу від одного питання до іншого.
План виступу може бути простий; план-теза;
план-проспект; план-сценарій.
План можна уточнювати, доповнювати. Робота з планом
дозволить вирішити, як подавати матеріал (читаючи, переказуючи тощо).
Іноді під час виступу виникає необхідність відійти
від плану, перейти до імпровізації. Імпровізація надає динамізму, допомагає
посилити контакт. Проте не варто забувати при цьому головну мету виступу.
Мовна культура привселюдного виступу - це
комунікативна доцільність вибору такого мовного матеріалу, що забезпечує
найкращий вплив на аудиторію. Виділяють його три аспекти:
·
стиль мовлення;
·
дотримання головних вимог до мови;
·
використання засобів мовної
виразності.
В усному мовленні можуть використовуватися такі
стилі: художній, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий. Кожному з них
притаманні свої особливості, але будь-який
використовує "живе слово".
Мова викладу має бути правильною, стислою, точною, зрозумілою, багатою, розмаїтою завдяки використанню
лексичних, фразеологічних, інтонаційних засобів.
Слід зважати і на композиційні засоби виразності
мови:
·
початок, що інтригує;
·
виклад проблеми;
·
порівняння точок зору, аргументи.
Мовні засоби:
·
використання цитат, крилатих виразів;
·
психологічна пауза;
·
виразність.
Методичні засоби:
·
виділення головних моментів;
·
зоровий контакт із аудиторією;
·
використання наочності.
4.
Логічна культура оратора.
Логічні помилки.
Система логічних
доказів − авторитетних посилань, статистики, різноманітних прикладів
і висновків − працює на переконання слухачів. У мисленні здавна виділяють
два методи − індукцію та дедукцію. Індукція − це хід
думки від часткового до загального. Дедукція, навпаки − від загального до часткового.
Часто на практиці оратори при
використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновку від
часткового до часткового. Аналогія − це висновок, що базується
на схожості суттєвих ознак явища. Обов’язковою умовою при наведенні аналогій є
порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими).
Існують закони логіки, які
не слід порушувати оратору. Саме слово „логіка” (від грец.
побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки.
Цей термін пов’язаний із відомим поняттям „логос” − слово, зміст, основа,
наука.
Виведено такі закони логіки:
1. Закон тотожності. Ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи
варіантів.
2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути
водночас істинним і помилковим). Якщо вислови суперечать один одному, вони не
можуть бути істинними.
3. Закон третього зайвого. Із двох висловів, що суперечать один одному в
один і той же час щодо одного й того ж предмета (явища, особи) лише один
− істинний.
4. Закон достатньої підстави (всяке судження, що приймається, має бути
достатньо обгрунтоване). Підставою для оратора можуть бути фактичний матеріал,
цитати, наочність.
Знання законів логіки й типів
логічних помилок допоможе промовцеві уникнути смішного становища, коли його
докази не є переконливі.
5.Активізація мисленнєвої, почуттєво-емоційної, комунікативної
діяльності аудиторії.
Промова - це не лише заздалегідь
заготовлений, відшліфований і відпрацьований текст, що озвучується. Це думки,
імпровізація, врахування інтересів
оратора і конкретної ситуації в аудиторії. Є люди, які можуть довго говорити,
коли їх слухають одна або дві людини, але виступ перед великою аудиторією їх
нервує. Щоб цього не трапилось, слід пам’ятати, що гарна промова потребує
ретельної підготовки, знання предмета, цілеспрямованості, уміння думати.
Відомо, особливо викладачам, що чим більше використовується наочних засобів,
тим ефективнішим буде навчання. Найбільш розповсюдженими засобами наочності є
такі : дошка, графопроектор. На дошці зручно писати цифри, схеми, але процес
написання перериває виклад матеріалу (не можна говорити і писати
одночасно); інформацію необхідно
витирати і до неї неможливо повернутися, коли потрібно.
Частіше у виступах використовують дошку-блокнот із
відривними аркушами. Схеми можна підготувати заздалегідь, прикріпити на стіні й
послуговуватися ними під час промови, але в
невеликій аудиторії.
Залучаючи до промови наочні матеріали, потрібно
пам’ятати про те, що потрібно заздалегідь підготувати якісні слайди;
проектувати схеми, картинки так, щоб було видно всій аудиторії. Однак
графопроектор складно використовувати у світлому приміщенні.
Основні правила використання технічних засобів: