Тема 6. (4 год.)

Стилі публічного виступу. Техніка дихання і техніка мовлення.

План

1.     Стилі публічного виступу:  демократичний, ліберальний, авторитарний.

2.     Індивідуальний стиль оратора, проблеми його формування та шляхи оволодіння ним.

3.     Поняття наочності промови. Засоби мовної наочності та виразності: тропи, фігури, розмовна лексика, інші фразеологічні одиниці.

4.     Категорії техніки мовлення: фонаційне мовлення, мовний голос, орфоепія, дикція.

5.  Особливості  фізіологічного  і  фонаційного  дихання.  

6.  Невербальні засоби спілкування, їх характеристика.

 

 

1.                Стилі публічного виступу:  демократичний, ліберальний, авторитарний.

Успіх публічного виступу залежить не тільки від його змісту, а й від того, яким стилем викладу оратор користується. Стиль – це спосіб вибору мовних засобів для вираження своїх думок і їх упорядкування.

Авторитарний стиль (лат. — влада) ґрунтується на безпосередньому підкоренні окремої людини або колективу владній особистості. Промовець одноосібно визначає тему обговорення, регламент, диктує стиль поведінки з аудиторією та необхідність діалогу з нею. Промовець не зважає на потреби слухачів та їх настрої та чітко дотримується власного плану. Домінантні засоби впливу: розпорядження, вказівки, накази, інструктажі, жорсткий контроль, гальмування творчих намагань.

В умовах авторитаризму зовні ніби все гаразд: є дисципліна, всі слухняно виконують волю, більшість звикла до такого стилю, а треба виявляти ініціативу, ніякої творчості і самодіяльності. 

Демократичний стиль (лат. demokratia —- влада народу, народовладдя) ґрунтується на тому, що промовець зважає на думку аудиторії. Оратор разом зі слухачами визначає регламент, веде активний діалог, зважає на думку людей, слухає нові ідеї та приймає рішення, зважаючи на власні бажання та на потреби аудиторії.

Ліберальний стиль спілкування (лат. liberalis — вільний) ґрунтується на безпринципному ставленні промовця до аудиторії, потурає їй. Виголошення промови може грунтуватись на потребах лише слухачів, оратор піддається їхньому впливу та не керує аудиторією.

 

2.Індивідуальний стиль оратора, проблеми його формування та шляхи оволодіння ним.

Індивідуальний стиль  – поняття складне й багатогранне. Насамперед на стиль людини  впливає її світогляд: він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й образні засоби.

В індивідуальному стилі виявляється й характер людини. Такі риси, як темп викладу, „небагатослівність” або, навпаки, ускладненість формулювань, образність або надмірна логічність визначаються переважно характером людини.

Індивідуальний стиль усного  викладу з’являється лише в того, кому постійно доводиться мати справу з писемним чи усним публічним мовленням. У такої людини поступово виробляється своя манера викладання, яка в процесі наполегливої праці над собою може перетворитися в індивідуальний стиль.

Якщо ж особі не доводиться систематично послугуватися публічним мовленням, власний індивідуальний стиль не виробляється. Слухати такого доповідача, як правило, нецікаво, бо він говорить „з чужих слів”, часто мимоволі.

Отже, успіх публічного виступу переважно залежить від наявності чи відсутності у промовця індивідуального стилю мовлення. Та навіть добре вироблений індивідуальний стиль не звільняє людину від ретельної підготовки до кожної доповіді, лекції, промови.

   Для того, щоб сформувати власну манеру, потрібно оволодіти  основами ораторського мистецтва. Виділяють основу лінгвістичну (мовну), техніко-інтонаційну, психологічну, педагогічну (дидактичну), логічну. Перші можна назвати зовнішніми, вони мають опосередкований вплив; остання — внутрішня, впливає безпосередньо.  

Коли оратор говорить перші хвилини, часто сприйняти, зрозуміти його ідею та аргументи майже неможливо. Якщо промовець припускається мовних помилок або мова неемоційна, то аудиторія стежить не за тим, що оратор говорить, а як. Коли ритор не має мовної культури, то його ідеї не будуть сприймати.

  Формуючи власний стиль, потрібно зважати й на психологічну складову, адже оратор має справу з живими людьми, а не з механізмами, тому повинен стежити за тим, чи сприймають його ідеї, розуміють,  співчувають і чи створив він необхідну атмосферу в аудиторії.

 

3. Поняття наочності промови. Засоби мовної наочності та виразності: тропи, фігури, розмовна лексика, інші фразеологічні одиниці.

Мовлення – показник освіченості оратора та складник його іміджу. Щоб мовлення було адекватно сприйняте, йому потрібно дотримуватись певних умов.

Першою ознакою майстерного мовлення є його правильність, що передбачає точність використання певних лексем, доречне застосування термінів та слів іншомовного походження. Мовленнєві засоби необхідно добирати, зважаючи на ситуацію, на аудиторію, знати семантику слів, зважати на здатність слухачів сприймати й засвоювати матеріал.  Щоб грамотно укласти промову, оратор повинен спочатку оцінити інтелектуальний, освітній рівень аудиторії.

Емоційне мовлення – це багатий словниковий запас оратора, його уміння використовувати слова, зважаючи на систему цінностей того, хто слухає. Емоційність передбачає добір спеціальних мовленнєвих засобів (експресивних, асоціативних, оцінної лексики; засобів виразності мовлення).

Виразність мовлення – це його образність. Образ впливає не тільки на розум, але й на почуття іншої людини. Іншими словами, завдяки образу «думка входить у свідомість вратами почуттів» (Гельвецій).

Традиційним для риторики є використання двох спеціальних засобів посилення впливовості мовлення, а саме тропів і фігур. Тропи   – слова і вирази, що використовуються у переносному значенні, а фігури – незвичайний особливий поворот у виступі, який надає йому виразності й образності. Досягти особливого емоційного напруження в мовленні можна за допомогою повторів, пропусків і переставляння слів.

Із тропів у сучасній ораторській практиці постійно трапляються й добре сприймаються слухачами передусім порівняння й метафори. Перифраза, алегорія, уособлення, оксюморон  хоч і використовуються інколи у виступах найбільш підготовлених ораторів, але менше впливають на емоційну сферу слухачів, а інколи  й просто не сприймаються.

Для оратора важливо розрізняти метафору (порівняння) – аргумент і метафору (порівняння) – троп. Механізм створення метафори – аргументу і метафори – тропа один і той же. Водночас оратор повинен знати, що він робить: відбирає для обґрунтування тези один із дієвих емоційних аргументів чи використовує виразний засіб прикрашення виступу, тобто працює на етапі винаходу чи на етапі вираження.

Метафора доцільна у будь-якій ситуації (офіційній, академічній), у будь-якій аудиторії та будь-якому виступі (не тільки в агітаційному, але й у поздоровленні, академічній лекції). Цей троп необхідний для спілкування з непідготовленою аудиторією (допомагає зримо уявити те, що відсутнє в досвіді слухачів). Метафора – аргумент, що  дає можливість, крім пояснення думки, підтримувати контакт зі слухачами, утримувати їх увагу. Метафора–троп – особлива форма вираження думки. Без метафор-прикрас у промові можна й обійтись (в офіційному та діловому спілкуванні: доповідь на науковій конференції, наказ, виступ-інструктаж і ін).

Важливою у промові є й сама особистість оратора. В античній риториці велике значення мав моральний образ промовця. Тепер впливовість виступу залежить від авторитету ритора, адже  під час виступу, крім ідей і слів, він презентує і себе.

Однією із якостей, яка дозволяє оратору бути успішним у спілкуванні з аудиторією, є почуття впевненості у правильності обгрунтованої позиції. Воно виникає тоді, коли промовець вірить у те, що говорить, і знає добре предмет обговорення. Отже, ритор має обирати теми для виступів, у яких він добре обізнаний.

Оратору дуже важливо не розчарувати слухачів уже в момент самопрезентації, бо далі аудиторія може не захотіти його слухати. Як відомо, велике значення має перше враження, тому красномовцю важливо продумати свій зовнішній вигляд, від якого частково залежить, як складеться спілкування.

На початку виступу сильне хвилювання може спричинити в промовця аудиторний шок. Цей психічний стан найчастіше буває в ораторів-початківців. Його ознаки такі:  трясуться руки, дрижать коліна, пересохло в роті, горять щоки, важке дихання. В такому стані особистість не здатна повноцінно спілкуватись зі слухачами.  Сімдесят відсотків людей, які лише починають працювати з аудиторією, вважають чи не найбільшою проблемою неконтрольований страх перед початком виступу. Найкращими способами побороти аудиторний шок є безперервна практика публічних виступів, грунтовна підготовка, володіння засобами саморегуляції.

Зміст висловленого та його сила впливу залежить і від уміння правильно озвучити  тему.

До голосових засобів, які здатні вплинути на сприйняття, належать  темп,  інтонація, які об’єднуються в поняття інтонаційного малюнка. Учені стверджують, що 30-40% інформації не засвоюється, якщо інтонація не відповідає змісту. Вирізняють біля 20 типів інтонацій, що виражають різні смисли й почуття, тому оратору необхідно вміти знайти «правильний», відповідний предмету, аудиторії та ситуації спілкування тон, щоб полегшити слухачам сприймання мовлення.

Вираженню смислу сказаного допомагає виділення голосом важливого у фразі. Виділяти значимі, головні слова необхідно за допомогою уповільненого мовлення.

Вплив на аудиторію повинен здійснюватись і за допомогою невербальних засобів спілкування. Як відомо, головним показником почуттів того, хто говорить, є вираз його обличчя. Кожний майбутній промовець повинен вивчити своє обличчя; знати, що відбувається з його бровами, губами, лобом. Щоб міміка була виразною, необхідно систематично виконувати певні вправи: перед дзеркалом промовляти декілька різних за емоційністю (веселих, смішних, трагічних, сумних, доброзичливих) фраз. Водночас варто стежити за тим, як змінюється міміка і чи передає вона відповідну емоцію.

Занадто часті, різкі рухи руками неприємні слухачам та негативно впливають на аудиторію. Механічні жести відволікають увагу  від змісту виступу, ускладнюють його сприйняття.

Залежно від призначення розрізняють ритмічні, емоційні, вказівні, зображувальні та символічні жести. Ритмічні  пов’язані з ритмікою виступу й  підкреслюють логічний наголос, служать для уповільнення й прискорення мовлення

Мовець використовує жести, які передають різні відтінки почуттів та називаються емоційними. У багатьох ситуаціях публічного виступу необхідними стають вказівні жести. З їх допомогою мовець виділяє якийсь предмет із ряду однорідних, указує місце (поруч, наверху, над нами), підкреслює порядок стеження – чергою, через одного та ін.

Ще однією важливою складовою вдалої промови є уміння встановити візуальний контакт із аудиторією, оскільки саме погляди можуть сказати набагато більше ніж слова. Візуальний контакт допомагає регулювати розмову.

 

4.Категорії техніки мовлення: фонаційне мовлення, мовний голос, орфоепія, дикція.

Функціональною одиницею, що забезпечує мовну техніку, є мовленнєвий апарат.

Техніка мовлення - прийоми фонаційного дихання, утворення голосу, дикції, доведених до автоматичних навичок, що забезпечують ефективність здійснення мовного впливу на співрозмовника.

Техніка мовлення забезпечується функціонуванням таких складових:

- мовленнєвого голосового апарату - органів дихання (легені, грудна клітина, діафрагма і м'язи, що забезпечують процес закачування та виштовхування повітря);

- вібраторів: голосових зв'язок, що кріпляться до задньої стінки гортані і у розслабленому вигляді нагадують римську цифру 5;

- резонаторів, до яких належать гортань, горло, ротова та носова порожнини;

- артикулятори, а саме: губи, зуби, язик, піднебіння.

Для того, щоб забезпечити сприйняття сказаного, важливою є й звучність голосу оратора.

Основи звучності:

- психологічна: впевненість доповідача у собі. Хвилювання зумовлює прискорене поверхневе дихання;

- фізіологічна: фонаційне дихання - дихання, яке забезпечує утворення звуків (фонем).

Розрізняють такі типи фонемаційного дихання:

- поверхневий - тип, при якому у процесі дихання повітрям заповнюються верхні частини легенів. Воно важливе під час тривалого монологічного мовлення (публічного виступу), коли потрібно непомітно добрати повітря;

- грудний - тип, при якому легені заповнюються повітрям за рахунок роботи міжреберних м'язів, що збільшують об'єм грудної клітини;

- черевний (діафрагмальний) - тип, при якому легені заповнюються повітрям за рахунок роботи м'язів діафрагми і черевного пресу, що збільшують об'єм грудної клітини;

- змішаний - тип, при якому легені заповнюються повітрям за рахунок роботи міжреберних м'язів, м'язів діафрагми і черевного пресу, що збільшують об'єм грудної клітини; є найбільш оптимальним для мовлення фахівців, що працюють у системі "людина - інша людина".

Риторові потрібно стежити й за темпом мовлення.

До поняття «темп мовлення» належать такі складові:

- швидкість мовлення в цілому залежить від особистості того, хто говорить, і змісту мови. Оптимальна швидкість мовлення -  120-150 слів за хвилину. Як показує досвід, чим важливіший зміст розмови, тим повільніший її перебіг. Виняток становлять бесіди, що викликають напружений стан співрозмовників (за таких умов мова прискорена);

- тривалість звучання окремих фраз залежить від здатності того, хто говорить, розтягувати чи швидше вимовляти  склади залежно від їх значення і почуттів, що демонструються;

- інтервали та паузи завжди необхідні, але за умов правильного їх застосування. Вони поліпшують дихання оратора під час тривалого монологічного мовлення, дають можливість зібратися з думками, вибрати потрібні слова, необхідні для виділення головної кульмінаційної думки.

Висота голосу промовця теж має значення.

За допомогою висоти можна:

- передати почуття;

- виділити головне;

- продемонструвати ставлення до слухачів, до змісту того, про що говориш;

- підкреслити контрастність того, про що говориш.

Тембр голосу залежить від форми й об'єму ротової та носової порожнини, від об'єму і форми трахеї, від щільності голосових зв'язок. Тому повністю змінити тембр голосу неможливо, але систематичне виконання відповідних вправ може значно його покращити. Як і інші компоненти техніки мови, тембр суттєво залежить від психологічного стану оратора: звучання голосу не буде чистим за умови його внутрішньої емоційної напруги. По-різному звучить голос стомленої, пригніченої, сором'язливої чи розгніваної людини.

Гарний тембр - це відкрите, насичене, чітке звучання голосу із чистими вібраціями голосових зв'язок. Воно є результатом глибокого, контрольованого дихання, вільної вібрації зв'язок та нічим не стиснених резонаторів: гортані, ротової і носової порожнин. На якість тембру впливає і якість роботи артикуляторів.

Тембр забезпечує не тільки відповідне «забарвлення» голосу, але й надає можливість виразити людині різні почуття. Відомий проповідник XVIII ст. Джордж Уайтфільд мав такий багатий  відтінками голос, що міг, вимовивши тільки одне слово, викликати у слухачів сльози.

Артикуляція також впливає на звучання голосу оратора. Для фахівців, основним професійним інструментом яких є мова, важливо знати, що для забезпечення гарної дикції варто систематично виконувати загальну артикуляційну гімнастику (вправи для губ, язика, нижньої щелепи, на артикуляцію голосних, приголосних, близьких чи складних для вимови, потрібно промовляти скоромовки).

 

5.Особливості  фізіологічного  і  фонаційного  дихання.

Для звичайної розмови достатньо поверхневого дихання, що заповнює лише верхню частину легень. За трибуною слід дихати глибоко, на повні груди, використовуючи діафрагму. Наповнювати легені повітрям варто знизу вверх – вдихати так, щоб надувся живіт, далі наповнюється грудна клітка під ребрами, аж доки не буде відчуття, що повітря піднялося до ключиць. Правильне глибоке дихання швидко насичує кров киснем, і, як результат, зникає скутість тіла, оратор почуває себе спокійним і зосередженим. Ще один плюс глибокого діафрагмального дихання у тому, що воно непомітне, його не чують слухачі. Поверхневе дихання – „голосне” і може відволікати увагу слухачів.

Глибоке дихання потребує сильного, але не насильного скорочення м’язової системи, що пов’язана з процесом вдиху. Головний орган вдихання – діафрагма. У розслабленому вигляді вона має форму перевернутої до верху дном чаші. Під час скорочення діафрагма відтягується вниз, збільшуючи простір порожнини легень і зумовлює рух повітря усередину. У такий спосіб скорочення діафрагми втягує повітря в легені.

Багато ораторів зазвичай гучно починають фразу, а завершують її мляво. Причина - у пасивному диханні. Щоб був повний звук, повітря слід виштовхувати із легень. Воно давить на голосові зв’язки, що спрямують великі звукові хвилі через порожнину рота до вух слухача. Тиск повітря на голосові зв’язки повинен бути під контролем. Повітря варто виштовхувати не все відразу, а з перервою, з різною  швидкістю та  силою залежно від того, які слова потрібно виділити.

Для найкращого звучання необхідно, щоб голосові зв’язки були стиснуті й майже закривали дихальне горло. Проти нестриманого дихання є один засіб: продумана, спокійна, упевнена манера тримати себе.

Якщо заважають сором’язливість і брак дихання, необхідно практикуватись у глибокому, повільному вдиханні під час репетиції промови. Хвилина вільного і глибокого дихання перед промовою й часті паузи для відпочинку під час виступу також будуть корисні.

На дихання оратора впливають зовнішні й внутрішні чинники. Зовнішні - розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неестетичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість аудиторії та керівництва тощо.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, зважаючи на них та дотримуючись певних правил дихання, вимови і, тренуючись, можна досягти значних успіхів.

Для того, щоб з голосом було все гаразд, потрібно пам’ятати, що для промови слід обрати зручне місце і позу. Краще говорити завжди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими. Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.

 Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, безшумно.

Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення.  Слід розподіляти дихання рівномірно та не допускати повного видихання, тому що звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso — неправильний, помилковий). Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря  треба вчасно й непомітно.

Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому потрібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба говорити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), то  слід більше набирати повітря, проте й великий його надлишок також заважатиме утворенню звучання.

У слухачів повинно скластися враження, що промовець може ще говорити багато і гарно.

Кожен  має знати можливості й межі свого голосу і не перенапружувати голосові зв'язки, щоб не бути смішним.

Риторична практика радить обов'язково готуватися до промови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати її. Добре, якщо є можливість записати текст на диктофон і прослухати себе, щоб уникнути помилок і вилучити все непотрібне.

 

6.Невербальні засоби спілкування, їх характеристика.

Мовлення - не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомогою інших, невербальних  засобів - жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях.

Невербальні засоби спілкування -  система немовних знаків, що слугують інструментами для обміну інформацією між людьми.

Один із найвідоміших фахівців із питань спілкування А. Піз стверджує, що за допомогою слів передається всього 7% інформації, тоді як звуковими засобами - 38%, а за допомогою міміки, жестів і поз - 55 %. Звичайно, вербальні й невербальні засоби спілкування потрібно інтерпретувати не ізольовано, а в єдності, оскільки вони підсилюють взаємодію між співрозмовниками.

Кінетичні невербальні засоби є чи не найважливішими у спілкуванні, особливо – міміка.

Міміка - це експресивні рухи м'язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу. Вона репрезентує шість основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство. В. А. Лабунська розробила схему мімічних кодів емоційних станів. З мімікою пов'язаний візуальний контакт (тобто погляд), що є важливою складовою спілкування. Розрізняють діловий, світський та інтимний погляди залежно від локалізованої спрямованості на співрозмовника.

Неабияке значення у спілкуванні мають жести.

Жести - це виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини.

За функціональним призначенням і природою вирізняють такі їх види:

1. Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

2. Емоційні передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування, розчарування.

3. Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. Для цього послуговуються рухами пальців, кисті, цілої руки.

4. Зображувальними  відтворюють предмети, тварин, інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються тоді, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

5. Жести-символи інформують про певні дії, властивості, наміри тощо. До них належать умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Поза теж має комунікативний сенс і репрезентує не тільки душевний стан людини, але й її наміри, налаштованість на розмову. Вирізняють "закриті" й "відкриті" пози. Відомо, що людина, зацікавлена  спілкуванням, буде орієнтуватися на співрозмовника, нахилятиметься в його бік, повернеться до нього, а якщо не хоче його слухати - то відійде назад, стоятиме напівобернувшись. Особа, яка хоче заявити про себе, буде стояти прямо напружена, якщо не потрібно підкреслювати свій статус - займе спокійну невимушену позу.

Окрему систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність. Радість і недовіру, гнів і страх зазвичай виражають високим голосом. Горе, сум, втому передають м'яким і приглушеним.

Темп мовлення  відтворює певні стани людини: швидкий - переживання і стривоженість; повільний - пригнічення, горе, зарозумілість чи втому.

До такесичних засобів спілкування належать динамічні потискання руки, поплескування по плечах, поцілунок.

Екстралінгвістична система - це наявність під час спілкування пауз,  сміху, плачу, покашлювання, зітхання. Ці засоби доповнюють словесні висловлювання.