Якщо
грецька філософія виросла на грунті античного рабовласницького суспільства, то
філософія середньовіччя належить до епохи феодалізму /V – ХV ст./.
Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка
була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка
середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ . В основі
християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного
творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між
собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення
лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення є основою теорії
пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від
теології, а всіх середньовічних інститутів – від
церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка
визначає все суще, є не природа, а бог.
Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського
слова "creatio" ,що означає творити.
Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого,
створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній
філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого
не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не
володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові.
Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він
розкриває себе людині і його відкриття відображено в священних текстах Біблії,
тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання
привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який
отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна
одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.
В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутніть, пізнання тієї
чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:
1/ Чи є річ?
2/ Що вона собою являє? Яка вона?
3/ Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі.
Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в
середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і
сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні
і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала
своє існування, вона повинна бути створена богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали
різні відповіді: одна з них – це
біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували
й інші визначення: людина – це
розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке
запитання: який початок переважає в людині – розумний чи тваринний?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З
одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем
природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від
зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину
розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і
є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі,
що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку
зв'язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу
– вона неначебто вирвана із
космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і
повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй,
людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість
становища людини – найважливіша риса .середньовічної
антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є
насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто "греком",
"громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною /такою,
що має душу/ істотою.
Феодальна епоха – це не тільки
"темні віки" у поступальному рухові людської цивілізації. Феодальні
виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного
впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з
античними звязки, що включають індивіда
у священні спільності, а такою є насамперед церква, яка має винятково
духовний характер.
Візантійська
культура становить собою неповторний сплав античних традицій зі стародавньою
культурою народів, що її населяли – єгиптяни, сирійці, вірмени та інші народи Малої Азії і Закавказзя, племена Криму та арабів. Візантійці з великою повагою
ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння
науки, об'єднавши всі наукові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні
представники Плотін /205 – 270
рр./, Ямвлих /245 – 330 рр./ і Прокл /412
– 485 рр./.
Вчення про буття. Для неоплатоників світ являє собою ієрархічну систему, в якій
кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці
цієї "драбини" перебуває єдине – це
бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в
трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує по
стільки, по скільки воно наближається до єдиного. Другий щабель
– це розум, це чисте буття, це
ідеї, породжені єдиним. Третій – душа, вона уже не єдина; вона виступає як душа
демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа – джерело
всякого руху. Ще нижче розташований четвертий щабель, на ньому знаходяться
тіла. Згідно з поглядами неоплатоників душа виявляє найкращі свої якості;
здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі
одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий
візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін /753 рік/ написав відому працю
"Джерело знань", в якій є такі слова "Вчення – світло, неуцтво – тьма".
Дамаскін дав наукове визначення філософії, підкресливши важливість її рис:
1/ філософія є знання про природу сущого;
2/ філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і
невидимого;
3/ філософія є справа смерті;
4/ філософія уподібнення богові, а уподобатися богові можна трьома способами:
а) мудрістю, або знанням істинного блага;
б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в
судженнях;
в) благочестя, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на
зло.
5/ Філософія – початок всіх мистецтв
і наук; бо філософія – любов до мудрості.
Оскільки істинна мудрість – це
бог, то любов до бога і є справжня філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоників є поєднання божественного і
самототожнього розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у
тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З
точки зору неоплатоників джерело усякого зла – матеріальне і тілесне; джерело блага
– найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези.
Філософія неоплатоників Плотіна, Ямвліха, Прокла мала великий вплив на
християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був
Псевдо Діонісій Ареопагіт /У ст./, який виклав християнське віровчення в
термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого
розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і
Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоників використовується й іншими
мислителями – Василем Кесарійським, Григорієм
Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х – ХІ ст. в розвитку
богословсько-філософської думки Візантії слід позначити дві тенденції;
раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес
до зовнішнього світу, його будови, а, отже до астрономії, котра у
середньовічній свідомості тяжіла до астрології та пробуджувало інтерес до
окультних наук і демонології, а також інтерес Ідніру до людського розуму, до
логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є такий інтерес до історії
філософії та політики. Друга тенденція – Ісихазм – знаходить
свій вияв у творах монахів-аскетів – Іоана
Лествічника і Григорія Палама. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому
світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі
християнської етики. Грісихія – вміння
досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась у
останні віки існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні
набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього
виступав Калабрійський філософ-гуманіст Варлаам /1290 – 1348 рр./, який захищав тезу про
пріоритет розуму над вірою. В ХІУ – ХУ
ст. гуманістично-реалістичний напрям в філософії і науці набуває широкого
розповсюдження у Візантії, в багатьох аспектах виявляючи спільність із
західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад
та спрямованість Київської Русі. Найбільше це виявилось у виборі особливого
типу православної релігії на Русі та введені князем Володимиром християнства /Х
ст./.
Однією
з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та
номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не
має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм – це
вчення, згідно з яким об'єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише
загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії
існували раніше від речей і незалежно
від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки
цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що
інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів /Ансельм
Кентерберійський /1033 – 1109
рр. та ін. / пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну
природу.
Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова
"nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному
реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі
індивідуальні речі, а загальні поняття /т.зв. універсалії – лише назви, знаки або імена,
породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були:
Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін /XІ – XІІ
ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття – це
тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне
– тільки ілюзія, яка може
існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто
теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці".
Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога.
Номіналізм же справді реальними вважав "лики" /іпостасі/ трійці.
Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити
"офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути
теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки,
була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і
одиночного.
Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обгрунтовували
по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого
світу існування ідеального /загальних понять, універсалій/. Щодо номіналістів,
то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування
одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до
матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що
виступав у вигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський /1125/26 – 1274
рр./ – один із найвидатніших представників
середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця
Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обгрунтувати
основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При
цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у
протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який
актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.
Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться
неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей,
тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною
душею" – це рослини.
Третій рівень – тварини. На всіх
трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже
не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного
сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю
тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім'я "самосущого".
На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю
тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому
вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум – це
воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими
вчинками і поведінкою.
Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського грунтується на уявленні про
єдність душі і тіла в кожній особі. Душа не матеріальна і не субстанціальна,
вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для
Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф. Аквінським
розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою
схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає
себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте,
незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок
вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить
актуальною для сьогодення /напр., вчення про духовний світ людини/.
Починаючи
з ХУ ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається
ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під
назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом
секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/
і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах
Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя,
античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто
"Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та
філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе
середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку
середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були
притаманними античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація
його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя
було зорієнтоване на релігію тобто Відродження – це
епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне
життя, а в середні віки – бог
і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги
– людина. Тому філософське
мислення цього періоду називають антропоцентрістським.
Процес
формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною
світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах процес цей набуває
своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував
на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які
продовжували на цей час бути панівними в суспільстві, як і раніше, а
орієнтували на духовність, на бога, як на єдине істинне розуміння суті
реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї
несумісності, тому конкретним об'єктом існуванням для ідеологів молодої
буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.
Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи
божественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця
світу, але поряд з ним заявляється людина. Формально вона залишається залежною
від бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи,
здатністю творити і мислити, людина поруч з богом фактично починає відігравати
роль істоти, співрівної богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів ХУ ст. Джованні Піко
Міорндоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до
неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні
особистого образу, ні особливих зобов'язань, щоб місце, лице і обов'язки свої
людина мала б за власним бажанням, згідно зі своєю волею і своїм рішенням. У
Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, котрій бог дав свободу і волю, а
людина повинна сама насамперед вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому
світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим
відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе
творцем свого життя і долі, вона стає безмежним хазяїном над природою. Такої
сили і такої влади своєї над всім сущим людина не відчувала ні в античності, ні
в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а
тому фігура художника - творця, архітектора,
скульптора, митця стає; символом Ренесансу.
Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність чи то діяльність
художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в
античності або в середні віки.
У стародавніх греків споглядання вважалось вищим від діяльності. В середні віки
ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю, як спокуту за
гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі.
Душа де в чому схожа на споглядання: це молитва, богослужіння, читання
священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набувала
сакрального, тобто священного характеру. За допомогою цієї діяльності людина не
просто задовольняє свої потреби вона творить новий світ, створює красу і творить
найвище, що є у світі – саму
себе.
В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому не рідко ми
зустрічаємо думку про те, що в цей час формується поняття особистості та
індивідуальності. Поняття "особистість та індивідуальність" потрібно розрізняти.
Індівідуальність – це категорія
естетична, особистість – категорія
морально-етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в
цьому випадку єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що я
стосується особистості, то в ній головне – це
здатність розпізнавати добро і зло і поводитись згідно з ним. Особистість
передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
Вчення
про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до
вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей
період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що
природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови
"пантеїзм" означає " – всебожжя".
Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він
неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис,
котрі не були їй притаманні в античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто
розвиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки, природознавства,
математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і
повороту від суто логічної проблематики до природно - наукового пізнання світу
і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи
Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був
Микола Кузанський /1401 – 1464
рр. /. Аналіз його вчення дозволяє особливо яскраво побачити різниці між
старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію
неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників,
починаючи з центрального для них поняття "єдиного". У Платона і
неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується-через протилежність
"іншому", неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати,
які протиставляли єдине множинності, границю безмежності. Кузанець, який
поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє,
що "єдиному ніщо не протилежне". А звідси він робить характерний
висновок: "єдине є все" – формула,
яка звучить пантеїстично і прямо випереджає пантеїзм Джордано Бруно /1548
– 1600 рр./.
Ця формула неприпустима для християнського теїзму, який принципово відрізняє
творіння /"все"7 від творця /"єдиного"/; але що не менш
важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не
ототожнювали "єдине" з "усім". Ось тут і проявляється новий, виродженський підхід до проблем
онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине
тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути.
Кузанець тому називає її "максимумом", єдине ж – це "мінімум". Микола
Кузанський, таким чином, відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і
мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до
математики, вказуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло
перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає
тотожним колу, більше того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а
тим самим крапка /мінімум/ і нескінченна пряма /максимум/ становлять одне і те
саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін
нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що
нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії
Миколи Кузанського, що робить його одним і з родоначальників новоєвропейської
діалектики. У Платона, одного з найвидатніших діалектиків античності, ми не
знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії
характерний дуалізм, протиставлення ідеї /або форми/ і матерії , єдиного і
нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займає поняття актуальної
нескінченності, яка є , власне, поєднанням протилежностей – єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, як
наслідок, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і
середньовічної теології, але й античної середньовічної науки - математики і
астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне /одиниця/, яке вносило міру меду
як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього. У Кузанця виконує нескінченне – тепер на нього покладена функція бути мірою
всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється
синонімом точного знання. І, насправді ось що випливало з прийнятих Кузанцем
передумов:"... якщо одна нескінченна лінія складалася б з безкінечного
числа відрізків в одну п’ядь, а інша – з
безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б
рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності".
Як бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка став
рівною одиниці, трійці і будь-якому іншому числу.
В геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається як і в арифметиці.
Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у
греків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої
розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи
арифметику, геометрію та астрономію, є за переконанням Кузанця, продукт
діяльності розсудку; розсудок якраз і
виражає свій основний принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто заборони
поєднувати протилежності. Микола Кузанський повертає нас до Зенона з його
парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон бачив в
парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець засіб створення
знання істинного. Правда, саме це знання має особливий характер
– воно є "навченим
незнанням".
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію . Якщо в галузі
арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві
співвідношення на приблизні, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того,
ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та форму
Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не
можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв'язок між філософською категорією
єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим
самим
– про його кінець. Здійснене ним
ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, з якої виходили
не тільки Платон і Арістотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і
більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але
кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла – це
можливість розрізнити в ньому центр і периферію, "початок" і
"кінець". Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу – це бог, а тому, хоч світ не нескінченний, його
неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього не має меж, в яких він був би
замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського
іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а
другий – до майбутньої філософської класики
ХVІІ ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія ХV
– ХVІ ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки підйомом престижу людини,
але й корінною зміною в світогляді. На зміну арістотельсько-біблейському
світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля /геоцентрична система/ приходить
геліоцентрична система /в центрі - Сонце, а Земля - зовнішня планета/. Автором
цієї концепції був знаменитий польський вчений М.Коперник /ХVІ ст./, який
фактично зробив революційний переворот в світорозумінні, його вчення
розглядається як початок звільнення природознавства від теології /Енгельс/. На
захист вчення М.Коперника виступив італійський вчений філософ Г.Галілей
/1564-1642 рр./, який як єретик переслідувався інквізицією. Далі від Коперника
в світорозумінні пішов італійський вчений філософ Д.Бруно /1548-1600 рр./ що проголосив
гіпотезу про існування можливості світів, за що жорстоко був покараний
інквізицією - прилюдно спалений. В Київській Русі вчення М.Коперніка, Г.Галілея
та Дж.Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських
школах /Ф.Прокопович та ін./
Із сказаного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думка епохи
Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та
розвиткові філософії Нового часу /ХVІІ-ХVІІІст./.
Ренесансні
гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних
представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється
після того, як у ХVІ ст. Відродження обертається феноменом Реформації.
М. Лютер (1483 – 1548) піддав критиці
офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму
Майстера Екхарта, августиансько-платонічних уподобань та ренесансного
критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної
"чистоти" християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у
вигляді панських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне
"священство", він робив непотрібним духовенство, пропонуючи
"прямий", індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер
наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим
принципово неправомірною будь-яку спробу "світської" його критики.
Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і
зрозумілішим основній масі віруючих німців. Реформа М.Лютера позбавила церкву
політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Ж. Кальвін (1509 – 1564) був автором
іншого, більш радикального варіанту Реформації. Від лютеранства кальвінізм
відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив
Ж.Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а
лише якусь його певну частину. Причому критерії "обраності" цілком
ірраціональні. Тому, як він каже, "званих багато, а обраних мало".
Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем
може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас
вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними
заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії
людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього
Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє
продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної
природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі ХІХ ст., а
натуралістичний монізм – у
матеріалістичному механічного світогляду Нового часу.