Філософію
можна краще зрозуміти якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про
періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи періодизації. В
їх основі лежить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес
водночас поєднує в собі різноманітні ,вчення, школи, напрями, відмінність між
якими визначається такими основними чинниками:
1. ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
2. ступінь розвитку загальної культури і науки;
3. світоглядні передумови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому
збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип
філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає
результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські
вчення. Кожний історичний етап у розвитку
філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення
центральних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а
саме: проблеми буття, пізнання людини, її місця і ролі у суспільному житті,
чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та
своєрідність філософської думки різних народів в різні періоди історії.
Історичні
типи філософії:
1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2. Філософія Середньовіччя . Філософія Відродження.
3. Філософія Нового часу та Просвітництва.
4. Класична німецька філософія.
5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз,
марксизм та ін.).
6. Філософська думка України.
Перші
філософські школи і течії виникають у найдавніших регіонах людської цивілізації
на початку VІ ст. до. н. е. в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї та
Греції. Передмови виникнення філософії були такі:
1. стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2. поява товарно-грошових відносин;
3. виникнення держави;
4. ріст опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і
уявлень;
5. розвиток науки, накопичення емпіричного матеріалу. Необхідність його
логічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не включає своєрідності шляхів формування систематизованого
філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має
ряд особливостей, які відзначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих
держав, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий
устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних
уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило
перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над
науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих "дашанах".
Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко
полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. "Веда"
(в перекладі з індійського "знання") – це збірник текстів на честь богів. В
дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це
ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани
нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму.
Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ
складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу "брахмана",
що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід
розрізняти душу і тіло.
Тіло – це зовнішня оболонка душі /атман/. Душа вічна,
безсмертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного
існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється
від нього і тому підкоряється закону необхідності /кармі/. Закон необхідності
/карма/ змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і
душа людини завжди входить в таку оболонку, котра залежить від діянь її у
минулому житті. Потік цих перевтілень /самсара/ триває нескінченно довго. Якщо
ж людина може звільнитися від
повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним
світом, тоді і настає реалізація її тотожності з Брахманом.
В умовах утворення великої держави буддизм з його антижрицькою спрямованістю
захищав кастовий лад в Індії. Він був більш вигідний, ніж релігія брахманізму,
яка проповідувала вчення про привілейований стан жерців. Виникнувши як опозиція
кастовому ладу, буддизм виступив з вченням про рівність всіх людей в
"стражданнях" і праві на спасіння. Буддизм – це одночасно і релігійне і філософське вчення.
Воно виникло у VІ – V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з
найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою,
засновником буддизму був Я-Муні, майбутній Сіддхартха із роду Гаутами.
Сіддхартха, він же Шак ї вельможного князя Щуддходані. Він вчився у Будда,
народився у сім’ї брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац і жив
аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
1. Життя – це страждання.
2. Страждання має свою причину.
3. Корінь страждання – жадоба до життя.
4. Шляхів виходу із страждання – 8.
З точки зору буддизму світ – це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів – "дхарм". На основі староіндійських
уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот,
стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду даної
комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою – сумою всіх гріхів і добрих справ у
попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, з досягнення нірвани – повного закінчення процесу перероджень і
позбавлення таким чином страждань, котрі складають суть життя. В цьому вченні
вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та
вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення
про дхарми – "носії своєї
ознаки – частинки у або елементи". За вченням
буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби
тканину світової речовини, вони проникають у всі явища психічного і
матеріального світів і перебувають в русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи.
Кожен рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській
філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку,
вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено декілька класифікацій
дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене
– сансара, і буття невиявлене – нірвану. Перебуваючи у вічній
круговерті, виявлене буття пов'язане зі стражданням. До звільнення з цього
стану веде шлях пізнання – восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм
утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. Це вчення пов'язане із суб'єктивно-ідеалістичним методом
логічного споглядання.
В теорії пізнання у буддистів усувається різниця між чуттєвою та розумовою
формами і пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів служить
основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм
заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини.
Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза 5-ма групами елементів,
які складають людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п'ять
елементів такі: свідомість; уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка
людської особистості.
В цій схемі немає місця жодному низькому, вічному початку. Людська особистість,
як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в
12-членній формулі причинного зародження. Дане людське життя
– це результат попередніх
існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік – земне
життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної
секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум'я
свічки, у якій процес спалахування і загасання тече безперервно і створює
враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються
із затухання вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший
стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне
числення.
Поряд з ідеалістичних напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і
стихійно-матеріалістичне вчення – чарвака. Однією з фори цього вчення є локаята,
яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. В основі світу
визнає наявність чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря. Звідси
походить назва школи /"чар" – чотири» "рак"
– слово/. В теорії пізнання
істинним вважає тільки те, що дасться людині у відчутті. Особливістю учення
чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла
ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки
страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного
способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки
утверджують єдину мету людського буття – одержання
насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
Аналогічним
шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так, сама
зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу,
поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань, в першу чергу,в
галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ – V ст. до н. е.
зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське
вчення видатного мислителя. Конфуція ./551 – 479
рр. до н. е., яке отримало назву конфуціанства. Нерівним еталоном у становленні
конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило
етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи
– людини, її етики та моралі, життя сім’ї та
управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в
стані започатування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В
центрі уваги його вчення перебувають ,проблеми людини. Він розробляє концепцію
ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в
особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення
Конфуція є поняття – "жень" – гуманність.
"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу
до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом
"жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим
приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про
них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" – синової поваги до батьків. Велику увагу він
приділяв "юе" – музиці, найкращому засобу вдосконалення людини,
а найголовнішу роль відводив "лі" – етикету – правилам благопристойності, які покликані
регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у
конфуціанстві займає концепція "чжен мін" – "виправлення"
імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.
З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та
знатність залежать від неба. "Небо" – це прабатько світу і найвища духовна сила, що
визначає суть природи та людину.
Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ – У ст. до н. е./. Але, бажаючи
підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму
оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697 – 598 р. до н. е./. Даосизм наголошує
на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це
шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне
і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в
конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом
,будь- яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою
протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини
закону "дао", неможливості /моральної і фізичної/ діяти всупереч
"дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з
природою, китайська філософія /як і індійська/ стояла на захисті природи, висувала
принцип "ву вей" – невтручання в її розвиток, наслідування її
законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити
висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від
міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм
та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу
підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в
Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї.
Історія
античної філософії охоплює більше тисячі років. В її розвитку виділяють три
основні періоди.
Перший – період ранньогрецької філософії – охоплює епоху від виникнення філософського
мислення на початку УІ ст. до н.е. до часів Сократа /кінець У ст. до н. е./.
Філософів цього періоду називають досократиками. Сюди належать такі філософи як
Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та
ін.
Другий період має назву класичного. 3 філософів цього періоду першим варто
назвати Сократа. Сюди належать також софісти Протакор, Горгій. Суть другого
періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної
проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками даного
періоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа – кіренаіки, мегарики і кіники.
Третій період Історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається приблизно з кінця ІУ ст. до н.е. і
закінчується У – УІ ст. н. е. Філософія
елліністично-римської епохи існує у вигляді декількох основних філософських
напрямів – це епікурійці /засновник Епікур/,
аскетики /Піррок/, стоїки /Цицерон, Сенека, Марк Евреміт, Епіктет/.
Досократики.
Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес /близько 624
– 547 рр. до н. е./ – представник мілетської школи, його
небезпідставно вважають першим астрономом. Він вирахував дні сонцестояння та
рівнодення, визначив довжину року у 365 діб, прогнозував погоду за зірками,
завбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н. е. Фалес відомий також як
математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса вода – основа
і першопочаток всього сущого. Вода – джерело життя, але було б помилкою ототожнювати
воду Фалеса з сукупністю тієї фізичної реальності, природ води, котра тече у
річках, наповнює моря та озера. Вода для Фалеса – це не фізична речовина, а початок буття. Вода – це
символ життя, його філософська метафора. Тут слід зазначити, що метафоричність
філософських понять становить їх характерну рису.
Згідно з поглядами Анаксімандра /бл. 670 – 546
рр. до н. е./ в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція.
Ідея "апейрона" /в перекладі з грецької мови "невизначене",
"безмежне"/ не є відходом від конкретно-речових уявлень про
перворечовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан
буття. Безмежне, невизначене» неоформлене "дещо" утворює першооснову
космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три
основні етапи:
- на першому із "безмежного" виділяється "світовий
першопочаток", своєрідний ембріон Космосу;
- на другому відбувається розподіл протилежності початків – вологого і сухого, холодного та гарячого;
- на третьому етапі в процесі боротьби цих початків буття утворюються чотири
основні стихії. Це – вогонь /як поєднання гарячого і
сухого початків/, повітря /як поєднання вологого і теплого/, вода /вологого і
холодного/, земля /холодного і сухого/. В свою чергу із цих основних стихій
виникає усе розмаїття конкретних речей.
Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен /бл.
585
– 525 рр. до н. е./.
Першопочатком усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки
повітрю виникає і існує світ. Через те, що повітря має здатність
"згущатись" і "розріджуватись", утворюється вітер, хмари,
земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність
мікро - і макрокосмосу. "Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує
нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря". Тим самим
людина уподібнюється малому Всесвіту /мікрокосмосу/ такому ж цілісному і
різнобічному, як і великий космос /макрокосмос/ – світ в цілому. Людина – це уподібнення світу і існує нарівні з ним.
Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття", яке рівноцінне
Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа,
виявляється як світова душа /або дух/, завдяки якому космос існує як
цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку буття наочно
представлений водою, повітрям, "алейроном", особливої виразності
набуває у філософському вченні Геракліта /бл. 544 – 483 рр. до н. е./, який вбачав
першооснову світу у вогні. "Світ єдиний з усього, що існує – твердив Геракліт, – не створений ніким із богів і ніким із людей.
Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно
згасає". В цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й
діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і
закономірного згасання.
Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії, він виходець з
царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. Два імені
затвердились за Гераклітом: "Темний" та "Плакучий". Перше
він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова
утворювали різний зміст при різному читанні. В його творах зміст передавався
натяками, був переплетений метафорами та висловами, котрі потребували особливого
тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався
написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але
іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному
неважко зрозуміти і вознестись душею, Ім’я "Плакучий"
– затвердилось за Гераклітом в
наслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до
себе і ведуть нерозумний спосіб життя.
Фалес,
Геракліт та ін. шукають основу буття в матеріальних елементах природи /воді,
вогкі/ і тому тяжіють до матеріалістичної відповіді на основне питання
філософії. Одночасно поряд з матеріалістичними школами виникають філософські
школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.
Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська
група
– Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса
Піфагор /517 – 497 рр. до н. е./.
Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не
спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є
кількісне відношення – число,
але слід зауважити, що число для нас – це величина арифметична і математична, а для
еллінів – величина геометрична, що існує у
вигляді геометричних співвідношень
Так, одиниця – це точка, двійка – пряма /як можливість, що виникає із двох
точок/, трійка – площина,четвірка – тіло, або об’єм. Таким чином, перші
чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого
сприйняття. Сума цих чисел дає десятку /1+2+3+4=10/, яка для піфагорійців
служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у
взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2
: 1 – октава;
3 :2 – квинта, 4 : 3 – кварта. Таким чином, десятка виражає собор і
повноту звучання.
Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив, що
збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє
життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В бумові
Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між
людьми, у всіх проявах буття і людського існування – скрізь відшукує він гармонію, яка привносить у
все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться піфагорійцями як
чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона
стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість,
добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття – буття,
обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі,
але не може бути виділена як частина, або елемент. Міра будь-якої речі, якою б
малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку
космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос – це упорядковане буття, яке протистоїть
небуттю. Космос виникає із хаосу /ніщо, небуття/. Світ виникає з нічого і це
ніщо завжди присутнє у космосі.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у
"переселення" душ після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з
вченням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від
гріхів своїх, тому повинна вселитись у інше тіло, в якому продовжує свій шлях
до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона
звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення
грішної душі різноманітні: – піст,
вегетаріанство, релігійні обряди.
Представників
цієї школи називали елеатами. Це Ксенофан /565 – 473 рр. до н.е./, Парменід /кін. УІ
– У ст. до н. е./, Зенон
Блейський /490 – 430 рр. до н. е./.
Ксенофан поставив питання про початок буття як про "єдине" і єдине
він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і
безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і
насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується
з Гомером в тому, що боги подібні людям.
Богів не може бути багато. Якщо богів, було б два або більше, то один з них
повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він
наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать і конкретні міркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенсфан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього,
Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне,
несуперечливе, нерухоме, вічне має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна
форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії
кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості.
Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне
такс.: буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому
будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що "буття є , а
небуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда
чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: "думки – і
те, про що думка існує, тотожні," також тотожні мислемо і суще".
Розглядаючи проблему пізнання Парменід не заперечує існування "відчутного
світу ", який базується на сприйманні світу за допомогою чуття. Але
мислення настільки переважає чуття, що єдиносущним слід визнати лише мислиме
буття на противагу чуттєво сприйнятому буттю. З цих міркувань логічно випливає
"неістинність" руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу і тому не
може визнаватись справжнім буттям.
В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід
розглядати як початок і основу для розвитку метафізичного світогляду.
Послідовник і учень Парменіда – Зенон Елейський /бл. 490 – 430рр. до н. е./ намагається довести
справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить
неймовірність руху, множити і інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє
особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як
парадокси, або апорії /нерозв'язана суперечність/.
Апорії Зенона Елейського такі:
1/ "Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, дні в тому, де його
немає".
2/ "Дихотомія" /поділ на дві частини/ твердить, що рух не може
закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти
половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти
"половину половини" і так без кінця. За такою логікою рух не може не
тільки закінчитися, але й початися.
3/ "Ахілл і черепаха" формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не
наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона
теж проповзе якусь, хай і невелику відстань.
Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж
невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без
кінця.
4/ "Стріла, що летить" формулюється так: випущена з лука стріла
нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце, йдеться про
те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в
різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
5/ Апорія "стадіон". Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й
відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки
ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається,
тоді половина дорівнюватиме цілому.
6/ Апорія проти простору. Елейська філософія не допускає небуття, стверджуючи
що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності
простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ
і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це в
свою чергу повинно знаходитись ще в іншому просторі і так до нескінченності.
Але уявити нескінчену множину просторів, "вкладених" один в один
абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує абсурдної" уяви,
нереальний.
7/ Апорія супроти чуттєвого сприймання світу "Зерно, що падає". Якщо
під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки
береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми
нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного
знання, на них неможливо покладатися.
Зенон розробив систему доказів "від супротивного". Схема доказів
така: спочатку приймається припущення, що твердження, котре необхідно
спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться
наслідки, котрі суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми
апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху. Заперечення руху
базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість
і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він
оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази
шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву
негативної діалектики.
Переходячи
до вивчення другого, класичного періоду історії філософії Греції, звертаємо
увагу на діяльність софістів.
Софісти – це старогрецькі філософи середини V
– першої половини ІV ст. до н.
е. Протагор /480 – 410 рр. до. н. е.,
Горгій 480 – 380 рр. до. н. е. та ін. Слово
"софіст" означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів
красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує
наявність будь-якого об'єктивного а значить, і істинного змісту в людських
знаннях.
Основна проблема, котру вирішують софісти – це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми
Протагором: "є тільки світ гадки, світу сущого не існує". Світ гадки
відносний і суперечливий. Будь - яка істина відносна. Характер діяльності
софістів полягав у тому, вони повинні були навчити людину захищати будь-яку
точку зору , якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було
уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей .
Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами
приводило до таких тверджень: "хвороба – зло
для хворого і благо – для лікаря"; " смерть – зло для померлого, а для могильників – благо".
Софістами була започаткована тенденція "повороту до людини", яку
Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: "Людина є міра всім речам:
сущих в тому, що вони існують, і не сущих в тому, що вони не існують".
Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами:
"Про богів я не можу знати ні того, що вони є , ні того, що їх нема, ні
того, який вони мають вигляд". Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають
уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій
стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей
виконувати закони.
В період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували
риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором
у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий
спосіб життя подібно до тварин. Потім завдяки Прометею вона придбала вогонь та
ряд корисних умінь. Однак, ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не
дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало
їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі
започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно
оволодіти політичним мистецтвом, котрому може навчити софістика.
Сократ /49 – 399 рр. до н. е./.
Його внесок у розвиток філософської думки визначають як "сократівський
поворот" у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань
з космогонічної проблематики до теми людини. "Пізнай самого себе" – такою
є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому
контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу
проводив на площах, в палестрах, вступав у бесіди з кожним, хто бажав говорити
з ним. Стиль і характер цих бесід відображені в діалогах Платона, він
неодноразово вступав в суперечки з приводу визначення змісту таких понять як
благо, мудрість, справедливість та ін. В ході розмови Сократ ставив запитання,
отримував відповіді, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли
спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з
приводу цього, він відповідав: "Я знаю лише те, що нічого не знаю".
Політичні погляди Сократа грунтувались на таких засадах; влада повинна належати
кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом
управління державою. Виходячи з цього він суворо критикував афінську
демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що в тому, що він на
практиці довів значення діалогу як основного методу винайдення істини. Загибель
Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша
версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія.
Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від
втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс
йому народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося декілька філософських шкіл його послідовників
– кіників,
кіренаїків та мегариків.
Кіники /від гр. "кінос" – собака/
– засновник школи Антисфен /бл.
435
– 370 рр. до н. е./. Назву ця
школа одержала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її
представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби
до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно по природі,
звільнившись від культурних традицій, розкоші та надмірностей. В легенді
збереглася розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив по вулицях
Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав:
"Шукаю людяну".
Кіренаїки. Засновник школи Аристипп з Кірени /бл. 435 – 360 рр. до н. е./.
Сутність вчення: "людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у
полоні афекті та почуттів". На основі цього вони захищають позиції
одержання насолоди від життя /гедонізм/. Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у
Епікура і його послідовників.
Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари /жив між 450 – 380рр. до н. е./. Він стверджував, що
існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків
засновується на тому, що суще одне, але потрібно мати на увазі, що існує багато
імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд
сформульованих ними логічних парадоксів: "Купа", "Лисий",
"Рогатий" і т. ін. Суть парадоксу "Купа" полягає в
наступному: якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з'явиться
купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини
"Лисий": якщо волосся випадає з голови по одному, то з якого моменту
людина стає лисою? "Рогатий": ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти
не губив, значить, ти рогатий. Мегорська школа відіграла значну роль у розвитку
логіки.
До класичного періоду належить також діяльність філософа Демокріта. Демокріт
/460
– 370 рр. до. н. е./
– один з найвідоміших
старогрецьких філософів-матеріалістів, учений енциклопедист. Він є
основоположником матеріалістичної лінії в філософії. У вирішенні проблеми буття
проголошує наявність двох початків: атомів і пустоти. Атоми розрізняються за
величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує,
вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати без них, самостійно. Кількість
атомів, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі.
Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків
головним питанням було – "із
чого" виникають усі речі, то у Демокріта – "в силу чого". Він стверджує, що
ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним
рухом атомів і зіткненням їх.
В теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий
досвід нам дає "темне", неповне знання і лише мислення здатне дати
точне і повне знання про навколишній світ. Переконання у тому, що людські
відчуття не спроможні дати істинні знання, знайшло своє відображення в
історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом
Демокріт в кінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого
/споглядального/ досвіду.
За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полягає в
наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу
Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атомів душі полишають її і
розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, – це особливі з'єднання вогненних
атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж невічні. Вони здатні позитивно або
негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав
демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії вважав «наявність у
громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою. "
Платон /427 – 347 рр. до н. е./. Якщо
Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму /лінія
Демокріта/, то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи
ідеалізму, яка одержала назву – лінії Платона. Він перший визначив філософію
як науку, що будується на абстрактних поняттях /ідеях/. Картіппя у Кратіла та
Сократа. Заснував свою школу в Афінах – Академію.
Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається 334
діалогів "Апологія Сократа" і 13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грунтується на
ідеалістичному розв'язанні основного питання філософії. Первинним у бутті
виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій.
З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у
найбільш можливій повноті цього вияву. Що ж до матерії, то зона являє собою
"нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно
співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього
чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось
"чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за
Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової
обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять
копію якогось оригіналу, його "тінь", цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес
пригадування /по гр. "амнезис"/душі. Такою здатністю наділена тільки
людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у
тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна
пригадати забуте. Розглядаючи таке пізнання, Платон використовує притчу про
печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до
печери, на стінах якої очі бачать гру тіней, Здатні бачити усе життя лише тіні,
не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми
предметами.» Тіні – це результат сприймання світу почуттями.
Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей – можливе лише за допомогою розуму. Методами
пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як
здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо
геометрія/ здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ
ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине
ціле. Індивідуальна добродійність і
суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.
Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого
править узгодженість окремо людської добродійності з державним ладом в цілому.
Розглядаючи форми державності, – Платон визначає дві "правильні"
– монархію та аристократію, сюди
відносить і демократію, якщо остання дотримується законів; чотири
"неправильні" – беззаконну
демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави
Платон розробляє у діалозі "Держава". За своїми основними рисами
ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це "правління кращих"
/аристократія/.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні
і кваліфіковані люди /філософи/. Саме. в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про
роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.
Арістотель /384 – 322 рр. до н.
е./
– провідний філософ класичного
періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у
Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського,
створив свою філософську школу - Ліцей.
Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона.
Критика ця мала принциповий характер: "Платон мені друг, але істина
дорожча". З точки зору Арістотеля, суще не може існувати окремо від речей.
Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає
як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна
мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо
мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до живої істоти
матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра забезпечує єдність і цілісність
всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, активний початок, тоді як
матерія – пасивна. Матерія подільна до нескінченності,
форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає
чисту /очищену, звільнену від матерії/ форму. Врешті-решт Арістотель здійснює
відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма – це
вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому
якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що
Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя
десятками століть залучали його до фундаторів богослов'я /поряд з Платоном/,
оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного,
але всемогутнього бога.
Підбиваючи підсумки старогрецького вчення про буття, можна зробити гіркі
висновки: для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох
початків: буття і небуття – у
Парзненіда, атомів і пустоти – -
у Демокріта, ідеї і матерії – у Платона, форм і матерії – у
Арістотеля. За допомогою цих двох початків філософи намагались пояснити буття
світу та людини, і другий важливий момент: старогрецькі мислителі як
матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їх погляди були спрямовані .на
розкриття таємниць природи, космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить
знати загальне, бо воно є першопочатком за своїм буттям. Універсалії
/категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і
роблять її пізнаною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність,
кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.
Арістотель - фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні
закони логіки:
1. Закон тотожності.
2. Закон усунення протиріччя.
3. Закон вилучення третього.
Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну
філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було
систематизовано близько 200 наявних на той час державних об'єднань
– грецьких полісів. Узагальнення
науково - природничих знань дано Арістотелем в трактатах "Фізика .
Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність
філософії для конкретних наук /метафізика – це
філософія, яка існує понад фізикою/. У
трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається
практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Арістотель
– фундатор етики евдемонізму,
згідно з якою найвище благо людини – щастя /на відміну від етики гедонізму
– філософії насолоди /. Щасливою
людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя.
Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між
людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та
інтелектуальні.
Людина – це суспільна тварина, яка наділена
душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів,
Арістотель вважав природним відношення "раб – господар", але рабами повинні
бути не елліни, а варвари.
Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий
– класичної філософської думки
– близько 100 років. Останній,
третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається з кінця ІУ ст. до н. е. і закінчується у У
– УІ ст.н .е. Цей період охоплює
близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох
основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці /засновник
Епікур/, скептики/ Піррон/, стоїки /Зенон із Кітіону/. Для мислителів
елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється
із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке
потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку
філософії у 529 р. н. е., коли указом візантійського імператора Юстініана були
закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам була заборонена їхня
діяльність.
Епікур /341 – 270 рр., до н. е./
філософ – матеріаліст,
афінянин, заснував свою школу "Сад".
Епікур розділяє своє вчення на три частини – "каноніку" – вчення
про пізнання, "фізику" - вчення про природу та "етику".
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються
із неподільних часток - атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми
розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте,
на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони
можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним
розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі.
Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа
на Вітер. Будь - які тіла, що колись виникли,з часом розпадаються, а разом з
ними і людська душа. "Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є,
то смерті ще нема, а коли смерть настане, – нас уже нема". Погоджуючись з думкою усіх
людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм
поклонятися і не чекати від них допомоги.
В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків
– Аристіпа: насолода – єдине
благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб
уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у
суспільних та державних справах . Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з
забобонами, а також з релігією , яка вселяє в людину страх перед смертю.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і
засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання
виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав
на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму.
Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар /99
– 95 рр. до н. е. /. До нас
дійшла його поема "Про природу речей", у якій він послідовно виклав
свою матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон
із Кітіону. /бл. 336 – 264 рр. до н. е. /.
Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості.
Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії
поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм
морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії "вільного
поводження", досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага,
потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах
дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в
сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей мас місце
індивідуалізація людини, підняття Її відповідальності за свої дії.
Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість
альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує
невблаганна необхідність /фаталізм/, вчать стоїки, і немає можливості
протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому
світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але
"мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить". Мудрість дозволяє стримувати
афекти /чуттєві пориви/, але для цього слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна
виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – апатію
/відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство/. В плані
наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в
філософії, як скептикам. Засновником скептицизму був Піррон /бл. 360
– 270 рр. до н.е./. За
переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і
вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і
звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі
навколишнього світу.
Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в
переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали
занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в
період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на
віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму – агностицизм, який висував тезу про принципову
неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.