В
Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Він був представлений
поглядами таких філософів: Ф. Бекона, Т. Гоббса, Д. Локка та ін.
Матеріалізм цього часу – це
не стихійний матеріалізм старо-давнього світу, а матеріалізм, який спирався на
великі відкриття природничих наук.
Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес
механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад
вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів
до вивчення світу із його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс
багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження
оптичного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з
природознавства в філософію потреба "зупиняти" історичний процес,
розглядати його по частинах привела до історичної обмеженості цього часу
– пізнання метафізичного способу
мислення. Тому весь матеріалізм ХУІІ – ХУІІІ
століть носив переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії
того часу. Якщо і були якісь діалектичні здогадки, то вони були все ж в рамках
діалектики руху, а не розвитку.
Але якщо потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до
необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, в тому числі і філософії, і
перш за все таких її розділів як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому
другою характерною ознакою розвитку філософії
Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе
протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання – емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм /з грец. – досвід/ – це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий
досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм ХУП
– ХУІІІ ст. сформувався як
матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід
об’єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з’являється
суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю
суб’єктивний досвід /Берклі, Юм/.
Раціоналізм /з грец. – розум/ – філософський напрям, який визнає розум основою
пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму
/наприклад, інтуїтивізму/, так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють /чи
підтримують/ як матеріалісти /Спіноза/, так і ідеалісти /Лейбніц/.
Родоначальником раціоналізму є дуаліст Декарт.
Далі
слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу.
Ф. Бекон /1561 – 1626 рр./ – родоначальник нової форми
англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки; саме він
сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей;
матерія, за Беконом, перебуває у русі, під
яким він розумів активну внутрішню силу, "напругу" матерії і
назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями
матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуванною проблемою:
як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.
Раніше ми говорили про те, що Бекон обгрунтував , теорії пізнання принцип
емпіризму. З цього принципу він виводить
пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко
дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних
положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних
індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему
"ідолів", тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання
істини /ідоли роду, печери, театру та ринкової площі/.
В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його
знаменитий афоризм "Знання – сила"
виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка приносить людині
практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але в
подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування
двох істин: божественної і світської.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником
абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків
суспільства того часу. Головкою роботою Ф. Бекона, є "Новий
Органон".../1620 р./ /ніби на противагу основної роботи Арістотеля -
"Органон"/.
Р.Декарт /1506 – 1б50 рр./
– видатний французький філософ,
фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні роботи Декарта – "Рассуждение
о методе", "Метафизические размышления", "Начала
философии" та ін.
В історії Нової філософії Декарт займає особливе місце як творець дуалістичного
філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання
одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла.
"Світ, стверджував Декарт, – складається
з двох незалежних субстанцій – духовної
і матеріальної". Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а
матеріальної – протяжність в довжину, висоту і глибину.
Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І
справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від
одної. Тому Декарт вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їх єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто
виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і
апріорно існують в розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи: це уявлення про розум як
вищий спосіб досягнення істини /розум всемогутній і непогрішимий, вважав
Декарт/; і друге: правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання
від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав
його від емпіричного ступеня, як єдиного джерела інформації про світ і цим
штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто
раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не
розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять,
Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх
наукових знань повинні бути "вроджені ідеї". Вони, на думку Декарта,
скриті в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо
основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода
на шляху вирішення питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок в подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза /1632
– 1667 рр./. З точки зору
Спінози світ – це нескінченна природа, матеріальна субстанція
/від лат. – сутність, основа/,
яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є
своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є
причиною самої себе, має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй
властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування
чогось іншого – бога, духу і т.п. Поняття субстанції Спінози є
дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому
розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розпитку філософії мало вчення іудаїзму Спінози.
Згідно з ідеї бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього
логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через
пізнання бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до
богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної
субстанції, Спіноза помилково стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого
вчення, що допускає наявність мислення у всієї матерії, в тому числі і неживої.
Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи,
зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шард.
Д. Локк /1632 – 1704 рр./. Вклад
Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все, з подальшою розробкою і
обгрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають
чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про "вроджені
ідеї" і доводи, що людський розум від народження є "tabula rasa"
– тобто чиста дошка. Все, що ми
знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і
зовнішній:
внутрішній – це джерело знань про внутрішній світ людини;
зовнішній – це джерело постачання інформації про
об’єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку
ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні
особливості, заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що
матерія невичерпна не тільки кількісно, але
й якісно.
За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою,
рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості як колір, смак,
запах, звуки – вторинні, вони є
суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка
ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс /1588
– 1679 рр./, представник
матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні
речі, а загальні поняття – це
лише імена речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох
типів: один – це результат
сприйняття, другий – це знання про імена речей. Джерелом
другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування
вроджених ідей, Гоббс в той же час заперечував існування субстанції, бо був
номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план
висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в
нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ – це геометричне місце точок, площин і
тіл. Людина – це машина з природними властивостями. Держава
це "Левіафан" – чудовисько,
яке керує людськими долями. Свобода – -
це перш за все відсутність опору, а не "сутнісна сила" людини.
Змістовною і діалектично спрямованою є філософія німецького філософа
– ідеаліста Г. Лейбніца /1646
– 1716 рр./, великого математика
і логіка.
Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про
"одномірність" субстанції, Декарт – про
"двомірність" /матеріальну і духовну/, то Лейбніц відстоював
множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад.
Всі монади рухомі і взаємопов’язані, підлягають богом встановленій гармонії. Як
і багато інших філософів, він виступав за раціональне пояснення світу, вірив в
існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити
всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та не
бажаних протиріч.
Потрібно також зазначити, що матеріалістичні ідеї ХVІІІ століття зустрічали
великий опір з боку ідеалізму та релігії. В цей період починає розвиватись і
посилюватись суб'єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб'єктивного
ідеалізму цього часу були два англійські мислителі – Берклі та Юм.
Дж. Берклі /1684 – 1753 рр./ виступив з
обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування
матерії і стверджував, що речі існують по стільки, по скільки вони сприймаються
почуттями. Весь світ, за Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас
богом.
Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм /1711 – -1776
рр./, але іншим шляхом. Він стверджував,
що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить
в основі речей - дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами
існує причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі
пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким
чином, філософія Юма є не стільки суб’єктивно-ідеалістичною, але й агностичною.
Просвітництво
– культурно-історичний термін /вперше використали
Вольтер і Гердер/, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої
полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво
є продовженням гуманістичних тенденцій ХІV – ХV
ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням
просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи
суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні
форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під
впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах західної Європи, які
сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.
Вважається, що Просвітництво виникло в Англії під впливом ідей Д. Локка /1632
– 1704 рр./, який створив вчення
про державу, владу і право. Локк власне і розробив концепцію так званого
громадянського суспільства, згідно з якою люди утворюють державу тому, що
природний стан людини ненадійний. Мета утворення держави – збереження свободи і власності. Локк вперше висунув
ідею про необхідність розподілу державної влади.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом
реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск’є /1689 – 1755 рр./, зокрема його "Перські
листи" та "Дух законів", де він методом порівняльного аналізу
описує типи державного устрою. Загалом,
Монтеск’є висував ідею величезного значення географічного фактору
/територія, клімат, родючість землі і т.п./ в розвитку суспільства. Але він не
заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск’є проголосив ідею
загального миру.
Ф. Вольтер /1694 – 1778 рр./ в своїх
творах "Кандід", "Філософський словник" та ін. висував
ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви,
релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер – рішучий
прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що
він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель
визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого "освіченого
монарха", тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але
наприкінці свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є
республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж. -Ж. Руссо /1712
– 1778 рр./ написав праці
"Про суспільний договір", "Еміль, або про виховання" та
інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує
над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика цим наявних порядків
відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Взагалі Руссо помітно
схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить
він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй
раціоналізованості, поміркованості. Розподіл праці, який має величезне значення
для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність.
Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У
вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому
він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у
суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і
забезпечення повноти юридичних прав.
Французький
матеріалізм ХVІІІ століття має багато спільного з філософією Просвітництва, але
йому властиві й відмінні риси. Насамперед, його відрізняє одностайно
матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об’єктивно,
пов’язана з рухом, вказував Ж. Ламерті /1709–1751 рр./. Природа являє
собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. За Гольбахом /1723–1789
рр./ існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний, матерія існує в
просторі і в часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в чисто
механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини /атомів/. Разом з тим,
філософи заперечують будь-яку роль бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти спробували вирішити питання про по-ходження свідомості,
спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії /гілозоїзму/. К. Ламетрі
зробив спробу показати процес поступового переходу від тварин до людини,
показати їх схожість і відмінність. В трактаті "Людина–машина" Ламетрі
розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна
годинниковому механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша
кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
П. Гольбах в своїй праці "Система природи" послідовно розвинув
основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я,
виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють
механічні закони, що носять характер необхідності, отже, нема нічого
випадкового. Зверніть увагу на те, що така позиція зветься механічним
детермінізмом, оскільки закони руху і саме рух ототожнюються тільки з однією
його формою – рухом механічним.
Отже, що механіцизм з необхідністю призводить до метафізичних позицій, оскільки
все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це – спрощена,
вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро /1713–1784
рр./ дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи
діалектики. В його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається.
Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема
підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні
інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К. Гельвецій / 1715–1771
рр./ вказував на єдність особистого і суспільного інтересів. Людина–продукт,
але разом з тим і суб'єкт суспільних відносин, несе за них відповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину.
Мислителі вказували, що не існує такого способу правління, який би можна було
визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода –
до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства
і особливо моралі– просвітництво, виховання.