В
кінці ХУІІІ – першій половині XIX століття бурхливий розвиток філософії був
пов’язаний зНімеччиною.
Керуючись принципом діалектико-матеріалістичного детермінізму, потрібно
підкреслити специфіку та суперечливість соціально-економічного та історичного
розвитків Німеччини цього часу, що знайшло свій прояв в німецькій суспільній
думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де
буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими
європейськими буржуазними революціями, йшла часто на компроміс зі своїм
феодальним дворянством, а, з іншого боку, об'єктивно була зацікавлена в швидкому
розвитку капіталізму, продуктивних сил виробництва. Якщо у Франції, наприклад,
революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала
ідеалістична філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кантом, І.
Фіхтем, Г. - В.- Ф. Г егелем, Ф.Шеллінгом, Л. Фейєрбахом.
Родоначальником
німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724–1804 рр./. Його
теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується
60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими
проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення
сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він
стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі,
відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали
матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в
філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні
твори цього періоду: "Критика
чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика
практичного розуму" /1788/.
В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим
відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми
представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив
перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих
по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати
світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і
можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища
речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі"
стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір - час/ та апріорним
формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін., /.тобто таким формам які мають позадосвідне
походження/. Наступна сходинка пізнання –це розум, який, за Кантом, завершує
мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених
протиріччях – в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає,
що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що
складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму
вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки
діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно підвести студента до
розуміння того, що в філософії Канта чудернацьким способом поєднані матеріалізм
/визнання об’єктивного існування "речей в собі"/ та ідеалізм
/твердження про апріорні форми споглядання і розсудку/ з агностицизмом
/заперечення пізнання об'єктивної дійсності/. Це своєрідний компроміс між
матеріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він
багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання,
а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант
ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і
як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх
людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив /закон,
повеління/, що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки. Наявність
такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює
всезагальний моральний закон для суспільства.
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель /1770 – 1831 рр./. Якщо в
цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найбільш
відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно –ідеалістичної
системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу
побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему
тотожності мислення і буття. Основні роботи: "Наука логіки",
"Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія
права", "Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили
всі сфери життя –природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя,
логіка, право тощо.
Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і
духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в
перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно
–ідеалістично.
Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як
самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух,
абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує,
"відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу,
розвиваючись, породжує "суб’єктивний" Дух – людину, мистецтво,
релігію і найвищий прояв цього духу–філософію. Обґрунтовуючи ідею
розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу
пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель
перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є
вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і
об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин.
Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке
розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він. Гегель
приходить до формули свободи як "пізнання необхідності".
Розібравшись в цих питаннях, студент повинен зрозуміти сутність основного
протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним
методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу
при цьому на непослідовність його діалектики.
Вона вся була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного
і майбутнього. Гегель скрізь установив
абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі – людський
дух; в філософії права–конституційна монархія; в історії
філософії–філософська система самого Гегеля.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської
імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином
, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності
появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її "кінцем
німецької класичної філософії".
Глибоким
критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейербах /1804 –1872
рр./, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. В
світі нема нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої
себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена
свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його
попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха – це
ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно
матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах матеріаліст, а в розумінні
історії людства – ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм
релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала в той час, Фейєрбах
намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу бога буде панувати
культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі
риси як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. В центрі
філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і
глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоке, тільки як частину
природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, "панує"
над природою "шляхом покори її", в той час як людину слід розглядати
як єдність біологічного і соціокультурного, "як сукупність суспільних
відносин" /К. Маркс/.
Й.
Фіхте /1762 – 1814 рр./. Спираючись на суб'єктивно-ідеалістичний принцип
тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте,
характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що
знаходяться в єдності: суб’єкта /не – Я/ і об’єкта /не –Я/. Взаємодія цих
протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається
все багатство, різноманіття світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Логічним результатом
його вчення є соліпсизм /визначення конкретного Я і заперечення об'єктивного
існування інших людей/. Але серед нісенітниць суб’єктивно-ідеалістичних
міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через
взаємодію протилежностей. Це був важливий крок в розробці діалектичної ідеї про
джерело розвитку.
Суб'єктивний
ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя,
практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так
звана об'єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був
Ф. Шеллінг /1775 – 1854 рр./. Цінним в філософії Шеллінга було те, що виходячи з
теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно наявного
протиріччя "Я і середовище", показав діалектичний розвиток єдиної
природи і існування єдності живої і неживої природи. Намагаючись узагальнити
досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження
вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вище суб'єкта, природи і
духу, з якого виводилось як би перше, так і друге. За такий перший початок Шеллінг
приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму,
існує одночасно як суб'єкт – об'єкт, як абсолютна єдність
духовного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який
же механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг
висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних
ускладнень, але він не зміг відповісти на багато питань, за вирішення яких, як
ми бачили раніше, взявся Гегель.