Філософія
виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно – індійській, китайській
і античній, пройшовши довгий і складний шлях розвитку. Певним результатом її
розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, в які майже всі філософські
проблеми минулого досягли досконалості – найвищого рівня розвитку. Після її
занепаду в Західній філософії з’явилось багато шкіл і напрямів, які ставили і
вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії /після класичної
німецької/ виділяють такі періоди її становлення:
І-й період: з 40-х по 60-ті роки ХІХ ст. В цей період відбувається розпад
класичних форм ідеалізму. Широкого розповсюдження набувають ірраціоналізм,
неокантіанство, позитивізм, діалектичний і історичний матеріалізм.
ІІ-й період: з 70-х років ХІХ ст. по 1914 р. До зазначених напрямків
приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм-емпіріокритицизм, конвенціоналізм,
іманентна школа, філософія життя.
ІІІ-й період: з 1917 р. В 20-ті роки виникає неопозитивізм, неореалізм,
герменевтика, а в 60-ті роки – структуралізм, філософська
антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому
місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Марксистська
філософія, безумовно, важливий етап в розвитку світової філософії. В процесі
самостійної роботи доцільно ознайомитись з біографічними моментами життя та
діяльності Карла Маркса /1818 – 1883 рр./ та Фрідріха Енгельса
/1820 – 1895 рр./, які дають уявлення про основні напрями творчої та
суспільно-політичної діяльності засновників якісно нової філософії, нового
способу мислення. Маркс і Енгельс неодноразово згадували: що їх світогляд
формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо
важливий для розуміння процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс
і Енгельс. Найкраще уявлення про зміст марксистської філософії дає ознайомлення
безпосередньо з першоджерелами.
1932 року, майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше надруковані
"Економічно-філософські рукописи 1844 р. Ця праця має величезне значення
для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що продукують
принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства. Базуючись на ідеях
Фіхте та Гегеля про активну діяльність суб'єкта, Маркс вперше висуває ідею
діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким
чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і
суспільства, в основі якого лежить людська праця. Рукописи пройняті
гуманістичними розумами, аналізом глибинних причин дегуманізації буржуазного
суспільства. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, – головна
в цій роботі Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить
відчуження в матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежна гегелівській
точка зору, оскільки вона носить матеріалістичний характер. Маркс звинувачує
приватну власність в тому, що вона кінець кінцем породжує всі форми відчуження,
тому він займає позицію заперечення приватної власності, але не такого
заперечення, коли замість багатьох ВЛАСНИКІВ виникає один власник – держава,
яка експлуатує і поневолює людину. Маркс стверджує ідею про необхідність
перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного
індивіда, а натомість – в реальне "присвоєння людиною» відчуженого
від неї багатства", йдеться про все багатство - матеріальне і духовне,
тому людина вільного суспільства, де зліквідовано відчуженість, – ця
людина багата, багата різнобічними потребами; інтелектуально, морально і
фізично розвинена. Тобто це універсальна людина, яка живе в злагоді з
суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий "казармений
комунізм", який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки,
не дає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в
його "Тезах про Фейєрбаха". Суть матеріалістичного розуміння історії
викладено в першому розділі "Німецької ідеології" Маркса і Енгельса.
Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу наукового вирішення
питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії
спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній
людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створюють
індивіди, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепція суспільства,
основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'язаних
з ним форм людського спілкування породжених базисом політичної надбудови та
різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає підставу
Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму, як метафізичного,
споглядального, як такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя.
Принцип революційно-перетворювальчої практики потребував адекватного методу
пізнання – діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської
діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба
"поставити на ноги", тобто наповнити матеріалістичним змістом.
Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом в його працях
"Діалектика природи" та "Анти-Дюринг".
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув
послідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині –
це Й. Діцген /1828–1888 рр./ та Ф. Меринг /1845–1919рр./, у Франції –
П. Лафарг /1842–1911 рр./, в Італії – А. Лабріола /1843– 1904
рр./, в Росії – Г. В. Плеханов /1856– 1918 рр./, М. І . Зібер /1844 – 1888
рр./
–в Україні.
Г .В. Плеханов написав багато творів з історії філософії, історії релігії та
атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва і літератури,
в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Маючи рідкісну ерудицію,
Плеханов у захопливій і доступній формі роз'яснював найскладніші філософські
питання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи про
відмінність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов підкреслював, що
"Карл Маркс сказав про себе з повним правом, що його метод являє собою
цілковиту протилежність методові Гегеля", що гегелівська діалектика носила
непослідовний характер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він
глибоко роз'яснював положення про вічність матерії, основні форми її існування,
про рух, простір і час, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв
викладенню матеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню
процесу виникнення суспільних ідей та їх ролі. На багатому історичному
матеріалі досліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував
культ видатної особи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий з Марксом
і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багато зусиль для
його популяризації, палко захищав діалектичний метод. В 1879 р. опублікував у журналі " Слово"
статтю "Діалектика та її застосуванні до науки", де виклав
філософську частішу праці Енгельса "Анти-Дюринг". Під впливом
марксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріального
виробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль в розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін /1870– 1924 рр./, видатний
російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори –
"Матеріалізм і емпіріокритицизм", "Філософські зошити",
"Про значення войовничого матеріалізму", "Держава і
революція", "Три джерела і три складові частини марксизму" та
інші. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував
відмінність між філософським і природничим розуміння матерії. Значну увагу
приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності,
конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного
методу, закону єдності і боротьби протилежностей. В праці "До питання про
діалектику" розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку,
протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, підкреслював Ленін, це і є
теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому
свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.
Зверніть увагу на праці Леніна, присвячені державі, революції, класовій
боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і витлумачуються складні
суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць написані в
гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких відхилень від
марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за
можливе відхилитись від ортодоксальних положень, мотивуючи це зміною історичних
обставин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в
одні й окремо взятій країні – Росії–фактично селянській за
своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму в панівну ідеологію поглибився і
процес його перетворення на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес
завершився канонізацією всіх складових частин, в тому числі його філософської
частини–діалектичного та історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід
у світ так званого "Кратного курса истории ВКП/б/", який особисто
редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був
фактично оголошений неперевершеним
зразком творчого марксизму" і покладений в основу його викладання. Він
становив надзвичайно спрощену схему марксистської філософії, відхилення від
якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом
партії. Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики,
апологетичне знаряддя його рішень. Ситуація щодо цього змінилася в часи так
званої "хрущовської відлиги", але загальна схема, основні філософські
положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити
зовсім, тому зверніть увагу на те, що і в галузі марксистської філософії
працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П.В.
Копнін, Е.В. Ільєнков, В.Ф. Асмус, В.О. Лекторський та інші.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах колишнього СРСР
не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії. Критично оцінюючи
догматизм, самозвеличення "єдино наукової" філософії, небезпечну
претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в
марксистській філософії, як і в кожній філософії, є позитивні, раціональні
моменти, котрі не варто ігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю радянського
періоду, ця філософія зробила значний внесок у філософські питання
природознавства, логіки, історії філософії і культури, антропології та
екології, який знайшов гідне визнання світової філософської думки, їх треба
вивчати, відокремлювати істину від помилок.
В
історії позитивізму є три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Спенсер,
Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
- пізнання необхідно звільнити від всякої філософської інтерпретації;
- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками /кожна наука сама собі філософія/;
- в філософії необхідно прокласти третій шлях, який би подолав суперечність між
матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в
роботі "Курс позитивної філософії"; Г. Спенсером в 10-томнику
"Синтетична філософія".
Другий позитивізм виріс із першого. Його відомими представниками були:
австрійський фізик Мах, німецький філософ Авенаріус. До них приєднувався
французький математик А. Пуакаре.
Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності /тобто відносності/
наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини
реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна
реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від
світу.
Третя форма позитивізму– неопозитивізм, який має два
різновиди: - логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку
логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз
речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям визначає
мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені
недосконалістю мови та людського спілкування.
Філософія
життя /її представники – Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон,
О. Шпенглер та ін./. Це філософський напрям, який розглядає все суще як форму
прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку
можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя, головним є поняття життя. В залежності від
того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя.
а/ Життя береться в його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого
організму на відміну від штучного. Для цього напряму властива чітко визначена
опозиція "розуму", який розглядається як хвороба.
б/ Другий варіант філософії життя зв’язаний з космологічно -метафізичним
тлумаченням життя, життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу,
яка безперервно себе відтворює, біологічна форма є однією із життєвих форм.
Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
Філософська
антропологія – напрям в філософії,
якій претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про годину.
Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але
розв'язання її далеке від фінального, бо проблема людини – це проблема виникнення
живого взагалі в контексті загальної еволюції. Відправним ідейним фактором для
філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній
антропології.
1. Біологічна /Гелен, Лоренц/
2. Функціональна /Зіммель, Кассірер/
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина
– це біологічно недосконала тварина,
непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.
Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинктами, "не
завершена" і "незакріплена" в своїй тваринно-біологічній
організації. Звичайно, що це складне науково-світоглядне питання, розв'язання
якого залежить від рівня розвитку науки - аналізу великого масиву фактичного
матеріалу, що підтвердить або спростує уявлення про еволюцію людини. Достовірно
стосовно цього можна сказати, що завдяки успіхам медицини, соціальної гігієни,
прогресу взагалі адаптичні потенції людини значно знизились, а деякі з них
зовсім не функціонують.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність -
інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю, як істинно
людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від
одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної організації, а
остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
Герменевтика
/фундатор – В. Дільтей/.
Кожна формальна система має багато інтерпретацій, пояснень. Мова як знакова
система будь- якої природи, є однією з таких систем.
Мова складається із літер, сполучення яких дають слова, а з них – речення, тексти. Ми розуміємо не звуки,
символи, а зміст речень, текстів. Це зробити нам допомагає герменевтика.
Герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна
операція у герменевтиці – розуміння. Процес розуміння являє
собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з
різних боків:
- семантичного;
- логічного;
- психологічного;
- гносеологічного;
- соціологічного;
- математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір
автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила
співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мета і методи
герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічних
факторів дуже часто не досить для адекватного розуміння змісту того чи іншого
тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення
різних методів для аналізу текстів дає можливість для більш повного розуміння
їх змісту.
Але треба пам'ятати, що герменевтика створює зовсім новий зміст об'єкта своєю
інтерпретаційною діяльністю. Мова оголошується "творчою і виробничою
силою", тому що текст є "об'єктивною самостійністю" по
відношенню до будь-якого суб'єкта, включаючи автора і інтерпретатора. Він
/текст/ піднімається до рангу герменевтичної автономії.
Структуралізм
виник як напрям в зв'язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного
до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і
математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів
зводиться до наступного:
1/ Виділення певної множини об’єктів /масиву/, "корпусу" текстів, в
яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2/ Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення
зв’язують однорідні пари елементів.
3/ Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
4/ Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на.
практиці.
Екзистенціалізм
виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в
усьому світі, особливо серед інтелігенції. У джерел цієї філософії був
С.Керкегор /1813– 1855рр/, а серед російських філософів – М.О. Бердяєв /1884–
1948 рр./ Основною категорією
екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з
суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття
суспільства в цілому заперечується. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути
пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, внаслідок чого
людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє
людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ
індивіда, його свободу.
Жити як всі – значить, втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси
пафос конформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів /Сартр, Камю/.
Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності.
Екзистенціалісти не визначають ніяких загальних принципів моралі, вони
вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи
аморальним.
Неотомізм.
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи
його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггефа,
Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування
природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої
діяльності бога та об’єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і
буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Він створив усе із нічого.
Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але
вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних
відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одну. Вони не
антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі
/бога/. Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не
осягнеш розумом. Знання, що здобуті і за допомогою розуму, повинні бути
постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при
цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в
цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
Ірраціоналізм
– філософське вчення, яке відстоює обмеженість
раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як
основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з
раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг – одкровення, Шопенгауер – волю, К’еркегор – екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, що
суспільство через свою складність, неорганізованість, непізнаване. Замість
принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип
індетермінізму, тобто безпричинності.
Картина
розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий
напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що
розглядають людину з точки зору психоаналізу,
розробленій в основному на біологізаторській основі. Основоположниками
цього напряму є З. Фрейд та Е. Фром /неофрейдизм/.
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і, перш за все енергію сексуальних потягів
/лібідо/, яка виливається в нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли
відсутня реалізація цих потягів. Е.Фром соціалізує факт соціальної напруженості
іншими, більш широкими причинами, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів.
"Воно" /Id/ –
архаїчна безособова частина психіки, "Над – Я" – /Super Ggo) – установка суспільства і "Я"
/Egor/. Свідоме "Я" виступає
як поле боротьби між "Воно" і "Над – Я", яке витісняє егоїстичні імпульси зі
сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх в сферу підсвідомого.
Існують кілька різновидів, які одержав назву неофрейдизму, зокрема це
біологізаторські теорії, пов’язані зарахуванням зовнішніх факторів, та
культурно - соціологічні. Наприклад, у Е.Фрома замість "лібідо",
критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально - культурні
фактори, замість сексуальних, як у З.Фрейда.
Підбиваючи підсумки по всій темі, слід зробити висновок про багатогранність і
багатопроблемність сучасної філософії, її гуманістичну спрямованість.