Як було визначено в темі № 1, філософія є різновид
світогляду, предметом якого є загальне в системі "людина-світ". До
даної системи включаються такі відношення: онтологічні, гносеологічні,
аксіологічні, предметно-перетворювальні та ін. Відповідно все розмаїття проблем
філософського світогляду можна звести до п’яти великих груп: 1) онтологічні;
2) антропологічні; 3) аксіологічні; 4) гносеологічні; 5) праксеологічні. Більш
детально галузі філософського знання, їх
функції знайшли відображення у невеликій схемі:
Систематизація основних
галузей філософії
|
№ з/п |
Галузь філософії |
Предмет осмислення |
Функція |
Аспект рефлексії світогляду |
|
1 |
Онтологія |
Світ |
Онтологічна |
Як можлива людина з її свідомістю у цьому світі? Яким
має бути світ? |
|
2 |
Гносеологія |
Пізнання |
Гносеологічна |
Як можливе адекватне пізнання? |
|
3 |
Аксіологія |
Ціннісно-орієнтаційна діяльність |
Аксіологічна |
Як можлива реалізація життєвого сенсу, ключових
цінностей? |
|
4 |
Праксехологія |
Перетворювання |
Праксеологічна |
Як можливе ефективне перетворення? |
|
5 |
Соціальна філософія (філософія історії) |
Сукупна людина (суспільство) |
Соціально-історична |
Яке співвідношення суб’єктивного та об’єктивного,
скінченного та нескінченного в суспільстві? |
|
6 |
Філософська антропологія |
Людина як цілісність |
Антропологічна |
Яке співвідношення суб’єктивного та об’єктивного,
скінченного та нескінченного в людині ? |
|
7 |
Методологія |
Загальні підходи до розуміння світу (сукупність
методів) |
Методологічна |
Які типи філософствування адекватно відповідають
предмету філософії? |
|
8 |
Історія філософії |
Типи філософії і філософської діяльності |
Метафілософська |
Чи є загальні закони, принципи формування і розвитку
різних історичних типів філософського знання? |
|
9 |
Філософія релігії |
Релігійне ставлення до світу |
Релігійно-філософська |
Чи можливе існування в світі божественного? |
|
10 |
Філософська логіка |
Форми і закони мислення |
Логічна |
Чи є універсальні способи мислення? |
|
11 |
Етика |
Спілкування |
Етична |
Як можливе людське спілкування? |
|
12 |
Естетика |
Естетичне опанування світом |
Естетична |
Як можлива діяльність за законами краси? |
Онтологія
описує категоріальний "кістяк" світу і будь-якого явища в ньому.
Гносеологія осмислює чуттєві, логічні, інтуїтивні та емоційні шляхи адекватного
істині пізнання. Аксіологія обгрунтовує набуту систему цінностей і життєвих
сенсів. Соціальна філософія аналізує категоріальну картину суспільства
(сукупної людини), а філософська антропологія – людину, як цілісну
особистість. Філософія релігії осмислює певну релігійну (або атеїстичну)
картину світу і відповідні їй принципи поведінки людини. Історія філософії
потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив розвитку філософського
знання.
Сучасна філософія –
це не тільки різновид світогляду, а й система знання, яка претендує на
науковість. Як наука вона має свій специфічний предмет, методи пізнання,
систему категорій і закони, а також задовольняє певну практичну потребу.
Філософія є знання загального, що зближує її з наукою. Тому, що наука як і
філософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує філософію з наукою
також і те, що філософія прагне теоретично обгрунтувати свої положення, довести
їх, виразити в теоретичній формі. Наведена схема дає уявлення про структуру
сучасної філософії.
Існують 2 основних способи систематизації філософського знання: класичний і
некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські
системи, або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені,
закінчені, а некласичні системи не претендують на цілісність, закінченість,
замкненість. Світоглядний характер філософського знання становить головну його
специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст. Але гуманістичний
зміст філософії може відсунути на другий план, може й висунути на перший план,
наочно демонструючи свої гуманістичні чесноти. Міра "гуманістичної
насиченості" тої чи іншої
філософської позиції залежить головним чином від способу філософствування:
діалектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості,
націлісності на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на
"вічні проблеми". Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще
і тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому
"софійному" підходу відповідають слова Платона: "Я знаю, що я
нічого не знаю", а другому епістемному підходу відповідають слова
Арістотеля: "Платон мені друг, але істина – дорожча". Для
побудови системи філософії користуються такими принципами: монізму, дуалізму і
плюралізму. Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософських систем
може опиратися на ідею первинності матерії і вторинності свідомості. В цьому
випадку ми маємо справу з матеріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові
філософських систем може спиратись на первинність свідомості (ідеального) і
розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це – ідеалістичний монізм
(наприклад, філософська система Г. Гегеля). Філософські системи, які
заперечують єдиний початок у світі і будують концепцію світу на базі двох або
багатьох початків, отримали в історії філософської думки відповідно назву
дуалізму (Р. Декарт) і плюралізму (Г. Лейбніц).
Філософія, як наука, постійно потребує розв’язання проблеми систематизації
своїх категорій і законів. В епоху античності перший системний перелік
категорій склав Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість,
якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте був
лише перелік, каталог категорій, механічна сукупність у якій категорії не
підпорядковувались ніякому висхідному переконанню або закону, не пов’язані ні
одна з одною, ні із загальнофілософськими настановами. Ключові для нього
категорії – "матерія", "форма",
"причина", "ціль" не увійшли до цього списку. Таке
ставлення до категорій було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і
створив. Це була формальна логіка. Вона сприймає схожість і відмінність
предметів за їх зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до
якісно-зовнішніх особливостей їх. У філософії Нового часу грунтовну систему
категорії І. Кант. Їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілісність),
якість (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина,
взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Вона повніша від
арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя
категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. Але вона має серйозні
недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і
розвитку знання, зокрема джерело розвитку самих категорій, і, по-третє,
категорії Канта – це апріорні поняття людського розсуду, тобто дослідні
здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнання. Категорії
кантівської філософії лише підібрані і формально упорядковані, але не виведені
з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням
мислення, новою логікою, яку Кант назвав трансцендентальною. Іншу, динамічну
систему категорій навів Гегель. Він вперше ввів у розуміння категорій ідею
становлення. Категорії в такому розумінні вже не каталог, не таблиця, яка
спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов'язані єдністю походження і
розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його
необхідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну причину у розвитку
категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які
приховані у природі самого поняття, так що мислення в цілому постає як постійне
виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння категорій у Гегеля є
містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання,
а насамперед сходини абсолютного духу, таке тлумачення категорій диктувалося
новим способом розуміння, а також створеною Гегелем, діалектико - ідеалістичною
логікою, логікою мислення, яка розвивається із самого себе.
Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських
здібностей. Відповідно в неї змінюється зміст і призначення філософських
категорій; вони визначаються як загальні нормативи пізнавально -
світоглядського ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного
буття. За своїм джерелом, категорії –
це відображення суспільно розвиненого людиною реального предметного світу.
Оскільки категорії є відображенням об'єктивного в суб'єктивному, то вони мають
відношення і до об'єкта, і до суб'єкта, тобто є об'єктивними за змістом і
суб'єктивними за формою. Їхня суб'єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями
свідомості, притаманні тільки людині і мають смисл і практичну виправданість
лише у колі людського існування. Проте суб'єктивність категорій не означає їхню
довільність, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і
необхідні, отже, обов'язкові і примусові для мислення кожного окремого
індивіда. Загальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі, а
об'єктивність їх грунтується на колективному людському досвіді. Але завершеної
і загальновизнаної системи категорій не існує, хоча висхідні точки побудови
такої системи є. Це, насамперед, принцип відображення, який утверджує досвідне
походження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і теорії
пізнання, згідно з яким категорії діалектики є водночас і універсальними
формами буття, і універсальними формами пізнання; принцип відповідності
історичного і логічного, який вимагає розглядати логічну послідовність
категорій відповідно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі
загальноприйнятої класифікації категорій, хоча основа для такої класифікації є –
це фундаментальні принципи діалектики –
принцип універсального зв'язку і розвитку. Категорії, що відображають
усталений план буття і свідомості, умовно можна назвати зв'язками структури, і,
навпаки, категорії, що відображають мінливий план буття і свідомості, – зв'язками детермінації. Що стосується
законів, то вони відображають сутність розвитку і послідовно відповідають на
такі суттєві питання: Який механізм розвитку? Яка причина розвитку? В якому
напрямку іде розвиток? Загальновизнаними є такі закони: закон єдності і
боротьби протилежностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;
закон заперечення заперечення.