розділ  6. КРИТЕРІЇ ЧЛЕНСТВА ТА УМОВИ

ВСТУПУ ДО ЄС

 

6.1. Особливості запровадження безвізового режиму на шляху до вступу в Європейський Союз.

6.2. Використання Копенгагенських критеріїв членства при прийнятті країн до складу ЄС.

6.3. Механізм виконання умов Маастрихтської угоди в сучасних умовах.

 

 

6.1. Особливості запровадження безвізового режиму на шляху до вступу в Європейський Союз

 

Одним із завдань, які ставить перед собою українська влада під час укладення угоди про асоціацію, є підписання договору про безвізовий режим. Процес переговорів проходить не просто: маючи потужний авторитет і важелі впливу на Україну, Європейський Союз ставить низку непростих вимог; з іншого боку, Україна, перебуваючи впродовж багатьох років у процесі постійних безсистемних і незавершених реформ, напрям і втілення яких залежить від зміни кон'юнктури влади, втрачає вагу у відстоюванні власних інтересів та знижує ефективність виконання поставлених завдань.

Слід відмітити, що один із пріоритетних векторів зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу це координація спільної імміграційної політики (СІП) його держав-членів. Основними напрямами реалізації СІП на рівні ЄС є співробітництво країн-учасниць щодо питань, пов’язаних із регулюванням імміграції та наданням притулку; співпраця членів організації у сфері управління зовнішніми кордонами; кооперація правоохоронних органів держав під час забезпечення внутрішньої безпеки в межах Шенгенської та Візової інформаційних систем; співробітництво країн-членів у процесі імплементації спільної візової політики щодо третіх країн. Правовими інструментами реалізації спільної імміграційної політики ЄС у відносинах із нашою державою є низка міжнародних документів (укладених між Україною та Євросоюзом і між Україною та державами – членами ЄС), які регулюють співпрацю сторін у візовій сфері, зокрема: Угода про реадмісію осіб від 18 червня 2007 року; Угода про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 року та Угода про внесення змін до Угоди про спрощення оформлення віз від 23 липня 2012 року; План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 22 листопада 2010 року; двосторонні договори, котрі регулюють питання, пов’язані з наданням громадянам України можливостей пересування територіями окремих країн – учасниць Євросоюзу.

Водночас усі перелічені міжнародні документи є частиною зовнішніх правових інструментів співробітництва між Україною та ЄС стосовно реалізації візової політики Євросоюзу щодо громадян нашої держави. Вони мають вагоме практичне значення, адже завдяки імплементації положень цих договорів Україна має змогу зробити черговий крок на шляху до встановлення безвізового режиму з ЄС, послуговуючись спрощеним порядком здійснення поїздок громадян до його держав-членів і разом із цим удосконалюючи наявні процедури видавання віз. Окрім того, їхня реалізація сприяє подальшому розвитку відносин між Україною та Євросоюзом, інтенсифікації дво- та багатосторонніх контактів у різноманітних сферах співробітництва (соціально-економічній, культурно-гуманітарній тощо), гармонізації національного законодавства з відповідними нормативними документами ЄС задля приведення їхніх положень у відповідність з усіма правилами, умовами та основними процедурними аспектами, встановленими державами – членами Євросоюзу для на режим їхнього застосування. Зроблено висновок щодо їхньої затребуваності на шляху до запровадження безвізового режиму для поїздок громадян України до країн – членів ЄС та впровадження нашою державою окремих шенгенських acquis^[1].

Одним із правових інструментів імплементації згаданої політики є укладена 18 червня 2007 року Угода між Україною та ЄС про реадмісію осіб, яка врегульовує процедури, пов’язані з ідентифікацією та поверненням на батьківщину громадян України і третіх країн та осіб без громадянства, котрі потрапили на території держав – членів ЄС або перебувають там нелегально. Угодою передбачено звичайну і прискорену процедури реадмісії, визначаються документи, що підтверджують походження нелегального мігранта, встановлюються часові рамки виконання запитів щодо реадмісії тощо. Дієвими правовими інструментами у процесі лібералізації візового режиму між Україною та ЄС є укладені нашою державою та країнами – учасницями Євросоюзу угоди про місцевий прикордонний рух. Підписання цих міжнародних документів стало першим практичним кроком ЄС у відповідь на одностороннє введення Україною безвізового режиму для громадян держав – членів Євросоюзу. Адже згідно з Указом Президента України № 1131/2005 «Про встановлення безвізового режиму для громадян держав – членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації та Князівства Ліхтенштейн»  від 26 липня 2005 року з 1 вересня 2005 року було запроваджено безвізовий режим в’їзду в Україну та транзитного проїзду через територію України для громадян держав – членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації та Князівства Ліхтенштейн, якщо термін перебування їх в Україні не перевищуватиме 90 днів^[2]. Правовою основою для укладення договорів про місцевий прикордонний рух є Регламент № 1931/2006, ухвалений Європейським парламентом та Радою ЄС 20 грудня 2006 року задля спрощення руху осіб у прикордонній зоні на зовнішніх кордонах держав – членів організації з третіми країнами. Документ надав державам – членам ЄС повноваження щодо підписання двосторонніх угод про прикордонний рух із третіми країнами з метою запровадження єдиного режиму руху осіб у прикордонній зоні (п. 2 ст. 13).

Важливе значення для реалізації цих кроків також мала Політична декларація стосовно місцевого прикордонного руху – декларація Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії, яка міститься в Угоді між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 року^[3]. Відповідно до тексту декларації уряди Польщі, Румунії, Словаччини та Угорщини заявили про своє бажання розпочати переговори щодо укладення двосторонніх угод з Україною задля імплементації режиму місцевого прикордонного руху, визначеного Правилами Європейської ради, прийнятими 5 жовтня 2006 року, що встановлюють правила місцевого прикордонного руху на зовнішніх сухопутних кордонах держав-членів та доповнюють Конвенцію про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року між урядами держав Економічного Союзу «Бенілюкс» , Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки про поступове скасування перевірок на спільних кордонах від 19 червня 1990 року. У зв’язку з цим 2007 року Україна ініціювала переговорний процес щодо укладення двосторонніх угод про місцевий прикордонний рух, у результаті якого зі згаданими державами було підписано такі документи: Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про правила місцевого прикордонного руху від 18 вересня 2007^[4], Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про правила місцевого прикордонного руху від 28 березня 2008 року^[5], Угоду між Україною та Словацькою Республікою про місцевий прикордонний рух від 30 травня 2008 року, Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про місцевий прикордонний рух від 2 жовтня 2014 року.

Відповідно до цих угод громадяни України можуть реалізовувати своє право на свободу пересування територією прикордонної зони визначеної держави – члена Євросоюзу, якщо принаймні протягом трьох років постійно проживають у населених пунктах, розташованих уздовж державного кордону (тобто належать до категорії «прикордонні жителі» ). Вони мають право в’їздити на територію прикордонної зони та перебувати на ній за наявності дозволу на спрощений перетин кордону без будь-яких інших додаткових дозвільних документів. Дія угод поширюється на подружжя, неповнолітніх або утримуваних повнолітніх дітей (усиновлених чи взятих на виховання), а також на неповнолітніх або утримуваних повнолітніх дітей подружжя (усиновлених чи взятих на виховання), котрі мають змогу скористатися правом на спрощений перетин кордону України навіть за умови, якщо вони постійно проживали у прикордонній зоні менш як три роки поспіль. Документи передбачають низку критеріїв, яких громадяни України мають дотримуватися під час перетину кордону. Зокрема, такі особи не повинні становити загрозу для громадського порядку, внутрішньої безпеки, здоров’я населення чи міжнародних відносин держави, що приймає. Крім того, вони мають дотримуватися її законів та підзаконних актів. Будь-яке зловживання правилами, передбаченими національним законодавством країн – членів ЄС, із боку громадян України активує механізм санкцій, котрі можуть бути застосовані владними органами цих держав до наших співвітчизників. Перелік санкцій викладено в додатках до документів, якими передбачається дотримання громадянами України зобов’язань щодо виїзду з території держав – членів ЄС, а саме: можливість для міграційної служби висилати таких осіб; механізм заборони на в’їзд українських громадян до відповідних держав – членів Євросоюзу і перебування на їхній території^[6].

Вище досліджувані угоди про місцевий прикордонний рух містять низку спільних правових положень, які визначають правила та процедури перетину кордону громадянами договірних сторін. Ці приписи мають однакові зміст, форму та структуру, зокрема, стосуючись:

1) установлення збору за приймання і розгляд дозвільної заяви розміром 20 євро (ст. 9 угоди з Польщею; ст. 6 угоди зі Словаччиною; ст. 2 угоди з Угорщиною);

2) визначення умов використання дозволу (ст. 6 угоди зі Словаччиною; ст. 4 угоди з Польщею; ст. 2 угоди з Угорщиною);

3) можливості укладення угод на невизначений термін та внесення змін і доповнень до них (ст. 10 угоди зі Словаччиною; ст. 6 угоди з Польщею; ст. 8 угоди з Угорщиною) тощо.

Однак тексти згаданих документів також містять істотні відмінності. Наприклад, угода між Україною та Польщею, підписана 2008 року, є об’ємнішою, ніж відповідна угода з Угорщиною, укладена 2007-го. Адже, крім термінів «дозвіл»  та «жителі прикордонної зони» , в документі визначаються поняття «місцевий прикордонний рух»  та «прикордонна зона» . Згідно зі ст. 2 угоди під місцевим прикордонним рухом осіб розуміють регулярний перетин спільного кордону сторін жителями прикордонної зони однієї договірної сторони з метою перебування у прикордонній зоні іншої договірної сторони через громадські, культурні або сімейні справи та з обґрунтованих економічних причин, які відповідно до національного законодавства іншої договірної сторони не визнаються прибутковою діяльністю. У свою чергу прикордонною зоною вважається територія адміністративних одиниць договірних сторін в межах 30 км від спільного кордону.

Таким чином, точне визначення таких понять у міжнародному договорі необхідне з юридичного погляду, адже їхнє деталізоване тлумачення дає змогу громадянам прикордонних районів визначати частини території, в межах яких вони зможуть перетинати спільний міждержавний кордон за спрощеною процедурою і, відповідно, використовувати всі можливості перебування на них. Угода з Польщею встановлює чіткі умови перетину спільного кордону держав у рамках місцевого прикордонного руху. Зокрема, жителі прикордонної зони мають:

1) надати чинний дозвіл;

2) не належати до осіб, імена яких внесено до Шенгенської інформаційної системи з метою недопущення їхнього в’їзду на територію ЄС;

3) не становити загрозу громадському порядку, внутрішній безпеці, здоров’ю населення або міжнародним відносинам договірних сторін, а також жодній з держав – членів Конвенції про застосування Шенгенської угоди від 19 червня 1990 року. В протилежному випадку, в’їзд на територію цих країн для них має бути заборонений (ст. 3).

 Згідно з українсько-польським документом термін перебування в прикордонній зоні Польщі для громадян України становить 60 днів, а максимальний період – не більш як 90 днів (ст. 4), тоді як термін перебування у прикордонних зонах Угорщини та Словаччини для українців обмежується 30 днями. Угодою з Польщею передбачено формування організаційно-правового механізму реалізації цього міжнародного документа. Зокрема, згідно з п. 2 ст. 16 угоди створюється спільна комісія експертів, до компетенції якої належать питання, пов’язані з моніторингом виконання документа та вирішенням спорів, що постають під час тлумачення або застосування його положень. За потреби засідання спільної комісії можуть проводитися за запитом однієї зі сторін, хоча зазвичай її члени збираються раз на рік.

На відміну від двосторонніх документів, підписаних із Польщею та Угорщиною, угода України зі Словаччиною містить низку положень особливого змісту. Так, ст. 7 «Санкції»  передбачено можливість анулювання чи відкликання дозволу на місцевий прикордонний рух, а також запровадження обмежувальних заходів, передбачених національним законодавством прикордонної держави. Відповідно до положень ст. 8 «Порівняння у ставленні»  сторони забезпечують громадянам іншої договірної держави та особам, котрі користуються правом Євросоюзу на вільне пересування, а також громадянам третіх держав та особам без громадянства, які законно проживають у прикордонній зоні держави, таке саме ставлення, що надається жителям прикордонної зони їхньої держави. Тож угодою запроваджено національний режим щодо громадян, котрі проживають у при кордонній зоні іншої договірної держави. 17 липня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв Розпорядження № 655-р «Про схвалення проекту Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про місцевий прикордонний рух» ^[7]. А 2 жовтня 2014 року цю угоду підписано. Вона передбачає спрощений порядок перетину кордону мешканцями прикордонних областей України та Румунії, які проживають у межах 30-кілометрової зони по обидва боки від спільного державного кордону (на зразок положень угод нашої держави з Угорщиною, Польщею та Словаччиною). Загалом угоди про місцевий прикордонний рух установлюють спеціальний режим систематичного перетину кордону і перебування на територіях інших держав для громадян України, які є жителями визначених регіонів, що розташовані на кордоні з Польщею, Румунією, Словаччиною та Угорщиною, на підставі спеціального документа (дозволу) з метою підтримки родинних, соціально-культурних, туристично-оздоровчих та економічних відносин. При цьому сфера дії цих документів обмежується певним колом суб’єктів, оскільки поширюється лише на громадян України, котрі мешкають на прикордонних із сусідніми державами – членами ЄС територіях. Водночас укладення Україною таких міжнародних документів сприяє спрощенню процедури та порядку перетину кордону жителями прикордонної зони, тому є одним із важливих кроків на шляху до майбутнього запровадження безвізових поїздок до держав – членів Європейського Союзу для громадян нашої держави. У межах процесу лібералізації візового режиму між Україною та ЄС значно ширшою є сфера застосування та дії міжнародних нормативно-правових інструментів, які стосуються процедури видавання віз та порядку спрощення режиму пересування територією держав – членів Євросоюзу для всіх громадян України, зокрема Угоди про спрощення оформлення віз 2007 року та Угоди про внесення змін до Угоди про спрощення оформлення віз 2012 року. Порівнюючи зміст цих угод з положеннями двосторонніх міжнародних угод про місцевий прикордонний рух, варто підкреслити, що вони істотно розширюють перелік категорій громадян України, які мають право на оформлення безкоштовних і багаторазових віз, що сприятиме спрощенню процедур перетину кордонів держав – членів Євросоюзу. Однак і двосторонні міжнародні угоди про місцевий прикордонний рух, і угоди про спрощення оформлення віз 2007 та 2012 років є документами, ухваленими в межах процесу лібералізації візового режиму між Україною та ЄС, і відтак, лише способом імплементації нашою державою Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 22 листопада 2010 року. З другого боку, укладаючи міжнародні договори з ЄС та його державами-членами, а також розробляючи внутрішні нормативно-правові акти, на основі яких має відбуватися імплементація їхніх положень, Україна долучається до процесу виконання шенгенських acquis Євросоюзу, що, у свою чергу, створює передумови для забезпечення свободи руху її громадян територіями держав – членів організації. Наступним кроком у цьому напрямі має стати укладення договорів між урядом України та державами – членами ЄС стосовно мобільності працівників та взаємного визнання кваліфікацій, що передбачено Угодою про асоціацію між Україною та Європейським Союзом^[8].

На сьогоднішній день щодо ситуації безвізового режиму України – ЄС, то на думку аналітика із зовнішньої та безпекової політики УНЦПД Віталія Мартинюка: «В той час, як технічні вимоги ЄС щодо надання Україні безвізового режиму в основному виконуються, занепокоєння сьогодні викликає можлива загроза безвізовому режиму, викликана двома безпековими факторами: навалою біженців з Близького Сходу; можливістю потоку біженців з України. Між тим, свого часу загроза потоку шукачів притулку з країн Західних Балкан не стала перепоною для надання безвізового режиму з ЄС для Сербії, Македонії і Чорногорії з грудня 2009 року та Боснії і Герцеговина й Албанії з грудня 2010 року.

Звичайно, конфлікт на Сході України суттєво збільшив кількість українських біженців до ЄС. Так, станом на кінець жовтня 2014 року 8936 громадян України попросили міжнародного захисту в країнах ЄС, в той час як у 2013 року таких заяв було 885. Така небезпечна тенденція ставить Україну у своєрідну «групу ризику» .

Друга проблема - це навала біженців переважно із Близького Сходу, але й також з Афганістану і Еритреї. Цей потік людей, які втікають від війни, рухається через країни Західних Балкан, через країни з безвізовим режимом - Македонію і Сербію (більше 200 тисяч біженців).

Слід звернути увагу, що потік біженців розпочинається в країні-члені ЄС і Шенгенської зони – Греції. Тобто причина не в тому, що потоки біженців дістаються до центру Європи через країни, які мають безвізовий режим з ЄС. В результаті, у Євросоюзі питання про скасування чи тимчасове припинення безвізового режиму для країн Західних Балкан, у зв’язку з навалою біженців, не піднімалось.

Підсумовуючи, слід відзначити відсутність для України прямої загрози отриманню безвізового режиму з ЄС, викликаної міграційною кризою у Європі та небезпекою зростання кількості шукачів притулку з України. Рішення щодо безвізового режиму для України, за умови виконання вимог ЄС, матиме політичний характер.

Якщо Україна успішно і вчасно виконає План дій з візової лібералізації, м’яч буде перекинутий на поле ЄС, і тоді вже, посилаючись на досвід країн Західних Балкан, Україна зможе вимагати виконання Брюсселем своїх обіцянок - скасування віз для короткострокових поїздок українських громадян» .

 

 

6.2. Використання Копенгагенських критеріїв членства при прийнятті країн до складу ЄС

 

Можливість Європейських Співтовариств є передбачена в Статті 49 Договору про ЄС. Теоретично кожна країна може подати заявку на вступ до ЄС. Практика показує, що зацікавлена країна робить це після того, як Європейська Рада дає цій країні «політичний імпульс» .

Однак, кандидат повинен виконати для цього низку вимог. Першим критерієм є географічний критерій і випливає зі ст. 49 Договору про ЄС, яка каже, що «кожна європейська країна може подати заявку про вступ до ЄС» . Однак, як показує практика, виконання цього критерію не є настільки обов'язковим, що яскраво показує приклад із Туреччиною.

Реальність намірів України щодо вступу до ЄС вимагає поглибленого аналізу й порівняння законодавчо-правових, економічних, соціальних, екологічних та інших вимірів нашої країни з параметрами ЄС, а також оцінки їх відповідності євроінтеграційним принципам і проголошеній світовим співтовариством парадигмі сталого розвитку. Об’єктивний аналіз такої відповідності є однаково актуальним як для України, так і для європейського співтовариства, оскільки навіть просте фізичне збільшення системи ЄС ускладнює її, вимагаючи нових додаткових регуляторів, кожний з яких має обмежені можливості.

Проте вступ до ЄС не може бути самоціллю. Євроінтеграційні прагнення мають стати імпульсом до подальших демократичних перетворень в межах політичної системи, що існує в країні. На думку українського політолога В. Карасьова, найкращим «якорем»  для будь-якої влади, що гарантує її ефективність, громадянське, соціальне та економічне зростання, а також соціальний мир і спокій, буде демократія і політична конкуренція^[9]. З іншого боку, існують Копенгагенські критерії членства вступу до ЄС – вони передбачають виконання країнами-кандидатами певних умов. Серед них варто виокремити, перш за все, ті, згідно з якими країни-кандидати мають створити стабільні інститути, що гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист прав національних меншин.

Умови вступу до ЄС були визначені на засіданні Європейської Ради у Копенгагені, що проводилось 21-22 червня 1993 року: «Асоційовані держави Центральної та Східної Європи, які висловили таке прагнення, можуть стати членами Європейського Союзу. Вступ відбудеться, як тільки асоційована держава зможе взяти на себе обов’язки членства, задовольнивши необхідні політичні та економічні вимоги» . Ці вимоги отримали назву Копенгагенських критеріїв (Рис.6.1.).

Кожен з цих чотирьох критеріїв має низку субкритеріїв. Так, політичний критерій містить такі складові:

- забезпечення свободи парламентських та президентських виборів і виборів до місцевих органів влади;

- створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних засобів масової інформації;

- прийняття законодавства, що надійно захищає права меншин, створення відповідних установ;

- посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією;

- вирішення питань правового забезпечення та посилення боротьби з відмиванням коштів;

- створення надійних інститутів у сфері юстиції та органів внутрішніх справ, гарантії незалежності судової влади, поліпшення функціонування судів;

- захист особистих прав і свобод людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.6.1. Копенгагенські критерії

 

У рішеннях Європейської Ради у Люксембурзі, що відбулася 12-13 грудня 1997 р., зазначалося: дотримання копенгагенського політичного критерію є передумовою для початку переговорів про асоціацію.

Членство в ЄС з огляду на політичні стандарти вимагало від країни-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу і захист національних меншин. Майбутні країни-кандидати повинні були не лише закріпити ці принципи у своїх конституціях, а й послуговуватися ними у повсякденному житті. їхні конституції мали гарантувати демократичні свободи, в тому числі політичний плюралізм, свободу слова і свободу совісті; створити умови для нормального функціонування державних установ, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визнання важливої ролі опозиції у політичному житті.

З метою оцінки виконання країнами-кандидатами умов членства було запроваджено механізм регулярного моніторингу з боку ЄС виконання згаданих вимог, який покладався на Європейську Комісію. У своїх висновках вона виходила за межі формального опису політичних інститутів і відносин між ними й оцінювала, чи має демократія реальний характер. При цьому перевірялося, як захищаються конституційні права і свободи, зокрема, свобода слова в процесі діяльності політичних партій, неурядових організацій та засобів масової інформації.

Дві складові економічного критерію також мають низку субкритеріїв.

«Існування ринкової економіки»  (ця складова економічного критерію має бути задоволена до початку переговорів) оцінюється за допомогою аналізу таких чинників:

- рівновага між попитом та пропозицією зумовлена вільною грою ринкових сил; лібералізація цін і торгівлі;

- відсутність істотних перешкод для виходу на ринок (створення нових підприємств) та виходу з ринку (банкрутство);

- наявність правової бази, в тому числі регулювання права власності; виконання законів і контрактів;

- досягнення макроекономічної стабільності, в тому числі стабілізації рівня цін та стабільності державних фінансів і зовнішнього сальдо;

- наявність широкого консенсусу щодо основ економічної політики;

- достатня розвинутість фінансового сектора для спрямування накопичених коштів на інвестування виробництва.

«Спроможність впоратися з конкурентним тиском та дією ринкових сил у межах Європейського Союзу»  (ця складова економічного критерію має бути задоволена у середньостроковій перспективі - п'ять років) оцінюється за допомогою аналізу таких чинників:

- наявність діючої ринкової економіки з рівнем макроекономічної стабільності, достатнім для того, щоби суб'єкти приймали рішення в умовах стабільного й передбачуваного клімату;

- достатня кількість людських і матеріальних ресурсів, у тому числі інфраструктура (енергопостачання, телекомунікації, транспорт тощо), освіта і дослідження та перспектива діяльності в цій сфері;

- ступінь впливу політики уряду й законодавства на конкурентоспроможність через торговельну політику, політику конкуренції, державну допомогу, підтримку малих та середніх підприємств тощо;

- рівень і темпи торговельної інтеграції країни з Європейським Союзом перед розширенням (як обсяг, так і структура торгівлі з країнами-членами);

- достатня частка малих фірм у структурі економіки (малі фірми зазвичай отримують більшу вигоду від спрощеного доступу на ринок, а переважання великих фірм може означати більшу інертність у пристосуванні до умов ринку).

Європейська Рада у Копенгагені дійшла висновку, що країни-кандидати мають брати на себе зобов'язання членства в ЄС відповідно до цілей Договору про ЄС, у тому числі політичний, економічний і валютний союз. Від країн-кандидатів ніколи не вимагалося прийняти єдину валюту, але вони мали ще до вступу максимально підготуватися до повноцінної участі в економічному валютному союзі.

У цьому зв'язку необхідними умовами членства в ЄС були: адаптація частини права ЄС (acquis), що стосується економічного і валютного союзу, а саме, завершення лібералізації руху капіталів; заборона будь-якого прямого фінансування державного сектора через центральний банк чи через надання привілейованого доступу державного сектора до фінансових інститутів; відповідність Статуту центрального національного банку країни-кандидата Договору про заснування ЄС, у тому числі положенню про незалежність органів валютного контролю і підтримання стабільності цін.

Виконання цих вимог разом, а також стабільне здійснення належної економічної політики і проведення економічних реформ дають змогу країнам-кандидатам брати участь в економічному і валютному союзі без запровадження євро.

Передбачалося, що на момент приєднання нові країни-члени як учасники економічного валютного союзу мають діяти згідно з Розділом VII Договору про заснування ЄС, а саме: суворо дотримуватися цілей економічного валютного союзу; уникати високого бюджетного дефіциту і чітко виконувати відповідні положення Пакту про стабільність і зростання (ухвалений Європейською Радою у червні 1997 p.); адаптувати Статути національних центральних банків з метою їхньої інтеграції в європейську систему центральних банків; удосконалювати виконання критеріїв зближення (конвергенції).

Аналіз актів первинного законодавства Європейського Союзу спонукає до висновку, що досягнення відповідності Копенгагенським критеріям має чіткі хронологічні пріоритети. Спроможність національної економіки витримувати конкурентний тиск в умовах єдиного ринку та прийняття асquіs соmmunаutaire теоретично мають бути досягнуті на момент вступу до ЄС нової держави, тобто вже по завершенню переговорів між країною-кандидатом та Європейським Союзом (зауважимо принагідно, що основним предметом цих переговорів є визначення кількості та тривалості перехідних періодів, протягом яких новий член ЄС може не відповідати тим чи іншим окремим критеріям членства). Водночас відповідність держави першому копенгагенському критерію є єдиною передумовою для подання офіційної заявки про вступ до Євросоюзу та, відповідно, початку офіційних переговорів.

Стаття 49 чинного нині Договору про Європейський Союз дослівно зазначає: «Будь-яка європейська держава, що шанує принципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі» , а частина перша статті 6, у свою чергу, говорить про те, що «засадничими принципами Союзу є спільні принципи всіх держав-членів – свобода, демократія, шанування прав людини та засадничих свобод, верховенство права» . Договір про запровадження Конституції для Європи, покликаний згодом заступити Договір про ЄС, базується на тих же засадничих позиціях. Частина друга статті I-1 та частина перша статті І-58 майбутньої конституції Євросоюзу майже дослів- но декларують, що «Союз відкритий усім європей- ським державам, що шанують його вартості й віддані справі їхнього спільного поширювання» . Ці вартості перераховано в статті I-2: шана до людської гідності, свобода, демократія, рівність, верховенство права та шанування прав людини, зокрема прав тих осіб, що належать до меншин.

Можна подивитися на цю проблему й під іншим, історичним, кутом зору. ЄС за всю свою історію лише кілька разів відхиляв заявки про набуття членства в Союзі (а радше в Спільноті, оскільки Союзу тоді ще не існувало): 1987 року невдача спіткала Марокко, 1990 – Туреччину. Заради справедливості слід згадати й про відхилене Європейською економічною спільнотою клопотання франкістської Іспанії про асоціацію з ЄС та приєднання до Спільноти. Окрім випадку Марокко, що не відповідає засадничому географічному критерію членства в ЄС, і Іспанії, і Туреччині було відмовлено розпочати перемовини головним чином через авторитарність режимів, що правили в цих країнах на час подання заявок – після того, як автократії поступилися місцем цілком легітимним демократичним урядам – ЄС розпочав з цими країнами переговори про вступ.

Розрив між основними економічними показниками держав, за якими офіційно визнано статус кандидатів на вступ до ЄС (Туреччина, Хорватія, Македонія), а також тих, хто вже завершив перемовини про вступ і має невдовзі переступити поріг Об’єднаної Європи, та середніми показниками в Союзі, радикально більший за розрив між аналогічними показниками цих держав і України. Більше того, відсоток працездатного населення, задіяного у сільському господарстві (критичний для ЄС показник з огляду на спільну сільськогосподарську політику Спільноти), у нас значно більший, ніж у Туреччини чи Румунії, що за кількістю населення та територією складають разом з Україною трійку лідерів серед країн, що мають шанс і висловили бажання колись приєднатися до Євросоюзу. Задля об’єктивності слід нагадати, що Україна досягла таких показників, не маючи ані торгівельних преференцій, ані допомоги з боку ЄС, співмірної з країнами-кандидатами^[10].

Цілком очевидно, що копенгагенські критерії стосуються, насамперед, розвитку внутрішньої демократії та економіки. Тому не викликає сумніву, що євроінтеграційний курс висуває перед країною завдання внутрішнього характеру. У зв’язку з цим, щоб досягти європейського рівня життя, Україна має розпочати свою діяльність з вирішення основних проблем.

Держава повинна цілеспрямовано, послідовно управляти інноваційними процесами, необхідно, щоб було задовільне інституційне забезпечення інноваційних зрушень. Нормативно-правова база інноваційної діяльності має бути стабільною та несуперечливою. Ми повинні достатньою мірою використовувати інноваційний потенціал української науки та освіти. Наукова та науково-технічна діяльність мають добре фінансуватися. Слід пам’ятати, що мобілізація внутрішніх факторів розвитку національної інноваційної системи сприяє підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Це також відбувається за рахунок випереджального розвитку високотехнологічних галузей та виробництва наукомісткої, енергоощадної, експортоорієнтованої продукції. Ми маємо розвивати пріоритетні напрями – нанотехнології, ядерну енергетику, авіа-, ракето-, суднобудування. Мають створюватися на регіональному рівні спеціалізовані організації підтримки інновацій – технопарки, бізнес-інкубатори, технологічні фірми та кластери підприємств. Держава повинна стимулювати розвиток венчурного капіталу, лізингу. Україна може підтримувати національні корпорації, фірми, які претендують на роль глобальних гравців. Також ми можемо спеціалізуватися на наданні інтелектуальних послуг у галузі фундаментальних і прикладних наукових досліджень та професійної освіти^[11].

Для покращення економічного становища необхідно модернізувати традиційне виробництво, домагатися ефективності економіки. З розвитком економіки пов’язане забезпечення економічної свободи кожної людини. Треба враховувати, що з економічним зростанням відбувається збільшення номінальних та реальних доходів населення. Необхідно забезпечити зростання середньорічних темпів ВВП. Водночас мають залишатися високими темпи зростання інвестицій в основний капітал. Середньорічний рівень інфляції має бути знижено^[12].

До того ж треба брати до уваги, що зростання вартості робочої сили можна досягти не при безробітті, а при надлишку робочих місць. Слід зазначити, що в Україні існує потужний попит на послуги, який має мотивацію до подальшого розвитку. Потрібно, щоб продовжувався подальший прогрес у створенні повністю функціонуючої ринкової економіки, включаючи ціноутворення, контроль за державною допомогою, законодавче середовище, яке забезпечує чесну конкуренцію між суб’єктами господарювання^[13].

Щодо покращення соціального становища, то в основі державної політики подолання бідності та підняття соціального становища має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності. Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити спочатку добровільну, а через кілька років і обов’язкову – накопичувальну систему пенсійного забезпечення. Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і, врешті-решт, не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення. Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто її не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомоги і різних порогів доходу сім’ї) важливо забезпечити спрямованість допомоги саме на бідні верстви суспільства^[14].

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але існує і цілий ряд проблем, пов’язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім’ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім’ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов’язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно, можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або, навпаки, надання допомоги небідним^[15].

Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або самоадресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції^[16].

Таким чином, Україні належить подолати складний шлях до досягнення критеріїв, необхідних для повноправного членства в ЄС. Рух нашої країни має бути підкріплений сподіванням, що двері загальноєвропейського дому насправді відкриті для кожної європейської держави, яка відповідає копенгагенським критеріям. Майбутні члени повинні не лише забезпечити імплементацію до національного законодавства комплексу європейських правових норм і стандартів, а й застосовувати їх на практиці.

Інтеграція України до Європейського Союзу є складним процесом, який невідомо скільки часу ще буде продовжуватися. Це буде залежати, в першу чергу, від нашої держави – наскільки швидко вона зможе виконати всі умови ЄС, визначені для країн-кандидатів на вступ у Спільноту. Тому Україна повинна чітко і послідовно дотримуватись виконання цих умов, які визначені в її інтеграційній стратегії як основні напрями інтеграційного процесу. Перспектива членства у Євросоюзі є дуже потужним стимулом для проведення радикальних реформ в Україні.  Щоб зважитися на кардинальні перетворення у державі, потрібно мати глобальну мету, що може виправдати в очах населення шокову терапію, й досвідчених провідників, що готові розділити з реформаторами відповідальність за наслідки реформ.

Реальність намірів України щодо вступу до ЄС вимагає поглибленого аналізу й порівняння законодавчо-правових, економічних, соціальних, екологічних та інших вимірів нашої країни з параметрами ЄС, а також оцінки їх відповідності євроінтеграційним принципам і проголошеній світовим співтовариством парадигмі сталого розвитку. Об’єктивний аналіз такої відповідності є однаково актуальним як для України, так і для європейського співтовариства, оскільки навіть просте фізичне збільшення системи ЄС ускладнює її, вимагаючи нових додаткових регуляторів, кожний з яких має обмежені можливості. З точки зору керованості системи, її розширення повинно мати розумні межі. Адже економічний зміст інтеграції полягає у включенні нових елементів до старої, усталеної системи та в її кооперації з цими елементами для поліпшення її ж життєдіяльності. З огляду на це, необхідні переконливі докази, які б продемонстрували роль нових країн – кандидатів (у тому числі України) у відповідному процесі, а також міру їх наближеності та адаптованості до основних вимірів сталого розвитку країн ЄС.

Відсутність адекватної системи показників не дозволяє визначити реальний якісний стан рівня життя різних соціальних верств населення та здійснити їх структурне ранжування. Ефективна державна політика, спрямована на забезпечення досягнення відповідного життєвого рівня населення, може бути реалізована лише за умови всебічного врахування системної дії комплексу соціально-економічних чинників та застосування повної та репрезентативної системи показників оцінки рівня життя.

В умовах ринкової економіки підґрунтям соціального захисту населення може стати система соціальних нормативів, які одночасно відображають особливості соціальної системи та виступають інструментом регулювання тих чи інших процесів у суспільстві. Розробка та впровадження державних мінімальних соціальних стандартів має бути спрямована на фінансове забезпечення основних конституційних прав громадян, зміцнення фінансової бази та збереження єдиного соціального простору у всіх регіонах країни, тобто державні мінімальні стандарти повинні знайти своє відображення в державному та місцевих бюджетах і сприяти вирівнюванню соціального забезпечення громадян у розрізі областей, районів та інших адміністративних одиниць.

 

 

6.3. Механізм виконання умов Маастрихтської угоди в сучасних умовах

 

Маастрихтські критерії визначаються Маастрихтським договором, відповідно до якого створюється Європейський валютний союз(ЄВС). За цими критеріями оцінюється життєдіяльність фінансової системи держави, вирівнювання рівня цін і стабільність обмінного курсу. Метою критеріїв конвергенції є забезпечення того, щоб розвиток економіки в механізмі обмінного курсу ЄВС був урівноваженим і не створював напругу між державами-членами. Критерії стабільності державних фінансів (дефіциту бюджету і боргу) держава повинна також послідовно виконувати і після вступу в ЄВС.

Маастрихтські критерії об’єднують у дві групи – монетарну та фіскальну. До першої групи відносять критерії щодо рівня інфляції, обмінних курсів і відсоткових ставок, до другої – показники заборгованості країн.

Маастрихтський договір визначає такі критерії валютно-фінансової конвергенції, досягнення чи недосягнення яких визначається за результатами перевірки з боку Європейської Комісії (далі – ЄК) та Європейського центрального банку (далі – ЄЦБ):

1. Цінова стабільність. Рівень інфляції потенційного члена ЄВС за рік, що передував року перевірки, має не більше ніж на 1,5% перевищувати середній показник інфляції, який досягнуто в трьох країнах ЄС із найнижчими показниками інфляції. Нині відповідно до європейських стандартів інфляція повинна бути на рівні 2,6%. Для прикладу, рівень інфляції у Словенії, яка з 2007 р. стане ще однією країною Єврозони, у грудні 2005 року становив 2,4%. У той же час, в Естонії та Литві, строк вступу яких у зону євро перенесено на 2008 р., рівень інфляції становить відповідно 3,3% і понад 2,6%.

2. Фіксація параметрів фіскальної політики спрямована на те, щоб не допустити ситуації, за якої ЄЦБ буде вимушений проводити монетизацію боргу країни-учасниці валютного союзу і, таким чином, створювати передумови для виникнення інфляційного тиску на рівень цін.

3. Дотримання діапазону валютних коливань у межах механізму валютних курсів ЕВС. Діапазон складає ±15%. Держава повинна не менше двох років брати участь у механізмі обмінного курсу ERM 2 та зберігати стабільним обмінний курс своєї валюти відносно євро (наприклад, між Німеччиною та Нідерландами до вступу в ЄВС існувала двостороння домовленість підтримувати діапазон ±2,25%)/

4. Уніфікація довгострокових відсоткових ставок. За рік до перевірки рівень номінальних довготермінових відсоткових ставок (наприклад з державних цінних паперів) країни-кандидата повинен не більше ніж на 2,0% перевищувати середній рівень довготермінових відсотків країн-членів, де рівень відсотків є найнижчим.

5. Правовий підхід. Вищезазначені критерії охоплюють і аспект інституційно-правової конвергенції. Йдеться про відповідність національного законодавства вимогам договору, зокрема ст. 107 і 108, якими вимагається визнання політичної незалежності центральних банків країн-членів під час діяльності в рамках ЄСЦБ. Крім того, потенційні країни-члени ЄВС повинні внести до національних законодавств ті зміни, які стосуються основних завдань центрального банку, повноважень ради центрального банку щодо розроблення монетарної політики, відношень між центральним банком та урядом, монопольного права на емісію та інструментів грошово-кредитної політики. Крім цих критеріїв, ЄК і ЄЦБ можуть при оцінці країни, яка бажає приєднатися до Єврозони, врахувати також підсумки інтеграції ринків, стан і розвиток платіжного балансу, а також спеціальні витрати на робочу силу і розвиток інших цінових індексів.

У проекті Конституції ЄС визначено процедуру приєднання країн-членів з обмеженими правами до зони євро за умови виконання ними низки вимог. ЄС і ЄЦБ відповідно до встановленої регламентом періодичності один раз на два роки або за проханням країни-члена з обмеженими правами зобов’язані надавати Раді міністрів ЄС звіт про досягнутий країною прогрес у виконанні своїх зобов’язань по формуванню ЄВС.

Таким чином, критерії  для вступу до економічного валютного союзу були визначені Маастрихтським договором, і передбачали наступне:

- дефіцит бюджету не більше 3 % ВВП;

- державний борг не більше 60 % ВВП;

- інфляцію не більше +1,5 п. п. до середнього рівня інфляції трьох країн ЄС із найбільш стабільними цінами;

- середню величину довгострокової ставки не вище 2,0 п. п. до середнього рівня в трьох країнах - членах ЄС із максимальною стабільністю цін;

- утримання коливання чинного в ЄС обмінного курсу валют.

Після досягнення маастрихтських критеріїв зближення (конвергенції) щодо цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок країни-кандидати можуть вважатися повноцінними учасницями економічного валютного союзу.

Як засвідчують переговори країн-кандидатів, найважчим для виконання залишається критерій членства . У процесі переговорів щодо набуття членства в ЄС конкретизовано 31 критерій членства. Кожен з них відповідає одному з 31 розділу спільного доробку (acquis communautaire) ЄС:

1. Вільне переміщення товарів.

2. Вільне переміщення робочої сили.

3. Свобода у наданні послуг.

4. Вільне переміщення капіталів.

5. Законодавство про підприємства.

6. Конкурентна політика.

7. Сільське господарство.

8. Рибне господарство.

9. Транспортна політика.

10. Податкова політика.

11. Економічний і валютний союз.

12. Статистика.

13. Соціальна політика та зайнятість.

14. Енергетика.

15. Промислова політика.

16. Малі та середні підприємства.

17. Наукова та дослідницька діяльність.

18. Освіта та навчання.

19. Телекомунікації.

20. Політика в галузі культури та аудіовізуальному секторі.

21. Регіональна політика.

22. Екологія.

23. Захист прав споживачів та охорона здоров'я.

24. Юстиція та внутрішні справи.

25. Митний союз.

26. Зовнішні зносини.

27. Спільна зовнішня політика та політика безпеки.

28. Зовнішня торгівля.

29. Бюджет та фінансовий контроль.

30. Охорона прав інтелектуальної власності.

31. Відповідність стандартів промислової продукції.

Варто зазначити, що копенгагенські та маастрихтські критерії були своєрідною відповіддю Співтовариств на численні звернення наприкінці 1991 - у першій половині 1992 р. країн Центральної та Східної Європи до ЄС, і передусім Вишеградської групи, з проханням сформулювати список умов вступу до ЄС та визначити режим переговорів з цього питання. Запроваджуючи умови вступу, країни ЄС прагнули, з одного боку, упередити передчасне розширення ЄС, а з іншого – переслідуючи політичні цілі, забезпечити активну роль ЄС у регіоні Центральної та Східної Європи.

У ЄВС діє нецентралізована фіскальна політика. Водночас разом із єдиними відсотковими ставками безвідповідальна фіскальна політика може створити нестабільність і напругу. Щоб уникнути негативного впливу безвідповідальної фіскальної політики на єдині гроші і стабільність цін у 1997 р ЄС прийняв Пакт про стабільність і зростання (Stability and Growth Pact, (SGP)) (далі Пакт), який зобов’язує членів ЄВС обмежувати свої річні бюджетні дефіцити трьома відсотками ВВП і намагатися збалансувати бюджет у середньостроковій перспективі, а також установлює санкції за невиконання цих вимог. Зазначені санкції поширюються лише на членів ЄВС, однак усі країни-члени ЄС повинні дотримуватися цілей, викладених у Пакті про стабільність і зростання.

Досягнення фіскальної дисципліни. Згідно з Пактом, країни-члени повинні поставити за мету в середньостроковий період досягти близьку до рівноваги або надмірну бюджетну позицію урядового сектору (close to balance or in surplus). Близька до рівноваги бюджетна позиція, у свою чергу, допоможе країнам-членам реагувати на циклічні зміни економіки, утримуючи в той же час річний бюджетний дефіцит нижче 3% від ВВП. Це зобов’язання держави взяли на себе за Маастрихтською угодою. Якщо країна-член не виконає критерій бюджетного дефіциту і/або боргу, відносно нього порушується процедура ліквідації надмірного дефіциту (excessive deficit procedure, (EDP)), і Рада міністрів фінансів і економіки (Ecofin) дає цій країні рекомендацію ліквідовувати ситуацію надмірного дефіциту. Звичайно країні-члену надається час з виправлення надмірного дефіциту до кінця наступного року. Пакт також надає Раді можливість покарання тих країн-членів ЕВС, в яких є надмірний бюджетний дефіцит і які не вживають заходів до його ліквідації.

Спочатку покарання може бути встановлено у формі сплачуваного ЄС безвідсоткового депозиту (максимально 0,5% від ВВП країни-члена), проте якщо надмірний дефіцит не усунений протягом двох років, покарання може бути змінено на штраф. Підставою для процедури ліквідації надмірного бюджетного дефіциту є звіти про державний борг і бюджетну позицію (notification debt and deficit levels), які надаються країною-членом двічі на рік (до 1 березня і до 1 вересня – терміни продовжуються ближчим часом на один місяць, тобто до 1 квітня і до 1 жовтня). Надані показники повинен затвердити також Євростат.

Координування економічної політики. Країни, які беруть участь у ЄВС, повинні надавати щорічно програму стабільності (Stability Programme), а країни-члени ЄС, які прагнуть до членства в ЄВС, – програму конвергенції (Convergence Programme), в яких наводиться огляд планованої державою бюджетної і економічної політики. Метою зазначеної в програмі конвергенції економічної політики є виконання номінальних Маастрихтських критеріїв конвергенції щодо введення євро і, у випадку програми стабільності, продовження розумної бюджетної політики, а також досягнення і збереження близької до врівноваженості бюджетної ситуації. Програми надаються в ЄК і Раду для оцінки один раз на рік з 10 жовтня по 15 листопада, тобто після надання проекту бюджету парламенту (щоб були відомі плани наступного року і планована рівновага бюджету урядового сектору).

Безумовно, вступ у ЄС — це правильний крок на шляху до процвітання країни. Зрозуміло,  що так просто Україну ніхто не прийме в це об'єднання, для цього повинні бути підстави й Україна повинна довести, що вона дійсно гідна називатися членом ЄС, забезпечивши внутрішній порядок, єдність влади, стабільність економіки.

Слід відмітити, що членство України в такій світовій організації як НАТО теж  частково полегшить їй вступ у Європейський союз. Підготовка України до членства в НАТО має глибоке цивілізаційне значення. Цей процес є, насамперед, таким, що виступає фактором для досягнення Україною високих демократичних, соціально-економічних і оборонних стандартів, які діють у країнах-членах НАТО. Як показує історія, кількість членів цієї Організації постійно збільшується.

Хоча Україна вважає НАТО євроінтеграційним паллиативом ЄС, історія дає підставу вважати, що членство в першій організації — це етап на шляху влучення в другу. Так, всупереч очікуванням, держави Центральної Європи вступили в НАТО до того, як приєднатися до Євросоюзу, і цей факт доводить, що стратегічно членство в НАТО й членство в ЄС – речі тісно взаємозалежні й плавно перетікають один в одного. Якщо членство в НАТО для України є завданням середньострокової перспективи, то членство в ЄС – довгострокової, і це, може бути, єдина різниця^[17].

Крім здійснення важливих соціально-економічних і військових реформ владі України треба буде розв'язати для цього й ряд проблем політичних. А влада на сьогодні не демонструє готовності до урегулювання цих питань.