розділ 5. ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В РІЗНИХ СЕКТОРАХ ЕКОНОМІКИ

 

5.1.                Особливості реалізації промислової та підприємницької політики в ЄС.

5.2.                Політика щодо досліджень, технологій та енергетики у європейських державах.

5.3.                Спільна політика співтовариства щодо внутрішнього транспорту.

5.4.                Досвід регулювання ринку сільськогосподарської продукції в країнах-членах Європейського Союзу та його адаптація до вітчизняних реалій.

5.5.                 Регіональна і соціальна політики як інструмент забезпечення сталого розвитку країн ЄС.

 

 

5.1.        Особливості реалізації промислової та підприємницької політики в ЄС

 

У Договорі про заснування Європейської економічної спільноти деталь­но регламентовано створення митного союзу, особливо щодо обігу промислової продукції держав-членів, однак у ньому немає жодного натяку на запровадження промислової політики як такої. Насправді засновники ЄЕ на момент створення цієї організації сподівалися, що лібералізація торгівлі та посилення конкуренції всередині спільного ринку сприятимуть здійсненню структурних змін, яких потребувала промисловість Спільноти.

Потрібні були багаторічні зусилля, для того, щоб усі держави-члени визнали необхідність запровадження промислової політики, яка має дві передумови (рис. 5.1).

На підготовчих етапах створення єдиного рин­ку, на початку 1990-х років, Спільнота приділяла багато уваги малим і середнім підприємствам (МСП), які стикаються з проблемами інтеграції в єдиний ринок і які становлять 99% промислової структури Спільноти та забезпечують пра­цею 70% осіб, які працюють у приватному секторі держав-членів. Однак підприємницька політика стосується не лише промислових підприємств, але й тих, що працюють в інших секторах економіки, зокрема ремісницьких, тури­стичних фірм і підприємств роздрібної та гуртової торгівлі.[1]

 

Рис.5.1.Передумови запровадження промислової політики

 

Не запроваджуючи промислової політики Спільноти, європейські договори, втім, насамперед торкалися промислового сектору економіки держав-членів. Справді, Договори про заснування Європейської Спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) та про заснування Європейської Спільноти з атомної енергії (ЄСАЕ) запровадили спільні політики в основних промислових секторах, тоді як Договір про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕСп) передусім регулював функціонування спільного ринку промислових товарів. Однак договори про заснування ЄСВС та Євратому конкретніші, ніж Договір про ЄЕСп чи навіть Договір про заснування Європейської Спільноти.[2]

Звичайно, митний союз посилив здатність європейської промисловості конкурувати і на своєму власному ринку, і на ринках світових. Починаючи з 1968 року, разом із запровадженням Спільного митного тарифу і в силу своїх обов'язків, Спільнота отримала в своє розпорядження цінний інструмент для впровадження дієвої торговельної політики та для прискорення лібералізації міжнародної торгівлі. Цим інструментом успішно кори­стувалася Комісія, яка від імені Спільноти досягла домовленості про зменшен­ня митної протекції основних торговельних держав у рамках Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ).

Становлення єдиного європейського ринку та запровадження єдиної валюти дає змогу підприємствам скористатися перевагами ефекту масштабу, а са­ме: зменшити свої адміністративні й фінансові витрати, здобути легший доступ до державних закупівель в інших державах-членах і тісніше співпрацювати од­не з одним, перебуваючи в різних державах. Переваги від ефекту масштабу щодо інвестицій на внутрішньому ринку суттєві не лише для масового вироб­ництва, але й для розвитку виробництва. Якість внутрішнього ринку так само важлива, як і його розмір. Єдиний ринок сам по собі є важли­вим етапом для підприємств, аби вони могли стратегічно оцінювати, думати та діяти, долаючи державні кордони. Звичайно, прагнення транснаціональних підприємств здобувати панівні позиції на єдиному ринку, маскуючи це як прагнення достатнього критичного розміру, потребує ретельної перевірки. Як було розглянуто в розділі про конкуренцію, правила контролю за концентраціями запровадили необхідний юридичний інструмент для регулювання Спільнотою злиття й придбання великих підприємств, що, однак, дало змогу європейським компаніям далі реалізовувати свої ділові стратегії, завдяки яким вони можуть зберігати свою конкурентоспроможність на світовому рівні.

Декілька цілей промислової політики Спільноти було досягнуто завдяки становленню єдиного ринку. Отож від початку 1990-х років європейська стандартизація перетворилася на один з пріоритетних напрямків. Згідно з новим підходом до технічної гар­монізації та стандартизації, законодавство лише встановлює основні вимоги, що їм має відповідати продукція задля забезпечення охорони здоров'я населен­ня та безпеки або охорони навколишнього середовища і споживача. Європейські стандарти надають виробникам набір технічних умов, визначених у кожній директиві як такі, що відповідають основним вимогам.

Для конкурентоспроможності європейської промисловості важливі є також державні закупівлі, які наразі стали доступні завдяки нормативному регулюванню єдиного ринку. Важливість державних закупівель для промисловості спирається на три чинники (рис.5.2.).

 

 

Рис.5.2. Чинники, що зумовлюють важливість держаних закупівель [3]

 

З набранням чинності в листопаді 1993 року Амстердамського договору  конкурентоспроможність європейської промисловості стала однією із заявлених цілей європейської інтеграції. Розділ про промисловість Договору про заснування Європейської Спільноти наголошує, що Спільнота та держави-члени мають забезпечити умови, необхідні для підвищення конкурентоспроможність промисловості Спільноти. Задля цього згідно із системою відкритих і конкурентних ринків їхня діяльність спрямована на: прискорення пристосування промисловості до структурних змін; забезпечення сприятливого середовища для ініціативи та розвитку підприємств усередині Спільноти, особливо стосовно малих і середніх підприємств; сприяння співпраці між підприємствами; стимулювання ліпшої експлуатації промислового потенціалу інноваційної політики та розвитку дослідної діяльності та технологій.

Спільна промислова стратегія базується на трьох принципах: постійному звертанні до всіх спільних політик, що зачіпляють промислову діяльність, зокре­ма до політики охорони довкілля; поліпшеному доступі підприємств Спільноти до зовнішніх ринків і до заходів, що спрямовані проти нечесної торговельної практи­ки та сприяють міжнародній промисловій співпраці та позитивному і послідовному пристосуванні до змін у промисловості. На цих принципах базується програма дій Спільноти з посилення конкурентоспроможності європейської промисловості (рис.5.3.).

 

 

Рис.5.3. Напрями дій Спільноти з посилення конкурентоспроможності європейської промисловості [4]

 

Європейська Хартія малих підприємств, схвалена Європейською Радою у Фейрі, зазначає, що становище малих підприємств у Європейському Союзі можна поліпшити шляхом стимулювання підприємництва, оцінювання наявних заходів і, за потреби, адаптації цих заходів до інтересів малого бізнесу, а також врахування розробниками політики потреб малих підприємств.

Загалом кажучи, ЄС втручається в промисловий сектор лише для створення середовища, сприятливого чи то для зростання підприємств у внутрішньому ринку (підприємницька політика), чи то для діяльності певних промислових галузей, що стикаються зі спільними проблемами, аби дати їм можливість бути успішнішими на європейському рівні.[5]

Хоча все ще наявні розбіжності в промисловій структурі різних держав-членів, ми, однак, спостерігаємо за паралельним розвитком різних показників у вторинному секторі. Завершення формування єдиного ринку в 1992 році підштовхнуло реструктуризацію європейської промисловості. Усунення матеріальних, технічних і податкових бар'єрів торгівлі в межах Спільноти сприяло її інтенсифікації і, отже, стимулювало конкуренцію всередині Спільноти. Завдяки усуненню прикордонного контролю та технічних перешкод, що поставали перед торгівлею, підприємства можуть постачати один вид продукції для всього єдиного ринку. Виробникам уже не треба виробляти різну продукцію для окремих ринків. Така ситуація значно посилює конкуренцію всередині внутрішнього рин­ку. Жорсткіша конкуренція зумовлює вирівнювання цін національних постачаль­ників із цінами тих іноземних постачальників, які приходять на ринки, що раніше були захищені. Це одразу ж починає впливати на прибуток підприємств, які раніше були захищені або були на тому чи тому ринку монополіями. Деякі з них були навіть змушені вийти з ринку.

Водночас усунення менш конкурентних виробників дає змогу фірмам, які за­лишилися, розширити свій ринок. Таким чином вони здатні краще експлуатувати та якнайбільше посилити свої виробничі потужності, або навіть збільшити їх (ефект масштабу); поліпшити свою внутрішню ефективність, реструктуризуючи та концен­труючи свою діяльність та ліпше розподіляючи людські, технічні й фінансові ресур­си; поліпшити свою організацію, а також якість і розмаїття продукції, втілювати новації в процес виробництва та поновлювати асортимент продукції. Такий конку­рентний тиск вже спричинив серйозні зміни в промисловості Союзу. До того ж, на­самперед через технологічні причини, підвищуються темпи змін у виробничих мето­дах та самих продуктах.

Загалом кажучи, великі транснаціональні компанії ліпше обладнані для завоювання нових ринків, реструктуризації свого виробництва, раціоналізації своєї організаційної структури, але вони часто досягають цього, використовую­чи менше робочої сили та більшу кількість природних ресурсів. Малі ж підприємства, навпаки, інтенсивніше використовують робочу силу й більше турбуються про охорону довкілля, адже вони ближчі до населення, яке живе навколо їхніх заводів. Отже, Європейський Союз виробив політику щодо ма­лих і середніх підприємств (МСП) для забезпечення їхньої ліпшої поінформованості про європейські новини (регламенти, директиви, стандарти, запрошення до участі в тендерах, науково-дослідні проекти) та про можливості, що існують на великих ринках (експорт, співпраця, концентрація).[6]

Створення сприятливого ділового середовища також передбачає усунення зайвого та другорядного регулювання. Внутрішній ринок має бути як­найбільше дебюрократизований. Отож ЄС та держави-члени мають перекона­тися, що під час вироблення правил і процедур враховано потреби щодо змен­шення зайвого навантаження на промисловість, особливо на МСП. Регу­ляційні рамки мають бути чіткі та передбачувані, а регулювання має обмежува­тися лише необхідністю досягти чітко визначених цілей. Спільна підприємницька політика спрямована на досягнення цих цілей, але немає впев­неності в тому, чи національні політики також рухатимуться в цьому напрямі. Державам-членам варто швидше імплементувати норми Спільноти в національну законодавчу й адміністративну практики.

 

 

5.2.  Політика щодо досліджень, технологій та енергетики у європейських державах

 

Економічний і соціальний поступ, а також конкурентоспроможність європейських держав на світовому рівні залежать від ефективної науково-дослідної діяльності та технологічного розвитку. Однак європейська дослідна діяльність поступається світовій через роз­біжність національних політик щодо науки та досліджень у різних державах-членах ЄС, а також через розпорошеність зусиль у цій галузі. Метою цією політи­ки є координування національних політик щодо дослідної діяльності й визначення та втілення в життя дослідницьких програм, які відповідають інтересам всієї Європи, — програм, які потребу­ють великого ринку, враховують інтереси всіх держав-членів і які вимагають таких технічних та людських ресурсів, яких держави-члени не можуть надати самостійно. На світовому рівні лише ско­ординована дослідна діяльність держав-членів може дозволити Європейському Союзові відігравати провідну роль у широкопрофільних міжнародних програмах, зокрема присвячених нинішнім глобальним змінам.

Дослідна діяльність має суттєве значення для визначення промислової стратегії, особливо в її високотехнологічних секторах, адже вона створює підґрунтя для прогнозування розвитку технологій і їх розроблення. Вона також необхідна для стимулювання використання надійних джерел енергії, що зменшують залежність Європи від імпортованої нафти, зокрема, через розроблення технології термоядерного синтезу.[7]

Промислова конкурентоспроможність Європи, робочі місця, якість життя та сталість зростання залежать від її перебування в авангарді технічного розвитку та використання технологій інформаційного суспільства. Прогрес у галузі опрацювання інформації та в сфері комунікацій відкрив нові можливості. Однак зростання розмаїт­ої та складності систем є також новими викликами їхньому розвитку й використанню. Потрібні тривалі зусилля в сфері дослідної діяльності та технологічного розвитку, а також здатність розв'язу­вати загальні проблеми — проблеми доступу, простоти в корис­туванні, економічної ефективності і можливості взаємодії мереж, а також стандартизації. Зусилля також мають бути спрямовані на пристосування до соціальних змін, що випливають із запрова­дження й ширшого використання нових інформаційних та кому­нікаційних технологій.

Лінеарна модель упровадження новацій, що характеризується ізольованістю інноваційного акту, тепер замінена інтерактивним процесом, в якому інновація потребує постійної й організованої взаємозалежності між верхніми фазами, пов'язаними з технологі­єю, та нижніми — пов'язаними з ринком. Це означає, що задля впровадження промислово ефективної інновації треба враховувати потреби ринку, зокрема, шляхом модернізації маркетингових під­ходів і практики, спільних підходів у науково-дослідній діяльнос­ті, а це можливо завдяки транс'європейському співробітництву.[8]

У суспільстві постійно зростають потреби в поліпшенні умов життя, безпеки та використання дефіцитних ресурсів, зокрема на­дійних та економних джерел енергопостачання й безпеки. Наяв­ність достатніх та економних джерел енергопостачання украй по­трібна для підвищення конкурентоспроможності промисловості та підтри­мання належного життєвого рівня громадян Європи. Водночас вплив виробництва енергії та її споживання на навколишнє сере­довище має бути мінімізований. Справді, зростання чисельності населення та дедалі більше використання ресурсів на душу насе­лення, глобалізація ринків і природна змінність в екосистемі Зем­лі зумовлюють, спричинюють чи навіть загострюють основні про­блеми довкілля. Науково-дослідна діяльність у сфері енергетики, навколишнього середовища та сталого розвитку є життєво важли­вою для соціального добробуту громадян Європи та реалізації по­літик, що були визначені на рівні Спільноти або випливають з міжнародних зобов'язань з охорони довкілля — зокрема, для реалізації Кіотського протоколу.

Заохочення наукового та технологічного вдосконалення є ва­жливою передумовою для успішної участі Європи в конкурентно­му середовищі міжнародної дослідної діяльності та наукового роз­витку. Зокрема, для передових дослідників-науковців потрібен до­ступ до основних дослідницьких інфраструктур. Здатність європей­ських дослідницьких груп залишатися конкурентними порівняно з аналогічними групами будь-де в світі залежить від підтримки на­явної інфраструктури, що перебуває в їхньому розпорядженні. Враховуючи те, що більша частина дослідної інфраструктури в Єв­ропі функціонує під контролем національних органів влади та створені для національних дослідників, доступ до неї частково або цілковито надається національним дослідницьким групам. Вна­слідок цього дослідники не завжди мають доступ до най наближенішої до їхніх потреб інфраструктури. Отже, європейські програ­ми з науково-дослідної діяльності мають забезпечити доступ до основної дослідної Інфраструктури в усіх державах-членах компе­тентним багатонаціональним групам дослідників.

Конкурентоздатність і сталість є запорукою успішності еконо­міки ЄС в майбутньому. Вони зумовлюють здатність громадян, підприємств, регіонів, держав та Спільноти розробляти й викори­стовувати знання, науку й технології майбутнього у виробництві високоякісних товарів, процесів і послуг, а також у нових та ефек­тивніших організаційних формах. Зміцнюючи інноваційну здат­ність європейської промислової системи і стимулюючи появу під­приємств та послуг, заснованих на нових технологіях та нових ринкових можливостях, європейська дослідна діяльність і техно­логічний розвиток допомагають державам ЄС долати основні виклики суспільства, зокрема зайнятості населення. Водночас дослі­дна діяльність, спрямована на забезпечення сталої мобільності й охорони довкілля та споживача товарами й послугами, може спри­яти поліпшенню якості життя та умов праці.[9]

Забезпечення сталого розвитку в Європі неможливе без узго­дження економічних цілей, пов'язаних із технологічним розвитком та зростанням, із суспільними цілями, серед яких — якість життя, зайнятість населення, безпека, здоров'я та якісне довкілля. Мало того, підвищення якості життя європейців та поєднання економічного зростання з охороною довкілля сприяють зміцненню конкурентоспроможності європейських підприємств та підви­щенню зайнятості населення. Наприклад, потреба постачальників та операторів енергообладнання охороняти довкілля є однаково важливою для зміцнення їхньої світової конкурентоспроможності та ство­рення нових робочих місць у таких галузях, як водне господарст­во, технології відновлюваних енергетичних ресурсів, раціональне використання енергії та повторне використання ресурсів.

Індивідуальна та колективна професійність дослідників є ду­же важливим активом Спільноти. Проте наукові дослідження здійснюються у високо конкурентоспроможному світовому середовищі і, порі­вняно зі своїми основними конкурентами, Спільнота має певний дефіцит дослідників, високий ступінь розпорошення та дублюван­ня дослідницьких зусиль, а також певну ізоляцію дослідницьких груп, особливо в периферійних і менш розвинутих регіонах Спільноти. Три держави-члени (Федеральна Республіка Німеччина, Франція та Сполучене Королівство) отримують три чверті всіх ви­трат Європейського Союзу на дослідну діяльність; при цьому разючими залишаються регіональні розбіжності.[10]

Повноваження з питань науково-дослідної діяльності та тех­нологічного розвитку, надані Спільноті, особливо починаючи з 1990-х років, створили підґрунтя для підвищення конкурентоспроможності європейських підприємств, особливо малих і середніх. Цілком визнається високий потенціал МСП в інноваційному процесі.

Європа визнала провідну роль науково-дослідної діяльності та технологічного розвитку в багатьох сферах, особливо в галузях ядерної безпеки, термоядерного синтезу, телекомунікаційних технологій та біохімії. Ця роль має залишатися провідною й авангар­дною. Інші сфери потребують поліпшень, що в майбутньому при­несли б користь суспільству, бізнесу та промисловості. Розвиток нових концепцій, серед яких екопромисловість, транспортна інтермодальність, нові покоління літаків та Інших транспортних за­собів, а також інноваційні підходи до інтегрування нових техноло­гій, допоможуть виробити стратегічне бачення дослідної діяльнос­ті в усіх промислових секторах Європи та підготувати європейську промисловість до викликів нового тисячоліття.

Енергетична політика вкрай важлива, оскільки енергія становить основу еко­номічної й соціальної діяльності індустріалізованих країн. Енергетичні витрати впливають не лише на ті галузі, що вирізняються значним енергоспоживанням, а й на промисловість загалом і навіть на життєвий рівень громадян, передусім тому, що ціни на енергоносії чинять вплив на транспортні видатки та витрати на опалення. Отже, спільна енергетична політика розвивається в двох напрямах: забезпечення функціонування міжнародного енергетичного ринку та підвищення безпеки енергопостачання.

Два основоположних договори присвятили енергетиці: Договір про ЄСВС, який стосується вугільного сектора, та Договір про Євратом, який стосується ядерної енергії. [11]

Встановити певний порядок щодо умов попиту та пропозиції на енергію в Європі мала Європейська енергетична хартія, в якій викладено принципи, цілі та шляхи досягнення всеєвропейської співпраці в енергетичній галузі. Підписана в Гаазі 17 грудня 1991 р. практично всіма європейськими країнами, а також Спільнотою в цілому, Канадою, Сполученими Штатами та Японією, ця хартія, по суті, є кодексом доброї практики. її завдання полягало насамперед у тім, аби вагомо продемонструвати консенсус, оснований на принципах солідарності та доповнюваності, особливо між країнами Західної Європи - з їхніми ноу-хау й передовими технологіями - і країнами Центральної та Східної Європи, зокрема країнами колишнього Радянського Союзу, відносно багатими на енергетичні ресурси.

З фінансового боку співпраця країн ЄС з третіми країнами здійснюється в рам­ках багаторічної програми розвитку міжнародної співпраці в енергетичному секторі «Синергія»  (Synergy), котра є складником загальної енерге­тичної рамкової програми її завданнями передбачено на­дання допомоги третім країнам у визначенні та впровадженні енергетичної політики і сприяння промисловій співпраці в енергетичному секторі між цими країнами та Європейською Спільнотою, особливо у сферах, що стосуються безпеки енергопо­стачання та впровадження Кіотського протоколу щодо парникового ефекту.

На початку 1990-х років було зроблено деякі конкретні спроби в напрямі інтеграції ринків електроенергії й газу. Зокрема, було ухвалено Директиву щодо транзиту електроенергії через великі європейські мережі. Окрім того, було ухвалено Директиву стосовно транзиту природного газу через великі мережі.

Регулювання єдиного ринку у вугільному секторі здійснюється згідно з Договором про Європейську Спільноту з вугілля та сталі (ЄСВС). Згідно з основними правилами, забороняється запроваджувати податки на входження до ринку та вихід із нього, податки, що мають еквівалентну дію, та кількісні обмеження на рух продукції. Хоча Договір про ЄСВС забезпечив створення спільного вугільного ринку, він не зміг запобігти витісненню вугілля нафтою, яка є гнучкішим енерго­носієм, яку легше переробляти й транспортувати і яка, поза тим, дешевша.

Економічні чинники, пов'язані з ринком атомної енергії, також розвивалися не так, як передбачалося за підписання Договору про Євратом. Фактично атомна енергія стала економічно конкурентною лише після кризи 1973 р. та стрімкого злету цін на нафту.

У будь-якому разі Договір про Євратом дав змогу створити добре налагоджений спільний ринок атомної енергії, для якого характерні такі особливості (рис. 5.4.).

Можливо, найважливішим спільним досягненням й одночасно характерною рисою спільного ринку атомної енергії є ядерна безпека. Центр ядерної безпеки Євратому має гарантувати, що в Європейському Союзі ядерні матеріали використовуються лише за прямим призначенням, а зобов'язання Комісії щодо заходів з дотримання ядерної без­пеки, згідно з угодами з третіми країнами та міжнародними організаціями, як виконуються належним чином.

Згідно з Договором про  ЄСп, який визначає правила роботи нафтового ринку, скасовано всі кількісні обмеження на торгівлю між державами-членами та всі інші заходи, які мають еквівалентну дію. Тарифні перешкоди для торгівлі нафтопродуктами ліквідовані в липні 1968 р. На зовнішньому ринку було встановлено нульову ставку Спільного митного тарифу для імпорту сирої нафти та дуже низькі ставки для нафтопереробної продукції. Останні були додатково знижені згідно з Генеральною угодою з тарифів і торгівлі. Усі свободи, записані в Римському договорі, зокрема свобода підприємницької діяльності і свобода надання послуг, повною мірою застосовуються в нафтовому секторі.[12]

 

 

Рис. 5.4. Особливості спільного ринку атомної енергії

 

У разі виникнення непередбаченого попиту на певний вид продукції на тому чи іншому регіональному чи національному ринку, який неможливо задовольнити силами місцевих нафтопереробних підприємств, компанії забезпечують постачання потрібної продукції із заводів, розташованих в інших країнах Спільноти. Це дозволяє раціоналізувати виробничу та збутову діяльність і задо­вольнити попит у навколишніх регіонах, незважаючи на наявні лінії розмежуван­ня у вигляді національних кордонів. До створення єдиного ринку важко було уявити європейську державу, яка б погодилася на те, щоб постачання такого стратегічного продукту, як нафта, залежало від доброї волі однієї чи кількох сусідніх країн.

Безпека енергопостачання — це здатність забезпечити постійне задоволення основних енергетичних потреб за допомогою, з одного боку, достатніх внутрішніх ресурсів, що використовуються на прийнятних економічних умовах, а з іншого — доступних стабільних і диверсифікованих зовнішніх джерел. Внаслідок інтенсивного зростання попиту на легкі нафтопродукти (передусім бен­зин) важкі фракції нафти перетворилися на залишкові продукти, що їх нафтопереробники готові були продавати за будь-якою ціною, часто нижчою, ніж ціна сирої нафти. Оскільки імпорт нафти здійснювався переважно з третіх країн, легко зрозуміти, які наслідки це мало для енергетичної незалежності Спільноти. Однак енергетич­ну незалежність було покладено на вівтар швидкого промислового розвитку, сти­мульованого низькими цінами на енергоносії.[13]

На щастя, нові енергетичні технології та нові джерела енергії пропонують Європейському Союзові альтернативний спосіб досягнення безпеки постачання. До того ж ці нові та відновні джерела енергії (сонячна, вітрова, гідроелектрична, геотермальна, біологічна) дають змогу активізувати економічну діяльність, тим самим сприяючи підвищенню прибутковості економіки та створенню нових робочих місць. Крім того, ці види енергії сприяють поліпшенню якості довкілля та рівня життя і є особливо важливими для менш розвинених регіонів ЄС, що мають істотний потенціал для розвитку відновних джерел енергії. Саме тому, згідно з однією з директив Спільноти, держави-члени зобов'язані забезпечити встановлення національних нормативів щодо майбутнього споживання електроенергії з відновних джерел, що відповідає поставленій генеральній меті з доведення згаданої частки в 2015 р. до рівня 13% від сукупного обсягу споживання енергії на континенті. Для досягнення цієї мети дире­ктива вимагає від держав-членів встановити національні нормативи майбут­нього споживання електроенергії з відновних джерел, забезпечуючи гаранто­ваний доступ до електроенергії цього виду, точну й надійну її сертифікацію, по­ліпшені та прискорені процедури затвердження заявок на спорудження об'єктів з виробництва екологічно чистої електроенергії, при цьому гарантую­чи, що метод розрахунку витрат на входження в ринок нових виробників є про­зорим і недискримінаційним.

Сприяння активнішому використанню відновних джерел енергії є метою про­грами ALTENER II, яка, крім іншого, спрямована на творення норм і стандартів, покликаних прискорити настання зрілості ринку відновних джерел енергії, зокрема гідроенергії, енергії біологічного палива та біомаси (відходів виробництва зерна, олії, бобів і буряків). Мета цієї програми полягає в збільшенні частки екологічно чистих відновних джерел енергії в задоволенні сукупного попиту, а також істотному зменшенні викидів вуглекислого газу (СО₂). Для цього програмою передбачено створення належних умов, зокрема, в правовій, соціально-економічній та адмініст­ративній сферах, задля реалізації програми дій Спільноти стосовно використання відновних джерел енергії та заохочення приватних і державних інвестицій у вироб­ництво й використання такої енергії.

Завдяки збільшенню обсягів внутрішнього видобутку нафти (зокрема, в Північному морі) та диверсифікації видів палива і його постачальників нині Європейський Союз перебуває в комфортнішій ситуації, ніж Спільнота в середині 1970-х років. Однак, незважаючи на досягнутий прогрес, повністю розв'язати проблему зовнішньої енергетичної залежності не вдалося. Враховуючи різні ситуації на ринку енергії та різні енергетичні стратегії країн-членів, різка зміна нинішньої сприятливої світової ситуації із забезпеченням енергією може мати для внутрішнього ринку й економіки країн Євросоюзу катаст­рофічні наслідки. Ось чому назріла потреба в створенні рамкової політичної стратегії, в межах якої держави-члени могли б співпрацювати задля вироблен­ня узгоджених спільних цілей, зокрема, щодо збалансування та диверсифікації різних джерел постачання (за видами продуктів і за географічними зонами), розвитку відновних джерел і чистих технологій, спираючись на підтримку фінансових та фіскальних заходів Спільноти, тісно скоординованих з іншими спільними стратегіями, передусім екологічною, транспортною та підприємницькою політиками. Зокрема, в сфері постачання вуглеводневого палива ЄС слід докласти якнайбільше зусиль для узгодження національних політик і підвищення рівня відкритості у відносинах з країнами-експортерами палива, насамперед країнами ОПЕК, а також поглиблення співпраці з країнами Центральної Європи та Росією.

Енергія — це надзвичайно важливий чинник, що визначає економічну ефек­тивність країни чи групи країн, такої як ЄС. Оскільки немає спільної політики у сфері постачання нафти й газу, негативно впливає на функціонування спільного енергетичного ринку й робить ціни на енергію вищими, ніж вони могли б бути, якби Євросоюз мав змогу скористатися своїм економічним впливом у процесі переговорів щодо забезпечення загального постачання палива з країн-експортерів. Високі ціни на енергію й енергоносії є серйозним чинником, що не­гативно   впливає   на   конкурентність   підприємств   Європейського   Союзу порівняно з підприємствами країн, які є його головними торговельними партне­рами. Однак економічна ефективність вимірюється не лише промисловою конкурентністю, а й рівнем добробуту громадян, з урахуванням ситуації в сфері зайня­тості та стану довкілля. Зменшення обсягів викидів парникових газів потребує застосування спільних політик, спрямованих на створення сталих стимулів для ефективного використання енергії та енергоекономії, прийняття зобов'язань сто­совно систематичнішого використання джерел енергії, що майже або зовсім не пов'язані з викидами СО₂, та обмеження використання джерел енергії з високим рівнем викидів СО₂.

 

 

5.3. Спільна політика співтовариства щодо внутрішнього транспорту

 

Договір про Європейську економічну спільноту заснував спільну полі­тику щодо внутрішнього транспорту, а саме щодо автомобільного, залізничного та внутрішнього водного транспорту, не передбачивши, однак, політики щодо морського та повітряного видів транспорту (ст. 84 Договору про Європейську економічну спільноту, ст. 80 Договору про Європейську Спільно­ту). Відповідно, через специфічність становища залізниці та внутрішнього вод­ного транспорту концепція спільного ринку транспортних послуг від самого початку обмежувалася внутрішнім, насамперед автомобільним, транспортом. Утім більша частина товарів у Європейській Спільноті перевозиться саме ав­томобілями. Отож автомобільний транспорт має відігравати стратегічну роль у процесі реалізації свободи вільного руху товарів та осіб на єдиному ринку.

Комісія визначає три пріоритетні сфери, де потрібно провадити спільну діяльність у галузі транспортної політики (рис.5.5.).

Спільна політика має враховувати «характерні риси»  (внутрішнього) транспортного сектора. [14]

Таки­ми характерними рисами є:

транспортні підприємства залежали ви інфраструктур, створених державами-членами;

загалом конкуренція існувала між великими державними залізничними монополіями та величезною кількістю малих автомобільних і водних перевізників;

держави вимагали від окремих підприємств, особливо від залізниць, виконання певних громадських послуг, які викривлюють умови конкуренції;

пропозиція й попит у цьому секторі були надзвичайно негнучкими.

Рис. 5.5. Пріоритетні цілі спільної транспортної політики

 

На сьогодні перевагу в транспортному секторі віддають побудові сучасної інфраструктури і, особливо, побудові транс'європейських мереж, які сприяють становленню внутрішнього ринку, посилюючи зв'язки між державами-членами. Ці мережі також забезпечать: якісніші та безпечніші подо­рожі за меншу вартість, поліпшуючи таким чином промислову конкурентність і якість життя; ефективне планування в Європі, уникаючи в такий спосіб нерівномірної концентрації багатства й населення; налагодження зв'язків зі Східною Європою, потрібних для стимулювання торгівлі з країнами Східної Європи та готування їхнього вступу до ЄС.

Розділ V Договору про Європейську Спільноту присвячений транспортній політиці. Там зазначено, що спільна політика в транспортному секторі мала б бути реалізована через спільні правила щодо міжнародного транспорту, шля­хом допущення перевізників-нерезидентів до національного ринку транспорт­них послуг і шляхом вжиття всіх інших належних заходів.[15]

Окрім належного функціонування внутрішнього ринку транспортних по­слуг, спільна транспортна політика також охоплює секторальну організацію різних видів транспорту. Це потребує узгодження економічних умов і структур кожного виду транспорту, що наявні в різних державах-членах. Римський до­говір не передбачав спеціальних заходів у цій сфері, однак, попри це, зазначав, що потрібні спільні правила, застосовні до міжнародних перевезень із чи до держави-члена, або тих, що перетинають територію однієї чи кількох держав-членів. [16]

До кінця 1980-х років досягнення Спільноти в транспортному секторі не відповідали потребі політики, яку в Римському договорі прямо названо наріжним каменем спільного ринку. Насправді протягом тридцяти років держави-члени відкидали заходи з лібералізації, запропоновані Комісією, які, на їхню думку, порушували б умови конкуренції як між різними видами транспор­ту, так і всередині кожного з них. Дискусії в Раді точилися навколо філософського питання, що має бути першим: лібералізація ринку чи гармонізація умов конкуренції? Нездатність Ради діяти належно, на що вказав Європейський Парламенту своїй резолюції 1982 року, була насамперед зумовлена відсутністю політичного зобов'язання просувати економічну інтеграцію в цій сфері. В результаті національні експерти, які готували засідання Ради, відігравали дуже важливу роль у розгляді пропозицій Комісій. Через те, що ці пропозиції могли зашкодити інтересам великих компаній та концепціям еко­номічної політики держав-членів, дуже часто можна було почути емоційні вис­тупи про захист національних інтересів та завважити вузьке бачення проблем, що не дозволило врахувати вимоги європейської інтеграції.

Найбільший прорив у процесі реалізації спільної транспортної політики відбувся, без сумніву, в сфері лібералізації послуг з міжнародних автомобільних перевезень. На початку 1980-х років ніхто навіть не міг сподіватися, що протягом наступних десяти років усі квоти, які застосовували до транскордонних перевезень у межах Спільноти, будуть замінені системою ліцензій Спільноти, що видаватимуться на основі кількісних критеріїв. Після становлення внутрішнього ринку така ситуація сприймається як цілком природна, як, до речі, завжди оцінюються успіхи європейської інтеграції. У будь-якому разі лібералізація й інтеграція слугують одна одній, адже автомобільний транспорт — одна з основних рушійних сил єдиного ринку. Той факт, що лібералізація, поступово запроваджена від початку 1990-х років, не дестабілізувала ринок дорожніх перевезень, на якому найактивнішими залишалися каботажні перевізники, свідчить про те, що побою­вання деяких національних органів з того приводу, що спільний ринок транспортних послуг дестабілізує їхні національні ринки, були явно перебільшені.[17]

У сфері морського транспорту, на який припадає 85% зовнішньої торгівлі ЄЕСп, держави-члени зобов'язалися застосовувати правила вільної конку­ренції та свободу надання послуг у цьому секторі. Держави також погодилися боротися з нечесною тарифною практикою та небезпечними методами судноплавства, водночас гарантуючи вільний доступ до ринку океанських перевезень і навіть до ринку каботажних послуг.

Що стосується повітряного транспорту, то заходи з лібералізації, проведені в 1992 році, мали велике значення для конкуренції між авіаперевізниками. Було відкриті додаткові маршрути, створені нові компанії, запроваджено нові послуги та обмежено діяльність монополій. Однак базові ціни все одно залишаються за­надто високими порівняно з іншими регіонами світу, особливо зі Сполученими Штатами; витрати авіаперевізників залишаються доволі значними, насамперед через велику плату за користування інфраструктурою та значні аеропортні збори; доступ до ринку все ще складний, насамперед через двосторонні угоди між дер­жавами-членами та третіми країнами; через істотне зростання авіаційних переве­зень потенціал злітно-посадкових смуг став украй обмеженим. Незважаючи на тимчасове уповільнення зростання авіаційного руху після терактів 11 вересня 2001 року, основною турботою на майбутнє залишається перевантаження аеро­портів і повітряних коридорів Спільноти через суттєву інтенсифікацію авіаційного руху. Для розв'язання цієї проблеми слід підвищити рівень авіаційної безпеки, створивши європейський орган авіаційної безпеки.

Загалом Європейський Союз мусить знайти відповідь на кілька питань, що постають у транспортній сфері. Зокрема, ЄС має розв'язати проблеми, спричинені перевантаженням нинішніх транспортних мереж, нерівномірним перерозподілом між різними видами транспорту та дедалі більшим забрудненням довкілля більшістю видів транспорту. Водночас лібералізація транспортно­го сектора, що зумовлює прихід нових учасників та підвищення конкуренції між перевізниками, породжує важливі структурні зміни, технічні новації й нові інвестиції. Звичайно, все це позитивні зміни, проте вони все одно мають бути скоординовані на рівні Спільноти. Для розв'язання згаданих проблем Спільнота має виробити загальний підхід, який би поєднував поліпшення інфраструктури та транспортних засобів, а також їх раціональніше використан­ня; підвищення безпеки користувачів; досягнення справедливіших умов праці та ліпшої охорони довкілля.

 

 

5.4. Досвід регулювання ринку сільськогосподарської продукції в країнах-членах Європейського Союзу та його адаптація до вітчизняних реалій

 

Частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті (ВВП) ЄС становить трохи менше 3%, однак сільськогосподарський сектор забезпечує працею 5% працівників 15 держав-членів Союзу і є основним джерелом грошових доходів у багатьох сільських місцевостях. Мало того, на харчові продукти, напої та тютюн витрачається приблизно 20% від середніх споживчих витрат домашніх господарств ЄС. Також ці товари посідають чільне місце у внутрішній торгівлі й експорті ЄС. З цього випливає, що економічна, соціальна та політична значущість сільського господарства набагато більша, ніж частка сільського господарства у ВВП ЄС.

Сільське господарство є тим сектором економіки, в якому процес європейської інтеграції просунувся якнайдалі. Це досягнення видається ще важливішим з огляду на те, що державні втручання та зіткнення національних інтересів часто-густо ускладнювали процес запровадження спільної політики в цьому секторі. Справді, до існування спільного ринку держави-члени активно втручалися в сільське господарство. Для забезпечення існування вільної торгівлі та конкуренції в сільському госпо­дарстві слід було обмежити втручання держави до цього сектора. Отож, запро­вадження спільної сільськогосподарської політики (ССП) стало разком успішної реалізації багатонаціонального інтеграційного процесу.[18]

Однак спільною сільськогосподарською політикою надзвичайно складно керувати, адже вона передбачає наявність єдиних цін, спільних інструментів управління цінами, спільного фінансування заходів з реалізації політики та спільної зовнішньої протекції. Хоча спільний ринок сільсько­господарських товарів забезпечив безпеку постачання харчових продуктів за помірною ціною, його механізмів не вистачає для досягнення інших цілей Дого­вору, а саме: підвищення продуктивності сільського господарства та життєвих стандартів фермерів. Підвищення життєвих стандартів потребує провадження активної соціально-структурної політики, яка доповнює інші спільні стратегії Спільноти — регіональну та соціальну політики. Ці заходи мають забезпечити належне місце сільських територій Спільноти на єдиному ринку.

Цілі спільної сільськогосподарської політики вказані в статті 33 Договору про Європейську Спільноту (колишня стаття 39); ними є вища продуктивність сільського господарства; забезпечення належного життєвого стандарту фермерів; стабілізація ринку; безпека в постачанні сільськогосподарської продукції та помірних цін для споживачів. Отже, нова ССП прагне досягти таких цілей (рис.5.6.).

Спільний ринок сільськогосподарських товарів підкріплюється організаціями спільного ринку (ОСР), що усувають торговельні бар'єри всередині Спільноти та забезпечують зовнішній захист ринку. Нині майже все сільськогосподарське вироб­ництво Спільноти регулюють спільні організації. Стаття 32 Договору про Європейську Спільноту (колишня стаття 38) визначає сільськогосподарську про­дукцію як продукцію рослинницької, тваринницької, рибної галузей, а також про­дукти першої стадії переробки, що безпосередньо з нею пов'язані. [19]

Рис. 5.6. Цілі спільної сільськогосподарської політики

 

Три базові принципи характеризують спільний сіль­ськогосподарський ринок і, відповідно, організацію спільного ринку: це ринкова єдність, віддання переваги товарам Спільноти та фінансова солідарність.

Певна кількість організацій спільного ринку надають допомогу фермерам у формі прямих платежів. Аби держави-члени враховували проблеми охорони довкілля та зайнятості населення під час надання прямої допомоги фермерам у рамках організацій спільного ринку, відповідний регламент закріплює горизон­тальні правила, що застосовуються до організацій за різними напрямками спеціалізації, зокрема до польових культур, зернових, оливкової олії, бобових, льону, конопель, бананів, тютюну, насіння, рису, яловичини та телятини, молока й молочних продуктів, баранини та козлятини.

Підтримка Спільноти може бути надана за умовами, визначеними в розділі II Регламенту (Європейської Спільноти), для здійснення таких захо­дів щодо розвитку сільської місцевості:

інвестування в сільські господарства;

надання допомоги молодим фермерам;

забезпечення фермерів професійно-технічною освітою;

забезпечення раннього виходу на пенсію;

підтримка бідніших регіонів і регіонів з обмеженими можливостями, зу­мовленими довкіллям;

поліпшення переробки та маркетингу сільськогосподарської продукції;

збереження аграрно-екологічного балансу;

здійснення лісонасаджень.

Підтримка Спільноти може також бути надана іншим заходам, які сприяють адаптації та розвитку сільської місцевості. Такі заходи передбачають меліорацію земель і перерозподіл земельних ділянок, проведення маркетингу якісних сільськогосподарських товарів, розвиток ключових послуг у сільській місцевості, оновлення селищ та охорона сільської спадщини, стимулювання туризму й ремісництва тощо.[20]

Складність сільськогосподарської політики зумовлена насамперед розмаїттям наявних природних та економічних умов, адже саме природні визначають умови виробництва й маркетингу різних товарів, і саме економічні - відмінність економічних структур та економічного клімату держав-членів.

Попри свою складність, ССП пішла далі поставлених цілей. Митні збори, кількісні обмеження та заходи еквівалентної дії викинуто на звалище історії, натомість торгівлю між державами-членами було цілком лібералізовано. Формування єдиного ринку сільськогосподарських товарів означає, що товар, який походить з однієї держави-члена, нині може зберігатися в іншій державі й бути реалізованим у третій. Окрім цього, з будь-якої держави-члена товар можна експортувати до третіх країн. Продукція третіх країн потрапляє до спільного ринку, перетинаючи кордон лише однієї з держав-членів. Така лібералізація призвела до істотного зростання доступного споживачам асортименту сільськогосподарської продукції та харчових продуктів.

До того ж, організація спільного ринку стала буфером європейського ринку сільськогосподарських товарів, що захистив його від основних коливань на світовому ринку. За звичайних часів вона забезпечувала ринкову стабільність, регулюючи постачання (зберігання продукції, щомісячні зростання), усуваючи надлишкову продукцію (повернення, переробка на спирт) чи диверсифікуючи постачання (імпортування з третіх країн, експортні збори). За кризи вона вда­валася до суворих заходів: від заборони імпорту або експорту до зняття з ринку частини продукції чи навіть скорочення виробництва.

Стабілізація ринку не є самоціллю. Це шлях до досягнення інших цілей спільної сільськогосподарської політики, зокрема безпеки в постачанні харчових продуктів. Завдяки ССП у Європейському Союзі не було жодного серйозного дефіциту харчових продуктів, який міг би поставити під загрозу як спільну сільськогосподарську політику, так і саму європейську інтеграцію. Порівняння достатку харчових продуктів у Західній Європі з дефіцитом у Східній Європі до і після падіння комуністичних режимів є також показником успішності ССП. Додатковим і не менш важливим показником успішності ССП є незалежність Західної Європи від постачання харчових продуктів із третіх країн, що контрастує із залежністю від імпортування енергоносіїв, насамперед нафти. Ціна харчової незалежності Спільноти не була занадто високою. Само собою зрозуміло, що рівень єдиних цін відповідає рівню промислового та соціального розвитку Європи. Ці ціни не нижчі за світові, але водночас не набагато й вищі.[21]

Так звана «європейська модель сільського господарства»  спрямована на ста­лий розвиток сільської місцевості, що досягається завдяки диверсифікованому та ба­гатофункціональному сільському господарству. Нова ССП спирається на два елемен­ти: зниження інституційних цін на ключові товари й перенесення наслідків цих урізань на доходи виробника, при чому останніх підтримують за рахунок системи прямих пла­тежів. Підвищуючи конкурентність європейської сільськогосподарської продукції на світовому рівні, реформа зміцнила фундамент для функціонування диверсифікованого й багатофункціонального сільського господарства, що сприяє сталому розвиткові. Виробництво відновної сировини та високоякісних харчових продуктів, охорона довкілля та збереження активності сільських регіонів і сільської місцевості вважаються послугами, що їх надають усьому суспільству, отже, для того, щоб вони існували і в майбутньому, за них треба платити.

Характерною рисою ринку молока більшості країн ЄС є те, що переважна більшість виробленого молока є товарним, тобто таким, що потрапляє на переробку. Половину сировини виробляють три країни: Німеччина (21%), Франція (18%) та Великобританія (11%). Країни ЄС значно різняться за обсягами виробництва молока та часткою його переробки. Прослідковується чітка відмінність між країнами-старими членами ЄС та новими. Для порівняння Румунія в середньому в рік надоює 5,8 млн тонн, а Данія – 4,6 млн тонн, а на переробку у першому випадку надходить лише 19%, тоді як у другому – 97%. В останні роки ЄС активізувався щодо підтримки виробників молока у зв’язку з очікуваними коливаннями кон’юнктури на світових ринках, які імовірно не будуть сприятливими для даного інтегрованого утворення. Для того, щоб упередити негативні тенденції на ринку молока ЄС відновило низку інструментів підтримки: здійснення прямих виплат, надання дотацій на експорт молочних продуктів, реалізація програм просування на ринок молочної продукції, заохочення споживання молока у більших обсягах школярами, інтервенційні закупівлі надлишкової продукції за фіксованими цінами, надання адресних виплат фермерам, що працюють у несприятливих умовах.

Не секретом є те, що у ЄС молочна галузь справді пріоритетна. Державна підтримка тут не голослівна, а реальна у фінансовому плані. Тому і ринок функціонує прозоро і складається здорова, справедлива конкуренція.

Європейський Союз стає провідним гравцем на світовому ринку молока і молокопродуктів і розвиває тісні зв’язки в усьому світі у пошуках гідної відповіді на виклики світової фінансово-економічної кризи. Це зумовлює необхідність всебічного вивчення спільної аграрної політики ЄЄ, передового досвіду в країнах Європейського Союзу у цій сфері з метою подальшого реформування галузей, що формують ринок молока і молокопродуктів в Україні. Теоретико-методологічні аспекти,  пов’язані з економічним аналізом процесів, що відбувалися у сільському господарстві об’єднаної Європи у другій половині XX ст. і перші роки XXI ст., особливо у галузях, які формують ринок молока і молокопродуктів, є досі маловивченими в Україні.[22]

В Україні традиційно має місце значне коливання цін. Найвищий рівень цін за одну тонну молока (3,4% жиру, 3,0% білка) і це пов’язане з рівнем попиту молокопереробних підприємств на молокосировину, дефіцитом молокосировини внаслідок несприятливих природно-кліматичних умов та максимального завантаження потужностей молокопереробної сфери, нераціональною системою розтелення корів (в Україні процес розтелення найактивніше відбувається в січні та лютому, що створює дефіцит молокосировини в листопаді і грудні).

Якщо порівнювати рівень цін на молоко в Україні за період із січня по серпень з аналогічним періодом в інших країнах, то має місце доволі неоднозначна ситуація. У Російській Федерації за всі аналізовані місяці рівень цін на молоко весь час перевищував аналогічний показник по Україні (перевищення становило як правило понад 1 тис. грн за тонну, за винятком серпня). Така ситуація пояснюється більш зваженою політикою підтримки аграрного сектора в Російській Федерації у зв’язку зі значними бюджетними та позабюджетними можливостями наших сусідів. Надання достатнього рівня дотацій та інших фінансових преференцій суб’єктам молокопродуктового бізнесу робить існуючий рівень цін на молоко прийнятним як для його виробників, так і для молокопереробних підприємств. Це аж ніяк не кореспондується з наявністю ряду проблем, що полягають у перманентному дефіциті сирого молока, високому рівні морального зносу та фізичного спрацювання основних виробничих фондів молокопереробних підприємств, демонтуванні колись потужних тваринницьких комплексів як у зоні сприятливих умов для ведення сільськогосподарського виробництва, так і в зонах, які завжди потребували суттєвої державної підтримки.

На відміну від Російської Федерації, в Республіці Білорусь рівень цін порівняно з Україною є нижчим, особливо це проявляється в червні та липні. Така ситуація зумовлена активною політикою уряду Республіки Білорусь щодо збереження потенціалу молочного скотарства та молочної промисловості, який було сформовано ще в умовах командно-адміністративної економіки, й інноваційного оновлення існуючих потужностей шляхом усестороннього впровадження продуктових і процесних інновацій. Тобто основною причиною нижчого рівня цін на сире молоко в Республіці Білорусь порівняно з Україною та Російською Федерацією є нижчий рівень ресурсо-, енерго- і трудомісткості виробництва молока внаслідок застосування сучасних доїльних апаратів, систем охолодження та сепарації молока, високого рівня механізації заготівлі й переробки кормів, широкого застосування найновіших досягнень генетики та селекції.

Не спостерігається кореспондування варіації в рівні цін на молоко в Україні та країнах Євросоюзу (країни Балтії) і Новій Зеландії. Якщо порівнювати динаміку цін на молоко в Україні та Новій Зеландії за період із січня по серпень, то спостерігається така картина: в період із січня по травень ціна за тонну молока є вищою в Новій Зеландії, а з червня по серпень – в Україні. Це пов’язано з тим, що в літні місяці має місце найвищий попит на молокосировину, а Нова Зеландія є одним з основних експортерів молочної продукції, і це вимагає від уряду цієї країни використання різноманітних форм фінансових преференцій для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Майже аналогічна ситуація спостерігається в Нідерландах, Латвії, Литві та Польщі.

Відмінною в цьому плані є динаміка цін із січня по серпень у Фінляндії та Німеччині. В цих країнах за аналізований період рівень цін за тонну молока не був меншим за 3 тис. грн. Це зумовлено обмеженістю природно-ресурсної бази розвитку молочного скотарства, суворими природно-кліматичними умовами (особливо у Фінляндії), високим рівнем дотацій як виробникам, так і переробникам молока.

Виходячи з викладеного вище можна стверджувати, що Україна порівняно з країнами колишнього Радянського Союзу, ЄС та Новою Зеландією не використовує на сьогодні наявних порівняльних переваг щодо нарощення виробництва молока і підвищення рівня його конкурентоспроможності. Це пояснюється символічним характером державних дотацій виробникам молока і неправильністю бази їх нарахування, відсутністю скоординованої діяльності основних виробників молока щодо ритмічного розтелення корів протягом відповідних періодів року, високою затратністю та низьким рівнем індустріалізації виробничо-технічної бази молочного скотарства і молочної промисловості.

На відміну від України, в країнах Західної Європи не спостерігається надмірного сезонного коливання експортних цін на більшість видів молочної продукції. Це  стосується цін на сухе знежирене молоко, сухе цільне молоко, суху сироватку. Виняток становлять експортні ціни на масло. Якщо на початку року ціна за одну тонну масла становила від 4800 до 5001 дол. США за тонну, то в кінці червня вона коливалась від 5875 до 6100 дол. за тонну. Це пояснюється підвищеним попитом на масло якраз у літні місяці та деяким зменшенням його пропозиції на глобальних ринках.

Враховуючи те, що ЄС уже давно забезпечує власні потреби у висококалорійній та якісній молочній продукції, основною проблемою регулювання ринку молока в цьому регіональному утворенні є упередження його перевиробництва. З цією метою в рамках ЄС діє система квотування, яка чітко регулює виробництво молочної продукції виходячи з ємності ринку, потреб споживачів та експортних можливостей країн.[23]

Наявність квот на виробництво сирого молока, кисломолочних продуктів, масла вершкового, збираного сухого молока, згущеного молока упереджувала різке зростання обсягів виробництва перерахованих вище видів продукції за період із 2000 по 2008 рік, що робило ринок молока і молочної продукції ЄС прогнозованим і більш стійким до негативних зовнішніх впливів.

Важливою віхою в розвитку ринку молока і молочної продукції ЄС стало розширення даного регіонального утворення за рахунок колишніх країн постсоціалістичного і пострадянського табору. Мова йде про здійснення уніфікації технічних регламентів та екологічних стандартів щодо виробництва молока і молочної продукції, інструментів державної підтримки й механізмів регулювання обсягів виробництва. Досвід останніх років показав, що новоспечені члени ЄС продемонстрували гнучкість і виваженість у питаннях синхронізації національної моделі регулювання ринку молока з механізмами, які тривалий період домінують у старих членах даного утворення, що дало їм можливість не надто болісно адаптуватись до жорсткого конкурентного середовища західноєвропейського ринку молока. У більшості країн-старих членів ЄС із березня по липень традиційно спостерігається зростання закупівельних цін на молоко. Особливо інтенсивно ціни зростали у Фінляндії, Данії та Греції. Зростання цін у Греції зумовлено стагнацією національного господарства цієї країни і надмірною інфляцією. В розрізі старих членів ЄС найвищий рівень цін спостерігався у Фінляндії, Італії, Швеції, Нідерландах та Греції. Найнижчий рівень – у Португалії, Іспанії, Ірландії, Бельгії, Великобританії та Люксембурзі.

В розрізі країн-нових членів ЄС найвищий рівень цін на молоко мав місце на Кіпрі та Мальті. Це пов’язано з великою кількістю туристів, які відпочивають у цих країнах, і їх обмеженими можливостями щодо нарощення виробництва молочної продукції. В цілому рівень закупівельних цін на молоко в цій групі країн ЄС нижчий від середнього рівня закупівельних цін у старих членах ЄС. Це пов’язано з нижчою купівельною спроможністю громадян країн-нових членів ЄС, значною пропозицією сирого молока і молочних продуктів, необхідністю підтримання необхідного рівня конкурентоспроможності вітчизняної молочної продукції з метою упередження експансії виробників Північної і Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії.

Перевиробництво обсягів молока у 80-х рр. спостерігається і в інших країнах Європейського Союзу. З метою гальмування перевиробництва молока, Європейський Союз вводить премії за його некомерціалізацію і за переспеціалізацію фермерських господарств із виробництва молока на виробництво м’яса. Водночас був введений податок за «співвідповідальність»  для виробників через потребу недопущення надлишків виробництва молока. Однак зазначені заходи виявилися недостатньо ефективними.

У 1984 р. виробництво молока в Євросоюзі досягає свого найвищого показника – 103,5 млн т при обсязі споживання – 86 млн т. Експорт поглинав зовсім незначну частину перевиробництва через неконкурентоспроможні європейські ціни на світовому ринку. Зазначена ситуація призвела до того, що Європейський Союз витрачав майже третину своїх фінансових ресурсів, щоб забезпечити врегулювання цього надвиробництва. Для розв’язання даної проблеми 31 березня 1984 р. ЄС приймає обов’язкові норми – квоти, встановлення яких викликає здивування, а згодом – встановлюють у більшості виробників.

В країнах Європейського Союзу регулювання розвитку ринку молока та молокопродуктів здійснюється САП ЄС. Спільна аграрна політика – це досить складний механізм, який охоплює сотні регулювань на всіх ділянках сільськогосподарського виробництва, а також переробки і реалізації продукції.

Хронологічно і сутнісно щодо формування і розвитку ринку молока основні заходи аграрної політики ЄС були такими: 1982 р. вводились граничні обсяги виробництва молока; 1984 р. було введено квотування щодо обсягів закупівлі молока; 1986 р. зменшувались квоти на молоко та запроваджувались інтервенційні закупки молокопродуктів; 1988 р. прийнято першу комплексну програму, якою передбачено структурні зміни у сільському господарстві, в тому числі і в молокопродуктовому підкомплексі. В рамках комплексної програми були введені «сільськогосподарські стабілізатори»  щодо виробництва сільгосппродукції, зокрема:

- максимальні гарантовані квоти виробництва, вихід за які автоматично знижував підтримку;

- бюджетна дисципліна (видатки затверджувались в розмірі 3/4 середнього зростання ВВП);

- зниження інтервенційних цін і закупівель.

За нижчої світової ціни при імпорті стягувався компенсаційний збір, який піднімав її до мінімального рівня, зафіксованого на території ЄС. У такий спосіб підтримувалась конкурентоспроможність аграрної продукції, в тому числі молока і молокопродуктів.

Структурна політика спрямовувалась на розвиток організації виробництва, оптимізації торгових потоків і розвитку територій. Для поліпшення організації виробництва органи ЄС сприяли впровадженню досягнень науки і техніки, методів економії сировини, води та інших ресурсів, підвищенню освітнього рівня сільськогосподарських працівників. Набули розвитку мережі консультаційних центрів, здійснювались компенсації фермерам з виплати відсотків по банківських кредитах та інших інвестиційних зобов’язаннях. З метою оптимізації торгових потоків і розвитку збуту продукції поліпшувались інфраструктура та матеріально-технічна база комбінатів переробки молока, фабрик його упаковки, складів-холодильників, заохочувалося створення кооперативних об’єднань з метою налагодження співпраці фермерів з організаціями споживачів.

У 80-і рр. ЄС вів боротьбу з постійними надлишками основних сільськогосподарських продуктів. Деякі з них експортувались за допомогою експортних субсидій, а інші потрібно було реалізовувати на ринках ЄС.[24]

Фінансова солідарність передбачала спільну оплату видатків, пов’язаних з реалізацією спільної агрополітики. Для цього розроблялися схеми регулювання ринків окремих видів сільгосппродукції, зокрема щодо до тих, де спостерігалося перевиробництво (зерно, цукор, молоко). Для них вводились гарантовані або інтервенційні ціни. ЄС гарантував мінімальну ціну, за якою товар скуповувався визначеними структурами, що відповідали за надлишок і могли реалізувати їх, поки ціна на відкритому ринку має технологію до зростання. Для гальмування перевиробництва використовувалась система квот. Бонуси вводилися, коли міжнародні зобов’язання не дозволяли ЄС установлювати імпортне мито, а світові ціни виявлялися нижчими за собівартість продукції. За їх допомогою ціни знижувалися до світових, розміри виплат залежали від виробничих витрат, обсягів виробництва.

Щоб врівноважити пропозицію та попит і водночас компенсувати фермерам втрати доходів та підвищити значимість захисту навколишнього середовища на додаток до стабілізаторів були запроваджені інтенсифікаційні та диверсифікаційні схеми (FEARNE, 1997).

Мета цих змін зводилась до забезпечення відповідного рівня прибутків товаровиробників, зайнятих у сільському господарстві, зниження фіксованих, у тому числі інтервенційних цін на окремі види продукції, що компенсувались нормативним субсидуванням із розрахунку на площу сільгоспугідь під окремі культури, а також поголів’я худоби.

Загалом, аграрна політика ЄС передбачала низку дієвих нормативно-правових та економічних механізмів, що забезпечувала втілення необхідних норм і стандартів ЄС, раціональний розподіл матеріально-фінансових ресурсів, запобігання шоку та раціональне функціонування Співдружності у новому форматі взаємовідносин держав-членів. Вона сприяла стабілізації функціонування ринку молока і молокопродуктів у країнах ЄС.

За останні два роки в кон’юнктурі ринку молока і молокопродуктів країн Європейського Союзу відбулися суттєві зміни. Після рекордного зростання цін на молочну продукцію у другій половині 2007 р. їх стали поступово знижувати. Ця тенденція збереглася й у 2009 р. Ціни зменшилися з 0,30-0,40 євро за 1 літр молока до 0,24 євро в середньому по ЄС, при цьому в ряді країн ціни становлять 0,20-0,21 євро за літр. Падіння цін спричинило зменшення прибутків виробників молока, ряд масових акцій протесту виробників молока.

Фермери виступають за зменшення квот на виробництво молока на 2009-2010 маркетинговий рік на 5%. Зменшення пропозиції на ринку, на їхню думку, має сприяти зростанню ціни на продукцію.[25]

На 2007–2008 маркетинговий рік обсяг квот становили 139,6 млн тонн на постачання молока на молокопереробні підприємства і 3,4 млн тонн – на прямий продаж споживачам.

18 березня 2008 р. Рада Міністрів з питань сільського господарства і рибальства ЄС кваліфікованою більшістю схвалила підвищення квот на виробництво молока на 2% з 1 квітня 2008 р.

Восени 2008 р. були схвалені зміни до сільськогосподарської політики ЄС, відповідно до яких із 2009 р. квоти на виробництво молока повинні збільшуватися щорічно на 1% до їх повної ліквідації.

Європейська комісія в липні 2009 р. піддала різкій критиці ситуацію в молочній галузі Європейського Союзу. Автори спеціального дослідження настійно наполягають на необхідності підвищення конкурентоспроможності структур, які формують ринок молока та молокопродуктів, оскільки нинішній механізм регулювання виробництва молока та молокопродуктів і забезпечення ними споживачів в ЄС виявився неефективним. Створюються перепони для вигідного споживачам зниження цін, падає попит на молочні продукти і знижуються темпи пожвавлення ринку молока і молокопродуктів. Так, вартість масла у 2009 р. порівняно з кінцем 2007 р. знизилася на 39%, ціна сухого знежиреного молока і сиру – на 49 і 18% відповідно. Разом з тим, споживачі не відчули такого значного падіння рівня цін. В аналогічний період ціна на зазначені продукти в роздрібній торгівлі знизилися лише на 2%.

Нині проблема розвитку ринку молока і молокопродуктів актуальна для ряду країн. Проведені реформи САП ЄС перетворили її на сучасний механізм, у якому зникли стимули для перевиробництва і фермери можуть своєчасно відповідати на сигнали ринку. Удосконалення структур, які формують молокопродуктовий підкомплекс, дотримання правових норм, що регламентують ведення конкурентної боротьби, створення заходів захисту інтересів фермерів є вирішальними факторами для росту конкурентоспроможності ринку молока і молокопродуктів.

Спільна аграрна політика щодо функціонування ринку молока і молокопродуктів Європейського Союзу постійно змінюється, напрями цих змін є достатньо прозорими. Разом з тим, Європейська Комісія вкотре підтверджує свій намір надалі модернізувати та спростити аграрну політику.

Україні потрібно вчасно передбачити ці зміни та здійснювати курс своєї аграрної політики щодо розвитку ринку молока і молокопродуктів з урахуванням принципів нової спільної аграрної політики ЄС.

Доволі прийнятним для імплементації у вітчизняну практику є досвід Франції. Формування економічного механізму розвитку ринку молока в сучасних умовах має свої особливості, які визначаються масштабами та глибиною державного втручання, станом макросередовища, в якому функціонує економічний механізм та яке не піддається регулюванню і є непрогнозованим та мінливим. Економічний механізм формування попиту – пропозиції на ринку молока і молокопродуктів у Франції спрямовується на урівноваження впливу стихійних сил за допомогою зваженого державного регулювання, в основі якого обмеження або ж активізація впливу конкретних чинників, які визначають передумови його розвитку.

Державна підтримка сільського господарства в цілому та розвитку ринку молока і молокопродуктів у Франції здійснювалась із 1957 р. після підписання Римської угоди по створенню ЄЕС. Вплив економічного механізму визначається двома основними складовими, що визначають його спрямованість та ефективність: державним регулюванням і ринковим механізмом. За допомогою першого визначаються умови та напрями розвитку економічної системи, а ринковий механізм формує якість споживчих ринків, взаємовідносини на них й їхню наповненість. Економічним механізмом передбачається широке використання методів, які забезпечують безперебійне функціонування молокопродуктового підкомплексу, зменшують втрати та рівень ризику й підвищують ефективність виробництва.

Якщо проаналізувати сучасний стан молочного ринку ЄС і ринків окремих країн, то можна виокремити основні позитивні моменти його розвитку:

1) уніфікація форм контрактів між виробниками молока та об’єднаннями переробників;

2) збереження окремих функцій регулювання ринків молока за національними органами, оскільки структура молочного сектора більшості країн ЄС суттєво відрізняється;

3) встановлення критичного розміру частки молока, яке забирається для переробки об’єднаннями переробників;

4) обов’язкове зазначення при маркуванні продукції місця походження сировини (саме тієї сировини, яка становить основну частку продукту) та країни виробництва продукту.

В першу чергу у практику регулювання українського ринку молока і молокопродуктів варто імплементувати досвід ЄС, який стосується будівництва сучасних молочних ферм. Переважна більшість молока у країнах ЄС, в основному в країнах-старих членах, виробляється спеціалізованими підприємствами, що дає можливість виробляти молочну продукцію високої якості, зводити до мінімуму втрати молока, забезпечувати комплексну переробку відходів, що виникають при первинній переробці молока.

При формуванні об’єднань виробників і переробників молока, в першу чергу на основі державно-приватного партнерства, необхідно створювати інтервенційні агентства, які будуть в окремі пори року скуповувати надлишки молока і молочних продуктів, а також продавати соціальні види молокопродуктів для малозахищених верств населення за прийнятними для них цінами.

 

 

5.5. Регіональна і соціальна політики як інструмент забезпечення сталого розвитку країн ЄС

 

Спільне виділення засобів з наднаціональних та національних бюджетів (кошти, виділені на реалізацію певної програми в регіоні структурними фондами ЄС, повинні бути еквівалентними коштам, виділених з бюджету держави, що містить даний регіон – «концентрація» ). У 1992 році Маастрихтським договором було передбачено створення Комітету регіонів – дорадчого органу, що покликаний забезпечити представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень Європейським Союзом.

Бюро комітету складає 40 членів, включаючи президента та першого віце-президента, які обираються строком на два роки членами Комітету. Крім того, члени комітету поділяються на 6 внутрішніх підструктур, що працюють над різними сферами реалізації регіональної політики. [26]

Комітет консультує комісію з наступних питань:

економічні на соціальні питання;

трансєвропейська співпраця у сферах транспорту, телекомунікації та енергетики;

громадського здоров'я;

освіти та культури.

У 1994 році регіональна політика ЄС була ще раз переглянута, і відтоді суттєво не змінилась. Саме тому варто зупинитися на принципах та напрямах саме того часу, з продовженням до сьогодні, щоб показати обличчя регіональної політики нині в комплексі. Але перед цим варто розглянути також перелік структурних фондів, що існують сьогодні, та їх призначення. Адже саме від структурних фондів залежить виділення коштів на ту чи іншу програму тому чи іншому регіону.

Європейський соціальний фонд – фонд Європейського Співтовариства, що бере участь у розв'язанні проблем зайнятості. Фонд надає субсидії для розвитку професійної освіти, галузей, які переживають спад, допомогу в працевлаштуванні іммігрантам і жінкам. Велику увагу приділяє фінансуванню програм із працевлаштування молоді. [27]

Структурні фонди та Фонд гуртування – фінансові інструменти структурної політики Спільноти, спрямованої на зменшення розриву в розвитку між різними регіонами та країнами. Регіональна політика – друга за обсягом витратна стаття бюджету Спільноти.

Структурних фондів усього чотири:

Європейський фонд регіонального розвитку, засновано 1975 року. Підтримує розвиток інфраструктури, інвестує в створення нових робочих місць, переважно в сфері підприємництва, та підтримує проекти, що сприяють місцевому розвиткові;

Європейський соціальний фонд, найстаріший зі структурних фондів, заснований 1958 року згідно з Римським договором. Головний фінансовий інструмент ЄС в галузі зайнятості. Підтримує заходи, спрямовані на скорочення безробіття та розвиток людських ресурсів – перепідготовку кадрів, професійно-технічну виучку молоді тощо. Спрямовує допомогу через стратегічні довготермінові програми, які сприяють вдосконаленню й модернізації робочої сили в регіонах ЄС, зокрема, відсталих;

Європейський фонд управління та забезпечення в сільському господарстві також засновано 1958 року як фінансовий інструмент спільної сільськогосподарської політики. Фонд складається з двох секцій: “Управління”, що дбає про розвиток сільської місцевості та допомогу фермерам у малорозвинутих районах, та “Забезпечення”, яка фінансує установи спільного ринку та розвиток сільської місцевості в інших регіонах Спільноти;

Фінансовий інструмент управління в галузі риболовлі створений 1993 року. Його завданням є упорядкування та модернізація обладнання й матеріалів для галузі, а також диверсифікація економіки залежних від риболовлі регіонів.

Сучасні правила розподілу допомоги виділяють три пріоритетні цілі (рис.5.7.).

 

Рис. 5.7. Пріоритетні цілі спільної регіональної і соціальної політики

 

Крім того, 5,35% бюджету структурних фондів призначені на фінансування чотирьох спеціальних ініціатив:

транскордонна та міжрегіональна співпраця;

соціально-економічне відродження міст і приміських зон у занепаді;

розвиток села через місцеві ініціативи;

боротьба проти дискримінації та нерівноправності у доступі до ринку праці.

Європейський соціальний фонд займається питаннями професійної підготовки, надає допомогу в питаннях найму робочої сили. В регіональній політиці було визначено чотири пріоритетні напрями:

1) Структурна перебудова та розвиток депресивних регіонів;

2) Боротьба з безробіттям;

3) Адаптація робітників до системних змін, які загрожують безробіттям;

4) Фінансовий розвиток сільськогосподарських територій і прискорення їх структурного розвитку;

5) Допомога північним країнам з низьким рівнем щільності населення.

Січень 2000 року позначився прийняттям двох важливих рішень, що поклали початок формуванню удосконаленої системи контролю за витратою бюджетних засобів ЄС, які виділяються відсталим державам-членам. [28]

По-перше, підписано угода про співробітництво між Європейською комісією і Європейським інвестиційним банком з метою підвищити ефективність фінансової допомоги банку і Структурних фондів ЄС для розвитку депресивних регіонів. У рамках угоди Комісія відтепер буде регулярно користуватися послугами експертів Європейського інвестиційного банку для перевірки рентабельності проектів, що фінансуються не тільки з бюджету Фонду згуртування, але і коштами Європейського фонду регіонального розвитку. Такій же перевірці з боку ЄІБ будуть підлягати програми підтримки соціально-економічного розвитку країн-кандидатів, що фінансуються з бюджету ЄС.[29]

По-друге, підсилюється екологічна експертиза програм для держав-членів, а також уводяться більш жорсткі норми виділення допомоги, відповідно до котрих фінансування невідповідним екологічним стандартам програм може бути припинено спеціальним рішенням Комісії ЄС.

Регіональна політика ЄС сьогодні реалізується за 7 напрямами. Більшість з них «пройшла»  поруч разом з історією регіональної політики ЄС, частина з них деталізувалась та виділилась в окремі напрями, що потребують уваги з боку Співтовариства. З допомогою даних програм здійснюється набір проектів, що можуть отримати фінансування з фондів ЄС. Вони (напрями) наступні:

Напрям 1. Застосовується до регіонів, що відстають у розвитку. До цієї категорії відносяться ті регіони, ВВП на душу населення яких складає менше 75% від середньостатистичного по ЄС. Акцент робиться на подоланні відсталості - прямі інвестиції для створення стабільних робочих місць, створення інфраструктури для економічного розвитку (транспорт, телекомунікації, енергетика), захист навколишнього середовища, упровадження програм по поліпшенню конкурентноздатності підприємств і т.д.

Напрям  2. Стосується в основному тих регіонів, де рівень безробіття вище середньостатистичного по ЄС і де спостерігається структурний спад у промислових галузях. У даному випадку застосовуються заходи для поліпшення інфраструктури, упровадження нового обладнання і т.д.

Напрям 3. Передбачає економічну диверсифікацію депресивних і вразливих сільськогосподарських районів. Зокрема, застосовуються заходи для створення альтернативної діяльності в сільськогосподарських районах, куди можна було б залучити робочу силу.

Напрям 4. Розвиток малонаселених районів, де щільність населення складає менше 8 чоловік на 1 кв.км. (в основному стосується районів, розташованих на Крайній Півночі, у Фінляндії і Швеції).

Напрями, що мають загальнодержавне значення:

Напрям 5. Головна його мета - боротьба з хронічним безробіттям, вирішення проблеми зайнятості молоді, а також турбота про осіб, що можуть втратити роботу.

Напрям 6. Пов'язаний з адаптацією працівників у зв'язку зі змінами в структурі промисловості шляхом застосування превентивних заходів для боротьби з безробіттям.

Напрямок 7. Має на меті адаптацію сільського господарства і рибальства до реформи єдиної сільськогосподарської політики ЄС.

Однак регіональна політика має і свої складності.[30]

За час свого існування ЄС пережив чотири розширення. Постійне підключення нових країн неминуче тягло за собою не тільки розростання міжрегіональних диспропорцій, але і нові типи регіональних проблем.

Регіональна політика припускає необхідність вкладення величезних фінансових засобів, на що ЄС був готовий далеко не завжди, особливо в перші роки свого існування, коли вважалося, що інтеграція автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій. Кожний напрямок регіональної політики має територіально виражений ефект. З'ясувалося, що зрозуміти, яким буде цей ефект у регіонах різного типу, а тим більше цей ефект врахувати і спробувати згладити його можливі негативні наслідки, украй складно, практично неможливо.[31]

Регіональний розвиток узагалі - процес дуже складний, багатофакторний, тому задати йому визначений напрямок вдається рідко. Це веде до того, що результат заходів регіональної політики завжди буде відрізнятися від запланованого.

Перші результати з'являються через досить тривалий час після початку заходів регіональної політики. У цьому випадку регіональна політика вкрай несприятлива, оскільки люди, відповідальні за проведення тих або інших рішень у даній області, як правило, професійно не доживають до того моменту, коли вони можуть побачити результати своєї праці.

Нові завдання ставить перед регіональною політикою глобалізація економіки. У новому глобальному контексті перед регіональною політикою ставиться завдання не просто шукати і мобілізувати внутрішні ресурси регіону для підвищення його конкурентноздатності в масштабах ЄС, але і підвищення конкурентноздатності цього регіону у світовому масштабі.