розділ 3. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВАЛЮТНИЙ СОЮЗ

ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

 

3.1.           Генезис та еволюція європейської валютної інтеграції.

3.2.          Діяльність Європейського валютного союзу.

3.3.          Сучасні тенденції розвитку світової валютної системи та шляхи забезпечення стабільності нової світової фінансової архітектури.

 

 

3.1. Генезис та еволюція європейської валютної інтеграції

 

В останні десятиліття у світовому господарстві прискорюються  та поглиблюються інтеграційні процеси, що характеризуються зближенням та взаємопереплетінням національних економік кількох країн з метою побудови єдиного господарського механізму. Поглиблення інтеграційних процесів та коопераційних зв’язків між країнами забезпечує сприятливі умови для валютної гармонізації і згодом до створення валютного союзу.

Найвищого рівня монетарна інтеграція досягла в країнах Західної Європи, а Європейський Союз є прикладом високоінтегрованого економічного та валютного простору. Дослідження генезису європейської валютної інтеграції є корисним з позиції прогнозування становлення та розвитку валютних союзів в інших регіонах планети. Зокрема про такі наміри вже висловлювались в країнах Північної Америки, регіону Перської затоки, Азії та Африки. Тому вивчення еволюції становлення Європейського валютного союзу дасть змогу екстраполювати тенденції розвитку валютних союзів в інших регіонах планети.

Валютна інтеграція як невід’ємний елемент економічної інтеграції являє собою послідовність кількох основних стадій організації валютних відносин (рис. 3.1).

Перехід до кожного наступного ступеня інтеграції має супроводжуватися формуванням наднаціонального механізму валютного регулювання, створенням інституціональної інфраструктури – міждержавних валютно-кредитних і фінансових організацій.

 

Рис.3.1. Стадії організації валютних відносин^[1]

 

Валютна інтеграція як процес відбувається через дію механізму валютної інтеграції – сукупності валютно-кредитних методів регулювання, спрямованих на поступовий перехід до вищого ступеня інтеграції. Зрілі форми економічної інтеграції вимагають адекватного ступеня інтеграції валютних відносин. Так, уніфікація валютної політики країн-учасниць може мати місце за умов вільного руху товарів, послуг, капіталу між ними, що, в свою чергу, передбачає досягнення економічного та валютного союзу.

Економічна та монетарна інтеграція є значущими доповненнями один одного, але економічну інтеграцію легше реалізувати, аніж монетарну. Під монетарною інтеграцією розуміють процес координації грошової та валютної політики, створення міждержавних валютно-кредитних та фінансових організацій, формування наднаціональних механізмів валютного регулювання^[2].

Об’єктивна потреба валютної інтеграції країн Західної Європи була зумовлена чинниками зображеними на рис. 3.2.

Формування Європейського валютного союзу органічно пов’язане з утворенням в Європі єдиного економічного простору, що був започаткований у 1951 р. як Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) і об’єднав шість держав: три країни Бенілюксу (Бельгію, Нідерланди, Люксембург), ФРН, Франція та Італія.

 

Рис.3.2. Чинники, що зумовили об’єктивну потребу валютної інтеграції країн Західної Європи

 

У 1955 році країни Бенілюксу запропонували для обговорення меморандум з європейської інтеграції. Діставши згоди щодо «розвитку спільних інститутів, поступового злиття національних економік, створення Спільного ринку та успішного узгодження соціальної політики» , цей меморандум став підґрунтям Римської Угоди, підписаної  25 березня  1957р. Римська угода засвідчила появу Європейської економічної спільноти (ЄЕС) та Європейської спіль­ноти з атомної енергії (Євратом) і набула чинності з 1 січня 1958 р.^[3]

Римська угода 1957 року про створення Спільного ринку не передбачала стратегії формування європейського валютного простору. До початку 1960-х років у рамках цієї угоди функціонував тільки консультативний орган - Валютний комітет, метою якого було координування внутрішньої та зовнішньої грошової політики країн-членів Спільного ринку. З 1964 р. було запроваджено процедуру консультування щодо змін валютних курсів та створено Комітет керуючих центральних банків. У 60-ті роки також запроваджено європейські розрахункові одиниці для Європейського інвестиційного банку, сформовано бюджет ЄЕС та вироблено загальну концепцію сільськогосподарської політики.

Визначною подією стала позачергова зустріч на вищому рівні голів держав та урядів у грудні 1969р. у Гаазі, де було прийнято рішення про поетапний перехід до економічного та валютного союзу. У жовтні 1970р. у Копенгагені було затверджено план поетапного створення економічного та валютного союзу – так званий план Вернера, за яким цілями Європейської економічної спільноти було визначено: повну і безповоротну конвертованість валют, ліквідацію меж коливань валютних курсів, безперечне фіксування валютних паритетів та повна лібералізація руху капіталів. План Вернера був розрахований на завершення створення валютного союзу у 1980р.^[4] (рис.3.3).

Однак кризові процеси 70-х роківХХст., що супроводжувались енергетичними «шоками»  та девальвацією національних валют провідних країн світу, відсутністю координації валютно-економічної політики, розходженням між національним суверенітетом та спробами наднаціонального регулювання всередині ЄВС в повній мірі завадили реалізації плану Вернера.

Після розвалу Бреттон-Вудської системи європейські країни доклали максимум зусиль задля звуження меж коливання валютних курсів: було встановлено що максимальна різниця між двома європейськими валютами може дорівнювати 4,5%, якщо одна з них котирується за своїм найнижчим курсом, а інша досягає верхньої межі свого курсу, оскіль­ки визначені межі коливань становили 2,25% відносно долара.За Базельською угодою від 10 квітня 1972 р. коливання своїх валют на 2,25% в обидва боки прийняли шість країн-членів ЄЕС та чотири країни-кандидати до вступу (Великобританія, Ірландія, Данія, Норвегія).Між валютами країн ЄЕС виникли особливі зобов'язання – так звана «валютна змія в тунелі» . «Змія» , утворена спеціальними межами коливань європейських валют відносно одна одної, знахо­дилася всередині «тунелю» , що був обмежений максимальними коливаннями валют відносно долара. Ширина «тунелю» , таким чином, становила 4,5%, «змії»  - 2,5%. Рішення про створенняЄвропейської валютної системи було прийнято 5 січня 1978р., функціонувати стала роком пізніше ^[5].

 

Рис. 3.3. План Вернера - поетапне створення економічного та валютного союзу в європейському економічному просторі^[6]

 

Через відсутність у цей період порядку у міжнародній валютній системі деякі країни почали залишати «змію» . З червня 1974р. внаслідок спекуляцій було у вільне плавання відпущено фунт стер­лінгів, за ним – ірландський фунт, з лютого 1973р. італійську ліру. У березні 1973р. європейські країни скасували «тунель» , тобто дотри­мання меж коливань своїх валют відносно долара. У січні 1974р. «змію»  покинула Франція. Після невдалої спроби повернутися, франк остаточно вийшов з системи у березні 1976р. Відтоді до «змії»  входило лише чотири валюти: німецька марка, гульден, бельгійський франк, датська крона. Пізніше до цього механізму періодично приєд­нувалися інші валюти (деяких скандинавських країн, австрійський шилінг, швейцарський франк)^[7].

«Валютна змія»  функціонувала до запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи.

Рішення про створення Європейської валютної системи (ЄВС) було прийняте Радою Європи 5 грудня 1978 р. Функціонування ЄВС розпочалося 13 березня 1979р. Створення ЄВС переслідувало три основні цілі (рис.3.4).

 

Рис. 3.4. Цілі створення ЄВС^[8]

 

ЄВС складалася з трьох головних елементів: Європейської грошової одиниці - ЕКЮ (ЕСU), Механізму валютних курсів і Фонду Європейського валютного співробітництва, характеристика яких наведена у таблиці 3.1^[9].

Ціль поступового створення економічного і валютного союзу було підтверджено Єдиним європейським актом, що став результатом засідань Ради Європи у Брюсселі в грудні 1985р. та Гаазі у лютому 1986р. і набув чинності з 1 липня 1987р. На той час кількість держав-учасниць становила вже дванадцять: з 1 січня 1973р. до «Європи Шести»  приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія («Європа Дев'яти» ), з 1 червня 1981р. – Греція та з 1 січня 1986р. – Іспанія та Португалія.

На засіданні Ради Європи у червні 1988р. в Ганновері Комітету голів центральних банків та експертів, очолюваному Жаком Делором, було доручено розробити конкретні заходи у напрямі створення союзу. Результати вивчення цим комітетом стану економічної та грошово-кредитної інтеграції у ЄЕС і запропоновані етапи досягнення економічного і валютного союзу дістали назву доповіді Делора^[10].

Таблиця 3.1

Характеристика складових ЄВС

Елемент ЄВС	Характеристика
ЕКЮ (ЕСU від англ. europeancurrencyunit)	Курс ЕКЮ визначався на основі кошика валют, причому статутними положеннями ЄВС було передбачено перегляд складу ЕКЮ кожні п'ять років або в разі 25% зміни ваги якоїсь з валют. Такі перегляди також мали місце, коли до ЄВС вступала нова країна; ЕКЮ становила середньозважену величину всіх валют ЄВС, вага яких визначалася часткою країни у ВНП ЄЕС та її значенням у внутрішньоєвропейській торгівлі. Найбільш вагомими були німецька марка, французький франк і англійський фунт стерлінг. ЕКЮ функціонувала не тільки як рахункова одиниця і засіб розрахунків між центральними банками європейських країн. 5 грудня 1978 р. Рада Європи у Брюсселі визначила рух до повного і цілісного використання ЕКЮ як резервного авуара і засобу розрахунків. ЕКЮ була еталоном виміру всередині ЄВС, оскільки до неї встановлювалися паритети і центральні курси кожної європейської валюти. ЕКЮ випускалася з метою забезпечення валютних резервів і була об'єктом виплати процентів. Випуск ЕКЮ забезпечувався депозитами країн-членів у розмірі 20% їх золотих та доларових резервів, кількість ЕКЮ залежала від вартості резервних активів країн ЄВС. ЕКЮ виконувала багато функцій міжнародної валюти, але не була нею у повному розумінні (вона не могла застосовуватись для розрахунків поза межами центральних банків ЄЕС і не була дійсним резервним активом, а лише кількісним виразом частки резервних активів у золоті та доларах; ЕКЮ не була вільноконвертованою центральними банками і не могла створюватися кредитними операціями). Усі ЕКЮ в центральних банках були часткою резервних активів, яку надано у спільне розпорядження.
Механізму валютних курсів	Механізм валютних курсів був стрижнем ЄВС і складався з двох елементів: •                     решітки (тобто матриці) меж відхилень двосторонніх обміннихкурсів між усіма валютами країн-членів, що передбачало обов'язкові інтервенції; •                     межі індивідуальних коливань кожної валюти відносно ЕКЮ, порушення яких вимагало від уряду країни запровадження певних регулюючих заходів для повернення курсу валюти у визначені рамки.
Фонду Європейського валютного співробітництва	Фонд європейського валютного співробітництва як структурний елемент ЄВС забезпечував кредитування країн-членів на цілі врегулювання платіжних балансів. Кожна країна вносила до фонду 20% своїх валютних резервів і золота, які мали потім залучатися країнами на потреби валютного обміну. Передбачалися різні мож­ливості: надкороткострокове фінансування – на 45 днів і менше –тільки країнам, які входили до Механізму валютних курсів; коротко­строкове фінансування – на строк до 9 місяців; середньострокове фінансування – на строк до 5 років.

 

Доповідь наголошувала, що країни-учасниці мають погодитись із делегуванням до інституцій ЄЕС своїх повноважень у прийнятті рішень щодо економічної та валютної політики, а також дотри­муватись певних обмежень у фіскальній політиці.

Комітет Делора стверджував, що пріоритетом, навіть порівняно з дотриманням фіксованих валютних паритетів, повинно було стати запровадження єдиної валюти. Єдина валюта мала продемонструвати безповоротність руху до валютного союзу, централізувати грошове регулювання у ЄЕС та ліквідувати операційні витрати, пов'язані з валютним обміном. За цих умов необхідним визнавалося створення Центрального банку ЄЕС для проведення єдиної валютної та фінансово-кредитної політики замість тільки координування діяльності національних центральних банків. Обов'язковим було й здійснення лібералізації фінансових ринків.

Таким чином, ЄВС відрізнялася від простої угоди щодо фіксації курсів за кількома важливими аспектами: центральною роллю ЕКЮ, заснуванням резервного фонду, індивідуалізацією дивергенції і теоретично симетричними обов'язками дефіцитних і надлишкових країн. Але водночас ЄВС була досить далекою від системи типу «валютний союз» . ЄВС була просто зоною валютної стабільності, де було можливим урегулювання навіть центральних курсів. Не існувало Європейського центрального банку як емітента ЕКЮ, яка набувши визнання приватними фінансистами як рахункова одиниця, не стала засобом обміну.

Визначною подією у розвитку європейської валютно-фінансової інтеграції стало узгодження умов переходу до економічного і валютного союзу на засіданні Ради Європи у грудні 1991р. у Маастрихті (Нідерланди). У лютому 1992р. 12 країн ЄС підписали Договір про поетапне формування валютно-економічного союзу, який набрав чинності з 1 листопада 1993 р. Порівняно з умовами Римської угоди це рішення символізувало якісно новий етап валютної інтеграції в Європі.План Делора став підґрунтям подальшого руху країн-учасниць до вищого ступеня інтеграції. За доповіддю Делора, найкращим підходом у досягненні ЄЕВС було використання концепцій пара­лелізму та градуалізму. Згідно з концепцією паралелізму, економіч­ний та валютний союзи розглядалися як складові єдиного цілого, які мали рухатися до цілі паралельно.Концепціяградуалізму знайшла свій прояв у визначенні планом Делора поетапного досягнення валютного союзу. Отже, з позицій градуалізму економічна інтеграція – це повільний процес^[11].

Порівняно з планом Делора Маастрихтський договір був значно чіткішим у визначенні механізму досягнення економічного і валютного союзу впродовж трьох етапів:

1) етап – з лютого 1992 р. до кінця 1993 р.;

2) етап – з 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1996 р. включно;

3) етап – з 1 січня 1997 р. до 1999-2000 років^[12].

Згідно з визначеними строками, на другому етапі було створено Європейський валютний інститут (ЄВІ), що забезпечило умови для координації валютної політики країн-учасниць. ЄВІ існував лише у перехідному періоді і був пізніше замінений на Європейський центральний банк.

З 1 січня 1997р. країни, які відповідали критеріям конвергенції, визначили строк запровадження єдиної валюти і створення Євро­пейського центрального банку (ЄЦБ) (рис.3.5).

 

3.5. Критерії конвергенції (макроекономічні та інституційні умови, дотримання яких надає країні право вступу до Європейського валютного союзу)^[13]

 

Фінальним етапом Європейської валютної інтеграції став випуск з 1 січня 1999р. у безготівковий обігєдиної валюти євро одинадцятьма європейськими країнами, які увійшли до Європейського економічного і валютного союзу(ЄЕВС). Критерії конвергенції не було дотримано всіма країнами, що пояснюється пріоритетом політичного рішення. При вступі до ЄЕВС було враховано прагнення країни до приєднання та факт суттєвого прогресу у скороченні відносних розмірів бюд­жетного дефіциту. До ЄЕВС не приєдналися Данія (через негативні результати плебісциту) та Великобританія (через негативне рішення уряду).

Отже, світова валютна система з моменту введення золотого стандарту в 1867 році зазнала достатньо серйозних змін. Золото було демонетаризовано і в даний момент відіграє усе меншу роль у світовому грошовому обігу, замінюючись на валюти різноманітних країн. Усе більше сучасні замінники світових грошей стають схожими на звичайні внутрішньодержавні гроші. Проте, СДР ще далекі від відповідності вимогам, запропонованим до світових грошей: самі по собі вони поза МВФ практично не використовуються і, що головне, їхнє використання приватними особами практично взагалі не зустрічається. У меншому ступені «страждають»  цією хибою ЕКЮ - їхнє використання приватними особами набагато ширше. ЕКЮ ще в багатьох відношеннях перевершують СДР, хоча і не позбавлені хиб. Можна відзначити, що переваги ЕКЮ як міжнаціональної валюти обумовлені принципами, що використовувалися при закладанні основ ЄВС: нове політичне мислення, подолання ідеології і політики націоналізму і роз'єднаності, що відразу ставить ЕКЮ на порядок ближче до світових грошей.

 

 

3.2.          Діяльність Європейського валютного союзу

 

В таблиці 3.2 приведено виконання країнами критеріїв (умов конвергенції), необхідних для приєднання до ЄЕВС. Ефективність функціонування ЄЕВС в значній мірі визначається інституційною інфраструктурою валютної інтеграції. Побудова ЄЕВС передбачає передачу компетенції в сфері валютної політики з національного рівня на рівень ЄС. Основними інституціями, що сприяли і сприяють процесу побудови ЄЕВС були Європейський валютний інститут (ЄВІ) (з 01.01.1994р. по 31.12.1998р.) та Європейська система центральних банків (почала функціонувати з 01.01.1999р.) на чолі з Європейським центральним банком.

Таблиця 3.2

Виконання критерії, необхідних для приєднання до ЄЕВС^[14]

Країна	Індикатори конвергенції				Відповідає критеріям чи ні
	Рівень Інфляції,%	Ставка за довгостроковими державними облігаціями	Дефіцит бюджету, %	Державний борг, % ВВП	Рівень Інфляції, %	Ставка за довгостроковими державними облігаціями	Дефіцит бюджету, %	Державний борг, % ВВП	Стабільність валюти	Кількість позитивних відповідей
Франція Люксембург Данія Німеччина Ірландія Великобританія Бельгія Нідерланди Італія Іспанія Греція Португалія Швеція Фінляндія Австрія	1,7 1,9 2,3 1,6 2,4 3,0 1,4 1,1 5,4 4,7 9,0 3,8 2,9 1,0 2,0	8,7 7,8 8,9 7,8 10,0 9,0 8,8 8,0 13,5 12,6 21,5 16,5 8,0 6,8 6,0	-5,0 +0,4 -2,0 -2,9 -2,7 -5,1 -4,5 -3,1 -7,4 -5,9 -9,3 -5,4 -7,0 -5,4 -5,5	51,5 6,3 73,6 58,8 85,9 52,5 134,4 78,4 124,9 64,8 114,4 70,5 81,4 63,2 68,0	Так Так Так Так Так Ні Так Так Ні Ні Ні Ні Ні Так Так	Так Так Так Так Ні Ні Так Так Ні Ні Ні Ні Так Так Так	Ні Так Так Так Так Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні	Так Так Ні Так Ні Так Ні Ні Ні Так Ні Ні Ні Ні Ні	Так Так Так Так Так Ні Так Так Ні Ні Ні Ні Так Так Так	4 5 4 5 3 1 3 3 0 1 0 0 2 3 3
Критерії	2,7	8,9	-3,0	60

 

На ЄВІ було покладено увесь тягар підготовчої роботи зі сприяння конвергенції економічного розвитку між країнами-членами, а також з технічної підготовки заснування Європейської системи центральних банків.

На сьогоднішній день в інституційній структурі ЄЕВС чільне місце посідає Євро­пейська система центральних банків (ЄСЦБ), основні функції якої зображено на рис. 3.6.

Рис. 3.6. Функції ЄСЦБ^[15]

 

До складу ЄЕВС входять Європейський центральний банк (ЄЦБ) та національні центральні банки (НЦБ) країн-учасниць. Вищим керівним органом ЄЦБ є Керівна рада, яку очолюють Президент і віце-президент. До складу Керівної ради входять 6 членів Виконавчої ради, включаючи президента і віце-президента, та голови центральних банків країн-учасниць. Центральні банки інших країн ЄС є асоційованими членами ЄЦБ і мають право дорадчого голосу.

ЄЦБ є незалежним інституційним елементом ЄЕВС і про­вадить незалежну грошово-кредитну політику, основні напрямки якої розробляє ЄЦБ, а центральні банки країн-учасниць є відповідальними за її дотриманням.

Найважливіша ціль грошово-кредитної політики ЄЦБ– це забезпечення стабільності внутрішніх цін у середньостроковому періоді. Цей показник визначається як темп приросту гармонізованого індексу споживчих цін, який не повинен перевищувати 2% від аналогічного періоду попереднього року. Цінова стабільність у ЄЕВС має спира­тися на моніторинг, аналіз і прогнозування динаміки цін, визначення факторів ризику дестабілізації цін. Аналітичну базу для цього стано­вить динаміка інших макроекономічних показників: середньої заро­бітної плати, валютних курсів, курсів цінних паперів. Функцією ЄЦБ у цьому аспекті є встановлення та оголошення цільових параметрів грошового агрегату М3^[16].

Створення валютного союзу несе певні вигоди і в той же час ризики для країн-членів (таблиця 3.3). Спробуємо їх оцінити на основі досвіду функціонування ЄЕВС.

Таблиця 3.3

Можливі вигоди та ризики країн від участі у

Європейському валютному союзі ^[17]

Вигоди країн-членів від участі у ЄВС	Ризики країн-членів від участі у ЄВС
Економія витрат на хеджування	Втрата сеньйоражу
Забезпечення стабільності цін
Зниження номінальних процентних ставок
Утвердження євро як однієї з головних резервних та розрахункових валют світу	Втрата автономії
Зниження рівня безробіття в країнах-членах валютного союзу
Можливість проведення єдиної сільськогосподарської політики	Зростання політичних конфліктів між країнами членами валютного союзу
Створення єдиного масштабу цін на однорідні товари

 

Основними економічними вигодами створення валютного союзу є:

1) економія витрат на хеджування (страхування) втрат від курсових коливань та скорочення транзакційних витрат. В умовах існування єдиної валюти для суб’єктів господарювання відпадає необхідність укладання угод страхування на випадок зміни обмінних курсів, тим самим зменшуються витрати підприємств, підвищується їх конкурентоспроможність, зростає надійність планування витрат в межах спільного валютного простору. Також виникає економія витрат і часу при міжнародних розрахунках. Загалом зменшення витрат на валютні операції та страхування від курсових коливань оцінюється Комісією ЄС від 0,5 до 1% ВВП, або в межах 130 млрд. євро для всього ЄС;

2) забезпечення стабільності цін в межах валютного союзу, що сприяє більш ефективному розподілу та використанню ресурсів, раціональній політиці в галузі доходів. Окрім того стабільність цін має фундаментальний суспільно-політичний вимір, оскільки вона зменшує конфлікти перерозподілу та сприяє стабільності в суспільстві;

3) зниження номінальних процентних ставок та зростання масштабів ринків капіталів, завдяки цьому зменшуються витрати на обслуговування державного боргу, оскільки виникає економія процентних виплат за рахунок скорочення процентних надбавок за інфляційні та валютні ризики. Окрім цього знижуються витрати суб’єктів господарювання на обслуговування корпоративних боргів. В результаті інтеграції національних фінансових ринків та скасування валютних ризиків у валютному союзі вирівнюється дохідність порівнюваних цінних паперів. Звісно, бюджетна економія залежить від особливостей тієї чи іншої країни і може суттєвим чином коливатися. Так, наприклад, для Іспанії виграш від економії витрат на сплату процентів оцінюється у розмірі 2,4%, а для Італії – 5,4 % ВВП;

4) утвердження євро як однієї з головних резервних та розрахункових валют світу. Загальновідомо, що інтернаціоналізація використання валюти несе певні переваги країні, яка її емітує. Ці переваги полягають у зростанні доходів від сеньйоражу (друку банкнот), у спрощеному фінансуванні дефіцитів платіжного балансу і в зростанні можливості розвитку внутрішнього фінансового ринку.Перспективи перетворення євро на одну з провідних світових валют пов’язані з економічним становищем ЄС у світовій економіці. ВВП зони євро, розрахований за паритетом купівельної спроможності, приблизно співмірний з ВВП США і більш ніж у 2 рази перевищує ВВП Японії. На сьогоднішній день частка євро у золотовалютних резервах країн світу складає приблизно 25% (частка долара США рівна 65%). Євро обслуговує приблизно третину міжнародної торгівлі і в перспективі ця частка може зростати^[18];

5) зниження рівня безробіття в країнах-членах валютного союзу. Відомо, що будь-яке збільшення амплітуди курсових коливань змушує інвесторів при оцінці ефективності проектів закладати у витрати можливі втрати внаслідок коливання валютних курсів. Це сприяє зниженню рентабельності окремих проектів і відхиленню частини з них. Саме тому запровадження єдиної валюти стимулює інвестиційну активність і, як наслідок, сприяє зростанню зайнятості;

6) можливість проведення єдиної сільськогосподарської політики.Єдина сільськогосподарська політика гарантує фермерам ЄС мінімальну підтримуючу ціну на сільськогосподарську продукцію. В умовах значних коливань валютних курсів реальне значення підтримуючої ціни для фермерів одних країн зростало, а для інших зменшувалося, що забезпечувало різкі розбіжності в доходах фермерів. Саме бажання ліквідувати викривлення у фінансовій сфері для уникнення різких розбіжностей у доходах сільськогосподарських виробників стимулювало запровадження твердих валютних курсів і згодом єдиної валюти;

7) створення єдиного масштабу цін на однорідні товари різних країн виробників дало змогу зіставляти ці вартості (без врахування валютних ризиків), що безумовно посилило конкуренцію між постачальниками товарів та послуг, особливо за умови широкого використання системи електронної оплати, що сприяє зростанню мобільності платежів і безперешкодному доступові до товару виробника у будь-якій точці Європи.

В той же час запровадження єдиної валюти створює певні ризики для країн учасниць валютного союзу, основними з яких є:

1. Втрата сеньйоражу (прибутку країни від емісії грошей). Під доходом від сеньйоражу розуміють можливість держави фінансувати свої витрати шляхом емісії грошей. Цей прибуток виникає завдяки випуску державою безпроцентних боргових зобов’язань, які зберігаються приватними суб’єктами у формі грошей або комерційними банками у формі резервів у центральному банку. Сеньйораж є важливим джерелом доходів лише для тих національних економік, які мають високу інфляцію. У валютному союзі сеньйораж скоротиться внаслідок менших темпів інфляції і буде перерозподілятися між центральними банками.

2. Втрата автономії у проведенні національної макроекономічної політики, зокрема валютний курс більше не може використовуватися як інструмент пристосування. Замість зміни реальних валютних курсів має використовуватися  більша гнучкість цін, зарплат та доходів. Фіскальна політика кожної країни повинна розглядатися в контексті проведенням спільної грошової політики. Тобто неприйнятна бюджетна ситуація в одній державі-учасниці може завдати шкоду курсу грошової політики Валютного союзу вцілому. Тому дотримання бюджетної дисципліни є важливою складовою Валютного союзу.

3. Зростання політичних конфліктів між країнами - членами валютного союзу, що обов’язково трансформується в економічні наслідки. Конфлікти можуть бути зумовлені надмірною диверсифікацією політичних еліт, різною стадією економічного розвитку окремих країн, культурологічними та психологічними відмінностями^[19].

Вцілому, як засвідчує практика, вигоди від створення Валютного союзу компенсують можливі втрати та ризики.

Тепер проаналізуємо динаміку обмінного курсу єдиної валюти від моменту введення і до теперішніх часів. Презентація валютного курсу євро на світових валютних ринках відбулася 31.12.1998р. В цей день торги по валютній парі EUR/USD завершились на позначці 1.1680. З наступного року євро був введений в безготівковий обіг. Впродовж трьох років євро девальвував на світових валютних біржах і на момент введення в готівковий обіг (з 01.01.2002р.) його курс по відношенню до американського долара вже становив 0.8890, тобто він втратив приблизно четверту частину своєї вартості. Однак до кінця 2008 року довгостроковий тренд по євро був висхідний і він зріс майже удвічі по відношенню до американського долара, зафіксувавши максимум на позначці 1.6037.Тобто можна екстраполювати, що запровадження нової регіональної валюти буде супроводжуватися її поступовою девальвацією на ранніх стадіях створення Валютного союзу, допоки не з’явиться довіра інвесторів і не проявляться позитивні наслідки валютної інтеграції, які найбільш вірогідно зумовлять згодом висхідний тренд нової валюти.З кінця 2008р.і до 2013р. спостерігається падіння вартості єдиної європейської валюти, що обумовлено світовою фінансовою кризою, а згодом фіскальними проблемами країн Південної Європи – Португалії, Італії, Греції, Іспанії (PIGS). Особливо великі проблеми відчула Греція, в якої дефіцит бюджету в 2009р. сягнув 13% ВВП, а зовнішній державний борг перевищив позначку 200%ВВП^[20].Як наслідок,різко зросла вартість запозичень для грецького уряду.

Таким чином, від того на скільки ефективно країни члени ЄЕВС вирішать проблему бюджетних дефіцитів і державних боргів буде залежати майбутнє єдиної європейської валюти.

 

 

3.3. Сучасні тенденції розвитку світової валютної системи та шляхи забезпечення стабільності нової світової фінансової архітектури

 

Головною особливістю розвитку міжнародного фінансового ринку є стрімка глобалізація фінансово-кредитних та валютних відносин.Якщо в минулому валютно-обмінні операції в основному обслуговували міжнародну торгівлю та рух факторів виробництва,то на сьогоднішній день понад 90% валютних угод здійснюються зі спекулятивною метою.Відомо що на 1 долар, що працює в реальному секторі економіки, припадає приблизно 30 доларів, що обертаються у фінансовій сфері. Тобто визначальною особливістю сучасного етапу розвитку світової економіки є наявність самостійної фінансової сфери, не пов’язаної з обслуговуванням світової торгівлі та рухом факторів виробництва. Окрім цього з огляду на обсяги валютних операцій сьогодні це головна форма міжнародних економічних відносин^[21].

Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин. Глобалізація – це за своєю суттю більш висока стадія інтернаціоналізація, вона перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Визначальним проявом поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері стала так звана потрійна фінансова революція. У світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, яка поєднала різні країни через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк, Чикаго, Лондон, Франфурт, Париж, Цюріх, Токіо, Гонконг, Сінгапур, Бахрейн та ін. У цих фінансових центрах зосереджено найбільшу частку світових фінансових активів, до складу яких  входить не лише капітал країни базування фінансового центру, а й залучений з інших регіонів. Фінансові центри, таким чином, оперують з космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну залежність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’юнктури^[22].

Потрійна фінансова революціє базується на трьох аспектах (рис. 3.7).

Основними тенденціями розвитку світової валютної системи на сучасному етапі можна вважати:

1) Поступовий перехід до валютного плюралізму. Хоча на даний час близько 2/3 валютних резервів і операцій здійснюються в доларах США, американський долар поступово втрачає свої позиції на світових ринках. Обумовлено це насамперед поступовою втратою Сполученими Штатами Америки ролі світового економічного гегемона. З кожним роком зростає роль Європейського Союзу і особливо Азіатсько-Тихоокеанського регіону в економічній сфері. Тобто можна говорити про поступовий перехід від доларового стандарту до багатовалютного стандарту на основі провідних валют світу.

2) Сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп’ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи. Учасники фінансових ринків користуються глобальними базами даних, інтегрованими системами управління та здійснення платежів. Нині прийняття фінансових рішень базується на складному економіко-математичному моделюванні, статистичному аналізі, методах математико-статистичного прогнозування.

Рис. 3.7. Основні аспекти фінансової революції

 

Розширюються можливості застосування інформаційних технологій у різних секторах міжнародних фінансів, а саме в торгівлі фінансовими деривативами та цінними паперами, у фінансовому менеджменті та управлінні ризиками. Можна стверджувати про закладання підвалин віртуальної економіки майбутнього. Однак суцільна інформатизація і комп’ютеризація фінансової сфери несе певні виклики, пов’язані з кіберзлочинністю, до яких потрібно бути готовими.

3) Особливістю Кінгстонської валютної системи плаваючих валютних курсів є високий рівень волатильності (нестабільність) валютних курсів. Пов’язано це з великими розмірами світового валютного ринку та високим рівнем ліквідності фінансових активів. Це, з одного боку, сприяє конкуренції та підвищенню ефективності використання фінансових ресурсів, однак з іншого -несе певні ризики пов’язані з асиметричною реакцією фінансових ринків на несуттєві інформаційні повідомлення.» Іраціональний дух звіра»  (за визначенням Дж. М. Кейнса) дістав можливість реалізувати себе в живильному середовищі нинішньої спекулятивної системи. В умовах інформаційних шоків біржовий натовп охоплює паніка, яка здатна зруйнувати фінансову систему будь-якої країни. Високий рівень волатильності валютних ринків дає змогу заробити на значних коливаннях валютних курсів, однак частіше всього це призводить до втрат^[23].

Надмірні валютні коливання призвели до виникнення різноманітних пропозицій реформування світової валютної системи. Усі вони подібні через те, що в них висловлене бажання обмежити валютні коливання провідних валют світу, а відрізняються методами досягнення такого обмеження. Найбільш популярні пропозиції щодо досягнення стабільності у світовій валютній системі зображено на рис. 3.8.

Олівер Вільямсом у ряді своїх праць (1983-1988) разом з іншими авторами запропонував систему, згідно якою валютні курси між основними світовими валютами повинні регулюватися в межах цільових зон. Для кожної з основних валют Вільямсон запропонував метод розрахунку валютного фундаментально збалансованого ефективного обмінного курсу (FEEER – Fundamental Equilibrim Effectsve Exchage Rate).

 

Рис. 3.8. Погляди вчених-економістів щодо досягнення стабільності у світовій валютній системі

 

Інакше кажучи, FEEER – це реальний ефективний обмінний курс, що встановлюється з урахуванням позиції стабільного платіжного балансу країни. Розрахований FEEER має періодично переглядатися у зв’язку з економічними фундаментальними змінами, наприклад, такими як інфляція. Допускаються також коливання національного валютного курсу в межах «цільової зони» , тобто визначеного коридору. Якщо валютний курс виходить за межі зони, тоді необхідно здійснювати валютні інтервенції, або змінювати відсоткові ставки. Вільямсон вважав, що за допомогою таких «цільових зон»  можна уникати надмірної волатильності валютних курсів внаслідок валютних спекуляцій^[24].

Мак Кіннон Р. вважає, що нестійкість валютних обмінних курсів зумовлена процесом заміни валют. Зараз транснаціональні корпорації та міжнародні інвестори зберігають свої капітали в різних національних валютах. Попит на створення таких портфелів залишається стабільним, але загальний склад такого портфеля та питома вага кожної з валют у ньому можуть дуже швидко змінюватися. Це означає, що жорсткий контроль пропозиції окремих національних валют, що входять до міжнародного портфеля, є недоречним. МакКіннон пропонує, щоб правило Фрідмана щодо поступового росту грошової маси застосовувалося не на національному, а на міжнародному рівні. Якщо в загальному міжнародному портфелі відбуваються зміни, в результаті чого питома частка американського долара збільшується, а єдиної європейської валюти євро зменшується при незмінних пропозиціях національних грошових одиниць, тоді це призведе до здорожчання долара та до девальвації євро. В кінцевому підсумку це вплине на економічний стан обох країн. МакКіннон вважає, що надмірної волатильностівалюних курсів можна уникнути, якщо Федеральна Резервна система США збільшить пропозицію доларів, а Європейський Центральний банк відповідно зменшить пропозицію євро, тобто якщо центральні банки будуть здійснювати валютні інтервенції. Така політики, на думку МакКіннона, призведе не тільки до змін кількості грошей в обігу національних економік, але й залишить глобальну грошову пропозицію та обмінні курси незмінними, і процес заміни валю в портфелям міжнародних інвесторів не вплине на економіку цих держав. Саме такий процес заміни валют відбувається у випадку, коли зменшується попит на облігації, деноміновані в американських доларах, та збільшується попит на облігації деноміновані в євро. І так само в цьому випадку допомагає політика «стерилізованих»  інтервенцій.

Джеймс Тобін вважає, що коливання валютних курсів спричиняються дестабілізуючими потоками короткострокового капіталу. Високоінтегровані ринки світового капіталу залишають надто мало простору для проведення незалежної національної грошової політики урядами. Підвищення внутрішніх відсоткових ставок може призвести до різкого підвищення цін, так само як зменшення відсоткових ставок – до різкого знецінення. Для зменшення цього ефекту Тобін запропонував запровадити податок на всі валютні транзакції, щоб «підкинути піску в колеса надто ефективних та мобільних міжнародних грошових ринків» . Такий податок зменшить стимули спекулянтів щодо раптової купівлі чи продажу валюти у відповідь на незначні зміни відсоткових ставок по ній. Тобін доводить, що невеликий податок, наприклад в розмірі 1%, завдасть відчутного удару по короткостроковому руху капіталів і майже не торкнеться їх довгострокового руху. Це забезпечить деяку автономію національним фінансовим органам. Тобін вважає, що досягти ефективності податку та уникнути ухилень від його сплати можна, застосувавши його до всіх валютних транзакцій. Пропозиція Тобіна значно відрізняється від пропозицій Вільямсона та Мак Кінона, оскільки ґрунтується на тому, що режим обмінних курсів – це не головна проблема. На перше місце він виводить проблему надмірного руху капіталів. Особливого поширення пропозиції Тобіна набули в час світової фінансової кризи 2007-2012 рр. Ряд урядів країн запропонували обкладати податком фінансові транзакції, однак такі пропозиції не були схваленні світовою фінансовою спільнотою загалом ^[25].

Глобалізація світових фінансових ресурсів посилює нестабільність національних фінансових ринків, оскільки фінансові кризи в окремих регіонах миттєво позначаються на інших країнам та регіонах, а лібералізація національних фінансових ринків зумовлює їх уразливість щодо руху «гарячих грошей» .

Негативним наслідком глобалізації є зростаюча залежність світової економіки від функціонування фінансового, а не реального капіталу. Суть цього процесу полягає у тому, що грошовий капітал стає все менш залежним від реального і навіть переважає над ним. Через це стан національних економік все більше залежить від стану їх фінансів, який, у свою чергу, залежить від поведінки нерезидентів, що присутні на національних фінансових ринках, стану міжнародних фінансових центрів та фінансових ринків інших країн та регіонів світу. Вплив національних урядів на національні фінанси послаблюється, тоді як вплив транснаціональних корпорацій, міжнародних інвесторів та спекулянтів посилюється.

Таким чином, сучасний світовий ринок капіталу, особливо світовий фінансовий ринок, набуває контурів дворівневої системи. Перший, або верхній рівень - наднаціональний, або глобальний, який представлений головним чином міжнародними фінансовими інститутами та найбільшими транснаціональними банками. Другий, або нижній – національний рівень, який формує мережа національних фінансових інститутів.

Задля забезпечення стабільності нова фінансова архітектура потребує вжиття заходів спрямованих на досягнення максимальної інформаційної прозорості ринків, посилення ролі міжнародних стандартів та запровадження їх в усіх країнах, підключення приватного сектору до розв’язання міжнародних кризових проблем, суттєвого зміцнення та посилення ролі міжнародних фінансових організацій і, перш за все, Міжнародного валютного фонду. Йдеться не лише про його фінансові можливості, а й про створення правових та організаційних рамок, розробку правил та процедур, які дадуть змогу МВФ прийняти на себе більшу відповідальність щодо стабільності світового фінансового середовища.