розділ 2. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ІНТЕГРАЦІЇ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

 

2.1. Передумови зародження інтеграційних процесів у Європі.

2.2. Початковий та перехідний періоди європейської інтеграції.

2.3. Другій етап європейської інтеграції.

2.4. Третій етап європейської інтеграції.

2.5.Новітній (четвертий) етап європейської інтеграції.

 

2.1. Передумови зародження інтеграційних процесів у Європі

 

Нинішній Європейський Союз - це результат п'ятдесятирічної інтеграційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Співтовариства, створені ще в 50-их роках минулого сторіччя. Однак для того, щоб з'явилися Співтовариства, Європа та її мешканці повинні були до цього «дозріти» , на що вплинуло багато різних чинників як політичних, так і економічних^[1], які беруть свій початок ще з часів середньовіччя.

В політичному плані період середньовіччя характеризується в основному процесами силового вирішення міжнаціональних та територіальних проблем. В умовах розпаду та занепаду Римської імперії виникла можливість по-новому перебудувати карту Європи. Створення та існування з 768 по 843 рр. імперії Карла Великого сприяло силовомуоб'єднанню значної частини Західної Європи. За масштабами імперія Карла Великого в Європі наближалася до розмірів Римської імперії. Якщо б нащадкам імператора вдалось зберегти цілісність даного державного утворення, сьогодні ми б мали практично єдину Європу: в імперію входили території всіх західноєвропейських країн за винятком Англії, Іспанії, Португалії і південної частини Італії^[2].

На теренах Східноєвропейського регіону мало місце ще одне інтеграційне об'єднання, яке залишилося після падіння Римської імперії: Візантійська імперія (час існування – IV –XV ст.). Вона включала до себе всі країни Балканського півострова та Грецію.

Процеси феодального подрібнення, які є характерними для середньовіччя,  сприяли розділенню Європи. Імперія Карла Великого, а за нею і Візантійська імперія, занепали та були розділені. До відносно миролюбних інтеграційних процесів можна віднести тільки створення в цей час Священної Римської імперії (962 – 1806), яка включала до себе території Германії, Північної Італії, Австрії, Чехії, Нідерландів. Проте Священна Римська імперія не мала міцності внутрішніх зв'язків і ефективного централізованого управління^[3].

Однак, на заключному етапі Середньовіччя європейська спільнота виявилась не інтегрованою, а практично розділеною численними кордонами, яка супроводжувалась серйозними політичними та економічними протиріччями.

Період середньовіччя в основному характеризується веденням натурального господарства. В натуральному господарстві продукти виробляються не на продаж, а для власного вжитку, причому в масштабах такого господарства практично вироблялися усі необхідні для його життєдіяльності продукти. Функціонування натурального господарства характеризувалося замкненістю та обмеженістю у просторі. Відсутність товарного виробництва не сприяв інтернаціоналізації господарського життя Європи.

З розвитком феодальних відносин відбувався поступовий перехід від натурального до товарного виробництва. В більш пізній період середніх віків спостерігається пожвавлення товарних відносин в країнах Європи, розвиток торгівлі.

Значний поштовх в розвитку торгівлі надали Великі географічні відкриття XV – XVI ст. Купці з різних країн нерідко об’єднувалися для сумісного ведення справ. Їх товари продавалися в усіх країнах Європи.

Розвиток ремесел, мануфактурного виробництва наприкінці епохи Середньовіччя сприяв певній спеціалізації країн у виробленні та продажі товарів: Англія – вовна, тканини, предмети залізної обробки; Франція – одяг, вини, прикраси; Німеччина – вугілля, зброя. Це спричинило розвиток торгово-економічних відносин між державами, проте економічне господарство країн в більшій мірі залишалося суто національним ^[4].

З розвитком феодальних відносин відбувалося формування товарного виробництва, яке сприяло розвитку ремесел і торгівлі. Здійснювався перехід від натурального господарства до ринкового. На ранньому етапі Середньовіччя торгівля через відсутність дієвих захисних механізмів велась в невеликих масштабах і, в основному, в середині країни. Щоб захиститися від грабіжників торгівці самостійно об’єднувалися в союзи – гільдії. В подальшому, з посиленням центральної влади, умови для торгівлі становилися більш сприятливими: в країнах виникали правоохоронні структури, будувалися шляхи, розвивалося мореплавство.

Значний дохід приносила торгівля між Сходом і Заходом. Через Середземне море європейці мандрували до країн Азії, Африки, через Чорне море – до берегів Криму і Кавказу. Східні товари (а особливо прянощі) розпродавалися в усіх європейських країнах. Новий етап в розвитку торгівлі розпочався з відкриттям Колумбом Америки (1492). Боротьба за панування на морі стала причиною значних міждержавних конфліктів і воєн (найголовніший – між Іспанією і Англією у 1588 році)^[5].

Важливий торговий шлях проходив по Північному та Балтійському морях.  В цій торгівлі приймали участь купці держав Північної Європи – від Новгорода до Лондона. В ході конкуренції купці більш 70 німецьких міст об'єдналися у Ганзу – торговий і політичний союз (XIV – XVI ст.). Цей союз очолювало місто Любек. Володіючи великим і сильним флотом, Ганза нерідко добивалася для себе вигідних умов для торгівлі.

Найбільш пожвавленими місцями Європі для торгівлі були ярмарки – щорічні торги, участь в яких приймали купці з різних країн. Найбільш відомим в ХІІІ ст. був ярмарок  в графстві Шампань (Франція).

У пізній період середньовіччя (XIV–XVI ст.) в Європі постали феодальні монархії, найбільшими з яких були Англія, Франція, Іспанія. Політика цих країн була спрямована головним чином не на інтеграцію між собою, а на зміцнення та централізацію влади в середині країни та пануванні держави на європейському континенті. Всі політичні проблеми між собою монархи Європи вирішували силовими методами.

Характерним для становлення феодальних монархій було інтегрування населення країн в єдину національну спільноту. В середині самих монархій в ході просування їх до централізованих держав відбувалися процеси інтеграції різноманітних національних, державних, етнічних, культурних, релігійних суб'єктів суспільного життя в єдину спільноту – націю. Так відбулося у Франції, Англії, де відбулося об'єднання різних етнічних областей. Подібне сталося і на Піренейському півострові, де до ХVcт. відбулося об'єднання декількох держав  у два королівства – Іспанію та Португалію.

В деякій мірі міждержавному зближенню сприяла наявність міждинастичних зв’язків між країнами. Володарі різних держав мали між собою родинні зв’язки через утворення династичних шлюбів. Тридцятилітня війна в Європі (1618–1648) показала силу коаліційних утворень між монархіями на династичній основі: Іспанія, Австрія, Німеччина, Річ Посполита виступили єдиним блоком проти Франції, Швеції, Данії, Англії. Зближенню в господарчому житті монархій сприяла торгівля, яка велася не тільки в середині самої країни, а й між країнами, між Сходом та Заходом. Централізація влади в європейських державах сприяла розвитку торгівлі, відповідно до цього міцнили та ширилися торгові та економічні зв’язки між країнами.

Промисловий переворот, що почався в останній третині XVIII ст. і завершився в 60-80-х роках XIX ст., охопив Великобританію, США, Німеччину, Францію, інші європейські країни. Промисловий переворот– це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом). В ході промислового перевороту було сформовано аграрно-промислове господарство, створено економічні передумови для утвердження індустріальної цивілізації^[6].

Важливим підсумком промислового перевороту було створення національних фінансово-кредитних систем, що забезпечували потреби індустріального розвитку. У Великобританії провідна роль залишалася за Англійським банком (1694p.), що був не лише урядовим банком, а й приватним. У Франції фінансовий капітал розвивався швидше порівняно з промисловістю і торгівлею. Паризька біржа перетворилася на грошовий ринок європейського масштабу. Позиковий капітал Франції за кордоном становив 10 млрд. франків ^[7].

В ході промислового перевороту почали інтенсивно розвиватися торговельно-економічні зв’язки між європейськими державами. Посилився потік товарів з одної країни в іншу, міцніли промислові зв’язки між виробниками продукції.

Промисловий переворот призвів до значного зростання виробництва та його концентрації. Відбувалася монополізація – створення монополій, тобто об’єднань виробників для ведення успішної конкуренції з дрібними та середніми підприємцями. Як правило, монополії контролювали значну або переважну частину певних галузей економіки. До кінця ХІХ – початку ХХ ст. монополії значно посилилися та стали грати провідну роль в господарствах країн Європи. Подальший процес монополізації призвів до створення міжнародних монополій. На 1910р. їх кількість досягла сотні. Це стало початком нового ступеня всесвітньої концентрації капіталу. Наприклад, дві фінансові групи – Рокфеллера и Ротшильда-Нобеля – розподілили  між собою світовий ринок гасу. В 1907р.  був заключний договір про переділ всесвітнього ринку між іншими двома найкрупнішими монополіями: «Всезагальної електричної компанією»  (США) і «Всезагальним співтовариством електрики»  (Німеччина)^[8].

Усі монополії для збільшення своїх прибутків надавали перевагу вивозу капіталу за кордон, ніж вкладення його в економіку своєї країни. Вивіз товарів та продаж їх за кордоном, особливо в колоніальних країнах, приносили величезні прибутки. До 1910 р. в руках фінансової олігархії Великобританії, США, Франції, Німеччини було зосереджено більш 80% всіх акцій.

На початок ХХ ст. фінансовий капітал зосередився в руках порівняно невеликої кількості найкрупніших підприємців – магнатів фінансового капіталу. Їх вузькі групи – фінансова олігархія – добивалися керівництва не тільки в економіці, але й в політиці, ідеології.

На по­чатку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сфор­мувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалі­стичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфе­ри діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію.

Перша світова війна (1914-1918) стала наслідком впровадження імперіалістичними країнами загарбницької політики. Кожна з держав домагалася досяг­нення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн. Німеччина розраховувала покласти край пануван­ню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росії.Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охо­че відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Ара­війського півострова.Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Ло­тарингію, втрачені ще в ході франко-прусської війни, за­хопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн.Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорно­морськими протоками Босфор та Дарданелли^[9].

Антанта – імперіалістичний блок Великобританії, Франції і Росії, який оформився у 1904-1907 рр. і об'єднав проти німецької коаліції більше 20 держав (серед них США і Японія). До німецької коаліції входили Німеччина, Австро-Угорщина і Болгарія, пізніше до них приєдналася Туреччина. Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної.Міжнародні відносини в Європі у 40-50 рр. ХХ ст.  розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР, що значним чином впливали на формування європейської політики відносин.

Початок «холодної війни» .5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб­ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха протистояння двох систем: демократичної й тоталітарної. СРСР перегородив Європу «залізною завісою» , створивши собі сфери впли­ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону» , тобто комуністичні партії. На думку Черчілля, Радянському Союзу повинна проти­стояти асоціація англомовних народів, а США і Великобританія мають взя­ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом ^[10].  Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, а також через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.1. План Маршала

5 червня 1947р. державний секретар США Джордж Кэтлет Маршалл уперше повідомив про програму відновлення післявоєнної Європи шляхом надання їй економічній допомозі з боку США (рис. 2.1).

Маршалл обґрунтовував свій план об'єктивною необхідністю для США такої програми: відсутність стабільності в Європі відбивалася як на економічній ситуації в Америці, так і на світовій економіці в цілому.

Програма відновлення європейської економіки («план Маршалла» ) була підтримана Великобританією і Францією. Літом 1947 р. на міжнародній конференції в Парижі 16 країн дали згоду на участь в плані - Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина. Від участі в плані Маршалла відмовилися СРСР, Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія і Фінляндія. Країни-учасниці плану Маршалла уклали конвенцію про створення Організації європейського економічного співпраці, яка повинна була розробити спільну «програму відновлення Європи» .

План почав здійснюватися з квітня 1948р. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безвідплатного постачання товарами, субсидій і позик.

З квітня 1948 по грудень 1951р. США витратили за планом Маршалла біля 17 млрд доларів, причому основну частку отримали Великобританія, Франція, Італія і Західна Німеччина, на яку також був поширений план Маршалла в грудні 1949р. 30 грудня 1951 року план Маршалла офіційно припинив свою дію і був замінений законом «про взаємне забезпечення безпеки» , що передбачав одночасне надання економічної, а також військової допомоги.

За чотири роки реалізації Плану Маршала ВНП західноєвропейських країн зріс майже на 32%. У 1953р. Джорджу Кетлету Маршаллу як автору програми «Відновлення і розвитку Європи»  була присуджена Нобелівська премія миру ^[11].

 

 

 

2.2. Початковий та перехідний періоди європейської інтеграції

 

Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Інтеграція - була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-их років XX сторіччя. Найважливіші причини європейської інтеграції зображено на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Основні першопричини європейської інтеграції ^[12]

 

Ідею створення «Сполучених Штатів Європи»  уперше висловив у вересні 1946 року прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюриху. Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.У травні 1948 року на конгресі в Гаазі, скликаному за ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об'єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи - першої європейської організації співпраці (рис. 2.3).

 

 

Рис. 2.3. Завдання та країни – засновники Ради Європи

 

Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали^[13].

«Холодна війна»  та слабкість Ради Європи призвели до того, що з'явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося насамперед про економічне «зв'язування»  Франції та Німеччини, що гарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени французького уряду Жан Моне та Роберт Шуман.

Міжнародна ситуація, яка склалася на початку 50-их років, призвела до того, що все частіше почали вести мову про економічну інтеграцію. США все більше і більше домагалися швидкої відбудови Німеччини та приєднання цієї країни до Західного блоку. Це було пов'язано із багатьма подіями у світі. У 1948р. СРСР запровадив блокаду Берліна, тоді ж утворилися Федеративна Республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. Крім того, у 1950р. вибухнула війна в Кореї. Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина становитиме протидію комунізмові. Водночас, новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що його країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО. Ріст значення Німеччини не був у планах французьких політиків. Поява нової економічно розвиненої Німеччини, зокрема з розвиненою військовою промисловістю, викликала побоювання не лише у Франції.

У травні 1950 року в Парижі міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної інтеграції (рис.2.4).

Рис. 2.4. Декларація Шумана^[14]

Ініціатором цього плану був Жан Моне. Декларація проголошувала пропозиції зображені на рис. 2.5.

Рис. 2.5. Пропозиції Декларації Шумана^[15]

 

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала на меті забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам - економічний розвиток. Було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого - ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав.План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі(рис. 2.6), який набрав чинності у липні 1952р. Договір був підписаний на 50-річний термін.

Рис. 2.6. Основні положення Договору про заснування Європейського Об’єднання з Вугілля та Сталі^[16]

Спільний ринок вугілля, залізних руд і металобрухту був утворений у лютому 1953 р., а сталі - у серпні 1954 р. Процес утворення спільного ринку був завершений 9 лютого 1958 року.Діяльність Об’єднання та його економічні успіхи заохотили країни-члени до поглиблення процесів інтеграції, і не лише економічної.
      Наступні роки принесли ряд інтеграційних ініціатив у різних площинах (таблиця 2.1, рис. 2.7).

Таблиця 2.1

Характеристика договорів щодо створення інтеграційних об’єднань на західноєвропейських теренах (1952 – 1957рр.) ^[17]

Рік	Характеристика договорів щодо створення інтеграційних об’єднань
1952 р.	У Парижі був підписаний Договір про створення Європейського Оборонного Союзу (ЄОС). Ідею цього договору Франція висловлювала ще в 1950 році - План Плевена (Pleven). Членами нового Співтовариства мали стати країни-члени ЄСВС, а його структура була схожа до структури Об’єднання з вугіллі та сталі. Основні положення: -          солдати ЄОС мали мати єдину військову форму, а військові частини були б перемішані з огляду на національність; -          передбачалось також одноосібне керівництво над 40 військовими частинами Спільноти. Однак, після підписання Договору, Франція його не ратифікувала. Унаслідок бурхливих дебатів, головним аргументом яких було обмеження суверенітету, парламент Франції не ратифікував Договору про ЄОС, результатом чого була відмова від цілої ініціативи.
1954р.	23 жовтня 1954р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) (ініціатор Міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден). Це мала би бути міжнародна організація, яка би займалася військовими справами, водночас не будучи пов'язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським Економічним Союзом.
1955р. -1957р.	Учасниками конференції  в Мессині (Італія), якими були міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС. На конференції утворено групу експертів (з бельгійцем Паулем Генрі Спааком на чолі), яка мала підготувати доповідь про можливість розширення інтеграції. Доповідь була представлена на черговій зустрічі «шістки»  у 1956р. у Венеції. Доповідь Спаака стала основою для подальших розмов про інтеграцію. Після декількох зустрічей міністрів закордонних справ та голів урядів країн-членів ЄСВС, 25 березня 1957р. у Римі ці країни підписали два договори: Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Договір про створення Європейського Співтовариства з питань Атомної Енергії (Євратом). Також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції. Було утворено Європейський Парламент та Європейський Суд.

Рис. 2.7. Основні характеристики «Римських договорів» ^[18]

 

Метою ЄЕС визначалися створення митного союзу, усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства і врешті — створення спільного ринку. Водночас ідея створення Євратому полягала у налагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Під час роботи над створенням ЄЕС, британці запропонували створити економічну організацію, яка би базувалася на меншій, ніж у ЄСВС, кількості зобов'язань. Виникає запитання: «Для чого і навіщо?» , адже вже існувала одна організація, а робота над створенням чергових тривала. Однак англійська еліта мала свої міркування. Навіщо пов'язувати себе тісною співпрацею в рамках Співтовариства, наражаючи себе на небезпеку втрати частини суверенітету та «послаблення»  взаємин зі США? Англійська пропозиція була такою: створити сферу вільної торгівлі, де немає внутрішніх мит, але кожна країна-член самостійно і незалежно проводить торгівлю з третіми країнами. Ця пропозиція не зацікавила членів ЄСВС, які прагнули до тіснішої співпраці. Але Великобританія вирішила «власноруч»  реалізувати свій план і 1960 р. разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією та Швецією утворила Європейську Зону Вільної Торгівлі (ЕFТА) - це зона вільної торгівлі, яка об’єднує митні території чотирьох європейських країн, які не вступили до Європейського Союзу, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації. Зона вільної торгівлі забезпечує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів та фізичних осіб. Ця організація, однак, не підняла міжнародного престижу Великобританії і не сповільнила стагнації англійської економіки, на що Лондон дуже сподівався. У подальшому успіхи ЄЕС призвели до того, що країни-члени ЕFТА почали помічати за собою небезпеку економічної ізоляції та падіння конкурентоздатності своїх продуктів і, відповідно, зменшення впливу на ситуацію в Європі^[19].

Таким чином, кінець 1950-х – початок 1960-х стали роками економічного буму, що на тлі сприятливої загальносвітової економічної кон’юнктури значно полегшило досягнення Співтовариствам поставлених перед ними завдань.

 

 

2.3. Другій етап європейської інтеграції

 

Наступним етапом євроінтеграційних процесів стало підписання 8 квітня 1965 р. Об'єднавчого Договору(набрав чинності 1 липня 1967р.), згідно з яким утворилася спільні для трьох Співтовариств інституційні утворення(рис. 2.8): у результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада ЄС, Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств. Практично одночасно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС.

У грудні 1969р. в Гаазі відбувся самміт глав держав та урядів держав-членів, на якому було ухвалено низку рішень з метою посилити інтеграцію. Зокрема, було погоджено дослідити можливість побудови політичного союзу та економічного і валютного союзу.

Рис. 2.8. Об’єднавчий договір 1965р. ^[20]

 

Головною причиною проблем стала загальна рецесія світової економіки, викликана енергетичними кризами 1973р. і 1978р., коли ціни на нафту зросли в кілька разів.Також далися взнаки валютно-фінансові потрясіння внаслідок скасування у 1971р. золотого паритету долара США, і проблеми, спричинені збільшенням кількості держав-членів. За таких умов держави-члени були вимушені вдаватися до відновлення протекціоністських заходів захисту національних ринків. Тому запропоновані у 1970-х роках проекти оживлення співробітництва у Співтовариствах були приречені на провал, незважаючи на їхню об’єктивну необхідність. У 1970-ті роки розпочалося запровадження різноманітних форм міжурядової співпраці в галузі зовнішньої політики, що допомагало Співтовариствам виступати як одне ціле на міжнародній арені. Держави-члени також розпочали налагоджувати співпрацю правоохоронних і судових органів з питань боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, незаконною міграцією.Таке співробітництво, що обмежувалося переважно обміном інформації і взаємними консультаціями, ґрунтувалося на спеціальних домовленостях держав-членів, а не нормах установчих договорів, оскільки перебувало поза межами правопорядку Співтовариств^[21].

Початок 70-их рр. приніс Співтовариству багато користі, особливо в економічному плані. Створення «валютної змії»  (механізм, що регулює коливання національних валют країн-членів) та Європейського Фонду Валютної Співпраці в 1973р., а в 1978р. створення Європейської Валютної Системи мало визначити нову якість економічної інтеграції європейських держав. У 1975р. було створено чергову інституцію Співтовариств - Суд Аудиторів, завданням якого був контроль над реалізацією бюджету Співтовариств.
        Друга половина 70-их рр. відзначилася світовою економічною кризою, яка зачепила також Співтовариство. Виникли труднощі з бюджетом, із сільськогосподарською політикою та функціонуванням спільного ринку. Усе частіше й частіше проявлялися національні інтереси окремих країн-членів.

На даний період припадає перше розширення Європейського Співтовариства, яке відбулось 1 січня 1973 року, коли до шістки приєднались Великобританія, Данія та Ірландія. Для всіх трьох країн був передбачений чотирирічний перехідний період, щоб ввести загальний митний тариф ЄЕС у торгівлі із третіми країнами й повністю скасувати мита в торгівлі промисловими товарами з партнерамипо Співтовариству.Переговори про вступ тривали досить довго, а разом із цими країнами переговори проводила і Норвегія. Найбільше проблем мала Великобританія, проти вступу якої виступала Франція. Президент Франції Шарль де Голль використав право вето, аргументуючи своє рішення тим, що прийняття Великобританії ослабить Співтовариства економічно і змінить їх внутрішньо. Насправді де Голль дбав не про добробут Співтовариств, а про утримання домінуючої позиції Франції в них. Таким чином, уперше політичні інтриги загальмували розширення Співтовариств. Переговори були припинені зі всіма країнами.

У 1967р. англійці знову подали заявку про вступ - і знову Франція її відкинула. Лише в 1969 році, коли де Голля заступив Джордж Помпіду, уряд Франції дав згоду на початок переговорів, які успішно закінчилися для всіх вищезгаданих кандидатів. Договір про приєднання був підписаний з ними 22 січня 1972 р. і набрав чинності 1 січня 1973р., але лише для трьох країн. Норвегія, у зв'язку з негативними результатами внутрішнього референдуму, не ратифікувала Договору і, відповідно, дорога до Співтовариств перед нею зачинилася. Для шести країн-членів ЄЕС скасовано всі мита на промислові товари та запроваджено єдиний зовнішній тариф. Напочатку 80-их рр. вдалося залагодити проблеми і розпочати роботу над внутрішніми реформами. З цією метою було створено два комітети, один з яких, Комітет Дуга (Dooge), мав зайнятися питанням інституційних змін, а інший, Комітет Адонніно (Adonnino), - питаннями створення «Європи Громадян» .

У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена «Біла книга»  у справі внутрішнього ринку. Цей документ, разом із підготовленими доповідями вищезгаданих комітетів, став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА), підписаного в лютому 1986р., який модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993року до єдиного внутрішнього ринку (рис. 2.9).

 

 

Рис. 2.9. Характеристика Єдиного Європейського Акта ^[22]

 

Загалом виокремлюють три групи найважливіших змін до установчих договорів ЄЕС (рис.2.10).

Рис. 2.10. Змін до установчих договорів ЄЕС декларовані ЄЄА ^[23]

В цей же ж період Португалія та Іспанія подали заявки в 1977 і стали членами ЄЕС з 1 січня 1986.

 

 

2.4. Третій етап європейської інтеграції

 

Політичні зміни, спричинені засіданнями «круглого столу» , падіння Берлінської стіни та об'єднання Німеччини призвели до того, що політична інтеграція набрала обертів. У 1990р. Бельгія запропонувала організувати конференцію, на якій можна буде напрацювати принципи для поглиблення політичного союзу та впровадження спільної валюти (ЕКЮ). Ця конференція розпочалася в грудні 1990р. у Римі і завершилася 7 лютого 1992 р. у Маастрихті підписанням Договору про створення Європейського Союзу. У цьому документі читаємо: «Європейський Союз будується на основі Європейських Співтовариств, доповнюючись політикою та формою співпраці встановленими у цьому Договорі (...). Європейський Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а також верховенства права; ці принципи є спільні для усіх країн-членів» ^[24]. Під час підписання Договору було визначено, що в 1996 р. відбудеться чергова міжнародна конференція, на якій буде обговорено реалізацію Договору та буде ухвалено рішення щодо переходу до наступної фази інтеграції.

В червні 1990р., Європейська рада домовилась провести ще одну міжурядову конференцію – з питань політичного союзу. Випала добра нагода повернутися до обговорення і втілення ідей політичної інтеграції, що були запропоновані в попередні десятиліття, але лишилися нереалізованими. З 1 січня 1993р. на основі Маастрихтського договору (1992р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками - всередину і розширення. Інтеграція «розширення»  означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів.

Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Західної Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню та уніфікації.

Внесок Маастрихтського договору зображено на рис. 2.11.

Згідно з Маастрихтським Договором, ЄС базується на трьох стовпах (опорах) (таблиця 2.2).

В 1994 в Австрії, Фінляндії, Норвегії та Швеції проводяться референдуми про вступ до ЄС. Більшість норвежців знову голосує проти Австрія, Фінляндія (з Аландськими островами) та Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995. Крах комуністичного табору в Європі, економічні та суспільні зміни в посткомуністичних країнах та їх бажання стати членами Співтовариства змусили ЄС виробити стратегію на майбутнє. Відповідний документ був прийнятий на саміті в Гессені в 1994 році.

Рис. 2.11. Внесок Маастрихтського договору у процес розширення євроінтеграційних процесів ^[25]

 

Вирішено проводити інституційні та правові реформи таким чином, щоб підготувати ЄС до розширення на Схід. Підготовка до чергової міжнародної конференції була розпочата вже в грудні 1995р. Офіційно ця конференція почалася 29 березня 1996р. у Туріні, а її результатом стало рішення про вдосконалення системи інституцій з огляду на майбутнє прийняття нових членів, наближення ЄС до його громадян, а також надання ЄС нових функцій у сфері юстиції та внутрішніх справ. Усі ці питання були включені до Амстердамського Договору (рис.2.12). Формально цей договір було підписано 2 жовтня 1997р., і він набрав чинності 1 травня 1999р.

Після того, як Амстердамський договір почав діяти, стало зрозуміло, що функціонування ЄС буде неможливим без загальної та ґрунтовної зміни його діяльності.Країни-члени запропонували Комісії, щоб вона якнайшвидше підготувала проект нової реформи. У відповідь, 13 грудня 1997 р. Європейська Комісія представила План дій 2000,де представила стратегію зміцнення ЄС перед розширенням, передбачаючи також потребу реформування систем спільної сільськогосподарської політики,інституцій, соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень.

Таблиця 2.2

Опори ЄС згідно Маастрихтського договору ^[26]

Перший стовп ЄС	Другий стовп ЄС	Третій стовп ЄС
Спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб, капіталу, товарів та послуг: митний союз; спільна торговельна політика; спільна сільськогосподарська політика та політика рибальства; спільна транспортна та енергетична політика; Європейський Соціальний Фонд; спільна політика з питань охорони навколишнього середовища; захист конкуренції; підтримка наукового та технологічного розвитку; охорона здоров'я та споживачів; цивільна оборона; туризм та спорт.	Спільна Зовнішня Політика та Політика Безпеки (СЗППБ). ЇЇ завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, прогресу на цілому континенті та в світі. Цілі СЗППБ: охорона спільних цінностей, життєвих інтересів; незалежності та цілісності ЄС, згідно з принципами Хартії Об'єднаних Народів; зміцнення безпеки ЄС та його членів; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки; підтримка міжнародної співпраці; розвиток та зміцнення демократі.	Співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ. У рамках третього стовпа, ЄС зобов'язується: забезпечити громадянам ЄС високий рівень охорони з питань свобод, безпеки та юстиції, запобігати расизму і ксенофобії, а також боротися з цими явищами, запобігати організованій злочинності та боротися з ними, боротися з тероризмом, торгівлею людьми, торгівлею наркотиками, торгівлею зброєю, корупцією та зловживаннями.

 

   План дій був прийнятий Радою ЄС під час її засідання в Берліні 24-25 березня 1999р.У червні 1999р. на саміті в Кельні було прийняте рішення про організацію міжнародної конференції, присвяченої справам інституцій та прийняттю нових членів. Як і було заплановано, конференція розпочалася 14 лютого 2000 р. і завершилася зустріччю Європейської Ради в Ніцці, яка тривала з 7 до 11 грудня 2000р.Міжнародна конференція завершилася підписанням у ніч з 10 на 11 грудня 2000 року нового Договору. Положення Ніццького Договору були офіційно визнані такими, яких цілком достатньо для потреб розширення ЄС. Після підписання Договір підлягав процедурі ратифікації як в національних парламентах, так і в Європейському Парламенті^[27].

Рис. 2.12. Особливості Амстердамського договору ^[28]

У Декларації, доданій до Ніццького Договору, передбачені подальші дебати щодо майбутнього ЄС, а зокрема: як встановити та контролювати детальніший поділ повноважень між ЄС та країнами-членами; статус Хартії Основоположних Прав ЄС, прийнятої на саміті в Ніцці; спрощення Договорів з метою легшої їх читабельності; ролі національних парламентів у майбутній європейській конструкції^[29]. Були розширені склад та компетенція Суду першої інстанції. Він став автономною судовою установою, і кількість його членів збільшилася. Цей Суд міг створювати палати для вирішення окремих спорів, а також гранд-палату для вирішення основних категорій справ. До компетенції Суду першої інстанції було віднесено розгляд питань про законність актів, ухвалених інститутами ЄС, розгляд звернень держав-членів та інститутів Європейського співтовариства про бездіяльність інших інститутів об'єднання, вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків у випадку позадоговірної відповідальності Європейського співтовариства, а також винесення преюдиціальних рішень.Договір закріпив додаткові можливості для більш тісної співпраці окремих країн-членів Євросоюзу, які були започатковані Амстердамським договором.

Також 1 червня 1998 року розпочав роботу Європейський центральний банк.

 

 

2.5. Новітній (четвертий) етап європейської інтеграції

 

Розроблений у 2004 році Договір про запровадження Конституції для Європи ^[30] був покликаний сприяти функціонуванню розширеного Євросоюзу. Його метою було підвищення ефективності функціонування інституцій Союзу завдяки більшій прозорості, залученню громадян до процесу вироблення рішення, а також запровадженню нових форм законодавчих актів. Цієї мети не вдалося досягти, оскільки негативні результати референдумів у Франції та Нідерландах означали припинення процесу його ратифікації. Проблема законодавчого забезпечення шляхів розвитку ЄС залишилася нерозв’язаною.

Новим важливим етапом розвитку європейської інтеграції стало підписання у 2007р. Лісабонських договорів про Євросоюз (рис.2.13) і про функціонування ЄС. Договори набрали чинності 1 грудня 2009р. Обидва документи внесли кардинальні зміни до структури і змісту Амстердамських і Ніццького договорів^[31].

Лісабонський договір розділив рівні компетенції у різних сферах політики між державами-членами та ЄС за трьома категоріями: виключна, спільна та допоміжна. Згідно з договором ЄС матиме виключну компетенцію у сфері митного союзу, запровадження правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку, збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства, а також спільної комерційної (торговельної) політики.

Рис.2.13. Положення Лісабонського договору ^[32]

 

Спільна компетенція передбачає таке: держави не можуть реалізовувати компетенцію у сферах, де це вже зробив ЄС, зокрема таких, як внутрішній ринок, економічна, соціальна та територіальна з’єднаність, сільськогосподарська політика та політика у сфері рибальства, за винятком збереження морських біологічних ресурсів, де Союз має виключну компетенцію, довкілля, захист прав споживачів, транс’європейські мережі, транспорт, енергетика, простір свободи, безпеки та правосуддя, питання, що стосуються охорони здоров’я. У рамках допоміжної компетенції Євросоюз може здійснювати діяльність, спрямовану на підтримку, координацію та доповнення дій держав-членів. Вона охоплює такі сфери: охорона та поліпшення здоров’я, промисловість, культура, туризм, освіта, молодь, спорт та професійне навчання, цивільний захист (запобігання лихам) та адміністративна співпраця.

Попри переважно позитивне ставлення до Лісабонського договору з боку керівництва та правлячих кіл держав-членів, представників керівних інституцій ЄС, широкомасштабних заходів із його пропаганди серед населення, доля цього документа залишається невизначеною. Причиною є те, що референдум в Ірландії мав негативний результат. Було прийнято рішення про повторний референдум, і знадобиться ще чимало зусиль, щоб переконати громадян Ірландії дати «зелене світло»  документу та продовжити процес ратифікації в інших країнах. Ще однією серйозною перешкодою є несхвалення Лісабонського договору в Чеській Республіці, президент якої заявив, що не підпише його, доки цього не зробить Ірландія.

Залишається сподіватися на усвідомлення європейськими громадянами та посадовцями країн, що блокують схвалення Лісабонського договору, потреби  в нагальному реформуванні нинішньої системи, варіант якої пропонує цей документ. Лісабонський договір є прийнятним компромісом, який допоможе Європейському Союзу здійснити необхідні внутрішні реформи та вийти на новий, якісно кращий рівень функціонування^[33].

1 січня 2007 року відбулося чергове розширення Євросоюзу — входження в нього Болгарії та Румунії. Євросоюз перш попереджав, що Румунії та Болгарії належить ще чимало зробити в області боротьби з корупцією та реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки, які не відповідаючи стандартам ЄС.

2005 року офіційний статус кандидата на вступ в ЄС було надано Македонії.

У цьому ж році Європейський союз підписав план дій з Україною.

На даний час ЄС включає 28 країн-учасниць (таблиця 2.3).

Таблиця 2.3

Хронологія розширення ЄС ^[34]

Рік	Країна	Загальна кількість членів
1957	Бельгія Італія Люксембург Нідерланди ФранціяФРН	6
1973	Велика Британія Данія Ірландія	9
1981	Греція	10
1985	Гренландія (автономна територія Данії) покинула союз	10
1986	Іспанія Португалія	12
1990	НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина)	12
1995	Австрія Фінляндія Швеція	15
2004	Естонія Кіпр Латвія Литва Мальта Польща Словаччина Словенія Угорщина Чехія	25
2007	Болгарія Румунія	27
2013	Хорватія	28

 

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі» ^[35].

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.