розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

1.1. Суть поняття міжнародної економічної інтеграції та передумови розвитку даного процесу у світі.

1.2. Теорії міжнародної економічної інтеграції.

1.3. Еволюція процесів міжнародної економічної інтеграції.

1.4. Економічні ефекти міжнародної інтеграції.

1.5.Переваги та недоліки участі країн в інтеграційних угрупуваннях в умовах сучасності.

 

1.1. Суть поняття міжнародної економічної інтеграції та передумови розвитку даного процесу у світі

 

Розвиток інтеграційних процесів став закономірним результатом зростання міжнародного руху товарів і факторів їх виробництва, що потребувало створення більш надійних виробничо-збутових зв’язків між країнами та усунення численних перешкод на шляху міжнародної торгівлі і пересування факторів виробництва. Це виявилося можливим зробити тільки в рамках міждержавних інтеграційних об’єднань на основі багатосторонніх політичних угод. З другої половини XX століття внаслідок швидкого  економічного розвитку провідних індустріальних країн і удосконалення засобів міжнародного транспорту і комунікацій відбувся бурхливий розвиток міжнародної торгівлі товарами і послугами.

Міжнародна торгівля стала все більш доповнюватися різними формами міжнародного руху факторів виробництва (капіталу, робочої сили і технології), в результаті чого за кордон стали переміщатися вже не тільки готовий товар, але й фактори його виробництва. Прибуток, що закладений в ціні товару, став створюватися вже не тільки в рамках національних кордонів, але і за кордоном. Закономірним результатом розвитку міжнародної торгівлі товарами і послугами та міжнародного руху факторів виробництва стала економічна інтеграція.

Економічна інтеграція (economic integration) – процес економічного взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, приймає форму міждержавних угод і є узгоджено регульований міждержавними органами. Інтеграційні процеси призводять до розвитку економічного регіоналізму, в результаті якого окремі групи країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі, а в ряді випадків і для міжрегіонального пересування факторів виробництва. Незважаючи на очевидні протекціоністські риси, економічний регіоналізм не рахується  негативним фактором для розвитку міжнародної економіки, тільки якщо група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємні економічні зв’язки, не встановлює менш сприятливі, ніж до початку інтеграції, умови для торгівлі з третіми державами. Іншими словами, економічний регіоналізм, спрощуючи економічні зв’язки між країнами однієї групи, не повинен призводити до їх ускладнення з усіма іншими країнами. Доти поки регіоналізм, принаймні, не погіршує умови для торгівлі з рештою світу, він може вважатися позитивним чинником розвитку міжнародної економіки.[1]

Передумови інтеграції наступні:

• Близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком міждержавна інтеграція розвивається або між індустріальними країнами, або між країнами, що розвиваються. Навіть у рамках індустріальних та в рамках країн, що розвиваються інтеграційні процеси проходять найбільш активно між державами, що знаходяться на приблизно однаковому рівні економічного розвитку. Спроби об’єднань інтеграційного типу між індустріальними і державами, що розвиваються, хоча і мають місце, але знаходяться на ранньому етапі становлення, що не дозволяє поки зробити однозначні висновки про ступінь їх ефективності. У цьому випадку через початкову несумісність господарських  механізмів вони зазвичай починаються з різного роду перехідних угод про асоціації, спеціальне партнерство, торгові преференції тощо, термін дії яких розтягується на багато років доти, поки в менш розвиненій країні не будуть створені ринкові механізми, які відповідають за ступенем зрілості механізмам більш розвинених країн.

Яскравим прикладом затяжного підготовчого етапу інтеграції до ЄС є Україна, яка з 1994 року підписавши Угоду  про партнерство та співробітництво, започаткувала співпрацю з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань з країнами ЄС, а також розпочала підготовку до вступу в дане інтеграційне угруповування. Не зважаючи на той факт, що західний кордон України з 2004 року став безпосереднім кордоном з ЄС завдяки набуттю членства в ЄС Польщі, Угорщини та Словаччини, а також Румунії у 2007 році, українська сторона підписала Угоду про асоціацію між Україною та ЄС лише в 2014 році, а Угода про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС набула чинності з 1 січня 2016 року. Така довготривалість взаємовідносин ЄС з Україною на умовах добросусідства без набуття членства пояснюється не лише розбіжністю макроекономічних показників соціально-економічного розвитку країн, але й демократичною незрілістю політичних інститутів України, неготовністю владних структур співпрацювати на міжнародній арені виключно на ринкових умовах на основі справедливої конкуренції.

• Географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільного кордону та історично сформованих економічних зв’язків. Більшість  інтеграційних об’єднань світу починалися з кількох сусідніх країн, розташованих на одному континенті, у безпосередній географічній близькості одна від одної, які мають транспортні комунікації і нерідко розмовляють   на одній мові. До початкової групи країн – інтеграційного ядра, що стало ініціатором інтеграційного об’єднання, приєднувалися інші сусідні держави.

Наприклад, спільний ринок країн Південної Америки МЕРКОСУР (исп. Mercado Común del Sur, порт. Mercado Comum do Sul, гуар. Ñemby Ñemuha, англ. Southern Common Market), який був утворений в результаті угоди про вільну торгівлю між сусідніми Бразилією та Аргентиною у 1986 році. В 1990 році до даної угоди приєднались Уругвай та Парагвай, а у 2012 році – Венесуелла. Основоположним в історії розвитку МЕРКОСУР вважається підписаний 26 березня 1991 року в Асунсьоні (Парагвай) чотирьохсторонній договір, який визначав основні цілі функціонування даного інтеграційного угруповування:

1. вільний рух товарів, послуг і робочої сили, якого потрібно досягти через ліквідацію митних тарифів та нетарифних обмежень;

2. встановлення спільного зовнішнього тарифу та ведення спільної зовнішньоторговельної політики стосовно третіх країн чи їх груп та координація позицій на регіональних та міжнародних економічних конференціях;

3. координацію макроекономічної, фіскальної, монетарної та секторальної політики в галузях міжнародної торгівлі, сільського господарства, промисловості, транспорту і комунікацій та в будь-яких інших галузях для забезпечення вільної конкуренції між сторонами договору.[2]

Проте, найважливішою метою МЕРКОСУР  є забезпечення автономного розвитку, збереження національного суверенітету і національної культурної ідентичності латиноамериканських країн, що потрапило під загрозу внаслідок подій 80-х років. Мова йде про розчарування латиноамериканських країн в допомозі США після війни Аргентини та Великобританії за Фолклендські острови, в результаті чого і виникла ініціатива про зближення латиноамериканських держав на регіональній основі, економічну співпрацю та взаємну інтеграцію економік в рамках вільного ринку. 

• Спільність економічних та інших проблем, що стоять перед країнами в галузі розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва, безпеки тощо. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, які реально стоять перед країнами, що інтегруються. Очевидно тому, що, наприклад, країни, головна проблема яких – створення основ ринкової економіки, не можуть інтегруватися з державами, в яких розвиненість ринку досягла такого рівня, що вимагає введення спільної валюти. Також країни, у яких головною є проблема забезпечення населення водою і їжею, не можуть об’єднуватися з державами, що обговорюють проблеми свободи міждержавного руху капіталу.

Наприклад АСЕАН (англ. Association of South East Asian Nations, ASEAN) створена як геополітична та економічна міжнародна організація 1967 року Філіппінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром і Таїландом, які прийняли Бангкокську декларацію. Згодом до них приєдналися Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма та В’єтнам. Союз було закріплено на папері у вигляді Договору про дружбу та співробітництво АСЕАН в Південно-Східній Азії 1976 року на Балі. Дана організація створена в результаті розпаду колоніальних імперій, що призвело до отримання незалежності Філіппінами, Малайзією та Індонезією. Лідери новостворених держав бажали бути впевненими у тому, що лідери сусідніх держав не будуть втручатися у внутрішні справи. Найбільше цього побоювались такі невеликі країни, як Сінгапур та Бруней. У результаті основними засадами нової регіональної організації стали невтручання у внутрішні справи, консенсус, невикористання сили та неконфронтація.

 В основу Економічноï спільноти АСЕАН покладено Зону вільної торгівлі (AFTA), яка надала систему тарифних преференцій для сприяння вільного потоку товарів в межах АСЕАН. AFTA – це угода між краïнами-учасницями АСЕАН щодо виробництва товарів у країнах АСЕАН. Угоду було підписано 28 січня 1992 в Сінгапурі. Спочатку учасниками були Бруней, Малайзія, Індонезія, Сінгапур та Таïланд. 1995 року до угоди приєднався В’єтнам, 1997 – М’янма, 1999 – Камбоджа.[3]

• Демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні об’єднання, зазвичай відбуваються позитивні економічні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості та інше), що здійснює певний психологічний вплив на інші країни, які, звичайно, стежать за змінами, що відбуваються.

Найяскравішим прикладом демонстаційного ефекту є ЄС (Євро́союз, англ. European Union, EU), очевидні економічні та політичні успіхи якого мають великий мотиваційний вплив на сусідні країни, які прагнуть якнайшвидше стати членами даного інтеграційного угруповування. Підтвердженням сказаного є значні розміри союзу, який об’єднує на сьогодні 28 держав-членів, та 20 асоційованих членів, серед яких з 2014 року є і Україна.

• «Ефект доміно» . Після того як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об’єднання, інші країни, що залишилися за його межами, неминуче відчувають деякі труднощі, пов’язані з переорієнтацією економічних зв’язків країн, що входять в угрупування, один на одного. Це нерідко призводить навіть до скорочення об’ємів торгівлі країн, що опинилися за межами інтеграції. Деякі з них, навіть не маючи суттєвого інтересу до інтеграції, висловлюють зацікавленість в підключенні до інтеграційних процесів просто через побоювання залишитися за її межами.

В якості прикладу дії «ефекту доміно»  можна розглядати Північноамериканську зону вільної торгівлі – НАФТА («North American Free Trade Area»  ), утворену в результаті угоди між США, Канадою та Мексикою у 1994 році. Появу НАФТА обумовлено географічною близкістю країн-учасниць та елементами взаємодоповнення структур національних економік, тісними торговими зв’язками між ними, збільшенням кількості підприємств американських ТНК в Канаді та Мексиці та Канадських ТНК в США, а також посиленням позицій інтеграційного угруповування Євросоюзу на світовому ринку. Створення НАФТА можна вважати своєрідною відповіддю США на інтеграційні процеси, що інтенсивно розвивалися в 90-ті роки минулого століття у світі.

Крім того, показовим моментом для країн, що розвиваються було залучення до НАФТА слаборозвиненої порявняно з США та Канадою Мексики, що не стало на заваді для ефективного функціонування зони вільної торгівлі, а також значні диспропорції в соціально-економічному розвитку країн-учасниць не поставили Мексику в нерівні умови з високорозвиненими партнерами, натомість дали поштовх та нові можливості для нарощення економічного потенціалу. Саме тому сьогодні Карибський та Центральноамериканський регіони вважаються більш інтегрованими в НАФТА, ніж зі своїми партнерами по угруповуваннях, не лише в сфері торгівлі та фінансів, але й на більш глибокому рівні промислової інтеграції, а НАФТА в перспективі може стати основою майбутньої Міжамериканської зони вільної торгівлі.                                          

 

 

1.2. Теорії міжнародної економічної інтеграції

 

У теорії економічної інтеграції виділяється ряд напрямів, що відрізняються насамперед різними оцінками інтеграційного механізму. Це неолібералізм, корпораціоналиізм, структуралізм, неокейнсіанство, дирижистскі напрямки та ін.

Представники раннього неолібералізму (1950-1960 рр.) – швейцарський економіст Вільгельм Ріпке і француз Моріс Алле під повною інтеграцією розуміли створення єдиного ринкового простору в масштабі кількох країн, функціонування якого здійснюється на основі дії стихійних ринкових сил і вільної конкуренції незалежно від економічної політики держав та існуючих національних і міжнародних правових актів. Втручання ж держави у сферу міжнародних економічних відносин призводить, на їх думку, до таких негативних явищ, як інфляція, розбалансованість міжнародної торгівлі, розлад платежів.

Однак розвиток міжнародної економічної інтеграції, формування регіональних міждержавних союзів при активній участі держав виявили недосконалість поглядів ранніх неолібералів. Представник пізнього неолібералізму американський вчений Бела Баласс розглядав проблему інтеграції в дещо іншій площині: чи веде економічна інтеграція до більш інтенсивної участі держави в економічних справах. Велика увага приділялася еволюції інтеграції, яка відбувається на основі як економічних, так і політичних процесів.[4]

У середині 60-х рр. виник напрямок корпораціоналізм, представники якого  американські економісти Сідней Рольф і Юджин Ростоу виявили новий стержень інтеграції. Вони вважали, що на противагу ринковому механізму і державному регулюванню функціонування ТНК здатне забезпечити інтеграцію міжнародної економіки, її раціональний і збалансований розвиток.

Представники структуралізму – шведський економіст Гуннар Мюрдаль та інші критично поставилися до ідеї повної лібералізації руху товарів, капіталу і робочої сили в інтегрованому просторі, вважаючи, що вільне функціонування ринкового механізму може призвести до певних диспропорцій у розвитку і розміщенні виробництва, поглиблення нерівності в доходах. Економічна інтеграція розглядалася ними як глибокий процес структурних перетворень в економіці країн, що інтегруються, в результаті яких виникає якісно новий інтегрований простір, більш досконалий господарський організм. На їхню думку, полюсами розвитку інтеграції є великі фірми, промислові компанії, цілі галузі промисловості.

У 70-х рр. набули поширення ідеї неокейнсіанства, представники якого  американський економіст Річард Купер та інші, зокрема, вважали, що центральна проблема міжнародного економічного співробітництва полягає в тому, як уберегти різноманітні вигоди широкої міжнародної економічної взаємодії від обмежень і в той же час зберегти максимальну для кожної країни ступінь свободи. Неокейнсіанці висунули два можливих варіанти розвитку міжнародної інтеграції: перший – інтеграція з подальшою втратою національної свободи, але обов’язковим погодженням економічних цілей і політики; другий – інтеграція з умовою збереження якомога більше національної автономії. Припускаючи, що жоден з цих варіантів не може бути представлений у чистому вигляді, вони вважали необхідним їх оптимальне поєднання шляхом узгодження внутрішньої і зовнішньої господарської політики сторін, що інтегруються.

Різновидом неокейнсіанського напряму є  дирижизм, теоретики якого також заперечують вирішальну роль в інтеграційних процесах ринкового механізму і вважають, що створення і функціонування міжнародних економічних структур можливе на основі розробки країнами, що інтегруються загальної економічної політики, узгодження соціального законодавства, координації кредитної політики. Даний напрям економічної думки представлено голландським ученим Яном Тінбергеном.

В сою чергу, російський економіст М.П. Шмельов пов’язує витоки світових інтеграційних процесів з потребами сучасного міжнародного поділу праці, розвитком науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародної спеціалізації і кооперації господарських структур окремих країн. Найбільш важливими характеристиками інтеграції він вважає міждержавне регулювання економічних процесів, поступове формування інтеграційного господарського комплексу із загальними пропорціями і загальною структурою відтворення; усунення адміністративних і економічних бар’єрів, що перешкоджають вільному пересуванню в межах регіону товарів, капіталу і робочої сили; вирівнювання рівнів економічного розвитку країн, що інтегруються.[5]

Така значна варіативність підходів до оцінки інтеграційного механізму пояснюється насамперед невизначеністю у світовій економічній науці у єдиному погляді на ефективність державного регулювання економіки держави порівняно з ринковими механізмами. Однозначно можна сказати, зважаючи на досвід функціонування інтеграційних угруповувань у світі, що найкращі результати реалізації інтеграційних процесів мають місце за умови найбільшого сприяння співробітництву усіх країн-учасниць у всіх сферах суспільного життя при непорушності основного принципа міжнародного права – повага державного суверенітету з метою запобіганню ситуації, в якії би міжнарода економічна інтеграція набула б ознак нової загрози для національної безпеки держав-учасниць.

 

 

1.3. Еволюція процесів міжнародної економічної інтеграції

 

Міжнародна економічна інтеграція має здатність до еволюції форм взаємовідносин між її учасниками. Практика міжнародних економічних відносин фіксує наступні етапи міжнародної економічної інтеграції, які подано у таблиці 1:

1. Зона вільної торгівлі утворюється на основі міждержавної угоди між країнами-учасницями. Кожен член зони вільної торгівлі (ЗВТ) залишає за собою право на ведення самостійної економічної політики. Сфери співробітництва визначаються угодою про ЗВТ. Для координації діяльності і розгляду розбіжностей у ході вирішення питань технічного характеру, як правило, створюється Секретаріат ЗВТ. Можливе також створення окремого органу (Ради) з наданням йому права прийняття обов’язкових рішень, що стосуються питань технічного характеру. Єдиний митний тариф не встановлюється. Кожний член визначає митний збір відповідно до економічних потреб третьої сторони. Необхідною умовою є використання країнами-учасницями ЗВТ єдиної номенклатури опису і кодування товарів. Функціонування зон вільної торгівлі є досить поширеним явищем у світовій економіці.[6]

Так, у 1994 році утворено Північноамериканську зону вільної торгівлі – НАФТА між США, Канадою та Мексикою; в 1992 році підписано Угоду про свободу торгівлі країн АСЕАН між Брунєм, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром та Таïландом, пізніше приєдналися В’єтнам, М’янма та Камбоджа; Австралія та Нова Зеландія стали учасниками Австралійсько-Новозеландської  торговельної угоди про поглиблення економічних зв’язків у 1983 році; і нарешті з 1 січня 2016 року діє Угода про зону вільної торгівлі між ЄС та Україною та ін.

2. Митний союз (МС) має єдиний митний кордон. Митниці зберігаються, але діють тільки на зовнішніх кордонах союзу. На території МС діють єдині митні закони і правила щодо ввезення усіх видів товарів у будь-яку з країн-учасниць. В рамках Митного союзу провадиться єдина торгова політика, яка формується усіма країнами-учасницями. Для розробки законів ведення торгівлі усередині союзу та з третіми країнами створюється наддержавний орган. Між країнами-учасницями МС є вільний доступ до товарів, зроблених у цих країнах, здійснюється вільне просування товарів з однієї країни в іншу, немає митних зборів з товарів. Товари, імпортовані з третіх країн на територію МС будь-якою з країн-учасниць, проходять митний контроль у першій країні, куди вони потрапляють. Як правило, країнами-учасницями встановлюється єдиний митний тариф по відношенню до третіх країн.

На засадах митного союзу було створено у 1964 році Арабський спільний ринок за участю Єгипту, Іраку, Йорданії, Лівії, Мавританії, Сирії та Ємена; у 1991 році – Організацію східно-карибських держав, куди ввійшли Антигуа и Барбуда, Доминика, Гренада, Монтсеррат, Сент-Китс и Невис, Сент-Люсия, Сент-Винсент и Гренадины; з 2010 року функціонує Митний союз Білорусії, Казахстану та Росії та ін. 

3. Спільний ринок передбачає скасування перешкод для вільного переміщення між країнами товарів, послуг та факторів виробництва (капіталу і робочої сили) а також узгодження наступного кола питань:  розробка спільної політики розвитку окремих галузей та секторів економіки; формування спільних фондів сприяння соціальному та регіональному розвитку, орієнтованих на задоволення «потреб на місцях» , які б дозволили реально відчути переваги інтеграції;  впровадження системи заходів для запобігання порушенню норм, які регулюють конкуренцію. Координація економічної політики потребує частих нарад глав держав та урядів країн-членів, а також очільників профільних міністерств цих країн, спираючись на роботу постійно діючого наддержавного органа.

Прикладом спільного ринку у світі є Рада співробітництва арабських країн Персидської затоки створена у 1981 році за участю Бахрейна, Кувейта, Омана, Катара, Саудівської Аравії та  ОАЕ,  Спільний ринок південного конуса МЕРКОСУР заснований 1991 року  Бразилією, Аргентиною, пізніше Уругваєм,  Парагваєм і Венесуеллою, Андський спільний ринок 1990-го року створення, теперішніми членами якого є  Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу.

4. Економічний союз передбачає разом зі спільним митним тарифом і свободою пересування товарів та факторів виробництва також і координацію макроекономічної політики та уніфікацію законодавства в ключових сферах економіки. На даному етапі виникає потреба в органах, які б могли не лише здійснювати координаційну функцію та спостерігати за економічним розвитком, але й приймати колективні оперативні рішення. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх повноважень і передають їх  на користь наддержавних  органів. Такі міждержавні органи з наддержавними функціями наділені правом приймати рішення з організаційних питань без узгодження з урядами країн-членів.   

Таблиця 1.1.

Етапи економічної інтеграції[7]

Етапи інтеграції	Характеристика
Зона вільної торгівлі	Відміна тарифних та нетарифних бар’єрів у взаємній торгівлі; вільний рух товарів та послуг між країнами-членами
Митний союз	Єдине тарифне та нетарифне регулювання по відношенню до третіх країн
Спільний ринок	Свобода руху факторів виробництва (капіталу та робочої сили)
Економічний союз	Узгодження економічної політики; створення міждержавних органів з функціями наддержавного регулювання
Політичний союз	Уніфікація правової бази; реалізація спільної зовнішньої та безпекової політики; переважання права союзу над правом країн-членів

 

Для досягнення повної економічної інтеграції необхідно не просто узгодження, а проведення практично єдиної економічної політики, яка потребує уніфікації законодавчої бази з таких напрямів:

• податкового, що передбачає ідентичні рівні податків у всіх країнах, що входять до інтеграційного угруповання;

• стандартизації (наприклад, для консервантів, що входять до складу продуктів харчування, вимог щодо токсичності вихлопних газів, розміру обладнання тощо);    

• спільних правил техніки безпеки;

• трудового права (правила прийому на роботу та звільнення, єдиний пенсійний вік тощо);

• антимонопольного законодавства;

• правил створення і реєстрації нових фірм;

• відмова в рішеннях, що приймаються відповідними урядовими структурами, від протекціонізму і будь-яких форм преференції щодо національних суб’єктів господарювання.

У світовій практиці існують приклади функціонування економічних союзів, наприклад Економічний союз –  Бенілюкс (Belgium, Netherlands, Luxemburg Economic Union – BENILUX), створений у 1948 році між Бельгією, Нідерландами та Люксембургом, плани якого після появи у 1952 році Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі співпали із засадами заснування Європейського Єкономічного Союзу; у 1991 році засновано Співдружність Незалежних Держав – СНД, членами якої стали республіки колишнього Радянського Союзу. Такий економічний союз мав стати альтернативою об’єднанню республік, що розпалося для підтримання економічних взаємовідносин, які вже історично склалися на засадах поваги суверенітету усіх незалежних держав-членів. Проте на практиці даний союз досі не виправдав себе.

Економічний союз в перспективі може еволюціонувати у валютний (монетарний) союз, який поряд з повною економічною інтеграцією передбачає конвергенцію (злиження) макроекономічних показників держав-членів, введення єдиної валюти, створення наднаціональних емісійних центрів та реалізацію спільної валютної політики.

Прикладом економічного та валютного союзу є Західноафриканський економічний и валютний союз – ЗАЕВС (фр. Union économique et monétaire ouest-africaine, англ. The West African Economic and Monetary Union (UEMOA)) – торгово-економічний союз країн Західної Африки. Створений в 1994 році на базі Західноафриканського валютного союзу. Членами союзу є Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того,  з 1997 року Гвінея-Бісау. Основна мета союзу – координація економічної політики країн-учасниць, розбудову в рамках альянсу умов для вільного переміщення товарів, капіталу і трудових ресурсів між країнами-учасницями, здійснення єдиної митної політики щодо третіх країн, гармонізація законодавчих норм. В рамках союзу використовується загальна валюта – франк КФА (фр. Franc CFA, Franc de la Communauté financière africaine). У 2006 році з метою інтеграції фінансового простору валютного союзу, Центральний банк держав Західної Африки запустив розрахункову систему в режимі реального часу.

Проте, найяскравішим прикладом економічного та валютного союзу є Євросоюз, який у своєму розвитку пройшов усі етапи економічної інтеграції, що проілюстровано на рис. 1.1.

 

                        Рис. 1.1. Етапи Європейської економічної інтеграції[8]

 

Економічний та валютний союз започатковано у 1993 р. в результаті ратифікації Маастрихтського договору, згідно якого було створено Європейський Союз та задекларовано так звані Маастрихтські критерії вступу до валютного союзу, у 1997 році укладено Шенгенськоїу угоду про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (станом на початок 2016 року до Шенгенської зони входять 22 країни ЄС), у 1999 році було введено у безготівковий обіг єдину європейську валюту євро, а у 2002 році євро почало циркулювати у готівковому обігу (станом на початок 2016 року до зони євро входять 19 країн-членів ЄС).

5. Політичний союз – це об’єднання країн з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя, що передбачає інституційну реформу, основними напрямами якої є:

• уніфікація правової бази (спільний простір свободи, безпеки, справедливості, співпраця у сфері юстиції, внутрішніх справ, боротьба з тероризмом, ставлення до громадян третіх країн);

• реалізація спільної зовнішньої та безпекової політики (формування спільних цілей і засобів, вироблення спільних стратегій, координування діяльності у міжнародних організаціях, створення відповідної інституційної структури).

Слід зазначити, що сутність та форма практичної реалізації політичного союзу є дискусійним питанням, так як сама дефініція поняття передбачає створення держави над державами, як наприклад свого часу Радянський Союз утворений суверенними соціалістичними республіками у 1922 році, або створення нової держави Сполучені Штати Америки в результаті інтеграції 13 розрізнених колоній після ратифікації так званих Статтей конфедерації у 1781 році.

Проте, метаморфози міжнародних економічних відносин відкривають нові можливості, підтвердженням чого свідчить Договір про започаткування Конституції для Європи (Конституція ЄС ), підписаний 29 жовтня 2004 року представниками двадцяти п’яти країн-членів ЄС, який на думку його авторів мав би посприяти появі загальноєвропейської самосвідомості і зробити ЄС моделлю нового світового порядку. Вже 12 січня 2005 року Європейський парламент висловив підтримку цьому проекту, прийнявши відповідну резолюцію. Проект Конституції для Європи упорядковував всі підписані раніше договори членами ЄС і містив преамбулу, чотири частини та 448 статей. Серед основних положень цього документу варто відзначити наступні:

·  закріплено примат права ЄС над правом держав-членів (ст.6);

·  Європейському Союзу надано власну правосуб’єктність (ст.7);

·  містить гасло ЄС – «Єдність в різноманітті»  (ст. 8);

·  для здійснення компетенції ЄС, інститути ЄС отримували можливість ухвалювати наступні акти: Європейські закони, Європейські рамкові закони, Європейські регламенти, Європейські рішення. Рекомендації та думки не мали зобов’язуючої сили (ст. 33);

·  вводився посади союзного міністра закордонних справ (ст. 28);

·  зменшення кількісного составу Європейської комісії;

·  збільшення ролі Європейського парламенту;

·  розширення сфер голосування Радою відповідно до процедури кваліфікованої більшості. Так, для того щоб рішення було ухвалено, його повинні були підтримати 55% від членів Ради, не менш 15, та які представляють не менше 65% населення ЄС;

·  Хартія про основні права розміщувалась у розділі ІІ, стаючи частиною установчого договору;

·  введення посади президента Європейської ради.[9]

Як відомо даний проект Конституції не пройшов ратифікацію: після негативних результатів референдумів на підтримку Конституції у Франції (29 травня 2005 року) та Нідерландів (01 червня 2005 року), було вирішено призупинити процес ратифікації, і шукати інші форми реалізації інтеграційного потенціалу. Аналізуючи причини провалу процесу ратифікації, можна зробити висновок, що держави-члени не були готові до введення єдиної для Європи Конституції та впровадження посади союзного міністра закордонних справ. Також, велика кількість держав-членів ЄС була не згодна з законодавчим закріпленням принципу «примату»  права ЄС над правом держав-членів.

 

 

1.4. Економічні ефекти міжнародної інтеграції

 

Спроби пояснення наслідків інтеграційних процесів, їх переваг і ризиків, відображають численні теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції, розроблені представниками різних течій економічної думки.

Зокрема теорія «другого кращого»  англійського економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки Дж. Міда акцентувала увагу на перевагах політики свободи торгівлі, яка чинить виключно позитивний вплив на міжнародний добробут, тоді як інтеграційна альтернатива торговельної політики може супроводжуватися як позитивними, так і негативними впливами.

Теорія домінуючих неекономічних чинників (Л. Кеохане, П. Робсон, М.Дюватріон) виходила з того, що у мотивації створення інтеграційних об’єднань домінують позаекономічні фактори, а вступ до інтеграційного об’єднання розглядала як членство в «елітному клубі» , яке є справою національного престижу. Відтак інтеграційні угруповання передусім дозволяють країнам покращити свій міжнародний імідж, підвищити міжнародну безпеку.

Згідно з теорією подолання «фактора обмеженості»  (П. Робсон, А. Рюгман) країни інтегруються задля одержання додаткових джерел сировини, інших виробничих ресурсів. Позитивним ефектом інтеграції стає збільшення масштабів і підвищення технологічного рівня виробництва, диференціація продукції.[10]

Серед множини теоретичних концепцій інтеграції найбільш популярною у поясненні її ефектів стала теорія митних союзів канадського економіста Якоба Вайнера («Проблеми митних союзів» , 1950). Вона ґрунтується на порівнянні станів суспільного добробуту країн до і після створення ними митного союзу. Згідно з висновками вченого, створення митного союзу чинить вплив на торговельні потоки і розподіл ресурсів, викликаючи два види ефектів – статичні і динамічні, впливи яких можуть бути як позитивними, так і негативними.

1)      статичні ефекти внаслідок перерозподілу існуючого капіталу, праці та інших ресурсів економік-учасниць, які проявляються відразу ж після створення митного союзу;

2)      динамічні ефекти, що впливають на виробничі потужності, продуктивність і зростання економік країн-учасниць і які проявляються на віддаленіших стадіях функціонування митного союзу.

У результаті взаємного усунення мит можуть виникнути два види взаємно протилежних статичних ефектів:

а)           ефект створення торгівлі (trade creation) – переорієнтація місцевих споживачів з менш ефективного внутрішнього джерела постачання товару на ефективніше зовнішнє джерело (імпорт), що стало можливим внаслідок усунення імпортних мит у межах митного союзу;

б)           ефект відхилення торгівлі (trade diversion) – переорієнтація місцевих споживачів із закупівлі товару у ефективнішого позаінтеграційного джерела постачання на менш ефективне внутрішньоінтеграційне джерело, що відбулося внаслідок ліквідації імпортних мит у межах митного союзу.

Розглянемо механізм виникнення ефектів створення і відхилення торгівлі на рис. 2. Згідно з теорією митного союзу розглядають три ситуації:

1) за відсутності інтеграції;

2) після утворення митного союзу між країнами 1 та 2;

3) після утворення митного союзу між країнами 2 та 3.

 

Рис. 1.2. Економічні наслідки утворення митного союзу за теорією Якоба Вайнера[11]

 

За відсутності інтеграції країни 1,2,3 виробляють товар X, при чому країна 1 лідирує у його виробництві у співвідношенні ціна-якість P1, у країні 2 ціна – P2, у країні 3 – P3, при чому P1< P2, P1< P3< P2. До утворення митного союзу в країні 2 існує єдине імпортне мито t, яким оподатковується імпорт товару з країни 1 та країни 3. Розмір мита є різницею цін P2 – P1. Тоді ціна імпорту товару з країни 1 становитиме Р1+t = P2, а з країни 3 Р3+t > P2, тому країні 2 доцільніше імпортувати товар з країни 1. В умовах митного регулювання країна 2 виробляє та споживає товар у точці перетину кривих попиту Dd та пропозиції Sd Е. Якщо Р1+t = P2, то країна 2 виробляє товару у обсязі Q0 Q2, а споживає – у обсязі Q0 Q4, імпортує – Q2 Q4 з країни 1. Існування тарифу забезпечує країні 2 ефект доходів у розмірі бюджетних надходжень від оподаткування імпорту (c+c’).

Після утворення митного союзу між країною 1 та країною 2 відбудеться переорієнтація попиту споживачів країни 2 з товарів національного виробництва на імпортовані товари за рахунок більш прийнятної ціни (при відсутності митного тарифу буде зберігатись нерівність P1< P2 ). Країна 3 не входить до митного союзу і тому імпорт її товарів оподатковується митним тарифом t. У результаті створення митного союзу обсяг споживання товару X в країні 2 становитиме Q0 Q5, обсяг внутрішнього виробництва скоротиться до Q0 Q1, а обсяг імпорту виросте до Q1 Q5. За таких умов споживачі можуть споживати будь-який обсяг товару, обмежений кривими внутрішнього попиту Dd і кривими внутрішньої і зовнішньої пропозиції S1, тобто (a+a’+b+b’+c+c’+d+d’). Виробники продукції у країні 2 зазнаватимуть збитків через не конкурентоспроможність власної продукції порівняно з імпортною (a+a’), тобто виникає ефект переділу. Статичний ефект країни 2 від утворення митного союзу становитиме суму ефекту споживання (d+d’) та ефекту захисту (b+b’), які вважаються ефектами створення торгівлі. При чому, ефект споживання показує вигідність придбання імпортного товару за більш вигідною ціною ніж вітчизняного. Отже, наслідками утворення митного союзу між країнами 1 та 2 є:

- збільшення імпорту країни 2 на (Q1Q2 + Q4Q5), тобто виникає ефект створення торгівлі;

- часткова переорієнтація споживачів країни 2 з національного джерела постачання на імпортне;

- збільшення обсягу споживання за рахунок більш прийнятної ціни імпортованого товару;

- підвищення добробуту в країні 2.

Після утворення митного союзу між країнами 2 та 3 виникає ефект відхилення торгівлі, оскільки джерело постачання імпортованого товару з країни 3 не є ефективним через збереження нерівності P1< P3

- якщо с>(b’+ d’), то добробут країн знижується;

- якщо с<(b’+ d’), то добробут країн зростає.

Для країни 1 створення митного союзу між країнами 2 та 3 має нетривні наслідки, оскільки виникає ефект відхилення торгівлі.

Аналіз динамічних ефектів, які проявляються через певний проміжок часу після утворення митного союзу, можуть бути як позитивними, так і негативними. До позитивних слід віднести:

- зростання конкуренції між виробниками різних країн;

- економія масштабу, яка сприяє зростанню обсягів виробництва та скорочення витрат;

- збільшення обсягів іноземного інвестування, особливо з третіх країн, для збереження певного сегменту ринку.

До негативних наслідків можна віднести:

- можлива олігополізація ринку між підприємствами країн-учасниць;

- можлива непропорційність виробничих і збутових зв’язків у митному союзі;

- зниження контролю за функціонуванням інтеграційного угрупування, який полягає у зіставленні ефекту відхилення та ефекту створення торгівлі.

Отже, однозначно виокремити позитивні та негативні наслідки утворення інтеграційного об’єднання досить важко. Особливо це стосується статичних і динамічних ефектів, досить часто позитивний статичний ефект у подальшому функціонуванні інтеграційного об’єднання трансформувався у негативний, що вимагає від кожної з країн-учасниць виваженої оцінки власного потенціалу та економічних інтересів, які вона намагається реалізувати за допомогою інтеграції з іншими країнами.

Окрім ефектів створення торгівлі та її відхилення до статичних ефектів інтеграції також відносять скорочення адміністративних витрат, пов’язаних зі здійсненням торговельних операцій, та поліпшення умов торгівлі з третіми країнами. Внаслідок скасування в інтеграційному об’єднанні торговельних бар’єрів, спрощення процедур митного оформлення зменшується або зникає потреба у складній системі контролю за рухом товарів і послуг, що перетинають взаємні кордони країн-членів, що дозволяє скоротити адміністративні витрати на утримання митних та прикордонних органів. Крім того кожен учасник інтеграційного об’єднання завдяки членству в ньому може посилити свої ринкові позиції у міжнародній економіці, що призводить до поліпшення умов торгівлі з третіми країнами.

Чинниками, котрі визначають величини та співвідношення статичних ефектів інтеграції, виступають:

- рівень митних тарифів –  чим вищим був рівень митного захисту країн до інтеграції, тим більшою є імовірність, що зі скасуванням тарифів ефект створення торгівлі буде більшим, ніж ефект відхилення; і навпаки за нижчого до інтеграційного рівня тарифів;

- рівень спільних митних тарифів відносно третіх країн –  чим нижчим є цей рівень, тим меншою є імовірність переважання ефекту відхилення торгівлі над ефектом створення; і навпаки за вищого рівня спільного тарифу;

- число країн, що інтегруються та розмір ринку – чим більшим є число учасників інтеграційного об’єднання та розмір їх ринків, тим вищою є імовірність переважання ефекту створення торгівлі над ефектом відхилення;

- відповідність рівнів економічного розвитку країн-учасниць та ступінь розвитку конкуренції між ними –  чим ближчими є рівні економічного розвитку країн, що інтегруються, і сильнішою конкуренція між ними, тим вищою є імовірність переважання ефекту створення торгівлі над ефектом відхилення;

- розвиток торговельних зв’язків – чим більшим був обсяг торгівлі між країнами-учасницями до створення інтеграційного об’єднання, тим вищою є імовірність переважання ефекту створення торгівлі над ефектом відхилення;

- величина транспортних та трансакційних витрат –  чим нижчими є транспортні та трансакційні витрати, тим вищою є імовірність переважання ефекту створення торгівлі над ефектом відхилення.

Крім статичних ефектів, країни, що входять до митного союзу, отримують ряд динамічних переваг, які проявляються в процесі розвитку інтеграції у довгостроковому періоді.

До позитивних динамічних ефектів міжнародної економічної інтеграції належать:

- розширення ринку збуту для виробників країн-учасниць внаслідок усунення обмежень щодо доступу на ринки країн-партнерів;

- збільшення можливостей використання переваг ефекту масштабу, який не міг бути досягнутий у рамках національних економік;

- посилення конкуренції, що стимулює впровадження нових технологій, підвищення якості продукції, розробку нових її видів, зниження витрат виробництва та цін;

- розширення взаємного доступу до технологій і ресурсів, збільшення інвестицій у перспективні галузі, що визначають науково-технічний прогрес, та наукові дослідження і розробки;

- збільшення притоку іноземних інвестицій;

- розвиток інфраструктури (транспорт, телекомунікації, постачання енергії та ін.);

- зниження ризиків підприємницької діяльності;

- розширення можливостей спільного вирішення соціально-економічних проблем.

У довгостроковому періоді не виключається імовірність виникнення й негативних ефектів інтеграції – односторонніх переваг для більш розвинених країн-партнерів, підвищення цін внаслідок олігополістичних змов ТНК країн-учасниць, проявів спадного ефекту масштабу (втрат на масштабі). Однак в цілому позитивні ефекти інтеграції, як статичні, так і динамічні, перевищують негативні.

 

 

1.5. Переваги та недоліки участі країн в інтеграційних угруповуваннях в умовах сучасності

 

Сьогодні, в руслі сучасних подій, нової актуальності набуває дискусія щодо розстановки сил на світовій політичній арені, щодо ефективності розвитку процесів глобалізації та інтеграції. Нівелювання кордонів та зближення національних економік країн – це шлях до процвітання та відкриття нових перспектив, чи шлях до занепаду та виникнення нових загроз для національної безпеки країн, що інтегруються.

Як показує досвід функціонування інтеграційних угруповувань у світі, міжнародна інтеграція відкриває нові можливості для країн-членів. Багаточисельні інтеграційні об’єднання, що виникають і розвиваються в сучасній міжнародній економіці, ставлять перед собою схожі задачі [12]:

• Використання переваг економії на масштабах. Забезпечити розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат і використання інших переваг на основі теорії економії на масштабах. Це, у свою чергу, дозволить залучити прямі іноземні інвестиції, які більшою мірою приходять на ринки значних розмірів, на яких має сенс створювати самостійні виробництва, що задовольняють їх потреби. Цілі збільшення регіональних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угрупованнях Центральної Америки і Африки.

• Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Найважливішою метою більшості інтеграційних об’єднань є зміцнення взаєморозуміння та співробітництва країн, які беруть участь у політичній, військовій, соціальній, культурній та інших неекономічних областях. Для країн, розташованих географічно близько одна від одної, що мають схожі проблеми в галузі розвитку, наявність добрих відносин із сусідами, підкріплених взаємними економічними зобов’язаннями, є найважливішим політичним пріоритетом. Країни Південно-Східної Азії та Близького Сходу, створюючи інтеграційні об’єднання, чітко ставили перед собою саме цю мету.

• Рішення задач торгової політики. Регіональна інтеграція нерідко розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь у СОТ. Вважається що узгоджені виступи особи від блоку країн більш вагомі і ведуть до більш бажаних наслідків в області торговельної політики. Більше того, регіональні блоки дозволяють створити більш стабільне і передбачуване середовище для взаємної торгівлі, ніж багатосторонні торгові переговори, інтереси учасників яких дуже сильно різняться. Інтеграційні об’єднання в Північній Америці, Латинській Америці і Південно-Східній Азії покладають особливі надії на колективні зусилля у рамках багатосторонніх торговельних переговорів.

• Сприяння структурній перебудові економіки. Приєднання країн, що розбудовують ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем економічного розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду, гарантія незмінності обраного курсу на ринок. Більш розвинені країни, підключаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їх ринкових реформ і створенні там повноцінних і об’ємних ринків. Такі цілі переслідували багато західноєвропейських країн, приєднуючись в тій чи іншій формі до ЄС.

• Підтримка молодих галузей національної промисловості. Навіть якщо інтеграційне об’єднання не передбачає дискримінаційних заходів стосовно третіх країн, воно нерідко розглядається як спосіб підтримати місцевих виробників, для яких створюється більш об’ємний регіональний ринок. Такі протекціоністські настрої переважали свого часу в країнах Латинської Америки і в країнах Африки на південь від Сахари, особливо в 60-70-і роки.

Отже, економічна інтеграція являє собою процес економічного взаємодії країн, в результаті якої відбувається зближення господарських механізмів, приймає форму міждержавних угод і регулюється міждержавними органами. Її передумовами є вирівнювання показників економічного розвитку країн, що беруть участь, їх географічна близькість, наявність спільних проблем, прагнення прискорити ринкові реформи і не залишитися осторонь від інтеграційних процесів. Інтеграційні угруповання створюються з метою використання переваг об’єднаного ринку, створення сприятливих зовнішніх умов для національного розвитку, зміцнення міжнародних переговорних позицій країн з економічних питань, обміну досвідом проведення ринкових реформ і підтримки національної промисловості та сільського господарства.

Аналіз досвіду функціонування інтеграційних угруповувань показує, що зближення економік країн несе за собою і негативні наслідки, до яких можемо віднести:

- посилення взаємозалежності національних економік призводить до зменшення стабільності міжнародної фінансової системи;

- різні рівні конкурентоздатності країн-учасниць інтеграції внаслідок послаблення митних бар’єрів призводять до нездатності виробників країн, що розвиваються, конкурувати з виробниками економічно розвинутих країн;

- поглиблення спеціалізації національних господарств на окремих видах продукції призводить до створення потужних транснаціональних монополій та зменшення мобільності державних економік.

Проте, зважаючи на події, що відбуваються у світі сьогодні, основною проблемою відкритості кордонів у разі інтеграції країн вважаємо зниження національної безпеки країн-учасниць інтеграційних угруповувань, адже в даному випадку пріорітетною стає так звана «колективна»  безпека, тобто контроль із внутрішніх кордонів переноситься на зовнішні кордони інтеграційного утворення. Як показує досвід, такий підхід вимагає єдності щодо вирішення багатьох суспільно необхідних питань, досягнення якої ускладюється разом із зростанням кількості членів інтеграційного об’єднання.

Так, наприклад, несподіваний тиск на європейські кордони біженців з охоплених війнами країн Африки і Близького Сходу яскраво продемонстрував складність миттєвого колективного реагування на зовнішні загрози, так як виникла проблема у досягненні консесусу щодо вирішення цього питання: Німеччина та Франція, яка дуже потерпає від значної кількості біженців, виступають за квоти в розподілі мігрантів, але проти цього виступають менші країни, особливо часто Угорщина та інші східноєвропейські країни (4 вересня 2015 року країни Вишеградської групи відмовилися прийняти принцип квоти).

Актуальною для ЄС є і проблема масових терористичних актів. У міжнародних відносинах тероризм становить гостру загрозу міжнародній безпеці, дестабілізує відносини між державами і групами держав та провокує міжнародні конфлікти. Тероризм виступає інструментом втручання у внутрішні справи держави, грубо порушує права людини, міжнародний правопорядок.

Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:

По-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.

По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній, що в окремих випадках сприяла організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів монополій.

По-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на «сильних»  та «слабких» , а з цим – зростання ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті.[13]

Як бачимо зі сказаного вище, розвитку тероризму сприяють як процеси глобалазації та інтеграції, так і дезінтеграції та відусоблення країн від світової спільноти. Мета терористів – порушення світового правопорядку, зміна зовнішньополітичного курсу провідних країн та отримання певних політичних преференцій. Тому відсутність політичної реакції і натомість зміцнення віри у колективні цінності, зміцнення економічних позицій на світовому ринку та зміцнення єдності щодо забезпечення колективної безпеки буде гідною відповіддю терористам.

На тлі останніх подій, що відбуються у світі, можна вести мову про боротьбу між підходами до набуття конкурентних переваг та політичної гегемонії у світі: з одного боку – демократично-гуманний підхід, що базується на застосуванні прогресивних методів підвищення ефективності економіко-політичних процесів, наукових методів оптимізації та раціоналізації, який застосовується провідними капіталістичними країнами, а з іншого боку – тоталітарно-силовий підхід, що полягає у використанні методів насильства, залякування та знищення, політичної маніпуляції, економіко-політичного тиску та спекуляції, що проповідують деякі неосоціалістичні держави.

Таким чином, можна зробити висновок, що інтеграційні угруповування, зважаючи на переваги економічної інтеграції, стоять на шляху до саморозвитку та зміцнення позицій на світовій економічній та політичній арені, а зовнішні загрози – це лише привід до подальшого самовдосконалення. Незважаючи на скептичні прогнози, досвід функціонування ЄС показує, що інтеграція не означає асиміляцію та втрату національної самовизначеності, а навпаки зняття політичних та торговельних бар’єрів дозволяє просувати національні бренди та отримати нові можливості для соціально-економічного процвітання. Єдине, вважаємо, відкрим залишається питання оптимальності розмірів інтеграційних угруповувань, ефективності критеріїв добору держав-членів та вибору між економічним раціоналізмом та політичним прагматизмом у питаннях розширення.