розділ 10. Сучасна безпекова політика Північноатлантичного альянсу

 

10.1. Система колективної безпеки НАТО в сучасних умовах

10.2. Миротворчі операції за участю НАТО

10.3. Нато у боротьбі з тероризмом та сучасна безпекова доктрина

 

10.1. Система колективної безпеки НАТО в сучасних умовах

 

Організація Північноатлантичного договору, також    Північноатлантичний альянс    або    НА́ТО    (від    англ.   North   Atlantic   Treaty   Organization —  NATO,   фр.   L' Organisationdu   Traitéde l' Atlantique   Nord — OTAN ) — міжнародна міжурядова організація,   військово-політичний союз   28 держав^[1] Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти мети   Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949.

У відповідності до статутних документів Альянсу, головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. НАТО дотримується спільних для Альянсу цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв'язання суперечок та підтримує ці цінності в усьому євроатлантичному регіоні. Засадничим принципом Альянсу є спільність поглядів між північноамериканськими та європейськими членами НАТО,що поділяють однакові цінності та інтереси і віддані справі збереження демократичних принципів, що робить нероздільною безпеку Європи і Північної Америки. Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії: головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на напад ззовні^[2].

НАТО є військово-політичним союзом 28 держав, що володіє всією необхідною інфраструктурою і системою органів з її управління. Вона є міжурядовою, а не над державною організацією. Цесоюз незалежних,суверенних держав,що об'єдналися вінтересах спільноїбезпеки та захисту спільних цінностей. Основною метою Північноатлантичного альянсу є захист свободи і безпеки його членів у Європі та Північній Америці відповідно до принципів Статуту ООН.Для досягнення цієї мети Альянс використовує як свій політичний вплив,так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами НАТО^[3].

Основними інститутами політики і прийняття рішень в Альянсі є Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування і Група ядерного планування. Кожен з них відіграє важливу роль у процесах консультацій і прийняття рішень, які є основою спільного планування і безпеки країн. Рішення, ухвалені цими органами, мають однаковий статус і є узгодженою політикою країн-членів НАТО, незалежно від рівня, на якому вони прийняті. Цим вищим органам підпорядковані спеціальні комітети, які також складаються з офіційних представників країн. Така структура комітетів є базовим механізмом, який забезпечує Альянсу можливість проводити консультації та приймати рішення так, щоб кожна країна була представлена на кожному рівні та в усіх сферах діяльності НАТО^[4]. Структури НАТО забезпечують постійний процес консультацій, координації та співпраці між державами-членами щодо політичних, військових, економічних та інших аспектів безпеки, а також дають цим країнам можливість активно співпрацювати у невійськових галузях, таких як наука, інформація, екологія і реагування на надзвичайні ситуації^[5].

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу після обговорення і консультацій з країнами-членами Альянсу. Рішення, прийняте на основі консенсусу, є рішенням, згоду на яке дали і яке підтримали усі країни-члени Організації Північноатлантичного договору. Це означає, що рішення, прийняте НАТО, є виразом колективної волі суверенних держав, які є членами Альянсу. Принцип прийняття рішень на основі консенсусу стосується усіх справ Альянсу і віддзеркалює той факт, що рішення приймають саме країни-члени НАТО і кожна з них бере участь у процесі прийняття рішень. Цей принцип діє на усіх рівнях організації НАТО.

У разі незгоди обговорення ведеться доти, доки рішення не буде прийняте, інколи це може призвести до визнання того, що досягти згоди неможливо. Але майже завжди вдається знайти взаємноприйнятне рішення. Консультації є невід'ємною частиною процесу прийняття рішень в НАТО. Вони сприяють комунікації між країнами-членами, чиєю головною метою є прийняття таких колективних рішень, які відповідають їхнім національним інтересам.

Основна частина військових сил та військової інфраструктури належить державам-членам НАТО, залишається під їхнім безпосереднім управлінням і національним командуванням доти, доки не виникне необхідність в їх виділенні цілком (або частково) для вирішення певних військових завдань під загальним союзним командуванням⁴.

Збереження адекватної військової спроможності та готовності до колективних дій в інтересах колективної оборони є головною метою Альянсу в сфері безпеки. Оборонне планування є основою усіхоперацій НАТО військового характеру. Воно побудоване таким чином, аби збройні сили Альянсу були готові до виконання повного спектра оборонних планів і політики, від звичайного стримування до врегулювання конфліктів, підтримання миру, гуманітарних операцій та інших оперативних завдань. Структура процесу оборонного планування забезпечується базовими принципами НАТО: політичної солідарності країн-членів, сприяння співробітництву і розвитку тісних зв'язків між ними в усіх сферах, де це забезпечує їхні спільні та індивідуальні інтереси, спільної відповідальності, визнання взаємних зобов'язань, спільної діяльності з утримання адекватної військової потуги на підтримку стратегії та політики Альянсу^[6].

Ключова роль в оборонному плануванні належить Військовому комітету НАТО. Тісна координація діяльності Міжнародного секретаріату та Міжнародного військового штабу, військового керівництва НАТО і урядів держав забезпечується щорічним обміном інформацією про національні плани. Такий обмін інформацією дає змогу порівняти наміри кожної держави із загальними вимогами НАТО і при необхідності переглянути їх у відповідності до нових директив, вимог до модернізації та змін ролей і обов'язків національних збройних сил. Усі ці аспекти постійно переглядаються і контролюються на кожному етапі циклу оборонного планування. Відповідно до рекомендацій за результатами аналізу, міністрами оборони країн-членів кожні чотири роки розробляється документ «Керівні вказівки міністрів» , який у разі необхідності оновлюється через два роки. На основі міністерських вказівок розробляються національні плани для збройних сил кожної країни-члена^[7].

Розроблені на основі пропозицій з розвитку збройних сил Командуванням об'єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації «Цільові завдання з розвитку збройних сил НАТО»  спрямованих на те, щоб забезпечити командуванню НАТО з операцій можливість виконувати весь спектр оперативних місій, які можуть бути покладені на нього Північноатлантичною радою.

Третім етапом циклу планування збройних сил є процес аналізу оборонних питань, який відбувається кожен другий рік і триває протягом року. Він складається з індивідуального і колективного вивчення і оцінки планів розвитку збройних сил та відповідних фінансових планів країн-членів на індивідуальній основі, у порівнянні з еталоном, яким слугують узгоджені «Цільові завдання НАТО»  на десятирічний період. Після тристоронніх зустрічей з представниками кожної країни — члена Альянсу, готується проект «Національних розділів» . «Національні розділи»  вивчаються на багатосторонньому рівні у Комітеті оборонного планування НАТО з метою усунення можливих розбіжностей між національними завданнями і планами розвитку збройних сил і тими, які визначені НАТО. Після цього «Національні розділи»  перетворюються на індивідуальні національні додатки до Загального звіту. Загальний звіт також містить звіт Військового комітету щодо військової відповідності нового плану НАТО рівню розвитку збройних сил і ступеня пов'язаних з ним воєнних ризиків. Крім того, Загальний звіт містить розділ, узгоджений з інституціями ЄС та оснований на інформації європейських країн НАТО, в якому визначено ступінь, до якого новий план може відповідати потребам Європейського Союзу у сфері військових сил і засобів^[8].

НАТО — міжурядова організація, члени якої виділяють кошти та ресурси, необхідні для повсякденного функціонування її згідно з Договором: проведення зустрічей, підготовки та прийняття рішень, реалізації інших завдань в рамках спільних інтересів всіх членів Альянсу.

Фінансування навчання і складу національних контингентів здійснюється за рахунок бюджету відповідних держав. Вони ж несуть всі витрати з утримання своїх представництв при НАТО, виплачують платню офіцерам, прикомандированим до штаб-квартири Альянсу. Платня цивільним службовцям виплачується з бюджету НАТО. Всі програми НАТО  фінансуються спільно тими державами, які в них беруть участь⁸.

Згідно з неофіційною домовленістю, члени Альянсу повинні витрачати на оборону не менше 2% ВВП. Однак у 2013 році тільки невелика частина країн-членів НАТО виконали ці вимоги. Згідно з даними НАТО, у США показник витрат на оборону сягнув 4,1%, Великої Британії — 2,4%, Греції — 2,3%. Військовий бюджет Естонії був на рівні 2%, Франції — 1,9%, Туреччини і Польщі — 1,8% , Німеччини — 1,3%, Італії — 1,2%. Іспанія, Угорщина, Латвія та Литва витрачали на оборону менше ніж 1% ВВП. Середній показник військових витрат європейськими членами Альянсу склав 1,4%^[9].

Планування ресурсів Північноатлантичного альянсу спрямоване на забезпечення НАТО необхідними йому можливостями і засобами, здійснюється шляхом спільного фінансування: коли визначається потреба у видатках, між країнами, які можуть брати в них участь, починаються консультації з метою об'єднати ресурси в рамках НАТО. Принцип спільного фінансування на основі консенсусу є одним з фундаментальних принципів Альянсу^[10].

Критерії спільного фінансування постійно переглядаються в результаті виникнення нових обставин, наприклад, необхідності чітко визначити ті елементи витрат НАТО на підтримання миру, які будуть покриватись з міжнародних бюджетів, і ті, які повинні фінансуватись з національних бюджетів. Спільне фінансування поширюється на цивільний і військовий бюджети НАТО і Програму інвестицій в безпеку НАТО. Це єдині фонди, в межах яких керівництво НАТО визначає вимоги і встановлює пріоритети відповідно до головних завдань і пріоритетів Альянсу⁸.

Військовий бюджет включає поточні витрати і витрати на утримання, а також капітальні витрати міжнародної військової структури НАТО: Військового комітету, Міжнародного військового штабу, військових агенцій, Верховних командувань НАТО і підпорядковані їм командувань, системи управління й інформації, науково-дослідних установ та сил раннього повітряного попередження і управління НАТО. З військового бюджету також покриваються видатки на діяльність командних структур під час операцій з реагування на кризові ситуації та місій, які виконує НАТО^[11].

Військовий бюджет фінансується переважно Міністерствами оборони усіх країн — членів НАТО і контролюється Комітетом військового бюджету.

Країни — члени НАТО також фінансують Програму інвестицій у безпеку НАТО (англ. NATO SecurityInvestmentProgramme). Ця програма використовується для фінансування об'єктів і обладнання, необхідних для забезпечення функціонування Командування НАТО з питань трансформації і Командування НАТО в Європі, оскільки їх утримання виходить за межі вимог щодо національної оборони окремих держав. NSIP також покриває потреби операцій з реагування на кризові ситуації і військові об'єкти та засоби, такі як системи інформації та зв'язку, системи повітряного управління і наведення, супутниковий зв'язок, військові штаби, аеродроми, трубопроводи і склади ПММ, причали, навігаційне обладнання¹¹.

Програма інвестицій у безпеку фінансується Міністерствами оборони країн-членів і контролюється Комітетом інфраструктури.

Після закінчення «холодної війни»  провідну роль у зміні стратегічного середовищавєвроатлантичному регіонівідіграє політика Північноатлантичногоальянсу з розвитку партнерстваз великою кількістю країн, які не є членамиНАТО.Різні форми партнерства розвиваючи політичний діалог і співпрацю з широкого кола питань, сприяють створенню євроатлантичної культури безпеки, що характеризується прагненням використовувати міжнародну співпрацю для розв'язання ключових завдань безпеки як всередині, так і поза межами євроатлантичного співтовариства. На початку метою таких заходів було зменшення ризику виникнення конфлікту через непорозуміння або через злу волю; контроль над кризами, які впливають на безпеку союзників по Альянсу; посилення взаємного порозуміння і довіри між усіма країнами Європи. Пізніше до них долучилися нові ініціативи з розширення можливостей реального партнерства з розв'язання спільних проблем безпеки. Стимулюючи і підтримуючи оборонні реформи в країнах-партнерах, євроатлантичне партнерство робить свій внесок в демократичні перетворення, допомагає розбудувати сучасні, ефективні і демократично відповідальні збройні сили та інші оборонні інституції, а також допомагає країнам-партнерам пом'якшити соціальні і матеріальні наслідки реформ.

20 грудня 1991 року з ініціативи НАТО була утворена Рада північноатлантичного співробітництва, яка об'єднала 16 країн-членів НАТО, держави Центральної і Східної Європи, Балтійські держави. Післярозпаду СРСР число членів ради зросло за рахунок приєднання до неї усіх країн СНД. В квітні 1992 року до РПАС приєдналасяГрузія, в червні — Албанія. В червневій 1992 року сесії Ради як спостерігач брала участь Фінляндія. Рада північноатлантичного співробітництва була створена для спільного обговорення проблем безпеки державами-членами НАТО і колишніми учасниками Варшавського договору і протягом п'яти років координувала політичний діалог.

В 1993 році деякі країни Центральної Європи відкрито заговорили про можливість вступу до НАТО. Перша реакція держав Альянсу була доволі стриманою. Врешті, 11 січня 1994 року НАТО за ініціативиСША запропонувала зацікавленим країнам ініціативу «Партнерство заради миру» . ПЗМ це програма практичного двостороннього співробітництва між окремими країнами-партнерами та НАТО, завдяки якій ці країни можуть розвивати індивідуальні відносини з НАТО, самостійно визначаючи власні пріоритети для співробітництва^[12].

«Партнерство заради миру»  вважається операційною ланкою Євроатлантичного партнерства. Його суть полягає в партнерстві між окремою країною-партнером і Альянсом, яке формується на індивідуальній основі, згідно з індивідуальними потребами цієї країни, та реалізується спільно на такому рівні і з такою швидкістю, які обирає уряд кожної країни-учасниці.

У 1997 році на зміну Раді північноатлантичного співробітництва була створена Рада євроатлантичного партнерства. РЄАП — це багатосторонній форум, який об'єднує 50 країн і забезпечує загальні політичні рамкові документи для співробітництва НАТО з партнерами та двосторонніх відносин, які розвинулись між НАТО та окремими країнами-партнерами у рамках програми ПЗМ¹².

Конфлікти і нестабільність на Балканах у 1990-х роках кинули прямий виклик інтересам безпеки країн-членів НАТО та миру і стабільності в усьому європейському регіоні. Це змусило Альянс здійснити операції з підтримання миру і врегулювання кризи спочатку в Боснії та Герцеговині, а потім в Косові і колишній Югославській Республіці Македонія. Ці події змусили міжнародне співтовариство переглянути свою участь у справах цього регіону і взяти на озброєння більш комплексний підхід до сприяння безпеці і стабільності, що знайшло свій прояв у прийнятті Південно-Східноєвропейської ініціативи НАТО та Пакту стабільності для Південно-Східної Європи.

З того часу участь НАТО в розбудові безпеки і стабільності в Південно-Східній Європі вийшла за рамки підтримання миру і перетворилась на розвиток співпраці у галузі безпеки цього регіону. Південно-Східноєвропейська ініціатива НАТО була ухвалена у квітні 1999 року на Вашингтонському саміті. Її метою став розвиток регіонального співробітництва і довгострокової безпеки та стабільності в цьому регіоні. Ініціатива ґрунтувалась на чотирьох елементах: Консультаційному форумі з питань безпеки в Південно-Східній Європі, відкритій Спеціальній робочій групі AHWG з регіональної співпраці в Південно-Східній Європі під егідою Ради євроатлантичного партнерства, робочих інструментах програми «Партнерство заради миру»  і цільових програмах співпраці у сфері безпеки для країн цього регіону.

Консультаційний форум спочатку відбувся на рівні саміту паралельно з Вашингтонським самітом НАТО, а потім на рівні послів у штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі з послами чотирьох південно-східноєвропейських країни-партнери Альянсу — Албанією, Хорватією, Молдовою і Республікою Македонією, а також з Боснією та Герцеговиною і Сербією та Чорногорією^[13]. 1 квітня 2009 року Албанія іХорватія стали повноправними членами Альянсу. Македонія, Чорногорія і Боснія і Герцеговина реалізують індивідуальні Плани дій щодо членства.

 

10.2. Миротворчі операції за участю НАТО

 

Північноатлантичний альянс відіграє активну і провідну роль у гарантуванні миру і безпеки на міжнародній арені. По закінченні холодної війни НАТО дедалі активніше бере участь в операціях миротворчого характеру і з підтримання миру, діючи в інтересах широкого міжнародного співтовариства і тісно співпрацюючи з іншими міжнародними організаціями над розв’язанням застарілих проблем, припиненням страждань людей і створенням умов для стабільного розвитку і збереження миру. Тривалий час НАТО вдавалося підтримувати мир і безпеку європейських країн виключно політико-дипломатичними шляхами. Однак початок 1990-х відзначився новими викликами і загрозами європейській безпеці. Першим серйозним випробуванням для НАТО як організації, що набувала характеру сили, покликаної не лише забезпечувати оборону її членів, а й сприяти збереженню миру та стабільності на всьому євроатлантичному просторі стала війна в Югославії. Перші три операції Альянсу з підтримання миру мали місце в Європі — в Боснії і Герцеговині, в Косові і в колишній Югославській Республіці Македонія.

Роль НАТО у Боснії і Герцеговині.

У грудні 1992 року Альянс заявив, що готовий надати підтримку миротворчим операціям під егідою Ради Безпеки ООН, яка несе головну відповідальність за  міжнародний мир і безпеку. Аналізуючи заходи з відновлення миру, виконання санкцій і ембарго, які держави НАТО здійснюють як індивідуально, так і в межах Альянсу на підтримку виконання резолюцій Ради Безпеки ООН у зв’язку з конфліктом у колишній Югославії, міністри закордонних справ країн — членів НАТО вказали на те, що Альянс готовий позитивно відгукнутись на майбутні ініціативи Генерального секретаря ООН, спрямовані на отримання підтримки з боку Альянсу в цій сфері. З 1992 по 1995 рік Альянс ухвалив ряд важливих рішень щодо проведення операцій з моніторингу і наступного забезпечення виконання ембарго і санкцій ООН в Адріатиці, а також з моніторингу і наступного забезпечення дотримання заборони ООН на польоти в повітряному просторі над Боснією та Герцеговиною. Альянс надавав також безпосередню повітряну підтримку Силам захисту ООН (UNPROFOR) і дав дозвіл на завдавання повітряних ударів для зняття облоги з Сараєва та інших зон, визначених ООН як зони безпеки, але які знаходились під загрозою. 30 серпня 1995 року літаки НАТО завдали низку високоточних ударів по визначених цілях на позиціях сербів у Боснії та Герцеговині. Це стало початком операції «Деліберет форс» , першої повітряної кампанії НАТО, яка тривала до 15 вересня. Операція завдала шкоди лініям зв’язку боснійських сербів і разом з рішучими дипломатичними зусиллями допомогла прокласти шлях справжньому припиненню вогню; більше того, вона підготувала ґрунт для успішних мирних переговорів у Дейтоні, штат Огайо, США².

Із 1995 до 2004 року під проводом НАТО здійснювалася операція з підтримання миру в Боснії і Герцеговині, що допомагала гарантувати безпеку та сприяла відновленню країни після війни 1992—1995 років.

Боснія та Герцеговина стала ареною, на якій НАТО багато що робила вперше, і рішення, прийняті Альянсом у відповідь на події у цій країні, допомогли формувати еволюцію Альянсу та розвивати його можливості зі встановлення і підтримання миру. У серпні — вересні 1995 року НАТО провела повітряну операцію в Боснії та Герцеговині, яка допомогла припинити Боснійську війну, а потім відповідно до Дейтонської мирної угоди очолила операцію з підтримання миру, яка тривала дев'ять років — з грудня 1994 року по грудень 2004 року. Хоча у грудні 2004 року НАТО передала відповідальність за повсякденну безпеку в Боснії та Герцеговині ЄвропейськомуСоюзу, Альянс продовжує утримувати скорочений військовий штаб в Сараєві для надання допомоги у здійсненні оборонної реформи в Боснії та Герцеговині і у підготовці країни до участі в програмі «Партнерство заради миру» ^[14].

Політична основа ролі Альянсу в миротворчих операціях була закладена на засіданні міністрів закордонних справ держав НАТО в Осло в червні 2002 року. На тому засіданні міністри закордонних справ оголосили про свою готовність надати підтримку миротворчій діяльності під егідою Конференції з безпеки і співробітництва в Європі (КБСЄ, яка пізніше була перейменована на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі, або ОБСЄ) в кожному випадку окремо і відповідно до своїх процедур.

Після наступного підписання Дейтонської мирної угоди 60-тисячні Сили втілення під керівництвом НАТО (ІФОР) були розгорнуті на один рік для виконання військових аспектів цієї угоди. 18 грудня 1995 р. відбулася передача повноважень від командувача силами ООН до командувача ІФОР. Протягом менше як півроку з визначених угодами територій виведено збройні сили, завершено обмін територіями, вилучено важку зброю і проведено демобілізацію. ІФОР також надавали підтримку цивільним організаціям та ОБСЄ, працюючи у напрямі створення безпечного середовища, сприятливого для цивільної і політичної перебудови, проведенні перших вільних виборів у вересні 1996 р. Військові інженери ІФОР зробили великий внесок у відновлення інфраструктури, комунікацій, відбудову цивільних споруд, розмінування території.

Після закінчення терміну дії мандату ІФОР 20 грудня 1996 р. були приведені у готовність на 18 місяців 32-тисячні Стабілізаційні сили (СФОР), які, відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН від 12 грудня 1996 р. стали правонаступниками ІФОР. На СФОР покладено завдання створення безпечного середовища, необхідного для консолідації миру. До 2002 р. сили СФОР було скорочено до 19 тис., до 2003 р. - до 12 тис, а до середини 2004 р. - до 7 тис. особового складу, який представляв 17 країн-членів НАТО та 15 інших держав. У складі ІФОР та СФОР брали участь також країни-не члени НАТО: Албанія, Аргентина, Австрія, Болгарія, Єгипет, Естонія, Фінляндія, Ірландія, Йорданія, Латвія, Литва, Марокко, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Швеція, Україна. У грудні 2004 р. у Боснії і Герцеговині було розгорнуто сили Європейського Союзу ІЮФОР, які, проте, користуються підтримкою НАТО і мають змогу використовувати колективні активи і засоби Альянсу^[15].

Миротворчі операції в Косово.

Військове втручання у Косово розпочалося після більш як річної ескалації насильства, зростання небезпеки розширення конфлікту в масштабах усього регіону і неодноразових порушень Белградом резолюцій Ради Безпеки ООН, що закликали до закінчення утисків албанського населення Косово.

З червня 1999 року НАТО очолює операцію зі встановлення миру в Косові на підтримку широких міжнародних зусиль з розбудови миру і стабільності в цій спірній провінції. Косовські сили під керівництвом НАТО (КФОР) були розгорнуті після завершення 78-денної повітряної кампанії, розпочатої Альянсом у березні 1999 року з метою припинення гуманітарної катастрофи, яка розросталася, і повернення до нормального життя. Ця кампанія, яка була другою кампанією НАТО, почалася після більше ніж року ведення воєнних дій у провінції і провалу міжнародних зусиль врегулювати конфлікт дипломатичними засобами. Тліюче напруження в Косові, викликане нав’язуванням Белградом у 1989 році прямого правління у цій провінції, населеній в основному албанцями, наприкінці лютого 1998 року вилилось у насильницькі дії між сербськими військовими і поліцейськими формуваннями та косовськими албанцями. Міжнародне співтовариство дедалі більше непокоїла ескалація конфлікту, його гуманітарні наслідки і ризик поширення на інші країни. Посилене занепокоєння викликало також небажання президента Югославії Слободана Мілошевича погодитись з міжнародними зусиллями, спрямованими на мирне врегулювання кризи, а також дестабілізуюча роль бойовиків з числа косовських албанців. 13 жовтня 1998 року Північноатлантична рада видала наказ про підготовку до повітряних ударів на підтримку дипломатичних зусиль, спрямованих на виведення режимом Мілошевича збройних сил з Косова, його співпрацю з припинення насильства і сприяння поверненню біженців до своїх домівок. Після наступних дипломатичних ініціатив президент Мілошевич погодився співпрацювати, і повітряні удари було припинено. На підтримку резолюцій Ради Безпеки ООН з врегулювання конфлікту були здійснені подальші кроки, зокрема створено Місію з верифікації Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Місію повітряного спостереження НАТО, а також Спеціальну військову групу НАТО на допомогу в евакуації членів Місії з верифікації в разі продовження конфлікту. Ситуація в Косові знову погіршилася на початку 1999 року після провокацій з обох боків і застосування надмірної сили сербською армією і поліцією. Це спричинило і масове знищення 15 січня 40 беззбройних цивільних у селі Рачак. Відновлені міжнародні політичні зусилля з пошуку мирного врегулювання конфлікту завершились переговорами між сторонами конфлікту, які відбулися у Лондоні і Парижі за міжнародного посередництва. Однак ці переговори провалились і в березні 1999 року сербська армія і поліція посилили інтенсивність своїх операцій і ввели в регіон додаткові сили та бронетанкову техніку, чим відверто порушили досягнуті 150 раніше домовленості. Десятки тисяч людей були змушені покинути свої домівки перед загрозою систематичного насильства. Остання безуспішна спроба переконати президента Мілошевича відмовитись від цієї політики була зроблена американським послом Річардом Голбруком. Коли усі дипломатичні можливості було вичерпано, 24 березня 1999 року НАТО розпочала повітряну кампанію проти режиму Мілошевича. Політичними цілями НАТО було реальне припинення усіх воєнних дій, насильства і репресій; виведення з Косова військовослужбовців, поліцейських і напіввійськових формувань; розташування в Косові міжнародних військових сил; безумовне і безпечне повернення усіх біженців і переміщених осіб та забезпечення безперешкодного доступу до них організацій, які надають гуманітарну допомогу; досягнення політичної угоди щодо Косова відповідно до міжнародного права і Статуту ООН. Внаслідок дипломатичних зусиль, здійснених 3 червня Росією і Європейським Союзом, 9 липня між НАТО і Федеративною Республікою Югославія було укладено Військово-технічну угоду. Наступного дня після отримання підтвердження про те, що виведення югославських сил з Косова розпочалося, НАТО оголосила про призупинення повітряної кампанії. 10 червня Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1244, в якій вітала згоду Федеративної Республіки Югославія з принципами політичного врегулювання конфлікту, зокрема з негайним припиненням насильства і швидким виведенням своїх військових, поліцейських і напіввійськових формувань та забезпеченням ефективної міжнародної цивільної присутності, а також сил безпеки, за значної участі НАТО.

Після проголошення Косовим своєї незалежності в лютому 2008 року НАТО погодилася зберегти свою присутність на основі Резолюції 1244 Ради Безпеки ООН. У червні 2008 року Альянс вирішив взяти на себе нагляд за розформуванням Корпусу захисту Косова та допомогти створити професійні багатоетнічні Сили безпеки Косова^[16].

Операції у колишній югославській Республіці Македонія.

Відповідаючи на запит уряду Югославської Республіки Македонія, з серпня 2001 року до березня 2003 року НАТО здійснила у цій країні три послідовні операції: «Есеншіелхарвест» , яка дозволила роззброїти групи етнічних албанців, що діяли на території Македонії; «Емберфокс»  забезпечила захист міжнародних спостерігачів, що здійснювали нагляд за виконанням мирного плану; «Елайдхармоні»  з надання консультантів на допомогу уряду в питаннях забезпечення стабільності на всій території Македонії.

У ході операції «Есеншіелхарвест» , що розпочалася 27 серпня 2001 р. і тривала тридцять днів з участю приблизно 3 500 військовослужбовців НАТО, було зібрано 3 875 одиниць зброї та майже 400 000 інших одиниць, зокрема мін та вибухових речовин. Ці дії і присутність невеликого військового контингенту НАТО після їх завершення допомогли запобігти конфлікту і підготували ґрунт для примирення в країні й початку її відновлення^[17].

На прохання Македонії було реалізовано також місію «Емберфокс»  (із вересня 2001 р.) та операцію «Елайдхармоні»  (з 16 грудня 2002 р.), за якою військовослужбовці НАТО залишалися в колишній югославській Республіці Македонія до кінця березня 2003 р., забезпечуючи захист спостерігачам з Європейського Союзу та ОБСЄ, після чого цю місію перейняв Європейський Союз.

Ці операції у колишній Югославській Республіці Македонія продемонстрували тісну співпрацю між НАТО, ЄС та ОБСЄ.

Миротворча діяльність в Афганістані.

Перші три операції НАТО з підтримання миру в Боснії та Герцеговині, в Косові і в колишній Югославській Республіці Македонія мали місце в Європі, але потреба у довгостроковій розбудові миру має глобальний характер. Міністри закордонних справ держав НАТО визнали це на засіданні в Рейк’явіку, Ісландія, у травні 2002 року, коли погодилися з тим, що «для виконання повного спектра усіх місій НАТО мусить бути здатною застосувати такі збройні сили, які можуть бути швидко доставлені туди, де необхідно, здатні витримувати тривалі операції на великій відстані і успішно виконувати свої завдання» . Це рішення проклало шлях першому в історії розгортанню сил НАТО за межами євроатлантичного регіону в Афганістані у 2003 році.

Після повалення режиму талібів, за підсумками Боннської конференції, що відбулася в грудні 2001 р., почався процес відбудови країни. Було створено нову урядову структуру у формі перехідного уряду Афганістану, а на виконання Резолюцій Ради Безпеки ООН 1386, 1413 і 1444 було створено Міжнародні сили сприяння безпеці (МССБ), завданням яких є дати можливість перехідному уряду і Місії ООН з допомоги Афганістану діяти в столиці, Кабулі, і його околицях в умовах достатньої безпеки. Подальші вказівки щодо операцій МССБ було викладено в детальній Військово-технічній угоді між командувачем МССБ і перехідним урядом Афганістану.

Концепція міжнародних сил, які діятимуть за мандатом ООН, забезпечуючи безпечну обстановку в Кабулі і в околицях, а також допомагаючи відновлювати Афганістан, була висунута для надання сприяння знов створеної Перехідної адміністрації. Партнерство передбачало участь трьох сторін - Перехідної адміністрації Афганістану, Місії ООН зі сприяння Афганістану та МССБ.

МССБ спочатку очолювались Великою Британією, а потім Туреччиною. У лютому 2003 року Німеччина і Нідерланди спільно перебрали на себе лідерство в МССБ і звернулись до НАТО з проханням по допомогу. У серпні 2003 року Альянс перебрав на себе відповідальність за МССБ, позбувшись у такий спосіб проблеми визначення нових країн, які бажали б і були здатні взяти на себе провідну роль у виконанні цієї місії кожні шість місяців. Міжнародний склад МССБ міняється, але з самого початку вони включали представників усіх 26 країн-союзниць по Альянсу, а також з Албанії, Азербайджану, Хорватії, Естонії, Фінляндії, Грузії, Ірландії, Нової Зеландії, Швеції, Швейцарії і колишньої Югославської Республіки Македонія, а також і афганські підрозділи^[18].

Крім проведення операцій з гарантування безпеки і розбудови афганської армії та поліції, МССБ також безпосередньо сприяють розвитку і відновленню Афганістану — 28 Груп відновлення провінцій залучені до визначення потреб у відновлювальних роботах і допомагають гуманітарній діяльності в усій країні[19].

Роль НАТО в Іраку.

Кампанію проти Іраку в 2003 р. проведено коаліцією сил різних країн, частина з яких була членами НАТО. НАТО як організація не брала участь у кампанії, але провела ряд заходів, відповідно до статті 4 Північноатлантичного договору, для забезпечення безпеки одного зі своїх членів, Туреччини, на випадок загрози їй у результаті війни. У відповідь на прохання Туреччини НАТО надіслала літаки спостереження і систему протиракетної оборони в період із лютого по квітень 2003 р. на допомогу цій країні у разі нападу на її територію або населення. Офіційне виконання операції «Дисплей детеренс»  у Туреччині реалізовано з 20 лютого по 16 квітня 2003 р.

Після усунення від влади Саддама Хусейна 21 травня 2003 р. Альянс також згодився підтримати Польщу, члена НАТО, в її керівництві одним із секторів стабілізаційних сил в Іраку. Після вивчення рекомендацій, наданих військовим керівництвом, Рада погодилася допомогти Польщі з багатьох питань, зокрема в генеруванні збройних сил, зв'язку, тиловому і матеріально-технічному забезпеченні й перевезеннях.

На Стамбульському саміті НАТО в червні 2004 року союзники по НАТО дійшли згоди взяти участь у міжнародній діяльності, спрямованій на надання допомоги Іраку в формуванні боєспроможних і підзвітних демократичним структурам сил безпеки. Результатом цього стало утворення Тренувальної місії НАТО у Республіці Ірак. У рамках місії здійснюється підготовка, консультування і наставництво. У наданні допомоги в проведенні підготовки в Іраку або поза його межами беруть участь усі країни-члени НАТО допомагаючи фінансово або безоплатно передаючи техніку і обладнання^[20].

Надання підтримки Африканському Союзу.

З липня 2005 року НАТО спільно з Європейським Союзом допомагає Африканському Союзу розширювати його миротворчу місію в Дарфурі, Судан, де він намагається покласти край насильству. Альянс забезпечує повітряні перевезення миротворців з Африканського Союзу і цивільну поліцію в охоплений війною регіон і забезпечує навчання з управління багатонаціональними військовими штабами та розвідувальною інформацією. У квітні 2005 року Африканський Союз звернувся до НАТО з проханням розглянути можливість надати йому матеріально-технічну підтримку на допомогу в розширенні операції Африканського Союзу в Судані з припинення насильства в Дарфурі. У травні голова Комісії Африканського Союзу Альфа УмарКонаре став першим офіційним представником Африканського Союзу, який відвідав НАТО з метою інформування Альянсу про деталі допомоги, про яку просив Африканський Союз. У червні після подальших консультацій з Африканським Союзом НАТО офіційно погодилась надати йому допомогу у формі повітряних перевезень і навчання. Повітряні перевезення НАТО розпочалися 1 липня і координуються з Європи. Спеціальна група повітряних перевезень Африканського Союзу при штаб-квартирі Африканського Союзу в Аддіс-Абебі, Ефіопія, координує переміщення військ, що прибувають. І Європейський Союз, і НАТО надіслали свій персонал на допомогу цій групі, але очолює її роботу Африканський Союз. НАТО також організовує семінари з розвитку штабних навиків для офіцерів з Африканського Союзу в мобільному інтегрованому оперативно-тактичному штабі в Ефіопії. Ця підготовка основана на плануванні стратегічного рівня і зосереджена на техніках і методиках виконання комплексного аналізу і розуміння ситуації в Дарфурі, а також на визначенні тих сфер, де застосування можливостей Африканського Союзу може вплинути на формування оперативного середовища і запобігти кризі. У відповідь на прохання Африканського Союзу від 16 вересня НАТО вирішила продовжити свою допомогу в сфері повітряних перевезень і розбудови потенціалу до кінця березня 2006 року.

Нова сторінка в історії конфлікту у Дарфурі розпочалася із прийняттям 31 липня 2007 р. резолюції 1 769 Ради Безпеки ООН та рішення скерувати у зону конфлікту майже 20-тисячний змішаний миротворчий контингент ООН і Африканського союзу.

Отже, у цілому НАТО є сьогодні організацією, доволі активною у плані операцій у конфліктних регіонах. Ця активність проявляється також у регіонах за межами «зони відповідальності»  НАТО, наприклад Північна Африка і Близький Схід. Загальна пануюча у колах керівництва НАТО самооцінка Альянсу як ініціатора і лідера силових миротворчих операцій залишається позитивною (незважаючи на внутрішні дебати, що загострилися після Косово), що, можливо, свідчить про перспективи розширення таких функцій в осяжному майбутньому.

 

 

10.3. Нато у боротьбі з тероризмом та сучасна безпекова доктрина

 

Терористичні напади на Нью-Йорк і Вашингтон, округ Колумбія, 11 вересня 2001 року підштовхнули до боротьби з тероризмом не лише Сполучені Штати, але й увесь Альянс загалом. Менш ніж за добу після нападів НАТО вперше в своїй історії застосувала статтю 5 — положення Вашингтонського договору, що стосується колективної оборони. Політичне значення цього рішення обумовлене тим, що стаття 5 зобов’язує кожного з членів Альянсу вважати напад на одного або кількох з них в Європі, або в Північній Америці нападом на усіх. У результаті ці напади вважаються нападами на усіх членів Альянсу. Практичні наслідки цього рішення стали безпрецедентними, оскільки Альянс вперше застосував військові сили та інші активи для проведення операції з виконання положень статті 5.20 вересня 2001 р. керівники країн-членів Ради євроатлантичного партнерства, яка об’єднує 49 країн (26 країни-членів НАТО і 23 країни- партнери), рішуче засудили терористичні дії проти США та зобов’язалися докласти максимум зусиль для боротьби з проблемою тероризму.

Військова концепція захисту від тероризму була затверджена на Празькому саміті в листопаді 2002 року. В ній наголошується на готовності Альянсу допомагати захищати від терористичних нападів, стримувати і запобігати нападам, спрямованим проти населення, території, інфраструктури і збройних сил країн Альянсу, зокрема, через дії проти терористів та тих, хто їх укриває; надавати допомогу національним урядам в доланні наслідків терористичних нападів; підтримувати операції Європейського Союзу чи інших міжнародних організацій або коаліцій, в яких беруть участь держави Альянсу; та в розгортанні збройних сил там і тоді, коли цього вимагатиме виконання таких місій^[21].

Спільно з країнами-партнерами НАТО виробила План дій Партнерства в боротьбі з тероризмом (РАР-Т). Цей план, оголошений на Празькому саміті в листопаді 2002 року, забезпечує рамки співпраці проти тероризму, в яких визначено ролі партнерства та інструменти з боротьби з тероризмом і долання його наслідків. Країни — учасниці Середземноморського діалогу можуть також брати участь у запланованих заходах. Рада євроатлантичного партнерства, Рада Росія — НАТО, Комісія Україна — НАТО, країни — учасниці Середземноморського діалогу разом з НАТО засудили напади 11 вересня і запропонували Сполученим Штатам свою допомогу. Країни — члени НАТО продовжують активно використовувати механізми партнерства для консультацій з країнами-партнерами щодо подальших кроків. Вони погодились з тим, що для боротьби з тероризмом необхідно здійснювати комплексні заходи політичного, економічного, дипломатичного, військового і правоохоронного характеру; тобто довгостроковий, багатосторонній підхід НАТО як організації загалом, а також усіх членів Альянсу окремо, як членів НАТО, так і членів ООН, Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і Європейського Союзу^[22].

У рамках Ради євроатлантичного партнерства та програми «Партнерство заради миру»  триває співробітництво з ряду галузей, які стосуються боротьби з тероризмом, а саме: політичне співробітництво, оперативне співробітництво, військове співробітництво, оборонне планування, воєнна реформа, подолання наслідків надзвичайних ситуацій та планування з питань надзвичайних ситуацій цивільного характеру, питання протиповітряної оборони та контролю над повітряним простором, охорона кордонів, боротьба з фінансуванням терористичних угруповань, запобігання незаконній торгівлі зброєю та вибуховими речовинами, співробітництво у галузі науки, контроль над озброєннями та питання нерозповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ).

Основними завданнями Плану дій щодо боротьби з тероризмом є:

- підтвердження готовності країн-членів РЄАП створити, базуючись на спільних демократичних цінностях, умови, які стримуватимуть розвиток та поширення тероризму і сприятимуть взаємодопомозі у боротьбі з цією проблемою;

підтвердження готовності країн-членів РЄАП протистояти тероризму в усіх його формах та проявах, а також співпрацювати у напрямі запобігання здійсненню терористичних актів, протистояння їм та ліквідації відповідних наслідків;

-  надання країнами-членами РЄАП (відповідно до національної політики безпеки й оборони) додаткових можливостей із підтримки НАТО в боротьбі з тероризмом;

-  сприяння за допомогою здійснення політичних консультацій та реалізації програм у рамках РЄАП і ПЗМ, співробітництву між країнами-членами РЄАП у боротьбі з тероризмом;

-  надання у разі необхідності допомоги окремим країнам-членам РЄАП щодо подолання наслідків терористичних актів (включаючи акти, спрямовані проти економічної та інших життєво важливих інфраструктур) і реагування на відповідні ризики.

На Стамбульському саміті у червні 2004 року було узгоджено вдосконалений пакет антитерористичних заходів. Ці заходи охоплюють вдосконалення обміну розвідувальною інформацією через Підрозділ антитерористичної розвідки НАТО та за допомогою інших засобів; вдосконалення здатності НАТО швидко реагувати на звернення країн по допомогу у відповідь на напади терористів; допомога в охороні важливих великих заходів, зокрема за допомогою літаків раннього повітряного виявлення і управління НАТО; посилення внеску операцій під проводом НАТО в Середземномор’ї, на Балканах і в Афганістані в боротьбу з тероризмом; зміцнення співпраці з країнами-партнерами та іншими міжнародними і регіональними організаціями; вдосконалення відповідних можливостей і засобів. Вони також містять спеціальну програму озброєнь, затверджену Нарадою національних керівників у галузі озброєнь на засіданні в травні 2004 року.

Ця програма зосереджена на десяти сферах:

-                  боротьба з саморобними вибуховими пристроями, такими як автомобілі з вибухівкою або придорожні бомби;

-                  зменшення вразливості широкофюзеляжних цивільних і військових літаків від переносних зенітно-ракетних комплексів;

-                  зменшення вразливості гелікоптерів від реактивних гранат;

-                  захист гаваней і кораблів від швидкісних катерів з вибухівкою і підводних плавців-диверсантів;

-                  виявлення, знешкодження хімічної, біологічної і ядерної зброї та захист від неї;

-                  утилізація боєприпасів;

-                  технологія високоточного десантування з повітря сил спеціального призначення та їх оснащення;

-                  розвідка, спостереження і визначення цілей серед терористів і тактична розвідка;

-                  технологія боротьби з мінометними обстрілами;

-                  захист критичної інфраструктури.

Перша операція НАТО з боротьби з тероризмом

На прохання Сполучених Штатів держави Альянсу погодилися здійснити вісім спеціальних заходів підтримки.

Серед цих восьми заходів: поліпшення обміну інформацією; допомога країнам, перед якими постала загроза внаслідок підтримки коаліції; посилення безпеки установ США та інших держав Альянсу на їхній території; поповнення певних активів Альянсу, необхідних для забезпечення антитерористичних операцій; необмежений дозвіл на прольот повітряним простором країни для військових літаків США та інших держав Альянсу, що беруть участь у антитерористичних операціях; доступ до портів і аеродромів; розгортання військово-морських сил НАТО у східному Середземномор’ї; розгортання елементів Сил раннього повітряного попередження і управління НАТО на підтримку антитерористичних операцій.

Одним із цих заходів було направлення до США літаків Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС), які допомагали патрулювати повітряний простір цієї країни. Ця операція отримала назву «Іглесист» .

Операція тривала з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року. Було залучено 830 членів екіпажів із 13 країн НАТО, які здійснили понад 360 літако-вильотів.

Вперше в історії Альянсу його військові сили і засоби були застосовані на підтримку операції, що проводилася відповідно до вимог статті 5 Північноатлантичного договору^[23].

 

 

Нагляд за Середземним морем

Операції НАТО в усьому демонструють готовність і рішучість Північноатлантичного союзу активно діяти в боротьбі із загрозою тероризму.

Наочно демонструє рішучість і здатність Північноатлантичного союзу дати відсіч тероризму  контртерористична операція НАТО  «ActiveEndeavour»  (Активні зусилля).

Операція «Активні зусилля» , започаткована у жовтні 2001 року під проводом ОВМС НАТО має на меті виявлення та стримування терористичної діяльності в Середземному морі.

Кораблі НАТО, призначені до складу угруповання операції «Активні зусилля» , ведуть цілодобове патрулювання у Середземноморському басейні, збирають інформацію та проводять оцінку ситуації в районі їх плавання. Вони забезпечують помітну військову присутність у регіоні і можуть діяти як сили реагування, здатні за необхідності швидко здійснити дії у відповідь.

Керівництво цією операцією здійснюється штабом командування компоненту об'єднаних військово-морських сил НАТО в Неаполі через Центр морських операцій, робота якого ведеться на цілодобовій основі. Цей оперативний центр підтримує тісні зв'язки з національними агентствами низки країн НАТО й обмінюється з ними інформацією. Він розміщений поряд із Координаційним розвідувальним центром об'єднаних військово-морських сил НАТО. Іншим важливим джерелом інформації слугує експериментальний Об'єднаний інформаційно-аналітичний центр, що розміщений також у Неаполі.

Уже сама по собі фізична присутність кораблів виконує велику роль у забезпеченні безпеки на морі. Патрулювання в Середземному морі ведеться фрегатами і корветами, спеціально виділеними союзниками до складу угруповання ’’Активні зусилля»  на добровільній основі. За необхідності їм надають підтримку два з'єднання військово-морських сил військ високої готовності НАТО. На додаток до надводних кораблів для ведення спостереження використовуються підводні човни, що забезпечують прихований контроль певних районів із метою виявлення підозрілої діяльності. Крім того, морські патрульні літаки ведуть широкомасштабне стеження за великими районами моря з використанням різноманітних датчиків виявлення і класифікації суден та інших об'єктів, що становлять особливий інтерес.

Із квітня 2003 року сили НАТО систематично здійснюють висадки на підозрілі судна за згодою капітанів кораблів і країн прапора відповідно до міжнародного морського законодавства.

На щоденній основі проводиться контрольне «опитування»  торгових суден, які проходять через Середземне море, у ході якого патрулюючі військово-морські кораблі або літаки НАТО встановлюють із ними зв'язок і запрошують відповідну інформацію. Якщо щось на судні видається незвичайним або підозрілим, то на його борт для перевірки документації та огляду вантажу можуть висаджуватися групи спеціально навчених військовослужбовців чисельністю від 15 до 20 чоловік. За наявності достовірних розвідданих або надійних фактів, що свідчать про діяльність, пов'язану з тероризмом, у відповідному районі може бути розгорнуто угруповання сил «Активні зусилля»  для проведення всіх необхідних дій відповідно до повноважень, наданих Північноатлантичною радою^[24].

Наявність угруповання сил, готового до дій у морі, дає змогу НАТО, на додаток до боротьби з тероризмом, реагувати на широкий спектр змін обстановки і надзвичайних ситуацій. До них належать гуманітарні, пошуково- рятувальні операції і надання допомоги у біді. Так, у грудні 2001 р. кораблі вертольоти НАТО врятували 84 людини, котрі перебували під час шторму в морі на аварійній нафтовій платформі. У січні 2002 р. кораблі й вертольоти НАТО врятували життя 254 пасажирам тонучого судна в Східному Середземномор'ї, недалеко від острова Крит. Пасажири судна були евакуйовані на вертольотах, а його корпус відремонтований у морі та відбуксирований у порт.

На Стамбульському саміті НАТО в червні 2004 р. Північноатлантичний союз ухвалив рішення розширити склад учасників операції «Активні зусилля» , запросивши до участі в ній партнерів НАТО, зокрема країни Середземноморського діалогу. У 2004 р. з пропозиціями про підтримку і виділення своїх сил та засобів виступила також і Україна. В операції взяли участь корвети військово-морських сил України «Тернопіль»  і «Луцьк» ²³.

Операція «Активні зусилля»  виявилась ефективним інструментом у протистоянні тероризму на Середземному морі й біля його узбережжя.

Боротьба з піратством біля узбережжя Африканського Рогу

Із жовтня до грудня 2008 року НАТО розпочала операцію «Елайд провайдер», яка передбачала здійснення заходів боротьби з піратством біля узбережжя Сомалі. У відповідь на запит Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна військово-морські підрозділи НАТО супроводжували судна, які здійснювали рейси для Всесвітньої продовольчої програми ООН через небезпечні райони Аденської затоки. З березня до серпня 2009 року Альянс провів ще одну операцію з боротьби з піратством «Елайд протектор» , метою якої було зміцнення безпеки морських торговельних маршрутів і міжнародної навігації поблизу берегів Африканського Рогу. Сили НАТО виконували завдання зі спостереження та забезпечення захисту для стримування й придушення піратства і озброєного грабежу, що загрожує морським шляхам сполучення і економічним інтересам^[25].

Поточна операція «Океанський щит», яка ґрунтується на досвіді попередніх операцій НАТО з боротьби з піратством, зокрема «Елайд провайдер»  та «Елайд протектор», має на меті вжиття заходів з боротьби з морським піратством біля узбережжя Африканського Рогу. Північноатлантична рада ухвалила проведення цієї операції 17 серпня 2009 року. За запитом регіональних країн у рамках операції також пропонується допомога в розвитку власних можливостей боротьби з піратством.