розділ 9. Етапи розширення та поглиблення співпраці в
рамках Організації північноатлантичного договору
9.1. Розширення НАТО в період протистояння і холодної війни
9.2. Критерії розширення НАТО в сучасних умовах.
9.3. Три хвилі розширення Альянсу після закінчення «холодної війни»
9.1. Розширення НАТО в період
протистояння і холодної війни
Після закінчення Другої світової війни Радянський Союз все більше
розглядався як системна загроза стабільності в Європі і, в цілому, західної
цивілізації. Лише через декілька днів після капітуляції Німеччини в своїй
телеграмі Трумену Черчілль вказував
на «залізну завісу» , що опустилася за лінією радянських військ і з тривогою
думав про те, що буде відбуватися в Європі, коли підуть американські і
канадські війська і європейці залишаться один на один проти сотень радянських
дивізій. До 1946 складалася саме така ситуація, коли Великобританія і США
після мобілізації мали у Європі 900 тисяч солдатів, а СРСР зберігав військове
угрупування на рівні військового часу.
СРСР прагнув до
значних територіальних придбань у Європі за підсумками Другої світової війни і
наполягав на їх визнанні в міжнародно-правовому порядку. Проблема полягала ще й
в тому, що більша частина цих територій була отримана СРСР у ході реалізації
пакту Молотова-Ріббеннтропа, іншими словами як результат політики, яка була
принципово засуджена. Крім того, Атлантична Хартія 1941 року, що склала
ідейно-політичну основу Об'єднаних націй і антигітлерівської коаліції,
декларувала свободу самовизначення націй і відмову від територіальних придбань.
Наполегливість СРСР відновити кордони російської імперії, що сприймалися
сталінським керівництвом як законний національний інтерес, викликала в західних
столицях змішані емоції і ставила важкі
дилеми перед публічною політикою. Досвід антибільшовицького «санітарного
кордону» в Центральній Європі, визначив
суттєвий інтерес Москви у встановленні дружніх режимів по периметру СРСР.
Цілі і методи СРСР в Центральній Європі викликали протидію на Заході. США і
Великобританія висловили протест проти односторонніх дій СРСР в Румунії і
Болгарії. Найбільші непорозуміння виникли щодо кордонів і майбутнього
державного устрою Польщі. Радянський Союз намагався вирішити старовинний
питання російської зовнішньої політики - контроль над
чорноморськими протоками. Принципова
домовленість про перегляд конвенцій Монтре була зафіксована в Ялті і
підтверджена в Потсдамі, але подальший тиск СРСР на уряд Туреччини сприймається
Заходом як агресивна політика.
Після Другої світової війни зближення Західної Європи та
Північної Америки відбулося не тільки через загрозу радянського вторгнення, але
й в силу ширшого комплексу проблем. По
закінченні війни керівники європейських країн опинилися в ситуації, яка
характеризувалася розпадом імперій і міжнародної торгівлі, загрозою
економічного і соціального хаосу, крахом грошової системи, зростанням впливу
радикальних ідеологій, нестачею продуктів харчування і т.д. У відповідь на це
було створено багато інституцій, які в сукупності склали щось на зразок
інституційної версії гнучкого реагування на складні й різноманітні проблеми.
Північноатлантичний альянс був задуманий передусім як військово-політичний
союз, що становить військово-силову опору одного з двох полюсів біполярного
світу. Його віссю були не тільки сила, а й ідеологія. У цьому сенсі НАТО
охоплювала весь так званий вільний світ.
Проголошений Черчіллем атлантичний курс цілком відповідав вимогам
лейбористів, які прийшли до влади після дострокових виборів 5 липня 1945 року.
Політичний союз з США міг спростити складні переговори про американську
фінансову допомогу, без якої майбутнє британської економіки малювалося в
найпохмуріших тонах.
До того ж, лейбористські політики досить спокійно ставилися до
перспектив перетворення
Великобританії в «молодшого партнера»
Вашингтона. На відміну від багатьох, вони розглядали колишню «велич
Британії» як закриту сторінку історії, в
ім'я якої не можна жертвувати перспективами країни у складній двополюсної
світової системи. Вже в 1946 році уряд Еттлі принципово перейшов до політики
атлантичної солідарності і разом з американською
адміністрацією Трумена опинився в ролі ініціаторів холодної війни. Незважаючи
на наростаючий фінансова
криза, робилися безпрецедентні кроки з нарощування озброєнь.
Вже в 1946 році було прийнято рішення про виробництво
британської атомної бомби.
У лютому 1947 року кабінет Еттлі інформував Вашингтон, що в місячний термін
буде змушений зупинити допомогу урядам Греції й Туреччини. Висока ймовірність
того, що без зовнішньої підтримки уряду Туреччини і Греції не зміг контролювати
ситуацію і вихід
прорадянських сил у Східне Середземномор'я і в перспективі до близькосхідної
нафти може відбутися в самому найближчому майбутньому.
Адміністрація США оцінила таку ситуацію. Китай «втрачений» - перемагають комуністичні сили і посередництво Маршалла
між Чан Кай Ши і Мао Цзе Дуном виявилося безрезультатним. Греція - наступна у
списку переходу під комуністичний контроль, в умовах погіршення економічної
ситуації весь континент за великим рахунком має перспективу «почервоніти» ,
переговори по німецькому врегулювання перебувають у глухому куті: не вдається
узгодити як економічну
політику, так і прийти до компромісу за
мирним договором.
5 червня 1947 держсекретар США Джордж Маршалл у своєму виступі в Гарварді
запропонував програму економічного відновлення Європи, дістала згодом його ім'я
(план
Маршалла). В основі програми було дослідження, проведене Управлінням
політичного планування Держдепу
під керівництвом Дж. Кеннана (George Kennan) і меморандум про економічний стан
в Європі, підготовлене Уіллом Клейтоном (Will Clayton). Революційність ідеї
полягала в тому, що на відміну від індивідуальних національних програм
кредитування була запропонована схема, яка вимагала від учасників
багатостороннього співробітництва для вироблення оптимальних способів вирішення
загальних економічних проблем. Програма була чітко обмеженою за термінами -
максимум чотири роки, тим самим заспокоюючи платників податків, що
допомога не переросте у безстрокове зобов'язання про кредитування.
Таким був
вдалий стратегічний рецепт апарату Маршалла як вирішити політичне завдання
недопущення посилення комунізму в Європі, захист і просування економічних
інтересів США з урахуванням ізоляціоністських настроїв всередині країни. Тобто,
відповідно до цього
плану всім європейським країнам (в тому числі
СРСР) до 1951 року пропонувалася економічна допомога
з умовою, що європейські уряди візьмуть на себе відповідальність за здійснення програми
і самі будуть сприяти відновленню Європи, по можливості, об'єднаними зусиллями.
Уряд Великобританії активно сприяв прийняттю «плану Маршалла» країнами Західної Європи.
Напруженість у Європі продовжувала наростати, і західноєвропейські
демократії попросили США про гарантії безпеки. Адміністрація Трумена звернула
увагу на те, що перш ніж звертатися за допомогою до США європейці повинні
зробити «домашню роботу» і об'єднатися.
22 січня 1948, виступаючи в Палаті громад, Бевін запропонуввав формулу
Західного Союзу, і 17 березня Великобританія, Франція і три
країни Бенілюксу підписали Брюссельський Договір. Договір передбачав економічне,
соціальне та культурне
співробітництво, а також зобов'язання колективної оборони. Оформлення гарантій
безпеки відкриває дорогу практичної реалізації плану Маршалла та економічного
співробітництва між країнами Заходу.
Президент Трумен зробив публічну заяву про готовність США захищати Західну
Європу, постало питання про можливу формалізацію цих гарантій. 11 квітня 1948
держсекретар Дж. Маршал і заступник Держсекретаря Роберт Ловетт почали
консультації з сенаторами Артуром Ванденбергом і Томом Коннелі з проблем
безпеки у Північноатлантичному регіоні. Міністр закордонних справ Канади Луї
Сен Лоран вперше публічно озвучив ідею в Канадській палаті громад 28 квітня
1948. Проте участь США у військовому альянсі з Європою вимагала певної
законодавчої підготовки. Відповідний акт
Сенату, відомий як резолюція Ванденберга, прийнятий 11 червня 1948 року.
2 квітня 1948 Конгрес підтримав виділення коштів, 16 квітня підписано
Конвенцію про європейське економічне співробітництво між міністрами закордонних
справ 16 європейських країн і комендантами західних окупаційних зон Німеччини.
Навесні 1948 у Лондоні зібралася конференція шести держав (США, Великобританія, Франція
та країни Бенілюксу) з об'єднання зон Німеччини, що знаходяться під західним контролем. Ті ж
п'ять європейських країн об'єдналися в рамках оборонного Західного Союзу,
почали консультації про військові гарантії Європі з боку США і створення НАТО.
У квітні Лондонська конференція відновлює свою роботу і до червня приймає
основні рішення з відновлення економіки і державності в західній частині
Німеччини. 18 червня проводиться фінансова реформа у
західних секторах Берліна. У жовтні 1948 року отримали схвалення плани щодо
формування Північноатлантичного пакту, а 4 квітня 1949 незважаючи на різкий
протест СРСР 12 держав підписали Вашингтонський договір про НАТО.
Великобританія розраховувала використати цей військово-політичний блок не
тільки проти сил суспільного прогресу в Європі, але і для забезпечення своєї
керівної ролі в європейських справах.
5 травня 1949 десять держав підписали в Лондоні угоду про створення Ради
Європи. 8 травня приймайнято Конституцію ФРН. 9
травня 1949 Радянський Союз зняв блокаду Берліна як визнання того, що спроба
змусити Захід переглянути свою політику і врахувати радянські інтереси,
остаточно провалилася.
Була своєрідна іронія в логіці процесу. Масштабні інвестиції
потребували гарантій. Тепер у США не було іншої альтернативи, як узяти на себе
зобов'язання забезпечити оборону Європи. При цьому у значної частини експертів
і політиків було чітке розуміння
пріоритетів: військовий альянс необхідний, але другорядне до економічних задач
відновлення Європи.
Канцлер ФРН Аденауер докладав особливих зусиль для зміцнення міжнародного
становища ФРН. Його ідеалом була незалежна і сильна Німеччина, яка подолала
вікове відчуження від романської та англо-саксонської культури, інтегрована в
європейський економічний і політичний простір. Першим кроком у цьому напрямку
стало приєднання ФРН до Північноатлантичного альянсу.
Завдяки холодній війні Західна
Німеччина стрімко перетворилася з окупованої, обмеженою у своєму
суверенітеті країни на активного партнера своїх недавніх переможців. Вже в
листопаді 1949 року США,
Великобританія, Франція і ФРН підписали Петерсберзьких угоду, що
дозволяє ФРН самостійно вести зовнішні зносини, в тому числі переговори про
приєднання до міжнародних організацій.
У 1950 році з початком Корейської війни була прийнята низка важливих
рішень, яка створила передумови для розширення Альянсу через прийняття нових
членів, не дивлячись на те, що такі дії передбачали внесення змін до
Північноатлантичного договору. Визначальними стали рішення, які були прийняті
на п'ятій сесії Ради НАТО в Нью-Йорку у вересні 1950 р. про створення
Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі під централізованим командуванням та
прийняття стратегії «передових рубежів» .
У 1950 році ФРН стала членом Ради Європи та почала брати активну участь у
переговорах по
проектах європейської інтеграції. Аденауер майстерно
використовував зв'язки з Вашингтоном для подолання недовіри Франції до її
історичного противника. Він активно
підтримав ідеї військово-політичної інтеграції західноєвропейських країн,
пов'язавши їх реалізацію з відновленням суверенітету країни. Переломними були
переговори про створення «Європейського Оборонного співтовариства» за «планом Плевена» .
Дорогу до участі ФРН в цьому проекті відкрило підписання 26 травня 1952
Загального, або Боннського, договору США, Великобританії, Франції і ФРН, що
замінив Окупаційний статут. У ньому декларувалась скасування окупаційного
режиму, надання ФРН суверенітету у внутрішніх і зовнішніх справах, але
закріплювалися особливі права трьох держав в області розміщення їх збройних сил
на території Західної Німеччини, а також по контролю над Західним Берліном.
Набуття чинності Генеральний договір було пов'язане з реалізацією підписаного
на наступний день договору про ЕОС.
Але зрив ратифікації цієї угоди у французькому парламенті відклав
та набуття чинності Генеральний договір. Франція побоювалася відродження
німецької військової могутності без гарантує рівновагу зобов'язання з боку
англійців. У результаті голосування звалилися ЕОС і всі Боннська і паризькі
угоди 1952 року. Бонн був
розгніваний, Аденауер наполягав на тому, щоб Західна Німеччина все ж таки
отримала суверенітет.
Незадоволені були і у Вашингтоні, однак у Лондоні діяли більш конструктивно,
хоча і з запізненням: До кінця року до участі у Брюссельському договорі 1948
року було допущено колишні вороги - Німеччина і Італія, і він був перейменований
в Західноєвропейський
Союз (ЗЄС), який почав виконувати невійськові функції
організації брюссельського договору, а у військовому плані став компонентом
НАТО. Великобританія заявила, що збереже на континенті такі ж сили, як і
підлеглі Верховному головнокомандувачу Об'єднаними збройними силами в Європі,
тобто 4 дивізії і тактичні військово-повітряні сили.
Після провалу з ратифікацією договору у французькому парламенті
Великобританія частково відмовилася від своєї традиційної антипатії до
об'єднань мирного часу і сприяла створенню Західноєвропейського союзу, членом
якого також стала Німеччина. У відповідний договір,
підписаний в Парижі в 1954 році увійшли також і основні положення Загального
договору.
За Паризькою угодою Федеративна
республіка Німеччина, а також Італія приєднувалися до договору про Західний
союз, членами якого були Великобританія, Франція та країни Бенілюксу. Було
підтверджено закінчення окупації Західної Німеччини, і Федеративна Республіка
приєдналася до НАТО. Після ратифікації цих угод у травні 1955 року ФРН стала
майже повноправним членом західного альянсу. Вона відмовлялася від виробництва
ядерної, бактеріологічної і хімічної зброї та погоджувалася на деякі види
інспекції її промислових концернів. Натомість вона отримала повторне обіцянку
щодо возз'єднання, визнання уряду в Бонні як уряду всій Німеччині і право
поставити 12 дивізій у збройні сили НАТО.
Проти такого розвитку подій виступав Радянський Союз, намагаючись
перешкодити Федеративній Республіці приєднатися до НАТО. У 1952 році він був
згоден на деяке переозброєння Німеччини, якщо воно буде супроводжуватися її
нейтралізацією; планувалося також виведення військ з Німеччини, однак після
смерті Сталіна в 1953
році і повстань в східному секторі Берліна і в інших містах східної зони в
червні того ж року дискусії з цих
питань зійшли нанівець.
Аденауер зобов'язався не використовувати атомної, бактеріологічної або
хімічної зброї, ракет дальньої дії або керованих ракет, бомбардувальників і
військових кораблів, крім як за рекомендацією Верховного головнокомандуючого і
за згодою 2/3 членів ради ЗЄС; Західна Німеччина повинна була стати
повноправним членом НАТО, і вона стала таким офіційно на наступний рік. Франція
і Західна Німеччина домовилися про те, щоб Саар, який Франція після 1945 року
так чи інакше анексувала, представляв собою особливу автономну територія в рамках
ЗЄС, але саарці відхилили цю домовленість шляхом плебісциту в жовтні 1955 року
, і на початку 1957 року Саар став частиною Західної Німеччини.
Таким чином, до кінця першого післявоєнного десятиліття завдяки створенню
НАТО, поширюється захист США на Західну Європу, і Німецька держава знову
отримала визнання в Західній Європі. Великобританія активно сприяла
ремілітаризації Західної Німеччини та її включенню до НАТО. У травні 1955 р.
СРСР анулював англо-радянський договір 1942 р., як втратив силу внаслідок
вступу Великобританії у військовий союз з ФРН.
Європейські члени нового альянсу на початку були порівняно пасивними
одержувачами допомоги; хоча вони і надавали 80% військ у Європі, але тим не
менше залежали від більш істотного внеску США, без якого їх власний внесок ніяк
не відповідав їхнім основним потребам і не знімав їх побоювання. Хоча формально
договір представляв собою угоду про колективну безпеку, на ділі це було щось на
зразок колишніх угод про протекторат, згідно з якими велика держава брала під
своє крило слабші території.
Майже півстоліття НАТО було головним знаряддям холодної війни. Театром її
дій була Західна Європа, Атлантика, а також Середземномор'я. Європейські члени
організації надавали основну частину військ, американці -
основну частину техніки і велику частину грошей. Європейці проявляли
обережність, уникаючи будь-яких форм військового союзу між собою, в якому можна
було б угледіти підрив євро-американських зв'язків. Крім того, їм було набагато
важче, ніж американцям,
визнати, що антирадянський альянс означає припинення ворожнечі з німцями і
включення Західної Німеччини в їх союз.
Цей крок в історії НАТО, який викликав деяку розгубленість в той час, коли
радянська загроза майже повністю зникла, був прискорений подіями, що
відбувалися за тисячі миль, в Азії - війною в Кореї. Спалахнула через рік після
підписання Північноатлантичного договору війна зажадала від Сполучених штатів
нових значних ресурсів і
викликала побоювання щодо можливості подібних військових дій в Німеччині. Тому,
Вашингтон прагнув перетворити своїх союзників з пасивних протеже в молодших
партнерів і створити в самій Європі на противагу радянським арміям контрсили,
відокремлену від американської авіації далекої дії, хоча й базувалася. У
Європі, але підпорядковувалася виключно американському командуванню навіть
після того, як було створено об'єднане командування НАТО.
Однак союзники залишалися все ще слабкими. Великобританія і
Франція, чиї армії були пов'язані зобов'язаннями в основному поза Європою, не
могли швидко надати суттєвої допомоги, і тому їх було легше примусити
погодитися з екстреним рішенням США знову озброїти німців. Антирадянський
альянс, появи якого побоювалася Москва в період між двома світовими війнами,
тепер оформився, і до кінця 1950 року генерал Ейзенхауер повернувся Європу як
головнокомандувач силами нового величезного альянсу. У тому ж році Греції і
Туреччини було запропоновано співпрацювати із союзниками у захисті
Середземномор'я, хоча повноправними союзниками вони стали лише на початку 1952
року: їх співпраця допомогла зміцнити східний фланг для захисту центрального
сектора і створити загрозу для СРСР із півдня.
На початку 1951 року став діяти новий штаб (Штаб Верховного головнокомандувача
Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі - SHAPE), а через рік у Лісабоні Рада
НАТО затвердив план надання цій командуванню до 1954 року 96 бойових і резервних
дивізій, включаючи 50 в центральному секторі, і 9000 літаків і вертольотів.
Хоча ці показники так і не були досягнуті, прийняті в Лісабоні рішення додали
альянсу ту форму, яку він зберігає досі: подальші дискусії стосувалися
стратегічної доктрини нових озброєнь і їх розгортання.
Було одне виключення. У 1959 році залишалася невирішеною німецька проблема,
тобто питання про статус Західної Німеччини як політичної освіти та про її роль
у плануванні та проведенні операцій НАТО.
З початком корейської війни важко було протистояти американському тиску з
метою прискорити надання суверенітету Західної Німеччини і здійснити її
переозброєння, але Франція особливо наполегливо прагнула не допустити
відродження німецької військової могутності. Міністр оборони Франції Рене
Плевен запропонувати формувати німецькі підрозділи і включати їх до складу
багатонаціональних дивізій, але не дозволяти Західній Німеччині мати власну армію,
генеральний штаб або міністерство оборони. Взявши за зразок Європейське
співтовариство вугілля та сталі, яке було утворено з ініціативи Франції і
незабаром повинен був почати діяти,
Плевен задумав створити
Європейське оборонне співтовариство (ЄОС) зі своєю радою міністрів, асамблеєю і
європейським міністром оборони. Франція мала на меті звести до мінімуму розміри
німецького військового контингенту і одночасно інтегрувати військовий внесок
Німеччини - як в оперативному, так і в політичному плані - у міжнародну
організацію. Чи не найбільш важливим було участь Великобританії, оскільки без
неї пропонована міжнародна організація складалася б лише з Франції та Німеччини
з деякими порівняно дрібними учасниками.
Ослаблення радянської загрози і побоювань з приводу економічного краху, а
також досягнення головних цілей НАТО та здійснення «плану Маршалла» надали європейцям нову впевненість, яка
вилилася в бажання вести
свої справи самостійно. Оскільки американці рятували Західну Європу від
російського панування, новий настрій був антиамериканським, так як на
присутність саме американців, а не
росіян, натрапила хвиля націоналізму, який у 60-ті роки ще більш загострилася в
результаті обурення і тривоги у зв'язку з економічною проникненням американців
- зворотним боком американських
інвестицій, що дозволили американцям контролювати європейські підприємства і,
таким чином, розпоряджатися наймом і звільненням робочої сили.
До кінця 50-х років проблеми, пов'язані з розподілом влади і озброєнь в
альянсі, стали очевидними і привели до появи ряду химерних проектів. Пропозиції де Голля
про створення «директорату» НАТО у
складі трьох держав, висунуті у 1958 році, не знайшли
підтримки у США і Великобританії, тому що, по - перше, це призвело б до втрати
зв'язків з іншими союзниками, а, по-друге, на тому етапі Лондон і Вашингтон не
вважали Францію досить серйозним партнером.
Через рік між країнами - учасницями НАТО виникли дискусії з приводу
можливого розміщення на території Європи балістичних ракет середньої дальності,
а також створення багатонаціонального ядерного органу, а в 1960 році США
запропонували встановити 300
ракет «Поларіс» , які перебували б підамериканським
контролем. Ці дискусії, хоча і безрезультатні, показали, що НАТО не зможе
нескінченно спиратися на американську ядерну
монополію. Або самі європейці створять сили стримування, приблизно еквівалентні
американському ядерному внеску до альянсу, тим самим отримавши більший вплив,
або слід знайти шляхи створення американо-європейських ядерних сил. Перше
рішення - створення окремих європейських сил - припускало наявність
європейського політичного органу для контролю над ними, і хоча європейці були б
раді мати такі сили, вони нічого не робили для створення центрального органу
управління. Тому рішення доводилося шукати на шляхах американо-європейського
співробітництва, і виникли два напрями: доктрина
«багатонаціональності» і доктрина
«багатосторонності» .
Прихильники «багатонаціональності»
погоджувалися з суверенним національним контролем і виступали лише за
передачу національних сил у відання командувача НАТО (з можливістю їх
відкликання), а також за розширення участі всіх союзників в стратегічному
плануванні і політичних консультаціях. Прихильники «багатосторонності» розробили схему створення «змішаних» сил, в рамках яких ядерною зброєю
розпоряджалися б підрозділи з особовим складом, набраним у різних державах.
У 1962 році американська адміністрація прийняла концепцію «багатосторонності»;
незабаром після цього британський і французький уряди продемонстрували свою
незмінну прихильність ідеї «багатонаціональності» : Великобританія - в
американському розумінні, а Франція - без участі американців. Однак, оскільки
американці сподівалися, що «багатосторонність»
дозволить відповісти на
питання щодо Німеччини, незважаючи на заперечення інших своїх головних
союзників. У березні 1963 року вони запропонували створити багатосторонні сили
(МСС) у складі 25 надводних кораблів зі змішаними екіпажами, кожен з яких мав
би на борту по вісім ракет «Поларіс» , причому суми витрат повинні були
сплатити Сполучені штати і Західна Німеччина, причому німці вітали цю схему як
засіб відновлення тісних відносин із Сполученими Штатами.
Важливе значення у цьому напрямі мали Московська угода США, СРСР та Великої
Британії 1963 р. про заборону ядерних випробувань у трьох сферах та переговори
про нерозповсюдження ядерної зброї, що завершились у липні 1968 р. підписанням
відповідної угоди названих трьох держав.
9.2. Критерії розширення НАТО в
сучасних умовах
В Європі розгортаються складні динамічні процеси завдяки яким відбувається
формування нової архітектури європейської безпеки, дискусії про яку не
припиняються вже не одне десятиліття. Важливой її частиною, безперечно, є
Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка на протязі останніх 15
років активно трансформується і приймає до своїх лав нові держави, таким чином
претендуючи на головну роль в забезпеченні безпеки євроатлантичного простору.
Ефективність функціонування сучасної міжнародної
організації значною мірою визначається здатністю до посилення впливу на систему
міждержавних відносин. Одним з основних інструментів реалізації такої політики
є організаційне просторове розширення інституцій за рахунок набуття членства
новими державами.
Відповідно до Вашингтонського договору від 4 квітня 1949 року розширення
НАТО розглядається насамперед як якісний, а не кількісний процес[1]. Тому слід розуміти, що
ефективність функціонування євроатлантичної системи безпеки безпосередньо
залежить від спільних можливостей усіх без винятку держав-членів.
Розширення НАТО слід трактувати як процес вступу нових
країн-членів до Організації Північноатлантичного
договору - військового-політичного союзу держав в Європі та Північній
Америці, що становить систему колективної оборони.
Процес вступу до Альянсу регулюється Статтею 10 Вашингтонського договору і
наступних угод. Країни, охочі приєднатися повинні відповідати певним вимогам і
завершити багатоступінчастий процес, що включає політичний діалог і військову
інтеграцію. Процес приєднання перебуває під контролем Північноатлантичної ради,
керівного органу НАТО.
Поступове поглиблення партнерських взаємовідносин під час інтеграції до
Північноатлантичного альянсу на прикладі Польщі, Угорщини та Чеської республіки
дало можливість західним дослідникам схематично змалювати процес розширення
організації:
- розвиток військової співпраці з певною державою під егідою ПЗМ;
- поступ у співробітництві в рамках ПЗМ, що може передбачати задеклароване
чи неяскраво виражене прагнення держави до набуття членства в альянсі й
акцентування власних заходів у межах ПЗМ на досягненні цієї мети;
- досягнення консенсусу між державами–членами НАТО щодо схвалення інтеграційних прагнень тієї чи іншої
країни-партнера;
- докладне дослідження усіх переваг та недоліків потенційного членства й
обговорення термінів виконання передумов вступу до організації;
- досягнення згоди всередині альянсу щодо дати запрошення нових членів[2].
Запроваджений механізм «План дій щодо членства» став практичною основою подальшого процесу
організаційного розширення[3].
План дій що́до чле́нства в НАТО (ПДЧ НАТО) (англ.
Membership Action Plan (MAP)) є програмою дій для країн кандидатів у члени
організації. Відповідно до статті 10 Північноатлантичного договору НАТО залишається
організацією відкритою для прийому нових країн. ПДЧ прийнято 24
квітня 1999 року на саміті НАТО у Вашингтоні, США.
План дій щодо членства в НАТО, який
реалізовується на основі індивідуального діалогу з країною кандидатом,
розроблений з метою підтвердити чіткий курс та зобов'язання стосовно подальшого
розширення НАТО шляхом
запровадження програми заходів, спрямованих на сприяння країнам-претендентам у
їхній підготовці до можливого майбутнього вступу до НАТО як членів
Альянсу.
ПДЧ є програмою для претендентів, де пропонується перелік заходів, з якого
вони можуть вибрати саме ті, які, на їхню думку, є найраціональнішими з точки
зору сприяння їх підготовці. Кожна країна-претендент наповнює план «своїм» змістом, «своїми» обставинами, тими чи іншими діями, котрі
необхідно здійснити. Активна участь в механізмах програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) та Ради євроатлантичного партнерства
(РЄАП) залишається суттєво важливою для країн-претендентів, які бажають далі
поглибити своє військово-політичне залучення до діяльності Альянсу.
Будь-яке рішення щодо запрошення країни-претендента розпочати з Альянсом
переговори стосовно приєднання до НАТО прийматиметься в
кожному конкретному випадку країнами-членами НАТО згідно з
параграфом 8 Декларації Мадридського (1997 р.) саміту та Декларацією
Вашингтонського саміту. Участь у Плані дій щодо членства в НАТО, що має
відбуватися на основі самодиференціації, не означає існування ані будь-якого
масового розкладу щодо прийняття таких рішень, ані будь-якої гарантії членства.
Цю програму не можна вважати переліком критеріїв для набуття членства.
Розглядаючи план як підтвердження політики «відкритих дверей» і визначаючи пріоритетні сфери
співробітництва з державами–кандидатами на вступ до НАТО (політичні,
економічні, оборонні, ресурсні, безпекові та законодавчі питання),
фундаментальний документ цієї ініціативи наголошує на важливості активної
участі в ПЗМ та РЄАП задля належного поглиблення відносин із Північноатлантичним
альянсом[4].
Варто зауважити, що всі держави, котрі стали членами Організації
Північноатлантичного договору під час другої хвилі розширення 2004 року, були
учасницями ПЗМ і активно співпрацювали з альянсом у рамках ПДЧ.
План дій щодо членства в НАТО, який є
фактичним проявом політики відкритих дверей, складається з п'яти розділів, а
саме:
Політичні та економічні питання
Оборона / Військові питання
1.
Фінансові питання
2.
Питання безпеки
3.
Правові питання
У кожному з цих розділів ПДЧ визначено питання, які можуть бути предметом
обговорення (список не є вичерпним), та висвітлюються механізми, за допомогою
яких можна якнайкраще здійснювати підготовку до можливого отримання членства.
Перелік питань, визначених для обговорення, не являє собою набір критеріїв для
отримання членства; цей перелік розрахований на те, щоб охопити всі ті
проблеми, які визначать для себе самі країни-претенденти як питання, котрі вони
бажають розглянути.
Від кожної країни-претендента вимагатиметься розробити річну національну
програму підготовчої діяльності до можливого майбутнього членства з визначенням
завдань та цілей підготовки і де б містилася конкретна інформація щодо заходів,
які вживаються, відповідальних за це органів, а там, де це доцільно, також
графік роботи щодо конкретних аспектів такої підготовки. Країни-претенденти,
коли вважатимуть за потрібне, зможуть модернізувати цю програму. Програма
формуватиме основу, з допомогою якої з боку Альянсу можна буде простежити
прогрес, досягнутий країнами-претендентами та для забезпечення зворотного
зв'язку.
Зустрічі відбуваються за формулою 28+1 в Північноатлантичній раді та в
інших органах, а також, якщо це буде доцільно, в рамках Групи НАТО з питань
міжнародного персоналу та військових повноважних представників НАТО.
Зворотний зв'язок та поради з питань Плану дій щодо членства в НАТО забезпечено за
допомогою механізмів, в основі яких формули, діючі нині для країн-партнерів, а
саме: зустрічі за формулою 28+1 та семінари в рамках Групи НАТО. Ці семінари
проводитимуться, коли доцільно, з метою обговорення окремих питань з Плану дій
щодо членства в НАТО.
Групу НАТО очолює помічник
Генерального секретаря, помічник директора міжнародного військового штабу,
начальник управління або його представник. Група НАТО працює в тісному
контакті з відповідними органами НАТО стосовно надання
порад країнам-претендентам. З плином часу та в міру набуття досвіду
відпрацьовуються належні процедури. Країни-претенденти подають письмові заяви на проведення
семінарів помічнику Генерального секретаря (або його особистому помічнику),
який несе відповідальність за впровадження ПДЧ та за розробку календарного
плану зустрічей під загальним керівництвом та за координацією Політичного комітету
високого рівня (або в його розширеному складі).
Щороку Альянс готує звіт для окремих країн-претендентів, що надає зворотній
зв'язок, де увагу буде зосереджено на зрушеннях, досягнутих у сферах, охоплених
щорічними національними програмами країн-претендентів. Цей документ стане
основою обговорення на зустрічі Північноатлантичної ради з
країною-претендентом. За допомогою цього звіту можна буде визначити сфери
подальшої діяльності, проте питання стосовно того, чи брати на себе
зобов'язання щодо подальшої діяльності, залишатиметься на розсуд самої
країни-претендента.
Зосередимо увагу на основних критеріях ПДЧ.
Політичні та економічні питання. Країнам-претендентам пропонується можливість обговорити та
обґрунтувати своє бажання і спроможність взяти на себе зобов'язання згідно з
Вашингтонським договором (1949 року) та відповідними положеннями дослідження з
питання про розширення НАТО. Майбутні члени
мають відповідати базовим принципам, викладеним у Вашингтонському договорі,
таким як демократія, свобода особи та іншим відповідним положенням, викладеним
у преамбулі до Вашингтонського договору.
Від країн-претендентів також очікується, що вони будуть:
- вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;
- демонструвати відданість принципам верховенства закону та прав людини;
- вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти та зовнішні територіальні
суперечки, зокрема й претензії стосовно невоз'єднаних земель та спірні питання
внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до
встановлення добросусідських відносин;
- встановити належний демократичний та цивільний контроль над своїми
збройними силами;
- утримуватися від загрози застосування сили чи, власне, її застосування
будь-яким чином, що не відповідає цілям ООН;
- сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення
своїх вільних інституцій та завдяки сприянню зміцненню стабільності й добробут;
- надавати далі цілковиту підтримку та брати участь у роботі Ради
євроатлантичного партнерства і в програмі «Партнерство заради миру» ;
- демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя
через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та
відповідальності за охорону довкілля.
Крім того, від країн-претендентів очікується, що після приєднання вони:
- поєднуватимуть
свої зусилля для колективної оборони та для збереження миру й безпеки;
- підтримуватимуть
ефективність Альянсу шляхом розподілу обов'язків, витрат і прибутків;
- візьмуть на себе зобов'язання сумлінно докладати зусиль для досягнення
консенсусу з усіх питань;
- візьмуть на себе зобов'язання брати активну участь у консультативному
процесі Альянсу та в процесі прийняття рішень з політичних питань і питань
безпеки, що стосуються Альянсу;
- візьмуть на себе зобов'язання зберігати відкритість Альянсу відповідно до
Вашингтонського договору та декларацій Мадридського і Вашингтонського самітів.
Очікується, що країни-претенденти опишуть, яким чином відбуваються зміни в
їх політиці та на практиці та наскільки ці зміни відображають вищенаведені
міркування (в пунктах 1,2), а також викладуть свої погляди та підтвердять свою
готовність і спроможність дотримуватися всіх інших положень, що є результатом
набутого НАТО досвіду,
зокрема Стратегічної концепції, розвитку власне Європейської системи безпеки й
оборони в рамках Альянсу, Основоположного акту Росія-НАТО та Хартії
Україна-НАТО.
Очікується, що країни-претенденти щорічно надаватимуть інформацію про стан
своєї економіки, зокрема головні макроекономічні та бюджетні дані, а також
відповідні результати розвитку економічної політики.
Країнам-претендентам буде запропоновано подати письмовий виклад своїх
міркувань до Групи НАТО, який потім буде
передано безпосередньо країнам-членам НАТО для надання ними своїх коментарів.
Після належних консультацій в межах Альянсу Група НАТО скликає нараду для
обговорення наданого матеріалу та відповідних політичних питань. Такі збори
мають проводитися щорічно; за взаємною домовленістю можна скликати додаткові
збори.
Оборонні та військові питання. Спроможність країн-претендентів робити свій
внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань,
що постають перед Альянсом, а також їх готовність взяти на себе зобов'язання
щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності становитимуть ті чинники,
що враховуватимуться при визначенні їх придатності для членства в НАТО.
Широкомасштабна участь в оперативних заходах програми «Партнерство заради
миру» є істотною складовою цього
процесу, оскільки це дасть змогу далі поглибити політичні та військові зв'язки
країн-претендентів з Альянсом, сприяючи їх підготовці до участі в усіх видах
нових місій. Нові члени Альянсу мають бути готовими до розподілу функцій,
ризиків, обов'язків, вигод та витрат, пов'язаних з колективною безпекою та
колективною обороною. Слід передбачити їх приєднання до стратегії Альянсу
згідно з положеннями, викладеними в Стратегічній концепції та в інших заявах країн-членів
на рівні міністрів.
Після приєднання країн-претендентів до НАТО передбачається, що вони:
- погодяться з підходом до питань безпеки, окресленим в Стратегічній
концепції;
- виділять збройні сили та ресурси для забезпечення колективної оборони та
виконання інших місій Альянсу;
- будуть належним чином брати участь у військовій структурі;
- будуть належним чином брати участь у плануванні колективної оборони
Альянсу;
- будуть належним чином брати участь у роботі установ НАТО;
- надаватимуть і надалі цілковиту підтримку програмі «Партнерство заради
миру» та розвитку співробітництва з
країнами-партнерами, що не є членами НАТО;
- прагнутимуть здійснення стандартизації та досягнення оперативної
сумісності.
Наступні заходи розроблені з метою надання допомоги країнам-претендентам у
розвитку боєздатності їхніх збройних сил, зокрема шляхом посилення їхньої
оперативної сумісності, з метою забезпечення їхньої спроможності сприяти
ефективності Альянсу і таким чином демонструвати свою придатність для
майбутнього членства. По можливості ці заходи розроблено на вже існуючих
ініціативах.
Відповідно до існуючих процедур ПЗМ, країни-претенденти зможуть робити
запити на розробку пристосованих до їх потреб Індивідуальних програм
партнерства для того, щоб краще зосередити свою участь в ПЗМ саме на суттєво
важливих питаннях стосовно членства у НАТО. В рамках кожної Індивідуальної
програми партнерства будуть виділені, як суттєво важливі для
країн-претендентів, окремі напрямки загального характеру, і
країнам-претендентам буде запропоновано надати належної пріоритетності саме цим
напрямкам співробітництва.
Проводитимуться щорічні зустрічі за участю країн-претендентів у
«Кліринговій палаті» за формулою 19+1
(Довідково: за кількістю членів у 1999 році; зараз це 28+1) з метою сприяння
координації двосторонньої та багатосторонньої допомоги та досягнення
максимальної взаємної ефективності, щоб якнайкраще допомогти цим країнам в
підготовці до майбутнього членства.
У межах загальної структури розширеного та адаптованого Процесу планування
та огляду сил та відповідно до процедур цього процесу планування контрольних
показників щодо конкретних напрямів стосовно безпосередньо тих країн, котрі
готують свої військові структури та ресурси до можливого майбутнього членства в
Альянсі, здійснюватиметься разом з країнами-претендентами. Країни-претенденти
проходитимуть також процес аналітичної перевірки стосовно просування до
запланованих показників.
Ці заплановані показники будуть встановлюватися на основі консультацій
кожної країни-претендента з НАТО і можуть застосовуватися до будь-якої
складової їх збройних сил, а не лише виключно до тих сил, що заявлені для
участі в програмі «Партнерство заради миру» .
Міністерські директиви в межах Процесу аналізу і плануваня (PARP)
охоплюватимуть ті підходи та конкретні заходи, до яких можуть вдаватися
країни-претенденти в контексті Плану дій щодо членства в НАТО, щоб підготувати
свої збройні сили до можливого майбутнього членства в НАТО.
Для того, щоб країни-претенденти мали змогу отримати більше інформації та
даних з широкого кола питань, як наприклад, стосовно загальної політики в
галузі оборони, ресурсів, поточних чи запланованих витрат на оборону, вони
зможуть скористатися оглядовим звітом, що готуватиметься в рамках Процесу
планування та огляду сил.
Країни-претенденти будуть запрошуватися до спостережень та участі на
окремих, чітко визначених етапах військових навчань, що проводитимуться
виключно за участю сил НАТО, коли Північноатлантична рада прийме рішення
зробити такі навчання відкритими відповідно до нині діючих процедур. При
визначенні пріоритету буде, передусім, братися до уваги міркування щодо
забезпечення ефективності таких навчань.
Будь-які подальші засоби оцінки НАТО збройних сил країн-партнерів при
проведенні під проводом НАТО операцій з підтримки миру та при визначенні
результативності участі країн-партнерів під час навчань та операцій в рамках
НАТО/ПЗМ будуть також використані для оцінювання ступеня оперативної сумісності
та для визначення діапазону боєздатності збройних сил країн-претендентів. Якщо
такі засоби оцінки будуть поширені й на ті збройні сили, які не залучені до
операцій з підтримки миру, то ці засоби будуть також використані для надання
допомоги цим країнам-претендентам.
Доцільним може стати застосування моделюючих технологій для військових
навчань та відпрацювання процедур.
Фінансові питання.
Очікується, що нові члени Альянсу виділять достатню суму бюджетних коштів
на те, щоб бути в змозі виконати всі ті зобов'язання, які випливають із
можливого членства. Через національні програми в країнах-претендентах мають
бути створені необхідні структури з питань планування та виконання таких
оборонних бюджетів, які відповідали б визначеним пріоритетам у сфері оборони та
передбачали б відповідні схеми навчання для ознайомлення персоналу з існуючими
в НАТО практикою та процедурами з метою підготовки до можливої в майбутньому
участі в роботі структур Альянсу.
Після приєднання країн-претендентів очікується, що вони:
- виділять достатньо бюджетних коштів на виконання зобов'язань, що стоять
перед Альянсом;
- створять національні структури, що вирішуватимуть питання щодо таких
бюджетних коштів;
- братимуть участь у заходах Альянсу на умовах спільного фінансування
згідно з погодженими частками витрат;
- братимуть участь у роботі структур Альянсу (постійне
представництво в штаб-квартирі НАТО; військове представництво в
структурі командування НАТО; належна участь в роботі установ НАТО).
Через існуючі механізми, зокрема й через ті, що діють в рамках ПЗМ, через
можливі стажування та навчальні курси, через робочі семінари за участю Групи
НАТО на прохання країн-претендентів їм буде надано:
- поради стосовно розвитку їх національних структур, процедур та механізмів
для розв'язання вищенаведених проблем та забезпечення умов для якомога
ефективнішого використання видатків на оборону;
- допомогу з питань підготовки персоналу, необхідного для комплектування
цих структур та для роботи в НАТО і з його установами.
Питання безпеки.
Від країн-претендентів очікується, що вони після приєднання запровадять
достатні засоби безпеки та процедури для гарантування захисту найбільш
засекреченої інформації відповідно до положень політики НАТО з питань безпеки
інформації.
На прохання країн-претендентів можуть проводитися відповідні курси з питань
безпеки персоналу, фізичної безпеки, захисту документів, промислових таємниць
та системи ІНФОСЕК (INFOSEC). Гарантується можливість розробки індивідуальних
програм для країн-претедентів. Комітет з питань безпеки та спеціальні комітети
НАТО можуть висловлювати свої побажання зустрітися з претендентами будь-коли,
якщо вони вважатимуть це за необхідне чи корисне.
Правові питання.
Для забезпечення виконання зобов'язань стосовно членства в НАТО
країни-претенденти мають ознайомитися з належними правовими механізмами та
угодами, якими керується НАТО для забезпечення співробітництва в своїй структурі.
Це має надати країнам-претендентам можливість ретельно проаналізувати своє
внутрішнє законодавство щодо його сумісності з нормативними положеннями НАТО.
Крім того, країни-претенденти мають бути належним чином поінформовані про
формальний юридичний процес, що передує членству.
По завершенні належних процедур нові члени приєднуються до
Північноатлантичного договору. Отримавши запрошення, нові члени мають
приєднатися до Угоди, укладеної сторонами Північноатлантичного договору
стосовно статусу збройних сил. Протоколу про статус Міжнародного військового
штабу, створеного згідно з Північноатлантичним договором.
Очікується, що нові члени приєднаються до таких угод:
- Угода про статус НАТО, національних представників та Міжнародного штабу;
- Угода про статус місій та представників третіх країн в НАТО.
Очікується, що нові члени приєднаються до таких технічних угод:
- Угода між сторонами Північноатлантичного договору щодо захисту
інформації;
- Угода про взаємне забезпечення таємності винаходів, пов'язаних з обороною
і на які були подані заявки на патентування;
- Угода НАТО про передачу технічної інформації в цілях оборони.
- Щоб уможливити у перспективі доступ до інформації системи АТОМАЛ
(ATOMAL), має бути передбачено, що нові члени приєднаються до:
- Угоди про співробітництво стосовно інформації з питань атомної енергії;
- Адміністративних механізмів реалізації угоди.
- Внутрішнє законодавство країн-претендентів має бути якомога суміснішим з
усіма іншими механізмами та з практикою їх застосування, якими керується
співробітництво в НАТО.
Робочі семінари, що проводитимуться Групою НАТО, передбачатимуть
інформування з правових питань та дискусії щодо тих заходів, які необхідно буде
здійснювати. Країни-претенденти зможуть надати інформацію стосовно існуючих
правових механізмів та заходів, які необхідно буде впроваджувати з метою
приєднання до цих угод, зокрема стосовно того, чи існують які-небудь
конституційні або юридичні бар'єри на шляху їх впровадження.
Країни-претенденти зможуть також надати інформацію з приводу того, чи може
внутрішнє законодавство, і яким чином, стати перешкодою на шляху їх
безпосередньої та цілковитої інтеграції до діяльності Альянсу. Відповідно
можливий обмін інформацією та досвідом з цього питання може відбуватися з усіма
країнами-претендентами.
Рис. 9.1. НАТО в Європі. Сині - країни-члени. Зелені - інтенсифікований
діалог. Помаранчеві - Партнерство
заради миру
Варто зауважити, що розширення НАТО – двосторонній процес, який полягає у
відповідності інтересів альянсу прагненням та потенціалам інших держав.
Програма «Партнерство заради миру»
відіграє фундаментальну роль у розвитку здатності держав-партнерів, які
ставлять за мету інтеграцію до НАТО, робити внесок у ефективне забезпечення
безпеки та стабільності євроатлантичного простору. Власне
колективно-індивідуальні підходи в межах ПЗМ сприяють поглибленню
взаємовідносин із країнами-партнерами, виокремленню серед них із допомогою
Плану дій щодо членства держав-кандидатів та їх можливому перетворенню на
повноправних членів Північноатлантичного альянсу. Постійне підтвердження
відкритості НАТО для вступу нових членів, готових і здатних долучитися до
системи колективної безпеки, ще більше актуалізує ПЗМ у контексті реалізації
стратегічних завдань організації
Індивідуальний план партнерства з НАТО, ІППН (англ. IPAP -
individual partnership action plan) — такий вид партнерства між постійними
членами альянсу НАТО та третіми
країнами, що в нього не входять, який передбачає союзницькі взаємини та
стратегічне військове партнерство. При цьому країни, які мають такий спільний
план дії, вважаються основними партнерами НАТО поза блоком та
мають певні гарантії безпеки.
ІППН не слід плутати з партнерством
заради миру. Країна, яка має ІППН, зазвичай може претендувати на
вступ в НАТО в якості постійного члена. Наприклад, такі країни як Грузія,
Україна, Боснія та Герцоговина націлені на вступ до НАТО, в той час як
Казахстан та Вірменія концентруються переважно на військово-технічному
співробітництві з альянсом, не претендуючи на постійне членство.
Країни у цьому форматі партнерства з НАТО:
·
(22 листопада 2002)
·
(29 жовтня 2004)
·
(27 травня 2005)
·
(16 грудня 2005)
·
(31 січня 2006)
·
(19 травень 2006)
·
(10 січня 2008)
·
(Червень 2008)
·
(Січень 2015)
«Політика відкритих дверей» НАТО
базується на Статті 10 Договору про заснування. Будь-яке рішення стосовно
запрошення країни приєднатись до Альянсу приймається Північноатлантичною Радою,
головним органом НАТО, що приймає рішення на основі консенсусу між
країнами-членами Альянсу. Жодна третя країна-сторона на має права голосу в
таких обговореннях. Постійний процес розширення НАТО не є загрозою для
будь-якої країни, бо направлений на сприяння стабільності та співробітництва
для розбудови цілісної та вільної Європи, об’єднаної на засадах миру,
демократії та спільних цінностей.
9.3. Три хвилі розширення Альянсу
після закінчення «холодної війни»
Розширення Альянсу на Схід Європи більшість дослідників розглядає, як одне
з головних спірних питань у відносинах між Росією і Заходом. Історія дискусій
про розширення НАТО свідчить про те, що інтереси Альянсу в регіоні Східної
Європи пережили певну еволюцію з кінця 90- х років ХХ ст.
Раніше, саме логіка «холодної війни»
визначала доцільність прийняття до організації тих чи інших членів.
Сьогодні мотиви НАТО суттєво змінилися. Проблема безпеки вже існуючих членів
альянсу та політичне маневрування стає визначальним в питанні розширення
організації. Як і два десятиліття тому, вступ до Альянсу нових членів з числа
країн колишнього соціалістичного табору, сьогодні гостро впливає на політичний
клімат усього європейського континенту.
В період «холодної війни» НАТО було
єдиним ефективним інструментом для європейських країн, здатним протистояти
військовій могутності СРСР. Після закінчення «холодної війни» це завдання поступово втратило свою
актуальність. Причинами, що спонукали східноєвропейські країни інтегруватися в
НАТО, є не тільки привид СРСР, але і примари імперій минулого (Османської,
Німецької, Австро-Угорської, Російської), для яких ці країни служили в якості
арени суперництва або ж розмінної монети у великій геополітичній грі, були
об'єктом торгу. Важливу роль відіграв психологічний фактор: імперій вже немає,
в тому числі і Радянської, але їх тіні і примари залишилися.
Слід зазначити, що розширення НАТО не було чимось неминучим та наперед
визначеним. Навпаки, на Заході на початку дев’яностих років ХХ століття серед
більшості експертів переважала думка, що Альянсу розширятися не варто. А сама
Росія була не проти вступити до НАТО. Також, на початковому етапі побудови
нових відносин, російська сторона не заперечувала щодо можливого вступу
східноєвропейських держав в НАТО[5].
Процес формування нових напрямів розвитку НАТО відбувався завдяки посиленню
патронажу Німеччини над Центральною та Східною Європою, особливо країнами
Вишеградської групи й формування незалежного від НАТО Еврокорпусу, так і
неспроможність ООН, ОБСЄ і ЄС зупинити війну на Балканах.
В 1990 році в НАТО велась жвава дискусія навіть з приводу присутності в
блоці об’єднаної Німеччини, вже не кажучи про розширення за рахунок країн ЦПСЄ.
Вступ колишніх країн соціалістичної орієнтації до НАТО не згадується в жодному
з документів Альянсу початку 90-х років ХХ століття, а в Лондонській декларації
1990 року йде мова лише про те, що країни-члени ОВД не є противниками НАТО, та
отримують пропозицію створити постійні дипломатичні відносини з Альянсом[6]
У розпал так званих «оксамитових»
революцій, але до розпаду Радянського Союзу автори паризької Хартії для
нової Європи 1990 бачили своє завдання в тому, щоб забезпечити умови для
об'єднання розколотого континенту шляхом поступового зближення Сходу і Заходу.
Отже, якщо у 1991 році перспектива розширення в Альянсі користувалась незначною
підтримкою, то у 1993-1994 рр. ця тема була вже актуальною для більшості
політиків Заходу. Слід відзначити, що ініціатива розширення блоку виходила з
США, а не з Європи. На президентських виборах 1992 року в США переміг кандидат
від демократичної партії Білл Клінтон. Новий американський лідер розуміє, що
Росія вже не є заклятим ворогом Заходу, і в найближчому майбутньому їм не
стане, а на території країн, що раніше знаходились під впливом СРСР, утворився
певний ідеологічний вакуум. Про можливість розширення Б.Клінтон вперше згадав у
квітні 1993 р. на церемонії відкриття музею Голокосту у Вашингтоні. Значний
вплив на Б.Клінтона, саме в цей час, справили заклики президентів Чехії та
Польщі В.Гавела та Л.Валенси, які до цього не зустріли підтримки своїх ідей від
попереднього президента США Дж. Буша-старшого. Згодом, у своїй промові в Празі
(12 січня 1994 року) Б.Клінтон заявив, що відтепер питання полягає «не в тому,
чи буде НАТО розширюватись» , а в тому, «коли і як це станеться» [7].
У листопаді 1991 р на сесії Ради НАТО у Римі було прийнято «Нову
стратегічна концепція НАТО» , відповідно до якою було введено принцип меншої
залежності від ядерних озброєнь. У 1993 р позначилися нові тенденції і акценти
в підходах до вирішення даної проблеми. Поступово зароджувалася ідея інтеграції
країн Центральної та Східної Європи в західні структури, насамперед структури
НАТО.
Так, Копенгагенська сесія ЄС в червні 1993 прийняла рішення про вступ цих
країн у союз, коли вони будуть відповідати відповідним критеріям. 1993-1994 рр.
стали переломними і в питанні про розширення НАТО за рахунок країн-- членів
колишнього Варшавського пакту.
Першим кроком було створення у січні 1994 року програми «Партнерство заради
миру» . Відносно поміркована програма надавала країнам можливість, не набуваючи
членства в НАТО, брати участь у воєнних навчаннях блоку[8].
Запровадження програми «Партнерство заради миру» стало свідченням відмови країн НАТО від ідей
реанімації довоєнних концепцій: створення «буферної зони» чи «санітарного коридору» на кордоні з Росією. На своїй січневій
зустрічі у верхах в 1994 році НАТО відкрито декларована цю мету, оприлюднивши
одночасно програму «Партнерство заради миру» . Під час свого візиту до Варшави
липні 1994 р Б. Клінтон заявив, що відтепер розширення НАТО - це не питання про
те, чи відбудеться воно чи ні, а про те, як і коли воно відбудеться.
Після того, як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць
ухвалили відповідне рішення. Протягом 1995 року тривав процес вивчення всіх
аспектів майбутнього розширення й в результаті було розроблено «Дослідження з
питань розширення НАТО» . 28 вересня того ж року документ був офіційно
представлений країнам Центральної та Східної Європи та Росії. Відповідно до цих
умов передбачалося поступово розглядати питання щодо вступу до Альянсу, а
рішення приймати по кожній країні окремо, виходячи з оцінки міцності
демократичних інститутів в цій країні, а також її бажання і здатності
виконувати серйозні зобов'язання, пов'язані з членством в НАТО. Документ
передбачав синхронізацію прийому претендентів до Альянсу з їх вступом до ЄС.
Результатом такого радикального курсу керівників провідних західних держав
стало поглинання НАТО колишніх країн-членів Варшавського блоку та її просування
до кордонів Російської Федерації.
Серед причин, що зумовлюють розширення альянсу, важливу роль відіграє
зацікавленість політичних і бюрократичних кіл у збереженні цієї організації як
роботодавця та отриманні вигідних замовлень
Перша хвиля розширення НАТО відбулась на Мадридському саміті 1997 р. в
кінці складного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із
зацікавленими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу
запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ
до НАТО, які стали повноправними членами союзу 12 березня 1999 року. Це рішення
було прийнято, як компроміс між двома крайніми позиціями: а) прийом п'яти нових
членів (за це ратувала Франція) і б) відмова від будь якого розширення за
рахунок країн Східної Європи. Щоб вдовольнити прагнення французів та італійців
у підсумковому документі в Мадриді в алфавітному порядку (англійський алфавіт)
були згадані ще Румунія і Словенія[9].
Ці дві країни були виділені, як серйозні кандидати і можливість їх членства
повинна була бути розглянута пізніше. Крім геополітичних міркувань, викладених
вище, центральноєвропейський раунд розширення НАТО в 1999 р. виконав ще одну
мету. Три держави Центральної Європи, прийняті тоді в НАТО, включили в
інтегровану військову структуру Альянсу приблизно 200 тис. солдатів. Це майже
стільки ж, скільки налічував до того часу військовий контингент США, виведений
з Європи з часів закінчення «холодної війни» . Таким чином, введення нових
членів до складу НАТО в 1999 р. деякі дослідники розглядають як часткове
заміщення військ США в Європі[10].
Багато спостерігачів звертали увагу на той факт, що першими в списках
претендентів на членство стояли якраз країни, для яких характерна стабільність,
Польща, Угорщина та Чехія, аж ніяк не обтяжені етнонаціональними конфліктами і
територіальними суперечками. Це якраз ті країни, які традиційно орієнтувалися
на Захід, і не було ніяких підстав припускати, що у разі неприйняття до Альянсу
вони раптом знову звернуть свій погляд до Сходу.
Два найбільш очевидні мотиви її ініціювання — це виключення пошуку
Німеччиною нових, альтернативних трансатлантичним, механізмів забезпечення її
безпеки, і недопущення виникнення у Європі відмінних від НАТО міжнаціональних
інтегрованих військових структур – підтримка «натоцентричності» європейської системи безпеки - що вимагало
від Альянсу розширення членства, причому розширення відкритого, такого що
сприймалося б як процес, а не подія.
У листопаді 2006 р. голови держав та урядів країн-членів НАТО зустрілися у
столиці Латвії – Ризі на черговому 19-му саміту Організації
Північноатлантичного договору. Цей саміт став знаменним з багатьох причин.
По-перше, це був перший саміт альянсу на території колишнього Радянського
союзу. По-друге, в рамках саміту не було заплановано консультацій на рівні
НАТО-ЄС чи НАТО-Росія й головна увага була приділена вирішенню внутрішніх
питань, які постали перед альянсом, насамперед політичної трансформації та
військової операції в Афганістані.
Втім, незважаючи на відсутність у порядку денному питання про розширення
організації, Ризький саміт ще раз підтвердив, що НАТО не відмовляється від
політики «відчинених дверей» . Три країни Адріатичної хартії (Албанія,
Македонія та Хорватія) отримали підтвердження того, що на наступному саміті
альянс планує запросити їх до своїх лав. Ще двом потенційним кандидатам на
членство – Грузії та Україні було надіслано сигнал про можливість членства у
разі імплементації необхідних реформ в рамках Інтенсифікованого діалогу цих
країн з НАТО. Нарешті, три західнобалканські держави: Боснія та Герцеговина, Сербія
та Чорногорія приєдналися до програми «Партнерство заради миру» та стали членами Ради євроатлантичного
партнерства, тим самим також розпочавши шлях до членства в Організації
Північноатлантичного договору[11].
Перенесення рішення про розширення на 2008 рік свідчить, що наразі альянс
зробив певну паузу в цьому питанні. Всередині організації немає єдності щодо
того, яким воно має бути. Все більше і більше країн, серед яких Франція,
Німеччина, Канада та Іспанія закликають до того, що НАТО не повинна запрошувати
«споживачів» безпеки, які не мають
необхідних ресурсів та можливостей задля внесків у структуру колективної
безпеки. Подальше розширення, на їх думку може послабити альянс і тому усі
наступні раунди мають проходити у відповідності до більш жорстких критеріїв,
які гарантуватимуть «корисність» нових
членів. Згідно цієї точки зору, критерії, за якими приймалися країни першої та
другої хвилі розширення 1999 р. та 2004 р., що були покликані сприянню
демократичних реформ у цих державах мають бути замінені і кожен кандидат має
спочатку довести свою спроможність «донору»
безпеки[12].
Таким чином, розширення є одним з найсуперечливіших питань з яким
стикається альянс сьогодні. Всередині організації існує скептицизм щодо
необхідності цього процесу, який разом з такими факторами, як невизначеність
щодо завдань та місій НАТО в майбутньому, зростаючою необхідністю проводити все
більше й більше різного роду операцій, несхваленням Росією факту поширення
альянсу біля власних кордонів створює достатньо складну ситуацію. Перспектива
«третьої» та наступних хвиль розширення
НАТО залежить від декількох чинників. Насамперед, позиції існуючих членів
організації, які мають чітко визначитися щодо очікуваних вигод та рисків від
розширення. По-друге, здібність країн-кандидатів робити внесок у забезпечення
колективної безпеки, тобто бути «донором безпеки» . І нарешті, дуже важливо,
щоб вони продовжували доводити свою корисність вже після вступу до альянсу, не
дозволяючи виникати запитанням щодо доцільності розширення НАТО.
Проблеми Грузії на шляху до членства в НАТО дещо відрізняються від
українських. Керівництво та населення цієї країни повністю підтримують курс на
євроатлантичну інтеграцію і наразі бажають лише одного – приєднатися до Плану
дій щодо членства. Грузія успішно виконала індивідуальний План дій з
партнерства і 21 вересня 2006 р. розпочала новий етап у відносинах із
Організацією Північноатлантичного договору – Інтенсифікований діалог. Втім
нестабільна ситуація всередині самої Грузії та перманентне протистояння із
сусідом – Росією не сприяє бажанням Тбілісі стати членом альянсу. Наразі,
найголовнішим завданням для цієї країни є вирішення статусу двох
сепаратистських (на думку Тбілісі) республік Абхазії та Південної Осетії.
Той факт, що режими цих двох республік підтримуються Москвою і Грузія не
відкидає військовий варіант вирішення конфліктної ситуації – можливість
членства цієї країни в НАТО, в статуті якої у статі V зазначено, що напад на
будь-якого з союзників є нападом на всіх союзників, є дуже суперечливою.
Грузія, у свою чергу, доводить, що ці сепаратистські суперечки ніколи не будуть
вирішені дипломатичним шляхом, доки Росія не буде вимушена припинити свій тиск.
Цим примусом і має стати членство Тбілісі в НАТО. Головними лобістами членства
цієї південнокавказької республіки в альянсі є США, а також Італія. Для
Вашингтону Грузія цікава своїм геостратегічним становищем – через її територію
ідуть альтернативні російським нафтопроводи, а також близькістю до Близького
Сходу та найголовніше до Ірану. Сподівання Грузії приєднатися до ПДЧ в Ризі не
здійснилися, але в декларації Ризького саміту для Тбілісі пролунало декілька
позитивних сигналів. По-перше, перспектива членства цілком реальна, але
потребує важкого шляху реформ та трансформацій. По-друге, було оголошено про
те, що НАТО підтримує територіальну цілісність Грузії та наголошує на мирному
вирішенні абхазького та південноосетинського конфліктів.
Рішення, яке було прийнято на Ризькому саміті щодо запрошення трьох
західнобалканських країн – Боснії та Герцеговини, Сербії та Чорногорії до Ради
євроатлантичного партнерства й програми «Партнерство заради миру» , свідчить
про те, що розпочинається процес інтеграції й цих країн до Організації
Північноатлантичного договору. В недалекому минулому цих країн альянс зіграв
далеко не останню роль і дуже символічним є той факт, що Сербія, яка тільки сім
років тому зазнала бомбувань літаками НАТО наразі шукає членства в цій
організації. Серед перелічених держав найкращі шанси у Чорногорії – невеликої
держави, яка швидко зможе адаптуватися до вимог альянсу. Сербія й Боснія та
Герцеговина мають пройти ще великий шлях аби отримати запрошення приєднатися до
альянсу.
18 березня 2014 прем'єр-міністр Фінляндії Юрки Катайнен заявив, що
Фінляндія розглядає можливість вступу до НАТО і більше не хоче залишатись
нейтральною країною в російсько-українському конфлікті. Прем'єр додав, що
Фінляндія весь час розглядає можливість вступити в НАТО, як повноправний член,
і рішення про вступ до північноатлантичного союзу не залежить від бажання
країни зберегти хороші відносини з Росією[13].
Таким чином, розширення є одним з найсуперечливіших питань з яким
стикається альянс сьогодні. Всередині організації існує скептицизм щодо
необхідності цього процесу, який разом з такими факторами, як невизначеність
щодо завдань та місій НАТО в майбутньому, зростаючою необхідністю проводити все
більше й більше різного роду операцій, несхваленням Росією факту поширення
альянсу біля власних кордонів створює достатньо складну ситуацію. Перспектива
«третьої» та наступних хвиль розширення
НАТО залежить від декількох чинників. Насамперед, позиції існуючих членів
організації, які мають чітко визначитися щодо очікуваних вигод та рисків від
розширення. По-друге, здібність країн-кандидатів робити внесок у забезпечення
колективної безпеки, тобто бути «донором безпеки» . І нарешті, дуже важливо,
щоб вони продовжували доводити свою корисність вже після вступу до альянсу, не
дозволяючи виникати запитанням щодо доцільності розширення НАТО.
