розділ 8. ПЕРЕДУМОВИ ТА ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ НАТО

 

8.1.        Історичні передумови створення НАТО

8.2.        Особливості поглиблення співпраці в рамках договору північноатлантичного альянсу

8.3.        Трансформація НАТО на рубежі ХХ і ХХІ ст.

 

 

8.1. Історичні передумови створення НАТО

 

На сьогодні НАТО залишається найбільш міцним та послідовним у своїх діях воєнно-політичним блоком. ІЇ історія створення НАТО безпосередньо пов’язана з тими подіями, що відбувалися у світі після другої світової війни. але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. перша пост наполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на віденському конгресі у 1815 році, що утримувала загрозу великомасштабної європейської війни впродовж 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років брали участь у двох війнах з Англією.

Другого разу архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у статуті ООН. але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені «доктрина Трумена» , «план Маршала» , НАТО, атлантичне партнерство і провідна роль Америки.

Інтеграційні процеси, що у другій половині ХХ століття поширились на всі континенти й охопили практично всі сфери суспільного життя, є, цілком очевидно, універсальною закономірністю сучасної епохи у глобальному вимірі. Не оминули вони і сфери політичної та військової безпеки, це найяскравіше виявляється в ході утворення військово-політичних об’єднань (союзів), що мають на меті, на відміну від попередніх епох, не підготовку до нових поділів світу, а співробітництво у сфері миру та безпеки.[1]

Найефективнішою з нині існуючих організацій такого зразка є організація північноатлантичного Договору – НАТО. За значимо, що процес її становлення та розвитку був своєрідним доповненням процесу економічної, політичної і культурної інтеграції країн Західної Європи, який набував обертів і фактично став її найважливішою складовою. Такий взаємозв’язаний розвиток економічних, військово-політичних і гуманітарних структур призвів до вражаючої зміни соціального та політичного ландшафту Європи, що продемонструвала світові ефективність західної моделі демократії.

Після завершення Другої світової війни країни Східної та Західної Європи опинилися розділеними політичними й ідеологічними бар’єрами часів холодної війни. Загальною характерною ознакою того періоду стала взаємна недовіра і підозрілість у відносинах, в основі яких було два головних фактори:

·     Радянська армія перебувала в центрі Європи;

·     Монополія США на атомну зброю.

Негативний характер у відносинах посилювався значними розбіжностями в соціально-політичному ладі, у системі цінностей та ідеології СРСР тогу часу, з одного боку, й Заходу – з іншого, а також намаганні керівництва СРСР установити контроль над країнами Східної Європи.

Країни Західної Європи перебували в стані розрухи, до якої додався страх перед пануванням й експансією радянського Союзу. Ще під час війни склався плани задоволення найбільших суттєвих потреб Європи.

У 1943 р. була створена Адміністрація допомоги і відновлення Об’єднаних Націй (ЮНРРА), яка функціонувала до 1947 р. Також засновано Європейську центральну організацію з внутрішнього транспорту, Європейську організацію вугілля і Надзвичайний комітет для Європи, які в 1947 р. об’єдналися в Економічну комісію ООН для Європи (ЕКЄ). Ці організації виходили з того, що всі проблеми Європи можна подолати силами самого континенту. Проте холодна війна відкинула такі передбачення. Європа опинилася розколотою навпіл через причини як економічного, так і політичного характеру.

Світовий геополітичний простір досить швидко спростився до бінарної будови. Тобто протиборства двох наддержав – СРСР і США. СРСР та США у післявоєнних переговорах пішли шляхом непоступливості. У США почала проводитися так звана «політика стримування» , на якій базувалася доктрина президента Г.Трумена як політика протистояння тиску СРСР. Політика США, спрямована на стримування СРСР, була зумовлена побоюваннями експансії СРСР на всю Європу.

У період між 1945 і 1947 рр. країни Західної Європи також побоювалися експансіоністської політики СРСР, Вони намагалися протистояти можливому прагненню СРСР поширити свій вплив не лише на східноєвропейські країни, а й на інші частини європейського континенту. Уряди західних держав побоювалися того, що керівництво СРСР мало намір зберегти повністю свої збройні сили у той час, як країни Західної Європи виконали свої зобов’язання, взяті під час війни, щодо скорочення оборонних структур та чисельності збройних сил відповідно до рішень ООН. Усі заклики до поваги Статуту ООН і міжнародних домовленостей, які були досягнуті на Ялтинській та Потсдамській мірних конференціях, не гарантували суверенітету і незалежності. Побоювання західних країн посилилися після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи нав’язувалися Радянським союзом недемократичні форми правління, жорстко придушувалися будь-які прояви опозиції, зневажалися громадянські права і свободи.[2]

З іншого боку, зразу після Другої світової війни США почали реалізовувати стратегію силової переваги у світі не тільки проти Радянського Союзу, але й проти західноєвропейських країн. Політика США фактично базувалася на концепції «подвійного стримування» , яку висунув і теоретично обґрунтував професор В. Хенрієдер, аналізуючи післявоєнні доктрини гегемонії США: з одного боку – стримування СРСР, а з другого – Західної Європи з метою збереження силової переваги США. Тому в США виникла ідея створити військово-політичний блок із країнами Західної Європи під зверхністю США проти СРСР. У період із 1947 до 1952 рр. для післявоєнної відбудови і стабілізації економіки західноєвропейських країн США виділяли значні фінансові кошти у рамках плану Маршала. Відновленню Західної Європи значною мірою сприяла американська фінансова допомога, продиктована як щедрістю, так і побоюваннями холодної війни. «План Маршалла»  був одним із вирішальних факторів, які визначили темпи відродження Західної Європи.

Такі обставини зумовлювали необхідність забезпечення колективної оборони країн Західної Європи від будь-якого можливого прояву агресії та підтримання безпечного середовища для розвитку демократії й економічного росту. Також між 1947 і 1949 рр. сталася низка драматичних подій, які примусили серйозно замислитися над проблемами розвитку західних країн. У ці часи нависла пряма загроза, як вважали на Заході, над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн. Також ідея «радянської загрози»  стала тим чинником, що надійно закріпив панівне становище США у західному світі.

Відмова СРСР від участі в плані Маршала стала ще одним кроком на шляху до розколу Європи. Запропонований США план економічній допомоги потерпілим від війни країнам Європи кредитами й товарами сприяв подоланню післявоєнної економічної кризи. І був підтриманий західноєвропейськими країнами. СРСР відмовився від участі в плані Маршала та змусив прийняти таке рішення Албанію, Болгарію, Угорщину. Польщу, Румунію, Фінляндію, Чехословаччину і Югославію. Прихід комуністів до влади в Чехословаччині в лютому 1948 р., де вони не мали більшості, став причиною зростання страху перед комунізмом та прагнення дати йому відсіч.

Напруга в Європі продовжувала наростати – і західноєвропейські країни звернулися до США про надання гарантій безпеки. Адміністрація президента Г.Трумена зауважила, що перш ніж звертатися до США, європейці повинні самі об’єднатися. Тому 22 січня 1948 р. міністр закордонних справ Великобританії Ернест Бевін виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував створити у тій чи іншій формі союз Західних країн.

Тому початком процесу формування оборонного союзу країн Заходу можна вважати зустріч у Брюсселі 4 березня 1948 р. представників Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів та Франції, на якій обговорювалася англо-французька пропозиція розробки договору про взаємну допомогу п’яти держав. 17 березня 1948 р. був підписаний Брюссельський договір про створення спільної системи оборони та зміцнення взаємних зв’язків. Метою цього договору було більш ефективне протистояння ідеологічній, політичній і військовій загрозі своїй безпеці. Договір передбачав також економічне, соціальне й культурне співробітництво, а також зобов’язання колективної оборони.

У стратегічному вимірі договір мав дві мети: відвернути загрозу відродження військової могутності Німеччини і протистояти загрозі військового конфлікту з Радянським союзом. він передбачав автоматичне надання допомоги у випадку агресії проти будь-якої з країн-учасниць договору, а також проведення консультацій у випадку загрози з боку Німеччини або агресії на іншому континенті. Згідно з Договором створювалася консультативна рада, яка складалася з міністрів закордонних справ п’яти держав-учасниць, а також комітет оборони у складі міністрів оборони, що очолювали раду. Договір укладався на 50 років. створена ним організація називалася «Західний союз» . Майже відразу почалась розбудова військових структур союзу. вже у квітні 1948 р. було засновано військовий комітет, що здійснював спільне оборонне планування і вивчав проблеми взаємодії між збройними силами держав-учасниць Договору. У вересні 1948 р. було створено три об’єднаних військових командування: сухопутних сил (головнокомандувач генерал де Латр де Тасіньї, Франція), військово-повітряних сил (головнокомандувач-головний маршал авіації Дж. Робб, Велика Британія) і військово-морських сил (головнокомандувач - віце-адмірал Жожар, Франція). Тоді ж було створено комітет головнокомандувачів об’єднаними силами на чолі з фельдмаршалом Б.Монтгомері, Велика Британія. його штаб перебував у Фонтенбло (Франція). Утворена у межах брюссельського договору військова структура дістала назву «Західноєвропейська оборонна організація» .[3]

Однак уже на перших зустрічах керівників оборонних відомств, де оцінювались наявні військові ресурси держав-членів союзу, було зроблено висновок про їх недостатність і необхідність отримання допомоги, у тому числі фінансової, від США. в таких умовах виникла ідея розширення західного оборонного союзу за рахунок США і Канади та створення спільної системи оборони в євроатлантичному регіоні. В березні-квітні 1948 р. з відповідними пропозиціями до Вашингтону звернулися міністри закордонних справ Франції та Великої Британії Ж. Бідо і Е. Бевів. Публічний розголос ця ідея отримала у виступі в канадському парламенті 28 квітня 1948 р. міністра закордонних справ (згодом – прем’єр-міністра) цієї країни Л.Сен-Лорана. Наступним найважливішим кроком на шляху формування євроатлантичного оборонного альянсу стало прийняття 11 червня 1948 р. сенатом Сполучених Штатів Америки резолюції, що дозволяла урядові укладати в мирний час договори про союзи з іншими державами за межами американського континенту. Реалізація ідеї створення спільної системи оборони перейшла в практичну площину.[4]

В листопаді 1948 р. розроблений Радою Західного союзу проект атлантичного пакту був надісланий у Вашингтон, а в грудні цього ж року – вже узгоджений спільний проект. саме в цей час виникла ідея прилучення до запланованого проекту низки держав північної та південної Європи, де якраз відбувалися дискусії щодо створення скандинавського та середземноморського регіональних пактів. обидві останні пропозиції не знайшли належної підтримки у державах названих регіонів (Швеція, Фінляндія, Італія) і втратили практичне значення. Результатом консультації з іншими зацікавленими державами стало запрошення п’яти членів Західного союзу, США та Канадою 15 березня 1949р. приєднатися до створюваного Атлантичного альянсу Данію, Ісландію, Італію, Норвегію та Португалію. Текст майбутнього Договору 12 держав був опублікований 18 березня для ознайомлення широкої громадськості. В Договорі наголошувалося на «прагненні жити у мирі з усіма народами та урядами» , «сприяти стабільності та добробуту в північноатлантичному регіоні» , рішучості «захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості та верховенстві права» . Тому учасники Договору вирішили «об’єднати свої зусилля для здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки» . Стаття 1 Договору зобов’язувала його членів «вирішувати всі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, мирними засобами і таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість, а також утримуватись у своїх міжнародних відносинах від погроз силою чи застосування сили у будь-який спосіб, несумісний з цілями Організації Об’єднаних Націй» . Найважливіше значення мали статті військового характеру. Зокрема, стаття 5 фіксувала, що збройний напад на одну або кількох держав-учасниць «вважатиметься нападом на них усіх»  і відповідно «кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене статтею 51 статуту Організації Об’єднаних Націй, надасть допомогу тій стороні або сторонам, які зазнали нападу..., у тому числі застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у північноатлантичному регіоні» . стаття 7 наголошувала, що цей Договір «не повинен тлумачитися як такий, що будь-яким чином торкається права і обов’язків сторін, котрі випливають для них із статуту Організації Об’єднаних Націй як держав-членів, чи головну відповідальність Ради безпеки ООН за підтримання міжнародного миру і безпеки» . передбачалася також (ст. 10) можливість приєднання до Договору держав, «здатних втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у північноатлантичному регіоні» . Підготовка Договору призвела до різкого спротиву з боку СРСР, уряд якого 31 березня 1949 р. виступив з нотою протесту, де зазначалося, що створюваний пакт має суто агресивне спрямування і прямо суперечить як статутові ООН, так і існуючим договорам між СРСР і Великою Британією, Францією та США. У відповідь на радянську ноту міністри закордонних справ 12 країн-учасниць у Заяві від 2 квітня відкинули висловлені звинувачення, наголосивши на суто оборонному характері пакту і його відповідності статуту організації об’єднаних Націй. У Вашингтоні 4 квітня 1949 р. Договір був підписаний представниками урядів Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. про створення  Північноатлантичного альянсу (НАТО) як військово-політичного союзу.. Після завершення процесу ратифікації Договору всіма учасниками та депонування відповідних документів у США він набув чинності з 24 серпня 1949 р.

Головною причиною створення НАТО було зростання масштабів холодної війни і протистояння між двома світовими політико-економічними системами. Він започаткував нову спільну систему безпеки на основі партнерства 12 держав. Вашингтонський договір передбачав взаємний захист і колективну безпеку, перше початково проти загрози агресії зі сторони СРСР. Це був перший союз післявоєнного часу, створений США, який створив союз капіталістичних держав на противагу соціалістичним державам.

НАТО було створено як військовий блок (альянс) союзних незалежних держав, об’єднаних загальною зацікавленістю у збереженні міру і захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності. забезпечення адекватної оборони з метою утримання та у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв’язання проти них агресії. Північноатлантичний альянс був створений відповідно до статті 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід’ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону. НАТО є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання взаємних гарантій та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дає змогу здійснити всі цілі і завдання. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет та незалежність. Ця організація є форумом, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних і воєнних питань, що стосуються їх безпеки. Першочерговим завданням Нато є захист свободи та безпеки її членів політичними і воєнними засобами відповідно до Статуту ООН. Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного альянсу стала вірність прийнятим на себе загальним зобов’язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Із моменту свого створення НАТО проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. НАТО також є трансатлантичною ланкою, яка пов’язує безпеку США з безпекою Європи.

 

 

8.2.        Особливості поглиблення співпраці в рамках договору північноатлантичного альянсу

 

Історія розвитку північноатлантичного альянсу виразно поділяється на низку періодів, конкретне датування рубежів яких має дещо умовний характер, оскільки процеси налагодження та розвитку механізмів співпраці між його членами у різних сферах (політична, економічна, військова, гуманітарна) не завжди збігаються. Ще більше утруднює встановлення чітких часових меж того чи іншого періоду, певне відставання названих процесів від корекцій в галузі цілей та завдань організації. однак офіційна історіографія альянсу, беручи до уваги виразність суттєвих змін щодо завдань, принципів і механізмів діяльності, визначає такі основні періоди його історії.

Перший – 1949–1956 рр. — це період розв’язання загальних проблем безпеки, становлення системи колективної оборони, створення основних органів Альянсу, пошук його оптимальної структури та складу учасників. Вихідна ідея щодо створення ефективної системи безпеки західного світу полягала у поєднанні військових зусиль із завданнями економічного піднесення Європейських країн. Тільки одночасні успіхи на обох цих напрямах могли забезпечити реалізацію цілей, визначених у Вашингтонському договорі.[5]

У жовтні 1949 р. Конгрес США прийняв рішення про надання європейським країнам-членам атлантичного пакту військової допомоги, на яку виділялось 1 млрд. доларів. У поєднанні з економічними зобов’язаннями, згідно з «планом Маршалла» , військова допомога США була додатковим джерелом безпеки та стабільності. Водночас встановлювалася їхня центральна роль в обороні Західної Європи та Атлантики. У січні 1950 р. президент Г. Трумен затвердив план об’єднаної системи оборони Північноатлантичного регіону, який містив конкретні заходи, спрямовані на заснування необхідних військових структур та їх фінансування.

Ще одним важливим напрямом розбудови оборонного альянсу стало створення його ключових фінансово-економічних та військових органів. У вашингтонському договорі (ст. 9) йшлося лише про заснування Ради Організації, яка, в свою чергу, мала створити Комітет оборони. Рада, що складалася з міністрів закордонних справ 12 держав-членів, створила комітет оборони з 12 міністрів оборони, а також підпорядкований йому Військовий комітет у складі 12 начальників штабів. Новим органом, що відповідав згаданій концепції зміцнення безпеки, став комітет економічного та фінансового захисту в складі 12 міністрів фінансів. крім того, був створений Відділ торговельного флоту і Комітет з питань виробництва та озброєння. всі ці органи перебували під контролем Ради міністрів закордонних справ. Їй допомагав ще один важливий виконавчий орган — Постійна рада, до якої входили 12 заступників міністрів закордонних справ. Суто воєнними питаннями займалася створена при військовому комітеті постійна стратегічна група з представників Збройних сил США, Великої Британії та Франції. Цей орган мав здійснювати командування військовими операціями і контролював п’ять регіональних оперативних груп: північна Європа (Данія, Норвегія, Велика Британія), Західна Європа (Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція), південна Європа – Західне  Середземномор’я  (Велика Британія, Італія, Франція), Канада – США, Північна Атлантика (всі країни альянсу, крім Італії та Люксембургу).  Верховним головнокомандувачем об’єднаних сил НАТО у Європі за згодою всіх держав був призначений Д.Ейзенхауер (США). Першого квітня 1950 р. було прийнято на чотири роки перший план колективної оборони.[6]

Створення цих структур та розробка перших спільних військових планів поставили під сумнів доцільність існування військових структур Західного союзу. Після дискусій консультативна рада останнього прийняла 20 грудня 1950 р. рішення про ліквідацію військового командування та органів планування на користь таких самих в Атлантичному Альянсі. Зазначимо, що це не означало розпуску Західного союзу, який існує й донині (під назвою «Західноєвропейський союз» ), а лише передавало його військові повноваження до НАТО.

Пошук оптимальної моделі  керівництва  Альянсом  привів до реорганізації структури його управління, розпочатої у травні 1951р. Насамперед було реформовано вищий орган керівництва — Раду, до складу якої, крім міністрів закордонних справ, увійшли також міністри оборони та міністри фінансів держав членів. Відповідно ліквідовувались Комітет оборони та Комітет економічного і фінансового захисту. Основні їх функції покладались на Відділ оборонної промисловості та Економічний і фінансовий відділ, що підпорядковувались Постійній раді заступників міністрів закордонних справ. Повноваження цієї ради значно розширювались, і вона ставала основним виконавчим органом, що координував діяльність усіх інших структур і давав їм поточні директиви. Завершальним акордом етапу становлення альянсу стало розширення та стабілізація складу його учасників. До НАТО 18 лютого 1952 р. приєднались Греція і Туреччина, які ще з часу прийняття «доктрини Трумена»  отримували значну військову допомогу від США і займали помітне місце в планах оборони середземноморського басейну. Ще більш важливе значення для зміцнення системи європейської безпеки мало  прилучення до неї Федеративної Республіки Німеччини. Рішення про прийом її до НАТО було прийнято на Паризькій конференції західних держав 23 жовтня 1954 р. (набуло чинності 6 травня 1955 р.). Тоді ж переглянуто й Брюссельський договір 1948 р. і замість Західного союзу п’яти держав утворено нове об’єднання — Західноєвропейський союз (ЗЄС), до складу якого увійшли 7 країн: стара «п’ятірка»  і два нових члени — ФРН та Італія. Змінений Брюссельський договір (ст. 4) надавав ЗЄС допоміжну, субсидіарну роль щодо НАТО, передаючи останній свої військові повноваження. Домінуюча роль у системі європейської безпеки остаточно закріпилась за Північно-Атлантичним альянсом. Реакція на ці події з боку СРСР була дуже різкою і негативною. вже 14 травня 1955 р. було утворено Організацію Варшавського Договору у складі 8 держав, яка негайно приступила до формування об’єднаних збройних сил під командуванням радянських генералів. Конфронтація між Сходом і Заходом вийшла на новий виток.

Наступний етап у розвитку організації розпочався зі схвалення Північноатлантичною радою у грудні 1956 р. рекомендацій, викладених у доповіді так званого Комітету трьох (Гаетано Мартіно з Італії, Хальварда Ланге з Норвегії та Лестера Пірсона з Канади), про невійськове співробітництво в межах НАТО. Принциповою особливістю цього періоду був розвиток політичних консультацій між державами-членами з усього спектра питань щодо відносин між Сходом і Заходом. Ці консультації, починаючи з найпростіших форм – обміну думками та інформацією – і закінчуючи відвертими дискусіями у керівних органах Альянсу, поступово набували характеру безперервного процесу і забезпечили високий рівень взаєморозуміння і врахування інтересів кожного учасника Договору ще на стадії розробки політичних рішень. Таким способом вдається досягати консенсусу при прийнятті рішень, які безперечно є дійсно спільними і водночас враховують специфіку позицій кожної держави-члена Організації. Як справедливо наголошують її офіційні представники, «процес консультацій став життєвою силою Альянсу» .

Третій період його розвитку розпочався у грудні 1967 р. після схвалення Північноатлантичною радою доповіді «Про майбутні завдання Альянсу»  (так званої «доповіді Армеля» ). по суті це стало новою стратегічною концепцією НАТО, члени якої брали зобов’язання одночасно підтримувати необхідний військовий потенціал для оборони та стримування, а також сприяти послабленню напруги у відносинах між двома блоками. Ці корективи відбувались у період, коли і на Заході, і на Сході все помітнішим було занепокоєння станом відносин між Сходом і Заходом та небезпеки, яка з цього випливала, для всього світу. Вже після «карибської кризи»  1963 р. в обох таборах утвердилася думка, що ні США, ні СРСР не схильні до війни, в якій не може бути переможця. Обидві сторони демонстрували готовність до порозуміння у сфері знищення ядерного протистояння. важливе значення у цьому напрямі мали Московська угода США, СРСР та Великої Британії 1963 р. про заборону ядерних випробувань у трьох сферах та переговори про нерозповсюдження ядерної зброї, що завершились у липні 1968 р. підписанням відповідної угоди названих трьох держав. Певну роль відіграла і позиція Франції, президент якої  Ш. де Голль неодноразово висловлював незадоволення існуючим поділом світу між двома таборами і пропонував зближення зі східною Європою. Вихід Франції у 1966р. з військової структури НАТО не означав виходу з оборонного альянсу чи дистанціювання від його стратегії і містив у основі цілу низку важливих саме для Франції причин, але все-таки засвідчив дещо відмінні підходи до актуальної конфігурації післявоєнної системи міжнародних відносин і початок нового етапу в історії НАТО. Відбитком усвідомлення нових реалій у відносинах по лінії Схід-Захід була і позиція керівництва соціал-демократичної партії Німеччини, яка з 1966 р. стала урядовою, а її лідер, міністр закордонних справ В. Брандт, неодноразово висловлювався за нормалізацію стосунків з державами східної Європи. З наступних подій, що позитивно вплинули на загальну атмосферу безпеки, зазначимо договори Федеративної Республіки Німеччини 1970–1973 рр. з СРСР, Польщею, НДР та Чехословаччиною про нормалізацію відносин і визнання існуючих кордонів, чотиристоронню Угоду (США, СРСР, Велика Британія та Франція) 1972 р. щодо статусу Західного Берліна, Угоди 1972 р. між СРСР та США про обмеження стратегічних озброєнь і про системи протиракетної оборони, Віденські переговори (1973 р.) про взаємне скорочення збройних сил і нарешті Гельсінська нарада з питань безпеки та співробітництва у Європі, де в 1975 р. глави 35 держав і урядів підписали знаменитий Заключний акт.[7]

Водночас ці події, що засвідчували про значне зменшення напруженості між Сходом і Заходом (так звана розрядка), не призвели до послаблення зусиль членів Північноатлантичного Альянсу із забезпечення обороноздатності. Тим паче, що незабаром «розрядка»  змінилася новим витком політичної конфронтації та військового протистояння, пов’язаними з такими актами, як: радянська інтервенція в Афганістані, розміщення у СРСР ракет СС-20 і своєрідна «відповідь»  Заходу – розташування в Європі ракет «Першинг» , початок розробки Сполученими Штатами Стратегічної оборонної ініціативи (так звані зоряні війни) та ін. Натомість Альянс зміцнив позиції в Європі після вступу до нього Іспанії (1982 р.). в умовах загострення відносин зі сходом відновлює діяльність Західноєвропейський союз (1984 р.).

Загострення тривало до кінця 1985 р., коли після приходу до влади у СРСР М. Горбачова почалися регулярні зустрічі його з лідерами США та інших західних країн і переговорний процес між Сходом і  Заходом  набував незворотного характеру. Вже у грудні 1987 р. М. Горбачов і Р. Рейган підписали у Вашингтоні договір про повну ліквідацію ракет середньої дальності. Це було перше реальне знищення цілого класу сучасних потужних озброєнь.

Незабаром після того процес кардинальних змін між Сходом і Заходом набував несподівано стрімкого розмаху. Переломним став 1989 р., який розпочався із повного виведення всіх радянських військ з Афганістану і завершився першими в історії відвідинами Міністром закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе Штаб-квартири НАТО в Брюсселі та переговорами з Генеральним секретарем НАТО М. Вернером і постійними представниками держав-членів Альянсу. У проміжку між цими двома подіями були: прихід до влади у Польщі першого на сході Європи не комуністичного уряду Т. Мазовецького, демократичні (так звані оксамитові) революції в Угорщині, НДР, Чехословаччині та, нарешті, падіння сумнозвісного Берлінського муру, яке символізувало початок якісно нового періоду у світовій історії. Впродовж 1990–1991 рр. перехід влади до демократичних сил відбувся і в інших країнах Східної Європи та в союзних республіках СРСР. Наслідком цих змін стали об’єднання Німеччини, припинення «холодної війни» , розпад СРСР і варшавського блоку. Європа та світ опинилися у принципово новій політичній ситуації.

Ці кардинальні зміни не могли не вплинути на Північноатлантичний Альянс і зумовили початок процесу його адаптації до нових геополітичних умов. Розпочалися навіть дискусії щодо доцільності існування НАТО у пост біполярному  , але певна нестабільність нової ситуації викликала необхідність лише трансформації Альянсу й уточнення його ролі у справі збереження миру і безпеки. Важливе значення мало і бажання країн-членів зберегти спільний цивілізаційний простір. НАТО вступала у новий етап своєї історії.

 

8.3.        Трансформація НАТО на рубежі ХХ і ХХІ ст.

 

Нові глобальні загрози безпеці, які виниклі на рубежі ХХ і ХХІ ст., спричинили зміну основних завдань і місій НАТО, Сучасні глобальні загрози мають дві ознаки, що ускладнюють ефективне застосування наявних інструментів безпеки. По-перше , нетрадиційні загрози частіше породжуються соціальними процесами, а не рішеннями тієї чи іншої держави. Це вимагає перегляду традиційних інструментів безпеки, таких як військова інтервенція та стримування. По-друге, сучасна політика безпеки формується в умовах невизначеності і непередбачуваності. До того ж важко спрогнозувати, як певні кроки, заходи чи події в одному регіоні світу вплинуть на безпеку в іншому.

Процес сучасної трансформації розпочався на лондонському саміті глав держав і урядів Альянсу в липні 1990 р., де було зроблено висновки про необхідність його пристосування до нової стратегічної ситуації та нового середовища безпеки. Основними напрямами трансформації було визначено скорочення чисельності об’єднаних збройних сил при одночасному підвищенні рівня їх мобільності та здатності оперативно діяти у надзвичайних ситуаціях, розвиток і поглиблення відносин з новими демократичними державами Східної Європи, а також з такими міжурядовими Європейськими інститутами, як: ОБСЄ, ЄЕС, ЗЄС.[8]

Розвиток і реалізація ідей, висунутих на Лондонському саміті, привели до розробки нової стратегічної концепції Альянсу, схваленої на наступній зустрічі глав держав та урядів країн-членів НАТО у листопаді 1991 р. у Римі. У прийнятому документі зазначалося, що глибокі політичні зміни, які відбулися в Центральній та Східній Європі від 1989 р., стали результатом зникнення безпосередньої загрози, що викликала найбільшу занепокоєність Альянсу впродовж 40 років його існування. Усунення загрози спланованої агресії означало припинення існування чинника, навколо якого фокусувалася стратегія НАТО. Отже, безпека всіх його членів зміцнилася. Проте, як наголошувалося в документі, тепер їй загрожують інші різноманітні ризики, які важко спрогнозувати й оцінити. Серед них ймовірні ті, що спричинятимуть міжетнічна ворожнеча і територіальні спори у країнах Центральної та Східної Європи. Тут може дійти до збройних конфліктів, у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпосередньо позначаючись на їх безпеці.

Аналіз нової стратегічної ситуації дав змогу авторам концепції зробити два важливих висновки. Перший – про збереження цілей і функцій Альянсу в сфері безпеки і другий – про створення ширших, ніж будь-коли, можливостей для досягнення його цілей політичними засобами. Йшлося про діалог і співробітництво між членами Альянсу й іншими державами в усіх галузях, пов’язаних з європейською безпекою. Ця думка, висловлена в документі ще в досить обережній формі, засвідчу вала, однак, про принципово новий підхід до архітектури європейської безпеки і незабаром стала невід’ємною складовою загальної стратегії Альянсу.

Стосовно оборони Стратегічна концепція 1991 р. передбачала зниження загальної чисельності збройних сил і рівня їх бойової підготовки з одночасним підвищенням їх мобільності, гнучкості та здатності діяти в надзвичайних ситуаціях. З цією метою планувалися певні зміни у структурі збройних сил і військового командування Альянсу. Концепція передбачала широке використання сил негайного та швидкого реагування, в тому числі багатонаціональних, здатних діяти в різноманітних, непередбачуваних ситуаціях. Важливою корективом було також зменшення залежності військової стратегії альянсу від ядерної зброї, яка має відігравати головно політичну роль – збереження миру, стримування будь-якого агресора.

Крім Стратегічної концепції, на зустрічі у Римі глави держав та урядів країн-членів НАТО прийняли також Декларацію про мир і співпрацю. У ній наголошувалося, що альянс підтримує кроки у напрямі до реформ, здійснюваних державами Центральної та Східної Європи, пропонує їм практичну допомогу для успішного подолання труднощів перехідного періоду, запрошує до участі у відповідних форумах НАТО, готовий поділитися з ними досвідом і знаннями у проведенні консультацій з політичних, військових, економічних і наукових питань та у налагодженні співпраці. Для сприяння розвиткові такого партнерства створювалася Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС), установче засідання якої відбулося 20 грудня 1991р. за участю міністрів закордонних справ держав-членів НАТО, шістьох країн Центральної та Східної Європи і трьох держав Балтії. Отже, нові взаємини членів альянсу з іншими державами Європи дістали інституційне оформлення.

На Сході Європи продовжувався процес радикальних політичних змін, реагувати на які концептуальні документи євроатлантичних форумів не встигали. Вже на наступний день після утворення РПАС, 21 грудня 1991 р., керівники 11 колишніх радянських республік, що проголосили незалежність, на зустрічі в Алма-Аті констатували факт припинення існування СРСР і створили Співдружність Незалежних Держав (СНД). після завершення процесу їх міжнародного визнання та встановлення дипломатичних відносин всі 11 нових незалежних держав приєдналися до РПАС (березень 1992 р.). Наприкінці 1996 р. учасницями цього форуму були вже 40 держав Європи й Азії.

Створення Ради північноатлантичного співробітництва та перші кроки її діяльності засвідчили принципові зміни у характері взаємовідносин Альянсу з сусідами на сході. Вже у квітні 1992 р. у штаб-квартирі НАТО відбулися регулярні зустрічі міністрів оборони держав-членів з новими партнерами, а також спільні засідання військового комітету НАТО за участю міністрів оборони та начальників генеральних штабів збройних сил країн Центральної та Східної Європи.

Однією з найважливіших ініціатив Альянсу, яка відкрила нову сторінку в історії становлення сучасної архітектури Європейської безпеки, стала програма «партнерство заради миру» . У січні 1994 р. на саміті у Брюсселі керівники держав членів Альянсу проголосили: «сьогодні ми започатковуємо негайну і практичну програму, яка змінить характер відносин між НАТО і державами, котрі стануть її учасницями. Нова програма, виходячи за межі діалогу і співробітництва, покликана сформувати справжнє партнерство – «партнерство заради миру»  (ПЗМ). До участі в ній запрошувалися держави члени РПАС та інші країни ОБСЄ, які здатні і бажають приєднатися до програми. Північноатлантична рада запропонувала державам-партнерам долучилися до роботи політичних і військових органів у штаб-квартирі НАТО в межах діяльності, пов’язаної з партнерством. Програма проголошувала завдання формування нових відносин безпеки між Північноатлантичним союзом та його партнерами у справі миру. Зусилля її учасників мали спрямовуватись на розширення й активізацію політичного і військового співробітництва в Європі, підвищення стабільності, зменшення загрози для миру. Передбачалися також консультації з будь-яким активним учасником програми, якщо він буде відчувати пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Суттєве значення мало і положення про те, що активна участь у «Партнерстві заради миру»  буде відігравати важливу роль у процесі  розширення  НАТО.[9]

Державам, зацікавленим у партнерстві з Альянсом, пропонувався для підписання Рамковий документ, який передбачав співпрацю з ним у досягненні таких цілей:

а) сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету;

б) забезпечення демократичного контролю над збройними силами;

в) підтримання здатності та готовності брати участь у межах, дозволених конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН або в межах відповідальності ОБСЄ;

г) розвиток співпраці з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування, військової підготовки та навчальних маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання завдань, пов’язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними операціями, гуманітарною допомогою тощо;

д) формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти зі збройними силами Північноатлантичного  союзу.

Процедура реалізації програми передбачала врахування індивідуальних можливостей і бажань кожного з її учасників щодо масштабів і темпів розвитку співпраці у різних сферах. Після підписання Рамкового документа кожна держава учасниця подавала власний Презентаційний документ, в якому зазначала окреслені нею заходи, спрямовані на досягнення політичних цілей партнерства, і визначені для їх реалізації військові та інші ресурси. НАТО вносила пропозиції щодо конкретної програми співробітництва, враховуючи які кожна держава-партнер розробляла Індивідуальну програму партнерства, де перелічувала заходи, в яких вона планує взяти участь. Після схвалення Індивідуальної програми штаб-квартирою НАТО складалася Робоча програма партнерства, яка і починала виконуватись. Така на перший погляд ускладнена процедура введення в дію програми ПЗМ засвідчувала гнучкість підходів НАТО до можливостей держав-партнерів, які залежали від дії багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, а також про неухильне прагнення альянсу розпочати реальну співпрацю у військовій сфері, незважаючи на різний ступінь готовності до неї окремих держав. Одночасно демонструвався демократизм відносин між НАТО і державами-партнерами, кожна з яких зберігала повну суверенність у питаннях, пов’язаних з її безпекою. За три роки учасниками «Партнерства заради миру»  стали 27 держав Європи та Азії. однією з перших серед них була Україна, яка приєдналася до програми вже в лютому 1994 р.

У межах ПЗМ відбуваються спільні навчання сухопутних, військово-повітряних і військово-морських сил, здійснюються практичні кроки до досягнення оперативної сумісності між НАТО та державами-партнерами, а також досягнення більшої прозорості національних оборонних програм і бюджетів. Основним робочим органом НАТО для співпраці з партнерами у межах ПЗМ став Політико-військовий керівний комітет, що проводить засідання під головуванням заступника Генерального секретаря НАТО. Тут обговорюються Індивідуальні програми партнерства та проблеми забезпечення необхідного рівня їх прозорості, спільні питання, пов’язані з реалізацією програми ПЗМ. Під проводом Північноатлантичної ради працює також координаційна група з питань партнерства, яка координує спільні військові заходи, здійснювані в межах програми ПЗМ, і розробляє військові плани, необхідні для її реалізації. Успішному виконанню спільних заходів сприяє діяльність постійних офіцерів зв’язку, відряджених державами партнерами до штаб-квартири НАТО та координаційної групи з питань партнерства.

Важливе значення для ефективності та вагомості програми ПЗМ мало приєднання до неї у червні 1994 р. Російської Федерації. На засіданнях Північноатлантичної ради неодноразово висловлювалась думка, що створення заснованої на співпраці нової архітектури європейської безпеки потребує активної участі Росії. Тому Атлантичний альянс і Росія домовилися розвивати далекосяжні відносини співпраці як у межах ПЗМ, так і поза нею. Одночасно вони висловили прагнення просуватися до ширшого діалогу і співробітництва у тих ділянках, де Росія може зробити унікальний і важливий внесок, спів мірний її впливу й відповідальності як великої ядерної держави європейського і світового масштабу. Результатом розвитку цього діалогу став підписаний у травні 1997 р. у Парижі «Основоположний акт про взаємовідносини, співробітництво та безпеку між НАТО і Російською Федерацією». Цим актом засновувався новий форум – постійна спільна рада (ПСР) для консультацій, координації співпраці та досягнення консенсусу між Альянсом і Росією, а також за відповідних обставин для прийняття спільних рішень щодо спільних дій з питань безпеки, які викликають спільну стурбованість. Постійна спільна рада збирається щомісяця у штаб-квартирі НАТО на рівні послів, а двічі на рік – на рівні міністрів закордонних справ і міністрів оборони. під егідою ПСР відбуваються також засідання військових представників (раз на місяць) і начальників штабів збройних сил (не менше двох разів на рік).

Важливим кроком на шляху розширення і поглиблення співробітництва між НАТО та державами-учасницями РПАС і ПЗМ було створення в травні 1997р. Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП). Вона стала своєрідною наступницею РПАС, покликаною вивести політичну і військову співпрацю між НАТО і країнами-партнерами на якісно новий рівень. До складу РЄПС увійшли не тільки члени Ради північноатлантичного співробітництва, а й ті держави, що мали в РПАС лише статус спостерігачів. В межах РЄАП проводяться консультації та здійснюється співпраця у таких сферах, як: контроль над озброєнням, ядерна безпека, нерозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї, врегулювання криз, планування оборони і військових бюджетів, боротьба з міжнародним тероризмом та ін.

Ще одним важливим напрямом у діяльності НАТО, спрямованим на розширення та поглиблення співробітництва з іншими державами у сфері безпеки, став розвиток так званого середземноморського діалогу. Теза про те, що безпека в Середземноморському регіоні істотно позначається на безпеці в Європі, вже неодноразово висловлювалася на засіданнях керівних органів НАТО, але напруженість політичної ситуації на Близькому сході у зв’язку з арабо-ізраїльським конфліктом перешкоджала налагодженню діалогу з країнами цього регіону. Лише після зрушень у переговорному процесі на близькому сході створилися умови для його початку. Рішення про це було прийнято на Брюссельському саміті керівників НАТО в січні 1994 р. Участь у середземноморському діалозі, спрямованому на досягнення більшої стабільності в регіоні, розвиток взаєморозуміння та довіри, взяли, крім держав-членів НАТО, такі країни, як: Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко і Туніс.

Важливою обставиною, що надавала особливої актуальності процесу налагодження співробітництва між північноатлантичним альянсом і державами – не членами НАТО, стало розгортання гострої політичної кризи на Балканах, яка переростала у справжню війну з катастрофічними наслідками. Ця війна не тільки забирала життя тисяч людей, але й створювала помітну загрозу для європейської безпеки і стала серйозним випробуванням для НАТО як організації, що набувала характеру сили, покликаної не лише забезпечувати оборону її членів, а й сприяти збереженню миру та стабільності на всьому євроатлантичному просторі. Вже з 1992 р. Альянс почав надавати допомогу в здійсненні операцій з підтримки миру на Балканах, що проводилися під егідою Ради безпеки ООН. Спочатку це було морське та повітряне патрулювання з метою контролю за дотриманням запровадженого ООН ембарго на постачання зброї до республік колишньої Югославії й торговельного ембарго проти Сербії та Чорногорії. Після прийняття Радою Безпеки ООН у березні 1993 р. резолюції, що дозволяла державам-членам НАТО вживати примусових заходів для забезпечення режиму забороненої для польотів зони у повітряному просторі над Боснією та Герцеговиною, літаки Нато розпочали контролююче патрулювання. В лютому 1994 р. вони збили чотири військові літаки, які порушили заборонену для польотів зону. Це були перші за всю історію альянсу бойові дії його збройних сил. У 1994–1995 рр. на прохання сил  захисту  ООН у Боснії та Герцеговині  літаки НАТО провели низку операцій, що зумовили зняття облоги Сараєво та інших міст, здійснювали повітряні удари по цілях у межах визначених ООН заборонених зон. Ці та інші дії сприяли зупиненню конфлікту в Боснії та Герцеговині. Після підписання у грудні 1995 р. загальної Рамкової угоди про мир у цьому регіоні підрозділи НАТО разом з військовими частинами деяких країн-партнерів провели комплекс заходів, спрямованих на її реалізацію: розмежування збройних сил ворогуючих сторін, патрулювання розподільчої лінії, інспекції місць знаходження важкої зброї, розблокування доріг тощо. З грудня 1996 р. підрозділи НАТО в Боснії та Герцеговині стали ядром стабілізаційних сил (SFOR), яким Рада безпеки ООН надала повноваження підтримувати мир і стабільність у регіоні. До складу цих сил увійшли також військові підрозділи країн-учасниць програми «Партнерство заради миру» , в тому числі й України. Їхня спільна діяльність у Боснії та Герцеговині стала практичним виявом ефективної співпраці між НАТО та іншими державами Європи. [10]

Події в колишній Югославії та початок розгортання нового конфлікту на Балканах, на цей раз в Косово, засвідчили обґрунтованість висновку про нестабільність нового політичного середовища в Європі та ймовірність виникнення нових загроз для миру  і безпеки. У сукупності з іншими викликами та загрозами глобального характеру, такими як розповсюдження ядерної, біологічної, хімічної зброї та технологій їх виготовлення, тероризм, організована злочинність тощо, політичні й військові конфлікти на посткомуністичному просторі ще більше актуалізували завдання динамічної адаптації НАТО до нових умов безпеки. Відповідало це і всезростаючій активності східноєвропейських держав у напрямі розширення співпраці з Альянсом в галузі безпеки й оборони. Деякі з них прямо ставили питання про перехід від співробітництва з НАТО до повноправного членства в Організації. Це вимагало розв’язання низки концептуальних питань з урахуванням позицій всіх учасників євроатлантичного партнерства, а також поглиблення трансформаційних процесів в НАТО в нових умовах європейської безпеки.

В умовах невизначеності та не прогнозованості НАТО довелося створювати сили, здатні до оперативного розгортання у будь-якому місці, де може виникнути така необхідність. Водночас союзники прагнули підвищити передбачуваність ситуації через зміцнення політичної стабільності та прозорості у кризових регіонах. Усе це визначило нові завдання і напрями адаптації НАТО до нової геополітичної ситуації, яка виникла після холодної війни. Для виконання нових місій Альянс також потребував вдосконалення військового потенціалу, зокрема стосовно забезпечення здатності швидкого реагування та необхідності гнучкості, зважаючи на характер нових ви кликів сучасності. Це зумовило необхідність вироблення нової стратегічної концепції реагування НАТО на ви клики і можливості ХНІ ст., яка б вказувала шлях майбутнього політичного й військового розвитку організації. У квітні 1999 р. на Вашингтонському саміті держави-члени НАТО ухвалили нову Стратегічну концепцію НАТО, хоча ключові  положення залишилися . У цьому документі  зазначається, що загрози безпеці НАТО, як військового, так і невійськового характеру, в найближчому майбутньому збережуться. Тому НАТО змушено адаптуватися до нових можливих загроз безпеці країн-членів блоку. Згідно зі Стратегічною концепцією НАТО від 1999р. , зоною дій Альянсу може стати будь-яка точка світу, звідки виходитиме небезпека для його членів. Оновлена Стратегічна концепція визначає мету і головні завдання Альянсу в галузі безпеки та забезпечує загальні напрями розробки детальних політичних і військових планів. Вона стала тим офіційним документом, який є основою для трансформації діяльності НАТО (з початку ХХІ ст.) у світлі змін у стратегічному середовищі та загрозах і ризиках для безпеки. Реалізація цієї стратегії була продемонстрована в діях НАТО поза межами своєї договірної зони в Боснії і Герцеговині (з 1995 р.), у Косові (з 1999 р.), у Македонії ( з 2001 по 2003 рр.), в Афганістані ( з 2003 р.).

Для протистояння новим загрозам Альянс запровадив низку ініціатив, спрямованих на адаптацію структур НАТО і вдосконалення військового потенціалу та поглиблення співпраці всередині Альянсу, а також із країнами-партнерами й іншими міжнародними організаціями.

Першим елементом адаптації стало створення партнерських відносин у галузі безпеки, спрямованих на розширення зони стабільності в межах Європи. Після розпаду Варшавського договору у центрі Європи утворився вакуум безпеки, тому Альянс запропонував колишнім супротивникам співпрацю в межах відповідних структур НАТО, а пізніше – й механізм приєднання до організації та участі збройних формувань країн-партнерів у операціях з урегулювання криз в Європі.

Друга складова стосується дедалі більшого бажання НАТО застосовувати силу в операціях із врегулювання криз та стабілізації, що вперше проявилося на Балканах, а нині проявляється на Близькому та Середньому Сході. Збільшення різновиду й обсягу операцій НАТО викликало внутрішні суперечки в його лавах. Особливо це проявилося під час подій в Іраку, коли Франція і Німеччина не погодилися з діями США та інших європейських членів НАТО й заявили про свою особливу позицію.

Третій елемент адаптації НАТО є результатом процесу реструктуризації збройних сил часів холодної війни, який відбувся протягом 1990 х років і привів до розробки сучасних програм радикальної військової трансформації військової структури НАТО. а саме: 1) спроможність розгортання та мобільність перекидання військ до місця конфлікту; 2) само забезпеченість та логістичне забезпечення під час операцій; 3) підвищення максимальних можливостей сил; 4) забезпечення захисту; 5) консультації, командування та управління силами.

У 2000 р. був заснований Центр зброї масового знищення (ЗМЗ), у рамках якого країни-члени Альянсу обмінюються інформацією стосовно загрози поширення ЗМЗ і намагаються узгоджувати найбільш прийнятні способи реагування на неї.

У зв'язку з терактами (починаючи з 11 вересня 2001 р.) в НАТО започатковано аналіз діяльності та робочих процедур, кульмінацією якого стало ухвалення комплексу реформ, ініціатив і  програм, які офіційно затверджені лідерами країн Альянсу під час Празького саміту в листопаді 2002р.[11]

Сьогодні існує три програми трансформації НАТО. Це Празька програма, ініційована колишнім Генеральним секретарем лордом Джорджем Робертсоном у 2002 р. і зосереджена на змінах у можливостях , місіях і структурах. Другою програмою є Норфолська програма, ініційована Генеральним секретарем НАТО Яапом де Хооп Схеффером у 2004 р. і вона зосереджена на змінах в оборонному плануванні, генеруванні військових сил та спільному фінансуванні. Третя програма – Мюнхенська – була ініційована канцлером Німеччини Герхардом Шредером у 2005 р. й зосереджена на змінах ролі НАТО як засобу реальних трансатлантичних стратегічних консультацій і прийняття рішень.

До глобальної організаційно-функціональної реформи НАТО приступила в 2002 р., необхідність трансформаційних перетворень була продиктована такими обставинами:

1) зміна характеру і спектра загроз;

2) виникнення нових завдань, пов’язаних  з урегулюванням кризових ситуацій відповідальності НАТО , а також за його межами;

3) намагання зменшити втрати на утримання громіздких військових структур НАТО;

4) політикою США, спрямованих на вирівнювання внесків союзників у оборонний сектор НАТО.

Розроблені заходи, щодо трансформації НАТО були імплементовані в рішеннях Празького саміту, який відбувся в листопаді 2002 р.. На саміті глави держав і урядів країн НАТО прийняли ряд важливих рішень до яких увійшли:

1) створення Сил реагування НАТО (СРН); 

2) переформування Стратегічних командувань;

3) започаткування роботи над програмами модернізації щодо посилення військової спроможності.

Дуже важливим рішенням було запрошення семи країн Центрально-Східної Європи до вступу в НАТО й узгодження структури штаб-квартири і процедур, необхідних для нормального функціонування Альянсу 26 країн.

Також країни-члени Альянсу погодилися створити передові за технологічним оснащенням Силами швидкого реагування, які будуть здатні швидко розгортатися і переміщатися . Відбулися серйозні зміни і в класифікації сил і військ Альянсу. нині вони розділяються за ступенем готовності до застосування, за призначенням і за підпорядкованістю коаліційним командуванням.

За ступенем готовності до застосування Об’єднані збройні сили НАТО поділяються на:

1) сили високої готовності – з готовністю до застосування до 90 діб;

2) сили зниженої готовності – з готовністю до застосування від 91 доби до 180 діб ;

3) сили тривалого розгортання  – з готовністю до застосування більше 365 діб.

За здатністю до розгортання ОЗС Альянсу поділяються на сили територіального і сили універсального застосування. До 2010 р. передбачено створення в складі сухопутного компоненту дев’яти оперативно-тактичних об єднань, сформованих на базі багатонаціональних і національних армійських корпусів та їх органів управління. Шість із них повинні перебувати у високій бойовій готовності, три – зниженій.

На Празькому саміті Альянс прийняв пропозицію США створити до 2006 р. сили першочергового за діяння чисельністю більше 20 тис. військо службовців. ці сили отримали назву Сили реагування НАТО (СРН). Ці високо мобільні формування , які складаються із сухопутного, військово-повітряного і морського компонентів. Вони призначені для вирішення широкого кола завдань, включаючи операції з боротьби з тероризмом. Як вважають експерти з безпеки, на сучасному етапі СРП є рушійною силою військової трансформації Альянсу, своєрідним «полігоном»  для випробування нових технологій, доктрин і процедур.

У Празі також була ухвалена нова Військова концепція захисту від тероризму, визначення конкретного військового потенціалу, необхідного для втілення нової місії. Також було ухвалено рішення щодо вивчення питання організації ефективної протиракетної оборони від зростаючої ракетної загрози. Ці заходи негативно сприймаються Російською Федерацією, яка виступає проти розміщення наземних елементів цієї системи , зокрема у Польщі і Чехії.

Після запровадження Празької програми країни-члени  НАТО активізували свої зусилля , прагнучи адаптувати Альянс до сучасних вик ликів і загроз  безпеці, розвитку міцних контактів у галузі безпеки та поглиблення співпраці з Росією, Україною та іншими країнами партнерами. З усіх напрямів трансформації були реалізовані такі:

1) створення сил швидкого реагування НАТО;

2) створення засобів і підрозділів хімічного, біологічного, радіологічного та ядерного захисту.;

3) оптимізація командних структур;

4) створення штабу трансформації Альянсу в Норфолку (штат Віргінія, США);

5) придбання нових технологій та озброєння.[12]

Слід зауважити, що останній пункт виконувався повільно низкою країн, що викликало на наступному саміті в Стамбулі в 2004 р. жорстку та відверту розмову. Лише Франція, Великобританія, Польща, балтійські країни, Румунія, Болгарія, Норвегія і США виконували свої зобов’язання, щодо трансформації власних збройних сил, виділяючи при цьому відповідне фінансування.

Під час Стамбульського саміту 2004 р. лідери країн Альянсу ще раз підтвердили підтримку Празьких зобов’язань щодо обороноздатності та домовилися приділяти особливу увагу питанням подолання критичних недоліків, що залишилися, й адаптувати свої можливості до майбутнього без пекового середовища.

Стамбульський саміт НАТО визначив два ключових напрямив трансформації діяльності Альянсу:

1) збільшення витрат на оборону;

2) переорієнтація оборонних засобів для покращення мобільності військових сил і розвитку та придбання сучасних засобів озброєння.

У лютому 2005 р. на засіданні у Брюсселі керівники країн-членів НАТО взяли на себе зобов’язання посилити роль НАТО як форму для стратегічних і політичних консультацій і координації між членами Альянсу й підтверджувати його функцією як важливого форуму для консультації у сфері безпеки між Європою та Північною Америкою. Ця ініціатива завершила короткий, але інтенсивний період консультацій, який був спровокований заявами федерального канцлера Німеччини Г.Шредера на Мюнхенській конференції з питань європейської політики безпеки. У заявах Г. Шредера прозвучало, те що НАТО вже не є головними місцем, де трансатлантичні партнери обговорюють і координують свою стратегію. Таким чином, висловлено позицію Німеччини щодо подій в Іраку і небажанням США використовувати НАТО як місце для обговорення та координації війни з Іраком.

Під час проведення Брюссельського саміту всі сторони погодилися з необхідністю розробки плану посилення консультацій і координації між членами Альянсу з питань безпеки та прийняття  стратегічних рішень у цій сфері, а також досягнення консенсусу щодо умов політичних дебатів. Ці рішення отримали назву «Мюнхенська програма» . Таким чином, було поставлено завдання реального консультування між європейськими країнами-членами Альянсу та США на противагу простому інформуванню.

Наступним важливим кроком у трансформації діяльності НАТО був Ризький саміт лідерів країн-членів Альянсу, на якому 29 листопада 2006 р. прийнято декларацію саміту. В Ризький декларації визначається, що принцип неподільності безпеки країн Альянсу є фундаментальним і нові загрози безпеці, поширення зброї масового знищення та засобів її доставки до цілі, а також загрози, що походять від нестабільності через існування кризи державної влади в окремих країнах, висувають на перший план ключову роль НАТО як важливого форуму консультацій із питань безпеки між союзниками у Північній Америці та Європи. У декларації підкреслюється важливість спільних дій проти цих загроз, зокрема операцій із реагування на кризи за мандатом ООН, і зумовлює необхідність проводження трансформації потенціалу та партнерських відносин НАТО.

На самі були ухвалені Комплексні політичні настанови, які забезпечують рамки та політичний напрям продовження трансформації НАТО, встановлюючи на наступні 10–15 років пріоритети з усіх аспектів потенціалу Альянсу, планування, підготовки та розвитку.

У Ризький декларації країни-члени НАТО підтвердили політику «Відкритих дверей» , яка сприяє стабільності, миру та співробітництву на європейському континенті, а також наголосили, що План дій щодо членства (ПДЧ) є ключовим етапом підготовки країн-претендентів до членства в Альянсі та, що всі демократичні європейські країни можуть бути, за рішенням Північноатлантичної ради, запрошенні до ПДЧ або до членства на будь-якому етапі, залежно від прогресу, досягнутого цими країнами на шляху до відповідності цілями Північноатлантичного договору. Альянс підтвердив свої наміри продовжувати інтенсифікований діалог із Грузією і Україною, який охоплюватиме повний спектр політичних, військових, фінансових і без пекових питань, пов’язаних із прагненням цих країн до членства, не визначаючи наперед можливих рішень Альянсу в цьому зв'язку

Сьогодні країнами-членами НАТО (країна/рік вступу) є: Албанія/2008, Бельгія/1949 р., Болгарія/2004 р., Велика Британія/1949 р., Греція/1952 р., Данія/1949 р., Естонія/2004 р., Іспанія/1982 р., Ісландія/1949 р., Італія/1949 р., Канада/1949 р., Латвія/2004 р., Литва/2004 р., Люксембург/1949 р., Нідерланди/1949 р., Німеччина/1955 р., Норвегія/1949 р., Польща/1999 р., Португалія/949 р., Румунія/1949 р., Словаччина/2004 р., Словенія/2004 р., Сполучені Штати Америки/1949 р., Туреччина/1952 р., Угорщина/1999 р., Франція/1949 р., Хорватія/2008, Чеська Республіка/1999 р. Країнами-партнерами НАТО є: Австрія, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Ірландія, Казахстан, Киргизія, Колишня Югославська Республіка Македонія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Швейцарія, Швеція. Країнами-учасниками Середземноморського діалогу: Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко, Туніс.

Кожна країна НАТО представлена у політичній штаб-квартирі в Брюсселі постійною делегацією, очолюваною послом, який представляє свій уряд у процесі проведення консультацій та ухвалення рішень в Альянсі. Найвищий політичний орган, що ухвалює рішення в НАТО, – це Північноатлантична Рада, на засіданнях якої на різних рівнях під головуванням Генерального секретаря НАТО розглядаються ключові питання. Усі рішення в рамках кожного з комітетів НАТО досягаються шляхом консенсусу. Таким чином, вислів «рішення НАТО»  є синонімом спільної волі усіх його країн-членів. Постійні збройні сили НАТО є дуже обмеженими. Коли Північноатлантична рада ухвалює рішення про проведення операції, країни-члени виділяють війська на добровільній основі. Ці підрозділи повертаються до своїх країн одразу після завершення операції. Завдання із координації та управління операціями Альянсу покладено на військову командну структуру. До складу цієї структури входять штаби та військові бази, розташовані на території різних країн-членів. Щоденна діяльність НАТО, цивільні та військові структури, а також програма інвестицій у безпеку фінансуються у рамках спільного бюджету, до якого кожна країна-член оплачує внески відповідно до узгодженого механізму розподілу витрат. Офіційними мовами НАТО є англійська та французька мови.

Таким чином із часів завершення «холодної війни»  НАТО постійно перебуває у стадії пристосування до нових геополітичних реалій, що виникають на початку ХХІ ст. Широкомасштабні завдання, які нині вирішує НАТО, потребують розуміння і підтримки з боку громадськості, як у країнах-членах, так і в країнах-партнерах, які повинні відкидати політику конфліктів та бути готовими зміцнювати безпеку, ґрунтуючись на розумінні та співпраці в інтересах усього людства. Поточна трансформація НАТО є лише частиною загального процесу, спрямованого на підвищенні рівня безпеки країн-членів Альянсу та гарантування майбутньої стабільності на євроатлантичному просторі.