Тема 5. АРХІТЕКТУРНІ СТИЛІ

5.1. Основні архітектурні стилі.

5.2. Формування архітектурних стилів в Україні.

5.1. Основні архітектурні стилі

Основні архітектурні стилі формувались в різні історичні періоди і в різних народів. Вони віддзеркалюють культурний рівень населення, його соціальні та духовні потреби і через естетичне переосмислення по різному відображаються у конструкціях та формах будівель і споруд.

Зародження архітектурних стилів відносять до часів Стародавнього Єгипту та Греції (IX-І ст. до н.е.). Так, Єгипетський ордер (в переводі із латини слово «ордер» означає порядок, устрій) базується на стояково-балочній конструкції, найважливішими елементами якої є колони з капітелями і перекриттями з карнизами [8, с.11]. Стародавньогрецькі ордери (доричний, іонічний, корінфський) виникли в результаті прагнення до раціональної і художньо досконалої композиції стояково-балочної конструкції. Вони відображають канонізований порядок розташування елементів будівлі, виконаних в певних пропорціях [8, с.23]. Окрасою будівель є колонади.

Класичний стиль стародавнього Риму (ІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.) сформувавсь в результаті подальшого розвитку стародавньогрецьких ордерів. Але на відміну від Греції тут отримали розвиток п’ять видів ордерів: тосканський, римсько-доричний, римсько-іонічний, корінфський та композитний [8, с.37]. Зародилися і отримали поширення нові тектонічні структури – ордерна аркада, стояково-арочна композиція (аркади на колонах), розкріпований ордер (стіни з виступами колон і балок над ними – пілястрами і антаблементами) [8, с.38]. Поширилась (з ІІ ст. до н.е.) нова техніка зведення монолітних стін на основі так званого римського бетону (розчин вапна і піску із щебенем).

Візантійський стиль (V– ХVІ н.е.) – архітектурний стиль країн східнохристиянського ареалу. Найбільше поширеним був тип хрестокупольного храму на плані хреста, вписаного в квадрат і оздобленого мозаїкою [10, с.122-130].

Романський стиль (Х-ХІІ ст., від лат. romanus — римський) своїм корінням входить у пізньоримську архітектуру. Провідне місце займають базиліки (будівлі з вищою і додатково освітленою середньою частиною) у тісному зв'язку з монументальним живописом, скульптурою та орнаментальним мистецтвом, яке вражає багатством і різноманітністю мотивів із своєрідним сплетінням традицій античності Візантії, Ірану й навіть Далекого Сходу [8, с.74-79; 10, с.135-136].

Готика (ХІІ-ХVІ ст., від італ. gotico — готський, з принизливим значенням «варварський») — стиль, якому характерний підкреслений вертикалізм форм, шпилясті завершення, круглі вікна (рози або розети) [8, 79-89; 10, с.137-138].

Ренесанс (ХV-ХVІІ ст., франц. renaissance від лат. renascov – відродження) – архітектурний стиль періоду Відродження – розквіту європейської культури після епохи середньовіччя до нового часу. Ознаки стилю: логіка античної ордерної системи; парадність композиції; наявність двох незалежних шарів стін – конструктивного і лицювального [8, 90-104; 10, с.138-146].

Бароко (ХVІ-ХVІІІ ст., від італ. barocco — вигадливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві і архітектурі, що є продовженням Ренесансу. Характерна пишність, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій і велика експресивність. В архітектурі панують примхливі криволінійні форми планів, сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти [8, 105-111; 10, с.147-151].

Рококо («пізнє бароко», кінцевий етап стилю бароко – 1720-1780 рр.) – проявився в опорядженні та декорі інтер’єрів з використанням дзеркал, живописних панно, різьблених та ліпних орнаментів, картушів [10, с.151].

Класицизм (кінець ХVІІ - перша половина ХІХ ст., від лат. classicus — зразковий, досконалий) – напрям і стиль, які пов’язані із відтворенням і переосмисленням ідеалів, принципів і форм античності (Стародавньої Греції та Риму). Розвиваючи естетику Ренесансу вирізнявся грандіозністю містобудівних ансамблів, монументальністю ордерних форм, їх абстрагованістю, чіткістю та суворістю композиції, урівноваженістю об’ємів, стриманістю декору [8, 111-119; 10, с.151-154].

Ампір («пізній класицизм», перша третина ХІХ ст., від фр. empire — імперія) – підкреслює урочистість та парадність архітектурних форм, яка часто переходить в помпезність [10, с.152, 154].

Романтизм (кін. ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.) характеризується зверненням до минулого, зацікавленням середньовіччям, історизмом. Залишив в архітектурі слабий слід. З часом (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.) переродився в еклектику – історизм – неоготику [10, с.154-155].

Модерн («нове мистецтво», кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. Його характерні ознаки: асиметрія планів і експресивність композиції, кривизна у віконних та дверних отворах, металевих карнизах і огородженнях, розкішність декоративної символічної орнаментики і скульптури, переважне використання нових матеріалів (залізобетону, металу, скла, кераміки, майоліки) [8, 224-229; 10, с.165].

Експресіонізм (перше 30-ліття ХХ ст.) в архітектурі виявися у пошуку незвичайного, емоційно яскравого художнього образу, що відповідає новій епосі, її індустріальному духу. Серед основних ознак – пластичність об’ємів, прагнення до сильних контрастів та світлотіньових ефектів [8, 236-238; 10, с.165, 166].

Конструктивізм і функціоналізм (перша половина ХХ ст.) відображають архітектурні форми через функціональні вимоги та технічні можливості (конструкції) із врахуванням побутових, виробничих та інших процесів, що проходять у них [10, с.172].

Постмодерн (друга половина ХХ ст.) – напрям у зарубіжній архітектурі, пов'язаний із запереченням принципів функціоналізму і конструктивізму («сучасного духу»). Йому характерні ускладнення архітектурних форм, метафоричність та символізм композиції, включення споруди в існуюче оточення [8, с.255-259;10, с.188].

Хай-тек (кін. ХХ ст., від англ. High-Tech – високі технології) – особлива лінія подолання канонів «сучасного руху». Найважливіші риси будівель цього стилю: розкриття несучих конструкцій з метою полегшення їх монтажу і демонтажу; полегшення огороджуючих поверхонь, що здешевлює будівлю; експлуатаційне маркування конструктивно-технологічних структур їх фарбуванням [10, с.188-190].

5.2. Формування архітектурних стилів в Україні.

Візантійське мистецтво, яке поєднувало в собі західну класичну (грецьку і римську) культуру і культуру Сходу, досягло в Х ст. теренів Київської Русі. Давньоруська архітектура і мистецтво прийняли візантійські канони (хрестокупольна система культових споруд, фрескові розписи). Починаючи із ХІІ ст. з’являються цибулясті куполи, підлоги – з полив’яних керамічних плиток замість мозаїчних, архітектурне мистецтво зближується з романським, посилюється вплив народних художніх традицій. В Україні відобразилися всі архітектурні стилі, що зародились в Європі [8, с.61-68; 10, с.130-135].

Особливим шляхом розвивалось бароко (ХVIIІ ст.) – сформувалась національна школа бароко, для якої характерне поєднання європейських та місцевих прийомів і форм. У композиції споруд українського бароко прослідковується прагнення до парадності, розвинутої архітектурної декоративності, розкриття внутрішнього простору. В композиції споруд значне місце займали колони, пілястри, розкріповані карнизи та пояси. Фасади оздоблювались тиньком (штукатуркою) з ліпними орнаментами і фарбувались у контрастні кольори, що надавало їм оптимістичного, мажорного колориту [10, с.147, 151].

Український модерн або українське необароко (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) мав кілька національних шкіл (Київську, Харківську, Львівську) і залишив велику архітектурну спадщину [10, с.215-220].

В радянські часи – післявоєнних відбудов і «створення матеріальної бази соціалізму» отримали розвиток такі стилі: конструктивний функціоналізм, архітектура сталінізму, радянський неофункціоналізм (строгий геометризм форм, сухувата раціональність житла, однотипність фасадів та квартир, крупнопанельне будівництво) [10, с.220-230].

Розвиток містобудування – відображає істотну частину культури людства і пов'язаний із історичним розвитком матеріальних умов життя суспільства. Перші міста виникли в епоху рабовласницького ладу (древній Єгипет, Дворіччя – понад ХХ віків до н.е.) [10, с.16-43]. Вже в ті часи міста формувались за їх провідним значенням: храмові міста, столиці, торгові міста, оборонні укріпленні пункти (міста-фортеці). Древньогрецькі міста [8, с.30-32] вирізнялись регулярними планами – чітким поділом на громадські (акрополі, торгові площі-агори, театри, стадіони) та приватні сектори. Їх благоустрій досягнув високого рівня. Головні вулиці мали тротуари і мостові проїзні частини, вимощені камінням. До водорозбірних фонтанів по керамічних і свинцевих трубах подавалась вода. Міста мали і каналізацію – стічні канали, вимощені камінням і перекриті кам’яними плитами.

Регулярні плани міст древньої Греції отримали розвиток у римському містобудуванні, яке набуло найбільшого розквіту у І і ІІ ст. н.е. [8, с.34-43; 10, с.45-46]. Засновано багато міст у завойованих провінціях. Римські міста поділялись на ремесло-торгові, адміністративно-культурного призначення, військові табори та інші. Їх громадським центром були форуми – великі майдани, які влаштовували на перетині головних вулиць.

Міста середньовічної Європи (V-ХV ст. н.е.) формувались переважно на основі древніх римських укріплених військових таборів, були невеликими (20..25 тис. мешканців) і тісними [10, с.44-53]. Вони мали кріпосні стіни, обнесені ровами з водою, прямокутні квартали, центральні площі [8, с.88-89]. В подальшому міста розвивались кільцеподібно навколо стін - Лондоніум (Лондон), Лютеція (Париж) та ін. Радіально-кільцева планувальна система була визнана в епоху Відродження і отримала у ХVІ ст. геометрично правильну інтерпретацію [10, с.54-73].

Міста капіталістичного періоду (ХVІІІ-ХІХ ст.) формувались як промислові, залізничні та портові центри. Розростались і старі міста, околиці яких захопили промислові підприємства. Тому вони вимушені були ущільнюватись і рости вгору та в підземний простір [10, с.74-81]. Проблеми просторової організації, транспортного сполучення, екології на зламі ХІХ-ХХ ст. спонукали до зародження і розвитку нових містобудівельних концепцій – «лінійного міста», районного планування, «компактного міста», «організованої» децентралізації та ін. [10, с.81-99].

Сучасні міста мають функціональне зонування (поділ території міста на зони – сельбищну, промислову, зовнішнього транспорту, рекреаційну тощо), чітку планувальну структуру, що фіксується транспортною інфраструктурою, та просторову організацію [9; 10; 18].

Розвиток будівельних матеріалів і конструкцій. Функціональна придатність та зовнішній вид(вигляд) будівель і споруд визначаються не тільки конструктивними рішеннями чи архітектурними стилями, але й, в значній мірі, будівельними матеріалами, із яких зводять ці об’єкти. З стародавніх часів і до сьогодення застосовують природні матеріали – дерево, камінь (бутовий і тесаний), глину, пісок тощо. Ще з часів Стародавнього Єгипту застосовують вапняно-піщану суміш та цеглу-сирець. Римляни винайшли так званий римський бетон – розчин вапна і піску із щебенем. З гідравлічними добавками із вулканічного піску (пуццолана) бетон ставав водонепроникним і міцним. Це дало нову технологію зведення монолітних стін. Інтенсивний розвиток техніки і науки в індустріальний період в ХІХ ст. дав нові будівельні матеріали – цемент, бетон і залізобетон. Все більшого поширення набувають металеві конструкції із чавуну, сталі, алюмінію, титану тощо (Ейфелева башта і галерея машин в Парижі, Кришталевий палац в Лондоні). У будівництві споруд застосовують збірні залізобетонні елементи – балки, ригелі, рами, ферми, панелі. В ХХ ст. починають зводити об’ємні споруди з тонкостінних оболонок із залізобетону, металу і скла.