Тема 3. Міжнародна
міграція робочої сили
1.1. Теоретичні засади
процесів міжнародної міграції робочої сили
1.2. Аналіз сучасного стану процесів міжнародної міграції
робочої сили
1.3. Регулювання процесів міжнародної міграції робочої
сили: шляхи оптимізації
1.1. Теоретичні засади
процесів міжнародної міграції робочої сили
Міжнародна
міграція робочої сили є однією із форм міжнародних економічних відносин, яка
набирає масштабу прямопропорційно із розвитком процесів глобалізації.
Економічною основою міжнародної міграції є відчуження безпосередніх виробників
від засобів виробництва, взаємопов’язаність країн та нерівномірність їх
соціально-економічного розвитку. Сьогодні можна говорити про сформований
міжнародний ринок праці, на якому кожна держава займає певну нішу, формуючи
попит та пропозицію робочої сили на ньому. Сприятлива кон’юнктура такого ринку
визначається ефективним поєднанням засобів державного, міжнародного
регулювання, а також ринкової саморегуляції. Наше дослідження покликане поглибити
науково-методологічні доробки у сфері міжнародної трудової міграції в аспекті
регулювання даного процесу.
Розглянемо
теоретичні основи процесу міжнародної міграції робочої сили як однієї з форм
міжнародних економічних відносин.
Міграція робочої сили (лат. labor force migration) – означає переміщення, переселення
працездатного населення з одних держав в інші терміном більше ніж на рік,
викликане причинами економічного та іншого характеру.
При
дослідженні процесів міжнародної міграції робочої сили актуальними є також
наступні поняття:[1]
·
Імміграція (від лат. imigrate - вселятися) – це
в’їзд іноземців на тривале чи постійне місце проживання або повернення на батьківщину
людей, які були змушені її залишити.
·
Еміграція (від лат.еmigrare - виселятися) – виїзд громадян в іншу
країну на постійне або довготривале тимчасове проживання.
·
Міграційне сальдо (net migration) – різниця еміграції з
країни та імміграції в країну.
·
«Витік мізків» («brain drain») – міжнародна
міграція висококваліфікованих кадрів.
·
Рееміграція – це виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення
емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.
У залежності від
терміну переміщення міграція розподіляється на такі види:
· постійна міграція – характеризується тим, що населення назавжди
покидає свою країну і переселяється на постійне місце проживання до іншої
країни;
· тимчасова міграція – передбачає повернення мігрантів на батьківщину
після закінчення певного строку;
· сезонна – щорічна еміграція на певний період з
подальшим поверненням на батьківщину (характерна для сусідніх країн на період
сезонних робіт);
· маятникова – короткострокові періодичні (щорічні,
щомісячні, щотижневі) поїздки до місця роботи за межі країни (характерні
більшою мірою для прикордонних територій сусідніх країн).
В науковій літературі
виділяють п’ять категорій мігрантів:
1) іммігранти, легально допущені в країну;
2) робітники-мігранти за контрактом;
3) нелегальні іммігранти;
4) особи, що просять політичного або економічного притулку;
5) біженці.
Український тлумачний
словник дає визначення поняття біженці - 1) люди, що залишають місце свого проживання під час війни або стихійного лиха; 2)
люди, які внаслідок обґрунтованих побоювань
стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності тощо залишають
місце свого проживання.
Часто виникають
непорозуміння щодо розрізнення біженців та економічних і нелегальних мігрантів,
що призводить до невірних висновків та ксенофобської реакції. Біженці покидають
свою країну через загрозу переслідувань і не можуть безпечно повернутися додому
в існуючій ситуації. Економічний мігрант, зазвичай, залишає батьківщину
добровільно в пошуках кращого життя. Якщо він або вона забажають повернутися
додому, то зможуть скористатися захистом свого уряду.[2]
Міжнародна міграція є найскладнішим
для дослідження демоекономічним процесом. Його складність як об’єкта наукового пізнання
зумовлена такими особливостями: небіологічною сутністю міграції: якщо
народжуваність і смертність передбачають фізіологічні й соціально-економічні
компоненти, і навіть в основі трудової активності лежить потяг до задоволення потреб, насамперед, біологічних потреб організму, то фізіологічна потреба до
зміни місця проживання у людини відсутня; багатократністю переміщень, що можуть
здійснюватись індивідом протягом життя: народження та смерть є одиничними
подіями, шлюби й розлучення також відбуваються нечасто, а місце проживання
окремі особи змінюють за своє життя кілька десятків разів; специфікою міграцій
як міжтериторіального процесу: якщо природне відтворення й соціальний рух
являють собою саморозвиток окремо взятого населення, то міграція є проявом взаємовпливу
двох територіально відокремлених географічних спільностей людей, адже кожний
акт виїзду з одного регоіну спричиняє вселення в інший, при цьому прибулі
вносять в нову спільність риси демографічної поведінки і трудоактивних
настанов, що поширені серед населення попереднього місця проживання;
тристадійністю міграційного процесу: міграція як єдність і взаємодія трьох
стадій – потенційної міграції, власне переселення та адаптації мігрантів на
новому місці; широким набором чинників (часто взаємозалежних), під дією яких
формуються напрямки й масштаби міграційних процесів, і практичною неможливістю
розмежувати їх вплив; селективним характером міграційних процесів – підвищений
ступінь участі в міграційному русі притаманний молодим, добре освіченим особам,
які не перебувають у шлюбі, мають кращий стан здоров’я, певні особливості
характеру (ініціативність, сміливість); різноманітністю взаємопов’язаних типів,
видів і форм міграційних переміщень; проблематичністю обліку міграцій й
отримання достовірної та вичерпної інформації щодо даного компонента
демоекономічного розвитку, що значною мірою є наслідком вищевказаних
особливостей.[3]
Міграція населення є складним суспільним феноменом, що
вивчається багатьма науками, зокрема історією, правознавством, економікою, демографією,
географією, соціологією тощо. Кожна з дисциплін при аналізі міграційних
переміщень населення обирає свій предмет, завдання та інструментарій
дослідження. Теоретичні підходи, сформульовані в межах окремих дисциплін не
суперечать один одному, а є взаємодоповнюючими, вони вивчають міграційну
дійсність на різних рівнях, а в основу аналізу покладають різні чинники.
В
силу багатогранності процесів міжнародної міграції робочої сили існує велика
кількість теорій, що пояснюють природу даного явища. Розглянемо деякі з них,
щоб з’ясувати які фактори сприяють розвитку процесів міжнародної міграції
трудових ресурсів та мають домінуючий вплив при прийнятті рішення індивідумом
мігрувати.
Міграційна модель
відомого американського економіста Міхаеля Тодаро (Michael Todaro,
Internal Migration in Developing Countries: A Review of Theory,
Evidence, Methodology and Research Priorities (Geneva: International Labor Organization, 1976)) передбачає, що
міграція населення обумовлюється не стільки фактичними відмінностями в рівнях
оплати праці, скільки суб’єктивними очікуваннями мігрантів щодо цих
відмінностей. Потенційні мігранти зважуються на переїзд
тоді, коли, на їхню думку, ймовірні доходи на новому місці будуть вищими за
середній рівень доходів вдома. Отже, на переконання західного науковця,
головною причиною міграції є міркування економічної
доцільності, перш за все, фінансової,
яка співвідноситься з можливими витратами при переїзді. Крім того, у
відповідності до міграційної моделі Тодаро важливу роль у процесі прийняття
рішення про від’їзд відіграє психологічна мотивація особи.[4]
В свою чергу, західний
науковець Д.
Бертрам (Bartram D.
International Labor Migration: Foreign Workers and Public Policy / D. Bartram –
New York: Palgrave Macmillan, 2005. – 199 p.) переконаний,
що економічні та демографічні фактори, які сприяють активізації глобалізаційних
процесів, є другорядними, а головними для пояснення явища трудової міграції є політичні, котрі на думку дослідника
і визначають природу міграційних
потоків. Головні положення теорії політичного впливу зводяться до наступного:
-державна політика щодо регулювання міграції
робочої сили є визначальною для
активізації міграційних процесів;
-міжнародна трудова міграція залежить від структури економіки конкретної
держави та політичних подій, що в ній відбуваються;
-окремі
політичні сили країни можуть виступати ініціаторами формування міжнародного
руху робочої сили, оскільки внаслідок його реалізації вони отримують певні
вигоди.
Особливе місце серед міграційних теорій
посідає теорія людського капіталу, розробниками якої були американські економісти
Теодор Шульц та Гаррі Беккер («Людський капітал, фертильність і економічне
зростання» 1990 р.). Проте, активне застосування даної теорії до аналізу
міграційних процесів розпочалося з робіт Ларі С’яастада. Так, дослідники
вважають, що намір індивіда мігрувати визначається не лише його бажанням, але й
ресурсним потенціалом: вроджені здібності, таланти, накопичені знання,
вміння, навички, досвід, кваліфікація, фізичне та психічне здоров’я тощо.
Мігранти володіють більшим людським потенціалом, ніж ті, що не мігрують.
Розроблена у 1980-1990 роках нова економічна теорія міграції
являє собою своєрідне поєднання мікро- та макроекономічного аналізу
особливостей розвитку міжнародної трудової міграції. Розробкою даної теорії
займалися О. Старк, Е. Тейлор (Stark O. The migration of Labour. – Oxford:
Blackwell, 1991), які переконані, що на мікрорівні рішення про
міграцію приймаються не окремими особами, а колективно на рівні
домогосподарства. Завдяки міграції домогосподарства
прагнуть не лише максимізувати свій дохід, пов’язаний з надходженням грошових
переказів з-за кордону, але й убезпечити себе від ризиків недосконалої
структури ринку праці в країні-донорі. Більше того, бажання мінімізувати потенційні ризики для домогосподарства може
виявитися сильнішим стимулом для виїзду окремих його членів в іншу країну, ніж
існуюча різниця в оплаті праці. Нова економічна теорія міграції передбачає
також, що трудові мігранти можуть зважитися на переїзд за кордон не тільки
задля безпосереднього покращення свого матеріального становища, але й для підвищення соціального статусу в
суспільстві, коли завдяки трудовим мігрантам зростає дохід відносно інших
домогосподарств.[5]
Теорія міграційних мереж
Дугласа Мессі (D. S. Massey, Social structure, household strategies, and the cumulative causation of migration, Population Index, 56(1), 1990, p. 3–26) базується на
явищі, що отримало назву «співтовариство мігрантів», яке охоплює колишніх,
теперішніх та потенційних мігрантів, що проживають в обох країнах, родичів,
товаришів, земляків. Наявність сталих
мережних зв’язків забезпечує самовідтворення міграційних процесів. Як
наслідок, міграційні потоки набувають внутрішньої інерції, що дозволяє
відповідним суспільствам чинити спротив обмежувальній міграційній політиці.
Американський демограф Е. Лі в 1966 році
опублікував роботу (Lee E. S. A Theory of Migration // Demography. – 1966. – No 3 (1)) , в якій представив
гравітаційну модель обгрунтування факторів міграції, що отримала назву Pull-Push factors (притягуючі та відштовхуючі
фактори міграції). Автор стверджує,
що інтенсивність міграції залежить від привабливості країни, наявності
перешкод, відстані між країнами – чинниками, що забезпечують тяжіння
іммігрантів до цих країн. Активність еміграції визначається факторами, що
стимулюють потенційних мігрантів до пошуку місць працевлаштування в інших країнах,
з урахуванням суб’єктивного сприйняття цих чинників потенційними мігрантами.
Спираючись на сказане
вище та на відповідні результати досліджень в галузі психології та менеджменту
приходимо до висновку, що фактори мотивації міжнародної міграції перегукуються
з такими, що спонукають людину до праці і детермінуються мотиваційними теоріями
менеджменту.
Так, для систематизації
та роз’яснення факторів розвитку процесів міжнародної міграції робочої сили
пропонуємо застосувати теорію потреб «ERG» американського вченого
Клейтона Альдерфера. Назва теорії являє собою абревіатуру від англійських слів Existence, Relatedness, Growth, що перекладається як Існування,
Відносини, Зростання. Автор зробив спробу уточнити і творчо розвинути
теорію ієрархії потреб Абрахама Маслоу, відзначаючи у ній недостатню, на його
погляд, чіткість розрізнення деяких груп потреб, а тому виділив не п’ять, а три класи (групи) потреб.
У своїх дослідженнях ми звертаємось до теорії потреб К. Альдерфера, який
на відміну
від А. Маслоу, допускав мотивуючу дію потреб не лише при русі знизу вгору,
тобто при переході від нижчої потреби до вищої, але й навпаки, тобто такий
вплив може йти в обох напрямках. Таким чином, пропонуємо виділити три наступних
групи потреб у міжнародній міграції робочої сили:
1. Потреби
існування, тобто індивідуум приймає рішення мігрувати закордон у пошуках
вищої заробітної плати, щоб якісніше та швидше задовільнити свої побутові та
житлові потреби. До таких потреб, на нашу думку слід віднести: купівля житла,
ремонт, купівля автомобіля, кошти для оплати освіти дітей, стартовий капітал
для започаткування бізнесу тощо. Як бачимо, перелічені потреби є досить
масштабними у матеріальному плані, це пояснюється тим, що міграція сама по собі
передбачає великі затрати, які не повинні перевищувати вигоди, а навпаки
повинні повністю компенсуватися за рахунок задоволення саме дороговартісної
потреби, яка не може бути задоволена при існуючому рівні оплати праці на
батьківщині, або заощадження коштів на задоволення такої вдома займе значно
більше часу.
2. Соціальні
потреби, включаючи потреби спілкування, групової приналежності і поваги
з боку інших, тобто індивідуум приймає рішення про міграцію з метою долучитися
до певної соціальної групи закордоном, що сформувалася там за національною,
релігійною, культурною, професійною або іншими ознаками. В даному випадку мова
йде про довготривалу міграцію зі зміною постійного місця проживання, адже може
передбачати об’єднання родин закордоном. Мігранти з домінуючими соціальними
потребами формують етнічну діаспору в зарубіжних країнах, яка може набирати
ваги та впливу на міграційну політику приймаючої країни. Рівень заробітної
плати для таких мігрантів розглядається у взаємозв’язку з рівнем життя вцілому,
який очікувано підвищується в результаті міграції.
3. Потреби
особистісного зростання, або самореалізації, тобто в даному
випадку індивідуум приймає рішення про міграцію, якщо не має змоги на
батьківщині на належному для нього рівні задовільнити потребу у професійному
розвитку, кар’єрному зростанні. В даному випадку мова йде про «витік мізків»,
що має місце через низький рівень фінансування науково-освітньої галузі
економіки країн-донорів, недосконалість матеріально-технічної бази дослідних
станцій, активну вербувальну діяльність транснаціональних корпорацій тощо.
Заробітна плата для таких мігрантів повинна співпадати з їх оцінкою своїх
знань, умінь та навичок у певній сфері. Крім того, важливу роль тут відіграє
рівень соціального забезпечення, адже такі мігранти працюють легально.
На нашу думку,
детермінація потреб, як мотивів міжнародної міграції робочої сили дає
можливість спрогнозувати подальшу поведінку мігрантів, оцінити їх ймовірний
вплив на ринок праці приймаючих країн, наслідки від виїзду таких мігрантів з
країн походження, а отже підібрати ефективні інструменти для регулювання таких
міграційних потоків.
Зміна параметрів на
ринку праці, які кількісно чи якісно характеризують один з факторів виробництва
– робочу силу, закономірно відображається на макроекономічній ситуації в країні
в цілому. Розглянемо економічні ефекти міжнародної трудової міграції для
економіки країн-донорів та -реципієнтів робочої сили без врахування ймовірної
дії інших факторів, що стане основою при підборі дієвих інструментів для
регулювання міжнародних міграційних процесів.
Характер економічних
ефектів міжнародної міграції можна прослідкувати на рисунку 1., де графічно
зображено країна 1 донор, яка має низьку
середню реальну заробітну плату P та трудові ресурси OC,
а інша країна 2 реципієнт – високу середню реальну заробітну плату P'
та трудові ресурси OC'.
Прямі D1 та D2
показують попит на робочу силу відповідно у країні 1 та країні 2. Оскільки
середня реальна заробітна плата у двох країнах різна і обмеження на вільне
міжнародне переміщення робочої сили в них відсутні, робітники з країни 1 будуть
емігрувати в країну 2 доти, поки заробітна плата в обох країнах не встановиться
на однаковому рівні Рm. Кількість робітників-емігрантів із країни 1 в
країну 2 у такому випадку буде дорівнювати FC.
Еміграція робочої сили
із країни 1 буде мати такі наслідки для її економіки:
1) середній рівень
реальної заробітної плати зросте з Р до Рm;
2) обсяг національного
продукту (сума граничного продукту, створеного робочою силою у грошовому
виразі) зменшиться з ОАВС до OADF;
3) загальний фонд
заробітної плати (ставки заробітної плати, помножені на кількість працівників)
зміниться з ОРВС до OPmDF;
4) дохід бізнесу
(підприємців), який дорівнює різниці обсягу національного продукту та
загального фонду заробітної плати, зменшиться з РАВ до PmAD.
Рис. 1. Економічні ефекти
міжнародної міграції робочої сили[6]
Імміграція робочої сили
у країну 2 буде мати такі наслідки для її економіки:
1) середній рівень
реальної заробітної плати впаде з Р' до Р ;
2) обсяг національного продукту
збільшиться з О'А'В'С до O'A'D'F';
3) загальний фонд
заробітної плати зміниться з О'Р'В'С до O'PmD'F;
4) дохід бізнесу
(підприємців) збільшиться з Р'А'В' до Р A'D'.
З погляду усього світу
(обох країн) міжнародна міграція робочої сили з країни 1 до країни 2 призведе
до зростання реального обсягу національного продукту у всьому світі з (ОАВС +
О'А'В'С) до (OADF + O'A'D'F'), тому що приріст
національного продукту C'B'D'F' у країні 2 перевищує
втрати національного продукту FDBC у країні 1. Отже,
можна зробити висновок: усунення законодавчих бар’єрів для міжнародного руху
робочої сили збільшує економічну ефективність у всьому світі. Увесь світ виграє завдяки тому, що люди можуть вільно переїхати до тієї
країни, де вони зможуть зробити вагоміший внесок у світове виробництво.
Міжнародна міграція дає змогу виробляти більший обсяг національного продукту з
тим самим обсягом ресурсів.
Таким
чином, поєднання класичних економічних ефектів міжнародної міграції робочої
сили з врахуванням впливу факторів розвитку процесів міжнародної трудової
міграції, які ми класифікували у три групи потреб у міжнародній міграції
робочої сили дозволить дати адекватну оцінку існуючим тенденціям на
міжнародному ринку праці, що ляже в основу пошуку шляхів оптимізації процесів
регулювання міжнародної трудової міграції.
1.2.
Аналіз сучасного стану процесів міжнародної міграції робочої сили
У сучасному
глобалізованому світі, що характеризується тісним взаємопереплетенням міждержавних
зв’язків міжнародна міграція робочої сили стала реальністю що стосується майже
всіх куточків земної кулі. Сучасний транспорт зробив переміщення людей
простішим, дешевшим і швидшим. У той же час конфлікти, бідність, нерівність і
відсутність гідних робочих місць є причинами, які змушують людей залишати свої
будинки в пошуках кращого майбутнього для них
та їхніх сімей.
Таблиця 1
Регіони світу
міжнародної імміграції[7]
|
Регіон |
Кількість міжнародних
мігрантів, млн. |
Частка міжнародних мігрантів у загальній
чисельності населення, % |
||
|
2000 р. |
2015 р. |
2000 р. |
2015 р. |
|
|
Світ вцілому |
172,703 |
243,700 |
3 |
3 |
|
Європа |
56,272 |
76,146 |
8 |
10 |
|
Азія |
49,341 |
75,081 |
1 |
2 |
|
Африка |
14,800 |
20,650 |
2 |
2 |
|
Латинська
Америка і Карибський басейн |
6,578 |
9,234 |
1 |
1 |
|
Північна
Америка |
40,352 |
54,489 |
13 |
15 |
|
Океанія |
5,360 |
8,101 |
17 |
21 |
За наявності відповідної політики підтримки міграція може
сприяти стійкому економічному зростанню і розвитку як країн походження
мігрантів, так і приймаючих їх країн. В 2014 р. мігранти з країн, що розвиваються
відправили додому 436 млрд. дол. США, що на 4,4 % більше в порівнянні з 2013 роком. У країнах
призначення мігранти часто вирішують проблему гострої нестачі робочої сили,
створюють робочі місця стаючи підприємцями і роблять свій вклад у розвиток
громади у вигляді податків та внесків до фондів соціального страхування. Мігранти, як
найбільш динамічні члени суспільства можуть також створювати
різноманітні новаторства в науці, медицині,
технологіях, сприяти культурній
різноманітності.
Статистичні дослідження
показують, що кількість міжнародних мігрантів у світі невпинно зростає і за
останні 15 років досягла цифри 244 млн. у 2015 році, тобто зросла з 222 млн. у
2010 році і з 173 млн. у 2000 році.
Як бачимо з таблиці 1,
близько двох третіх міжнародних мігрантів живуть у Європі (76 млн.) чи в Азії
(75 млн.). Північна Америка дала прихисток 54 млн. мігрантів, Африка – 21 млн.,
Латинська Америка – 9 млн. та Океанія – 8 млн. Регіони імміграції включають у
себе найбільш розвиненені у соціально-економічному плані країни.
Таблиця 2
20 країн, що прийняли
найбільшу кількість міжнародних мігрантів у 2000 та 2015 роках [8]
|
Країна |
Кількість міжнародних мігрантів в 2000
році, млн. |
Країна |
Кількість міжнародних мігрантів в 2015
році, млн. |
|
США |
35 |
США |
47 |
|
Росія |
12 |
Німеччина |
12 |
|
Німеччина |
9 |
Росія |
12 |
|
Індія |
6 |
Саудівська Аравія |
10 |
|
Франція |
6 |
Великобританія |
9 |
|
Україна |
6 |
ОАЕ |
8 |
|
Канада |
6 |
Канада |
8 |
|
Саудівська Аравія |
5 |
Франція |
8 |
|
Великобританія |
5 |
Австралія |
7 |
|
Австралія |
4 |
Іспанія |
6 |
|
Пакистан |
4 |
Італія |
6 |
|
Казахстан |
3 |
Індія |
5 |
|
Іран |
3 |
Україна |
5 |
|
Китай |
3 |
Тайланд |
4 |
|
ОАЕ |
2 |
Пакистан |
4 |
|
Італія |
2 |
Казахстан |
4 |
|
Кот’Дівуар |
2 |
ПАР |
3 |
|
Грузія |
2 |
Грузія |
3 |
|
Ізраїль |
2 |
Туреччина |
3 |
|
Японія |
2 |
Кувейт |
3 |
Більшість мігрантів в
світі зосереджено в декількох країнах. У 2015 році 67 % всіх міжнародних мігрантів
в світі жили всього в двадцяти країнах. Найбільша їх кількість проживала в
Сполучених Штатах Америки: 47 млн. (19 %), Німеччині і Російській Федерації –
близько 12 млн., в Саудівській Аравії – 10 млн., Великобританії та Північній
Ірландії – 9 млн., Об’єднаних Арабських Еміратах – 8 млн. Так, з двадцяти
найпопулярніших напрямків міжнародної міграції робочої сили дев’ять прямують до Азії, сім – до Європи, два – до ПівнічноїАмерики, і по
одному в Африку і Океанію. Дану статистику наведено в таблиці 2.
Хоча значна кількість
міжнародних мігрантів у всьому світі живуть у країнах з високим рівнем доходу,
більшість з них походять з країн із середнім рівнем доходу. Так, у 2015 році 157 млн. міжнародних
мігрантів народилися в країнах середнього рівня розвитку, що складає майже 65 %
всіх мігрантів, натомість мігранти з високорозвинених країн-членів ОЕСР (Організація економічного співробітництва та
розвитку, англ. Organisation for Economic Cooperation and Development (OECD)) складають
17%, з високорозвинених країн не членів ОЕСР – 8% і з країн низького рівня розвитку
– 10%. У період з 2000 по 2015 рік кількість мігрантів, що походять з країн
середнього рівня розвитку збільшилась в значно більшій мірі, ніж в будь-якій
іншій групі країн за рівнем соціально-економічного розвитку, що слідує з
рисунка 1.
Рис. 1. Чисельність міжнародних мігрантів по країнах походження,
згрупованих за рівнем соціально-економічного розвитку, млн.[9]
Інтенсифікація міжнародної міграції, що є наслідком і, водночас,
рушійною силою глобалізації, повною мірою спостерігається на Європейському
континенті. З 232 млн. землян,
або 3 % світового населення, які проживають не в тих країнах, де народилися,
тобто є мігрантами, більшість перебуває в Європі – 72,4 млн. Їхня чисельність
постійно зростає (2010 р. – 69,2 млн).[10] Населення континенту урізноманітнюється і за цим показником стає подібним
до населення традиційних іммігрантських країн, таких як США, Канада, Австралія. Динаміка чисельності
міжнародних мігрантів в країнах Європи продемонстрована в таблиці 3.
Таблиця 3
Чисельність міжнародних мігрантів у країнах Європи[11]
|
Регіон, країна |
Кількість міжнародних
мігрантів, млн |
Частка міжнародних
мігрантів у загальній чисельності населення, % |
Регіон, країна |
Кількість міжнародних
мігрантів, млн |
Частка міжнародних
мігрантів у загальній чисельності населення, % |
||||
|
2000 р. |
2015 р. |
2000 р |
2015 р. |
2000 р |
2015 р. |
2000 р |
2015 р |
||
|
Європа вцілому |
56,271 |
76,146 |
8 |
10 |
Польща |
0,8 |
0,6 |
2 |
2 |
|
Країни ЄС |
33,19 |
53,19 |
6 |
10 |
Словенія |
0,1 |
0,2 |
9 |
11 |
|
Бельгія |
0,8 |
1,4 |
8 |
12 |
Естонія |
0,25 |
0,2 |
18 |
15 |
|
Італія |
2,1 |
5,8 |
4 |
10 |
Чехія |
0,2 |
0,4 |
2 |
4 |
|
Люксембург |
0,1 |
0,2 |
32 |
44 |
Румунія |
0,1 |
0,2 |
1 |
1 |
|
Німеччина |
8,9 |
12,0 |
11 |
15 |
Болгарія |
0,04 |
0,1 |
1 |
1 |
|
Франція |
6,2 |
7,8 |
11 |
12 |
Хорватія |
0,5 |
0,5 |
13 |
14 |
|
Нідерланди |
1,5 |
1,9 |
10 |
12 |
Інші країни |
9,7 |
10,2 |
10 |
11 |
|
Великобританія |
4,7 |
8,5 |
8 |
13 |
Швейцарія |
1,5 |
2,4 |
22 |
29 |
|
Ірландія |
0,3 |
0,7 |
9 |
11 |
Монако |
0,02 |
0,02 |
68 |
56 |
|
Данія |
0,3 |
0,5 |
7 |
10 |
Норвегія |
0,3 |
0,7 |
7 |
14 |
|
Греція |
1,1 |
1,2 |
10 |
11 |
Ісландія |
0,01 |
0,03 |
6 |
11 |
|
Португалія |
0,6 |
0,8 |
6 |
8 |
Ліхтенштейн |
0,01 |
0,02 |
47 |
63 |
|
Іспанія |
1,6 |
5,8 |
4 |
13 |
Андорра |
0,04 |
0,04 |
64 |
60 |
|
Швеція |
1,0 |
1,6 |
11 |
17 |
Сан-Маріно |
0,004 |
0,004 |
15 |
15 |
|
Австрія |
0,9 |
1,5 |
12 |
17 |
Україна |
5,52 |
4,83 |
11 |
11 |
|
Фінляндія |
0,1 |
0,3 |
3 |
6 |
Молдова |
0,2 |
0,1 |
6 |
4 |
|
Кіпр |
0,08 |
0,2 |
8 |
17 |
Боснія і Герцеговина |
0,08 |
0,03 |
2 |
1 |
|
Мальта |
0,02 |
0,04 |
6 |
10 |
Албанія |
0,07 |
0,05 |
2 |
2 |
|
Угорщина |
0,3 |
0,45 |
3 |
5 |
Сербія |
0,8 |
0,8 |
9 |
9 |
|
Литва |
0,2 |
0,1 |
6 |
5 |
Чорногорія |
|
0,08 |
|
13 |
|
Латвія |
0,4 |
0,2 |
18 |
13 |
Білорусія |
1,12 |
1,08 |
11 |
11 |
За цих умов така важлива складова інтеграційних процесів як
пересування людей, поряд із вільним рухом товарів та капіталів, є предметом
спільних політичних рішень Європейського Союзу. Вони стосуються як ситуації
всередині Співтовариства, так і його міграційних відносин із третіми країнами.
Для України міграційна політика
об’єднаної Європи становить подвійний інтерес. По-перше, ЄС є важливим
партнером нашої держави з обміну населенням, куди спрямовується численний
міграційний потік. На території Євросоюзу, передовсім у сусідніх країнах, а
також в країнах Південної Європи, працюють, навчаються, проживають численні
українці. Наприклад, за офіційними даними країн перебування, в Німеччині 153,4
тис. вихідців з України[12], в Італії громадян України налічувалося в 2013 р. 192,3 тис.,
в Чехії – 107,7 тис., Іспанії 84 тис., Португалії
44 тис.[13] У доповіді Єврокомісії щодо міграції 2012 року було вказано, що українці
за кількістю вперше отриманих дозволів на перебування в країнах Євросоюзу
вийшли на перше місце: їм було оформлено впродовж року 204 тис. дозволів. Україна обійшла за цим показником країни, звідки
традиційно прибували до Європи численні мігранти, а саме США, Індію, Китай та
Марокко.[14] До цього варто додати, що статистика країн призначення щодо іммігрантів-українців
не є вичерпною,
адже нею охоплено лише легально перебуваючих за кордоном.
Проте не секрет, що певна частина українських мігрантів залишалися в країнах
призначення після завершення чинності віз, працювали без офіційно оформлених
дозволів, тобто реальна присутність українців в Європі є суттєво більшою. Тому
регуляторні заходи, що визначають становище іммігрантів в ЄС, їхні права та
обов’язки, доступ до ринку праці, умови навчання, як і санкції проти
нелегальної міграції, напряму зачіпають інтереси багатьох співвітчизників.
Небайдужі вони і для суспільства в цілому. Адже міграційний режим, що
запроваджений в такому привабливому для іммігрантів і географічно близькому до
України регіоні як Євросоюз, значно впливає на динаміку та склад транскордонних
переміщень населення. Іншими словами, від міграційної політики ЄС багато в чому
залежить, чи втрачатиме Україна робочу силу, чи відбуватиметься
«витік мізків», чи, навпаки, мігранти повертатимуться на батьківщину, збагачені
новими знаннями та досвідом та ще й привозитимуть з собою зароблені за кордоном
кошти. [15]
Масштабність
трудової міграції українців напряму пов’язана з економічним становищем країни.
ВВП на душу населення з урахуванням купівельної спроможності в Україні, за
даними Світового банку, суттєво поступається країнам призначення українських
працівників. У 2013 р. цей показник в Україні був меншим, ніж в Італії, Іспанії
в 4 рази, в Чехії – в 3 рази, в Росії, Польщі – більш, ніж в 2,5 рази.
У
2014 р. економічна ситуація внаслідок війни та зовнішньої агресії значно
погіршилася, стагнація переросла в глибоку кризу. Промислове виробництво за
підсумками року скоротилося на 10,7%. Реальний ВВП у 2015 році скоротився на 9,9%
порівняно з 2014 роком, тоді як роком раніше падіння становило 6,6%.[16]
Стан економіки закономірно
позначився на добробуті населення. Хоча номінальна середня заробітна плата в 2014 р.
зростала, проте інфляція, яка сягнула майже 25% і в 2015 р. продовжувала рости, призвела
до її реального падіння. Середня реальна зарплата в грудні 2014 р. становила лише 86,6%
від рівня грудня 2013 р. Купівельна можливість падає: попри зростання
номінальної зарплати в 2015 р. з 3 480 грн. до 4 195 грн. індекс реальної
зарплати становив 79,8%.[17] Середньомісячна зарплата в доларовому еквіваленті становила 192 дол. США
(на 100 дол. менше, ніж у 2014 р.). Прожитковий
мінімум на працездатну особу з 1 травня 2016 р. становить 1 450 грн. – 58 дол.
США.[18] Прожити на такі гроші практично неможливо. Реформи ж, які проводить уряд
України, є надто повільними та виявляються неефективними.
Відбулося
стрімке подорожчання комунальних послуг,
вартості проїзду на транспорт, ліки, продукти харчування. У
контексті трудової міграції більш ніж красномовним виглядає порівняння
української зарплатні із заробітками в країнах призначення
працівників-мігрантів. Так, середня зарплата в Україні, що
ледь перевищує 100 євро, є майже у 20 разів меншою, ніж в
Італії, в 6 разів меншою, ніж у Польщі, майже в 4 рази
– ніж в Росії.
Рівень
безробіття (за методологією МОП) збільшився з 7,3% в 2013р. до 9,3% в 2014 р.
Причому рівень безробіття молоді до 24 років сягнув 23%. Зростає й такий
показник як рівень зареєстрованого безробіття: на 1 березня 2015 р. на обліку у
Державній службі зайнятості перебували 521,3 тис. громадян,
тоді як середньорічний показник у 2014 р. становив 460 тис.[19]
За даними
загальноукраїнського соціологічного моніторингу, який щорічно проводиться
Інститутом соціології НАН України, в 2014 р. 85,5% українців вважали, що знайти
пристойну роботу, тобто таку, яка відповідала б їхньому рівню кваліфікації і
забезпечувала достатній заробіток, в населеному пункті, де вони проживають,
вкрай складно (в 2008 р. та думали 74% респондентів). А
на думку 60% опитаних, важко знайти не лише пристойну, а й будь-яку роботу (в
2008 р. таких було 38%).
Таким
чином, різке скорочення доходів населення, падіння рівня життя та поширення
бідності з новою силою висуває перед багатьма українцями проблему виживання. В
1990-ті роки важливою стратегією її розв’язання стала трудова міграція за
кордон, що спричинило швидке поширення цього явища. За нинішніх умов,
враховуючи набутий населенням досвід трудової міграції, а також потужні
соціальні мережі, що склалися завдяки двадцятиріччю її розвитку, до такої
стратегії може вдатися значна кількість українців. За даними того ж
соціологічного моніторингу 2014 р., найближчим часом готові виїхати на
заробітки за кордон 7,4% опитаних (2008 р. – 6,2%), про еміграцію для
постійного проживання розмірковують понад 15% респондентів.
Економічна
криза та війна призвели також до значного збільшення кількості кваліфікованих
фахівців, що бажають працювати за кордоном. Так, за дослідженнями Head
Hunter-Україна, в Україні 93% офісних працівників розглядають для себе
можливості переїзду за кордон. Як головну причину 41% з них відзначили низьку
зарплату; серед інших причин – прагнення забезпечити гідне майбутнє для дітей,
відсутність можливості реалізуватися як професіоналу, напружена політична
ситуація в країні.[20]
Поряд із наростанням
обсягів трудової міграції у найближчій перспективі вірогідні зміни і деяких
суттєвих характеристик даного процесу. Передовсім можна передбачити її подальшу
географічну переорієнтацію. Традиційно, із зрозумілих причин, найважливішим
партнером України з обміну населенням була Росія. Російсько-український
міграційний коридор належить до числа найінтенсивніших у світі. Саме до Росії
спрямовувався й найчисленніший потік тимчасової трудової міграції з України. За
даними обстеження Держстату України з питань трудової міграції 2008 р., в Росії
працювали приблизно половина працівників-мігрантів. Разом з тим, дані
аналогічного обстеження 2012 р. показали, що, хоча Росія залишалася основною
країною призначення, її частка скоротилася до 43,2%.
Натомість зросло значення країн Європейського союзу, передовсім Польщі (з 8% в
2008 р. до 14,3% в 2012 р.).
Поступову
переорієнтацію потоку трудової міграції з України із східного на західний
напрямок підтверджують й російські джерела. Впродовж 2000-2010 років частка українців серед іноземних працівників, що мали дозволи на
працевлаштування в Росії, як і їх чисельність, постійно скорочувалися. Якщо в
2000 р. громадяни України становили 30%
іноземних працівників в Росії, то в 2005 р. – 20%, а в 2010 р. – 10%. В 2012 р.
громадянами України були 11% іноземців, які мали на кінець року чинні дозволи
на працевлаштування. Подальше зменшення
обсягів трудової міграції з України до Росії можна
очікувати у зв’язку із створенням російською владою додаткових перешкод
для працевлаштування українських громадян із
січня 2015 р. (вимагають
отримувати так звані трудові патенти), що на
думку деяких експертів, призведе до скорочення чисельності українців,
які працюватимуть в Росії, на 20-30% . [21]
Частина
трудових мігрантів, які їздили на роботу до Росії, може переорієнтуватися на
інші пострадянські країни, насамперед Білорусь та Казахстан.
Тим більше, що ці країни втрачають частину власних працівників внаслідок вільного
пересування робочої сили в рамках Митного союзу. Таку можливість підтверджують
і дані всеукраїнського соціологічного моніторингу, що проводиться Інститутом
соціології НАНУ. У 2014 р. у порівнянні з 2008 р. вдвічі менше респондентів,
які б хотіли б виїхати із населеного пункту, де проживали, висловили бажання
поїхати до Росії, водночас частка бажаючих виїхати в інші пострадянські
держави, хоча й незначна, зросла втричі.
Однак особливо помітно
серед українців, як свідчать відповіді респондентів, зросла орієнтація на виїзд
за межі колишнього СРСР через наступні причини: по-перше, заробітки в
європейських країнах суттєво вищі, ніж в Росії, по-друге, порівняння умов життя
та праці, рівня гарантій трудових прав також не на користь Російської
Федерації.
Якщо раніше переважання російського напряму
трудової міграції пояснювалося міграційними традиціями колишніх часів,
численними особистими і діловими зв’язками населення, відсутністю мовного
бар’єру, то після понад 20 років незалежності Української держави та її
відкритості до зовнішнього світу вагомість цих чинників урівноважилася
розвитком міграційних зв’язків з іншими країнами, передовсім європейськими. Так, за даними Євростату, у 2013р. в країнах ЄС проживали 634851 громадян
України. Українська громада в ЄС за чисельністю посідає
п’яте місце, після вихідців з Туреччини, Марокко, Китаю та Індії. І хоча
українці становили лише 3% від загальної чисельності іноземців з третіх країн,
враховуючи відносно нетривалий період, коли міграція стала для них можливою, їхня
присутність в Європі значна.[22] Динаміку чисельності
українських мігрантів у країнах Європи можна прослідкувати у таблиці 4.
Таким чином,
соціально-економічні проблеми на фоні тліючого збройного конфлікту, який
виснажує вітчизняну економіку та суспільство, не дають сформуватися у людей
позитивним очікуванням щодо майбутнього. Це змушує громадян
не тільки замислюватися, але й реально шукати кращого життя за кордоном.
Близька і благополучна Європа з високими соціальними стандартами життя та
можливостями транскордонної міграції приваблює українців значно більше, ніж
високорозвинені, але далекі США, Канада, Австралія тощо. Зважаючи на
відсутність даних щодо трудової міграції з України до ЄС із початку збройного
конфлікту на Сході України було б доцільним вважати, що в результаті погіршення
економічної ситуації в Україні мало місце збільшення масштабів трудової
міграції українців до ЄС.[23]
Таблиця 4
Чисельність українських
мігрантів у країнах Європи, тис. осіб, 2010-2015 рр.[24]
|
п/н |
Країна призначення українських мігрантів |
2010 р. |
2013 р. |
2015 р. |
|
1 |
Німеччина |
231, 5 |
234 |
261,1 |
|
2 |
Італія |
149,7 |
213,3 |
222,2 |
|
3 |
Польща |
228,7 |
221,3 |
206,6 |
|
4 |
Чехія |
124,7 |
127,2 |
97,5 |
|
5 |
Іспанія |
77,3 |
82,9 |
77,4 |
|
6 |
Португалія |
45,9 |
48,1 |
45,1 |
|
7 |
Угорщина |
29,2 |
31,6 |
34,4 |
|
8 |
Латвія |
43,7 |
36,1 |
33,5 |
|
9 |
Велика Британія |
17,7 |
22,5 |
23,4 |
|
10 |
Естонія |
21,8 |
21 |
21,7 |
|
11 |
Греція |
13,7 |
14,2 |
19,5 |
|
12 |
Франція |
14,7 |
15,2 |
15,9 |
|
13 |
Литва |
19,4 |
13,3 |
12,2 |
|
14 |
Словаччина |
10,3 |
9,4 |
10 |
|
15 |
Румунія |
13,9 |
11,9 |
9,6 |
|
16 |
Австрія |
7 |
7,4 |
8,2 |
|
17 |
Швеція |
4,7 |
5,9 |
7 |
|
18 |
Данія |
6,5 |
6,7 |
6,9 |
|
19 |
Болгарія |
5,8 |
6,2 |
6,4 |
|
20 |
Бельгія |
2,5 |
2,6 |
5 |
|
21 |
Ірландія |
2,7 |
3,8 |
4,6 |
|
22 |
Норвегія |
2,5 |
3,5 |
4,2 |
|
23 |
Фінляндія |
1 |
1,3 |
1,8 |
|
24 |
Словенія |
1,4 |
1,5 |
1,8 |
|
25 |
Нідерланди |
0,7 |
0,9 |
1,2 |
|
26 |
Мальта |
0,2 |
0,2 |
0,3 |
|
27 |
Люксембург |
0,1 |
0,2 |
0,2 |
Досвід трудової міграції
на Заході, формування нових українських діаспор в європейських країнах,
функціонування міцних міграційних мереж, які пов’язують Україну з країнами
перебування мігрантів, а також зміна поколінь, тобто
досягнення працездатного віку людьми, які виросли в цілком інших суспільних
умовах і для яких Росія, Москва уже не є природним центром,
дають підстави для припущення щодо все більшого в подальшому спрямування
міграції українців на Захід. Анексія Криму, військові дії на Сході країни,
загальне недружнє ставлення до України прискорює переорієнтацію міграційного
потоку. Вагомим чинником цього процесу є й євроінтеграційні зусилля України,
поступова лібералізація візового режиму з ЄС, а також зацікавленість багатьох
європейських країн в отриманні додаткової робочої сили з-за кордону, передовсім
з європейського, культурно-близького середовища. [25] Так, згідно з даними
Євростату, громадяни України увійшли у топ-5 країн-донорів дотаких країн, як
Польща (26%), Чеська Республіка (23,5%), Португалія (10,2%), Італія (4,5%),
Литва (7,7%), Болгарія (6,6%), Естонія (2,8%), Латвія (0,8%), Угорщина
(5,9%). [26]
Незважаючи на багато
переваг міграції, самі мігранти залишаються серед найуразливіших членів суспільства.
Вони часто першими втрачають свою роботу в разі економічного спаду, часто
працюючи за меншу плату в гірших умовах, ніж національні працівники. У той час
як для багатьох міграція є досвідом розширення прав і можливостей, інші
виносять з цього досвід порушення прав людини, жорстокого поводження і
дискримінації. Мігранти, зокрема жінки і діти, занадто часто стають жертвами
торгівлі людьми і жахливої форми експлуатації.
Крім того, у багатьох регіонах світу, міграція залишається одним з
небагатьох варіантів для людей, особливо молодих, щоб знайти гідну роботу, і
уникнути злиднів, переслідування і насильства.
Міжнародне
співробітництво держав світу у сфері міжнародної міграції покликане забезпечити
впорядкованість даного процесу з дотриманням прав людини та гуманного
поводження з мігрантами та біженцями, що разом із ефективним регулюванням
міграційних процесів на державному рівні дасть можливість країнам отримувати
максимальну вигоду на користь власного соціально-економічного розвитку від
міжнародної міграції робочої сили.
1.3.
Регулювання процесів міжнародної міграції робочої сили: шляхи оптимізації
Як відомо, регулювання
процесів міжнародної міграції робочої сили здійснюється на державному та
міжнародному рівнях.
Державне
регулювання міжнародної міграції робочої сили – сукупність форм і методів
цілеспрямованого впливу на міграційний рух працездатного населення з метою його
пристосування до потреб національної економіки і насамперед для потреб
розширеного відтворення великого капіталу.
Регулювання імміграції
робочої сили переслідує дві цілі:
1) захист національного ринку праці від
стихійного потоку трудових мігрантів, оскільки він може провокувати проблему
безробіття;
2) забезпечення раціонального використання
іноземних робітників, тобто застосування їх праці саме у тих сферах, де з об’єктивних причин не можуть бути зайняті внутрішні трудові
ресурси.
В даний час в країнах-реципієнтах робочої сили склалась система заходів державного регулювання імміграції,
яку включає в себе законодавство про юридичний, політичний та
професійний статус іммігрантів, національні служби імміграції, а також
міждержавні угоди з питань міграції. Імміграційні служби контролюють в’їзд
мігрантів у країну.
Державне регулювання еміграції робочої сили має наступні цілі:
1) захист прав та
інтересів працівників-емігрантів у приймаючих країнах, протидія їх
дискримінації у країні тимчасового перебування;
2) компенсація витрат
через виїзд національної робочої сили за межі країни.
Еміграційна політика базується на наступних
принципах:
1) гарантія можливості повернення мігрантів
на батьківщину;
2) забезпечення грошових надходжень в країну та ефективне використання валютних переказів мігрантів;
3) зниження рівня внутрішнього безробіття
шляхом виїзду тих контингентів працівників, які не користуються попитом на
цьому ринку;
4)
обмеження виїзду працівників пріоритетних галузей економіки (потреба в яких не
задоволена);
5) покращання ситуації на внутрішньому
ринку праці внаслідок прийому репатріантів, що підвищили за кордоном свій
рівень кваліфікації.
Країна-донор має чотири прямих джерела
валютних надходжень від експорту робочої сили:
1) податки з прибутку фірм-посередників;
2) безпосередні перекази емігрантів на
батьківщину для підтримки сімей і родичів;
3) особисте інвестування мігрантів в
економіку своєї країни (привезення на батьківщину сучасних засобів виробництва
і предметів тривалого користування, купівля землі, нерухомості, цінних
паперів);
4) кошти від
країн-імпортерів робочої сили, що виділяються в рамках програм, направлених на
стимулювання економічного зростання країн-експортерів.
5) покращення ситуації на
внутрішньому ринку праці внаслідок прийому репатріантів, що підвищили за
кордоном свій рівень кваліфікації.
На
міжнародному рівні регулювання міжнародної трудової міграції здійснюється в
рамках міждержавних угод, а також компетентними в даному питанні міжнародними
організаціями, такими як:
Організація Об’єднаних
Націй (ООН) – діяльність спрямована на підтримку миру й безпеки в усьому
світі, розвиток дружніх відносин між країнами, надання сприяння соціальному
прогресу, поліпшення умов життя й стану справ в області прав людини. У
структурі ООН функціонують наступні підрозділи: Комітет із захисту прав
трудових мігрантів і членів їх родин, Рада із прав людини, Рада з торгівлі та
розвитку, Фонд в області народонаселення (ЮНФПА), Комітет із прав людини й ін.,
які координують розвиток міжнародної міграції робочої сили і міграційну
політику окремих країн. Ряд спеціалізованих установ, таких як Всесвітня
організація охорони здоров’я й Організація Об’єднаних Націй з питань освіти,
науки й культури (ЮНЕСКО), у своїй діяльності стосуються питань регулювання
міграції, які відповідають їхній компетенції. Головні напрямки діяльності ООН у
сфері міжнародної міграції визначаються Економічною й соціальною радою ООН. У
рамках ООН сформована Глобальна група з міграції, ціль якої – підсилити
координацію в рамках системи ООН і разом з Міжнародною організацією з міграції
забезпечувати підвищення ефективності міжнародної міграційної політики. На базі
цієї групи створений Консультативний форум, відкритий для всіх країн-членів
ООН, який є структурою міжнародного партнерства з обговорення й розв’язання
питань, пов’язаних з міжнародною міграцією;
Міжнародна організація
з міграції (МОМ), створена в 1951 році – спеціалізована міжурядова установа, що
діє в структурі ООН та займається питаннями міжнародної міграції; тісно
співпрацює з урядовими, міжурядовими й неурядовими організаціями. Головне
завдання – «сприяти гуманізації й упорядкуванню процесів міграції заради
загального блага», що передбачає розвиток міжнародного співробітництва в сфері
міграції, надання допомоги у вирішенні проблем, пов’язаних з міграцією, і
надання гуманітарної допомоги нужденним у ній мігрантам. Для вирішення цього
завдання організація надає послуги й консультації національним урядам і
мігрантам. Діяльність з регулювання міграції здійснюється через чотири основні
напрямки: міграція й розвиток; сприяння міграції; регулювання міграції;
примусова міграція. Організація вживає комплексні заходи, спрямовані на
сприяння в удосконаленні міжнародного міграційного законодавства, організацію
діалогу й підготовку рекомендацій з питань міграційної політики, що орієнтовано
на захист прав мігрантів, вирішення проблем охорони здоров’я й захисту прав
жінок у зв’язку із процесами міграції й т.п. Організація має національні
представництва (в 100 країнах), які реалізують комплексні програми в області
регулювання міжнародної й внутрішньонаціональної міграції й захисту прав
мігрантів, які адаптовані до умов конкретних країн;[27]
Міжнародна організація
праці (МОП) – спеціалізоване агентство системи ООН, діяльність якого
спрямована на просування принципів соціальної справедливості й захист прав
людини і у сфері праці зокрема. Стратегічні цілі організації безпосередньо
пов’язані з регулюванням міжнародної міграції. Організація розробляє міжнародні
стандарти з питань зайнятості, оплати праці, системи соціального страхування,
захисту інтересів мігрантів та ін. У рамках її діяльності прийнятий ряд
документів, які створюють правові основи реалізації міграційної політики й
вносять рекомендації щодо її розробки, у тому числі таких, що стосуються:
дискримінації трудових мігрантів; використання праці мігрантів; дотримання
соціальних і економічних прав мігрантів та ін. Прийняті
конвенції (усього більш 140) є основою розвитку міжнародного ринку праці.
Практичні питання, які охоплені діяльністю організації: сприяння
соціально-економічному прогресу; гідна праця, зайнятість і боротьба з
безробіттям; недопущення примусової праці й дискримінації в області праці,
професійна підготовка й перепідготовка; умови, безпека й гігієна праці;
заробітна плата й соціальне забезпечення; соціальний захист дітей і жінок.[28]
Для оптимізації регулювання
міжнародної міграції робочої сили пропонуємо враховувати фактори, що сприяють
розвитку міжнародної трудової міграції, а саме потреби потенційних мігрантів,
які є визначальними у мотивації мігрувати. Враховуючи результати досліджень,
проведені нами вище, регулювання процесів міжнародної міграції робочої сили
пропонуємо здійснювати в наступні етапи:
Етап 1. Детермінація домінуючої групи потреб у
міжнародній міграції робочої сили.
Визначення домінуючої
групи потреб у міжнародній міграції робочої сили здійснюється на основі
статистичних даних, що характеризують міграційні потоки, а саме:
- напрямки міжнародної
міграції робочої сили;
- вікова структура,
гендерна структура, освітньо-кваліфікаційний рівень мігрантів тощо;
- тривалість еміграції;
- інтенсивність
рееміграційних потоків;
- частка грошових
переказів емігрантів у валютних надходженнях до країни походження мігрантів;
- опитування
респондентів тощо.
Етап 2. Оцінювання впливу економічних ефектів
міжнародної трудової міграції на економіку країн-донорів та -реципієнтів
робочої сили з врахуванням домінуючої групи потреб.
Поряд з класичними
економічними ефектами міжнародної трудової міграції, розглянутими вище,
класифікація домінуючих потреб у міжнародній міграції робочої сили дає
можливість враховувати додаткові чинники впливу на економіку країн походження
робочої сили та приймаючих країн.
Домінування тої чи
іншої групи потреб у мотивації мігрувати визначає подальшу поведінку такого
мігранта, а отже дозволяє зпрогнозувати ймовірний своєрідний вплив такої
міграції на економіку країн-донорів та -реципієнтів робочої сили.
Розглянемо вплив
міжнародної міграції робочої сили на економіку країн її походження та
приймаючих країн в залежності від домінуючої групи потреб у мотивації такої
міграції:
1. Домінування потреб
існування у мотивації мігрувати характерне для мігрантів, що прагнуть покращити
своє матеріальне становище з метою задоволення дороговартісних потреб, які не
можуть бути задоволені при існуючому рівні оплати праці на батьківщині, або
заощадження коштів на задоволення таких вдома займе значно більше часу.
Міжнародна трудова
міграція з домінуванням потреб існування на нашу думку може здійснювати
наступний характерний вплив на економіку країн донорів та реципієнтів робочої
сили:
▪ мігранти з домінуванням
потреб існування, як правило, є мігрантами недовготривалого перебування в
приймаючих країнах, адже заробивши бажану суму, вони прагнуть повернутися
додому до своєї сім’ї. Отже, такі мігранти сприяють подоланню дефіциту робочої
сили в певних сферах, не претендуючи при цьому на соціальні гарантії, посвідку
на проживання, збереження робочого місця тощо в приймаючій країні. Проте, такі
мігранти можуть загострювати у приймаючих країнах проблему безробіття,
перемагаючи у конкурентній боротьбі за робочі місця місцеве населення завдяки
низькому рівню оплати своєї праці. У зв’язку з цим, для захисту вітчизняного
ринку праці країни-реципієнти міжнародної робочої сили часто несуть витрати,
пов’язані з реалізацією програм стимулювання рееміграції (програми професійної
підготовки іммігрантів, програми економічної допомоги країнам масової еміграції
тощо).
▪ міжнародні
трансфери грошових коштів, зароблені мігрантами з домінуванням потреб
існування, як правило, витрачаються на батьківщині, що сприяє росту ВВП та
максимізації валютних надходжень. Іншими словами, держава-донор таких мігрантів
заощаджує на вирішенні проблем безробіття і до того ж отримує додаткові
фінансові вливання в економіку у вигляді зарплати мігрантів, яка витрачається
на батьківщині. Так як даний вид міграції мотивується задоволенням
дороговартісних потреб, припускаємо, що міжнародні перекази мігрантів сприяють
зростанню попиту та пропозиції на ринках нерухомості, автотранспотру та
фінансовому ринках зокрема, а також на ринках ремонтних та освітніх послуг.
2. Домінування
соціальних потреб у мотивації мігрувати характерне для мігрантів, які прагнуть
долучитися до певної соціальної групи закордоном, що сформувалася там за
національною, релігійною, культурною, професійною або іншими ознаками.
Міжнародна трудова
міграція з домінуванням соціальних потреб на нашу думку може здійснювати
наступний характерний вплив на економіку країн донорів та реципієнтів робочої
сили:
▪ мігранти з
домінуванням соціальних потреб, як правило покидають свою батьківщину на
довготривалий термін, або назавжди з наміром не лише отримати роботу, але й
посвідку на проживання в приймаючій країні, тобто прагнуть асимілюватись з
місцевим населенням. Такі мігранти не обов’язково є освідченими та не завжди
мають певну кваліфікацію, знають іноземну мову тощо, тому на їхню асиміляцію у
культурно-соціальний простір приймаючої країни необхідні відповідні затрати
коштів та часу. Такі затрати, як правило, несе країна-реципієнт міжнародних
мігрантів.
▪ мігранти з
домінуванням соціальних потреб поповнюють собою певні етнічні групи мігрантів в
зарубіжних країнах, які відповідно до свого розміру починають здійснювати вплив
на політику приймаючих країн, зокрема у сфері міграційного регулювання.
Діаспори справляють вагомий вплив на приймаючі
країни. Вони змінюють їх демографічну структуру, етнічний і конфесійний склад,
вони не тільки зберігають свої традиції, звичаї, обряди, але часто і нав’язують
суспільству чужі для нього цінності. Зростає вплив діаспор не тільки на
внутрішню, але і на зовнішню політику приймаючих країн, оскільки великі
транснаціональні діаспори, що користуються значними фінансовими ресурсами,
активно лобіюють інтереси тих країн, які ще недавно були для них батьківщиною і
з якими вони мають тісні зв’язки. [29]
Вплив діаспори на економіку
приймаючої країни можна розглядати двояко, так як масштабні етнічні групи з
одного боку є потужним сегментом у мереживних міждержавних зв’язках, що сприяє
інтенсифікації міжнародних відносин, а з іншого – новим елементом, поява якого
не тільки серйозно ускладнює палітру соціальної структури місцевого населення,
але неминуче порушує колишню рівновагу, звичний уклад життя, що вносить у
суспільство нові механізми розвитку та нові конфлікти. Неврегульованість
правових питань щодо становища нових діаспор призводить не тільки до
внутрішньополітичної нестабільності і ускладнення міждержавних відносин, але
може переходити у конфлікти, що загрожують регіональній стабільності. Така ситуація в свою чергу вимагає активнішого
використання методів політичного прогнозування і превентивної дипломатії з боку приймаючих
країн.
3. Домінування потреб
особистісного зростання, або самореалізації у мотивації мігрувати характерне
для мігрантів, які не мають змоги на батьківщині на належному рівні
задовільнити потребу у професійному розвитку та кар’єрному зростанні.
Міжнародна трудова
міграція з домінуванням потреб особистісного зростання, або самореалізації
на нашу думку може здійснювати наступний характерний вплив на економіку країн
донорів та реципієнтів робочої сили:
▪ мігранти з
домінуванням потреб самореалізації, як правило є молодими, освідченими,
кваліфікованими спеціалістами, які добре знають іноземну мову приймаючої країни
і є затребуваними на ринку праці цих країн, а отже претендують на відповідні
робочі місця, де працюватимуть легально і таким чином сплачуватимуть податки у
бюджети країн-реципієнтів.
▪
еміграція робочої сили з країни через неможливість задоволення потреб
особистісного зростання являє собою негативну тенденцію, що в довготривалій
перспективі призведе до негативних наслідків для економіки країн еміграції.
Дана проблема носить назву «відплив умів», яка за умови відсутності адекватних
превентивних заходів призводить до зниження технологічного потенціалу
країн-експортерів робочої сили, падіння їх загального науково-освітнього та
культурного рівня.
Етап 3. Реалізація адекватної державної міграційної
політики.
Державна міграційна політика – це сукупність заходів з регулювання
міграційних потоків населення.
Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при
регулюванні імміграції. Його зміст полягає в тому, що держава не перешкоджає
в’їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, обмежуючи в’їзд
всім іншим. Як правило, будь-яка країна завжди приймає працівників
наступних категорій:
- працівників, готових за невелику плату виконувати важку, шкідливу, брудну
роботу (будівельні, підсобні, сезонні робітники);
- робітників рідкісних професій (огранщики алмазів, реставратори картин);
- фахівців зі світовим ім’ям (великих вчених, видатних
музикантів, артистів, спортсменів, лікарів, письменників);
- бізнесменів, що переносять свою підприємницьку діяльність у приймаючу країну, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.
Для працівників звичайних професій приймаюча країна встановлює серйозні обмеження, використовуючи різні інструменти міграційної політики.
А. П. Кірєєв виділяє
наступні інструменти міграційної політики[30]:
• якісні вимоги до іноземної робочої сили. Законодавство
всіх приймаючих країн встановлює жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу
роботи по спеціальності. Отримана освіта має підтверджуватися
дипломом, а стаж роботи за фахом повинен бути не менше 3-5 років;
• вікові обмеження. В основному країни-імпортери приймають іноземних робітників віком 20-40 років. Обмежується приплив іммігрантів похилого віку, жінок з
малолітніми дітьми, так як ці категорії громадян збільшують витрати на
соціальну сферу в приймаючих країнах;
• обмеження особистого характеру (вимоги до стану здоров’я, відсутність
судимості
тощо). Законодавство приймаючих країн висуває жорсткі вимоги
до стану здоров’я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно
хворі люди, люди, заражені вірусом СНІДу.
Іммігранти зобов’язані пройти спеціальне медичне обстеження
і надати довідку про стан свого здоров’я, завірену консульською
установою приймаючої країни. Приймаюча країна відмовляє також іноземцям осудженим за
кримінальні злочини;
• часові обмеження.
Більшість приймаючих країн встановлюють максимальні терміни перебування
іноземних робітників на їх територіях, після закінчення якого іноземні
робітники повинні залишити країну або одержати дозвіл на продовження свого
перебування в ній;
• кількісне квотування
визначає частку іммігрантів у національній економіці та її окремих галузях.
Щорічно приймаюча країна визначає максимальну кількість іммігрантів, яка
розраховується на основі показника імміграційної квоти. Це
робиться для того, щоб приплив іммігрантів не викликав зростання безробіття в
приймаючій країні;
• фінансові обмеження.
Країни-імпортери в першу чергу приймають іммігрантів, готових інвестувати в
економіку приймаючої країни визначену законом суму і створити певну кількість
робочих місць. За законодавством деяких країн іммігранти
для працевлаштування на місцеве підприємство зобов’язані
виплатити до державного бюджету певну суму грошей;
•
національно-географічні пріоритети. Практично кожна приймаюча країна
законодавчо встановлює географічну і національну структуру імміграції. Наприклад, в США імміграційний закон заохочує в’їзд висококваліфікованих
фахівців з країн Західної Європи;
•
система санкцій, направлених по відношенню до
нелегальних мігрантів, роботодавців, що незаконно використовують іноземну
робочу силу (депортація, тобто повернення на батьківщину,
позбавлення волі, штрафи);
• програми по
стимулюванню рееміграції, тобто повернення іноземних робочих мігрантів на
батьківщину (програми матеріальної компенсації, професійної підготовки,
економічної допомоги країнам масової еміграції). Наприклад, в
західноєвропейських країнах (Німеччині, Франції, Нідерландах) приймалися
програми, що передбачали виплати матеріальної компенсації при добровільному
виїзді іммігрантів на батьківщину. Причому отримання
матеріальної компенсації позбавляло іммігранта права повторно в’їзджати в приймаючу країну. Виплати допомоги здійснювалися за рахунок коштів,
накопичених у фонді соціального страхування або пенсійному фонді в результаті
відрахувань підприємствами, які наймали
іммігранта на роботу.
У випадку країни
походження міжнародних мігрантів державна міграційна політика повинна
передбачати тісну міждержавну співпрацю між країнами експортерами та
імпортерами робочої сили з метою захисту прав та свобод своїх громадян за
кордоном, їх рееміграції та ін.
Етап 4 . Оцінка ефективності реалізації державної
міграційної політики
Таблиця 5
Абсолютні та відносні показники
міжнародної міграції[31]
Оцінка ефективності
реалізації державної міграційної політики передбачає аналіз показників, що
характеризують масштаб, інтенсивність
міграційних процесів та їх вплив на соціально-економічний та людський розвиток
країни, а саме пропонуємо застосовувати деякі абсолютні та відносні показники,
подані в таблиці 5. Також, важливим для здійснення оцінки міграційної політики
і забезпечення економічної безпеки держави є аналіз та обробка статистичних
даних з міграції та перетворення їх у
відповідні показники.
У випадку констатації
неефективності реалізації розробленої державної міграційної політики
регулювання процесів міжнародної міграції робочої сили слід починати спочатку,
з першого етапу, або ж збільшити
проміжок часу, відведений на застосування обраних інструментів міграційної
політики.
Таким чином, на нашу
думку, визначення домінуючої групи потреб у міжнародній міграції робочої сили
дозволить своєчасно підібрати дієві ефективні інструменти міграційної політики
на державному рівні з метою оптимізації регулювання даного процесу, а також
стане своєрідним індикатором актуальних проблем демографічного та
соціально-економічного характеру.
