Тема 6. ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
6.1.
Сутність екологічної відповідальності
6.2.
Еволюція концепцій екологічної
відповідальності
6.3.
Елементи екологічної відповідальності
бізнесу
6.4.
Досвід реалізації принципів екологічної
відповідальності
6.5.
Шляхи посилення екологічної
відповідальності
6.1.
Сутність екологічної відповідальності
Концепція соціальної відповідальності бізнесу розроблялася найбільшими
корпораціями світу протягом другої половини ХХ ст. і утвердилася як стратегія
сталого розвитку. Співробітники данського інституту «Копенгагенський центр -
нові партнерства для соціальної відповідальності» розробили концепцію
добровільного взаємовигідного партнерства представників бізнесу, національного
уряду та громадських організацій з метою підвищення конкурентоспроможності
окремих компаній і національних економік на засадах сталого розвитку,
прозорості бізнесу та соціальної відповідальності.
Компанії «ІВМ», «Сепегаї Еїесігіс»,
«Роггї Моїог Сотрапу» та інші розширили поняття економічного прибутку,
додавши до нього соціальний прибуток. Такий підхід означає добровільну відмову
від нецивілізованих способів ведення бізнесу, включаючи забруднення природного
середовища. Соціально відповідальний бізнес визнає рівність
соціально-екологічних та фінансово економічних інтересів і цінностей, акцентує
увагу на таких нефінансових показниках як якість продукції, кадрова політика,
екологічний збиток, нематеріальні активи, «гудвіл» і т.п.
Екологічно та соціально відповідальний бізнес означає:
-
вихід бізнесу з мінімальних рамок
самозабезпечення і внесок власних ресурсів у довгостроковий розвиток
внутрішнього і зовнішнього середовища;
-
реалізацію заходів екологічної та
соціальної спрямованості шляхом збереження добре оплачуваних робочих місць,
виробництва якісних товарів і послуг, охорони природи, застосування у бізнес
відносинах чесної ділової поведінки;
-
врахування суспільних очікувань у
відношенні не тільки своєї продукції і підвищення прибутковості, але й своєї
участі у формуванні національної та регіональної економіки.
Екологічна відповідальність по-різному інтерпретується представниками
економічних напрямів.
Згідно класичного підходу, екологічна відповідальність виникла під дією
екологічного законодавства: щоб уникнути санкцій, підприємства змушенні були
переглянути свою екологічну політику і вжити заходів для зменшення негативного
впливу своєї діяльності на навколишнє середовище.
Згідно неокласичного підходу, екологічна відповідальність є наслідком не
лише нормативно-правових обмежень, але й моральної відповідальності виробників
за заподіяння шкоди природі. Концепція сталого розвитку є органічним синтезом
класичних та неокласичних підходів, поєднує обмеження, встановлені екологічним
законодавством, та моральні зобов'язання представників бізнесу. Екологічна
відповідальність перестає бути чимось примусовим, вона перетворюється у
внутрішні правила ведення бізнесу.
Суть
екологічної відповідальності виявляється через три основні функції: стимулюючу, компенсаційну та превентивну і полягає у збереженні сталого балансу
економічних та екологічних інтересів у процесі господарської діяльності на базі
попередження, скорочення та відновлення втрат у природному середовищі.
Проявом стимулюючої функції є наявність економічних та
нормативно-правових стимулів до охорони довкілля.
Компенсаційна функція екологічної відповідальності полягає у відшкодуванні збитків, завданих
навколишньому природному середовищу у грошовому чи натуральному виразі.
Превентивна функція реалізується у формі примусових засобів впливу на поведінку учасників
екологічних відносин шляхом застосування покарання та відшкодування завданих
збитків.
6.2. Еволюція концепцій екологічної відповідальності
Дотримання компанією принципів екологічної відповідальності здійснюється
з метою збереження навколишнього середовища та отримання прибутку. Стратегія екологічно маркетингу є новим концептуальним підходом до
визначення екологічної відповідальності на основі аналізу екологічної
свідомості населення, її розвитку та трансформації. Ідейними засновниками цієї
стратегії є К. Хеннісон (Неппікоп)
та К. Кіннеар (Кіппеаг).
Згідно даної концепції необхідно змінювати екологічну поведінку
населення з допомогою інструментів маркетингу та гнучких методів трансформації
поведінки таким чином, щоб вона стала екологічно орієнтованою. Екологічно
орієнтоване споживання є одним з найважливіших проявів екологічної
відповідальності.
Починаючи з 1970-х років людство почало активно перейматися екологічними
проблемами, а науковці сконцентрували свої зусилля на дослідженні причин
порушення екосоціального балансу та пошуках шляхів
поліпшення екологічної ситуації.
В рамках становлення феномену глобальної екологічної відповідальності
чітко виділено дві тенденції:
По-перше,
світова спільнота дійшла висновку, що повинна існувати глобальна
відповідальність за стан довкілля. Це регламентовано багатьма угодами.
По-друге,
громадяни, з одного боку, щоразу більше переймаються тим, як вплине
несприятлива екологічна ситуація на їх повсякденне життя, а, з іншого - їх
цікавить, як вони можуть сприяти вирішенню екологічних проблем.
6.3. Елементи екологічної відповідальності бізнесу
Основними елементами екологічної відповідальності бізнесу є:
1. Запровадження корпоративної екологічної політики. Компанії, які намагаються мінімізувати
шкоду для природи, заподіяну своєю діяльністю, зазвичай, приймають систему
екологічних принципів та стандартів: проголошується дотримання компанією
екологічного законодавства, провадиться відкрита екологічна політика, згідно
якої працівники, партнери, члени місцевої громади та інші зацікавлені сторони
інформуються про можливу екологічну шкоду від діяльності компанії.
2. Екологічний
аудит. Щоб розробити
основні засади екологічної політики, визначити її основні напрями компанії
використовують спеціальну процедуру екологічного аудиту, яка дозволяє оцінити
реальні масштаби екологічної шкоди від діяльності організації. Мета
екологічного аудиту полягає у визначенні основних ресурсів, необхідних для
функціонування організації та обсягів їх споживання, а також в одержанні
науково обґрунтованих висновків про міру впливу діяльності компанії на
навколишнє природне середовище (атмосферні викиди, забруднення водойм, відходи
процесу переробки тощо). Екологічний аудит проводиться компанією добровільно,
допомагає визначити пріоритетні напрями екологічної політики організації як у
довго-, так і в короткостроковій перспективі, та визначитися з системою
заходів, що є максимально корисними для оточуючого середовища та організації.
3. Залучення працівників до екологічних ініціатив. Керівництво екологічно відповідальних
міжнародних компаній переконане, що ефективною екологічна політика компанії
може бути лише за умови, коли менеджмент, співробітники та члени їх сімей
переймаються екологічними проблемами та намагаються долучитися до їх вирішення.
З цією метою корпорації реалізовують цілу низку екологічних освітніх проектів,
в рамках яких відбувається інформування працівників про те, який вплив на
навколишнє середовище здійснює їх діяльність, яким чином вони можуть сприяти
поліпшенню екологічної ситуації (екологічне виховання дітей, сортування сміття,
придбання продуктів, виготовлених з найменшою шкодою для природи тощо). Деякі
організації мають спеціальні програми для тих працівників, які виявляють
неповагу до навколишнього середовища та не дотримуються корпоративних
екологічних принципів. Тобто компанії утверджують екологічну відповідальність
працівників крізь призму екологічної етики.
4. Зелене постачання». Для того, щоб забезпечити екологічність
товарів та виробничих процесів, підприємства намагаються обирати так званих
«зелених постачальників». Такі постачальники постачають товари та надають
послуги, які є менш шкідливими для навколишнього середовища. Деякі компанії
об'єднуються у купівельні групи, щоб, з одного боку, показати наявність попиту
на «зелену» сировину, а з іншого - змусити постачальників застосовувати прородозберігаючі технології.
При виборі постачальників екологічно відповідальні компанії керуються не
лише ціною та якістю товарів, але й їх екологічністю: сировина та матеріали
повинні задовольняти внутрішні вимоги екологічних стандартів виробництва
компанії; вони мають видобуватися чи виготовлятися за природозберігаючими
технологіями; для їх доставки повинні використовуватись найбільш екологічні
транспортні схеми.
5. Виробництво «зелених» товарів. Виробники намагаються зробити свою продукцію екологічнішою шляхом використання для її виготовлення
екологічно чистих матеріалів, застосування інноваційних технологій переробки
відходів, використання технологій замкнутих циклів.
6. Система екологічного управління є спеціальним інструментом, що дозволяє
компаніям чітко визначати цілі природозахисної діяльності, досягати їх та
постійно вдосконалювати екологічні заходи. Дану систему втілено в стандартах
екологічного менеджменту 180 14000, що розроблені Міжнародною організацією
стандартизації. Над розробкою цих стандартів працювали понад 50 країн, даний
стандарт використовується більше, ніж у 100 країнах.
В основу екологічного управління покладено чотирирівневу структуру, що передбачає:
1)
аналіз екологічних проблем та вияв
найгостріших з них;
2)
визначення екозбережувальних
цілей та планування основних заходів для їх досягнення;
3)
реалізацію заходів;
4)
аналіз, оцінку ефективності запропонованих
заходів, виявлення шляхів удосконалення екологічної політики.
Реалізація екологічної політики компанії повинна здійснюватися у суворій
відповідності з екологічним стандартом. Саме для цього передбачено проведення
екологічного аудиту, імплементацію системи екологічного управління, та
документування усіх процесів.
6.5. Шляхи
посилення екологічної відповідальності
1) Законодавче регламентування екологічної відповідальності. Екологічне законодавство України
представлене кодексами й частковими, окремими законами, які регулюють окремі
питання охорони довкілля, Указами Президента України й постановами Кабінету
Міністрів України, а також відомчими нормативно-правовими документами.
Основним
нормативно-правовим актом в системі екологічного законодавства є Закон України
«Про охорону навколишнього природного середовища». Проте норми даного Закону не
в змозі врегулювати всі екологічні охоронні відносини. У Земельному, Лісовому,
Водному кодексах, Кодексі про надра та інших законах викладено правові приписи,
на основі яких регулюються особливості охорони відповідного природного об'єкта.
Таким чином, в Україні існує ціла низка нормативних документів, які регулюють
екологічні правовідносини. Відсутній єдиний документ, який би визначав
концепцію сталого розвитку і межі екологічної відповідальності.
2) Екологічна освіта. Суть екологічної освіти полягає в тому, щоб кожна людина могла
усвідомити пріоритетні загальнолюдські цінності, знала про основні джерела
порушення природної рівноваги, віддавала собі звіт за скоєне як перед собою,
так і перед сім'єю, суспільством, державою в цілому.
Громадян
потрібно інформувати про екологічні проекти, які проходять на різних рівнях
(локальному, регіональному, національному та міжнародному), про можливості
участі у еко-тренінгах, про волонтерські ініціативи.
Екологічно
відповідальні компанії та організації надають перевагу розміщенню електронних
варіантів публікацій на веб-сайтах, адже зменшення випуску друкованої продукції
сприяє суттєвій економії паперу. З іншого боку, за рахунок таких заходів можна
суттєво скоротити витрати, пов'язані з друком. Разом з тим, електронний варіант
публікацій значно дешевший від його паперового аналога, отже, більше людей
зможуть отримати до нього доступ.
3) Система екологічної сертифікації. У світі розроблена ціла низка систем
національної та міжнародної екологічної сертифікації. Відповідність продукції
екологічним стандартам засвідчують екологічним маркуванням. Так, у Скандинавії,
Голландії та Швейцарії для позначення таких товарів користуються символом
«Скандинавський лебідь», у Євросоюзі екознаком є інтернаціональна
«квітка». В Україні використовують знак «Екологічно чисто та безпечно»,
емблемою якого став «Зелений журавель». Усі перелічені системи входять до
міжнародної системи екомаркування СІоЬаІ
ЕсоІаЬеШпд №ітеогк (СЕ№).
Україна входить до системи екологічної сертифікації СЕМ
Незважаючи на те, що в
Україні існує така система екологічної сертифікації, вона є малопопулярною, про
неї знають небагато виробників та споживачів. Здебільшого таку сертифікацію
проходять компанії експортери, адже відповідність екологічним стандартам є
ключовою вимогою виходу товару на європейський ринок.