4.10 Спеціалізація і поділ підприємств автосервісу

4.10.1 Спеціалізація виробництва (від лат. specialis – особливий) – одна з форм поділу праці, що являє собою відокремлення і створення підприємств та окремих виробництв усередині виробничих об’єднань, які випускають однорідну продукцію. У промисловості існують три основні види спеціалізації виробництва:

а) предметна, орієнтована на виготовлення окремих видів продукції (наприклад, автомобілів);

б) подетальна, тобто така, що спеціалізується на виробництві окремих частин і деталей готової продукції (наприклад, підшипникові, шинні заводи);

в) технологічна (стадійна) спеціалізація на виробництві окремих операцій виконанні частини технологічного процесу (наприклад, ливарне виробництво).

Спеціалізація підприємств автосервісу може бути предметною (за марками автомобілів) і технологічною (за видами робіт).

Спеціалізація за марками автомобілів має місце при організації заводського автосервісу, який ще називають фірмовим (своєрідний економічний механізм, що забезпечує продуценту конкурентоспроможність його автомобілів).

Стосовно СТО, то можливі такі види спеціалізації:

1) комплексні СТО, що спеціалізуються за марками автомобілів (предметна спеціалізація);

2) СТО, що спеціалізуються на виконанні окремих робіт, незалежно від марки (технологічна спеціалізація);

3) СТО, що спеціалізуються на виконанні окремих видів робіт для конкретних марок автомобілів (предметно-технологічна спеціалізація).

Предметна за марками спеціалізація підприємств автосервісу має свої переваги і недоліки. До переваг відноситься:

1) зростання продуктивності праці за рахунок вузької спеціалізації;

2) підвищення кваліфікації виконавців внаслідок повнішого освоєння технології ТО і ремонту автомобілів однієї марки;

3) скорочення номенклатури запчастин, що зберігаються на складах, а також спрощення процесу внутрівиробничого управління запасами.

До недоліків спеціалізації за марками автомобілів необхідно віднести: збільшення відстаней між СТО, що створює незручності для клієнтів та необхідність створення в регіоні стільки станцій, скільки марок експлуатується в ньому. Ці недоліки тим більш відчутні, чим менше автомобілів у даному регіоні.

Перевага технологічної (за видами робіт) спеціалізації полягає у тому, що забезпечується більш високий рівень продуктивності праці, ніж при предметній спеціалізації. Спеціалізація за видами робіт дозволяє також розташовувати СТО та пункти обслуговування в регіоні з урахуванням вимог зручності користування ними.

Якщо всі види послуг поділити за ознаками частоти їх необхідності, а СТО розмістити за принципом “чим частіше необхідна послуга, тим ближче вона має бути розташована до споживача”, то саме така спеціалізація забезпечить найбільший економічний ефект роботи автосервісу. При цьому має задовольнятися також принцип комплексності послуг, тобто автовласник звертаючись на станцію, має отримати у повному обсязі ті послуги, які його цікавлять. Отже номенклатура послуг має розширюватися в міру зростання потужності СТО.

4.10.2 Потужність (розмір) СТО визначається виходячи з кількості робочих постів (робочих місць) і відповідно виду робіт, що виконуються на станціях. За нормами вітчизняної і зарубіжної практики останні можна поділити на чотири основні типи:

1) малі;

2) середні;

3) великі;

4) особливо великі (крупні).

До малих станцій технічного обслуговування відносяться станції, які мають 2 робочих поста з чисельністю виробничого персоналу від 1 до 4 осіб включно. Характерною особливістю малих СТО є обмежений перелік робіт, що виконуються через відсутність інвестиційних можливостей їх власників.

До середніх СТО відносяться підприємства автосервісу з кількістю постів від 3 до 9 і чисельністю робітників від 5 до 20 осіб. На таких станціях можуть виконуватися наступні види робіт:

– мийно-прибиральні;

– експрес-діагностику;

– технічне обслуговування;

– мащення;

– шиномонтажні;

– електорокарбюраторні;

– підзарядку акумуляторів;

– кузовні;

– мідницькі;

– підфарбовування кузова;

– зварювальні;

– технічний ремонт агрегатів;

– продаж запасних частин, аксесуарів і експлуатаційних матеріалів.

Великі СТО з кількістю робочих постів від 10 до 19 та чисельністю виробничого персоналу від 10 до 40 осіб виконують ті ж роботи, що і малі станції. Крім того, на великих станціях проводиться повна діагностика технічного стану автомобіля і його агрегатів, фарбування всього авто, оббивочні роботи, заміна агрегатів, ремонт акумуляторних батарей, а також продаж автомобілів у власному автосалоні.

Крупні станції обслуговування з кількістю постів від 20 до 35 та чисельністю персоналу 21…70 осіб виконують усі види обслуговування і ремонту, аналогічні великим станціям, у повному обсязі. На особливо великих СТО є спеціалізовані дільниці для проведення капітального ремонту агрегатів і механізмів. Для виконання робіт з діагностики і технічного обслуговування можуть застосовуватися так звані лінії інструментального контролю.

В Європі і США дуже мало крупних СТО з числом постів технічного обслуговування автомобілів 20 і більше. Переважна більшість автосервісів мають у своєму розпорядженні 5…10 постів, які розташовані у радіусі, що не перевищує 10…15 км від споживача. Вони не прагнуть до великих обсягів робіт, тому що, як правило, не універсальні, а спеціалізуються на обслуговуванні автомобілів однієї марки. Така система найбільш поширена в Америці.

Розглядаючи процес формування мережі підприємств автосервісу за кордоном, необхідно відзначити, що у більшості країн спочатку будувалися СТО легковиків малої і середньої потужності, тобто на першому етапі створювалася широка мережа невеликих за розміром станцій. Пізніше, особливо в останні 15…25 років, з’явилися крупні СТО і автоцентри великої потужності. З появою таких підприємств дрібні станції і майстерні перетворилися у їхні філіали. Такий процес формування мережі СТО привів у кінцевому результаті до створення єдиної системи організованого технічного обслуговування, яка охопила усю територію тої чи іншої країни.