Тема2. Генезис теорій сталого розвитку

 

План

 

1. Еволюція основних теорій сталого розвитку.

2. Порівняльний аналіз основних моделей сталого розвитку в ретроспективі.

3. Нові підходи до формування моделей сталого розвитку

 

1. Еволюція основних теорій сталого розвитку

 

Дослідження формування та еволюції теорії сталого розвитку є необхідним для обґрунтування доцільності управління процесами розвитку та розроблення заходів щодо його удосконалення.

Починаючи розгляд еволюції теорії сталого розвитку, варто зазначити, що існують різні точки зору на періодизацію становлення уявлень у цій сфері.

Аналіз точок зору науковців (зокрема, Є.Ю. Какутич, М.С. Пашкевич, В.М. Шаповал, О.Г. Білорус, Ю.М. Мацейко) не дають конкретного уявлення про формування теорії сталого розвитку, тому необхідним є більш детальний розгляд еволюції ідей щодо взаємодії людини та природи.

З початку 1970-х рр. активізується інтерес вчених до проблем у сфері навколишнього середовища. У 1971 р. американський біолог і еколог Б.Коммонер у книзі «Коло, що замикається: природа, людина, технологія» наголошує на тому, що «криза навколишнього середовища – це сигнал наближення катастрофи». На його думку, «головний урок, який слід витягти як з кризи навколишнього середовища, так і з проблеми народонаселення, полягає у визнанні того факту, що, якщо ми хочемо вижити і зберегти наші природні багатства і наші гуманні принципи, ми повинні нарешті знайти соціальні способи боротьби з соціальними лихами, які загрожують і тому, й іншому». Відмічаючи те, що «криза довкілля є результатом безгосподарського ставлення суспільства до світових ресурсів», Б.Коммонер вважає можливим подолання кризи за умови приведення соціального устрою людського суспільства в гармонію з екосферою.

Однією з перших спроб наукового осмислення глобальних проблем і можливих шляхів розвитку людства була спроба, зроблена Римським клубом – міжнародною організацією, що об'єднує вчених, громадських і політичних діячів світу. Перед клубом були поставлені дві цілі: сприяти усвідомленню труднощів, що виникають перед людством, та шляхом впливу на суспільну свідомість сприяти виправленню цієї ситуації. У 1972 р. у США опублікована доповідь Римського клубу «Межі зростання» , у якій спрогнозовано розвиток цивілізації з урахуванням екологічних обмежень та визначено, що до 2050 р. сировинні ресурси будуть вичерпані, а брак продовольства стане катастрофічним.

У доповіді визначено завдання досягнення екологічної та економічної стабільності, глобальної рівноваги в світі. У наступних доповідях Римського клубу прогнозувалося, що виробниче зростання західних країн скоро припиниться через швидке виснаження ресурсів і забруднення довкілля, для запобігання катастрофі пропонувалося перейти до «органічного зростання» – диференційованого розвитку, встановленню світового порядку й контролю над використанням ресурсів («Людство на поворотному пункті», 1974 р.); зазначалося, що «типова для багатого світу ідеологія зростання проявила себе як стимул надспоживання товарів.

Турбота виключно про економічне зростання може сприяти саме руйнівній дії на мораль і моральність» («Перегляд міжнародного порядку», 1975 р.); визначено, що межі економічного зростання, труднощі з енергетичними, сировинними та продовольчими ресурсами пов'язані з соціальною організацією суспільства, тому необхідною є побудова нового суспільства, здатного забезпечити поліпшення «якості життя» населення Землі («За межами століття марнотратства», 1976 р.); на основі аналізу «атласу сучасних цілей», проведеного на національному і транснаціональному рівнях визнано необхідність переорієнтації організацій, корпорацій, країн, націй і держав на «глобальні цілі, досягнення яких передбачає встановлення спільності світової солідарності, сприяє задоволенню потреб людства в безпеці, забезпеченні продовольством, розумне використання природних ресурсів, розвиток суспільства в напрямку підвищення «якості життя» кожної людини («Цілі для людства», 1977).

У 1974 р. радянський фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії миру за 1975 р. А.Д.Сахаров у праці «Світ через півстоліття», відзначаючи те, що «зростання населення, виснаження природних ресурсів – це такі фактори, які роблять абсолютно неможливим повернення людства до так званого «здорового» життя минулого...», запропонував ідею конвергентного розвитку капіталістичних і соціалістичних країн.

Отже, виходячи з вищезазначеного, еволюцію ідей щодо взаємодії людини та природи до початку 1970-х рр. можна розділити на такі етапи: 1) утопічні ідеї устрою «ідеальної» держави, побудованої на принципах справедливості, що сприяють стабільному розвитку суспільства; 2) ідеї соціального устрою, що визначає шлях розвитку людини; 3) усвідомлення впливу людини на навколишнє середовище та необхідності взаємодії суспільства, природи та людини.

Вирішальну роль у формуванні концепції сталого розвитку з 1970-х рр. починає відігравати ООН: усвідомлення необхідності сприяння останньому знаходить відображення в усіх сферах її діяльності. Варто зазначити, що протягом 1940-1960-х рр. зусилля світової спільноти були спрямовані на економічне зростання, подолання відсталості малорозвинених країн (МРК) шляхом сприяння індустріалізації (через залучення іноземних інвестицій в економіку). Велика невідповідність між життєвим рівнем у розвинених країнах і МРК, терміновість і важливість прискорення економічного та соціального розвитку МРК визначили необхідність прийняття у 1961 р. першої міжнародної стратегії ООН - програми міжнародного економічного співробітництва «Декада розвитку» (мета - досягнення до кінця десятиліття коефіцієнта річного зростання сукупного національного доходу не менше ніж 5%).

У 1970-х рр. стало зрозумілим, що економічне зростання само по собі не може забезпечити загального добробуту, розпочалася боротьба з бідністю шляхом переключення уваги на внутрішні джерела МРК (програми розвитку сільського господарства та соціального захисту), відбувається орієнтація на базові потреби людини: освіту, харчування, охорону здоров'я, санітарію та зайнятість для бідних. Як відмічає американський економіст Дж. М.Харріс, «попри те, що у всьому світі більшість країн досягла значних успіхів у економічному зростанні та соціальному прогресі, досвід розвитку у світовому масштабі дав можливість розкрити такі недоліки: нерівномірність розподілу переваг розвитку, збільшення нерівності доходів, зростання кількості бідних людей; негативний вплив розвитку на довкілля та соціальні структури (спустошеність лісів, водних систем, екстремальні забруднення, відсутність доступу до транспорту, водопостачання, каналізації та інфраструктури».

Отже, зростаюче усвідомлення суспільством вищезазначених проблем визначило необхідність переходу від кількісного зростання до якісного та привело до все більш широкого визнання нового поняття – сталий розвиток. У 1972 р. на конференції ООН з проблем навколишнього середовища (м. Стокгольм) розглянуто взаємозв’язок між економічним розвитком і погіршенням стану довкілля. З появою розуміння необхідності в новому типі розвитку, що забезпечує економічний добробут нинішнього та майбутнього поколінь, у 1983 р. Генеральною Асамблеєю (ГА) ООН створена Міжнародна комісія з навколишнього середовища та розвитку.

Поява безпосередньо ідеї сталого розвитку, за загальновизнаною думкою, пов’язана з діяльністю Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку під керівництвом Г.Х. Брундтланд та її доповіддю «Наше спільне майбутнє», представленій ГА ООН у 1987 р. Комісією Брундтланд до широкого вживання було введено поняття «сталий розвиток», під яким розуміється «процес, що задовольняє потреби сучасності, не підриваючи здатність майбутніх поколінь до задоволення власних потреб». Аналізуючи концепцію Брундтланд, О.Г.Білорус, Ю.М.Мацейко зазначають, що «мова йде про таку екологічно-економічну модель розвитку, про таку переорієнтацію економічного зростання, яка, в першу чергу, повинна піти назустріч загальним потребам світової бідності, а також зменшити нинішній страшний тиск економічної активності на навколишнє середовище».

Хоча конференції ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку почали проводитися з 1972 р., включення в політику розвитку екологічної складової відбулося тільки на початку 1990–х рр. Конференція ООН у м. Ріо-де-Жанейро (1992 р.) визначила новий шлях до добробуту людства - шлях сталого розвитку: захист довкілля став невід'ємною частиною процесу розвитку, найбільш повно були сформульовані принципи сталого розвитку, було наголошено на необхідності комплексного підходу до проблем довкілля і розвитку, спільних зусиль на основі глобального партнерства.

У 2000 р. прийнято «Декларацію тисячоліття ООН», у якій були визначені цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ): ліквідація бідності та голоду; досягнення загальної початкової освіти; заохочення рівності жінок і чоловіків, розширення прав і можливостей жінок; скорочення дитячої смертності; поліпшення материнського здоров'я; боротьба з ВІЛ/Снідом, малярією та іншими захворюваннями; забезпечення екологічної стійкості; формування глобального партнерства з метою розвитку.

У 2012 р. конференція ООН зі сталого розвитку у м.Ріо-де-Жанейро визнала, що «планета знаходиться у стані безпрецедентної кризи, існуюча модель глобального розвитку є нераціональною», необхідним є пошук нового шляху. Сталий розвиток визначено як цілісне поняття, що включає економічний, соціальний, екологічний виміри та належне управління; вироблено низку дієвих заходів щодо створення «зеленої» економіки.

У 2015 р. Саміт ООН (м. Нью-Йорк) затвердив підсумковий документ «Перетворення нашого світу: порядок денний у сфері сталого розвитку на період до 2030 р.» та визначив 17 цілей, що передбачають продовження роботи, розпочатої в період дії ЦРТ, сформульованих у Декларації тисячоліття. У тому ж році на Конференції сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату прийнято Паризьку угоду, яка визначила напрямок подальших зусиль щодо утримання зростання температури на рівні нижче 2 градусів.

Отже, з точки зору періодизації еволюційного процесу осмислення світовим співтовариством необхідності взаємодії трьох складових сталого розвитку (економічної, соціальної та екологічної) і прийняття документів ООН, спрямованих на вирішення питань у цій сфері, можна виділити три етапи (табл.1).

 

 

Висновки: попри те, що передумови до створення концепції сталого розвитку складалися ще з часів античних філософів, тільки з 1970-х рр. відбувається усвідомлення необхідності взаємодії суспільства і природи та переходу від кількісного зростання до якісного, тобто до сталого розвитку, що включає економічну, соціальну та екологічну складові; з 1992 р. здійснюється розробка та виконання конкретного плану дій у сфері сталого розвитку. Наразі вирішальну роль в еволюції цієї концепції відіграє ООН, за ініціативами якої визначаються цілі та завдання у сфері сталого розвитку.

 

2. Порівняльний аналіз основних моделей сталого розвитку регіону

 

Існують різні моделі управління сталим розвитком регіону. В основу кожної моделі покладено різні уявлення дослідників про співвідношення елементів сталого розвитку.

Багато дослідників дотримуються історико-соціологічної моделі сталого розвитку, розробленої Арнольдом Тойнбі. Ця модель отримала широку популярність під назвою «виклик-відповідь». Відповідно до цієї моделі локальні системи розвиваються під зовнішнім впливом або так званим викликом, що представляє собою суттєву зміну умов існування, які вимагають зміни самої системи . Адекватна зміна системи є відповіддю на виклик (рис. 2.1).

Виклик суспільства часто породжує локальну синергетичну ситуацію, здатну до саморозвитку. Виділяють позитивні і негативні виклики. Позитивний виклик – це виклик-стимул, який породжує додаткові можливості розвитку окремих локальних територій і безпосередньо пов’язаний з конкретною потребою суспільства. Важливою особливістю позитивного виклику є соціальна нестійкість його результатів. Регіон продовжує розвиватися доти, поки існує стимул, що породив цей розвиток. Позитивний виклик не створює механізмів саморозвитку, що забезпечують стійке відтворення регіону як специфічної соціальної спільноти.

 

Рис. 2.1. Модель сталого розвитку А. Тойнбі

 

У своїй змістовній частині «відповідь» регіону спирається на його ресурси: природні, географічні та територіальні, техніко-технологічні, культурно-історичні, політичні, інформаційні, фінансові, інноваційні та ін.

Рівень розвитку регіону може вимірюватися досить широким спектром показників, але інтегральним його виразом є приріст чисельності населення. Демографічний потенціал регіону – це потенціал його розвитку.

У фазі зростання має місце позитивне сальдо приросту населення за рахунок народжуваності та міграції. У фазі інерційного розвитку зміна чисельності відбувається за рахунок природного приросту. У низхідній фазі має місце зменшення абсолютної чисельності населення.

Можливість залучення населення в регіон визначається цілою низкою чинників, насамперед, якістю життя населення, можливостями вертикальної соціальної мобільності, особливостями географічного положення, ситуацією в прилеглих регіонах та ін.

Можливість регіону впливати на якість життя населення визначається розвитком його економічної підсистеми, здатністю створювати додану вартість. Остання утворюється як плата суспільства за виконувану регіоном корисну функцію, як плата за «відповідь».

Вибір даного показника виправданий тим, що значне число підприємств, які працюють в регіоні, орієнтовані на внутрішнє споживання регіону і його населення, залежать від платоспроможності населення і бюджетної забезпеченості регіону, тобто в кінцевому рахунку від того, що він здатний виробити і реалізувати за своїми межами.

Системи з соціально-орієнтованою економікою характеризуються гнучким поєднанням елементів ліберального і планового характеру. З одного боку держава дає можливість розвитку для природних процесів, з іншого боку – здатна підтримати окремі території, якщо останні зазнають труднощів.

Розглянемо більш сучасні моделі сталого розвитку. Для таких моделей об’єднуючим чинником слугує наявність в їх структурі трьох складових: економічної, екологічної, соціальної. Однією з таких моделей є концепція Мохана Мунасінгха, де складові сталого розвитку представлені у вершинах трикутника (рис. 2.2).

 

 

Рис. 2.2. Модель сталого розвитку М. Мунасінгха

 

Основою добробуту існуючого покоління є врахування соціальних та економічних чинників, в той час як забезпечити добробут майбутнього покоління здатний лише соціально-екологічний розвиток.

На стику економіки, соціальних цінностей та екології формуються нові цінності сталого розвитку.

Наступна модель показує, що сталий розвиток регіону може відбуватися тільки в середній зоні перетину економічної, соціальної та екологічної сфер (рис. 2.3). Дана модель показує взаємозалежність всіх трьох сфер сталого розвитку. Поєднання різних елементів окремо дає різні стратегії сталого розвитку.

 

 

Рис. 2.3. Концепція сталого розвитку регіону

 

Поєднання економічного та екологічного розвитку зумовлює застосування консервативних моделей, де економічне зростання суспільства пов’язується з екологічними обмеженнями. Застосування цього методу має неоднозначні результати. З одного боку, прихильність до збереження і не порушення екології навколишнього середовища зберігає потенціал розвитку майбутніх поколінь, однак, стримування економічного розвитку існуючого покоління призводить до зменшення добробуту останнього. В результаті можуть бути порушені відтворювальні процеси (наприклад, зростання чисельності населення), що ставить під загрозу існування майбутніх поколінь.

Відома модель, сталого розвитку, запропонована економістом Г. Делі у вигляді ієрархічного трикутника. У його основі лежить навколишнє середовище або «безумовні ресурси», що сприймаються як даність. Економіка, яка включає технології, політику та етику, розташовується на наступному рівні, забезпечуючи досягнення людського добробуту або «безумовних цінностей» (рис.2.4).

 

 

Рис. 2.4. Модель сталого розвитку Г. Делі

 

Г. Делі відстоював ідею постійного стану, відповідно до якої чисельності населення повинен відповідати певний рівень капіталу.

Фізичний розмір капіталу може залишатися постійним, але його якість повинна поліпшуватися.

 

3. Нові підходи до формування моделей сталого розвитку

 

Звернемося до моделей сталого розвитку, що розвиваються більш активно в останні десятиліття.

Зарубіжні дослідники, такі як Г. Ашейм, Т. Мітра, М. Хофкес, розвивають модель сталого розвитку знецінюваного використання (дисконтований утилітаризм). Відповідно до цієї моделі споживання ресурсів є стійким, якщо в результаті генерується велика сума похідних, дисконтована на певний коефіцієнт S (0 <S <1). Однак даний підхід має низку серйозних обмежень, тому слабо враховує вплив довгострокових ефектів, наприклад, зміна клімату, де слідства стають очевидними через довгий період часу.

Більш досконалою є модель загального капіталу поколінь (Дж. Пеззі). Ця модель дотримується принципу незменшуваного добробуту протягом довгого часу. При цьому накопичений капітал від покоління до покоління не повинен зменшуватися. Будь-яке тимчасове зменшення розцінюється як ознака нестійкого розвитку. Однак у цієї моделі є так званий принцип життєздатності, відповідно до якого допускається скорочення добробуту, поки рівень споживання перевищує деякий прожитковий мінімум. Особливий випадок – споживання, а не корисність має бути постійною або зростати протягом довгого часу.

В зв’язку з цим вчений Девід Пірс розробив модель м’якого сталого розвитку, відповідно до якої натуральна природа може замінюватися штучною, зробленою людиною, за умови досягнення рівних можливостей для поточного і майбутнього поколінь.

Разом з тим існує протилежна точка зору, а саме модель сильного стійкого розвитку. Відповідно до цієї моделі економічна і соціальна сфери суспільства повинні строго розвиватися відповідно до екологічних принципами, тому природу неможливо замінити штучною надбудовою. Згідно послідовникам школи «сильного» сталого розвитку, обмеження споживання ресурсів можуть бути встановлені в різному ступені.

Важливим моментом тут є те, що сильна стійкість встановлює абсолютну межу (обсяг природного капіталу повинен залишатися постійним) або нижню межу (природний капітал, повинен підтримуватися на певному пороговому рівні), які здатні винести навколишнє середовище не порушуючи відтворювальні процеси.

Концепція сильного розвитку важлива для теорії стійкості з тих позицій, що вона визначає максимальний обсяг населення, який здатний витримати регіон протягом певного періоду часу.

Сильна стійкість – досягнення сталого розвитку шляхом чітко регламентованої діяльності порівняно з критерієм слабкої стійкості: вводиться додаткове обмеження – не зменшення запасів природного капіталу, від яких залежать системи життєзабезпечення. Враховуються межі заміщення природного капіталу іншими економічними активами (наприклад, відновлюваним або антропогенним чи техногенним капіталом), а також проблеми незворотності екологічних змін, невизначеності порогових ефектів і потенційних масштабів соціальних витрат, пов’язаних з втратою деяких екологічних активів.

 

Контрольні запитання

 

1. Що включає в себе поняття сталого розвитку?

2. Яким чином пов’язана глобалізація з появою і еволюцією ідей сталого розвитку?

3. Які глобальні проблеми становлять найбільшу загрозу для сталого розвитку людської цивілізації?

4. У чому полягає об’єктивна обумовленість сталого розвитку?

5. Які основні етапи формування та еволюції концепції сталого розвитку ви знаєте?

6. Що стало результатом Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992р.)?

7. Які основні моделі сталого розвитку вам більше запам’ятались? Назвіть їх особливості.