Тема 8. Проблеми сталого розвитку України

План

1. Концептуальні засади переходу на модель сталого розвитку

2. Основні напрями еколого-економічної політики держави на шляху до сталого розвитку та механізми їх реалізації

3. Пріоритети та принципи концепції сталого розвитку України

4. Проблеми та потенціал державного регулювання сталого розвитку України

5. Проблеми досягнення збалансованості процесів використання та відтворення природних ресурсів

1. Концептуальні засади переходу на модель сталого розвитку

Україна, як і інші країни-члени ООН, приєдналася до глобального процесу забезпечення сталого розвитку. Протягом 2016–2017 років тривав широкомасштабний та всеосяжний процес адаптації Цілей сталого розвитку з урахуванням українського контексту. Кожна глобальна ціль була переглянута, беручи до уваги специфіку національного розвитку. Результатом цієї роботи стала національна система, яка складається із 86 завдань національного розвитку.

Національні завдання, індикатори для моніторингу виконання завдань та цільові орієнтири для досягнення до 2030 року відображено в Національній доповіді «Цілі сталого розвитку: Україна». Створена національна система завдань та показників Цілей сталого розвитку забезпечує міцну основу для подальшого комплексного моніторингу країни. Загалом, 17 цілей та 86 національних завдань інкорпоровані у 145 нормативно-правових актів Уряду, на реалізацію цілей і завдань спрямовано 1052 завдання та 3465 заходів, закріплених у цих актах.

30 вересня 2019 року Президент України видав Указ «Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року», в якому підтримав забезпечення досягнення глобальних цілей сталого розвитку та результатів їх адаптації з урахуванням специфіки розвитку України, викладених у Національній доповіді «Цілі сталого розвитку: Україна».

Україна зобов’язалась здійснити Добровільний національний огляд щодо досягнення Цілей сталого розвитку та представити його під час Політичного форуму високого рівня зі сталого розвитку під егідою ЕКОСОР 10-17 липня 2020 року у м. Нью-Йорк. Наразі під егідою Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України сформована робоча група, що розпочала підготовку огляду.

Першочергового значення при розробці магістральних напрямків переходу України на модель сталого розвитку набуває формування системи ресурсоощадливого природокористування, яке екологізує залучення природних ресурсів у відтворювальний процес, сприятиме їх економії. Для цього необхідно забезпечити:

- досконалість законодавства в сфері природокористування, в тому числі в галузі ефективної реалізації державою своїх повноважень щодо володіння, користування і розпоряджання природними ресурсами;

- завершення формування системи державних органів регулювання природокористування;

- застосування методів економічної оцінки природних ресурсів і системи показників, що забезпечують їх облік;

- розвиток системи платежів за природні ресурси з посиленням ренти;

- формування системи цільових фондів з відтворення і охорони природних ресурсів та забезпечення ефективної діяльності;

- розвиток міжбюджетних відносин у сфері природокористування на основі принципу прозорості економічних відносин суб’єктів природокористування;

- застосування системи страхування й аудиту в галузі природокористування;

- організацію системи моніторингу стану природних ресурсів.

У наш час соціоекологічні імперативи мають становити підвалини нових суспільних відносин, поступової структурної перебудови господарства, визначати темпи і пропорції розвитку продуктивних сил України та її регіонів. Чітка, обґрунтована національна стратегія сталого розвитку є запорукою наближення України до світових стандартів соціоекологічного й економічного прогресу. Розробляючи її, слід керуватися двома важливими принципами:

1) шляхи і засоби досягнення мети – сталого розвитку - мають бути індивідуалізованими, тобто такими, що враховують специфічні особливості як загальнаціонального господарського утворення, так і окремих його частин (регіонів);

2) неохідністю поглибленого аналізу і якнайповнішого використання надбань вітчизняної наукової думки щодо проблем оптимізації ресурсно-виробничих відносин з огляду на особливості менталітету, виробничої культури, досвіду і традицій нашого народу.

У концепції сталого розвитку України підкреслюється, що основне його завдання полягає у забезпеченні динамічного соціально-економічного зростання, збереженні навколишнього природного середовища і раціональному використанні природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь через побудову високоефективної економічної системи, яка стимулює продуктивну працю, науково-технічний прогрес, має соціальну спрямованість.

Сталий розвиток повинен реалізовуватись у рамках ефективного функціонування ринкової системи та державного регулювання економіки, координації дій у всіх сферах життя суспільства. Це пов’язано зі структурною перебудовою у сфері матеріального виробництва, основою якої є:

Ø побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, яка дасть змогу забезпечити належний рівень життя населення;

Ø екологізація виробництва, зменшення техногенного навантаження на довкілля і матеріаломісткості, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;

Ø підвищення рівня збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів виробництва на задоволення потреб населення;

Ø проведення екологічної експертизи та оцінки впливу на навколишнє природне середовище всіх проектів господарської діяльності.

З метою забезпечення сталого розвитку України охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів повинні розглядатися не як самоціль, а як невід’ємна частина процесу розвитку. Основні напрями еколого-економічної політики держави такі:

1. Прийняття попереджувальних заходів:

Ø структурна перебудова економіки та врахування вимог екологічної безпеки;

Ø послідовна екологізація всіх ланок суспільного виробництва, орієнтація на якісні соціально-технологічні перетворення сучасного суспільства;

Ø формування збалансованої ефективної структури споживання, в основі якої є принцип раціональності і безвідходності;

Ø встановлення лімітуючих цін на енергоносії, перехід до загальної обов’язкової системи платного природокористування;

Ø включення екологічного імперативу в структурно-інвестиційну політику. перехід до екологічно чистого виробництва;

Ø забезпечення умов для формування ринку екотехнологій та екопослуг;

Ø реалізація економічних програм державного значення, комплексу першочергових заходів щодо реабілітації радіаційно забруднених територій;

Ø інституціональні перетворення з метою формування нового правового та економічного механізму взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування та природокористувачів;

Ø створення надійних систем моніторингу навколишнього природного середовища;

Ø вдосконалення законодавства у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки у зв’язку зі зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва;

Ø розвиток економічних методів регулювання природокористування і вирішення природоохоронних проблем за рахунок суб’єктів господарювання (стимулювання інвентаризації джерел забруднення, сприяння підвищенню культури виробництва і зміцненню технологічної дисципліни).

2. Прямий вплив за допомогою таких механізмів:

Ø забезпечення економії первинних ресурсів і вирішення проблем утилізації відходів виробництва через удосконалення структури розміщення виробництва, формування виробничих комплексів замкненого циклу;

Ø модернізація основних джерел викидів шкідливих речовин в атмосферу, підвищення рівня їх екологічної безпеки і зниження забруднення атмосфери;

Ø забезпечення реалізації політики формування нормативно-правової бази у сфері збереження і відтворення природних ресурсів;

Ø зменшення ресурсомісткості виробництва;

Ø перехід на наукоємні, інформаційні та біотехнічні типи виробництва;

Ø збереження водних ресурсів та унікальних складових навколишнього природного середовища;

Ø пріоритетне водозабезпечення соціальної сфери, права людини на якісну питну воду та сприятливе водне середовище;

Ø вжиття заходів щодо оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води;

Ø комплекс заходів припинення деградації ґрунтів;

Ø забезпечення належної охорони для збереження лісових ресурсів і екосистем; посилення природоохоронних функцій лісів, здійснення комплексу лісогосподарських заходів щодо зниження радіоактивного забруднення лісового фонду;

Ø гарантування паритетності використання ресурсів для нинішнього і прийдешніх поколінь;

Ø забезпечення заходів безпеки щодо використання токсичних хімічних речовин, включаючи заборону на виробництво, імпорт і використання особливо небезпечних їх видів;

Ø підвищення ефективності моніторингу навколишнього природного середовища;

Ø проведення заходів з безпеки довкілля під час добування корисних копалин;

Ø сприяння відновленню екосистеми і біологічних видів, що перебувають на межі зникнення, розроблення національної програми збереження біологічного різноманіття;

Ø підвищення ефективності державного контролю за дотриманням принципів природокористування та охорони довкілля шляхом застосування екологічних і адміністративних санкцій.

Основні напрями еколого-економічної політики держави реалізуються через запровадження нового економічного механізму охорони і раціонального використання природних ресурсів, який передбачає:

Ø вдосконалення організаційно-економічних методів природокористування;

Ø планування охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів;

Ø створення екологічних банків;

Ø врахування екологічних вимог під час приватизації;

Ø екологічне страхування та формування цільових екологічних фондів;

Ø економічне стимулювання природоохоронної діяльності;

Ø формування ринку екологічних робіт та послуг;

Ø платність природокористування;

Ø ефективний фінансово-кредитний механізм природокористування;

Ø облік і соціально-економічну оцінку природно-ресурсного потенціалу та екологічного стану територій.

3. Пріоритети та принципи концепції сталого розвитку України

Реалізація концепції сталого розвитку залежить від стану економіки та довкілля, ролі природно-ресурсного фактора в розвитку продуктивних сил країни, від ціннісних пріоритетів, зрештою, від фінансового, матеріального, технічного, просвітницького забезпечення переходу на засади сталого розвитку. У зв’язку з цим потребують деякого уточнення пріоритети сталого розвитку.

Визначені проектом Концепції сталого розвитку України пріоритети свідчать про неохідність переосмислення самої філософії буття: на першому місці стоїть забезпечення розвитку і соціальних гарантій людини. Це означає, що розвиток має відбуватися заради людини, її потреб, в ім’я інтересів нинішнього та прийдешніх поколінь і створення для них сприятливих соціальних та екологічних умов існування. Друге місце серед пріоритетів у забезпеченні сталого розвитку належить макроекономічним перетворенням, наданню соціальної спрямованості трансформованій на ринкових засадах структурі матеріального виробництва і споживання. Третій пріоритет – еколого-економічна політика держави, що включає як превентивні заходи, так і заходи прямої дії. Важливо при формуванні політики сталого розвитку враховувати основні принципи, що дадуть можливість перевести національну економіку на ресурсоощадливу модель розвитку (рис. 8.1).

Для того, щоб перехід до сталого розвитку був упорядкованим процесом, а не хаотичною послідовністю дій необхідно розробляти стратегію сталого розвитку з чітко визначеними напрямками її реалізації. Можна виділити два основних напрями (адміністративний та економічний) реалізації стратегії сталого розвитку (рис. 8.2).

Стратегія, зорієнтована виключно на зростання виробництва, входить в суперечить цілям розвитку території. Насправді суспільство зацікавлене не лише у випуску якомога більшої кількості товарів, не лише у підвищенні матеріального добробуту, а й у забезпеченні здорових та повноцінних умов життя, для чого потрібна багатофункціональна організація простору (території). Отже, концептуально сталий розвиток не можна обґрунтовувати абстрактно, у відриві від реальних характеристик території.

Рис. 8.1. Принципи переходу національної економіки на модель сталого розвитку

З точки зору економічної теорії, до структури продуктивних сил в усіх формаціях належать використовувані людиною сили природи. У процесі праці людина намагається пристосовувати до своїх потреб дедалі нові джерела енергії, корисні копалини тощо. Ці прагнення призводять до виникнення суперечності між людиною і природою, яка стає внутрішньою причиною розвитку самої системи продуктивних сил. Отже, суперечності між життєзабезпеченням суспільства і його господарюванням, що дістають свій прояв у формі потреб, інтересів, мотивів тощо є ендогенною рушійною силою розвитку продуктивних сил.

Рис. 8.2. Напрямки реалізації стратегії сталого розвитку

Найважливішими інструментами реалізації Концепції сталого розвитку мають стати територіальне управління та науково обґрунтована регіональна політика держави. Необхідно поєднати багатоцільове використання території, що відповідає єдиним територіальним інтересам, з дієвим територіальним управлінням і регіональною політикою, які слугують засобом переходу території на засади сталого розвитку.

4. Проблеми та потенціал державного регулювання сталого розвитку України

Перш ніж визначити проблеми державного регулювання сталого розвитку, визначимо вплив зовнішніх чинників на організаційно-інституційне середовище управління сталого розвитку та загалом на досягнення сталого розвитку.

Безсумнівно, що фактори стійкості розвитку є динамічними, не встановленими назавжди. Вони формуються, враховуючи внутрішню оцінку, яка характеризує стан економічного, соціального та екологічного розвитку. Фактори стійкості розвитку доцільно розподілити:

ü за способом впливу — стабілізуючі, що зміцнюють рівень економічної стійкості та дестабілізуючі, що здійснюють негативний вплив на економічну стійкість;

ü за місцем виникнення — внутрішні, операційні фактори, як невдосконалений менеджмент виробництва; інвестиційні фактори, як складання неефективного фондового портфелю, витрати, які переважають межі інвестицій, неосучаснений інвестиційний менеджмент; фінансові фактори, такі як недосконала фінансова стратегія, висока вартість капіталу, велика доля кредитів, значна дебіторська заборгованість; зовнішні загальноекономічні фактори — це зменшення доходів населення, нестабільність законодавчої та податкової систем, інфляція; ринкові, які проявляються в зниженні місткості ринку, зменшенні попиту, нестабільністю валютного ринку; та інші фактори, як от нестабільність політики, демографічні тенденції, які погіршуються, природні стихії;

ü за характером дії — прямі та опосередковані;

ü за ступенем обумовленості об'єктивні, що зумовлені процесами об'єктивного розвитку, форс-мажорними обставинами та суб'єктивні, які створюють свідомо окремі групи людей.

На сталий розвиток України впливають як позитивні, так і негативні чинники (табл. 8.1).

Таблиця 8.1.

Позитивні та негативні чинники сталого розвитку України

Позитивні чинники

Негативні чинники

Вигідне геополітичне розташування на карті транснаціональних транспортно-комунікаційних коридорів; досить прийнятна для початкового етапу входження до світового економічного простору транспортно-комунікаційна інфраструктура; наявність висококваліфікованих робітників, інженерно-технічних і наукових працівників, спроможних забезпечити наукоємні технології; значна кількість документів сталого розвитку

Недосконалість нормативно-правового забезпечення реалізації концепції сталого розвитку; недостатня ефективність існуючого законодавства щодо регулювання складових сталого розвитку, зокрема, економічної, екологічної та соціальної сфер життєдіяльності українського суспільства; стратегії, програми, проекти та низький рівень їх узгодженості між собою; відсутність єдиного державного органу, який відповідатиме за здійснення національної політики сталого розвитку; недосконалість механізму координації зусиль на міжнародному, національному та макрорівнях, для забезпечення сталого розвитку; недостатнє залучення до розробки та реалізації державної політики сталого розвитку приватного сектору, інститутів громадянського суспільства, наукових установ та ЗМІ; необізнаність та помилкова інтерпретація сутності концепції сталого розвитку (недостатність компетенцій) як на рівні державних органів влади (державних службовців), так і на рівні підприємств, засобів масової інформації та громадян України

Для України проблема територіального екологічного некомпенсованого впливу екстерналій та темпоральних непропорційностей має визначені регіональні особливості, що проявляються в регіонах, де достатньо ресурсів, але низький рівень соціального розвитку і значні екологічні проблеми, й, навпаки, регіони, що не мають власних природних ресурсів, але досягли високих показників рівня життя населення та забезпечили сприятливу екологічну ситуацію. Це пов'язано, зокрема, з недостатньою ефективністю управління природогосподарськими системами регіонів, зумовленою ігноруванням імперативів концепції сталого розвитку, що відповідають сучасним екологічним викликам соціально(економічного розвитку суспільства.

Завдання зниження негативних екологічних наслідків та диспропорцій передбачає вибір певного рівня турботи про майбутні покоління, обумовленого можливостями і пріоритетами розвитку природногосподарської системи країни та регіонів на даному етапі. У регіональних прогнозах не оцінюються можливі впливи зміни зовнішньоекономіч ної та зовнішньополітичної ситуації, не прогнозуються наслідки впливу реалізації заходів державної, регіональної, економічної та соціальної політики на тенденції динаміки розвитку регіонів.

Для України вихідними умовами сталого розвитку можна визнати забезпечення:

- економічного розвитку, що підтримується на основі модифікованої ринкової системи;

- природно(екологічної стійкості, на базі теорії біотичної регуляції навколишнього середовища;

- тісної міжнародної співпраці та кооперації, для досягнення цілей стійкого розвитку;

- стійкого соціального розвитку на основі принципу справедливості;

- екологізації суспільної свідомості, що грунтується на використанні системи освіти та засобів масової інформації.

Перспективи розвитку країни на засадах сталості стикаються із певними загрозами. До них можна віднести: посилення соціальної напруженості (розшарування суспільства, збільшення частки населення, що живе за межею бідності); недостатню розвиненість внутрішньо регіональних і міжрегіональних зв'язків, зокрема — зовнішньоекономічних; відсутність чітко розробленої системи кількісних цільових індикаторів стійкості розвитку країни та регіонів; відсутність ефективної системи державного регулювання стійким соціально-економічним розвитком країни та регіонів; недостатня конкурентоспроможність продукції; витіснення вітчизняних виробників з внутрішнього ринку в результаті імпорту іноземної продукції; нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів країни; залежність економічних процесів від тенденцій у розвитку світової економіки; сировинна спрямованість структури економіки промислових регіонів; диспропорції у фінансовій сфері (дефіцит фінансів у реальному секторі).

Функціонування системи управління реалізацією стратегії сталого розвитку України на сучасному етапі визначається дією таких чинників та механізмів, які ініціюють соціокультурну, технологічну і науково-технічну динаміку у світі, геополітичні переорієнтації, пожвавлюють глобалізацію та інформаційний обмін, а також зазнають впливу наявних деструктивних трансформацій суспільно-історичного і виробничо-господарського контексту, що відбуваються в межах українського державотворення.

Аналогічні пропозиції щодо екологізації економіки передбачають вторинне використання ресурсів:

- введення оподаткування на застосування матеріалів, які не були у вжитку, з метою субсидіювання їх вторинного використання (рециркуляції);

- заборона на виробництво будь(яких матеріалів, які не можуть швидко розкладатися в природних процесах або бути повторно використані;

- обкладення податками продукції, яка не підлягає ремонту і вторинному використанню;

- обмеження виробництва предметів одноразового користування;

- обкладення податками предметів розкоші: зайве споживання повинно розглядатися як прояв антигромадського фізіологічного збочення;

- розвиток виробничої сфери видалення відходів у потужну промисловість вторинної переробки, що дозволить відмовитися від використання територій для облаштування звалищ;

- обмеження використання і руйнування природних ресурсів для військових потреб.

Зміна умов сталого розвитку потребує і зміни принципів управління у цій сфері. На зміну прямого втручання держави у процеси розвитку, необхідно впровадити виправдані часом та світовим досвідом принципи державного регулювання та створення необхідних умов для ефективного сталого розвитку. Найважливішими ознаками дотримання таких принципів необхідно вважати розробку та прийняття законів та кодексів, які б визначили податкову, тарифну, цінову та екологічну політику в державі.

Впровадження цих принципів у сферу управління сталого розвитку ускладнюється тим, що значну частину складають природні монополії, де повне впровадження ринкових та конкурентних механізмів не є можливим.

Основними особливостями ринкових форм та методів регулювання таких природних монополій є:

- необхідність законодавчо(оформленого державного втручання в діяльність підприємств навіть у ринкових умовах і особливо в перехідний період;

- наявність таких цілей державного регулювання сталого розвитку, як: забезпечення вимог безпеки (енергозабезпечення, екологічної чистоти виробництва, енергетичної незалежності та соціальної стабільності), які, своєю чергою, повинні бути чітко сформульовані та законодавчо оформлені;

- дотримання принципів державного регулювання, в яких найважливішим є не пряме втручання в діяльність підприємств, а створення сприятливого ринкового середовища і, де це можливо, конкурентних умов господарювання;

- проведення такої тарифної та цінової політики, яка б гарантувала відшкодування тільки обгрунтованих витрат, та доповнювалась механізмами заохочення до ефективного сталого розвитку;

- введення еколого(економічного механізму господарювання як шляху до сталого розвитку.

Серед основних напрямів, що сприятимуть підвищенню ефективності національного механізму природокористування та формуванню ефективної стратегії переходу до сталого розвитку, на власний погляд, потрібно вважати такі:

1. Екологізація способу життя, відтворення екологічно орієнтованих людських мотивів і факторів екологізації: стимулювання "екологозбалансованої" поведінки — формування попиту і потреби в екотоварах і товарах екологічного призначення для індивідуального споживання, екологічно орієнтованого способу життя, засобів для виробничої сфери та природних комплексів, утилізація відходів побутового і промислового характеру призначення. Основним інструментом у формуванні екологічного способу життя повинен бути психологічний фактор (ризик захворювань, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища; прагнення до підвищення життєвих стандартів та ін.), а механізм створення так званого "стійкого стилю життя" повинен спрямовуватися і координуватися державною політикою.

2. Екологізація світогляду, формування масової екологічної культури, освіти і виховання майбутніх поколінь, екологізація духовної сфери життєдіяльності людини.

Осмислення питань переходу до соціально-економічного екологобезпечного розвитку нерозривно пов'язане із проблемою екологічної культури в суспільстві. У зв'язку із цим необхідно робити "…пріоритетну для себе галузь індивідуальних інтересів, у якій кожен рівний не частині, а цілому. Наука, мистецтво, спорт, творчість у всіх його видах, природоохоронна діяльність – усе це належить кожному". В сучасній Україні орієнтацію суспільства на принципах сталого розвитку, варто зазначити як найважливіше завдання політичного і економічного відродження країни.

У зв'язку із цим ще одним важливим завданням, вирішення якого неможливе без участі держави, є зміна масових поглядів і етичних норм, у рамках яких існування людини немислимо без тривалого існування природи. Насамперед, необхідне відродження духовних цінностей, екологічних і етнокультурних традицій народу.

3. Екологізація економіки, зростання її енергоефективності. Ця проблема стосується не тільки зниження енергоємності галузей народного господарства, екологізації товарів й технологій, що сприяють економії матеріальних і енергетичних ресурсів при виробництві певних видів продукції, засобів переробки відходів і побічних продуктів виробництва, засобів з екологізації технологічного процесу і виробництва. Прагнення економічної вигоди позбавляє проблему стійкого екологічно орієнтованого суспільного відтворення і розвитку вкладеного в неї змісту — підтримуваного рівня розвитку суспільства, який не руйнує своєї природної основи, духовного і культурного фундаменту, а створювані умови життєдіяльності не призводять до масштабних деструктивних процесів, які загрожують існуванню цього суспільства. Тому вважається, суттєвою проблемою для сучасної України є зміна системи пріоритетів у підприємницькій сфері щодо питань екологізації, яка повинна бути орієнтована на раціональну вигоду і ставити при цьому довгострокові цілі захисту навколишнього природного середовища.

4. Регламентація й захист національних екологічних інтересів у міжнародній політиці, контролювання процесів виробництва і обігу "антиекологічної" продукції, тобто товарів і послуг, небезпечних з екологічної точки зору (продукти харчування, лікарські та косметичні засоби, в тому числі ГМ-продукти). Актуалізація цього напряму обумовлена наявністю в політичній сфері механізмів, які блокують спроби подолати екологічну кризу – відбувається злиття світу економічного і світу політичного, при цьому етичні аспекти ведення бізнесу в цьому випадку вже не передбачаються як невід'ємні. У результаті, мають місце два об'єктивно потенційні "супротивники" екологізації суспільного розвитку – бізнес, короткострокові інтереси якого суперечать потребам обмеження економічного росту і реструктуризації економіки при переході до сталого розвитку, та бюрократія, що виступає від імені держави, що поєднуються та протистоять цивільним активістам, інтелігенції, усім тим силам, які намагаються привернути увагу до екологічних цінностей.

Варто зазначити, що якість середовища є специфічним ресурсом, який, в силу своєї обмеженості й неможливості до транспортування, вже в найближчому майбутньому буде цінуватися, можливо, навіть більше, ніж наукові знання, інформаційні технології, ноу(хау, які нині визначають спеціалізацію країн на світовому ринку. Саме в цій позиції й полягає причина формування національних екологічних інтересів (потребу нації у такому стані навколишнього природного середовища, який не позначається негативно на здоров'ї і довголітті громадян, забезпечує схоронність генофонду, різноманіття і унікальність живої та неживої природи).

5. Проблеми досягнення збалансованості процесів використання та відтворення природних ресурсів

Життєво необхідною умовою існування людини є наявність безпечного довкілля як сукупності природних та антропогенних об’єктів, умов та факторів, які її оточують. Одним із конституційних обов’язків держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

Незважаючи на достатньо розвинене адміністративно-правове регулювання сфери природокористування (йдеться про Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд України, «Про оцінку впливу на довкілля», «Про екологічний аудит», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», Кодекс України про надра, водний кодекс України, Лісовий кодекс України), варто констатувати той факт, що Україна належить до групи країн зі складними проблемами довкілля. У зв’язку з антропогенним навантаженням близько 70 % поверхневих вод і значна частка запасів ґрунтових вод в Україні втратили своє значення як джерело питного водопостачання. Близько 4 млн тонн забруднюючих речовин щорічно викидається у повітряний басейн. Спостерігаються численні викиди парникових газів, скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, невирішене питання поводження з відходами. Існуюча практика землекористування спричиняє погіршення стану земель, а виснажливе використання земельних, лісових і водних ресурсів призводить до незворотних втрат екосистемного та біологічного різноманіття. Частка природно-заповідних територій
(6,6 % від загальної площі країни) є недостатньою для запобігання таким втратам. Забруднення й засмічення морського середовища та прибережних зон, незбалансоване використання морських ресурсів і відсутність інтегрованого управління природокористуванням залишаються ключовими факторами, що визначають незадовільний стан довкілля Чорного та Азовського морів. До того ж, до екологічних проблем, що існують в Україні, слід віднести: зміну клімату, забруднення атмосферного повітря, деградація та забруднення ґрунтів, проблеми, пов’язані з експлуатацією надр, збереження біорізноманіття, поводження з відходами.

Першопричинами екологічних проблем України є:

1) підпорядкованість екологічних пріоритетів економічній доцільності; неврахування наслідків для довкілля у законодавчих та нормативно-правових актах, зокрема у рішеннях Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади;

2) переважання ресурсо- та енергоємних галузей у структурі економіки з переважно негативним впливом на довкілля, що значно посилюється через неврегульованість законодавства при переході до ринкових умов господарювання;

3) фізичне та моральне зношення основних фондів у всіх галузях національної економіки;

4) неефективна система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та регулювання використання природних ресурсів, зокрема неузгодженість дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, незадовільний стан системи державного моніторингу навколишнього природного середовища;

5) низький рівень розуміння в суспільстві пріоритетів збереження довкілля та переваг збалансованого (сталого) розвитку, недосконалість системи екологічної освіти та просвіти;

6) незадовільний рівень дотримання природоохоронного законодавства та екологічних прав і обов’язків громадян;

7) незадовільний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства та незабезпечення невідворотності відповідальності за його порушення;

8) недостатнє фінансування з державного та місцевих бюджетів природоохоронних заходів, фінансування таких заходів за залишковим принципом.

Приєднавшись до глобальних цілей тисячоліття до 2030 року, Україна почала вживати заходи щодо покращення екологічної ситуації та досягнення збалансованості процесів використання та відтворення природних ресурсів. Аналіз цих цілей дає можливість зробити висновок, що майже третина цілей розвитку тисячоліття пов’язані з навколишнім природним середовищем, зокрема: забезпечення доступності та сталого управління водними ресурсами та санітарією; вжиття невідкладних заходів щодо боротьби зі зміною клімату та її наслідками; збереження та раціональне використання океанів, морів і морських ресурсів в інтересах сталого розвитку; захист та відновлення екосистем суші та сприяння їх раціональному використанню; раціональне лісокористування; боротьба з опустелюванням; припинення і повернення назад (розвертання) процесу деградації земель та зупинка процесу втрати біорізноманіття.

Цілі сталого розвитку чітко визначають тісні зв’язки між економікою, суспільством і навколишнім природним середовищем. Економічне зростання кожної держави неминуче призводить до збільшення використання природних ресурсів та відходів споживання та збільшує антропогенне навантаження на навколишнє середовище. Процеси глобалізації та соціальної трансформації збільшили пріоритет охорони навколишнього середовища, бажання досягти екологічного балансу та забезпечення сталого розвитку.

Протягом тривалого часу економічний розвиток держави супроводжувався незбалансованою експлуатацією природних ресурсів, низькою пріоритетністю питань захисту довкілля, нехтуванням екологічних програм розвитку, екологічних нормативів, що унеможливлювало досягнення збалансованого (сталого) розвитку.

Підпорядкування екологічних пріоритетів до економічної доцільності, нездатність враховувати у законодавчих та регуляторних актах впливу на навколишнє природне середовище, неефективне публічне адміністрування у сфері охорони навколишнього середовища, недостатнє фінансування державними та місцевими бюджетами екологічних заходів призвело до збільшення техногенного навантаження на екологічну систему, до поступового руйнування навколишнього природного середовища.

Сьогодні збереження природного середовища життєдіяльності населення, забезпечення екологічно збалансованого природокористування; охорона природних ресурсів та природних комплексів і систем: атмосферного повітря, вод, земель і ґрунтів, лісів, надр, біологічного та ландшафтного різноманіття і екологічна безпека є основними умовами сталого розвитку України.

Збалансоване природокористування повинно ґрунтуватись на засадах сталого розвитку, тобто такого функціонування господарського комплексу країни, за якого одночасно задовольняються зростаючі матеріальні і духовні потреби населення, забезпечується раціональне та екологічно безпечне господарювання і високоефективне та раціональне використання природних ресурсів, створюються сприятливі умови для здоров’я людини. Природокористування може бути екологічно збалансованим та сталим за умови його екологічної безпечності, тобто відсутності порушень при його здійсненні екологічної безпеки як стану довкілля та суб’єктивного права фізичної особи.

З огляду на неможливість природним шляхом подолати вплив промислового забруднення поверхневих і підземних вод, атмосфери, виснаження природних ресурсів, що становить реальну загрозу національній безпеці, основною причиною критичного стану навколишнього природного середовища є низький рівень реалізації екологічної державної політики в України, відсутність реального впливу громадянського суспільства на прийняття екологічно значущих рішень призводить до екологічного правового нігілізму, а також дискредитації та фактичного руйнування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища лобістами великого промислового і аграрного бізнесу.

Розуміння важливості відповідального споживання та виробництва в країні вимагає розробка та реалізація здорової екологічної політики та прийняття заходів щодо забезпечення хорошого управління з достатнім фінансуванням діяльності охорони навколишнього середовища. Сьогодні залишається актуальним досягнення доброго стану довкілля шляхом запровадження екосистемного підходу до всіх напрямів соціально-економічного розвитку України з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на чисте та безпечне довкілля, впровадження збалансованого природокористування і збереження та відновлення природних екосистем. втім збереження означає не лише використання природних
ресурсів без шкоди, тобто припинення виснажливого використання природних ресурсів (зокрема, земельних, лісових, водних ресурсів, надр), але й розвиток природних ресурсів для майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі.
важливість гарантування сталого розвитку як необхідної умови забезпечення екологічної безпеки визначено Стратегією сталого розвитку «Україна-2020» та Стратегією національної безпеки України.

В Основних засадах (стратегії) державної екологічної політики України на період до 2030 року основними засадами державної екологічної політики визначено: збереження такого стану кліматичної системи, який унеможливить підвищення ризиків для здоров’я та благополуччя людей і навколишнього природного середовища; досягнення Україною Цілей Сталого Розвитку (ЦСР), які були затверджені на Саміті Організації Об’єднаних Націй зі сталого розвитку у 2015 році; сприяння збалансованому (сталому) розвитку шляхом досягнення збалансованості складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), орієнтування на пріоритети збалансованого (сталого) розвитку; інтегрування екологічних вимог під час розроблення і затвердження документів державного планування, галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку та у процесі прийняття рішень про провадження планованої діяльності об’єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля; міжсекторальне партнерство та залучення заінтересованих сторін; запобігання виникненню надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, що передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах стратегічної екологічної
оцінки, оцінки впливу на довкілля, а також комплексного моніторингу стану навколишнього природного середовища; забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, підвищення рівня екологічної безпеки в зоні відчуження; забезпечення невідворотності відповідальності за порушення природоохоронного законодавства; застосування принципів перестороги, превентивності (запобігання), пріоритетності усунення джерел шкоди довкіллю, «забруднювач платить»; відповідальність
органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за доступність, своєчасність і достовірність екологічної інформації; стимулювання державою вітчизняних суб’єктів господарювання, які здійснюють скорочення викидів парникових газів, зниження показників енерго- та ресурсоємності, модернізацію виробництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище, зокрема вдосконалення системи екологічного податку за забруднення довкілля та платежів за використання природних ресурсів; упровадження новітніх засобів і форм комунікацій та ефективної інформаційної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Водночас аналіз стану реалізації положень цієї стратегії, а також положень Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», Основних засад (стратегії) державної екологічної політики України на період до 2020 року, в яких йшлося про заходи щодо збереження навколишнього природного середовища, демонструє лише незадовільний стан впровадження положень цих стратегій, оскільки багато положень цих нормативно-правових актів залишаються декларативними, не існує актуальних планів їх реалізації, механізмів впровадження, що призводить до неналежності реалізації. На нашу думку, основною проблемою практичної реалізації стратегії сталого розвитку в Україні є недостатнє розуміння механізмів її впровадження.

Запорукою ефективного сталого розвитку України має стати формування дієвої дер-
жавної екологічної політики та її впровадження. Слід реформувати нормативні засади публічного адміністрування у сфері використання природних ресурсів. Такі реформи повинні бути спрямовані на усунення дублювання погоджувальних повноважень органів публічного адміністрування на обласному та національному рівнях шляхом внесення відповідних змін до законодавства, що визначає адміністративно-право-вий статус органів державної влади та органів місцевого самоврядування; впровадження дієвої системи громадського обговорення законопроектів у сфері використання природних ресурсів у випадку зміни цільового призначення земельної ділянки, а також у разі розташування об’єктів утилізації відходів, будівництва об’єктів хімічної промисловості тощо; внесення змін і доповнень до розділу 8 «Екологічний податок» Податкового кодексу України для екологічного стимулювання раціонального використання та збереження природних ресурсів, розширення можливостей кредитної та фінансової підтримки і допомоги суб’єктам господарювання у реалізації заходів з раціонального використання природних ресурсів через цільові спеціальні фонди бюджету, а також щодо перерозподілу податкових платежів між бюджетами національного,
регіональних та місцевих рівнів; перегляд санкцій, встановлених за вчинення адміністративних правопорушень у сфері використання природних ресурсів, зокрема посилення відповідальності за перевищення встановлених спеціальними дозволами (ліцензіями) лімітів на використання природних ресурсів з метою стимулювання суб’єктів господарювання до застосування новітніх екологічних технологій виробництва; внесення змін до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» щодо визначення механізму відповідальності держави за погіршення якості природних ресурсів, розробки і прийняття дієвої програми поводження з твердими відходами, розробки довгострокової програми з охорони та раціонального використання природних ресурсів.

Забезпечення сталого розвитку держави неможливе без збереження її природних ресур-
сів. Cпираючись на Цілі розвитку тисячоліття, Україна і надалі має вживати заходів для досягнення збалансованості процесів використання та відтворення природних ресурсів, збалансованості цінностей природи з розвитком держави. Пріоритетним завданням для України і надалі залишається формування дієвої державної екологічної політики та її впровадження, забезпечення екологічної безпеки.

Контрольні запитання

1. Які відомі міжнародні організації активно працюють над вирішенням проблем охорони довкілля?

2. У яких проектах щодо міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища бере участь Україна?

3. Які принципи раціонального використання природних ресурсів ви знаєте?

4. На яких засадах базується економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності України?

5. У чому полягає суть планування раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля?

6. Які позитивні та негативні чинники сталого розвитку України ви знаєте?