Тема 14. Суспільство та природа: основи філософського аналізу

 

1.      Філософське розуміння поняття суспільства. Поняття соціального буття.

2.      Структура суспільного буття та основні форми його організації.

3.      Соціальні групи як форми організації суспільства.

4.      Природа як філософська категорія. Природні основи людського буття.

5.      Основні етапи взаємодії природи і суспільства. Концепція ноосфери В.Вернадського.

6.      Сутність екологічної свідомості та екологічної освіти.

 

Основні категорії: суспільство, соціум, соціальні якості, соціалізація, масова свідомість, тоталітаризм, лібералізм, інтеракціонізм, ідеологія, духовне життя суспільства, історія, філософія історії, суб’єкт історії, історична доля, етапи історії, прогрес і регрес, чинники історії, сенс історії, умови історії, видатна особа, природа, географічне середовище, геополітика, біосфера, ноосфера, глобальні проблеми, народонаселення, демографія, демографічна система, демографічний вибух, демографічна криза, екологія, коеволюція.

 

1. Філософське розуміння поняття суспільства. Поняття соціального буття

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вва­жають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупнос­ті та взаємодії значної кількості індивідів, інші – самобут­ньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспіль­ство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волеви­явлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), буду­чи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Чому суспільство не є безлад­дям, хаосом таких собі людей-атомів, які, на зразок броу-нівського руху, снують у різні боки, наштовхуючись один на одного, а постає єдністю, де існують спільність і загаль­ний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з’ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечу­ють соціальний порядок, незважаючи на величезну різно­манітність інтересів індивідів та соціальних груп.

Природа суспільства у філософській традиції

Принципи кожного філософського напряму нерідко використовувалися для осягнення таємниць суспільства, Розв’язання проблеми «людина–суспільство» Чи не першими були щодо цього античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявлен­нями про соціум як систему співжиття людей. Фундаме­нтальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (про­порційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Немає нічого кращого для людини ніж мати роботу і бути здатною її виконувати і нема нічого кращого для інших людей і для всього суспільства ніж можливість кожного посідати те місце в суспільстві, на яке він має право претендувати, вважали вони. Щодо гар­монійності людини як цілісності гармонійним мусить бути і суспільство-держава, що є, на думку Платона, нічим ін­шим, як «великою людиною», своєрідною самостійною ре­альністю, що має свою внутрішню гармонію, особливі за­кони власної рівноваги. У праці «Держава» Платон об­ґрунтував стабільність ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), за основу якої взяв поділ населен­ня на три верстви (класи): керманичі – філософи, що керують державою; стратеги – воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хао­су; виробники – землероби і ремісники, які забезпечу­ють задоволення життєвих потреб.

Належність до певного класу не успадковувалась. На­впаки, ідеалом Платона було суспільство, де кожній дити­ні надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природ­них можливостей, і де кожен індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта і досвід).

Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як немо­жлива жива рука, відокремлена від тіла.

Ідеальною державою для нього є «суспільство рівних, об’­єднаних однією метою – досягти найкращого життя, на­скільки це можливо» Він виходить з того, що конституційне правління здійсню­ється в інтересах усього народу, на відміну від правління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи правління в інтересах певного класу чи певної особистості. Таке прав­ління є законним, оскільки здійснюється на основі обов’яз­кових постанов як для урядовців, так і для громадян. Не менш суттєвим є те, що демократичне правління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим відрізняється від деспотизму, який тримається лише на застосуванні сили.

Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність. Не лише людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне «суспільство» «державу богів і людей» Тлумачення суспільства як своєрідної ці­лісності, самостійної реальності було названо «соціальним універсалізмом».

В епоху домінування середньовічного християнсько­го світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільс­тво був соціальний універсалізм, а філософською осно­вою був неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з «ті­лом Христа»

Однак уже в XVII–XVIII ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж. –Ж. Руссо знову актуалізували ідеї добро­вільної угоди між людьми як вихідного принципу влаш­тування громадського життя. Так, Локк, виводячи цивіль­не суспільство зі згоди його громадян, писав, що «суспільст­во – втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, які входять у держа­ву чи створюють її»

Т. Гоббс, вважаючи суспільство великим цілим тілом, наголошував, що це – тіло штучне, складне для подолан­ня природної роздрібненості на окремих індивідів, «бо­ротьби всіх проти всіх» Тому те, що контролює людське життя, стверджує він, є не наслідком, а причиною, психологічним механізмом життєдіяльності людської іс­тоти. Суспільства, що постають із спільного життя цих істот, – плід їх спільної дії і взаємного реагування. А умова тривкого єднання між ними – не справедливість і чесний розподіл чи якісь моральні ідеали, а певний тип поведінки. Оскільки людська поведінка, на думку Гоббса, мотивується особистою корисливістю, то суспільство слід розглядати як засіб її задоволення. Звідси і твердження про суспільство як «штучне» утворення, як мету групових прагнень через те, що люди вважають його особисто вигід­ним для обміну товарами і послугами. Подібне уявлення про суспільство переважало у XVIII ст. Але вже у XIX ст. після важкого досвіду французької революції і краху ра­ціоналістичного індивідуалізму знову відроджуються ідеї соціального універсалізму, щоправда, у складнішій інтер­претації. Ними опікувались філософи Жозеф де Местр (1753–1821), Луї де Бональд (1754–1840), пізніше Огюст Конт, який у своїй «Соціології» знову висунув окреслене ще Б. Паскалем уявлення про людство як єдину Людину.

У Великобританії над цими проблемами працював Едмунд Берк (1729–1797), який хоч і визнавав, що суспіль­ство є наслідком певного договору, стверджував, що воно не повинно розглядатись як щось не краще за партнерсь­ку угоду в торгівлі перцем та кавою або за інший нікчем­ний клопіт, який постає тимчасовим^інтересом, що розри­вається примхливою волею сторін. Його потрібно розгля­дати зовсім по-іншому, оскільки воно не є партнерством у тих аспектах, які підпорядковуються тільки грубо тварин­ному існуванню, природа якого тимчасова і тлінна. Всяка угода в конкретній державі – це тільки одне положення у великому первісному договорі вічного суспільства, де взаємопов’язуються нижчі й вищі природи, єднаються види­мий і невидимий світи відповідно до незмінної домовле­ності, освяченої незламною клятвою, яка утримує всі при­роди (фізичні й моральні) в призначених їм місцях.

У цьому судженні Берка простежуються відсутність чіткого розмежування між суспільством у широкому розумінні слова і державою, водночас започатковуються уявлення про суспільство як систему взаємопов’язаних відносин, що детермінується певним об’єктивним чинни­ком. У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса – спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності.

Соціологи, передусім англієць Джон-Стюарт Мілль (1806–1873) і особливо Герберт Спенсер (1820 – 1903), продовжували роз­вивати «універсальну» теорію суспільства. Спенсер розгля­дав суспільство як природний організм, використовував ево­люцію для реконструкції системи натурального суспільст­ва з природними межами між економікою та політикою. Природа у його вченні розглядається по прямій лінії – від енергії до життя, від життя – до розуму, від розуму – до суспільства, від суспільства – до цивілізацій і до більш високо диференційованих та інтегрованих цивілізацій. Спенсерова еволюція мала в собі надію, що зростання суспільст­ва забезпечить чіткі критерії нижчих і вищих стадій роз­витку, з допомогою яких можна буде відрізнити віджиле від придатного, пристосоване від непристосованого і добре від поганого. У Спенсера ця надія ніби опиралася на вста­новлений факт органічної еволюції, оскільки моральне вдо­сконалення розглядала як розширення біологічної концепції, а соціальний добробут прирівнювала до виживання най-пристосованіших.

Дещо інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм, розглядаючи його як здійснювану солідарність, компози­цію різноманітних ідей, вірувань, почувань (релігійних, мо­ральних, естетичних, правових, політичних), що реалізу­ються завдяки посередництву індивідів. Як осердя «внут­рішнього морального життя», «джерело і вмістилище усіх цінностей», суспільство, у баченні Дюркгейма, постає своє­рідним божеством, «органічною» солідарністю, що може існувати «тільки в нас і завдяки нам» Іншими словами, суспільство існує не над індивідами, воно – плід їх взає­мозумовленості.

Такі натуралістичні концепції суспільства, попри те, що вони досліджували важливі аспекти взаємозв’язку при­роди і суспільства, а окремі з них і дотепер зберегли свою актуальність (наприклад, соціобіологія, засновником якої є американський ентомолог Едвард Вільсон, який у 1975 р. видав книгу «Соціобіологія: новий синтез»), були піддані критиці прибічниками соціального атомізму, що зазнавав нового пробудження під впливом активного політичного розвитку, незаперечних успіхів лібералізму й демократії. Натуралістичні концепції звинувачувались найчастіше у редукціонізмі – зведенні соціального до закономірностей біологічного. Але соціальне не є тільки біологічним, оскіль­ки людина не лише біологічна, а й соціально-духовна істо­та. Тому багато дослідників пов’язують специфіку соціаль­ного не стільки з біологічними, як із психічними явищами. На цій хвилі в теорії суспільства постав новий напрям – соціопсихологія, прибічники якого розглядають суспільст­во як індивіда з його психофізіологією. Найвпливовішою школою соціопсихології стали інстинктивізм, і передусім фрейдизм, який вбачає джерела соціального в інстинктах людини, число яких у неї від кількох до 15 тисяч. Найістот­нішими з них, за Фрейдом, є інстинкт життя Ерос та ін­стинкт смерті – Танатос, а їх боротьба на тлі гіперсексуальності людини і є основою соціального буття.

Принципові положення соціопсихології набули розви­тку в концепції соціальної дії (М. Вебер, Т. Парсонс, А. Шюц), згідно з якою кожний індивід частково «запро­грамований» існуючими соціальними нормами, оцінює аль­тернативи, ухвалює рішення і добивається їх виконання. А суспільство виступає як система соціальних взаємодій індивідів, кожний з яких прагне до реалізації власних ці­лей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі чого утворюються асоціації (групи, суспільство). Попри егоїзм, люди діють спільно, оскільки їх дії осмислені, раціональ­ні, вони розуміють, що індивідуальних цілей найлегше досяг­ти спільними зусиллями. Таке розуміння породжене тим, що в процесі суспільної практики відкидаються непотріб­ні зразки поведінки і залишаються лише ті, що піддають­ся передбаченню, розрахунку, приносять користь за най­меншого ризику. Завдяки цьому, наголошував Вебер, осми­слена поведінка, наслідком якої є досягнута індивідуальна мета, сприяє тому, що людина діє як соціальна істота в асоціаціях з іншими людьми, забезпечуючи значний про­грес у взаємодії з навколишнім середовищем.

На підставі аналізу різних підходів до соціального, су­спільного, а отже, і суспільства як з боку прибічників соці­ального універсалізму, так і соціального атомізму, можна стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як систе­ма зв’язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяль­ність. У такій інтерпретації поняття «суспільство» озна­чає не просту сукупність індивідів, що проживають спіль­но, а систему зв’язків і стосунків, у які вступають індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку, суспільство – це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонува­ти тільки завдяки участі духовної енергії кожного індиві­да. Тобто суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об’єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім’ї і закінчую­чи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релі­гією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Воно – необхідний та іманентний вияв найглибшої онтологічної всеєдності, яка є основою людського буття. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручнішим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Тому суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об’єд­нує окремих індивідів. Більше того, воно – єдина реаль­ність, в якій конкретно дана людина.

Однак єдність суспільства не є однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті. Це під­тверджує проблема одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим, а також про­блеми, пов’язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадо­бою, хворобливою жагою влади, жорстокістю, агресивніс­тю тощо. Тому суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, їй властива внутрішня онтологічна єдність «ми», що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причет­ності до суспільного буття, а з іншого – зовнішній ас­пект єдності, де вона поділяється навпіл, – протидія. Це значною мірою зумовлює трагізм людського існування – невідповідність між його емпіричною реальністю та онто­логічною сутністю. Таке поєднання, що випливає із подвій­ної людської природи (біологічної та духовної), неймовір­но ускладнює вивчення природи суспільного, породжує рі­зні підходи і теорії щодо його характеристики. А з огляду на те, що суспільство як системне утворення має ще й різні рівні організації, стає зрозумілою складність цієї пробле­ми. Тому активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т, Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас – Німеччина; П. Фейєрабенд – США; Ф. Хайєк – Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсис­тем виокремлюють:

§  «матеріальну», або економічну, сферу (сфера – реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей’;

§  «соціальну» сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп’;

§  «організаційну» (політичну) – як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;

§  «духовну’– як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

§  Звідси в «анатомії» суспільства вирізняють економіч­ний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрі­шні характеристики сфер, що відображають статусні спів­відношення суб’єктів суспільної діяльності. Усі сфери су­спільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов’язані. В основі їх єдності людина з її потреба­ми, інтересами, цінностями – суб’єкт і головна дійова особа суспільства загалом.

Люди як об’єкти і суб’єкти суспільного буття характе­ризуються не лише індивідуальними ознаками і якостя­ми, а й мають загальнозначуще – соціальне, зумовле­не обставинами їх суспільного існування: умовами мате­ріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. По­стає питання суспільної природи соціального. Як правило, соціальним вважають усе те, що характеризує співісну­вання людей і що є відмінним від їх природної, біологіч­ної основи. Виникає воно як системна характеристика, ін­тегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої вза­ємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Взаємодія, діяльність об’єктивно притаманні людям. Як живий організм вона є системою, якій властиве праг­нення до збереження своєї цілісності, до самовідтворення, що реалізується тільки в процесі діяльності з її внутрі­шнім і зовнішнім виявом.

Внутрішній аспект діяльності охоплює функціонуван­ня всіх елементів структури живої системи в їх взаємозв’язку як єдиного цілого. Порушення внутрішніх функ­ціональних зв’язків має межі, за якими настає руйнування цілісної системи, втрата внутрішньо притаманного праг­нення організму до використання негентропних (невідно­влюваних) ресурсів, асиміляція яких організмом дала б змогу йому протистояти дії об’єктивного закону ентро­пії (зміни, перетворення). Джерелом таких ресурсів є зо­внішнє середовище, з яким безпосередньо пов’язаний дру­гий – зовнішній аспект діяльності. Це насамперед про­цес оволодіння речовими та енергетичними ресурсами зовнішнього середовища, які потрібні для підтримання життя, постійного відтворення організму як цілісної си­стеми. За відсутності цих ресурсів або з появою чинни­ків, що унеможливлюють їх засвоєння організмом, неод­мінна дія закону ентропії спричиняє його загибель. То­му людина змушена наповнюватись зовнішнім і пере­ливатись у зовнішнє, щоб підтримувати своє буття. А діяльність – це внутрішньо властива риса людини не лише як живого (біологічного) організму, а і як біосоціодуховної цілісності.

Річ у тім, що людина стає суб’єктом дії, діяльності лише за наявності потреб – об’єктивної необхідності щодо за­безпечення своєї життєдіяльності енергією, інформацією то­що. Як складна «діяльна цілісність», вона характеризуєть­ся системою потреб, які поділяють на вітальні (фізіологіч­ні) – властиві будь-кому живому, і антропологічні (власне людські), що полягають у безпеці та самореалізації (А. Маслоу, Г. Салліван, Е. Фромм, К. Хорні).

Людині властиве вроджене почуття неспокою, «доко­рінного занепокоєння», основою якого, на думку К. Хорні, є потреба у безпеці. Найсильніші пристрасті людини поро­джуються потребами її існування, одночасною належніс­тю до живої природи й перебуванням поза нею. Людина, усвідомлюючи сама себе, трансцендує (виходить за власні межі) все своє життя, зауважував Е. Фромм, а з іншого боку, перебуваючи «всередині природи», підпорядкована її диктатові та змінам. Але, незважаючи на це підпоряд­кування, вона трансцендує природу, оскільки їй бракує нерефлекторності тварини, що й робить тварину частиною природи. Людина відчуває своє прилучення до жахливого конфлікту: вона – бранець природи, але вільна у своєму мисленні; вона – частина природи і водночас, так би мо­вити, її примха. Це усвідомлення самої себе зробило лю­дину чужою в світі природи, відокремленою від усіх, самот­ньою і переповненою страхом, від якого вона постійно прагне звільнитися, до того ж не стільки теоретично, як своїм буттям, відчуттями і діями.

Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від страху самотності й невідання, людина робила спробу пове­рнення до своїх витоків – до природи, тваринного життя через своєрідне «зняття» набутого «людського», власне, «ви­вільнення» від людських ознак – розуму й самоусвідом­лення. Ці спроби тривали сотні тисяч років, що засвідчують перші форми релігійно-міфологічних вірувань. Та з часом людина прагне досягти гармонії не поверненням, а через всебічний розвиток усіх своїх потенцій і сил, людяності, що досягається значною мірою задоволенням потреб у саморе­алізації. А це є нічим іншим як становленням особи у світі, виявом її творчих можливостей власними зусиллями.

Потреба в самореалізації як свідчення духовної актив­ності людини є синкретичною і задовольняється системою взаємопов’язаних потреб (спілкування, пізнання, самопі­знання тощо), які так чи інакше стосуються самосвідомос­ті як детермінанти цієї системи потреб.

Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єд­ність від предметного світу, що не обмежується звичай­ним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому самосвідомість – це динамізм буття й активне його самовідображення для повнішої реалізації того, що є сутніс­тю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необ­хідність виходу індивіда за межі власного «Я», взаємодію з предметним світом і особливо з іншими людьми. Адже вся культура людства ґрунтується на комунікації та спів­робітництві між індивідами. За словами Гайдеггера, лю­дина є не лише «буття у світі», вона, по суті, «буття з інши­ми» На користь такого судження свідчить те, що «Я» за народженням, а отже й по суті, є результатом втілення зв’язку батька й матері, що «Я» як жива істота джерелом свого існування має те, що біологи називають «амфіміксією» (взаємопоєднання двох). І ця онтологічна залежність «Я» від інших істот в особі батьків далеко не завершуєть­ся актом народження, а тільки розпочинається ним. Бо не лише в крові людини й надалі житимуть життєформуючі сили її батьків і старших поколінь, але і зовні її подальше формування продовжується в сім’ї через спілкування з подібними собі. Фактичне і духовне дозрівання здійсню­ється тільки в лоні цілого (сім’я, колектив, нація, держава), триваючи протягом усього життя.

Людина і відчуженість – явища, що виключають од­не одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од світу, не мати можливості користуватися своїми людсь­кими силами, бути беззахисним, неспроможним актив­но впливати на навколишню реальність. Такий стан по­роджує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звід­си, за переконанням Е. Фромма, й випливає одна з найглибших потреб людини – потреба в подоланні своєї відчуженості, вивільненні з полону самотності. Ось чо­му в людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні, співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як зазначав Л. Фейєрбах, сутність полягає не в ній як мо­ральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю точку зору поділяв і Е. Гуссерль, вважаючи, що сутність людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскіль­ки зв’язок людської особистості з її поколінням та її суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сут­ність, слід пізнати і сутність цих зв’язків. За словами К. Ясперса, «істина є те, що нас сполучає, і – в комуні­кації містяться витоки істини. Людина знаходить у сві­ті іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об’єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об’єд­нання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в само­волі, в замкненій самотності»

Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський філософ Ніколо Аббаньяно (1901–1990) запровадив тер­мін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідар­не співтовариство людей, в якому формується людське «Я»

У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так званій «філософії зустрічі» Мартіна Бубера (1878–1965), який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я» Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізнається лише у живому спілкуванні людини з людиною. Адже і горила – індивід, і термітник – колектив, але «Я» і «Ти» є лише у світі людей, оскільки людина реалізується лише як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пі­знає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як людину, і проникне до цього іншого ззовні, лише тоді він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тіль­ки вслід за пробудженням людини як особистості.

Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатозначніше. Воно ґрунтується не лише на відносинах симпатій і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності обміном продуктами діяльності, де так часто побутують зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жорстокість. Тому співбуття людей підлягає законам сус­пільства, які й здійснюють регулювання його зовнішньо­го аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціону­вання індивідуального буття.

Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спіл­кування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх жит­тя як суспільного. Людину як носія суто соціальних яко­стей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа» Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких люди­на набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточен­ня індивіда: сім’я, сусіди, дошкільні установи, школа, засо­би масової інформації тощо.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи пев­ні права і обов’язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтеграль­ний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціаль­но-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і профе­сійно-посадовим.

Приписаний статус нав’язаний суспільством поза зу­силлями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюєть­ся етнічним походженням, місцем народження, сім’єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зу­силлями самої людини (наприклад, професор, письмен­ник, відомий актор). Природний статус передбачає сут­тєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчасті­ше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соці­альне, економічне, виробниче становище (директор, бан­кір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспіль­ство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.

Соціальна роль – сукупність дій, які мусить виконувати особа, ма­ючи певний статус у соціальній системі.

Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей, які, за Т. Парсонсом, характеризуються п’ятьма основни­ми прикметами:

1.     емоційна: одні ролі потребують емоційної стрима­ності, інші – розкутості;

2.     спосіб одержання: одні приписуються, інші – завойовуються;

3.     масштаб: частина ролей сформульована і чітко обмежена, інша – розмита, невизначена;

4.     формалізація – дія в межах установлених правил або довільно;

5.     мотивація – спрямування на особисте чи загальне благополуччя тощо.

Від того, з якими структурами соціального буття по­в’язана особа, визначають її соціальне походження (напри­клад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкрет­ної соціальної групи певною мірою впливає на її поведін­ку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і пере­більшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники од­них соціальних груп були заздалегідь атестовані як «про­гресивні», а інші – «консервативні»

Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є ви­ключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіологічні особливості, що зумовлюють її здатність до засво­єння певних соціальних програм, до трудової діяльнос­ті та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні пе­реваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність лю­дини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічне визначає й певні підструктури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природ­ні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціаль­ною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціаль­ні умови, якими б вони не були, не можуть усунути гене­тичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.

Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей сус­пільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи пев­ними групами у процесі спільної діяльності, які виявля­ються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразни­ком певних соціальних якостей.

 

 

 

2. Структура суспільного буття та основні форми його організації

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взає­модіючи, перебувають у певних зв’язках і стосунках, забез­печуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, еко­номічного, національного, професійного, політичного, світо­глядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об’єднання людей, різного рівня загальності (широти) – «соціальні спільності»

Соціальна спільність – реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є само­стійним суб’єктом соціальної дії.

Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями вчених – соціологів, філософів, вигаданими для зручнос­ті аналізу суспільного життя. Вони існують реально, є буттєвою даністю, до того ж даністю не суми індивідів чи їх груп, а цілісністю, яка сама є джерелом власного розвит­ку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-іс­торичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Так, за кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, еко­номічних рухів. За часом тривалості існування – від кіль­кох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, ауди­торія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, про­тягом яких проживають етноси, нації тощо.

З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціаль­ні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзагальніші види: аморфні та групові.

Аморфні спільноти – це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначеним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них. їм властивий ситуативний спосіб існування, тобто вони утворюються і функціонують на основі та в межах певної конкретної діяльності, немож­ливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями. Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю скла­ду, їм властива міжгрупова природа, тобто вони не беруть до уваги національні, класові чи інші групові особливості. Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх струк­турними одиницями. Типовими зразками аморфних спіль­нот є учасники широких екологічних, політичних рухів, прихильники естрадних чи спортивних суперзірок, уболівальники спортивних команд, члени асоціацій за інтересами (фі­лателісти, нумізмати, натуралісти тощо).

Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соці­альних спільнот є соціальні групи – основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент» Поняття «со­ціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колек­тивних суб’єктів суспільних зв’язків, взаємодій і відно­шень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), визначивши соціальну групу як сукупність певної кіль­кості людей, об’єднаних спільними інтересами чи спіль­ною справою. Тобто, соціальна група постає добровільним об’єднанням, результатом бажання індивідів до об’єднан­ня, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні та ін. Об’єднаннями такого типу є різноманітні братства, спілки, громадські організації, релі­гійні об’єднання, політичні партії тощо.

Але поняття «соціальна група» не обмежується лише змістом, сформульованим Гоббсом. З плином часу його зміст зазнав змін, набувши різної інтерпретації. Австрій­ський соціолог Людвіг Гумплович (1838–1909), наприклад, пов’язував його з біологічними (расовими) ознаками лю­дей. У Маркса соціальна група постає не суб’єктивною спіль­ністю людей, як у Гоббса, а навпаки – спільністю, що склалась об’єктивно-історично. До таких об’єднань нале­жать етнічні спільноти, рід, плем’я, сім’я тощо.

Американський соціолог Роберт Мертон (нар. 1910) ви­значає соціальну групу як сукупність індивідів, що взає­модіють між собою, усвідомлюють свою належність до ці­єї групи і є такими з погляду інших. Тобто, він виокрем­лює в соціальній групі три основні риси: взаємодію, членство і єдність. Специфічно інтерпретують зміст цього поняття у своїх працях американські соціологи Чарльз Кулі (1864–1929), Елтон Мейо (1880–1949), Джордж Хоманс (нар. 1910) та ін., засвідчуючи складність природи соціальних одиниць та їх взаємодію.

Узагальнення різних поглядів щодо природи соціаль­них груп дає підстави для тверджень, що, на відміну від аморфних спільнот, їх характеризують:

1.      Стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі;

2.      Відносно високий ступінь згуртованості;

3.      Чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи;

4.      Входження у ширші спільноти зі статусом їх струк­турних утворень.

Природа таких об’єднань є складною. Вони, як прави­ло, виступають системними утвореннями стосовно ін­дивідів, які, з одного боку, просторово роз’єднані, а з іншо­го – не позбавлені інтегративних прикмет. Такі поняття, як «дух колективу», «душа народу», «суспільна свідо­мість», «психологія нації» тощо, не є тільки метафорич­ними висловами. Вони вказують на певні реальні цілісні сили й начала, які й проливають світло на загадковість природи макро- та мікроструктурних одиниць, суспільства загалом.

Системні об’єднання людей мають розвинену внутріш­ню динамічність. У нації, наприклад, чи суспільстві си­стемні ефекти виникають унаслідок переплетіння або схрещування багатьох індивідуальних агентів. Системне виступає як нове, в якому у взаємодоповнювальній єднос­ті перебувають і хаос, і порядок, їм властиві певні пара­метри порядку, атракторні (лат. «аtrасtіо» притягування) стани, які часто бувають домінуючими. На їх ос­нові формуються норми відповідної культури, мистецтва, етики, мови, які засвоюються максимальною кількістю представників соціальної групи. Згодом виникають нові імпульси, нові атрактори, потяг до яких руйнує старі параметри порядку. Тому кожна соціальна група (особ­ливо широкого загалу) є системою зі складною динамі­кою інтегральних ефектів.

 

3. Соціальні групи як форми організації суспільства

Соціальна група – обмежена в розмірах спільність людей, виок­ремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, со­ціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведін­ки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми зв’язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внут­рішні утворення: за розміром – мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом – формальні (офіційні) та неформальні (не­офіційні); за безпосередністю зв’язків – реальні (кон­тактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціаль­ної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи кла­сифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні групи можуть бути, крім усього, формальними чи нефор­мальними, реальними чи умовними.

Малі соціальні групи

Групоутворюючою ознакою малих соціальних груп є наявність безпосередніх контактів та емоційних зв’язків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почут­тям належності до неї. Характерними рисами малої со­ціальної групи є: нечисленність складу, просторова бли­зькість учасників, тривалість існування; спільність тру­дових цінностей, норм і зразків поведінки, добровільність вступу до групи.

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) – спільноти, які об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цін­ностей і норм поведінки.

Різновидом малої соціальної групи є так звані первинні малі групи. Цей термін запроваджений американським со­ціологом Ч. Кулі. Прикметною ознакою цих груп, за Кулі, є тісні й безпосередні зв’язки та співробітництво їх учасників на основі високого рівня емоційності. Прикладом первин­них соціальних груп є сім’я, «ігровий майданчик», сусіди. Вони є універсальними, притаманними всім часам і всім стадіям розвитку, формування соціальної природи індивіда, дають найперший і найповніший досвід соціальної єдності, яка ґрунтується не на абстрактній, а на живій, чуттєво-емо­ційній основі. Через первинну групу здійснюється соціалі­зація індивідів, засвоєння ними зразків поведінки, соціаль­них норм, цінностей та ідеалів. Такі групи виконують роль первинної ланки у зв’язках між суспільством і особою. Че­рез них людина усвідомлює свою належність до певних соці­альних спільнот, бере участь у житті суспільства.

Якщо мала соціальна група формується й функціонує відповідно до офіційно визначених цілей, якщо безпосеред­ню основу міжособистісних контактів становить виготов­лення певного продукту або досягнення якоїсь іншої ме­ти, то вона є формальною, або офіційною. Вона, як правило, діє у межах функціонування вищої за рангом спільності, тобто є офіційною частиною певної трудової або громадсь­кої організації, їх чисельність, структура, стосунки між учасниками групи, права і обов’язки визначаються й регу­люються офіційними положеннями, інструкціями, стату­тами, нормами та ін. Об’єднаннями такого ґатунку є пер­винні виробничі об’єднання (бригади, ланки, лабораторії), студентські групи, шкільні класи тощо.

Коли ж група не має офіційного, юридичне зафіксова­ного статусу, а стосунки в ній не формалізовані в норматив­них актах і мають характер природних людських стосун­ків, то така група є неформальною. Виникають і функціо­нують вони на основі спільності та інтересів, цінностей, особистих симпатій, любові, товариськості тощо (товарись­кі, сусідські компанії, спільноти ровесників, угруповання типу рокерів, металістів, панків тощо).

Роль мікросоціальних груп як суб’єктів суспільного розвитку не досить відчутна, навіть незначна, але у фор­муванні особистості вона не просто вагома, а здебільшо­го – визначальна, особливо якщо взяти до уваги сім’ю – найважливішу форму організації життя людей. Адже людина народжується в сім’ї як особистість, навчається мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і в різних сферах діяльності, готується до майбутньої ролі чо­ловіка або дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сім’ї (між батьками і дітьми, братами і сестрами) готують молодь до різноманітних складних і суперечливих суспіль­них стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють змі­ну й сім’ї – її форми, структури, впливають на особливо­сті сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сім’ю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сім’ї і суспільства.

Сім’я як мікросоціальна група – соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв’язків, кровної спорідненості або всиновлен­ня, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій. Як спільнота сім’я така ж давня, як і сама людина. Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в проце­сі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набу­ваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність безпосередніх доказів генезису сім’ї, особливо її онтологіч­них засад, цей процес є дуже складним для вивчення. Тому більшість суджень про витоки сім’ї є здебільшого здогадом, який лише певною мірою відображає реальні події. біль­шість дослідників вважає, що сім’я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм, їй переду­вав період проміскуїтету (лат. рrоmіsсuitus – змішаний, спільний) – стадія нічим не обмежених статевих зносин V первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще назива­ють «стадією зоологічного індивідуалізму»

Первинною формою сім’ї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів – батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв’яз­ки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішення, сприя­ли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду.

Наступним етапом сім’ї була групова сім’я в ендогам­ному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) ва­ріантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сім’ї родовід визначався ма­теринською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сім’я, де вже конкретно визначені чоловік і жінка об’єднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продов­жувався по материнській лінії. Цей тип сім’ї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг про­довжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильні­ше буде визначити цей тип сім’ї як дислокальна парна сім’я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, пра­во власності сприяли появі патріархальної сім’ї. Це була перша історична форма моногамної сім’ї (моногамія – одно­шлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Згодом церква освятила шлюб – визнану суспільст­вом через систему закріплених прав і обов’язків форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наго­лосивши на елементах рівності його суб’єктів. Саме рівність чоловіка та жінки, їх взаємна любов є основою сучасної сім’ї, сучасних подружніх зв’язків, міжстатевої культури.

Основними формами сучасного шлюбу є релігійний (цер­ковний) і громадянський. Перший особливо поширений серед мусульманських народів країн Сходу, католиків де­яких країн Латинської Америки. Тільки громадянський шлюб визнається в Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині, Україні, Швейцарії, Японії тощо. Альтернативні форми шлюбу допускаються в Англії, Данії, Італії, Іспанії, Канаді тощо.

Основними суспільними функціями сім’ї є:

§  репродуктивна (дітонародження), пов’язана з відтворенням собі подібних, тобто населення країни;

§  виховна, пов’язана із батьківською й материнською любов’ю, через яку дитина набуває суспільне значущих якостей особи;

§  господарсько-побутова (економічна), пов’язана із забезпеченням матеріального добробуту сім’ї;

§  рекреативна (лат. recreo – відновлюю, підбадьорюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини.

Середні соціальні групи

До середніх соціальних груп зараховують, як правило, численні об’єднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів).

Середні (локальні) соціальні групи – спільності людей, які форму­ються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та ін­шими ознаками.

За професійними ознаками учасниками малих со­ціальних груп можуть бути працівники конкретного за­воду» фабрики або певної галузі виробництва (залізнич­ники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості – жителі конкретного населеного пункту (се­ла чи міста), області чи регіону. Локальні групи мають різні засади формування, різний рівень консолідації. Так, територіальні спільноти, як правило, формуються стихій­но, а виробничі об’єднання створюються свідомо, перед­бачаючи певне регулювання їх чисельності, наявність іє­рархічних владних структур, що здійснюють функції ке­рівництва й контролю тощо.

Великі соціальні групи як основні суб’єкти суспільного розвитку (класи, нації)

До великих соціальних груп відносять: суспільні кла­си, етнічні об’єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо, їх основним об’єднувальним чинником, за відсутності безпосередніх контакт­них зв’язків, є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) – довготривалі сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Великі соціальні групи є основними суб’єктами сус­пільного розвитку. Серед них особлива роль належить кла­сам, які з’явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Аккаду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не най­більше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787–1874) й Огюстен Тьєррі (1795–1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723–1790) і Давид Рікардо (1723–1772). Значну увагу вченню про класи при­ділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвит­ку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам – Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейдемейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того, «(1) що існування класів пов’я­зане тільки з певними історичними фазами в розвитку ви­робництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до дик­татури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства»

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марк­систами такими соціально-економічними ознаками:

§  місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва;

§  ставленням до засобів виробництва (головна класотворча ознака), роллю в суспільній організації праці;

§  способом одержання і часткою прибутку суспільно­го багатства.

Нині поняття «клас» дедалі рідше використовується для характеристики соціальної структури суспільства, поступаючись місцем поняттю «страта», що лежить в основі теорії соціальної страти­фікації та соціальної мобільності.

Страта – реальна, емпірично фіксована спільнота, що об’єднує лю­дей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній струк­турі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Об’єднання людей у групи відбувається за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різ­ному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф про­понує за основу соціальної стратифікації взяти політич­ний термін «авторитет», який, на його думку, найточніше характеризує відносини влади і боротьбу між соціальни­ми групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне суспільство на керівників (власників і невласників – бюрократів-менеджерів) і керованих («робітничу аристокра­тію» та низькокваліфікованих робітників).

Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія соціальної мобільності – зміни індивідом чи групою со­ціального статусу, місця у соціальній структурі суспільст­ва. Термін «соціальна мобільність» запровадив у 1927 р. американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціаль­ну мобільність як зміну соціального становища, а не ли­ше перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи соціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спрос­товує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах капіта­лістичного суспільства.

За критерієм соціального спрямування розрізняють го­ризонтальну мобільність – означає перехід з одного міс­ця роботи на інше без суттєвих змін соціально-економіч­ного становища, і вертикальну мобільність – просуван­ня на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар’єри тощо).

До великих соціальних груп, які відіграють надзви­чайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація (на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних ет-нонаціональних спільнот) – феномен, що все очевидніше стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи до себе небувалий інтерес. Нація є «природний орган людства» (Й. Гердер), тобто його об’єктивне над­бання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизований, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А з іншого боку, будучи найскладнішим витвором людсь­кого співжиття, нація є надзвичайно складним об’єктом пізнання, теоретичного осягнення.

Недаремно М. Бердяєв називав націю «містичним організмом», Б. Струве вважав її «істотою містичною... надприродною та ірраціональною» Тому дослідникам так важко виявити ознаки, які б повністю виражали при­роду нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829–1892) сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюю­чи, що «нація – це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна – це спільне визначення ба­гатої спадщини спогадів. Друга – це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відно­влювати цю неподільну спадщину минулого...» Щось подібне писав у 1915 р. й Е. Дюркгейм: «Нація – це людська спільнота, члени якої з етнічних або історич­них причин хочуть жити під спільними законами, ство­ривши єдину державу»

Австрійський філософ О. Бауер пов’язує націю зі спіль­ністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г. Кон – з інтегратив­ною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримува­вся відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав сві­тові чи не найдосконалішу систематизацію об’єктивних ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спіль­не походження; спільну мову; спільні звичаї і побут; спіль­ні переживання і спільну історичну минувшину; спільне законодавство та спільну релігію.

Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і до­сить важливих, недостатньо для утворення і функціону­вання здорової нації. Навіть у єдності вони будуть «немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесе­ний подих життя...» Подихом, що оживляє націю, інтегрує її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня ознака – «національна самосвідомість» те, що вона створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусил­лями власної душі.

Оригінальної думки про природу нації дотримувався російський філософ Л. Гумільов (1912–1992), згідно з якою нація-етнос є «біофізичною реальністю», завжди втіленою в ту чи іншу соціальну групу. Сутність такої реальності визначає «енергія живої речовини», що формується під впливом трьох взаємопов’язаних і водночас відносно самостій­них енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу, що пробиває іоносферу, досягає нашої планети.

Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійо­ву), що позначається на особливостях специфічного фізич­ного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детер­мінує їх об’єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав’язуючи їм свій ритм, завдяки цьому формуючись у суперетнос – націю.

Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціона­льні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні, біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною даністю людства. Формується вона завдяки єдності кількох чинників.

Географічний чинник. Кожна нація має географічні параметри свого буття, «життєву територію», яка є: а) но­сієм єднальної енергії, що сприяє консолідації певної лю­дності в єдину етнонаціональну спільноту; б) сприяє фор­муванню специфіки психології, вдачі, характеру нації, виз­начає зміст світосприймальних категорій; в) гарантом її тяглості, неухильного духовного розвитку і процвітання; г) забезпечує своїми надрами матеріальні умови існуван­ня нації. Тому націю визначають як спільноту, що має пра­во на володіння землею, яку одержала від своїх пращурів, і обов’язок передати її в належному порядку своїм нащад­кам. Нація, що не вміє берегти свої землі, гине. Такий невблаганний закон життя. Гарантом збереження своєї землі є національна держава як вияв цілеспрямованої творчої волі нації.

Антропологічно-етнічний чинник. Незважаючи на по­тужні асимілятивні процеси, кожна нація має свою біоетнічну основу: 1) зовнішньовиявні біологічні особливості (колір волосся, очей, зріст, пігментація шкіри, обсяг че­репної коробки тощо). Расова структура української нації охоплює чотири типи: нордійський, понтійський, динарський, остійський; 2) етнічну самосвідомість – відчуття належності до певного етносу; 3) рідну мову. Багато дослі­дників інтерпретують націю як «мовну спільноту» Всі мови, як і люди, від природи наділені неповторною, єдиною в світовій цілісності особовістю (внутрішнім духовним ла­дом). Видатний український лінгвіст Олександр Потебня (835–1891) зазначав, що «різні мови – це різні інстру­менти і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і світовідчуття. Віртуозно можна опанувати лише одним ін­струментом, в даному разі – рідною мовою. Знання двох мов у ранньому віці, на його думку, не є опанування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що ускладнює досягнення ці­лісного світогляду і наукової абстракції. Мова – то жива історія народу.

Культурний чинник. Нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Мова, релігія, філософія, література, малярство, музика, танець, скульптура, архітектура, найрізноманітніші зраз­ки пам’яток матеріальної культури в єдності становлять духовну субстанцію нації. Національна культура входить у плоть і кров народу, творить усю суму його уявлень і сприймань світу, визначає характер його психології; вона є складним і динамічним феноменом. Так, в українській пракультурі Юрій Липа (1900–1977) визначає чотири склад­ники: трипільський, понтійський, готський і києворуський елементи. Ядром національної культури є етнокультура – звичаї, фольклор, народне ремесло, мова.

Історичний чинник. Спільність історичних переживань творить духовні цінності нації. Національна історія, істо­рична пісня, залишки матеріальної культури минулого, ста­ровинні книги, легенди дають неоціненний матеріал для праці душі, збуджують національні почуття, формують сві­домість особи, належної до конкретної національної спіль­ноти, відчуття своєї вічності в нації. У пізнанні минулого нація бачить тривалу дію своїх духовних національних при­кмет, пізнає себе й на цій основі удосконалює свою духов­ну природу. Ретроспективний погляд в минуле завжди дає перспективу в майбутнє.

Морально-психологічний чинник. Спільність природ­но-кліматичних умов проживання, характер виробничої ді­яльності етносу, перебіг головних подій його історичного шляху, взаємоспілкування формують спільні особливості психічного складу, «національний характер», етнічну мо­раль, сукупність традиційно закріплених духовних ціннос­тей, норм, правил, вимог, покликаних регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих індивідів (етнофорів), так і їх груп. Типовими рисами національної психології та харак­теру українців, за Д. Чижевським, є: 1) емоційність, сенти­менталізм, чутливість, ліризм, а також гумор як один із най­глибших виявів «артистизму» української вдачі; 2) індиві­дуалізм і прагнення до свободи, що, з одного боку, засвідчує неухильний потяг до творчості й активності, а з іншого – може вести до самоізоляції, до конфлікту з усім та усіма; 3) неспокій і рухливість як наслідок прагнення «артистич­ної» натури до переймання нового та одночасно вияв «ін­дивідуалізму», що не хоче мати сталих і міцних основ за власними межами й не здатний віднайти їх у самому собі.

Економічний чинник. Спільність виробничих зв’яз­ків універсального рівня, спільність економічних інтере­сів у творенні матеріальних цінностей консолідують лю­дей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприя­ють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності.

Виокремлені націотворчі засади слід розглядати лише в їх органічному взаємозв’язку, внутрішній єдності, взає­мозумовленості, що дає змогу не лише уникнути хибної вульгаризації, редукціонізму щодо розуміння нації, а й ви­робити її узагальнюючу характеристику.

Нація (лат. паtіо – народ) – духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і ха­рактеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, куль­тури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору»).

Закономірність існування сучасного світу полягає в його багатоманітності. Як природа, так і суспільство прагнуть до індивідуалізації, різноманітності. І роль нації в цьому процесі неоціненна. Кожна нація у своєму своєрідному, оригінальному має вічне, загальне значення. Як не можна припустити, що всі індивідуальні різновидності органіч­ного світу зіллються колись в один біологічний вид, так само неможливо припустити, що все людство колись втра­тить свої національні особливості. Будь-яка одноманіт­ність, зокрема й етнонаціональна, є не тільки небажаною, але й неможливою, оскільки у живій природі вона тотож­на фактичному омертвінню. Тому, прагнучи зберегти свою етнонаціональну багатоманітність, людство засвідчує свою життєздатність сьогодні і в майбутньому.

 

 

 

 

4. Природа як філософська категорія. Природні основи людського буття.

Говорячи про природу, ми маємо на увазі не лише прояви життя на Землі, а й увесь Всесвіт. Проте, як правило, під природою розуміють частину світу, сукупність природних умов, необхідних для життя людини і людства.

Розуміння природи як сили, що протистоїть людині  і суспільній формі життя людей з’явилась уже в давнину. Так, у міфології природа зображувалась за аналогією із людьми та закономірностями їх життя; людина антропоморфізувала природу, не відділяла себе від неї, а ототожнювала з собою. Для первісної людини, майже повністю розчиненої в природі, характерне її одухотворення. Міфологічне мислення ще не мало підстав для чіткого протиставлення природи і людини. власне теоретичне відношення до природи вперше складається із відокремленням філософії від міфології, т.т. з появою теоретичного мислення як такого.

В ціннісному плані це відношення виявляється подвійним: та частина природи, яка залучена до сфери діяльності людини, тлумачиться з утилітарно-прагматичної точки зору як споживацька цінність, як джерело ресурсів для людини і місце її проживання (така ціннісна позиція зберігалася аж до сер. ХХ ст.). з другого боку природа тривалий час виступала як сила, що переважає і панує над людиною, а тому є ідеалом гармонії, нерукотворної досконалості.

В античну добу відбулися істотні зрушення світоглядного та теоретико-пізнавального характеру. Відбувся перехід від безпосереднього ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального та ідеального до їх розмежування, розрізнення і протиставлення. Паралельно збереглася традиція розгляду світу в цілому, як єдності, створювалася космологічно-цілісна парадигма.

Так, Аристотель говорив про природу як причину людського буття, це „досконала причина”. Його вважають і засновником біології, бо він вперше розмежував живу і неживу природу.

Через всю античну філософію проходить розуміння природи як досконалості, зосередження Логосу. Це еталон організації, мірило мудрості, а життя згідно з природою постає як найбільш бажане благо.

Суттєво інше ставлення до природи складається із утвердженням християнства: природа ототожнювалася із її матеріальним початком, розглядалася у протиставленні „верх” (небесне, божественне буття”) і „низ” (земне, матеріальне). Основною ідеєю постає не злиття з природою, як в античності, а підкорення її, підвищення над нею.

Епоха Відродження повертається до античного розуміння природи як втілення гармонії і досконалості.

В Новий час природа стає об’єктом наукового дослідження і активного освоєння. Природа починає розглядатись як об’єкт, як сфера діяльності людини, як інертна сила, як треба підкорювати, встановлювати над нею панування розуму.

На сучасному етапі розвитку людство дійшло висновку, що підкорення природи несе в собі і загрозу самому існуванню людства. З’явилося усвідомлення залежності людини і її діяльності від природного середовища. На цій основі складається новий тип ціннісного відношення до природи, який виходить із оцінки її як унікального і універсального вмістилища людини і всієї культури. Таке ставлення до природи заставляє постійно співвідносити свої потреби з можливостями природи. Тому значення набуває не панування над природою, а розуміння природи і людства як партнерських відносин. Першим теоретичним вираженням такої позиції стала концепція ноосфери В.Вернадського.

Поняття „природа” з точки зору філософії розглядається у порівнянні з протилежним поняття „культура”. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття „культура” передбачає щось опановане, перетворене у процесі діяльності людини. якщо природа – це те, що протистоїть людині, існує за власними основами і законами, які не залежать від індивіда, то культура – це встановлена людиною природа, а діяльність людини постає як перетворення, переведення природного у штучне. І саме у перетворенні природи полягає суть існування людини у світі. Діяльність людини протиставляється природі і одночасно людина є частиною природи, перебуває з нею у тісному зв’язку. І фізичне, і духовне життя людини тісно пов’язане з природою. Ставлення людини до природи є пізнавальним, оцінюючим.

У філософії панує ще одна точка зору, згідно з якою природа розуміється як зразок, абсолютна досконалість, як щось вище, що перевершує і культуру, і людство. Природа зображується як царство сліпих. Стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. І водночас природа сприймається як царство, де панують розумні закони, природна необхідність.

 

5. Основні етапи взаємодії природи і суспільства. Концепція ноосфери В.Вернадського.

Серед природних основ людського буття виділяють:

1) природні умови існування, які роблять можливим існування людини як природного тіла універсуму;

2) ат­рибутивні характеристики світу, які окреслюють повно­ту та міру оволодіння людиною природними ресурсами довкілля.

До природних умов існування людини відносять такі групи чинників:

Космологічні основи життєдіяльності людини – певна сукупність і характер взаємозв’язку низки фізич­них констант, які визначать вигляд нашого Всесвіту, специфіку протікання процесів, характер законів у до­ступній для пізнання людини частині універсуму. Цими умовами детермінуються особливості організації зоряних систем, хімічних, фізичних та польових взаємодій, а відтак – конкретна (земна) форма життя, її взаємозв’­язок з космічним довкіллям тощо.

Екологічні чинники – включеність людини в еволю­ційно сформовані зв’язки та взаємини організмів між собою та факторами довкілля, які мають неорганічну, біотичну та антропогенну природу. Те довкілля, в якому мешкає людина, є світом її реального життя, екологіч­ною нішею, яка впливає на процес формотворення, адаптації, дивергенції та інших явищ у людських спіль­нотах і водночас сама зазнає потужного впливу людини, відчуваючи значний трансформуючий вплив антропоген­ного чинника. Екологічні особливості і людини як виду, і довкілля, в якому вона живе, ставлять певні обмеження на масштаби та характер самореалізації людини: демог­рафічні, економічні, комунікативні та інші аспекти.

Біологічні особливості – це конкретні особливості організму людини (будова мозку, рук, хребта, органів чуття, ендокринної та кровоносної систем, органів відтворення тощо), які визначають реалізацію потенцій кожного окремого індивіда як родової істоти.

Унікальність людства загалом і кожного конкретного індивіда зокрема, які визначаються його генетико-біологічними ознаками, засадничо визначає нетотожність індивідуальних властивостей і можливостей, своєрід­ність реалізації її індивідуальних та родових потенцій у кожному конкретному випадку.

Особливості людського організму:

1 – ходіння на двох ногах;

2 – розмаїття функцій рук;

3 – бінокулярний (стереоскопічний) зір;

4 – великий мозок (площа поверхні мозку з „розправленими” звивинами 2 090 см²). Наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини.

Основні підходи до взаємозв’язку природи і суспільства:

1 – натуралізм – заперечення відмінностей між природою і суспільством, їх ототожнення (соціалдарвінізм). У суспільстві діють природні закони (боротьба за виживання, природний добір), суспільне життя визначається біологічними особливостями індивідів і природними умовами життя.

2 – протиставлення природи і суспільства, заперечення їх єдності (волюнтаризм, ідеалізм). Суспільні закони відмінні від природних, і визначаються або абсолютним початком, або волею та діяльністю людей.

3 – розгляд природи і суспільства як єдиної системи, де природі і суспільні закономірності взаємопов’язані (соціоекологія).

Існує різна періодизація етапів взаємодії природи і суспільства.

Враховуючи, що взаємодія природи і суспільства здійснюється на основі матеріального виробництва, розрізняють етапи взаємодії на основі розвитку етапів матеріального виробництва, зміни технологічних засобів. Виділяють такі етапи:

1 – ручне або інструментальне виробництво

2 – машинне виробництво

3 – автоматизоване виробництво.

Виходячи із віддалення суспільства від природи та із обміну речовиною та енергією, виділяють такі етапи:

1 – функціонування виробництва на природній енергетичній основі. Відбувається присвоєння готових засобів існування із природи. Природа детермінує форми суспільного життя. Оскільки цей етап найбільш тривалий у історії людства, то з часом людина протиставляє себе природі, перетворює її. З’являється окультурений ландшафт (поселення, міста).

2 – пов’язаний із промисловою революцією XVIII – XIX ст., з переходом до штучного виробництва енергії. З’являється машинне виробництво, експлуатація природних ресурсів, відходи викидаються у навколишнє середовище. На поч. ХХ ст. – антагонізм між природою і суспільством.

3 – пов’язаний із НТР – переворот у продуктивних силах суспільства. Суперечність між природою і суспільством приводить до кризової ситуації – питання про існування людства, про шляхи виходу з кризи. Необхідний новий тип взаємозв’язку природного і суспільного середовища, який би ґрунтувався на їх гармонійному розвитку. Повинна існувати система екологічного контролю, яка включає регуляцію, контроль і управління обміном речовиною і енергією, інформацією між природою і суспільством. Соціально-економічні, природні і технологічні процеси повинні розглядатися як єдина система. Вона включає біосферу (нежива і жива природа), техносферу і соціосферу. Ця система вимагає від людини обґрунтованої регуляції.

Наступний підхід до питання взаємодії природи і суспільства ґрунтується на способах здобування засобів існування:

1 – привласнення

2 – аграрний

3 – індустріальний (обидва пов’язані з певним домінуючим видом виробництва)

4 – ноосферний.

Ф. Енгельс у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави» поділяє історію суспільства на 3 етапи: 1 – дикість; 2 – варварство; 3 – цивілізація.

Російський вчений Платонов доповнив цю схему, враховуючи характер і масштаби змін у системі „природа – суспільство”:

1 – біогенний (дикість) – присвоєння продуктів з природи, безпосереднє включення людини в природу, адаптація людини до середовища. Людина не вносить у біосферу істотних змін.

2 – техногенний період – перехід від присвоєння до виробництва – землеробство і скотарство.

Перехід до господарства, що ґрунтується на виробництві, значно підвищив продуктивність праці. Поява господарства – 6 – 7 тис. до н.е. період аграрного виробництва дуже тривалий – до кінця феодалізму. З появою машинного виробництва зростає можливість ефективного впливу на навколишнє середовище.

3 – ноогенний. В.Вернадський говорив, що ноосфера – сфера взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність стає глибоким визначальним фактором розвитку. Ноосфера – нова, вища стадія розвитку біосфери, пов’язана із виникненням і розвитком людства, яке, пізнаючи і вдосконалюючи техніку, починає впливати на хід процесів на Землі (а в майбутньому – і в навколоземному просторі), глибоко змінюючи її своєю діяльністю.

Термін „ноосфера” (гр. ноос – розум, сфера – шар) в сучасній філософії набуває поширення наприкінці 20-х років XX ст. завдяки працям французьких учених П.Тейяра де Шардена та Е.Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, читаних у Сорбонні В.І.Вернадським 1922 р. Концептуальний аспект ідеї ноосфери В.І.Вернадський починає розробляти вже із 1890 р., а в наступні роки лише позначив свою концепцію терміном, запропонованим у французькій літературі.

Звичайно, ідея ноосфери зародилась не на порожньо­му місці. Окремі думки, що згодом одержали розвиток в ноосферній концепції, свого часу були висловлені Гердером, Регелем, А.Бергсоном, Ф.Ніцше, А.Геленом, М.Хайдеггером, М.Федоровим, К.Ціолковським.

В.І.Вернадський вперше звернув увагу на те, що з часів становлення людини в енергетиці біосфери починає дія­ти нова сила. Цією силою є розум людини та спрямова­на й організована її воля. Розум виступає як доповнення системи природи, як мислячий орган біосфери, як при­родне завершення розвитку живого.

Розум не можна розчинити в біосфері. Він не впи­сується ані в фізико-хімічну, ні в біологічну картину світу. Розум – це сила космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, ні на що не подібну оболонку. Ця ідеальна, „мисляча” оболонка й одержує назву „ноосфери”.

Оцінюючи роль людського розуму як планетарного явища, В.Вернадський формулює такі висновки:

1 – Розум здатний репрезентувати творчі самоор­ганізаційні засади Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати конструктивну функцію біосфери.

2 – він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію.

3 – завдяки Розумові культурна біохімічна енергія ре­алізується вже не лише через розмноження організмів, а и через інформаційну, виробничу силу науки та праці.

4 – в результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором пере­ходу біосфери в ноосферу.

6. Сутність екологічної свідомості та екологічної освіти.

Екологія – з грецької oikos – оселя і logos – вчення – наука про навколишнє середовище, людину, її взаємодію із середовищем і шляхи забезпечення умов для її життя.

У сучасній науці підхід до взаємодії природи і суспільства базується на тому, щоб розвиток суспільства і його компонентів не завдавав шкоди природі, а навпаки, сприяв її розвитку. Такий підхід отримав назву коеволюції – це сукупність поглядів, у відповідності з якими суспільство і природа – це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування при­родного і навпаки.

Інакше кажучи, дальший розвиток суспільства, всіх його духовних і матеріальних факторів неможливий без узгод­ження з розвитком природи. Система „людина – суспільство – нав­колишнє середовище” є досить жорсткою, а її елементи визначають один одного. Тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці.    Відповідно з прин­ципом антропності всі світові константи: швидкість світла, гравітаційна стала та інші – між собою пов’язані так точно, що навіть малесенька зміна їх величин, припустимо на долю процента, пере­творила б Всесвіт на зовсім інший світ. Глибокі відносини суспільства і природи будуються так, що деякі зміни в природі відображаються на суспільстві і навпаки. Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв’язки і взаємозалежності суспільства і приро­ди – враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збережен­ня розвитку екосистем, створення штучного середовища там і в та­кій формі, щоб екосистема не деформувала природне середовище існування людини. Філософське осмислення особливостей сучасної взаємодії системи „людина – суспільство – природа” духовного про­цесу без коеволюційного виміру неможливе. Увесь духовний процес суспільства в цілому і в конкретних сферах важливо осмислити з коеволюційних позицій. Тут одним із пріоритетних напрямків, безумовно, є розробка екологічних імперативів сучасного виробництва. Розвинувши потужні виробничі сили, людина вже в середині XX ст. опинилася певною мірою їх заручником.

Соціоекологія попереджає не дише про незворотні наслідки екологічної катастрофи (загроза підвищення температури і рівня Світового океану, руйнування озонового шару, вирубка лісів, а з нею – втрата флори і фауни, виснаження Світового океану, його забруднення нафтопродуктами, забруднення навколишнього середовища хімічними відходами та радіоактивними речовинами, вичерпання природних ресурсів), а й розробляє систему екологічної освіти.

Екологічна освіта – свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє середовище протягом життя людини.

Основна її мета:

§  формування уявлень про навколишнє середовище;

§  розуміння специфіки внутрішніх відносин у природі;

§  антропогенний характер впливу на природу;

§  принципи гармонійного розвитку людини і природ­ного середовища.

Отже, екологічна освіта включає певне знання при­роди, характер антропогенного впливу на неї і формування поведін­ки, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природного середовища. Таке розуміння змісту екологічної освіти, безперечно, вимагає широких знань. Тому її важливо розпочинати з раннього дитячого віку. Освіта ця повинна охоплювати усі існуючі форми загальноосвітньої та професійної школи, різноманітні види і форми підвищення кваліфікації і продовжуватися до глибокої старості.

Екологічна освіта і виховання повинна виходити з таких методоло­гічних засад:

1 – світ матеріальний і є системою взаємозв’яза­них і взаємообумовлених елементів;

2 – суспільство – резуль­тат еволюції матерії, тому суспільство і природа характеризуються взаємозв’язком і відмінностями;

3 – коеволюція – специфічний вид розвитку, що визначається об’єктивними і суб’єктивними переду­мовами;

4 – незворотні біосферні зміни, небезпечні для сус­пільства, є результатом непродуманого антропогенного впливу на при­родне середовище, а не об’єктивною необхідністю технологічного способу виробництва.

 

Запитання. Завдання.

1.     У чому полягає специфіка соціального пізнання та які його ос­новні методологічні засади?

2.     Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства.

3.     Доведіть, що суспільство є самоорганізуючою та саморозвиваючою системою.

4.     Що відрізняє суспільство як систему від інших систем?

5.     Чи існують критерії, що роблять людину людиною? Відповідь поясніть.

6.     Чи народжується людина особистістю? Відповідь поясніть.

7.     Чому діяльність визначається як суттєва риса особистості?

8.     Людина і відчуженість: взаємодоповнення чи взаємовиключення? Проаналізуйте на конкретних прикладах.

9.     Проаналізуйте місце і роль малих соціальних груп у формуванні соціальної природи індивіда.

10. Якими б аргументами ви підтвердили те, що великі соціальні групи є основними суб’єктами суспільного буття?

11. Чим би ви довели, що нація є духовно-біосоціальна даність людства?

12. Людина – цар природи чи частина природи як будь-який живий організм?

13. Як Ви розумієте поняття «коеволюція»? В чому полягає сутність екологічної освіти?

14. Вкажіть на соціально-історичні умови виникнення глобальних проблем.

15. Окресліть особливості філософського підходу до вивчення природи.

16. Екологічна проблема: оптимістична та песимістична точки зору.

17. У чому полягають особливості взаємозв’язку людини і природи?

18. В чому полягають індивідуальний і соціальний аспекти поняття «суспільство»?

19. Назвіть фактори, які обумовлюють розвиток людського суспільства.

20. Чому виробничі відносини повинні відповідати рівню і характеру розвитку продуктивних сил?

21. Від яких факторів залежить роль особистості в суспільному розвитку?

22. Як Ви розумієте твердження: «Духовне виробництво є виробництвом свідомості»?

23. Людина – цар природи чи частина природи як будь-який живий організм?

24. Як Ви розумієте поняття «коеволюція»? В чому полягає сутність екологічної освіти?

25. Вкажіть на соціально-історичні умови виникнення глобальних проблем.

26. Окресліть особливості філософського підходу до вивчення природи.

27. Екологічна проблема: оптимістична та песимістична точки зору.

28.  

 

Теми рефератів

1.            Джерела та рушійні сили суспільного розвитку.

2.            Сутність науково-технічної революції.

3.            Нація як соціально-культурний феномен.

4.            Сила влади чи влада сили?

5.            Різноманіття суспільних форм і проблема єдності соціального процесу.

6.            Соціальний простір і час: основні закономірності розвитку.

7.            Традиції як форми соціального відтворення.

8.            Особливості соціальної структури українського суспільства.

9.            Нація як соціально-культурний феномен.

10.            Етнос і нація. Перспективи розвитку спільностей і особи.

11.            Римський клуб і його діяльність у розв’язанні екологічної проблеми.

12.            Екологічний вимір міжнародних відносин.

 

Література

1.     Андрущенко В. П. Соціальна філософія : [курс лекцій ; 2-ге вид., випр. і доп.] / Андрущенко В. П. – К., 2002. – 321 с.

2.     Бердяев Н. А. Смысл истории [Текст] / Н.А. Бердяев. – М.: Мысль, 1990. – 174 с.

3.     Бойко Ю. Шлях нації / Ю. Бойко. – Париж–Київ–Львів, 1992. – 126 с.

4.     Братко-Кутинський, О. Феномен України [Текст] : Наукове дослідження / О.Братко-Кутинський. – К. : Вечірній Київ; Українська академія оригінальних ідей, 1996. – 304с.

5.     Винниченко В. Відродження нації: У 3 т./ В. Винниченко. –К.: Політвидав України. 1990.р.348+328+542 с

6.     Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истоpии / Г. В. Ф. Гегель : Пеp. с нем. – СПб.: Hаука, 2000. – 477 с.

7.     Герасимчук А. Історичний прогрес і проблема єдності людства у філософії К.Ясперса / А. Герасимчук // Філософські обрії. – 2000. – №3. – С.17-24.

8.     Гобозов И. А. Введение в философию истории / И. А. Гобозов. – М.: ТЕИС, 1999. – 363 с.

9.     Донцов Д. Історія розвитку українськоїдержавної ідеї / Д. Донцов; Т-во "Знання" України. – Київ: [б.в.], 1991. – 43, [1] c. – (Нар. б-ка. Зісторії суспіл. –політ. думки).

10. Колінгвуд Робін Дж. Ідея історії / Робын Дж. Коллынгвуд : Пер. з англ. О. Мокровольський. – К.: Основи, 1996. – 615 с.

11. Лисяк-Рудницький, Іван. Історичні есе : [в 2 т.] / Іван Лисяк-Рудницький ; Центр дослідж. історії ім. Петра Яцика Канад. ін-ту укр. студій Альберт. ун-ту. – Київ : Основи,1994. – (Західна історіографія України ; вип. 1). Т. 2 . – 1994. – 573 c.

12. Лоб’є Патрик де. Природа соціального феномена: альтернатива «Арістотель – Маркс» / Патрик де Лоб’є // Філософська і соціологічна думка. – 1999. – № 5. – С. 54 – 64.

13. Межуев В.М. Идея национального государства в исторической перспективе / В. М. Межуев // Полис. – 1992. – No 5-6. – С. 10-16.

14. Поппер К. Р. Відкрите суспільство та його вороги : в 2 т. / К. Р. Поппер ; пер. з англ. О. Буценко. – К. : ОСНОВИ, 1994. – Т. 1. – 444 с., Т.2. – 494 с.

15. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / П. Сорокин; Общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1992. – 543 с.

16. Тpельч, Эpнст. Истоpизм и его пpоблемы / Э. Трельч : пер. с нем. – М.: Юрист, 1994. – 720 с.

17. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії . Т. 1 / Пер. з англ. В.Шовкуна. - К.Основи, 1995. – Т.1. – 614 с., Т.2 / Пер. з англ. В.Митрофанова, П.Таращука. – 406 с.

18. Франко І. Мислі об еволюції в історії людськості // Зібр тв.: У 50 т. – К., 1986. – Т.45.

19. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки мифологии мировой истории. Т.1. Гештальт и действительность / Пер. в нем., вступ.статья и примеч. К.А. Свасьяна. – М.: Мысль, 1993. – 663 с.; Т.2. Всемирно-исторические перспективы / Пер. с нем. и примеч. И.И.Маханькова. – М. : Мысль, 1998. – 606 с.

20. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс ; Пер. с нем. 2-е изд. – М.: Республика, 1994. – 527 с.