Page 18

Тема 13. Філософська антропологія

 

1.      Проблема людини в історії філософії та філософській антропології.

2.      Філософські проблеми антропогенезу.

3.      Біологічне (природне) і соціальне в людині.

4.      Проблема змістовності людського існування. Сфери буття людини.

 

Основні категорії: буття, життя, існування, антропосоціогенез, особа, особистість, самість, свобода, вибір, еволюціонізм, цінності, евтаназія, сенс життя, спілкування, гендерні дослідження.

 

1. Проблема людини в історії філософії та філософській антропології

Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до «вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу.

Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософувати тільки з пізнання самої себе. Водночас зна­менита теза Сократа «Пізнай самого себе» не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на кожному історичному етапі людської цивілізації нама­галася висунути свою концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких і зрозумі­лих характеристик, а навпаки, породжувала ще більше запитань, аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв’язання цієї проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю походження людини, склад­ністю її структурних елементів та їхніх об’єднуючих чин­ників. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відо­мий дослідник «феномена людини» французький філо­соф і антрополог П’єр Тейяр де Шарден, людина є найтаємничішим об’єктом науки, який постійно спантели­чує дослідників. Оскільки людина є вершиною еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше як спробу з’ясувати механізм утворення світу та його перспективу.

Релігійно-міфологічна антропософія

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релі­гійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія – Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії лю­дям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині іс­торії духовного розвитку людства, й розкривається розу­міння природи, призначення і сенсу людини та її буття.

У міфологічній свідомості поява і розвиток людини не­розривно пов’язані з генезою Космосу, з природою, неві­д’ємною частиною якої вона себе вважала. Так, у тібетсь­ких міфах Космос і Перша Людина народились із Світла і, по суті, складаються зі Світла. Спочатку люди були безста­теві, вони володіли внутрішнім світлом і випромінювали його. Сонця і Місяця не існувало. Коли у людини проки­нувся сексуальний інстинкт і з’явилися статеві органи, Світло в ній погасло, а на небі з’явилися Сонце і Місяць.

Згідно з іншою поширеною міфологічною традицію (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди бу­ли «земнонародженими» (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, «поз­бавлені пам’яті про минулі покоління» Зі зміною обертан­ня Всесвіту земнонароджене плем’я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння вже не могло зароджуватися в землі з час­тин іншого роду. Подібно до Космосу, якому Творець пове­лів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачина­ти, народжувати і годувати потомство.

Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як і витоки живого взагалі, пов’язані з тотеміч­ними символами. Ці символи об’єднують переважно назвою «чуринга» (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реаліс­тичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) «оживають», «вискакують» із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймалася як вищий сим­вол єднання минулого (героїчної епохи тотема) і сучасності, єднання людини, людства та природи.

У багатьох народів збереглися уявлення і про своєрідний колообіг душ – зародків, від яких народжувалися люди і тва­рини. Ненароджені душі перебували у верхів’ях рік, джерель­них водах, горах тощо, куди після закінчення певного життє­вого циклу вони поверталися. Побутує думка, що світ мертвих і світ зародків, можливо, був одним і тим самим світом.

За Овідієм, тотемом для створення людей є змішана з річковою водою земля, а перші люди створені Геєю-Землею з крові дітей Геї та Урана. У пізньоаккадському «Опові­данні про Атрахасиса» повідомляється про створення лю­дей із глини і крові вбитого божества. Ймовірно, зазначає відомий український історик, автор оригинальної космо-археологічної концепції Микола Чмихов (1953–1994), гли­няними були й камені-тотеми, які для забезпечення наро­джуваності дітей, за віруванням, скидало з неба на землю слов’янське божество Род. Індійці вважали, що люди виник­ли з тіла вселенського першопращура Пуруші (санскр. – «людина», «чоловік»).

До XIX ст. у європейській думці панівною була теїстич­на антропологічна концепція. Згідно з нею людина є ак­том божественного творіння. Класичну релігійну модель появи людини подано в Біблії у Книзі Буття: в кінці пер­шої глави і на початку другої. У другій главі (текст якої є давнішим – IX–VIII ст. до н. е.) так описано процес тво­рення людини Богом: «І сотворив Господь Бог людину із пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2:7). У першій главі (VI ст. до н. е.) створенням людини завершує шестиденний цикл створення світу Богом: «І сказав Бог: «Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею...» (Бут. 1:26). Книга Буття розкриває сут­ність людини та її походження як одне ціле, оскільки сут­ність людини пояснюється її походженням. Отже, Біблія дає синтез християнської антропології (походження людини) і християнської антропософії (вчення про людину як єдність тіла, душі та духу). У біблійній оповіді про похо­дження людини чітко розмежовані сфера природного або космічного (генеалогія людини виводиться з неорганічного світу), біологічного (людина з’являється слідом за вищими представниками тваринного світу і підпорядкована біологічним законам тваринного буття) і духовного (Бог створив людину «душею живою», як і все живе, але людина не лише жива душа, вона є образом і подобою Бога, а тому є не лише тіло і душа, а й дух).

Натуралістична (наукова) антропософія

На сьогодні немає єдиної наукової теорії походження людини. Існуючі концепції на основі різних гіпотез нама­гаються пояснити появу людини на Землі. Найусталенішою, а отже й найпоширенішою, є еволюційна концепція, з утвердженням якої в XIX ст. почалося інтенсивне науко­ве осмислення проблеми антропогенезу.

Еволюційний процес, як правило, поділяють на три стадії.

1.      Космічна еволюція. Розпочалася приблизно 10 млрд. років тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна система, змінювалися, створюючи умови для зародження життя. Утвердженню такого різновиду еволюції сприяли досяг­нення шотландського вченого-геолога Джеймса Геттона (1726–1797) та французького астронома, математика, фі­зика П’єра Симона де Лапласа (1749–1827). Геттон сфор­мулював теорію еволюції геологічних формацій Землі, по­казавши її геологічну історію як повторення циклів руй­нування одних континентів і виникнення інших, через вияв схожості сучасних і давніх геологічних процесів. С. де Лаплас запропонував свою космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи.

2.      Біологічна еволюція. Розпочалася приблизно 3–4 млрд років тому. Зумовила існування нині на Землі що­найменше двох мільйонів біологічних видів (1,5 мільйона тваринного й 500 тисяч рослинного походження), одним з яких є людина. У дослідженні цього процесу велика за­слуга французького природодослідника Жана-Батиста Ламарка (1744–1829). Він створив достатньо цілісну концепцію еволюції живої природи. Згідно з нею види тварин і рослин постійно змінюються, ускладнюються в своїй орга­нізації під дією зовнішніх чинників і своєрідного внутрі­шнього прагнення всіх організмів до вдосконалення. Прого­лосивши принцип еволюції загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з’ясував її причин. Зробив це відомий англійський дослідник Чарльз Роберт Дарвін (1809–1882). У своїй знаменитій праці «Походження ви­дів шляхом природного відбору» (1859) він подолав одно­лінійний детермінізм Ламарка, показав, що еволюція в ор­ганічному світі здійснюється під впливом трьох основних чинників: мінливості, спадковості та природного відбору. Мінливість є основою утворення нових ознак у будові та функціях організмів. Спадковість закріплює ці ознаки та особливості. У процесі природного відбору в боротьбі за виживання зникають організми, які не здатні пристосува­тися до нових умов існування. Завдяки цьому єдиному процесу організми в результаті еволюції нагромаджують все нові пристосувальні ознаки, що врешті-решт і зумов­лює появу нових видів.

3. Культурна еволюція. Розпочалася 2–3 млн років потому. У процесі цієї еволюції з’явилася людина. Теорія природного походження Дарвіна не могла розкрити сут­ність культурної еволюції, оскільки не брала до уваги або виключала такі моменти, як якісна відмінність розуму лю­дини від тварини, роль праці в процесі антропогенезу та вплив соціального фактора на цей процес, що відіграли істотну роль в антропосоціогенезі, оскільки сприяли зміц­ненню соціального досвіду людини, її навичок, умінь, засо­бів мислення.

Для розуміння природи культурної еволюції суттєве значення має мутаційна теорія еволюції голландського вче­ного Хуго де Фріза (1848–1935). Згідно з нею нові види виникають стрибкоподібне в результаті великих одинич­них мутацій у генному спадковому апараті. Ідея стрибко­подібного розвитку життя, зокрема й антропогенезу, набула розвитку в сальтаціоністських концепціях, представники яких, спираючись на найновіші досягнення молекулярної біології, біології розвитку, палеонтології та інших наук, на­дають вирішального значення в еволюції випадковим яви­щам, зокрема глобальним катастрофам.

Такі точки зору добре узгоджуються з теорією самоор­ганізації систем. В її основу покладено принцип самоорга­нізації як рушійної сили розвитку будь-яких відкритих систем, що обмінюються із середовищем речовиною та енер­гією. Перехід одного якісного стану в інший у цих систе­мах відбувається як стрибкоподібний процес, який перево­дить відкриту нерівноважну систему, що досягла свого кри­тичного стану, в якісно новий стійкий стан з вищим рівнем складності та впорядкованості. При цьому вибір кінцевого стану системи після стрибка (флуктуації) є випадковим.

У космічній еволюційній концепцій Т. де Шардена антропогенез розглядається в контексті космогенезу – постійної взаємодії двох якісно відмінних світових енергій: механічної та психічної. Перша зумовлює розширення, друга – концентрацію. В процесі космогенезу відбувається зростання психічного через його концентрацію і примноження форм його вияву. До того ж, на думку Шардена, у Всесвіті діють фізичні константи (стала сильних і слаб­их взаємодій, стала Планка, граничність швидкості світ­ла тощо), які в комплексі зумовлюють його наявний стан, який уможливив появу людини.

У своїй знаменитій праці «Феномен людини» Шарден доводить, що перехід до «феномена людини» відбувався не лише через морфологічні зміни і природний відбір, як у Дарвіна, а визначався, крім цього, ще й внутрішніми силами самого організму homo sapiens, трансформацією її свідомості, зокрема появою рефлексивної здатності, що по­лягає в усвідомленні своєї свідомості. Тварина, на думку дослідника, знає дещо про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить про­цес еволюції до нового рівня. Істотною властивістю люд­ського життя, за Шарденом, є і його здатність використо­вувати для свого розвитку випадковості. Життя розвива­ється, зазначав він, через гру шансів, але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів.

Заслугою вченого є й те, що він у межах еволюційної концепції, яка має загалом нелінійний характер, обґрун­тував єдність біологічної та соціальної природи людини. Т. де Шарден вибудував такий ланцюг еволюції людини: австралопітек – пітекантроп – синантроп – Homo Sapiens.

З огляду на сучасні досягнення природознавства цей ланцюг дещо доповнений і має такий вигляд: рамепітек (найдавніший предок людини, що жив на території від Індії до Африки близько 15–14 млн. років тому) – сівапітек (проживав на території Азії приблизно 10–9 млн. років тому) – австралопітек (жив на території Африки 5–4 млн. років тому) – зінджантроп (людина вміла, що жила на території Африки приблизно 2 млн років тому) – пітекантроп (жив 1,9–0,65 млн. років тому) – синантроп (400 тис. років тому) – неандерталець (рання форма ното заріепз, жив приблизно 130–50 тис. років тому) – ноmо sаріеns (40–35 тис. років тому).

Антропогенез не слід розглядати як єдиний, чітко озна­чений лінійний процес. До того ж слід мати на увазі, що, по-перше, у процесі еволюції постійно виникали нові роз­галуження, більшість яких досить швидко зникала, по-друге, у кожний період часу існувало багато паралельних еволю­ційних ліній, що походили від спільного нащадка. Нареш­ті, походження людини пов’язане із зародженням життя на Землі, що лишається поки що таємницею. Тому розгля­нуті точки зору є лише гіпотезами. Існує гіпотеза й про позаземне (космічне) походження людини. Згідно з нею земна людина є продуктом «селекційної діяльності» на Землі вищої цивілізації; еволюційний процес живого у зе­мних умовах неодноразово коригували штучно.

У наукових розробках проблеми антропогенезу ще ба­гато невідомого, не з’ясованого до кінця, не проаналізова­ного, а отже, такого, що підтримується однією групою вче­них і водночас заперечується іншою. І це зрозуміло, оскіль­ки йдеться про найдивовижніше творіння – людину.

 

2. Філософські проблеми антропогенезу

Проблема людини є однією з найактуальніших у філо­софії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям – філософська антропологія.

Філософська антропологія напрям, завданням якого є систем­не вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні – як філософське вчення про лю­дину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необ­хідний історичний екскурс розв’язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологі­єю та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своє­му розвитку.

У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як пев­ну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відпові­дало концепції коловороту життя (сансари), яка була найваж­ливішою складовою Упанішад – текстів, які водночас ви­ражали міфілогічний, релігійний і філософський світогляди.

У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари – карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мік­рокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Ко­смосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали пред­ставники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філо­софської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей – людина» основоположний принцип софістів.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристи­ка людини, її призначення і соціальний статус.

У концепції Арістотеля людина розглядається як іс­тота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істо­тою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божест­вом. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини – її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», – зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, Що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували перед­усім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що люди­на є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки Душа робить людину людиною. Вона є її іманентною суб­станцією.

Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа – не­матеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі.

Незважаючи на деякі розбіжності, філософська куль­тура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівня­но з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в мі­стичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджую­чи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філо­софії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктив­ну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) – це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може – навіть подумки – вийти з природи»

У німецькій класичній філософії проблема людини пе­ребувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину – «найголовнішим предметом у світі» Він дотримувався позиції антропологічного дуа­лізму, але його дуалізм – це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кан­том, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого – моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована не­обхідності, а як носій духовності – людина вільна. Відміт­ною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й ви­різняє її з-поміж інших живих істот.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окре­мих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту до­лається тваринна природа людини, реально зростає її свідо­мість, формується її невід’ємний атрибут – духовність.

Духовність міра людяності як даність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська інди­відуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з’являється ще одна важлива риса У тлумаченні специфічних особливостей людської приро­ди – її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідом­лювати сама себе як самостійну величину, – зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина – оскільки во­на особистість – спроможна піднятися над собою як жи­вою істотою і, виходячи з одного центру ніби по той бік про­сторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над со­бою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки ду­ховне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпірич­них якостей (зокрема й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрід­ність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своє­рідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретува­лися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об’єкт вивчення – людину. Тому доціль­ними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід’єм­них ознак людського, зокрема:

§  наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

§  соціальність (людина є істотою, буття якої через не­обхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов’яза­не з соціальною організацією);

§  цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй струк­турі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямо­вану діяльність із створення необхідних умов для задово­лення її біологічних, соціальних і духовних потреб перед­усім створенням знарядь праці);

§  здатність творити символи, насамперед слово (за­вдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує про­цес суспільної діяльності – трудової, соціальної, політич­ної, духовної);

§  духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов’язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно по­єднує свої складові в руслі концепції некласичної пара­дигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати та­ку цілісність можна тільки через осмислення всієї пов­ноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті.

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «ін­дивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина поняття, що відображає загальні риси люд­ського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід – окремий представник людського роду, окре­мо взята людина (немовля – індивід з його антропологіч­ними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа людський індивід, узятий в аспекті його со­ціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні пе­реконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес со­ціалізації.

Індивідуальність – неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб’єкта самостійної діяльнос­ті, індивідуальна форма суспільного життя людини на про­тивагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, ха­рактеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

 

3. Біологічне (природне) і соціальне в людині

Сутнісні риси людини не є сталою даністю при наро­дженні. Вони набуваються людиною у процесі її життє­діяльності, через взаємозв’язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. К’єркегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом А. Бергсоном і П. Тейяром де Шарденом, розглядає люди­ну як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що во­лодіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивос­ті не виникають на порожньому місці, хоча й під соціаль­ним впливом. Вони мусять мати певну потенційну осно­ву, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, – писав І. Кант, – що враження і хвилювання, викликані зовні­шнім світом, сприймає за допомогою тіла – видимої ча­стини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовніш­ні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою ді­яльністю відтворювати і пов’язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити» Тобто, природний організм лю­дини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині – людський орга­нізм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін­тегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час­тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти­востей людей як виду. Особливостями людського орга­нізму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості лю­дини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе­чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива­лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви­дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси, статеві та вікові властивості психіки.

Тобто людина підпорядкована як законам живої при­роди, так і суспільним законам, законам власної ціліс­ності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фак­тора – пансоціологізму і абсолютизації біологічного фак­тора – панбіологізму. У першому випадку людина по­стає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому – абсолютизується біологічна природа люди­ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов’яза­ні. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчуван­ня тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити люди­ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тіль­ки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде – доброю чи злою, байду­жою чи співчутливою, щедрою чи жадібною – залежить ВІД якості соціального середовища. Отже, людина є ціліс­ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив­ність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

Біологія і культура в генезисі людини

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і куль­турної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологі­чні відмінності людини від тварини, які були помічені вче­ними на початку XX ст.

1.     Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжу­ється неготовою до самостійного життя, її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціаліза­ція щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад, навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ пред­мета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в яко­му ще не спеціалізувалися функції, не утвердилися ін­стинкти.

2.     Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина наро­джується з пластичною (незатверділою) біологією для то­го, щоб засвоїти «іншу природу» культуру. Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соці­ально-культурного коду. Рука не має чітко спеціалізова­ної програми дії, як, наприклад, передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти «за наказами», тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати найрізноманітніші трудові операції, може роз­винутися в руку віртуоза-музиканта, хірурга та ін.

Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше «навчаються» (виробляють умовні рефлек­си) в період достатевого дозрівання, коли їхня психіка пластична, менш консервативна. Отже, природа мовби спе­ціально розтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. І справді, саме в цей період вона формується як лю­дина – засвоює мову, мораль, навчається оперувати зна­ряддями праці. Цей період іще називають первинною соціалізацією. Існує певна узгодженість (координація) біо­логічного «дозрівання» і засвоєння елементів культури на зразок заздалегідь установленої гармонії. До року дитина спинається на ноги, до двох – починає говорити, трохи пізніше вчиться справляти свої життєві потреби. І знання відповідно до його складності засвоюються, як правило, в певному віці.

Людина від природи не є твариною, або, як висловлювався Ф. Ніцше, вона є «зіпсованою твариною» Порівняння особливостей біології людини і особливостей тварини дали підставу німецькому мислителю Арнольду Гелену (1904–1976), який розробляв проблеми фі­лософської антропології, для висновку, що культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. При цьому культура не є надбудовою над біологічною природою лю­дини, а формується в узгодженні з нею. Дитина спинаєть­ся на ноги, бо така можливість закладена в будові її ске­лета, вона може заговорити, бо її гортань пристосована (за­планована) до артикуляції звуків тощо.

Які можливі пояснення подібного органічного поєд­нання біології та культури в людині?

Спроби осмислити проблему людини, керуючись не ві­рою, а розумом і фактами, а саме на цьому ґрунтуються науковий і філософський підходи, – виводять на одну з двох відповідей.

1.  Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природ­ним добором зумовили трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений у праці Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину» Аргументом на його користь є явище домести­кації – зміни природи тварин під впливом їх одомаш­нення. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 ти­сяч років тому, і вони суттєво змінили свою природу порів­няно з їхніми дикими родичами. А людина «одомашнює» себе вже не менше трьох мільйонів років.

Однак генетики висувають серйозні аргументи проти такого пояснення. На їхню думку, радикальна зміна природи людини не могла відбутися на основі природного до­бору чи впливу культури, тому вони сформулювали іншу точку зору.

2.  Зміни природи людини зумовлені сильними мута­ціями (відпрацьовуються ймовірні механізми, що спричи­нили неспеціалізований стан органів дитини при народженні а також ретардацію). У результаті цих змін людина, будучи беззахисною і немічною, могла вижити тільки не­традиційним способом – через використання знарядь праці та створення світу культури.

Якщо в першій концепції культура розглядається як причина трансформації людини в біологічно неповно­цінну істоту, то в другій, навпаки, біологічна неповноцін­ність людини є причиною виникнення культури, вона по­стає як компенсація цієї ущербності. Яка з цих концеп­цій більш істинна, чи, можливо, вони підступаються з різних боків до істини – на це запитання палеонтоло­гія (наука про історичний розвиток організмів у взаємо­зв’язку з навколишнім середовищем) і біологія людини ще не дали остаточної відповіді. Та й, зрештою, це не проблема філософії.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної пе­редбачає наявність певних біологічних передумов:

§  культура може існувати лише в спільноті, яка за­безпечує неперервний процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже подіб­не до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія, своєрідний «поділ праці» Тобто, уже сама організація біо­логічної спільності в чомусь ніби вивершується над біоло­гічним рівнем;

§  основою культури є розум, а його передумовою високорозвинутий мозок, який визначає здібності істо­ти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

§  культура це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за пев­ної будови «робочих органів» Дельфіни і свині – досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.

Отже, «місточок», через який наші тваринні предки пе­ребралися в царство культури, був дуже вузьким, передба­чав збіг багатьох сприятливих випадковостей.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідни­ків вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відігра­ла фундаментальну роль у формуванні особливого відно­шення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може бути відправним пунктом у розу­мінні людини: «Всю організацію людини можна зрозумі­ти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати культурою»

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського від­ношення до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури, її відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освої­ла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Зем­лі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем – сферою куль­тури, її «відв’язаність» від середовища існує не лише прак­тично, а й у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в на­вколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся по­внота простору»

Праця безпосередньо пов’язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтере­сів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологіч­них потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об’єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці люди­на застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хит­рість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за де­рево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об’єк­тивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними («технічне мислення») у зародку притаманне твари­нам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) ли­ше під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над зна­ряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми по­требами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала підставу німецько­му філософу Гельмуту Плесснеру (1892–1985) назвати її ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини центрич­не (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні»

Істота, яка взяла в руки камінь, стала загрозливою не лише тваринам, а й собі. Адже камінь є не тільки знаряд­дям праці, а й зброєю. В природі тварини одного виду, як правило, не знищують одна одну, оскільки це суперечить виживанню виду. Цьому підпорядковані певні інстинк­тивні механізми. У вовків, наприклад, під час гризні до­статньо слабшому відкрити найвразливіше місце (горло) і сильніший відпускає його. Це діє як сигнал – «здаюсь».

Мавпи, як і далекі предки людини, не мали особливих природних «озброєнь» для заподіяння смертельних уда­рів собі подібним. У тваринному стаді діє право сильного. Воно має ієрархічну структуру, і поведінка кожного в ньо­му залежить від місця в цій структурі.

Коли жива істота «взяла камінь» (штучне знаряддя взагалі), вона вийшла за межі природи не лише як середо­вища – вона зруйнувала природу і як природний стан відносин у стаді, який забезпечував виживання в ньому всіх. Адже знаряддя як зброя були задіяні в боротьбі за самок і їжу, тобто використовувалися проти членів стада. Сучасне «високоцивілізоване» суспільство щодо цього не надто віддалилося від таких виявів поведінки: найновіші науково-технічні досягнення застосовуються передусім як зброя для знищення собі подібних.

Природа не передбачила механізмів, які могли б захис­тити істоту, що «взяла камінь» (озброєну неприродним чи­ном), саму від себе. Голими руками людині важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдуш­ні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.

Природні механізми погашення агресивності не всти­гають «увімкнутися» Сучасна техніка робить миттєвим знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, яка не переносить на вигляд крові. Тому завдяки «знаряддю зброї» первісна людина стала ворогом передусім рама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Знаряддя створили загрозу її існуванню.

Застосування знарядь підриває і право сильного. Завдяки техніці відмінність між сильним і слабшим зникла: достат­ньо сильному відвернутися чи не помітити – і він отримає каменем по голові. Отже, застосування «знарядь-зброї» у внутрішньостадійній боротьбі зруйнувало сформовані при­родою відношення у стаді. І тому первісна людина постала перед дилемою: вижити, сформувавши відносини, відмінні від тих, що панують у природі, або загинути.

Людська спільнота відрізняється від стада передусім принципово іншими внутрішніми відносинами. Стадо структурується ієрархією сили. В ньому діє закон виживання сильного: виживе він – збережеться рід. Людська спіль­нота керується мораллю, яка у найпростішій своїй формі охоплює життєво необхідні вимоги, насамперед заборону вбивств, інцесту (заборона шлюбів і статевих стосунків між батьками і дітьми, братами і сестрами), обов’язок до­помагати родичам. Вважають, що ці норми моралі виник­ли для регулювання відносин, що сформувалися у зв’яз­ку із застосуванням знарядь. За словами Гелена, неуста­леність людини як діючої істоти потребувала дисципліни, що виникла насамперед у формі моралі.

Не випадково першою вимогою є заповідь «не убий» Вона найтісніше пов’язана з небезпекою, що виникла у зв’язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму. Вбивство братом брата (Каїн та Авель) засуджується як найбільший гріх.

Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних статевих зв’язків, а в суспільстві – екзогамія (зовнішні для роду зв’язки) або агамія (заборона шлюбів між близь­кими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно неспри­ятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди усві­домлювала навіть зв’язок між статевим актом і наро­дженням дитини.

В основі заборони статевих зв’язків між близькими родичами були постійні сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність про­тидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створен­ня шлюбу, завдяки якому людина окультурила один із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник рід – спільнота, заснована на природних зв’язках (його члени споріднені по крові), але відношення в якій регулю­ються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинни­ка (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На пе­редній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започатку­вала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формувати­ся суспільство.

4. Проблема змістовності людського існування. Сфери буття людини

Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним організмом, тілом. «Я» зливаюся зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак «Я» не тільки тіло, «Я» ототожнюю себе також зі своїми переживаннями – думками, емоціями, спо­діваннями: «Я» думаю, хочу та ін. «Я», отже, зливаюся з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, «Я» є членом су­спільства (сім’ї, робочого колективу, суспільних і політич­них організацій). «Я» є, наприклад, батько, викладач філо­софії. Тут «Я» ототожнює себе з певною соціальною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нарешті, «Я» може визначити себе як духовну (культурну) істоту. «Я» є носі­єм певних духовних цінностей – моральних, релігійних, правових, художніх тощо.

Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тіле­сність, свідомість, соціальність і духовність.

Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філо­софи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структу­ри – тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер.

Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єд­ності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання лю­дина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних по­треб, але воно здійснюється за участю свідомості та куль­турних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру – один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.

Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття люди­ни, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тіс­но пов’язані з тілом й зумовлені ним.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються пе­редусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло – психіка (свідомість), тіло – соціальність, тіло – культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософсь­кої антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія.

Відношення між різними сферами буття людини пе­редбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоп­люють як прямий, так і зворотний вплив.

Тіло – психіка (свідомість). Вплив тіла на свідо­мість можна охарактеризувати поняттями «умова – зу­мовлене» Тіло не є причиною свідомості (нею є суспільство), але воно задає умови, параметри буття свідомості. Тіло укорінює свідомість в реальне буття. «Я» (свідо­мість) має реальне буття (займає місце в просторі) тільки завдяки тілу, якщо не брати до уваги релігійні та деякі філософські концепції (Платон, Декарт), які розглядали душу (свідомість) як окрему субстанцію, самостійний вид буття.

Тіло задає і часові межі буття свідомості. Вона проки­дається до життя в тілі й завершує (принаймні своє земне буття) в ньому.

Тіло зумовлює просторово-часову перспективу сприй­мання світу. Ближчі в просторі й часі предмети людина бачить чіткіше, ніж віддалені. Взагалі вона сприймає світ перспективно, з позиції місця (з квартири, Києва, Землі, Сонячної системи) і часу. Тілесна істота не може вискочи­ти з власного тіла і сприймати світ безперспективно. Цим сприймання світу людиною відрізняється від сприймання трансцендентального суб’єкта класичної філософії та без­тілесних істот (ангелів, демонів), якщо припустити їх існування.

Тіло індивідуалізує «Я» людини. Завдяки тілу «Я» не є абстрактною людиною взагалі, а є чоловіком чи жін­кою, що має певний вік, зовнішній вигляд, набір хвороб тощо. Саме завдяки тілу людина відрізняється від інших людей, її впізнають.

У зворотному ракурсі (погляд на тіло з позиції свідо­мості) тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як межа, поставлена людині її тілесними можливостями. Вона прагне подолати цю межу, їй (свідомості) хотілося б бути водночас у різних місцях, жити в різні часи, бути всемо­гутньою та ін.

У свідомості людина прагне бути мало не Богом. Для подолання меж, заданих тілом, свідомість створює тех­ніку, яка посилює її могутність, медицину, що розши­рює часові межі буття, науку, яка долає перспективізм її сприймання світу.

Традиція, згідно з якою тіло розглядається як обме­женість (темниця) душі, йде від Платона і християнства. Вона засвідчує справді діалектичну ситуацію: те, що при­в’язує людину до життя, що вкорінює в нього, неминуче обмежує її.

Тіло соціальність. У контексті тілесності й соці­альності також виникають філософські проблеми. У ситу­ації, за якої тілесність визначає соціальність, тіло є основою конституювання (формування) таких соціальних груп, як дорослі, літні люди, жінки, чоловіки, інваліди, діти. Кожну з них можна досліджувати під кутом зору філософської антропології.

Відношення тіла і соціальності має і зворотний ас­пект – підхід до тіла з позиції соціального. Під соціаль­ним кутом зору тіло постає насамперед як здоров’я люди­ни, тобто як здатність виконувати певні соціальні обов’яз­ки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про здоров’я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою ци­вілізованості суспільства.

Останніми роками у перспективі відношення «соці­альність – тіло» виникли нові проблеми, пов’язані з транс­плантаційною медициною, евтаназією (добровільним від­ходом з життя за допомогою медика) та ін. Суть пробле­ми зводиться до питання, в який тип соціальних відносин вкладається ставлення людини до її тіла. «Ким є людина щодо власного тіла –господарем чи орендарем?» так формулює питання сучасний український дослідник В. Шкода. Якщо господарем, то вона має право на торгів­лю своїми органами і евтаназію. Якщо ні («не вона дала життя своєму тілу й не їй належить право позбавляти його життя» така позиція християнської етики), то її ставлення до тіла має бути цілком іншим. Ці непрості питання широко дискутуються світовою громадськістю. їх вивчають філософія медицини та біоетика.

У політиці тіло також відіграє певну роль. Традицій­но претендент на найвищу державну посаду має бути фо­тогенічним, імпозантним.

Тіло культура. Це відношення між сферами буття людини також є двоаспектним: можна стверджувати про вплив тіла на культуру і навпаки.

Так, мистецтво – хореографія, скульптура, архітекту­ра, живопис, поезія, театр та інше можливе завдяки тому, що тіло людини «вміє» рухатися, чути, бачити, говорити. Навіть особливості видів мистецтв зумовлені значною мі­рою різними тілесними здатностями людини.

Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнамен­ту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад, слона і бджоли, вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні.

Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення. Міфологічні боги антропоморфні, а християнський транс­цендентний Бог для того, щоб стати близьким, співмірним людині, втілився в образі людини. У ісламі Бог є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні іме­ні), між ним та людиною тілесним посередником висту­пає Мухаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.

Тіло конституювало й інші релігійні уявлення. Зокре­ма, християнство, визнаючи душу чимось окремим від ті­ла, вважає, що перед Страшним судом мертві воскреснуть у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської драми не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжньо­го блаженства (рай), які б не були пов’язані з тілом, хрис­тиянство не уявляє.

Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке до нього право спрямовані на приборкання зоологічного індивідуалізму. Виконання правових норм гарантується силою, яка, зокрема, передбачає тілесні покарання (ув’яз­нення).

Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже технікою людина керує завдяки тілу.

Отже, тіло людини відіграло Істотну роль у формуванні культури. Культуру загалом можна розглядати як штучний створений людиною світ, співмірний, згармонізований з людиною (її тілом).

Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна символічна система, яка кожному включе­ному в неї предмету надає свого відмінного від природно­го, значення. Так відбувається і з тілом людини, включе­ним У культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, похован­ня тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають полотном, що символізує його перехід із світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.

Загалом структура сфер буття людини (тіло – свідо­мість – соціальність – культура) відкриває доступ до ро­зуміння багатьох явищ людського життя.

 

Запитання. Завдання

1.      Охарактеризуйте основні філософські проблеми антропогенезу.

2.      Чи культура є причиною трансформації людини в біологічно не­повноцінну істоту, чи біологічність людини є причиною виникнення куль­тури? Доведіть дилему.

3.      Чому праця людини безпосередньо пов’язана з мисленням? Ваші аргументи.

4.      Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності має біологічний фактор? Обґрунтуйте свою позицію.

5.      Як взаємопов’язані знаряддя праці людини і виникнення суспільства?

6.      Яка роль «біологічності» та «соціальності» у виникненні свідомості?

7.      Прибічником яких (і чому?) концепцій свідомості ви є: індивідуалістичних чи колективістських?

8.      Які форми має людське буття?

9.      Покажіть специфіку духовного буття людини.

10. Окресліть відмінність між філософським та природничо-науковим підходами до вивчення людини.

11. Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти.

12. Сенс людського існування: один для всіх чи у кожного свій. Відповідь поясніть.

13. Поясніть слова Сократа: «Людина живе не для того, щоб їсти і спати, а їсть і спить для того, що жити».

14. Що робить людину людиною? Чи є набір критеріїв, на основі яких можна стверджувати, що перед нами саме людина? Поясність та наведіть приклади.

15. Поясніть внутрішній зв’язок таких особливостей людини, як неспеціалізованість, універсальність та свобода.

16. У чому принципова відмінність людського буття від життєдіяльності тварин?

17. Хто, на Вашу думку, правий і чому:

А) Сократ: «Як багато на світі речей, які мені не потрібні»;

Б) Лао-цзи: «Якщо річ не придатна для однієї цілі, її можна використати для іншої».

18. Хто, на Вашу думку, правий і чому:

А) М.Монтень: «Кінцева точка нашого життєвого шляху – це смерть, межа наших прагнень, і якщо вона вселяє у нас жах, то чи можливо зробити хоч один крок, не тремтячи при цьому, як у лихоманці? Ліки, що застосовуються невігласами – зовсім не думати про неї. Проте яка тваринна тупість потрібна для того, щоб бути такими сліпими! ... немає нічого дивного, що такі люди нерідко потрапляють у пастку...» (М.Монтень // «Досліди»).

Б) Спіноза: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в розмірковуванні не про смерть, а про життя».

19. Як співвідносяться історична необхідність та свобода особи?

20. Який саме вибір особи можна вважати проявом її свободи?

 

Теми рефератів

1.      Філософія і проблема генезису людини.

2.      Філософія як самоусвідомлення людини.

3.      Ідеал людяності і цінність людського життя.

4.      Традиції західноєвропейської та української філософії ХІХ – ХХ ст. у вивченні проблеми людини.

5.      Людина – найвища цінність в сучасному цивілізаційному вимірі.

6.      Соціальні норми як фактор впливу суспільства на особистість.

7.      Сутність і мета гуманістичного виховання особистості.

8.      Духовність як засіб і сенс життєдіяльності людини.

9.      Життя як проблема людської рефлексії.

10. Свідомість, самосвідомість, підсвідомість: форми прояву і проблема взаємозв’язку.

11. Масова свідомість: закономірності та деформації. Феномен натовпу.

 

Література

1.      Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. / В. П. Андрущенко, М. І. Михальченко – К. : Генезис, 1996. – 368 с.

2.     Бердяев, Н.А. О назначении человека [Текст] / Н.А. Бердяев. – М.: Республика, 1993. –383 с.

3.     Брюнинг В. Философская антропология / В. Брюнинг // Западная философия (итоги тысячелетия) : [Сборник : Перевод / Сост. В. М. Жамиашвили]. –Екатеринбург : Деловая кн. ; Бишкек : Одиссей, 1997. – с.209-410.

4.     Гуревич П.С. Философская антропология: учебное пособи / П.С. Гуревич. – М. : Издательство «Омега-Л», 2010. – 607 с.

5.     Мамалуй Г.Я. Философские альтеpнативы ХХ века (пpоблема человека и кpизис культуpы) / Г. Я. Мамалуй. – Х., 2000. – Вып. 1. – 145 с.

6.     Ортега-и-Гасет X. Человек и люди / Х. Ортега-и-Гассет // Избранные труды: Пер. с исп./ Сост., предисл. и общ. ред. A.M. Руткевича. – М.: Издательство «Весь Мир». 1997. –704с.

7.     Сержантов, В. Ф. Человек,его природа и смысл бытия [Текст] / В. Ф. Сержантов. – Л., Изд-во ЛГУ, 1990. – 359 с.

8.     Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество / П. А. Сорокин ; Общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов: Пер. сангл. – М.: Политиздат, 1992. – 543 с.

9.     Тейяр де Шарден П. Феномен человека / П. Тейяр де Шарден ; Пер. с фр. Н.А.Садовского, предисл. и комментарии Б.А.Старостина. – М.: Наука, 1987. – 240 с.

10. Трубецкой Е. Н. Смысл жизни / Е. Н. Трубецкой.– М.: Республика, 1994. – 432 с. Серия Мыслители XX века.

11. Человек в системе наук: сборник статей / отв. ред. акад. И. Т. Фролов. М.: Наука, 1989. 504 с.

12. Шелер М. Положение человека в космосе / М. Шелер // Избранные произведения : Пер. с нем.. – М.: Гнозис 1994. – 129-194.