Page 17

Тема 12. Епістемологія. Сутність і структура пізнавального процесу

 

1.     Пізнання як предмет філософського аналізу.

2.     Діалектика процесу пізнання: чуттєве та раціональне пізнання та їх взаємозв’язок.

3.     Сутність наукового пізнання: специфіка, будова, рівні.

4.     Проблема істини в пізнанні.

 

Основні категорії: суб’єкт, об’єкт, гносеологія, епістемологія, агностицизм, чуттєве та раціональне пізнання, скептицизм, релятивізм, догматизм, істина, достовірність, правда.

 

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософія, на відміну від інших історичних типів світо­гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ­цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові – уявлен­ню про світ як поле дії об’єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу – свідомий по­шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі­знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо­мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть­ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов’яза­но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по­стає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце­су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від­ношенні «людина–світ» Філософське питання «що є іс­тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі­знавального ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро­можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть­ся його структура із структурою мислення про нього, а як­що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан­ня від самого початку існування філософії є наслідком роз­в’язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут­тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан­ні не обов’язково визначається присутністю розвинутої те­орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі­ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо­вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч­ному вимірі. Диференціація філософського знання влас­тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Сутність пізнання у філософській традиції.

Дізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отри­мання й нагромадження знань. А знання – це інформація про світ, яка існує у формі певної суб’єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знан­ня відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об’єкт, суб’єкт, знання як результат досліджен­ня. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб’єк­том, якому протистоїть об’єкт. У зв’язку з цим постає пи­тання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» запитує І. Кант. Протисто­яння суб’єкта та об’єкта надає питанню про можливість пі­знання певну парадоксальність, що призводить до виник­нення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула дина­мічного розвитку в XVII–XVIII ст., постаючи в різних кон­цепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та екс­периментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які ви­вчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «ін­шої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро­зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об’єктивною.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

§  «Шлях павука» здобуття істини із чистої свідомості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.

§  «Шлях мурахи» вузький емпіризм, збір роз’єдна­них фактів без їх концептуального узагальнення.

§  «Шлях бджоли» єднання обох шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім зна­ряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, індукцію – сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією» Цікаве надбання Ф. Бекона – виявлення та дослідження глобальних помилок пі­знання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого по­винні бути законами буття. Метод – органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно постійно пристосовува­ти до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуа­лізм» Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний мате­ріал, який надають інші п’ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристи­ки представників ранньої філософії, а саме тих, які на­давали почуттям перевагу над розумом. Після Ф. Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції поча­ли використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології належать учені, які став­лять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна вста­новити лише на основі строгого логічного аналізу.

Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена пере­конанням у безмежності людського розуму, у надзвичай­ній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сут­ності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної куль­тури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культу­ри. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнів­ним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів – це не порожній скептицизм, а дещо конс­труктивне, всезагальне та універсальне.

Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціо­нальної культури, до справи залучається «архітектор», тоб­то метод. За його допомогою і перед судом розуму постають прийняті істини. Саме чистий розум спроможний перевірити ґрунтовність їх претензій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є сукупністю простих і точних правил, строге дотримання яких зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й про­зорого мислення, розкладати кожну проблему на її скла­дові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцю­гу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлю­вався позитивно, так і традиційній схоластизованій фор­мальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих і непотрібних схола­стичних нашарувань та доповнити тим важливим, що до­помогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засо­бом Декарт вважав інтуїцію.

Німецька класична філософія, передусім її основопо­ложник І. Кант, вперше спробувала пов’язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об’єкт як такий існує лише у фор­мах діяльності суб’єкта. Головне питання своєї гносеоло­гічної концепції – про джерела та межі пізнання – І. Кант сформулював як питання про можливості апріор­них синтетичних суджень, які дають нове знання у кожно­му з трьох головних видів знання – математиці, теоретич­ному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання – чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевид­ним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логі­ка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв’язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв’язку І. Кант розподілив логіку на загальну (формаль­ну) – логіку розсудку та трансцендентальну – логіку ро­зуму, яка є початком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з форма­ми поняття про предмет, а й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об’єктивну значу­щість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній – синтез, якому І. Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислен­ня, бо саме за його допомогою відбувається формування но­вих наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення І. Кант вбачав у кате­горіях. Будучи апріорними формами розсудку, вони є зага­льними схемами діяльності суб’єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим ви­никнення під час міркувань двох суперечливих, але однако­во обґрунтованих суджень, яких в І. Канта чотири пари (на­приклад, «світ конечний –світ нескінченний»).

Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окре­слив лише контури діалектичної логіки, то Г.-В.-Ф. Гегель чітко виклав її зміст як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував ролі та значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Вод­ночас Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв’язком та субординацією. Він наголошував, що не­можливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливос­тей попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку він вважав суперечність, яка є не тільки «коренем всякого ру­ху та життєвості», але й фундаментальним принципом вся­кого пізнання.

Г.-В.-Ф. Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною катего­рією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логі­ка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї, є не тільки засобом розвитку пізнання, а й знаряддям «добра», «волі» й «життя»

Гносеологічна проблематика була на провідних ролях у російській філософії наприкінці XIX – першій полови­ні XX ст. Йдеться, передусім, про таких релігійних філосо­фів, як В. Соловйов, М. Бердяєв, П. Флоренський, С. Булгаков, Г. Шпет та ін.

В. Соловйов намагався обґрунтувати «органічну логі­ку» як одну з трьох складових філософії на рівні з метафізикою, чітко розмежовував елементарну, формальну логіку та філософську – «органічну» логіку. Формальна логіка має справу тільки із загальними формами мислительного процесу й не стосується філософії. Логіка філософська стосується не процесів мислення у його загальних об’єктивних формах як емпірично даних, а об’єктивного характеру мислення, яке пізнає.

Специфічну рису філософської логіки він вбачав у її змістовності, маючи на увазі відношення суб’єктивних форм людського розуму до незалежної від нього дійсності, яка саме завдяки ним і пізнається. Змістовний характер філо­софська логіка отримує через свій метод розвитку, побудо­ви знання. Цим методом, на думку Соловйова, є діалектика, яка є специфічним філософським мисленням і водночас вченням про пізнання, тобто гносеологією. Він вважав, що сфера «цілісного знання» охоплює три складові: позитив­ну науку, абстрактну філософію і теологію. Ці три галузі, в свою чергу, втілюють у собі відповідно три головні види знань. В. Соловйов виокремив такі різновиди знань, як ем­піричні та теоретичні, істинні та неістинні, абсолютні та відносні, формальні та змістовні, безпосередні та опосеред­ковані тощо.

Усе багатство знань – це формоутворення «знання за­галом», різновидами якого є, на думку Соловйова, помилка, вигадка та неправда. Критерієм істини він вважав синте­тичний критерій, що містить в собі реалістичний (адекват­ність зовнішнім речам) та раціоналістичний (логічний, те­оретичний) підходи. Однак вирішальним є «матеріальна істина», «фізичний досвід»

На відміну від В. Соловйова, який орієнтувався на ра­ціоналістичну гносеологію, представники ірраціоналістичної гілки в російській філософії піддали її суворій критиці. Так, Л. Шестов був переконаним, що навіть «флегматичні філософи», які винайшли гносеологію, часом робили спробу «неметодологічних виходів», потай сподіваючись проклас­ти свій шлях до незнаного всупереч «безглуздим доказам» про нібито великі переваги наукового пізнання.

М. Бердяєв, хоча й зазначав, що раціоналістичні гносео­логії мають у собі багато правомірного, часто називав їх представників (особливо кантіанців) паразитами на дереві пізнання. На його думку, теорія пізнання не має онтологіч­ного підґрунтя, відірвана від практики, а тому пізнання в ній не є функцією життя. Тому їй необхідно відмовитися від відірваності, повернутися до живих коренів буття, до такого пізнання, яке є функцією цілісного процесу життя.

Інтуїтивіст Микола Лосський (1870–1965) виходив з того, що теорію знання слід вибудовувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не корис­туватись твердженнями інших наук як засновками. Теорію знання потрібно розпочинати з аналізу дійсних на даний момент переживань. За такого аналізу, на думку Лоського, можна використовувати здобутки інших наук, але тільки як матеріал, а не як основу для теорії пізнання. Адже знан­ня не є копією, символом чи явою дійсності для суб’єкта, який пізнає. Знання – це сама дійсність, саме життя, яке аналізується шляхом порівняння.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як про­цесу відображення дійсності, яка існує незалежно від сві­домості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є прин­ципово можливим і становить активне творче відображен­ня реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики.

Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, детерміно­ваний соціокультурними факторами й здійснюється не ізо­льованим суб’єктом як «гносеологічним Робінзоном», а людиною, яка є соціальною істотою, тобто сукупністю усіх соціальних відносин. Активність цієї людини – найваж­ливіша передумова пізнавального процесу.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний про­цес та його загальні характеристики є висновком, підсум­ком, квінтесенцією історії пізнання, усієї матеріальної та духовної культури.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістична гносеологія вважає єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського підходу, ця єд­ність розвинута на ґрунті матеріалістичного розуміння іс­торії. А елементи діалектики (закони, категорії та прин­ципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об’єктивного світу, водночас є загальними формами мис­лення, універсальними регулятивами пізнавальної діяль­ності загалом.

В умовах сучасного філософського плюралізму харак­терним є прагнення філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей та концепцій, розроблених різними на­прямами, школами, течіями. При цьому кількість гносео­логічних концепцій, спрямованих на науку, значно перева­жає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до сві­ту. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії –- постпозитивізм (особливо філософію науки), структуралізм та постструктуралізм, аналітичну філософію; в другому – про антисцієнтичні течії (екзистенціалізм, персоналізм, філософську антропологію, герменевтику, феноменологію, різні філософсько-релігійні течії.

Постпозитивізм сучасна форма позитивістської філософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму, її представниками є К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, та ін. Якщо логічний позитивізм займався більшого структурою сформованого знання, вивчав його з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів, зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання історично, діалектичне усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність «но­рмального життя» (кількісне зростання) та «наукових ре­волюцій», стрибків (Т. Кун); положення про взаємопрони­кнення, переходи емпіричного і теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Послідовники постпозитивізму довели, що «чистих фактів», які б не торкалися будь-яких концептуальних ви­сновків (як вважали логічні позитивісти), не існує, наукові факти завжди «теоретично навантажені» Окрім того, вони вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрун­тування – це єдиний процес: виникнення та розвиток но­вої наукової теорії водночас є обґрунтуванням її.

Аналітична філософія охоплює широке коло гносеоло­гічних ідей, представлена працями Б. Рассела, Л. Вітгенштейна, В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карнапа та ін. Філософсь­ко-гносеологічну проблематику вона розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізна­вальній діяльності, намагається використати його для пере­творення філософії на струнке й аргументоване знання. За­вдяки цьому відбувається певне розмивання меж між філо­софсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими – з іншого.

Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії при­вертають такі проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філо­софсько-гносеологічної діяльності на одне з її пізнаваль­них знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко пов’язаного з певною парадигмою знання; розширення са­мого поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історич­них, діалектичних засадах.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували фі­лософське та гуманітарне знання. Якщо представники стру­ктуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М. –П. Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намага­лись усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знан­ня, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецт­во, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні за­значених явищ структура є об’єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до про­тилежної точки зору. Вони намагались подолати агнос­тицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та проаналізувати парадокси, які виникають у процесі об’єкти­вного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Водночас вважають, що об’єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб’єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб’єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Су­б’єкт є і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, справж­нього буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобут­тя та відмінностей від природознавства, намагається ви­явити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Предста­вниками цього напряму в гносеології є X. Гадамер, Ю. Габермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення люди­ни до світу, серед яких науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов’язаний з поняттями «наука», «науко­вий метод», не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового методу, найважливішими способами її розкриття є філософія.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мис­лення X. Гадамер вважає їх історичність – визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. Але соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись методологією природознавства. Необхідно брати до уваги своє­рідність їх власного предмета та особливості соціального пізнання. X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменев­тики з платонівсько-гегелівською раціоналістичною діа­лектикою.

Еволюційна епістемологія – напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого – ви­явити ґенезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію роз­витку науки, спираючись на принцип історизму і намага­ючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціо­налізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях зростання і розвитку науко­вого знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

Одним з найплідніших її варіантів є генетична епі­стемологія швейцарського філософа Жана Шаже (1896– 1980). Вона ґрунтується на принципі розширення інваріа­нтності знання суб’єкта про об’єкт під впливом змін в умовах досвіду. Шажє зазначав, що епістемологія – це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, а також зв’язків та відно­син, які встановлюються між суб’єктом та об’єктом. При цьому суб’єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами й регулятивами.

 

2. Діалектика процесу пізнання: чуттєве та раціональне пізнання та їх взаємозв’язок

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сто­рін – чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповід­ні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантаже­ні, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної ево­люції, а й всесвітньої історії. Органи чуття – єдині «две­рі», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як мо­мент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов’язаних формах. Це – відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття – відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу – сприйняття.

Сприйняття цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окре­мих відчуттів.

Уявлення – узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам’яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпо­середнього зв’язку з реальним об’єктом.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно ви­ражене в мисленні.

Мислення активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чут­тєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (матема­тична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб’єктом у процесі істо­рії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конк­ретної епохи, своєрідність логічних структур та зв’язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення – роз­судок і розум.

Розсудок початковий рівень мислення, де оперування абстрак­ціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої дум­ки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв’язками. Головною функцією розсудку є розкла­дання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами – здоровим глуздом. Логіка розсудку – це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його зміс­ту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх зако­нів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв’язку, розвитку й всебічно. Головним завдан­ням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежно­го; занурення у глибинні причини та чинники досліджу­ваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення пе­редбачає взаємозв’язок та взаємоперехід розсудку і розу­му. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, су­дження та умовивід, на основі яких вибудовуються склад­ніші форми.

Поняття форма мислення, яка відображає загальні історичні зв’язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Наприклад, у визначенні «університет – вищий на­вчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші понят­тя (найабстрактніші – найширші за обсягом та найбідніші за змістом) – це філософські поняття, категорії: «сут­ність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія – «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані понят­тя складаються у словосполучення. Наприклад, філософ­ські категоріальні сполучення: «суб’єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм»

Судження – форма мислення, яка відображає явища, процеси дійс­ності, їх зв’язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне ре­чення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й за­гальні характеристики явищ, а й другорядні.

Умовивід – форма мислення, завдяки якій з попередньо здобуто-знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель – давньогрецький філософ, отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, ре­зультативне знання).

Щоб отримати істинне результативне знання, необхід­но не тільки мати істинні засновки (посилки), але й дотри­муватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від за­гального до одиничного) умовиводи.

Раціональне пізнання пов’язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґа­тунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.

Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєв та ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі од­кровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазна­чали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефек­тивної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомо­гою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати резуль­тати, висновки з першопринципів, начал усього.

Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була ви­сунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протистав­ляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається без­посереднє злиття об’єкта з суб’єктом. І якщо в науці пану­ють інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості ха­рактерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», безпосереднім спогляданням загального. А в психоаналізі З.Фрейда інтуїція – це прихований несвідо­мий першопринцип творчості.

Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічно­го, понятійного) аспектів пізнання російські філософи-інтуїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877– 1950), існує нерозривний взаємозв’язок між раціональним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціональному, ствер­джуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину.

Згідно з міркуваннями М. Лосського, інтуїтивізм, ствер­джуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дій­сності для суб’єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує про­тилежність між знанням та буттям.

Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов’язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики – впливової течії в сучасній філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера, істину не­здатний пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всі­ляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові.

В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в духов­ний світ автора тексту, яке нерозривно пов’язане з рекон­струкцією культурного контексту його творіння. М. Гайдеггер вважав розуміння специфічно людським ставлен­ням до дійсності, способом буття людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння передуючої культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об’єктом розумін­ня є не зміст, закладений автором у текст, а предметна сут­ність справи, з усвідомленням якої пов’язаний текст, у то­му числі історія. Але розуміння, за Гадамером, – це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мовності», і доведень воно не потребує.

Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це ро­зуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специ­фіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдосконалення, заперечення старих істин і переходу до нових пі­знавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини й помилки.

Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний під­хід до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрід­ної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанаукових, соціальних чинників. Раціональні компоненти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лакатос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є зміною бага­тьох невід’ємно пов’язаних між собою науково-дослідни­цьких програм.

Наукове пізнання – це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні – емпіричний та теоре­тичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядан­ня – чуттєве пізнання. Раціональний момент та його фор­ми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об’єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв’язки та вияви, що є до­ступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх пер­винне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація – це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосе­редньо на об’єкт і опановує його за допомогою таких засо­бів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експери­мент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою тео­рії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди ма­ють теоретичне навантаження. Початок науки – це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, кон­цептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це – постулати, визначен­ня, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необ­хідною. Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка плану­ється і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто, людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве пере­важання раціонального моменту – понять, теорій, законів та інших форм, пов’язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпо­рядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв’язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, прин­ципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об’єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істин­ного знання, теоретичне пізнання користується такими пізна­вальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднан­ня в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедук­ція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкре­тизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопусти­ма будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудо­ви й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема (грец. problema задача) форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це – знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення пробле­ми та її розв’язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнен­ня фактичного матеріалу, вміння правильно поставити про­блему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спо­стережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших – від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окре­мій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв’язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, ви­суваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза (грец. hyроtеsіs основа, припущення) форма знан­ня, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і по­требує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпо­тез одні з них стають істинними теоріями, інші – видо­змінюються, конкретизуються, а треті – заперечуються, пе­ретворюються на хибне знання (перевірка дає негативний результат).

Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці ре­зультати були негативними. У цьому зв’язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гайзенбергом (1901 –1976) гіпотези про співвідношення невизначеностей, що означало обмеження використання кла­сичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід’ємний компонент теорії квантової механіки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про іс­нування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності гіпотетичного знання – теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія (грец. thеоrіа спостереження, дослідження) – найрозви­нутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відобра­ження закономірних та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, тео­рія цілісних систем, що самовпорядковуються (синерге­тика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний за­кон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології на­уки розрізняють такі головні елементи теорії:

1. Вихідні засади – фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми;

2. Ідеалізований об’єкт – абстрактна модель істотних якостей та зв’язків, речей і явищ;

3. Логіка теорії, націлена на з’ясування структури та зміни знання;

4. Сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.

Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий німецький філософ П. Козловський за­значав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійс­ності та актуалізуються колишні спроби посилити референтність науки. З іншого, наука дедалі більше користу­ється вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигаду­ються та конструюються. У природничих науках відбу­вається «дематеріалізація» досліджень, під час якої кон­такт з матеріалом здійснюється за допомогою надсклад­них вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.

 

3. Сутність наукового пізнання: специфіка, будова, рівні

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та по­зитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме ви­ведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому – принижується або навіть зовсім заперечується.

Історія пізнання в самій філософії вказує, що філософія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його ета­пах, але найбільше – при побудові теорій, особливо фунда­ментальних. Найактивніше це відбувається під час стрім­кого ломання понять та принципів у процесі наукових ре­волюцій. Але такий вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. «Погана філософія, – казав В. Гайзенберг, – потайки винищує хорошу фізику» Суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою функцією: в її надрах від­творюються ідеї, наукова значущість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Крім того, принципи філосо­фії при переході від умоспоглядання до теоретичного дослі­дження виконують селективну функцію. Йдеться про від­бір вченим раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським уявленням.

Вплив філософських принципів на процес наукового Дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосеред­ньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наочно спові­щають про себе в процесі дослідження, вони можуть засто­совуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, кате­горії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функ­ціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універ­сальних норм, що створюють у своїй сукупності методологі­чну програму найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним керівництвом досліджен­ня. Філософія створює певні універсальні моделі реальності, які формують погляд вченого на предмет дослідження, ске­ровують його вибір загальних пізнавальних засобів (катего­рій, принципів), а також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується гуманітарних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є спо­стереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійснос­ті (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження най­поширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація (лат. formalis складений за формою) відобра­ження змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості не­однозначного розуміння.

Йдеться про оперування знаками, формулами у мірку­ванні про об’єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитись із різ­ною мірою вичерпності, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний (грец. axiomaзагальноприйняте, безперечне) метод спосіб побудови нау­кової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твер­дження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних фор­мул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного досліджен­ня, що передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки харак­теризують такі методологічні новації: зміна специфіки дослідження та зростання ролі міждисциплінарних, комплекс­них програм у дослідженні відкритих складних людиновимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв’язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення до неї, тобто усвідом­лення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм мислення, раціональності та ірраціональності, методоло­гічний плюралізм); впровадження ідей та методів синергетики – теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих природних, соціа­льних чи когнітивних систем (для останніх є кілька аль­тернативних шляхів розвитку, а хаос може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом ево­люції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на пер­ший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, не-лінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають характеристики сучасного несталого світу (актуалізація категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).

Зростає роль і значення в сучасній науці діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за до­помогою часу) буття та становлення. Відбувається поєд­нання макро – та мікросвітів; руйнується жорстка дихото­мія природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи; підсилюється значення «антропного принципу», який передбачає встановлення зв’язку між Все­світом та життям людини на Землі. У цьому контексті Всесвіт розглядають як складну самоорганізовану систе­му, найважливішим елементом якої є людина. Отже, згід­но з антропним принципом, формуються погляди на Все­світ як на людиновимірний об’єкт, завдяки чому долаєть­ся відокремлення об’єкта від суб’єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної системи, що розвивається.

 

4. Проблема істини в пізнанні

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячули своє життя цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецт­ва ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина адекватна інформація про об’єкт (ним може бути і сам суб’єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осяг­ненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її досто­вірність. Істина існує як певна духовна реальність в її ін­формаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання ви­мірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Ко­ли, наприклад, стверджують про людину як істинного пат­ріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаю­чи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переко­наннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про Що у них ідеться. Звичайно, поняття «ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твер­дження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень «квант – одиниця вимі­ру маси тіла», «1 є цілим числом», «гравітація – спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумін­ням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдсь­кі ідеї; Берклі й Мах – як комбінації (комплекси) відчут­тів; Гегель – як світовий розум, що розвивається. Матері­алістичні вчення тлумачать дійсність як об’єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згаду­ючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Вна­слідок однобічного сприйняття об’єкта, поспішних узагаль­нень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних за­собів виникає помилкове знання. Воно може бути фактич­ним (за змістом) і логічним (пов’язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилко­ве знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнан­ня як взаємодію та взаємозалежність об’єкта і суб’єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об’єкта, існують й інші концепції.

Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узго­дженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в аде­кватності об’єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою.

Прихильники кореспондентної концепції істини ви­ходять з того, що твердження повинні відповідати зовніш­ній дійсності. Йдеться про твердження, що містять понят­тя, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуго­вується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів («спін», «валентність» тощо). У зв’яз­ку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентку мову (мову інтерпретації). Завдяки вико­ристанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретують­ся мовою споглядання, замінюються поняттями, що опису­ють відчуття.

Однак далеко не всі теоретичні поняття, твердження, які з них складаються, піддаються такій інтерпретації чи спрощенню до понять, що описують відчуття. Абстракції (особливо філософські категорії) не підвладні чуттєвості, спогляданню. Кореспондентка теорія є безсилою і щодо визначення істинності чи помилковості знання багатьох роз­ділів вищої математики.

Із розумінням істини як процесу пов’язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигля­ді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

Прикладом відносної істини є вчення античного філо­софа Демокріта про атоми – найдрібніші неподільні час­точки матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це вчення абсолютною істиною до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який входить до складу атому. Натепер відомо понад сто елементарних часток, хоча й ці відкриття не є межею розвитку знань про них.

У прадавні часи люди вважали, що Земля є площиною, оскільки далекі мандри були тоді неможливі ні землею, ні водою, а горизонт здавався певною досяжною межею. Для тих людей і для того часу те, що Земля є площиною, було абсолютною істиною. І це навіть можна довести за допо­могою математичних формул. Відомо, що кривизна нескін­ченно малої ділянки сфери прямує до нуля. А саме такою нескінченно малою ділянкою було місце проживання тих давніх людей порівняно з площею всієї Землі (або земної кулі). Але ця абсолютна істина виявилася помилковою, ко­ли вони стали мандрувати і землею, і морем, зрозумівши, що горизонт не є тією видимою межею, а Земля не є площиною.

Подібні приклади свідчать, що істина може бути абсо­лютною у конкретних просторових і часових межах. У пев­ний час вона може фігурувати і як помилкове знання. Завдяки цій своїй якості істина є відносною. Вона може змінюватися з відносної істини на абсолютну і навпаки.

Об’єкт пізнання (наприклад, держава) можна розгля­дати з точки зору загальних, сутнісних ознак, на відміну від конкретної держави, яка має притаманні тільки їй, іс­торично зумовлені ознаки. Це дає підстави для висновку, що загальне положення є істинним лише у конкретних просторових і часових межах, за якими воно як певна аб­солютна істина стає хибним знанням. Наприклад, судження про температуру води, за якої вона перетворюється на па­ру, дорівнює 100 °С, є істинним лише тоді, коли атмосфер­ний тиск становить 760 мм ртутного стовпчика.

Отже, зв’язок істини з конкретними умовами місця й ча­су, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

 

Запитання. Завдання

1.     У чому полягає суперечність буття і пізнання?

2.     Чому одне із основних питань філософії – це питання про пізнаваність світу?

3.     Охарактеризуйте позиції гностицизму, агностицизму та скептицизму щодо можливостей людського пізнання.

4.     Що вивчає гносеологія і як формулюється її основне питання і чому? Аргументуйте відповідь.

5.     Яку гносеології визначались і сьогодні визначаються об’єкт та суб’єкт пізнання? Проілюструйте на конкретних прикладах.

6.     Чому пізнавальне відношення суб’єкта має суспільно-історичний характер. Доведіть свою позицію.

7.     Покажіть зв’язок між процесом пізнання та діяльністю.

8.     У чому різниця між знанням та вірою (мається на увазі віра взагалі, а не релігійна віра)?

9.     Чому заблудження є постійним супутником істини в процесі пі­знання?

10. Через які поняття сучасна гносеологія конкретизує традиційну концепцію істини?

11. Завдяки яким своїм суттєвим характеристикам саме практика є основним критерієм істини?

12. Чи існує вічна істина? Відповідь поясніть.

13. Завжди можна знайти такі твердження, які неможливо ні довести, ні спростувати експериментально. Чи не суперечить це тезі про практику як критерій істини?

14. Ми часто звертаємося до здорового глузду. Як це уявлення співвідноситься із науковим пізнанням та філософським осмисленням світу?

15. Доведіть, що чуттєве й раціональне в пізнанні – це два рівні єдиного нерозривного процесу.

16. Хто має рацію (і чому?) у поглядах на пізнання: прибічники сен­суалізму, раціоналізму чи інтуїтивізму? Ваші аргументи.

17. Охарактеризуйте основні форми наукового пізнання.

18. Розкрийте зміст загальнонаукових методів пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання).

19. Виокремте спільне і відмінне у спостереженні й експерименті як емпіричних методах наукового пізнання.

 

Теми рефератів

1.     Пізнання як вид духовної діяльності.

2.     Основні принципи сучасної наукової гносеології.

3.     Діалектика істини та омани в сучасній філософії.

4.     Творчість і світогляд.

5.     Методи творчої діяльності.

6.     Здоровий глузд як засіб світовідношення і метод мислення.

7.     Істина, правда, омана в пізнанні та практичному житті.

8.     Напівправда: її природа та соціальні функції.

9.     Концепція і теорія як форми наукового пізнання.

10. Основні проблеми сучасної методології науки.

11. Інтуїція у процесі пізнання та творчості.

12. Проблеми гуманізації сучасної науки.

 

Література

1.     Гадамер Г. Истина и метод: Основы филос. Герменевтики / Г. Гадамер : Пер. с нем./Общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. – М.: Прогресс, 1988. –704 с.

2.      Добронравова І. С., Сидоренко Л. І., Петрущенков С. П., Шашкова Л. О. Філософія науки / І. С.Добронравова, Л. І.Сидоренко, С. П.Петрущенков, Л. О.Шашкова.– Київ, 2002. Режим досупу www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/index.html (Розділи «Генеза науки», «Глобальні наукові революції і зміна історичних типів наукової раціональності»).

3.      Епістемологія як філософська теорія знання / В. Л. Петрушенко; Держ. ун-т "Львів. політехніка". – Л., 2000. – 296 c.

4.       Жоль К. К. Методы научного познания и логика (для юристов) : Учебное пособие / К. К. Жоль ; отв. ред.: А. Е. Конверский. – Киев : Атика, 2001 . – 287 с.

5.      Жоль К.К. Вступ до сучасної логіки: Навчальний посібник / К. К. Жоль. – К.: Вища школа, 1992. – 128с.

6.      Ильин В.В. Теория познания. Введение. Общие проблемы / В. В. Ильин. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – 168 с.

7.      Кохановский В. П. Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1999. – 576 с.

8.      Крымский С.Б. Эпистемология культуры : введениев обобщенную теорию познания / С.Б. Крымский, Б.А. Парахонский, В.М. Мейзерский. – К. : Наукова думка, 1993. – 216 с.

9.      Кун Т. Структура наукових революцій [Електронний ресурс] – Port-Royal, 2001.– Режим доступу http://izbornyk.org.ua/kuhn/kuhn.htm

10. Микешина Л. А. Философия науки. Учебное пособие. Изд. 2-е, испр. и доп. [Електронний ресурс] / Л.А. Микешина.– М., «Издательский дом Международного ун-та в Москве», 2006.– Часть І-ІІ. Режим доступу http://ideashistory.org.ru/pdfs/lamphsc.pdf

11. Никифоров А.Л. Философия науки: история и теория (учебное пособие). – М.: Идея-Пресс, 2010. – 264 с.

12. Петрушенко В.Л. Епістемологія як філософська теорія знання. – Л.: Львівська політехніка,2000. – 296 с.

13. Рижко В.А. Концепція як форма наукового пізнання. – К.: Наукова думка, 1995. – 211 с.

14. Сергієнко В.В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко.– Кременчук : Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, 2011.– Р. 1-3, 6. Режим доступу http://zavantag.com/docs/index-391622.html#37612

15. Хайдеггер М. О сущности истины / М. Хайдеггер // Философские науки. – 1989. – № 4. – С. 96 – 104.

16. Шевченко, В. І. Концепція пізнання в українській філософії[Текст] : курс лекцій / В.І. Шевченко. – К. : ІСДО, 1993. – 187 с.