1. Пізнання як предмет філософського
аналізу.
2.
Діалектика процесу пізнання:
чуттєве та раціональне пізнання та їх взаємозв’язок.
3.
Сутність наукового пізнання:
специфіка, будова, рівні.
4.
Проблема істини в пізнанні.
Основні
категорії:
суб’єкт, об’єкт, гносеологія, епістемологія, агностицизм, чуттєве та
раціональне пізнання, скептицизм, релятивізм, догматизм, істина, достовірність,
правда.
1.
Пізнання як предмет філософського аналізу
Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології
та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі
теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному
антропоморфізмові – уявленню про світ як поле дії об’єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності
міфу – свідомий пошук та відбір достовірних суджень на
основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як
у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто
постулюється, задається на основі традиції, віри чи
авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування,
переконання в правомірності певної точки зору. А це пов’язано з рефлексивним
аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.
Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в
контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина–світ» Філософське питання «що є істина?»
стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального
ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського
існування, а принципової спроможності людини пізнати світ,
проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про
прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається
його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то
якою мірою? Дослідження цього запитання від самого початку існування
філософії є наслідком розв’язання світоглядної проблематики. А
різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво
залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції»
у будь-якому філософському знанні не обов’язково визначається
присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу
філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VIII
ст.) були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення
думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологічному
вимірі. Диференціація філософського знання властива пізнішим
стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).
Сутність пізнання у філософській традиції.
Дізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом
осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання
– це інформація про світ, яка існує у формі певної суб’єктивної реальності,
ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються
одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об’єкт, суб’єкт, знання як
результат дослідження. У своїй відносній самостійності
людина і є тим суб’єктом, якому протистоїть об’єкт. У
зв’язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною
навколишнього світу. «Що я можу знати?» запитує І. Кант. Протистояння
суб’єкта та об’єкта надає питанню про можливість пізнання певну
парадоксальність, що призводить до виникнення
різноманітних концепцій пізнання.
Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в
XVII–XVIII ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили
англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну
науку Бекон. Він вважав, що науки, які вивчають пізнання та
мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове
знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»).
Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань.
Порушуючи питання про новий метод «іншої логіки», він наголошував, що нова
логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму,
але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й
відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об’єктивною.
Ф. Бекон розрізняє
три основні шляхи пізнання:
§ «Шлях павука» здобуття істини із
чистої свідомості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій
критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість
міркувань.
§ «Шлях мурахи» вузький емпіризм,
збір роз’єднаних фактів без їх концептуального
узагальнення.
§ «Шлях бджоли» єднання обох
шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.
Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет
дослідному пізнанню. Він вважав справжнім знаряддям у
дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним
природним речам, індукцію – сформований ним емпіричний метод пізнання. На його
думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового
пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією» Цікаве надбання Ф.
Бекона – виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання («ідолів»,
«примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод,
принципи якого повинні бути законами буття. Метод – органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно
постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки.
Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми
визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними
формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення
здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.
Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуалізм» Сенсуалісти
відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує
емпіричний матеріал, який надають інші п’ять органів
чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не
було присутнім у чуттєвому досвіді.
Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристики представників
ранньої філософії, а саме тих, які надавали почуттям перевагу над розумом.
Після Ф. Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції почали
використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого
природознавства.
До раціоналістів у гносеології належать учені, які ставлять розум, логічне
мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише
поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити
лише на основі строгого логічного аналізу.
Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена переконанням у
безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання,
мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм
нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний
майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культури.
Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним
є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів – це не порожній скептицизм, а
дещо конструктивне,
всезагальне та універсальне.
Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціональної культури,
до справи залучається «архітектор», тобто метод. За його
допомогою і перед судом розуму постають прийняті істини. Саме чистий розум
спроможний перевірити ґрунтовність їх претензій репрезентувати справжню істину.
Тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може
досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься
істинним методом. Такий метод є сукупністю простих і точних правил, строге
дотримання яких зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.
Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все
достовірне знання способів дослідження, які ефективно застосовуються в
математиці (в геометрії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й прозорого
мислення, розкладати кожну проблему на її складові елементи,
методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у
логічному ланцюгу дослідження.
Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології
Бекона, щодо якої він висловлювався позитивно, так і традиційній схоластизованій формальній логіці,
яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих
і непотрібних схоластичних нашарувань та доповнити тим
важливим, що допомогло б відкрити нові достовірні
істини. Таким засобом Декарт вважав інтуїцію.
Німецька класична філософія, передусім її основоположник І. Кант,
вперше спробувала пов’язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм
діяльності людей, стверджуючи, що об’єкт як такий існує лише у формах
діяльності суб’єкта. Головне питання своєї гносеологічної концепції –
про джерела та межі пізнання – І. Кант сформулював як питання про можливості
апріорних
синтетичних суджень, які дають нове знання у кожному з трьох головних
видів знання – математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як
пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні
характеристики пізнання – чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним,
фактичним та очевидним станом мислення діалектику,
оскільки існуюча логіка не спроможна задовольнити
актуальних потреб у сфері розв’язання природничих та соціальних проблем. У
цьому зв’язку І. Кант розподілив логіку на загальну (формальну) – логіку
розсудку та трансцендентальну – логіку розуму, яка є
початком діалектичної логіки.
Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про
предмет, а й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного
змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об’єктивну
значущість
знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в
трансцендентальній – синтез, якому І. Кант відвів роль та значення
фундаментальної операції мислення, бо саме за його допомогою
відбувається формування нових наукових понять щодо предмета.
Головні логічні форми мислення І. Кант вбачав у категоріях.
Будучи апріорними формами розсудку, вони є загальними схемами
діяльності суб’єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також
універсальними регулятивами пізнання.
Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про
антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й
пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає
можливим виникнення під час міркувань двох
суперечливих, але однаково обґрунтованих суджень, яких в І.
Канта чотири пари (наприклад, «світ конечний –світ
нескінченний»).
Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окреслив лише контури
діалектичної логіки, то Г.-В.-Ф. Гегель чітко виклав її зміст як цілісну
систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував ролі та
значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні.
Водночас
Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у
їх нерухомості, поза їх взаємозв’язком та субординацією. Він наголошував, що неможливо
зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливостей попереднього
шляху розвитку. Джерелом розвитку він вважав суперечність, яка є не тільки
«коренем всякого руху та життєвості», але й
фундаментальним принципом всякого пізнання.
Г.-В.-Ф. Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних
проблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки.
Він стверджував, що діалектика як логіка та теорія пізнання належить не
тільки теоретичній, але й практичній ідеї, є не тільки засобом розвитку
пізнання, а й знаряддям «добра», «волі» й «життя»
Гносеологічна проблематика була на провідних ролях у російській
філософії наприкінці XIX – першій половині XX ст. Йдеться,
передусім, про таких релігійних філософів, як В. Соловйов, М. Бердяєв, П. Флоренський, С. Булгаков, Г. Шпет
та ін.
В. Соловйов намагався обґрунтувати «органічну логіку» як одну з
трьох складових філософії на рівні з метафізикою, чітко розмежовував елементарну,
формальну логіку та філософську – «органічну» логіку. Формальна логіка має
справу тільки із загальними формами мислительного
процесу й не стосується філософії. Логіка філософська стосується не процесів
мислення у його загальних об’єктивних формах як емпірично даних, а об’єктивного
характеру мислення, яке пізнає.
Специфічну рису філософської логіки він вбачав у її змістовності, маючи на
увазі відношення суб’єктивних форм людського розуму до незалежної від нього
дійсності, яка саме завдяки ним і пізнається. Змістовний характер філософська
логіка отримує через свій метод розвитку, побудови знання. Цим
методом, на думку Соловйова, є діалектика, яка є специфічним філософським
мисленням і водночас вченням про пізнання, тобто гносеологією. Він вважав, що
сфера «цілісного знання» охоплює три складові: позитивну науку,
абстрактну філософію і теологію. Ці три галузі, в свою чергу, втілюють у собі
відповідно три головні види знань. В. Соловйов виокремив такі різновиди знань,
як емпіричні
та теоретичні, істинні та неістинні, абсолютні та відносні, формальні та
змістовні, безпосередні та опосередковані тощо.
Усе багатство знань – це формоутворення «знання загалом»,
різновидами якого є, на думку Соловйова, помилка, вигадка та неправда.
Критерієм істини він вважав синтетичний критерій, що містить в собі
реалістичний (адекватність зовнішнім речам) та
раціоналістичний (логічний, теоретичний) підходи. Однак вирішальним
є «матеріальна істина», «фізичний досвід»
На відміну від В. Соловйова, який орієнтувався на раціоналістичну
гносеологію, представники ірраціоналістичної
гілки в російській філософії піддали її суворій критиці. Так, Л. Шестов був переконаним, що навіть «флегматичні філософи»,
які винайшли гносеологію, часом робили спробу «неметодологічних
виходів», потай сподіваючись прокласти свій шлях до незнаного всупереч
«безглуздим доказам» про нібито великі переваги наукового пізнання.
М. Бердяєв, хоча й зазначав, що раціоналістичні гносеології мають у собі
багато правомірного, часто називав їх представників (особливо кантіанців)
паразитами на дереві пізнання. На його думку, теорія пізнання не має онтологічного
підґрунтя, відірвана від практики, а тому пізнання в ній не є функцією життя.
Тому їй необхідно відмовитися від відірваності, повернутися до живих коренів
буття, до такого пізнання, яке є функцією цілісного процесу життя.
Інтуїтивіст Микола Лосський (1870–1965) виходив з того, що теорію знання слід
вибудовувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не
користуватись
твердженнями інших наук як засновками. Теорію знання потрібно розпочинати з
аналізу дійсних на даний момент переживань. За такого аналізу, на думку Лоського, можна використовувати здобутки інших наук, але
тільки як матеріал, а не як основу для теорії пізнання. Адже знання
не є копією, символом чи явою дійсності для суб’єкта, який пізнає. Знання – це
сама дійсність, саме життя, яке аналізується шляхом порівняння.
К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну
гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного
виробництва, як процесу відображення дійсності, яка
існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес
пізнання цієї дійсності є принципово можливим і становить активне
творче відображення реальності у процесі зміни її людьми,
тобто в процесі суспільної практики.
Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, детермінований
соціокультурними факторами й здійснюється не ізольованим суб’єктом
як «гносеологічним Робінзоном», а людиною, яка є соціальною істотою, тобто
сукупністю усіх соціальних відносин. Активність цієї людини – найважливіша
передумова пізнавального процесу.
Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний процес та його
загальні характеристики є висновком, підсумком, квінтесенцією
історії пізнання, усієї матеріальної та духовної культури.
Найважливішим принципом діалектико-матеріалістична гносеологія вважає
єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського
підходу, ця єдність розвинута на ґрунті
матеріалістичного розуміння історії. А елементи діалектики (закони,
категорії та принципи), будучи відображенням загальних
законів розвитку об’єктивного світу, водночас є загальними формами мислення,
універсальними регулятивами пізнавальної діяльності
загалом.
В умовах сучасного філософського плюралізму характерним є прагнення
філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей
та концепцій, розроблених різними напрямами, школами, течіями. При цьому
кількість гносеологічних концепцій, спрямованих на
науку, значно переважає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до світу. В першому
випадку йдеться про сцієнтичні течії –-
постпозитивізм (особливо філософію науки), структуралізм та постструктуралізм,
аналітичну філософію; в другому – про антисцієнтичні
течії (екзистенціалізм, персоналізм, філософську антропологію, герменевтику,
феноменологію, різні філософсько-релігійні течії.
Постпозитивізм – сучасна форма позитивістської
філософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму, її представниками є К.
Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, та ін. Якщо логічний
позитивізм займався більшого структурою сформованого знання, вивчав його з
позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської
гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й
зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів,
зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання
історично, діалектичне усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання,
розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність «нормального
життя» (кількісне зростання) та «наукових революцій», стрибків
(Т. Кун); положення про взаємопроникнення, переходи емпіричного і
теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.
Послідовники постпозитивізму довели, що «чистих фактів», які б не торкалися
будь-яких концептуальних висновків (як вважали логічні
позитивісти), не існує, наукові факти завжди «теоретично навантажені» Окрім
того, вони вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрунтування
– це єдиний процес: виникнення та розвиток нової наукової
теорії водночас є обґрунтуванням її.
Аналітична філософія охоплює широке коло гносеологічних
ідей, представлена працями Б. Рассела, Л. Вітгенштейна,
В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карнапа
та ін. Філософсько-гносеологічну проблематику вона
розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і
виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізнавальній
діяльності, намагається використати його для перетворення філософії
на струнке й аргументоване знання. Завдяки цьому відбувається певне
розмивання меж між філософсько-методологічними та
логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими – з іншого.
Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії привертають такі
проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення
аналізу з мети філософсько-гносеологічної діяльності на
одне з її пізнавальних знарядь; відмова від розуміння
аналізу як жорстко пов’язаного з певною парадигмою знання; розширення самого
поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення
усвідомити ці проблеми на історичних, діалектичних засадах.
Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо
представники структуралізму (К. Леві-Строс,
Ж. Лакан, М. –П. Фукс) головну увагу приділяли
структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти
(Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намагались
усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні
під кутом зору їх генези та історичного розвитку.
Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знання,
загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання,
єдність синхронного та діахронного в пізнанні
соціокультурних утворень (мова, мистецтво, література,
мода тощо).
Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні зазначених явищ
структура є об’єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки
зору. Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм
своїх попередників, виявити та проаналізувати парадокси, які виникають у
процесі об’єктивного пізнання людини і суспільства
за допомогою мовних структур.
Водночас вважають, що об’єктивність, метод, науковість не мають значення і
не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без
суб’єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких,
відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб’єкт у постструктуралістів
не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній
формі. Суб’єкт
є і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов
дістатись реальності, справжнього буття.
Герменевтика головну увагу приділяє
дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття
та відмінностей від природознавства, намагається виявити спільне й
відмінне у пізнанні та розумінні. Представниками цього
напряму в гносеології є X. Гадамер, Ю. Габермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор
та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально
існують різні способи ставлення людини до світу, серед яких
науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться
про те, що спосіб пізнання, пов’язаний з поняттями «наука», «науковий
метод», не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не
стільки за допомогою наукового методу, найважливішими способами її розкриття є
філософія.
Ґрунтовною характеристикою людського буття та мислення X. Гадамер вважає їх історичність – визначеність щодо місця,
часу, конкретної ситуації. Але соціально-гуманітарні науки не можуть механічно
користуватись методологією природознавства. Необхідно брати до уваги своєрідність
їх власного предмета та особливості соціального пізнання. X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері
герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби
філософської герменевтики з платонівсько-гегелівською
раціоналістичною діалектикою.
Еволюційна епістемологія – напрям у західній
філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого – виявити ґенезу та
етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої
природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку
науки, спираючись на принцип історизму і намагаючись
опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму,
когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук
тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях
зростання і розвитку наукового знання К. Поппера, Т. Куна та С.
Тулміна.
Одним з найплідніших її варіантів є генетична епістемологія
швейцарського філософа Жана Шаже (1896– 1980).
Вона ґрунтується на принципі розширення інваріантності знання
суб’єкта про об’єкт під впливом змін в умовах досвіду. Шажє
зазначав, що епістемологія – це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом,
а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається
реальності, а також зв’язків та відносин, які встановлюються між суб’єктом
та об’єктом. При цьому суб’єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не
керуватися певними методологічними нормами й регулятивами.
2. Діалектика процесу пізнання:
чуттєве та раціональне пізнання та їх взаємозв’язок
Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та
раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають
розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й
робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані
завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються
розумом.
Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху,
дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції,
а й всесвітньої історії. Органи чуття – єдині «двері», які відкриті
для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе
споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності
здійснюється у трьох головних взаємопов’язаних формах. Це – відчуття,
сприйняття та уявлення.
Відчуття – відображення у свідомості
людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи
чуття.
Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль),
слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш
складного образу – сприйняття.
Сприйняття – цілісний образ предмета,
безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез
певних окремих відчуттів.
Уявлення – узагальнений чуттєво-наочний
образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не
сприймається зараз.
До уявлень відносять образи пам’яті (куполи Святої Софії чи Лаврська
дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в
уявленні немає безпосереднього зв’язку з реальним
об’єктом.
Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.
Мислення – активний процес узагальнення
й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на
основі чуттєвих
даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.
Відбувається воно в найтіснішому зв’язку з мовою, а його результати
фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та
штучною (математична, формально-логічна мова,
хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але
набувається людиною як соціальним суб’єктом у процесі історії, предметної
діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює
спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних
структур та зв’язків на кожному її етапі.
Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два
основні рівні мислення – розсудок і розум.
Розсудок – початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається
в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.
Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати
й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза
його розвитком та взаємозв’язками. Головною функцією розсудку є розкладання
та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими
словами – здоровим глуздом. Логіка розсудку – це формальна логіка, яка більше
переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає
структуру висловлювань і доведень.
Розум – вищий
рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та
рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов,
самопізнання.
На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та
суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв’язку, розвитку й
всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного,
навіть протилежного; занурення у глибинні причини та
чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває
знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає
взаємозв’язок та взаємоперехід розсудку і розуму.
Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно
сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від
розуму до розсудку.
Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та
умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.
Поняття – форма мислення, яка
відображає загальні історичні зв’язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх
визначеннях.
Наприклад, у визначенні «університет – вищий навчальний заклад»
відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших
закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та
віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття
(найабстрактніші – найширші за обсягом та найбідніші за змістом) – це
філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін.
Найабстрактніша філософська категорія – «буття» є первинною і центральною у
філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда,
Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у
словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення:
«суб’єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм»
Судження – форма мислення, яка відображає
явища, процеси дійсності, їх зв’язки.
Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення,
яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим
(«Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки
сутнісні й загальні характеристики явищ, а й
другорядні.
Умовивід – форма мислення, завдяки якій з
попередньо здобуто-знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.
Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель – давньогрецький філософ, отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне
знання).
Щоб отримати істинне результативне знання, необхідно не тільки мати
істинні засновки (посилки), але й дотримуватись правил
висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та
дедуктивні (від загального до одиничного) умовиводи.
Раціональне пізнання пов’язане не тільки з чуттєвими, але й з
нераціональними (ірраціональними, надраціональними)
формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом
набувається знання іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль
уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність
безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та
доведень.
Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєв та ін.)
спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне
пізнання, наголошуючи на ролі одкровення, «осяяння» істиною. Важливу
роль інтуїції зазначали й деякі раціоналісти. Так,
Декарт вважав, що для ефективної реалізації його методу необхідна
інтуїція, за допомогою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція,
яка дає змогу отримати результати, висновки з першопринципів,
начал усього.
Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була висунута на передній
план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і
протиставляв
її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття
об’єкта з суб’єктом. І якщо в науці панують інтелект,
логіка, аналіз, то для художньої творчості характерною є саме
інтуїція, яка близька до інстинкту.
У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж
відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», безпосереднім
спогляданням загального. А в психоаналізі З.Фрейда інтуїція – це прихований
несвідомий
першопринцип творчості.
Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального,
інтуїтивного та дискурсивного (логічного, понятійного) аспектів пізнання російські
філософи-інтуїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877– 1950), існує
нерозривний взаємозв’язок між раціональним (прозорим, світлим) та
ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав
ірраціональному, стверджуючи, що в певних сферах буття
розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке
й відкриває людині істину.
Згідно з міркуваннями М. Лосського, інтуїтивізм,
стверджуючи,
що знання не є копією, символом чи явищем дійсності для
суб’єкта, який пізнає, а є самою
дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує протилежність
між знанням та буттям.
Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов’язане з розумінням,
що є головною категорією герменевтики – впливової течії в сучасній
філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера,
істину нездатний
пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всіляко підтримувати
діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові.
В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в
духовний
світ автора тексту, яке нерозривно пов’язане з реконструкцією
культурного контексту його творіння. М. Гайдеггер вважав розуміння специфічно
людським ставленням до дійсності, способом буття
людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння
передуючої культури невіддільне від саморозуміння
інтерпретатора. Тому об’єктом розуміння є не зміст, закладений автором у
текст, а предметна сутність справи, з усвідомленням якої
пов’язаний текст, у тому числі історія. Але розуміння, за Гадамером, – це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в
«медіумі мовності», і доведень воно не потребує.
Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється,
розвивається, трансформується. Це розуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф.
Гегель охопив цю специфіку знання висловом про те, що
«істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його
вдосконалення, заперечення старих істин і переходу до нових пізнавальний
шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи
істини й помилки.
Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний
підхід
до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрідної популяції
понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія
наукових та позанаукових, соціальних чинників.
Раціональні компоненти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лакатос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є
зміною багатьох невід’ємно пов’язаних між собою
науково-дослідницьких програм.
Наукове пізнання – це процес (система знань), який
розвивається і охоплює два рівні – емпіричний та теоретичний. На
емпіричному рівні переважає живе споглядання – чуттєве
пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття,
судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об’єкт, який
досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв’язки та вияви,
що є доступними
для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини.
Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз
експериментальних даних та їх систематизація і класифікація – це специфічні
ознаки емпіричного пізнання.
Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об’єкт і
опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання,
спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом
дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії.
З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне
навантаження. Початок науки – це не самі по собі предмети, не голі факти, а
теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони
складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це – постулати, визначення,
принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в
те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи
чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною.
Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями.
Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто, людина сама формує свій
досвід.
Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту –
понять, теорій, законів та інших форм, пов’язаних з діяльністю мислення.
Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим.
Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв’язках та
закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних
емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів).
Мислення на основі емпіричних даних працює з об’єктами дослідження, сягає їх
сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання
користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування
(відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес
створення суто мислительних речей та предметів), синтезу
(поєднання в систему набутих у результаті
аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального
до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).
Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні
дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень
усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з
іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст
на основі емпіричного дослідження, розкриває ширші обрії для діяльності
емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного
у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка
абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до
емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання.
Структурними
компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є
вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому,
теоретичному рівні.
Проблема (грец.
problema – задача) – форма знання, змістом якої є те, що
не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.
Іншими словами, це – знання про незнання, питання, яке виникло в процесі
пізнання і на яке потрібно відповісти. Проблема не є сталою формою
знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми
та її розв’язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного
знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння
правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука
починається не зі спостережень, а саме з проблем, її
розвиток є переходом від одних проблем до інших – від менш глибоких до більш
глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії,
зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.
Розв’язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, під
час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї,
гіпотези.
Гіпотеза (грец.
hyроtеsіs – основа, припущення) – форма знання,
основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це
знання є невизначеним і потребує доведення.
Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки,
обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них
стають істинними теоріями, інші – видозмінюються, конкретизуються, а треті
– заперечуються, перетворюються на хибне знання
(перевірка дає негативний результат).
Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це
відбувається навіть тоді, коли ці результати були негативними. У цьому
зв’язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гайзенбергом (1901 –1976) гіпотези про співвідношення
невизначеностей, що означало обмеження використання класичних понять у
квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід’ємний компонент
теорії квантової механіки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про існування
«теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого
підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію
гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та
відкриттів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести
чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності
гіпотетичного знання – теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й
доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного,
істинного знання.
Теорія (грец.
thеоrіа – спостереження,
дослідження) – найрозвинутіша форма наукового знання, яка
дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних
зв’язків певної сфери дійсності.
Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія
відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика)
тощо.
На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам:
несуперечливості (не порушувати відповідний закон формальної
логіки) та спростовності (відкритості для
експериментальної перевірки). У сучасній методології науки розрізняють
такі головні елементи теорії:
1. Вихідні засади – фундаментальні
поняття, принципи, закони, аксіоми;
2. Ідеалізований об’єкт – абстрактна
модель істотних якостей та зв’язків, речей і явищ;
3. Логіка теорії, націлена на
з’ясування структури та зміни знання;
4. Сукупність законів та тверджень,
виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.
Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий
німецький філософ П. Козловський зазначав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона
схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійсності
та актуалізуються колишні спроби посилити референтність
науки. З іншого, наука дедалі більше користується вигадкою,
симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не
відшукуються, а вигадуються та конструюються. У природничих
науках відбувається «дематеріалізація»
досліджень, під час якої контакт з матеріалом здійснюється за
допомогою надскладних вимірювальних приладів, а не
шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль
відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування
дослідниками.
3. Сутність наукового пізнання:
специфіка, будова, рівні
У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися
умоспоглядально-філософський та позитивістський
підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського
підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних
положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу
спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та
Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку
роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому –
принижується або навіть зовсім заперечується.
Історія пізнання в самій філософії вказує, що філософія впливає на наукове
пізнання певною мірою на всіх його етапах, але найбільше – при побудові
теорій, особливо фундаментальних. Найактивніше це
відбувається під час стрімкого ломання
понять та принципів у процесі наукових революцій. Але такий
вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою
саме філософією керується вчений. «Погана філософія, – казав В. Гайзенберг, – потайки винищує хорошу фізику» Суттєвий вплив
на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою
функцією: в її надрах відтворюються ідеї, наукова значущість
яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт
про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Крім того, принципи філософії
при переході від умоспоглядання до теоретичного дослідження
виконують селективну функцію. Йдеться про відбір вченим
раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським
уявленням.
Вплив філософських принципів на процес наукового Дослідження завжди
здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та
концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наочно
сповіщають
про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як
свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального
значення (закони, категорії, причини), які перетворюють цю
науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функціонують
щодо науки у формі загальних регулятивів, універсальних
норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму
найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним
керівництвом дослідження. Філософія створює певні
універсальні моделі реальності, які формують погляд вченого на предмет дослідження,
скеровують
його вибір загальних пізнавальних засобів (категорій, принципів), а
також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується
гуманітарних наук.
Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване
сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент,
які передбачають активне втручання в процеси.
Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є
формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.
Формалізація (лат. formalis – складений за формою) – відображення змістовного
знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з
метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.
Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об’єкт.
Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може
проводитись із різною мірою вичерпності, але в теорії
завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути
повністю формалізованою.
Аксіоматичний (грец.
axioma – загальноприйняте,
безперечне) метод – спосіб
побудови наукової теорії, коли за її основу
беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться
логічним шляхом (доведенням).
Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є
спеціальні правила.
Гіпотетико-дедуктивний метод –
спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводять
твердження про емпіричні факти.
Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки
характеризують
такі методологічні новації: зміна специфіки дослідження та зростання ролі
міждисциплінарних, комплексних програм у дослідженні відкритих
складних людиновимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв’язку змінюється й ідеал
ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення до неї,
тобто усвідомлення необхідності глобального
всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм
мислення, раціональності та ірраціональності, методологічний плюралізм);
впровадження ідей та методів синергетики – теорії
самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих
природних, соціальних чи когнітивних систем (для
останніх є кілька альтернативних шляхів розвитку, а хаос
може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом еволюції,
при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній
стан); висування на перший план понять невизначеності,
вірогідності, хаосу, не-лінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають
характеристики сучасного несталого світу (актуалізація категорій випадковості,
можливості, причинності, розвитку та суперечності).
Зростає роль і значення в сучасній науці діалектичного філософського
методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу)
буття та становлення. Відбувається поєднання макро – та мікросвітів; руйнується жорстка дихотомія
природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи;
підсилюється значення «антропного принципу», який передбачає встановлення
зв’язку між Всесвітом та життям людини на Землі. У
цьому контексті Всесвіт розглядають як складну самоорганізовану
систему,
найважливішим елементом якої є людина. Отже, згідно з антропним
принципом, формуються погляди на Всесвіт як на людиновимірний
об’єкт, завдяки чому долається відокремлення об’єкта від
суб’єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної
системи, що розвивається.
4. Проблема істини в пізнанні
Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато
мислителів, учених, митців присвячули своє життя цим
пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і
«щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва
ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.
Істина – адекватна
інформація про об’єкт (ним може бути і сам суб’єкт), отримана завдяки його
чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню
(повідомленню) про нього.
Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина
існує як певна духовна реальність в її інформаційному та
ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній
виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли,
наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на
думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.
Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих
знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні
ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ
недостовірними. За переконаннями Арістотеля,
істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і
тим, про Що у них ідеться. Звичайно, поняття «ціле число», «квант»,
«гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з
використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень
«квант – одиниця виміру маси тіла», «1 є цілим числом»,
«гравітація – спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.
Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності
між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як
незмінні надлюдські ідеї; Берклі
й Мах – як комбінації (комплекси) відчуттів; Гегель – як
світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення
тлумачать дійсність як об’єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно
від неї.
Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї,
людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях,
теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття
об’єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного
знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних
засобів
виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним (за
змістом) і логічним (пов’язаним з некоректним рухом думки, з порушенням
логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою
пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання.
Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та
взаємозалежність об’єкта і суб’єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням
об’єкта, існують й інші концепції.
Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є
істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його
істинність полягає не в адекватності об’єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою
системою.
Прихильники кореспондентної концепції
істини виходять з того, що твердження повинні
відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про
твердження, що містять поняття, які відображають доступні для
сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний»,
«кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується
абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для
безпосереднього сприймання органами відчуттів («спін», «валентність» тощо). У
зв’язку
з цим прихильники кореспондентної концепції істини
поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентку мову
(мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації
теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню,
інтерпретуються мовою споглядання, замінюються
поняттями, що описують відчуття.
Однак далеко не всі теоретичні поняття, твердження, які з них складаються,
піддаються такій інтерпретації чи спрощенню до понять, що описують відчуття.
Абстракції (особливо філософські категорії) не підвладні чуттєвості,
спогляданню. Кореспондентка теорія є безсилою і щодо визначення істинності чи
помилковості знання багатьох розділів вищої математики.
Із розумінням істини як процесу пов’язана проблема абсолютного та
відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як
дану в готовому вигляді і сховану в кишені відкарбовану
монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання,
долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.
Прикладом відносної істини є вчення античного філософа Демокріта про атоми – найдрібніші неподільні часточки
матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це вчення абсолютною істиною
до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який входить до складу
атому. Натепер відомо понад сто елементарних часток, хоча й ці відкриття не є
межею розвитку знань про них.
У прадавні часи люди вважали, що Земля є площиною, оскільки далекі мандри
були тоді неможливі ні землею, ні водою, а горизонт здавався певною досяжною
межею. Для тих людей і для того часу те, що Земля є площиною, було абсолютною
істиною. І це навіть можна довести за допомогою математичних
формул. Відомо, що кривизна нескінченно малої ділянки сфери прямує до
нуля. А саме такою нескінченно малою ділянкою було місце проживання тих давніх
людей порівняно з площею всієї Землі (або земної кулі). Але ця абсолютна істина
виявилася помилковою, коли вони стали мандрувати і землею, і
морем, зрозумівши, що горизонт не є тією видимою межею, а Земля не є площиною.
Подібні приклади свідчать, що істина може бути абсолютною у
конкретних просторових і часових межах. У певний час вона може
фігурувати і як помилкове знання. Завдяки цій своїй якості істина є відносною.
Вона може змінюватися з відносної істини на абсолютну і навпаки.
Об’єкт пізнання (наприклад, держава) можна розглядати з точки зору
загальних, сутнісних ознак, на відміну від конкретної держави, яка має
притаманні тільки їй, історично зумовлені ознаки. Це дає
підстави для висновку, що загальне положення є істинним лише у конкретних просторових
і часових межах, за якими воно як певна абсолютна істина
стає хибним знанням. Наприклад, судження про температуру води, за якої вона
перетворюється на пару, дорівнює 100 °С, є істинним лише
тоді, коли атмосферний тиск становить
Отже, зв’язок істини з конкретними умовами місця й часу, з певною
системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що
істина завжди конкретна.
1.
У чому полягає суперечність
буття і пізнання?
2.
Чому одне із основних питань
філософії – це питання про пізнаваність світу?
3. Охарактеризуйте позиції
гностицизму, агностицизму та скептицизму щодо можливостей людського пізнання.
4. Що вивчає гносеологія і як
формулюється її основне питання і чому? Аргументуйте відповідь.
5. Яку гносеології визначались і
сьогодні визначаються об’єкт та суб’єкт пізнання? Проілюструйте на конкретних
прикладах.
6. Чому пізнавальне відношення
суб’єкта має суспільно-історичний характер. Доведіть свою позицію.
7.
Покажіть зв’язок між процесом
пізнання та діяльністю.
8. У чому різниця між знанням та
вірою (мається на увазі віра взагалі, а не релігійна віра)?
9. Чому заблудження є постійним
супутником істини в процесі пізнання?
10. Через які поняття сучасна
гносеологія конкретизує традиційну концепцію істини?
11. Завдяки яким своїм суттєвим
характеристикам саме практика є основним критерієм істини?
12. Чи існує вічна істина? Відповідь
поясніть.
13. Завжди можна знайти такі
твердження, які неможливо ні довести, ні спростувати експериментально. Чи не
суперечить це тезі про практику як критерій істини?
14. Ми часто звертаємося до здорового
глузду. Як це уявлення співвідноситься із науковим пізнанням та філософським
осмисленням світу?
15. Доведіть, що чуттєве й
раціональне в пізнанні – це два рівні єдиного нерозривного процесу.
16. Хто має рацію (і чому?) у
поглядах на пізнання: прибічники сенсуалізму, раціоналізму чи
інтуїтивізму? Ваші аргументи.
17. Охарактеризуйте основні форми
наукового пізнання.
18. Розкрийте зміст загальнонаукових
методів пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання).
19. Виокремте спільне і відмінне у
спостереженні й експерименті як емпіричних методах наукового пізнання.
Теми рефератів
1. Пізнання як вид духовної
діяльності.
2. Основні принципи сучасної
наукової гносеології.
3. Діалектика істини та омани в
сучасній філософії.
4. Творчість і світогляд.
5. Методи творчої діяльності.
6. Здоровий глузд як засіб світовідношення і метод мислення.
7. Істина, правда, омана в пізнанні
та практичному житті.
8. Напівправда: її природа та
соціальні функції.
9. Концепція і теорія як форми
наукового пізнання.
10. Основні проблеми сучасної
методології науки.
11. Інтуїція у процесі пізнання та
творчості.
12. Проблеми гуманізації сучасної
науки.
1. Гадамер Г. Истина и метод: Основы филос. Герменевтики / Г. Гадамер : Пер. с нем./Общ. ред. и
вступ. ст. Б. Н. Бессонова. – М.: Прогресс, 1988. –704 с.
2. Добронравова І. С., Сидоренко Л.
І., Петрущенков С. П., Шашкова Л. О. Філософія науки
/ І. С.Добронравова, Л. І.Сидоренко, С. П.Петрущенков,
Л. О.Шашкова.– Київ, 2002. Режим досупу
www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/index.html
(Розділи «Генеза науки», «Глобальні наукові революції
і зміна історичних типів наукової раціональності»).
3.
Епістемологія як філософська
теорія знання / В. Л. Петрушенко; Держ. ун-т "Львів. політехніка". – Л.,
2000. – 296 c.
4.
Жоль К. К. Методы научного познания и логика (для
юристов) : Учебное пособие / К. К. Жоль ; отв. ред.: А. Е. Конверский.
– Киев : Атика, 2001 . – 287 с.
5.
Жоль К.К. Вступ
до сучасної логіки:
Навчальний посібник / К. К. Жоль. – К.: Вища школа, 1992. – 128с.
6. Ильин В.В. Теория познания. Введение. Общие проблемы / В. В. Ильин. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – 168 с.
7.
Кохановский В. П. Философия и методология науки:
Учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1999. – 576 с.
8. Крымский С.Б. Эпистемология культуры : введениев обобщенную теорию познания / С.Б. Крымский, Б.А. Парахонский,
В.М. Мейзерский.
– К. : Наукова думка, 1993. – 216 с.
9. Кун Т. Структура наукових
революцій [Електронний
ресурс] – Port-Royal, 2001.– Режим
доступу http://izbornyk.org.ua/kuhn/kuhn.htm
10. Микешина Л. А. Философия
науки. Учебное пособие. Изд. 2-е, испр. и доп. [Електронний ресурс] / Л.А. Микешина.– М., «Издательский
дом Международного ун-та в Москве», 2006.– Часть І-ІІ. Режим доступу http://ideashistory.org.ru/pdfs/lamphsc.pdf
11. Никифоров А.Л. Философия науки: история и теория (учебное
пособие). – М.: Идея-Пресс, 2010. – 264 с.
12.
Петрушенко В.Л. Епістемологія як філософська теорія
знання. – Л.: Львівська
політехніка,2000.
– 296 с.
13. Рижко В.А. Концепція як форма
наукового пізнання. – К.: Наукова думка, 1995. – 211 с.
14. Сергієнко В.В. Філософські
проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко.–
Кременчук : Кременчуцький національний університет імені Михайла
Остроградського, 2011.– Р. 1-3, 6. Режим доступу http://zavantag.com/docs/index-391622.html#37612
15. Хайдеггер М. О сущности истины
/ М. Хайдеггер // Философские
науки. – 1989. – № 4. – С. 96 – 104.
16.
Шевченко, В. І. Концепція пізнання в українській філософії[Текст]
: курс лекцій / В.І. Шевченко. – К. : ІСДО, 1993. – 187 с.