Тема 11. Діалектика та її альтернативи

 

1.     Діалектика як складова філософського поступу.

2.     Діалектика як теорія та метод.

3.     Принципи, категорії, закони діалектики

4.     Діалектика і метафізика, реляти­візм, софістика, догматизм та еклектика.

 

Основні категорії: діалектика, метафізика, закон, якість, кількість, міра, заперечення, категорії, детермінізм, необхідність, випадковість, сутність, явище, одиничне, загальне, зміст, форма.

 

1. Діалектика як складова філософського поступу

Термін «діалектика» має давньогрецьке походження. Перекладаєть­ся він як вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про нау­кові речі. Якщо виходити із кореневої основи, то цей термін можна перекласти як «вибирати, сортувати, розділяти на частини» Обидва ці значення так чи інакше присутні в змісті діалектики. Коли саме з’яв­ляється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Платона, Арістотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філософії. В ранніх виявленнях діалектика постала як мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдуму­ватись у мовлене, виділяти у словах елементи їх значення, співвідносити їх та Зробити виправдані висновки. В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправда­но судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти на­лежної уваги й точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах.

Проте діалектика не лише вимагала певної точності, коректності у справі пізнання та мислення, а й від самого виникнення претендувала на певне світобачення, тобто на те, щоби бути певною філософією. Внаслідок того сформувались різні підходи до пояснення її співвідношення із філософією, а також із наукою. Отже, необхідно заз­начити відмінності між діалектикою як теорією та діалектикою як мето­дом.

Діалектика як філософська теорія передбачає певне окреслен­ня сутності світу, буття, людини, а діалектика як методологія включає в свій зміст способи, прийоми, виправдані засоби побудови людських міркувань. Діа­лектика як теорія намагається дати відповідь на питання, що с світ (за суттю), а діалек­тика як методологія – як повинна мислити людина, щоби пізнання було ефективним, достовірним, виправданим.

Існують також позиції, що намагаються синтезувати означені підхо­ди: вони подають діалектику як певну теорію світу, а після того спря­мовують її в бік пізнання і стверджують, що мислити і пізнавати треба діалектично, тому що саме такою є дійсність (в усіх її проявах – як природа, суспільство, людина). Такою поставала діалектика в одного із її фундаторів у Геракліта Ефеського, а також у Гегеля та в марксизмі.

В марксизмі, зокрема, стверджувалось, що діалектика перебуває в єдності із ло­гікою та теорією пізнання, тобто постає водночас методом і вченням про світобудо­ву. Згідно з марксизмом, в процесі пізнання об’єктивні (незалежні від людського мис­лення) властивості, характеристики та закони дійсності зумовлюють хід пізнання і, врешті, логіку людського мислення: коли ми мислимо діалектично, ми максималь­но наближаємо хід своїх міркувань до того, як влаштований світ самий по собі.

Отже, можна констатувати: > діалектика може поставати теорією світобудови або методологією пізнання та мислення; > їй може належати провідне (чи привілейоване) місце у філософії або ж відведена роль допоміжного засобу людської самоствердження в світі.

В історії філософії існувало і негативне відношення до діалектики як, перш за все, до штучного, заплутаного мудрування, яке більше здатне збити людину з пантелику, ніж привести її до істини. Таке відношення до діалектики має низку особливих пояснень. Ми до них згодом звернемось, а зараз зазначимо такий важливий момент. Діа­лектика як теорія і метод активно пропагувались гегелівськими школами європейсь­кої філософії, але особливого поширення в світі набули через марксистську ідеоло­гію, яка, проникнувши в усі кутки планети, називала діалектику «єдино вірним науковим вченням» та «революційною душею марксизму»

На майстерне володіння діалектикою претендували перш за все відомі фундатори та вожді марксизму. Цю свою майстерність вони доводили інколи до відвертого сло­воблудства Наприклад, В. Ульянов (Ленін), вождь російських більшовиків, неоднора­зово стверджував, що чим гіршим буде становище робітничого класу, тим це буде кращим з позиції можливого революційного вибуху. Лідер китайських комуністів Мао Дзе-дун урочисто пророчив: «Хай дев’ять десятих частин людства загине у ядерній війні, проте одна десята буде жити при комунізмі»

У комуністичній пропаганді діалектика перетворювалась на гнучкий, можна сказа­ти, софістичний засіб доведення будь-що своєї правоти, а тому, врешті, це привело до обережного (інколи – зневажливого) ставлення до неї серед філософів та представників громадської думки. І в наш час можна спостерігати залишки такого відношення. Проте історія філософія засвідчує, що діалектика виникає та створюється з іншими намірами та для вирішення інших завдань.

Звернемося до деяких тлумачень та оцінок діалектики в історії філо­софських вчень (переважно – у європейській філософії).

Ще в текстах давніх канонічних книжок, таких як «Веди», давньокитайське П’ятикнижжя, Біблія та ін., можна було помітити прозрівання людей щодо того, що світ постає цілісним, проте означена цілісність складається із протилежностей (протилежних за якостями елементів, протилежних сил та прагнень, протилежних станів та ін.). Ці проти­лежності постають саме елементами цілісності, оскільки лише за та­ких умов вони можуть щільно приладнатись одне до одного і утвори­ти непорушну цілісність. Яскравими прикладами такого роду протилежностей вважали, наприклад, символ світобудови в Старо­давньому Китаї (єдність «Інь» та «Ян»), темряву та світло, життя (на­родження) та смерть, добро і зло, любов та ворожнечу, верх та низ, душу й тіло та ін. У філософії Стародавнього Китаю очевидні елемен­ти діалектичного розуміння світу представлені у філософії Лао Цзи.

Фундатором же свідомо діалектичного осмислення світу називають давньогрець­кого філософа Геракліта Ефеського (VII – VI ст. до н.е). «Все тече, все змінюється», «Війна є всьому батько», «Живе вмирає, мертве відроджується» ці відомі вислови філософа стали майже прислів’ями.

Сучасник Геракліта, представник егейської школи Парменід категорично відмовився визнати діалектику способом правильного осмислення дійсності, оскільки вважав, що може бути лише одна запорука незнищуваності світу – непорушність його засади.

Засада світу – це буття, а тому буття є незмінним, єдиним, вічним, собі тотож­ним. Розірвати буття, перетворити його на потік це, в очах Парменіда, значило його знищити. Наполягання на тому, що світ в своїй основі є незмінним, згодом отрима­ло назву метафізичного типу мислення. Таким чином, вже в давньогрецькій натур­філософії окреслилось протистояння діалектики і метафізики, а разом із тим пози­тивне та негативне ставлення до діалектики.

Наступним незаперечним майстром діалектики був Сократ (469 – 399 рр. до н.е.), який всі свої бесіди будував переважно таким чином, що намагався виявити у загальних поняттях внутрішні суперечності та поставити міркуючу людину пе­ред необхідністю їх вирішувати. Це значить, що в Сократа діалектика постала вже не теорією світобудови, а методом організації пізнавально-пошукової діяльності людини. Тому можна вважати його засновником суб’єктивноі діалектики – діа­лектики мислення, та філософом, що змінив спрямування діалектичного мислення: замість того, щоби сприймати діалектична світ, тепер стихією діалектики вважа­лись лише духовні процеси.

Платон, найбільш знаменитий учень Сократа, зробив наступний крок у тому напрямі: основа світобудови у Платона поставала незмінною, вічною, собі тотожною, а людське мислення неминуче суперечливим внаслідок його обмеженості та неможливості бачити сутність речей відразу і повністю. У міркуваннях Платона ми бачимо перш за все та переважно пов’язування діалектики із логікою мислення.

Арістотель сформулював основні засади так званої формальної логіки, оста­точно поріднив діалектику із логікою. Три відомі закони логіки (тотожності, не­припустимості суперечності, виключеного третього) по суті справи поста­вали суперечливими виявленнями єдиного процесу мислення: якщо ми мислимо про якійсь конкретний предмет, то повинні виключити втягування в таке мислення інші предмети, а також не повинні плутати різні предмети. В той же час оцей пред­мет та інший, протилежний йому за ознаками, можуть бути різновидами єдиного роду речей. Але плутати всі ці визначення при логічному мисленні неприпустимо.

В середньовічній філософії діалектиці належало одне із провідних місць в системі освіти, оскільки саме інструменти інтелектуального доведення та переконання найбільше цікавили перших християнсь­ких мислителів. Діалектика входила у число наук так званого «тривіуму» («потрійного шляху») поруч із граматикою та риторикою.

В міру подолання традицій схоластичної філософії відбувалось пев­не зречення діалектики: вона майже не згадується в творах філософів епохи Відродження та Нового часу. Хоча в цей же час в Києво-Могилянській академії читаються курси, які традиційно пов’язують діалек­тику із логікою. Наприклад, у XVII – ХУШ ст. ціла низка курсів різних авторів включала в свій зміст діалектику, що в більшості випадків по­ставала, з однієї сторони, введенням у курс філософії, з іншої сторони, частиною курсу риторики.

Вже Ф.Петрарка, один із діячів Відродження, із гордістю пише про те, що він не може ставитись до філософських авторитетів як до безу­мовних. На думку Галілея, логіка є лише інструмент, який не може визначити змісту пізнання. Тому, на його думку, «доведенням можна навчитись при читанні книг, що містять доведення, а такими є книги з математики, а не з логіки»

У ХІ ст. на хвилі інтересу до освіти та освіченості виникла група релігійних мислителів, що називали себе діалектиками та намагались подавати діалектику як єдино виправдану розумову основу християнської тео­логії (І.С.Ериугена, Ансельм із Безанти, Беренгарій Турськиії). Але саме проти цих спроб виступив досить авторитетний у ті часи єпископ Петро Даміані, який відродив у ці часи давню формулу Клімента Олександрійського – «філософія (тепер-діалектика) є прислужницею теології»

Досить авторитетним європейським середньовічним філософом був П.Абеляр, який приділяв велику увагу логічному аспекту людською пізнання та написав твір під назвою «Діалектика», де він захищав її відклерикалістських нападів.

Кантівський аналіз вихідних ідей розуму засвідчував, що в тих пи­таннях, в яких розум виходив за межі досвіду, він неминуче впадав у суперечності із самим собою. Наприклад, поза досвідом знаходиться питання про те, постає світ скінченим чи нескінченим. В цьому пи­тання, покладаючись виключно на логіку, можна однаково успішно довести як одну, так і протилежну тезу. Оскільки за нормами логіки ще з часів Сократа та Арістотеля вважалось, що суперечність є ознакою логічної помилки, то звідси І.Кант робив висновок про те, що самий по собі розум не може вирішити фундаментальних питань буття, не впадаючи у суперечності. Через те такого роду питання вирішуються на основі інших підстав. Наприклад, питання про буття Бога вирі­шується на основі моральних постулатів, а не логіки.

Але те, що було оцінене І.Кантом як негативне, здобуло у деяких його послідовників зовсім іншої інтерпретації: І.ГФіхте, який вважав себе палким прихильником 1.Канта, почав стверджувати, що людсь­кий розум може вибудовувати в самому собі будь-який визначений зміст, лише рухаючись за принципом «теза – антитеза – синтез» Тобто спочатку дещо стверджується, потім воно ж заперечується, а потім два попередні твердження поєднуються. Наприклад, якість є дещо притаманна речі як її визначення, кількість – це заперечення якості, вихід за межі речі, а міра – єдність якості та кількості. Або в організмах відбувається народження клітин, відбувається відмирання клітин, а разом це є процес обміну речовин. І.Г.Фіхте вважав, що всі найперші визначення речей можна отримати саме із внутрішнього суперечли­вого руху розуму: наприклад, поклавши крапку (тезу), ми можемо за­перечити її іншою, зовнішньою до неї крапкою (антитеза), але дві по­єднані крапки дадуть лінію (синтез). Тепер теза – це крапка, а антите­за-лінія, поєднанням же їх постане площина. Синтезом площини та лінії буде об’єм, а крапкою, лінією та об’ємом вичерпуються можливі геометричні окреслення речей.

Нарешті, Г.В.Ф. Гегель зробив крок далі і почав доводити, що існують два принципово відмінні рівні роботи людського інтелекту в процесі пізнання, – розсудок, який переводить людське сприйняття у мислення, тобто має справу із інтелектуальним освоєнням речей, та розум, який визначає зміст і застосування тих форм, якими оперує розсудок. Людсь­кий інтелект ніколи не зможе прийняти у свій зміст того, що не буде узгоджуватись із його здатностями до пізнання та осмислення, із його внутрішніми засадами та критеріями. Все це є найпершими визначен­нями, що створюються розумом. Розум же діє за принципами, окрес­леними І.Г.Фіхте. Проте І.Г.Фіхте лише намітив його дії, а Г.Гегель пере­творив їх на цілісну систему логіки, але логіки особливої, де весь рух визначень та змісту будувався на основі суперечностей (поєднання про­тилежностей). Така логіка у Г.Гегеля постала найпершою умовою діяль­ності людського інтелекту та отримала назву діалектичної логіки. Цю логіку Г.Гегель цінував настільки високо, що вважав її синонімом філо­софії і навіть метафізики (тобто першої філософії). Таку оцінку можна зрозуміти й певною мірою прийняти, бо ж йшлося про винайдення таких інтелектуальних утворень, які проливають світло на найперші засади та умови існування будь-яких наших знань, уявлень, свідомих побудов. Виходило, що знання діалектики, оперування її категоріями відразу виводить нас на всезагальні та незаперечні визначення будь-якого буття. Від такого роду претензій діалектики, якщо їх прийняти всерй­оз, не може не захопити дух!

В багатьох працях та на численних прикладах Гегель доводить переваги діалектики над звичайним людським мисленням, оскільки, на його думку, в більшості випадків людське мислення намагається триматися наочного, реальних речей. Воно часто не здогадується, що саме наявність мислення як деякого особливого за формами та впо­рядкованого процесу робить можливим і пізнання, і свідоме людське ставлення до будь-чого, і виділення із світового цілого окремих речей, та ін. Значить, мислення повинно мати власну якість. Ця якість поля­гає в тому, що мислення переводить у власний зміст лише те, що відпо­відає його можливостям та внутрішнім ідеальним еталонам. Значить, ключ до розуміння будь-чого лежить не ззовні мислення, а в ньому, в його власному русі. Цей рух може розкрити, за Гегелем, лише діа­лектика як теорія руху внутрішніх визначень розуму, руху через зміни від протилежного до протилежного та через синтез протилежнос­тей.

Неприйнятною була діалектика духу і для К. Маркса, який вважав, що діалектика мислення повинна бути лише більш-менш повним та виправданим відображенням процесів матеріальної дійсності. Вихід­ною засадою марксизму стали тези Ф. Енгельса про те, що в світі немає нічого, окрім матерії, що рухається у просторі та часі. Той розвиток, який Г.Гегель вбачав характерною особливістю абсолютного духу, мар­ксизм почав тлумачити як внутрішню характеристику матеріального світу. Саме розвиток природи, який проходить через серію форм, все більше і більше ускладнюючись, породжує врешті людську свідомість і мислення. Прямою засадою останніх постає історичний розвиток суспільної практики – суспільної матеріальної діяльності по перетво­ренню природи. Саме в процесі такого перетворення людина може або підтвердити, або спростувати свої певні думки та уявлення.

Марксизм витлумачив діалектику як вчення про неминучість пев­них змін як в природі, так і в суспільстві. Таким чином діалектика по­стала «революційною душею марксизму» (В.І.Ленін), а також вченням про всезагальний рух та розвиток. Володіння діалектикою, як вже заз­началось, приводила лідерів марксизму до певних парадоксальних висновків. Наприклад, ще у 40-х роках XIX ст. К.Маркс та Ф.Енгельс, міркуючи над тим, як може відбутись соціалістична революція, ствер­джували, що вона, звичайно, може відбуватись повільно, шляхом ре­форм, проте, на їх думку, кращий шлях – це насильницький перево­рот, бо він краще відповідає уявленням діалектики про різку зміну якості. Лідери Радянського Союзу витлумачували факт відсталості економіки «найпередовішого суспільства світу», як прояв законів діалектики: нова якість має й свої кількісні закономірності. В.І.Ленін вважав, що найк­ращий шлях до демократії- це шлях диктатури пролетаріату.

Дещо іронічним і достатньо критичним було відношення до діалек­тики у фундаторів некласичної філософії- А.Шопенгауера, С.Кіркего-ра, Ф.Ніцше.

А.Шопенгауер німецьких філософів після І.Канта називав софіста­ми, а гегелівську позицію абсолютного мислення подає як «пусте базікання та шарлатанство», самого ж Гегеля характеризував через вираз В.Шекспіра: «мова божевільного та відсутність мізків».

Ф.Ніцше в своїх творах у відповідності із загальними особливостями свого стилю висловлювався відносно діалектики по-різному. З однієї сторони, у нього зустрічаються іронічні висловлювання на ад­ресу філософії Гегеля (наприклад, про те, що Р.Вагнер був збитий із пантелику гегелівською філософією), але, з іншої сторони, Ф.Ніцше тлумачить відхід від Гегеля відходом від справжніх культурних заці­кавлень.

Антропологічні та екзистенціальні філософські теорії XX ст. зроби­ли інші наголоси в тлумаченні діалектики. Наприклад, Ж.-П. Сартр, Г.Марсель, Дж.Джентіле, М.Бердяєв наполягали на тому, що діалек­тика виникає лише там, де в справу вступає людина із її діяльністю. В царстві природи панує суцільне, щільне буття, тому там неможливі ні справжні протилежності, ні діалектичний перехід через заперечення. Екзистенціально-антропологічного тлумачення набула діалектика Г.Гегеля в міркуваннях О.Кожева, який наполягає на тому, що лише при­сутність людини в світі постає причиною діалектичних процесів: «Вве­дення заперечення у тотожне буття дорівнює присутності людини в реальності»

З іншого напряму – із напряму сцієнтистської філософії – гегелівську діалектику, а разом із тим і будь-яке згадування про діалектику, часто не сприймали взагалі. Яскравим свідченням цього можуть бути суд­ження К.Поппера, який поставав і постає авторитетним філософом цього напряму. Ідею діалектичної суперечності К.Поппер подає як «руйнівну доктрину», а діалектичне перетворення – як «діалектичний виверт», як спосіб обертати недоліки своєї концепції (внутрішні супе­речності) на її переваги, як свідчення «відсутності думки»

Інший представник сцієнтистського напряму англійської філософії XX ст. Б.Рассел, хоча й оцінював діалектику взагалі, і діалектику Геге­ля зокрема, критично, проте в своїх судженнях був стриманішим. Діа­лектика постає однією із причин хибності гегелівської філософії, оск­ільки найпершою вадою гегелівської діалектики є ототожнення її із метафізикою, і як результат – протиставлення теоретичних тверджень емпіричному досвіду.

Серед сучасних представників сцієнтизму на Заході має місце підхід, згідно якого «розмова про діалектику природи не має ніякого сенсу», що «поняття заперечення та суперечності у строгому смислі можуть бути віднесені до сфери людських вчинків» Таку позицію окреслив канадсь­кий філософ Ч. Тейлор на Міжнародному симпозіумі у 1980 р., присвяче­ному проблемам діалектики Гегеля.

Р.Кронер, у свою чергу, стверджував: «Мислення Гегеля настільки ж раціональне, надраціональне або антираціональне, воно настільки ж є мислення, як і немислення. Істина полягає в тому, що до Гегеля ще не було ірраціоналіста, який був би настільки філософським, настільки на­уковим, як вст.. Гегель поза сумнівом – великий ірраціоналіст... Він ірраціоналіст, оскільки він діалектик, оскільки діалектика є перетворена у метод, поданий раціонально ірраціоналізм»

За І. О. Ільїним, у діалектиці Гегеля відсутні логічні підстави для пе­реходу від однієї категорії до іншої, а весь діалектичний рух базується на потужній та унікальній інтуїції.

В другий половині XX ст. набула певного розголосу так звана «негативна діалектика» Т. Адорно (у 1966 р. вийшов твір Т. Адорно під назвою «Негативна діалектика»).

В цьому творі він стверджує, що будь-що позитивне страждає тенденцією до застою, консерватизму, обмеженості, а тому воно за природою є хибним. Істин­ним може бути лише заперечення, яке не дає можливості зупинитись ні на чому, стимулює творчий рух. Згідно Т.Адорно, навіть абсурдне заперечення краще від хибної позитивності.

Ідея наявності в житті несумісних, конфліктних протилежностей, які принципово не можуть бути вирішеними, була також висунута і підтримана представниками протестантської (або негативної) діа­лектики XX ст.: К. Бартом, П. Тілліхом та ін.

З боку релігійних філософів ставлення до діалектики залишається майже класичним. Очевидно, діалектичним було розуміння дійсності (в світлі створення її Богом) у більшості філософів російського релігій­ного ренесансу (М.Бердяєв, П.Флоренський, С. Франк та ін.).

Сучасний іспанський філософ-неотоміст К.Вальверде пише, що діалектичний метод Гегеля є цікавим, і відзначає: «Гегель перевершує своїх попередників систематичністю, розмахом та внутрішньою по­в’язаністю мислення»

Нарешті, наприкінці XX ст., коли похитнувся авторитет марксис­тської філософії, а її прихильників в світі стало набагато менше після падіння соціалістичної системи, досить поширеною постає думка про те, що існує та може існувати лише одна логіка – формальна. Так звана діалектична логіка, скоріше за все, постає лише метафізичною вигад­кою; юна реально не застосовується ніде, а тому діалектика, в кращому випадку, може претендувати на роль певного типу світоглядної орієн­тації, і не більше того. Наукового значення вона не має (М. В. Попович).

Але у деяких неотомістів XX ст. фігурує негативне ставлення до діалектики.

Таким чином, можна визначити місце діалектики в системі філософського знання:

§  по-перше, не зважаючи па наявність в історії філософії досить негативних її оцінок, діалектику не можна вилучити із світового історико-філософського процесу:

§  по-друге, слід враховувати, що прийняття діалектики певними філософськими на­прямами супроводжувалось її досить різною інтерпретацією (розуміння світобу­дови, мистецтво логічного мислення, методологія, концептуальна основа револю­ційної ідеології, характеристика особливостей людської діяіьності або людського ставлення до дійсності, суспільна корисна форма критичного діалогу та ін.); сьо­годнішні підходи до діалектики повинні враховувати цю різноманітність їі розум­іння;

§  по-третє, сучасне розуміння діалектики повинно назавжди розлучитись із спроба­ми подавати її як єдино можливий науковий метод пізнання та перетворення дійсності: історія філософії – це багатоманітне поле концептуальних осмислень діалектики, а не темне тло, на якому яскраво сяс чиясь незаперечна істина. До того ж саме таке тлумачення діалектики докорінно суперечить її позитивному змісту.

 

 

2. Діалектика як теорія та метод

 Діалектика (теорія світобудови, мистецтво логічного мис­лення, методологія, концептуальна основа революційної ідео­логії, характеристика особливостей людської діяльності або людського ставлення до дійсності, суспільна корисна форма критичного діалогу та ін.)

Зміст не можна розкрити лише розглянувши співвідношення її як теорії та методу. Відомо, що виправданий та обґрунтований метод може постати тільки результатом певної теорії; звідси випливає, що аналіз змісту діалектики доцільно розпоча­ти з розгляду її як теорії.

Як світобачення діалектика передбачає розуміння світу як неперервного процесу змін: світ «тече» (за висловом Геракліта Ефеського). Це значить, що рухові у явищах та процесах дійсності належить провідне місце; наявність рівноваги, спокою, фіксованого стану постає скоріше явищем тимчасовим та рідкісним на тлі нескінченних рухів та флукту­ацій (раптових збурень). Самий спокій в світлі діалектичних тверд­жень постає зовсім не відсутністю руху, а лише його рівновагою чи збалансованістю в межах цілком певного (наприклад, механічного) руху. З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух – абсолют­ним. Звідси випливає принципово важливий висновок: будь-який спокій рано чи пізно порушується хоча б тому, що він врівноважує в якомусь тілі тільки певні рухи; скажімо, тіло покоїться на землі, проте в ньому рухаються молекули, атоми, елементарні частинки. Цей ос­танній рух так чи інакше змінює дане тіло.

Тому під рухом слід розуміти не якійсь його конкретний про­яв (скажімо, зміну місця розташування), а будь-які зміни вза­галі.

Теорія діалектики також передбачає й те, що світовий потік рухається впорядковано, а із певним ритмом та певними напрямами. Це значить, що рух розумієть­ся в діалектиці як розвиток. Теорія руху як розвитку зустріла у XX ст. досить рішучий опір з боку сцієнтистів та представників аналітико-прагматичних філософсь­ких течій. Вони вважають, що визнання розвитку веде до визнання жорстокого, та ще й цільового визначення всього, що відбувається в світі та в суспільстві. Виходить, що при тому суттєво знецінюється людська свобода, значення вибору та випадку в людській життєдіяльності. Насправді, діалектика, як правило, є далекою від такого бачення дійсності. В гегелівських міркуваннях можна побачити дещо схоже на теле­ологію – цільову визначеність всього, що відбувається в світі. В твердженнях К.Мар­кса можна побачити телеологізм у відношенні до суспільних процесів (комунізм, наприклад, повинен неминуче перемогти в усьому людстві, бо він випливає із діа­лектичних законів). Але в той же час слід сказати, що сама теорія діалектики зовсім не страждає від того, якщо ми будемо розуміти розвиток як певною мірою впоряд­кований процес, в якому відбуваються незворотні зміни. Тобто, як не можна звести рух до якогось його прояву, так не слід розуміти розвиток як невпинний рух по висхідній лінії; останній рух називається прогрес (поступ). Діалектика лише стверд­жує, що в світі відбуваються незворотні зміни.

Наступний змістовий компонент теорії діалектики: діалектика припускає принципову єдність, цілісність світу та його процесів, зв’язок всього із усім. В тому Всесвіті, який сьогодні доступний людсь­ким спостереженням, існує досить виразна цілісність його явищ, хоча фізично цього феномену пояснити не можна. Цілісний світ передба­чає, що всі події та процеси, що в ньому відбуваються, впливають не лише на найближчі явища та процеси, а й на стан (припустимо – інформаційний) всього світового цілого.

Отже, є світ, він є цілісним, значить – собі тотожним, але ця його цілісність с результатом руху, змін, що охоплюють собою все, але оскільки світ цілісний, то цей рух постає впорядкованим та незворотнім, тобто як розвиток. До особливостей діалектичного світобачення слід віднести та­кож вчення про суперечливу природу світу, руху, всіх явищ та про­цесів дійсності. Дана особливість випливає із попередньої: якщо світ є цілісним і якщо все, що відбувається, постає вплетеним в єдину про­цесуальну мережу, світ не має і не може мати зовнішніх чинників та збудників для свого руху.

Світ рухається, а рух с нічим іншим, як будь-якими змінами. Зміни ж можливі лише в межах переходу від певного проти­лежного стану до протилежного (бо протилежнішого за протилежне не існує).

Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше як шляхом зміни певної якості на про­тилежну і навпаки. Значить, саме протилежності постають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого. Дане положення діалектики має дуже важливе евристичне значення. Згідно з ним, розглядаючи певні явища, ми повинні шукати їх внутрішні, властиві їм протилежності, а не перекладати причини якихось змін та про­цесів на зовнішні чинники та фактори. Коли ми кажемо, наприклад, що кон’юнктура зовнішнього ринку є в даний момент несприятли­вою для певного виду виробничої діяльності якоїсь країни, то слід поставити запитання: а чому саме цим виробництвом обмежена ко­н’юнктурна здатність даної країни? Коли якась людина вважає, що їй краще залишити дане місце перебування та виїхати кудись заради вирішення певних її життєвих проблем, то слід ще дослідити, чи не переїдуть ці проблеми разом із нею в нове середовище?

Отже, внутрішня суперечливість постає органічною складовою діалек­тичного світобачення. Коли діалектиці закидають на той рахунок, що логіка мислення не припускає суперечності та розглядає останню як прояв заблудження, то відповісти можна хоча б в такому дусі, що будь-що кінцеве передбачає існування двох кінців. «Кожна палиця з двома кінцями», – мовить англійське прислів’я. Звичайна, або формальна, логіка спра­ведливо вимагає: якщо ми сказали «ліве», то не повинні робити вигляд, що ліве – це праве. Проте коли йдеться не про форми фіксації ходу нашого міркування, а про його зміст, що вимагає певного смислового завершення, то, безумовно, ми повинні розуміти, що там, де є ліве, перед­бачається й праве і що жодна реальна річ не може бути за містом та сенсом лише лівою або ж лише правою.

Нарешті, до важливих положень теорії діалектики слід віднести і її розуміння конкретності явищ та процесів дійсності. Якщо світ є цілісним, то в ньому все постає пов’язаним із усім, але це зовсім не значить, що всі речі постають якоюсь мішаниною або ж сумішшю всьо­го. Кожна річ у міру того, що вона визначається співвідношенням пев­них протилежностей, постає яскравим носієм саме такої пропорції і саме таких протилежностей. Звідси випливає, що кожна річ має свою індивідуальну міру виявлення протилежностей (протилежних якос­тей) і вступає в цілком визначену систему співвідношень із іншими речами. З огляду на те, що вирішальна роль у розумінні дійсності в діалектиці відведена внутрішнім протилежностям, для буття кожної речі вирішальне значення мас саме їх співвідношення. А звідси вип­ливає, що серед сукупності речей певного класу (роду) обов’язково будуть речі, які будуть втілювати та проявляти характерні риси даного класу або найбільшою, або найменшою мірою. Звичайно, що для пізнання найпершого значення буде мати вивчення тих явищ та про­цесів, в яких певні якості виявляються рельєфно, виразно, із макси­мальною чистотою. Це, наприклад, тяжіння мистецтва до зображен­ня у своїх творах так званих екстремальних ситуацій, тобто ситуацій граничного порядку, бо саме в них певні якості героя виявлені найбільш виразно.

Із цього положення діалектики випливає й те, що наука, як прави­ло, шукає в явищах дійсності певні нормативні стани. Наприклад, норму здоров’я, правильну форму галактики та ін. Виявлення та­ких нормативних форм дозволяє потім оцінювати інші, менш виразні форми. З іншої сторони, цей діалектичний підхід дозволяє прослідкувати еволюцію певних форм та якостей в змінах світових процесів. Із діа­лектичного принципу конкретності кожного явища (тобто його індивідуальної міри у поєднанні певних якостей) випливає й дуже важливий принцип конкретності істини у пізнанні: діалектика стверджує, що істина передбачає окреслення того, де саме, як та в якому відношенні певне твердження себе виправдовує, оскільки із зміною всіх цих моментів, що супроводжують будь-яке знання, істи­на перетворюється у кращому випадку на заблудження.

Діалектика як теорія світобачення добре підтверджуєть­ся науковими дослідженнями: у жодного науковця не вини­кає сумніву відносно того, що ми пізнаємо кінцеві сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання пев­них якостей чи властивостей.

Звернемось тепер до діалектики як методу пізнання та прак­тичної діяльності.Діалектика як метод і постає перш за все як сукупність (єдність) певної низки принципів розумової діяльності. Всі ці принципи базуються на змісті діалектики як теорії світо­бачення, але свого визначення та обґрунтування набувають в діалектичній логіці.

 

3. Принципи, категорії, закони діалектики

Принцип тотожності мислення і буття. Цей принцип передбачає, що, здійснюючи певні розумові процедури, ми повинні бути впевненими, що вони ведуть до адекватного виявлення та виразу буття. Буття в даному випадку постає тою єдиною та однорідною засадою, на якій може відбуватись будь-який реальний, в тому числі і пізнавальний рух.

Принцип єдності рефлексії та руху. Він полягає в тому, що в русі думки кожен її крюк не відкидається, а включається в зміст цієї подальшого руху. Значить, всі здійснені нею кроки збагачують інтелектуальний досвід і несуть його крок за кроком до подальших визначень, ущільнюючи їх зміст. В цьому русі кожна наступна категорія постає багатшою за змістом за попередні, а результат всього руху співпадає за змістом з усім рухом. Цей принцип, застосований до індивідуального розвитку людської осо­бистості, вимагає, щоби людина, міркуючи над своїм життя, своїми вчинками, не забувала того, що відбувається, не відмовлялась від зробленого, а навпаки вбирала би у свої подальші дії вже здобуті досвіди. Лише за таких умов людини має надіє не повторювати зроблені помилки, накопичувати та збагачувати свій досвід, постати для самої себе у повноті своїх можливостей та проявів.

Принцип зв’язку всього із усім (всезагального зв’язку): не існує відірва­них від інших, ізольованих явищ; кожна часткова дія або подія позначається не лише на речі та її прямому оточенні, але й на стані взаємозв’язків в цілому.

Принцип тотожності протилежностей. Цей принцип базується на теоретичному припущенні про те, що рух дійсності породжується не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, тобто протилежностями. Протилежності неможливі одна без іншої: як тільки ми сказали «чисте», як воно відсилає нас до «брудного», світле – до темного і т. ін. Проте діалектичний метод передбачає не лише виявлення та фікса­цію протилежностей, а й прослідковування процесу їх визрівання та взаємного пе­реходу, ототожнення. Тільки тоді ми можемо слідкувати за рухом, а не просто кон­статувати суперечливий характер дійсності. Наприклад, усе живе передбачає са­мозбереження, останнє – фіксацію живого у певній формі (наприклад, насіння). Проте живе є тим, що проявляє активність, змінюється, рухається. Тільки так воно засвідчує, що воно є живе. Таким чином, виявляється, що живому притаманні дві тенденції: збереження у фіксованих формах та рух змін будь-яких форм. Це призво­дить до того, що живе набуває форм, але ці форми, навіть будучи фіксованими, включають у свій зміст те, що відбулось із ним в процесі руху та проявів активності. Тому, наприклад, насіння, що виросло в минулому році, не може бути цілком то­тожним тому, що виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізнялись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) дослідження пилку якоїсь закам’янілої рослини може багато чого сказати про час та умови її розвитку. Або покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте молодь народи­лась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отримала зовсім інші прагнення та мрії.

Принцип співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чи руху. Цей принцип випливає із того, що весь діалектичний процес постає принци­пово єдиним і тому початок його повинен бути нічим іншим, як проявом сутнісної засади, але в її простому, елементарному виявленні. Якщо ж, припустимо, в якійсь справі починають із чогось другорядного, несуттєвого, а то й взагалі іншого, то це, скоріше за все, буде свідченням розриву процесу, а значить відсутністю його єдності, через це – діалектичності та розвитку.

Принцип співпадіння початку та кінця (явища, процесу). Цей прин­цип постає певним продовженням попереднього, оскільки він передбачає, що на­прикінці процесу ми повинні вичерпати можливості певної засади або сутності. Проте він передбачає також і те, що в процесі руху ми не маємо права втратити його спрямування або його засади, мусимо послідовно витримати всю дистанцію роз­гортання певного процесу, а результат лише тоді буде виправданим, коли він засвід­чить, що ми отримали саме те, з чого та заради чого починали рух.

Принцип діалектичного заперечення. Його сутність випливає із принци­пу тотожності протилежностей. Оскільки рух можливий лише шляхом зміни певно­го стану на протилежний, то це значить, що початковий стан піддається заперечен­ню, але дане заперечення не полишає засади процесу і, таким чином, постає лише виявленням її можливих граничних меж. Це значить, що в діалектичному запере­ченні ми не виходимо за межі даного явища чи процесу, а лише вичерпуємо (окрес­люємо) можливості їх поширення та розвитку. Через це заперечення не повинно бути розривом із початковим станом, а лише виявленням його інших якостей.

Означені принципи попри те, що деякі професійні логіки не бажа­ють визнавати діалектику, досить часто фігурують у народній муд­рості та стихійно використовуються людьми. Наприклад, ми кажемо: від любові до ненависті – лише крок; не смійся, як би плакати не довелось; з чого почнеш, тим і закінчиш; в житті чергуються радість і біда; той, хто не знав горя, не оцінить і щастя та ін. Пси­хологи та медики, наприклад, переконують нас у тому, що гарний відпочинок можна забезпечити, змінивши вид діяльності; в Біблії, як відомо, встановлюється певний ритм життя: буденні дні повинні до­повнюватись святковими та днями відпочинку. Проте такого роду сти­хійне визнання та використання діалектики, по-перше, здатне зафіксувати далеко не всі принципи діалектичної методології, а, по-друге, не встановляє ніяких послідовних правил та інструментів застосу­вання таких принципів. Наприклад, народною мудрістю фіксується єдність протилежностей, але вона не аналізується, не пояснюється і не передбачає методику відслідковування того, як зароджуються та стають тотожними протилежності.

Саме з метою здійснення зазначених завдань в теорії та методології діалектики використовуються категорії та закони діалектики,

Гегель як творець найбільш розвиненої теорії діалектики був проти застосування у діалектиці поняття закону. Свою позицію він мотиву­вав тим, що діалектика передбачає рух та зміни, в той час як закон постає сталим, чітко фіксованим відношенням. Але всю теорію діа­лектики Гегеля пронизує тріадний цикл, що дає підстави стверджувати, що в діалектиці наявні стійкі типи зв’язків, а значить, мають місце закони. Можна вважати справедливими те, що застосування діалектичного підходу не розкриває фізичного змісту певного проце­су. Завдяки діалектиці ми дізнаємося не про фізичний зміст, а про вписаність цього змісту в певним чином осмислену структуру сущого.

Для того, щоби більш чітко відділити філософський, діалектичний зміст певних окреслених явищ та процесів дійсності від змісту конк­ретно наукового чи матеріально-речового, слід звернутися до понят­тя категорій.

В загальному плані категорії – це найбільш широкі та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); категорії фіксують якісні характеристики предмету пізнання, а тому в певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи ка­тегорії.

У філософії категорії є визначеннями буття, тобто вони вказують нам, яким може бути буття і якими ознаками повинно володіти все те, що ми можемо визнати за таке, що є, існує реально. Тому в діалектичній логіці Гегеля буття постає першою категорією. Це значить, що воно є суб’єктом всього діалектичного руху; просто кажучи, розвиватись та змінюватись може лише те, що реально існує. Усі ж по­дальші категорії конкретизують буття, подають його у різних ракурсах та проявах. Звідси й випливає те, що категорії повинні утворити систему, оскільки всі вони, за суттю, є певним колом визначень, що окреслюють те ж саме явище – явище буття. Звідси також випливає й те, що категорії не можна відривати одна від одної, вони набувають змісту та значення лише в системі категорій, пов’язаних єдиним рухом – тим рухом, характер якого випливає із вихідних властивостей буття.

Із такого розуміння категорій випливають висновки, що ма­ють важливе методологічне значення Не можна розглядати рух категорій як лінійний: кожна категорія виходить із буття, але в своєму русі набуває певного змісту і ніби повертається знову до буття, оскільки корені даної категорії у бутті, а тому її зміст також: належить буттю. Отже, рух категорій відбувається за ритмом: заперечення (категорія виходить із буття, щоби на­бути нового змісту) і заперечення заперечення (повернення да­ного змісту у буття), тобто синтез двох категоріальних змістів, що дає якесь нове виявлення буття. Надалі повторюється прин­цип руху, а в цілому виходить, що кожна наступна категорія по­стає багатшою за попередні, оскільки базується на їх змісті і розвиває його далі. Але у міру накопичення змісту категорій змінюється й тип їхнього зв’язку. Гегель виділяв три великі сфери проявів буття і, відповід­но, три розділи його категоріальних визначень:

1) це сфера буття (буття як якість); тут панує перехід однієї категорії в іншу;

2) сфера сутності (буття як відношення); тут панують рефлексивні відношення категорій, тобто категорії лише парні (протилежні);

3) буття як поняття (тут панують субстанційні відношення кате­горій).

Таким чином, у гегелівській системі категорій наявні відношення: виведення категорій (категорії взаємно визначають одна одну), їх координації (взаємного розташування), субординації (підпоряд­кування) та акумуляції (включення в ціле).

Отже, тлумачення категорій залежить від того, куди ми спрямовуємо діалектику і до чого застосовуємо категорії. Якщо ми підходимо до категорій як до можливих визначень буття, тобто родів буття, тоді для нас діалектика постає логікою та методологією мислення. Якщо ж ми сприймаємо категорії як схематику реальних явищ і процесів, тоді для нас діалектика постає інструментарієм для орієнтування у дійсності (тоб­то певним світобаченням). Всі ці підходи до діалектики цілком виправдані і можливі, завдання полягає в тому, щоби їх не плу­тати.

Розглянемо коротко основні закони та категорії діалектики, пам­«ятаючи про те, що закони постають формами зв’язку категорій в різних сферах (розділах) теорії діалектики.

У сфері буття фігурують такі провідні категорії, як якість, становлення, кількість, дещо, міра. Стверджується, що фіксація будь-чого для самоусвідомленої думки починається із кон­статації факту реального існування такого будь-чого. Тобто перше відношення думки до будь-якого змісту передається через поняття буття. Але таке перше буття немає ніяких конкретних визначень і змісту, тому для думки воно постає як ніщо. Буття і ніщо є пер­шими категоріями мислення. Буття все ж не ніщо, але без визна­чення воно є саме ніщо. Виходить, що буття впускає в себе ніщо, а ніщо є таким, що перебуває у єдності із буттям.

Діалектика цих категорій в чомусь постає вирішальною для по­дальшого діалектичного руху. Справа в тому, що Гегель вважав не­гативність, тобто те, що пов’язане із небуттям-ніщо, рушійною си­лою діалектичного процесу. За Регелем, у суцільній щільності бут­тя все залишається невизначеним. Тому безмежному буттю треба десь та в чомусь покласти межі. Але, як ми вже зазначали, такі межі не можуть бути зовнішніми. Що ж може постати для тоталь­ного буття його внутрішніми межами? Гегель наполягає на тому, що негативність притаманна самому буттю. Проте це не є ні оче­видним, ні доведеним. Більше того, оскільки при розгортанні категорій ми весь час утримуємо нашу споглядаючу думку в стані активного спостереження, то звідси можна зробити висновок, що ніщо знаходить не на боці буття, а на боці думки, яка на початку пізнання є порожньою і тільки вступає в рух змістового наповнен­ня. Коли ми, стикаючись із чимось, просто фіксуємо: «це є», але що саме воно є спочатку нам невідомо; отже, воно за змістом є ніщо. Єдність буття і ніщо, яка передбачає те, що ніщо входить в буття і зливається із ним, а буття набуває рис ніщо, постає як становлення: рух змін, в якому вже існують межі, але вони ще не фіксуються чітко.

Проте ці межі є, вони володіють характеристиками буття і, фіксо­вані як саме межі, вони усталюють процес становлення навколо яки­хось границь, визначень. Це значить, що результатом повного пере­ходу буття в ніщо і навпаки постає дещо – окреме, обмежене, визна­чене буття. Дещо має визначеність, але ця визначеність тотожна із його буттям. Тотожна із буттям безпосередня визначеність дечого є якість. Якість є проявом речі такою, якою вона безпосередньо є у відокремленні від інших речей.

В звичайному слововживанні ми розуміємо якість як надійність певної речі, проте, згідно з філософією, цю надійність ми не змогли би визначити, якби не знали, що це за річ та яке місце належить їй з-поміж інших речей. А це і є тотожність речі із своїм визначенням.

Якість переходить у кількість тому, що межі, що виникли в бутті в процесі завершення процесу становлення, є межами і різних речей; ці межі і відокремлюють, і сполучають речі. А це значить, що різні речі постають єдиними, такими, що можуть переходити одне в одне і цим засвідчувати свою єдність. Виходить, що ми маємо справу із різними речами, проте спорідненими, тобто однорідними. Відмінності в межах однорідної сукупності є вже не якісними, а кількісними. Відмінність речей постає тепер як множинність.

Кількість, у свою чергу, також переходить у якість тому, що кількісне відношення вказує на відмінності між різними речами, певним чи­ном характеризує та окреслює речі, що, як ми зазначили, притаманне якості. Отже, якість переходить у кількість, а кількість – у якість; за сут­тю це є той же самий перехід. Кількість та якість зливаються, утворю­ючи багатоманітність різних дещо, але в кожному дещо їх єдність буде своєю. Тепер єдність кількості та якості постає як міра: конкретне спо­лучення кількісних та якісних меж кожної речі. Якщо тепер сформу­лювати зміст діалектичного закону переходу кількості у якість, то він звучить так: кожна річ має певне співвідношення кількісних та як­існих характеристик.

Якісні характеристики співпадають із її буттєвою визна­ченістю, а кількісні постають зовнішніми (через співвідношення із іншим) характеристиками. До певної границі, що називасться мірою, кількісні зміни не міняють якості речі, але при досяг­ненні такої границі найменші кількісні зміни приводять до зміни якості.

Категорії сфери сутності Міра засвідчує, що характеристики речі не можна відокремити одну від одної, що відмінність цих характерис­тик умовна, діє тільки в певному діапазоні. Тому внутрішня будови кожної речі визначається через внутрішні відношення. Ці ж відношен­ня мають своїми границями протилежні стани речі. Отже, проти­лежності є основним типом внутрішніх відношень речей. Звідси вип­ливає закон єдності і боротьби протилежностей.

 Закон єдності і боротьби протилежностей: сутність речі, а також можливості її змін визначаються внутрішнім співвідношенням протилежностей.

Річ може мати низку властивостей, і відповідно, низку внутрішніх відношень, проте ми повинні відшукати (за допомогою використання категорій якість, кількість, міра) те відношення, яке для буттєвої визначеності (ролі) речі є провідним. Взявши протилежні окреслення такого відношення та визначивши їх конкретну пропорцію на даний момент, ми отримаємо сутність речі.

Сутність – це те відношення або той внутрішній зв’язок характеристик речі, який стягує на себе усі інші.

Категоріями, що характеризують полярні відношення, постають перш за все сутність та явище, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, причина та наслідок. Будь-яку із полярних (парних) категорій не можна зрозуміти інакше ніж через співставлення із тою, що їй протилежна.

Наприклад, якщо ми сприймаємо дійсність безпосередньо, натуралістично, у нас немає потреби у категорії сутність, а остання перед­бачає як раз те, що ми вбачаємо у тому, що сприймаємо, дещо непов­не, недостатнє, другорядне, тобто не сутність, а явище. Але явище вказує на сутність, а сутність передбачає її явище. За Гегелем, це можна передати тезами: сутність являєть­ся, а явище є суттєвим. З іншої сто­рони, це значить, що сутність не відокремлена від явища, а постає її певною стороною та характеристи­кою.

Сутність розкривається через закон: це є стійкий, повто­рюваний зв’язок між явищами або всередині явища між його окремими елементами. Але закон фіксує стале, в той час, як сутність не лишається тою ж самою.

Наприклад, рослина і насіння не лише постають різними етапами єдиного проце­су, а й фіксують факт зміни сутності в даному процесі. Отже, єдність сутності та явища засвідчує певну форму єдності сталого та відмінного. Ця єдність найповніше розкривається категоріями необхідність та випадковість.

Необхідність пов’язана із сутністю, випадковість – із явищем. Не­обхідним постає все те, що випливає із сутності певного явища, а ви­падковим те, що зумовлене не тільки і не стільки сутністю, скільки перехрещенням цієї сутності із іншими. Необхідність має внутрішню, випадковість – зовнішню зумовленість. А оскільки необхідність повинна себе проявити, то її проявом постає випадковість: за будь-якою випадковістю прихована певна необхідність. Наприклад, те, що на голову людини може впасти цеглина, це як для самої людини, так і для її голови явище випадкове, проте те, що в світі людини існують цеглини, що людина чомусь іде саме тоді і саме тут, – все це, як прави­ло, має якусь необхідність.

Випадковість та необхідність переходять у можливість та дійсність. Причому можливими та дійсними постають і необхідність, і випад­ковість, проте дійсністю постає вже єдність, злиття необхідності та випадковості, а можливим є те, що не суперечить необхідності, проте не має умов для здійснення. Можливість може мати різні ступені віро­гідності, починаючи від абстрактної і закінчуючи реальною та навіть неминучою можливістю. Вже відмінності між сутністю та явищем були пов’язані із кількістю та якістю, а можливість та дійсність вводять нас якраз у диференційовані аспекти проявів процесів та явищ.

Сукупність елементів певного явища постає його змістом, а спосіб зв’язку їх між собою – формою. У змісті та формі явища набувають повноти та конкретності як в аспекті їх внутрішньої будови, так і в аспекті їх численних зв’язків і відношень із іншими явищами та про­цесами.

В останньому випадку на перший план виходять категорії причини та наслідку. Ці категорії часто відокремлюються одна від одної, в гой час, як вони є нічим іншим як формами передавання дії, причина є там, звідки виходить певна дія, наслідок є результатом прояву даної дії. Там, де факту передавання дії немає, немає ні причини, ні наслідку. При такому підході стає зрозумілим, що не лише наслідок залежить від причини, а й причина від наслідку. Скажімо, дія магніту може про­явитись лише там, де є тіла, що можуть реагувати на магнітне поле. Отже, за відсутності відповідної умови з боку наслідку не відбудеть­ся й прояву причини. Звідси й випливає, що причина та наслідок реально постають сторонами універсальної взаємодії: все в світі здат­не причиняти лише тому, що все в світі здатне реагувати на певні дії. Універсальна взаємодія переводить весь діалектичний процес в ос­танню сферу діалектики – у сферу поняття.

Категорії сфери поняття. Поняття характеризується тим, що воно включає в свій зміст кожне явище в аспектах його одиничності, особливості та всезагальності. Тобто, будь-яке явище постає відокрем­леним від інших, але водночас таким, що перебуває у якісних зв’язках із іншими (часткове) та у кількісних зв’язках із усім буттям (всезагальне). Але саме ці зв’язки зумовлюють те, що кожне явище має певне буттєве виявлення (спрямування) та певні особливості своєї повно­ти. Це свідчить про те, що будь-яке поняття (поняття будь-якої речі), якщо воно правильно утворене, прохоплює собою усі простори й часи, але водночас фіксує те, чим дана річ відрізняється від всього іншого, можливого у буття. Тобто, поняття повинно бути конкретним, поста­вати результатом усіх буттєвих виявлень речі і, врешті, окреслювати той буттєвий статус, за яким ця річ постає незамінним елементом в усій тотальності буття. Якщо так розуміти поняття, то саме воно по­винно бути метою пізнавальної діяльності. Наприклад, лише більш-менш повне вивчення якогось явища здатне утворити його виправ­дане поняття. Тут ми тільки не повинні плутати поняття як конкрет­ний зміст певного буттєвого утворення (поняття у діалектиці) із по­няттям як формою думки у формальній логіці (тут поняття – слово, що позначає сукупність суттєвих ознак певного явища).

В сфері поняття спрацьовує останній закон діалектики – закон за­перечення заперечення. Цьому закону давали настільки неадекватні тлумачення, що він час від часу не визнавався. Наприклад, Л. Фейєрбах стверджував, що два почергових заперечення у цьому законі зас­відчує непевність кожного із них, а оскільки в природі панує повнота, то він протиставляв діалектичному запереченню позитивне стверд­ження. Марксисти інколи були схильні вважати цей закон найважли­вішим, оскільки, на їх думку, все існуюче рано чи пізно підлягає відки­данню, революційному запереченню. Вони так і подавали зміст цьо­го закону: все підлягає запереченню, наприклад, брунька заперечує гілку, а квітка – бруньку, та ін.

Представники негативної діалектики вважали, що двом заперечен­ням слід протиставити одне, проте рішуче і справжнє (Т.Адорно). На­справді ж необхідність двох заперечень в цьому законі зумовлена тим, що рух відбувається через протилежності. В процесі руху спочатку одна протилежність виразніше виявляє себе (перше заперечення), а потім на перший план виходить інша протилежність (заперечення заперечення), а результатом цього постає синтез. Наприклад, коли рослина зростає, то її вегетативні властивості заперечують стан генетичної рівноваги (відбувається перше заперечення), проте стан генетичної рівноваги врешті вступає в дію, вбирає в себе результат росту і резюмується в насінні (друге заперечення і синтез). Або: кожна одинична річ постає запереченням світового цілого, проте це світове ціле також заперечує дану одиничну річ тим, що дає можливість їй існувати відок­ремлено лише в певній системі загальних світових зв’язків.

Отже, кожна річ є проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те, що це подвійне заперечення весь час реально діє і річ оновлюється. Це дозволяє нам схарактеризувати закон заперечення заперечення як закон діалек­тичного ствердження: для ствердження чогось це щось повин­но відокремитись від іншого (заперечити його) та стати із цим іншим у систему стосунків (заперечити саме заперечення).

Отже, наш екскурс крізь етапи діалектичного процесу зас­відчує те, що для утворення більш-менш повного поняття про будь-яку річ необхідно провести її через основні закони, кате­горії та рівні теоретичного осмислення такого процесу. Лише тоді дана річ засвідчить свою багатогранність, змістову по­вноту та конкретність.

Проте в дійсності у нас далеко не завжди можуть бути в наявності необхідні знання для такого проведення, тому

1.      Повний діалектичний процес може просто надати нам орієн­тири такого плану, що ми можемо знати напевне, а чого саме нам не вистачає для завершення пізнавального циклу;

2.      Домінуючі прояви та властивості певних речей можуть зумо­вити те, що до них доцільніше буде застосувати не всі кате­горії діалектичного процесу, а лише їх певну частину. Наприк­лад, коли певне явище слід зафіксувати в його найперших про­явах, можна обмежитись лише категоріями буття. В цьому моменті найкраще проявляється відмінність між діалек­тикою як логікою (вона передбачає проходження всього циклу усіх категоріальних визначень буття) та діалектикою як методом.

Діалек­тичний метод:

1.      Орієнтує нас щодо пізнавальних завдань та можливостей, вка­зує, що саме ми повинні виявляти у пізнанні речей та на які ре­зультати можемо при тому сподіватись;

2.      Може включати в себе не всі, а лише частину категорій діалек­тичної логіки;

3.      Виконує роль впорядкування, систематизації здобутих знань. Він вказує, наприклад, на відмінності сутності від явища і надає вказівки щодо їх розрізнення.

Між діалектикою як теорією, як логікою та методом існує сутнісна єдність, але існують і певні відмінності. Єднає всі прояви діалектики визнання найперших елементів діалектичного світоба­чення, а відрізняє цілі застосування елементів такого світобачення. Найповніше всі елементи діалектики представлені в системі діа­лектичної логіки як завершеного циклу руху категорій – родових визначень буття. У формі принципів та категоріальних структур діалектика представлена у діалектичному мегоді. Єдиною засадою для логіки та методу постає теорія діалектики. Разом же всі ці фор­ми існування діалектики утворюють її повноту.

 

4. Діалектика і метафізика, реляти­візм, софістика, догматизм та еклектика

Чому для цілої низки філософів та науковців діалектика постає не­прийнятною? Окрім того, що вони досить часто пов’язують діалек­тику із політичними та ідеологічними явищами, тут спрацьовують й деякі інші причини:

§  по-перше, багатьом науковцям діалектичні пасажі видаються дуже абстрактними, беззмістовними, заплутаним;.

§  по-друге, часто видається, що діалектичні міркування нічого не додають до того, що можуть дати конкретні досліди та експери­менти;

§  по-третє, декому здається, що не варто упереджувати дослі­ди якимись загальними міркуваннями, які можуть і не підтвердитись, проте збити науковця із неупередженої позиції;

§  по-четверте, багато науковців мають справи не із широкими теоретичними узагальненнями, а із частковими, фрагментарними,до того ж прикладними знаннями, де потреба у засобах узагаль­нення нарівні другої рефлексії (вироблення парадигм, принципів, ал­горитмів інтелектуального пошуку). В даному випадку діалектика дійсно може не знайти сфери застосування.

Від часів виникнення позитивізму існує ціла низка науковців, яка дотримується тези: «Я вірю лише таму, що можна підтвердити фізичним експериментом» Варто поставити їм лише одне питання: яким фізич­ним експериментом можна підтвердити саму цю тезу? їхню віру? А то й просто самий факт того, що вони мають свідомість і віру? Ясно, що поза роботою апарату людського мислення ніякого пізнання, ніякої віри немає і бути не може, а цей апарат працює не за законами фізики, а за зовсім іншими законами. Цей апарат потребує певного використання та певного спрямування. Якщо хтось не визнає діалектичного способу організації мисленнєвої діяльності, то він повинен подбати про якийсь інший. Окреслений нами підхід до роботи мислення, що намагається повністю підпорядкувати свідомість фізичним фактам, отримав назву фізикалізму. З позиції фізикалізму людське мислення не має ніяких влас­них особливостей: його зміст визначається виключно лише тим, що може бути отриманим із фізичної реальності. Якщо ж навіть визнається, що свідомість може здійснювати якісь власні побудови, то їх виправданість перевіряється, знову-таки, на основі фізичних явищ.

Якщо би справді можна було уявити таку свідомість, то треба сказати, що вона була би досить дивною: в ній були би відсутні норми логіки, моральні нор­ми і правила, весь світ мистецтва і, напевне, релігії. В такий свідо­мості також була би відсутньою або суттєво урізаною уся сфера людського спілкування, оскільки в більшості випадків у спілкуванні фігурує така інформація, яку не можна звести до фізичних фактів. Така свідомість була би просто різновидом приладу, що реєструє певні фізичні чинники, параметри, величини. Може для когось це і є ідеал людської інтелекту­альності, але він аж ніяк не відповідає реальному (не тільки фізичному, а й надфізичному) стану людського буття.

Якщо ж ми вийдемо за межі фізикалізму, то питання спосо­бу мислення постане для нас одним із найбільш актуальних, оскільки від способу мислення будуть залежати не лише резуль­тати нашої пізнавальної діяльності, а й окреслення світу, що ми його будемо створювати в своїй уяві та своєму спілкуванні і в якому ми будемо розгортати своє життя і реалізовувати свої прагнення. Взявши діалектику за вихідне в оцінці інших спо­собів мислення, розглянемо найбільш поширені із них.

Догматизм. В будь-якому процесі пізнання та думання, якщо вони здійснюються правильно, на певній дистанції повинна зберігатись вихідна основа усього руху. Прагнення взяти цю основу як найважли­віше у всьому русі, виділити її та вивести на перший план постає од­ним із механізмів догматизму. За Регелем, у діалектичному русі наявні відносне та абсолютне; догматизм протиставляє абсолютне віднос­ному і це абсолютне лише й приймає до уваги. В іншому варіанті дог­матизм може утворюватись наступним чином: ті здобутки та утворен­ня мислення, які виправдали себе та сліди яких можна простежити і в інших утвореннях, розглядаються як виправдані та важливі. Вони свідомо протиставляються будь-якому іншому знанню як єдино вип­равдані.

Із діалектикою догматизм споріднює прагнення здобути безумовне, абсолютне, проте діалектика розуміє абсолютне як те, що лише посту­пово викреслюєшся в русі відносних категорій, а догматизм відкидає відносне і прагне лише абсолютного. Отже, догматизм не володіє ми­стецтвом поєднання протилежностей.

Осмислюючи такі механізми виникнення догматизму, варто мати на увазі й те, що його утворенню можуть сприяти соціальні, психо­логічні, моральні, ціннісні чинники. Так, прагнення будь-що зберег­ти якісь традиції також може привести до догматизму або стимулювати його появу.

 Релятивізм. Цей спосіб думання постає протилежним догматиз­мові: релятивізм стверджує, що все є відносним, що немає нічого, що може тривалий час зберігати своє значення. Якщо догматизм абсо­лютизує в мисленні момент сталого, незмінного, то релятивізм, на­впаки, – момент змінного, рухливого.

Сутність релятивізму можна передати тезою «Все є відносним».

Дотепну критику релятивізму вигадали ще давньогрецькі філософи. Вони казали: якщо все є відносним, тоді й твердження «Все є відносним» є також відносним. А якщо воно відносне, тоді може існувати щось і безвідносне, тобто – абсолютне. Таким чи­ном, виходило, що теза «Все є відносним» поставала парадоксальною, внутрішньо суперечливою. Головне ж полягає у тому, що поняття відносного обов’язково перед­бачає певне мірило, певний взірець, із яким порівнюють наявне і роблять висновок щодо його відносності. Але без уявлення про те, чим відносне відрізняється від іншо­го, безумовного та абсолютного, такий висновок був би просто неможливим. Отже, релятивіст не виявляє засади своєї позиції, а ми можемо поставити питання: на основі чого можна зафіксувати відносність? Адже якщо все перебуває у тому ж самому русі, то його просто не можна виявити. Згадаймо, що ще Г.Галілей встановив, що не можна відрізнити спокій від рівномірного прямолінійного руху.

Можна стверджувати, що релятивізм також не вміє поєднувати протилежності, розв’язувати суперечності, проте він, на відміну від догматизму, зупиняється на відносному, не здобуваючи абсолютного.

Релятивізм також може підкріплюватись зовнішніми стимулами, на­приклад, усвідомленням того, що існує невизначена множина різних підходів до того ж самого явища, що немає одного єдиного критерію істини, що не існує такого експерименту, який встановив би щось од­ного разу і назавжди.

Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька моментів. По-перше, софісти прив’язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інтересів може реалізуватись. Ско­ріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. Софістика, таким чином, вважає, що відносність позицій та знань можна використати для проведення приват­ного інтересу. Другий момент: софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому варто лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати, отже, все є відносним. В сфері ж віднос­ного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спря­мування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого пере­кручення думки чи то за допомогою мови, чи то через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій.

Еклектика. Діалектика передбачає вичерпування множини шля­хом здійснення певного складного руху: ототожнення протилежностей, заперечення заперечення, поєднання одиничного та всезагального та ін. Еклектика ж постає формою довільного, часто механічного або зовнішнього поєднання елементів певної множини. Із діалекти­кою вона має ту схожість, що намагається поєднати певну множину явищ або елементів, але докорінно відрізняється способом поєднан­ня. Еклектика не прагне відшукати внутрішні засади єдності, а лише збирає множину за допомогою довільних прийомів. Невиправдане внутрішніми зв’язками поєднання постає характерною ознакою еклек­тики. В той же час еклектику не можна розглядати як виключно нега­тивне явище, оскільки зібрання, накопичення певних елементів, знань, фактів може підготовити ґрунт для подальших виправданих узагаль­нень, а, по-друге, дещо штучний спосіб поєднання певних елементів може породити ефект відкриття. Згадаймо, наприклад, той факт, що рентгенівське випромінювання було відкрите випадковим поєднан­ням фотошіатівки із шматочком радіоактивної речовини. В мистецтві еклектика дала цікаві ефекти в архітектурі (стиль еклектика), живо­писі (сюрреалізм), літературі (постмодернізм).

Метафізика, Розглянемо, нарешті, співвідношення діалектики із ме­тафізикою. За механізмом утворення метафізику можна вважати різно­видом догматизму.

Саме так розглядали її Г.Гегель, О.Конт та ін. Проте метафізика постає не простим наполяганням на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові, а й передбачає апелювання до якихось особливих, часто – надфізичних сутностей. З позиції метафізики, там, де немає абсолютного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це віднос­не постає або лише другорядним виявленням абсолютного, або не­досконалою формою його фіксації.

У підході до протилежностей метафізика стверджує, що лише одна протилежність є істинною, такою, що відповідає вимогам абсолюту, а інша, знову-таки, постає лише недосконалою формою виразу першої. Більше того, між протилежностями не може бути рівності та взаємного переходу: розрив позитивного та негативного є абсолют­ним, а вони є несумісними. Позиція метафізики значною мірою пояснюється тим, що, з її погляду, матеріальне не може бути виявленням справжньої сутності буття, оскільки воно є подільним, мінливим, розпорошеним. Лише духовне володіє характеристиками абсолютного, а тому лише через духовне людині відкритий шлях до справжніх сутностей. Метафізика фіксує той реальний факт, що людське пізнання, людське ставлення до дійсності передбачають, що в людському інтелекті наявні еле­менти надфізичного, ідеального плану, що задля свідомого орієнтування в дійсності людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку. Виникає питання: ці орієнтири та еталони і є справжньою чи найпершою, вищою реальністю, чи вони постають лише інтелектуальними утвореннями, необхідними для сприйняття та осмислення реальності? Відповідь на це питання може виявитися вир­ішальною для оцінки того, що саме можна вважати метафізикою. Г.Гегель категорич­но поставав проти догматичного мислення, але для нього ідеальна реальність була першою та єдиною. Тому можна стверджувати, що за сутнісними орієнтирами Г.Ге­гель був метафізиком, у той час як за стилем мислення – діалектиком. Ця суперечність проявилась в його філософії у вигляді суперечності між методом та системою філо­софії.

Якщо ж наблизити діалектику до дійсності людського життя, то, напевне, слід визнати, що інтелектуальні, в тому числі й ідеальні, побудови мають значення виправданих та ефективних інструментів нашого осмислення та освоєння дійсності, що пізнання та людська життєдіяльність постають процесами взаємодії ідеального та реаль­ного. А тому гегелівську діалектичну логіку слід сприймати як ідеаль­ну конструкцію певних проявів дійсності. Ця конструкція не є глибин­ним шаром самої дійсності, а еталоном, інструментом її осмислення. Із нею, як і з будь-яким іншим еталоном, можна виправдано діяти лише у певний спосіб, а саме:

1.     Її не  можна ототожнювати із самою дійсністю.

2.     Але її не можна і протиставляти дійсності.

3.     Еталонна конструкція дає можливість вимірювати стани дійсності, оцінювати їх, порівнювати між собою.

4.     Еталонна конструкція надає можливість побачити певні харак­теристики дійсності в їх чистоті, виразності, чіткій відмінності від інших.

Отже, як гегелівську діалектичну логіку, так і інші метро­логічні позиції ми повинні розглядати як ідеалізовані моделі дійсності, як дещо інструментальне, оціночне, таке, що робить дійсність доступну помислюванню.

Якою мірою виправдані підходи до діалектики як до погляду на дійсність, у прикладенні до сфери людської діяльності? Таке трактування діалектики було поширеним, як вже зазначалось, у філософських течіях екзистенціального спрямування. Аргументація на користь такого трактування виглядає так: сама природа не відрізняє лівого від правого, часткового від нескінченного. Це робить лише людина, оск­ільки вона намагається свідомо регулювати свою діяльність. Людська ж діяльність так чи інакше пов’язана із кінцевим, відокремленим від світової цілісності. А там, де є кінцеве, виникає початок та кінець, добре й погане, часткове та нескінченне, ліве і праве та ін. Отже, причиною появи діалектики є відокремлення людини від світу, протистояння її як самодіяльного суб’єкту тому цілому, в межах якого вона змушена пізнавати і діяти. Людське мислення також відбуваєть­ся у формі здійснення серії часткових актів, тому воно, наприклад, нездатне усвідомити, як світло може бути водночас частинкою та хви­лею, тоді як в природі світло не буває окремо частинкою, а окремо -хвилею. Це є дещо єдине. Діалектика – це нібито прокляття, що ле­жить на всьому, до чого доторкується людина.

Марксизм запевнював, що діалектика мислення є лише відображен­ням діалектики світу, природи, суспільної історії. Проте навряд чи можна ігнорувати аргументи, наведені вище: людське пізнання дійсно рухається в сфері обмежених кінцевих форм, а там, де немає обмеже­ного, не виникне й питання про відмінності та протилежності. З іншої сторони, закономірно виникає питання: чому в монолітному світі ви­никає процес, що носить діалектичний характер? Якщо ми навіть бу­демо приписувати світові монолітність, все одно треба відповісти на питання, припускає чи не припускає світова цілісність та щільність існу­вання обмежено-неперервного діалектичного процесу. Оскільки все ж діалектика відбувається в тому ж самому монолітному світі, то слід вважати, що світ якщо й постає не таким, не діалектичним, проте він має передумови для переростання монолітного процесу у діалектич­ний. Але при такому припущенні ми навіть дещо підвищуємо зна­чущість діалектичного мислення: саме воно вимагає від нас не зупи­нятись на відмінностях та протилежностях, а доводити їх до синтезу, тобто будувати мислення весь час з огляду на принципову цілісність того буття, яке ми намагаємось осягнути.

Як же нам сьогодні ста­витись до діалектики? Приймати її, відкидати, сприймати із критич­ними зауваженнями, відкидати в ім’я тих методологічних позицій, які сьогодні більше імпонують частині науковців? Досвід історії філософії вчить нас вмінню займати неупереджену та виважену позицію. Будь-які явища, що виникли та засвідчили свою буттєву спроможність в історії культури, навряд чи можна спростувати простим відкиданням. З іншої сторони, діалектичний погляд на світ не є вигадкою лише філо­софії: він мав і має свої прояви в науці, народній мудрості, психології, мистецтві. Значить, мова повинна йти про те, щоби надати цьому погляду належне місце та осмислити його через гаму сучасних світог­лядних та методологічних позицій. Діалектика, безумовно, має свій предмет, свою інтелектуальну схематику, свої евристичні (такі, що сприяють творчому відкриттю) та пояснювальні можливості.

Проте спроба подавати її як єдино виправдану методоло­гію мислення і пізнання очевидно не відповідає сучасному ста­ну філософії та науки. Як тип мислення з позиції другої рефлексії (рефлексії рефлексії), діалектика і понині залишається однією із найбільш вдалих та докладно розроблених методологій. Але навряд чи це дає нам привід розглядати її в якості монополі­стичної методології. Існуючі на сьогодні методології аналітичної філософії, метафізики (переважно у межах релігійної філо­софії), феноменології дають інші типи мислення, і всі вони мають своє виправдання. Поліфонія цих типів засвідчує над­звичайну складність та багатоплановість людського мислен­ня і пізнання.

Діалектика, що виникла в історії філософії як певний тип світоба­чення, пройшла тривалу еволюцію, поступово набувши характерис­тик логічної та пізнавальної аналітики. В межах німецької класич­ної філософії діалектика поступово набула значення провідної фор­ми аналітики форм пізнавальної діяльності розуму і, врешті, поста­ла в якості універсальної методології мислення, що водночас виявля­ла й буттєві засади дійсності. В марксистській філософії діалекти­ка набула ідеологічного забарвлення, поставши методом пізнання та революційного перетворення дійсності. Частково саме через це вона була піддана нищівній критиці як брудний спосіб заплутування мозків та перекручення здорової думки. Проте історична панорама мож­ливих відношень до діалектики далека від виключно негативної оцін­ки. Таму діалектика заслуговує на більш докладне прояснення її змісту та функцій.

Аналіз існуючих тлумачень діалектики, окреслення складових її як теорії, логіки та методу дозволяє розглядати діалектику як одну із особливих форм світобачення та логіку саморефлексивної думки. Із найбільшою виразністю особливості діалектики проявляються в діа­лектичній логіці, осмисленні принципів якої дозволяє порівнювати та розрізняти позиції діалектики, фізикалізму, догматики, релятивізму, софістики, еклектики та метафізики.

 

Запитання. Завдання

1.     Охарактеризуйте історичні типи розвитку діалектики як методу і теорії.

2.     Чи можна вважати діалектику наукою? Відповідь поясніть.

3.     Чим зумовлене негативне ставлення до діалектики ряду сучасних філософів?

4.     Визначить відмінність між суб’єктивною та об’єктивною діалектикою.

5.     Визначіть метафізику як метод і як «першу філософію».

6.     Чи можна вважати метафізику неправильним чи обмеженим баченням дійсності? Відповідь поясніть.

7.     Чи існують межі діалектичного методу?

8.     Як Ви розумієте тезу «явище суттєве, а сутність являється»?

9.     Чому закони діалектики є універсальними законами?

10. Наведіть приклади прояву законів діалектики (закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення) в природі, суспільстві, людському мисленні та пізнанні.

11. Чому закони діалектики є універсальними законами?

12. Як пов’язані між собою рух і розвиток? Яке з цих понять є ширшим?

 

Теми рефератів

1.     Теорія діалектики в історії філософії.

2.     Діалектика в античній філософії.

3.     Схоластична діалектика як метод.

4.     Діалектична суперечність.

5.     Категорії діалектики як універсальні форми мислення.

6.       Догматизм і релятивізм – альтернативи діалектики як теорії пізнання.

7.       Діалектична суперечність як особливий тип зв’язку та джерело розвитку.

 

Література

1.     Абрамов М. А. Догмы и поиск (сто лет дискуссий о диалектике в английской философии). – М., 1994. – 210 с.

2.     Адорно Т. В. Негативная диалектика Т. В. Адорно : Пер. с нем. – М.: Научный мир, 2003. – 372 с.

3.     Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика / П. В. Алексеев, А. В. Панин. – М., 1991. – 383 с.

4.     Генон Р. Очерки о традиции и метафизике / Р. Генон. − СПб.: Азбука, 2000. − 318 с.

5.     Гжегорчик А. Життя як виклик [Текст] : Вступ до раціоналістичної філософії / А. Гжегорчик. – Варшава-Львів, 1997. – 263 с.

6.     Джохадзе, Д. В., Джохадзе, Н. И. История диалектики: Эпоха античности / Д. В. Джохадзе, Н. И. Джохадзе. –М.: КомКнига, 2010. – 326 с.

7.     Діалектика : навчальний посібник / Василь Лисий. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2014. – 480 с.

8.     Жилин В. И. Законы диалектики: иллюзия истины / В. И. Жилин. – М.: Русайнс, 2016. – 264 с.

9.     Законы и принципы материалистической диалектики : соц. –практ. и прогност. аспекты. / АН УССР. Ин-т философии. – [б. м.] : Наук. думка, 1989. – 240 с.

10. История диалектики. Немецкая классическая философия.– М.: Мысль, 1978. – 365 с.

11. Категории диалектики, их развитие и функции / отв. ред. В. П. Иванов. – К. : Наук. думка, 1980. – 363 с.

12. Корет Э. Основы метафизики / Э. Корет : Пер. с нем. – Киев: Тандем, 1998. – 248 с.

13. Поппер К. Что такое диалектика? / К. Поппер // Вопросы илософии. – 1995. – № 1. – С. 118—138.

14. Якушевский И.Т. Диалектика и антидиалектика. (Критический анализ концепций советологов) [Текст] / И. Т. Якушевский. – М. : Изд-во полит. лит., 1984. – 224 с. – (Социальный прогресс и буржуазная философия).