Page 15

Тема 10. Свідомість як відображення та діяльність

 

1.      Поняття свідомості у філософії.

2.      Проблема свідомості в історії філософії.

3.      Свідомість в контексті відношень людини до світу і до власного тіла.

4.      Генеза розвитку свідомості. Праця і мова як об’єктивні фактори формування свідомості.

5.      Характерні властивості свідомості та її структура. Самосвідомість.

 

Основні категорії: онтологічний статус свідомості, дух, ідеальне, інтенція, мислення, знання, почуття та емоції, мова і мовлення, воля, єдине інформаційне поле, діяльність, психіка.

 

1. Поняття свідомості у філософії

Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожню­ють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості – означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.

Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлю­вати щось, треба мати те, чим усвідомлювати.

Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що сві­домість є надзвичайно специфічним, непредметним об’єк­том вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, за­фіксувати у вигляді об’єктивних даних. До того ж свідо­мість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов’язує, співвідносить наші відчуття, поняття, дум­ки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв’язку, оскіль­ки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучас­ній філософії побутують різні підходи до визначення зміс­ту свідомості, а також сумніви щодо можливості з’ясу­вання її природи. Так, П. Тейяр де Шарден вважає, що земна матерія містила в собі деяку масу психічної енергії, елементарної свідомості. Тому вона пробилась у світ із те­мряви підсвідомого. Ніхто й не помітив появи розуму на Землі. А тому осягнути конкретний механізм свідомості неможливо.

Родоначальник феноменології Е. Гуссерль зазначав, що приписувати свідомості природу, шукати реальні чинни­ки її визначення є безглуздям, натуралізацією, оскільки «трансцендентальна суб’єктивність, або чиста свідомість, не підвладні силі нашої свідомості» Його точку зору поді­ляли М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, який вважав свідомість чистою суб’єктивністю. На його думку, досліджуючи сві­домість, необхідно залишатися в рамках свідомості, бо во­на не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це означає, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це – сфера буття, екзистенції та свідомості. Необ’єктивована свідомість, за Сартром, не може бути опи­сана в термінах суб’єктно-об’єктних відношень.

У філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її. Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у со­ціальні продукти. Мова постає базисом, який є провідни­ком впливу свідомості на життя людини.

Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з пробле­мою виникнення людини і суспільства. З позиції антро­погенезу логічним є висновок, що свідомість постала з фор­муванням людини.

Для конкретного розгляду проблеми необхідно визна­читися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідо­мості. Часто на означення здатностей людини, що виріз­няють її з тваринного світу, користуються поняттями пси­хіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка – це здатність живої істоти чуттєво сприй­мати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання орга­нізму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини – нова якість психічної діяльності, за якої дійс­ність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприрод­них формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний про­цес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості – мислення, боління та емоційні переживання.

Мислення – один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (на­приклад, розв’язування математичної задачі). Його нерід­ко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» це також акти сві­домості, але вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум – це лише певний тип мислення, мислення – один із видів актів свідомості, свідомість – певний рівень розвитку психіки.

 

 

 

2. Проблема свідомості в історії філософії

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого сві­тогляду.

Так, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав по­ділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впли­вали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про ду­ховне, але воно мислилось як особливий витвір зовніш­нього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприй­маємо у мисленні, є не що інше, як добуття.

У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем – нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рів­нем – мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторин­не, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Вторинність пояснювалася кіль­кома чинниками:

§ тим, що завдяки свідомості людина розуміє, що во­на покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані «Божої благодаті» (нашого життя у Бозі), і це зму­шує її страждати, у свідомості «Я» живе подвійним жит­тям («життям у тілі» та «життям у Бозі»);

§ завдяки свідомості людина усвідомлює свою кінечність, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час – це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе. Звідси трагізм і пе­чаль свідомості через незворотність часу;

§ свідомість нагадує людині, що вона не лише природ­на, а й духовна істота. Порівнюючи у свідомості стан екстазу свого буття в Бозі зі станом тілесних потреб, людина почи­нає соромитися своїх природно-тілесних властивостей і за­хоплень, а сором – свідчення відлучення людини від віч­ності і Бога, свідчення свідомості.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світо­глядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади над­природного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість – це інтелектуальна діяльність суб’єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.

Свідомість Декарт подав у формі «я мислю», тобто фак­тично звів її до мислення, або до когнітивних актів. Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, в формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії. Так, у Гегеля свідомість людини – це суб’єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання. Різні форми культури (мистецтво, релігія, нау­ка) постають у нього лише як форми вияву істини, тобто фактично зводяться до знання. Отже, він не вийшов за рам­ки когнітивної інтерпретації свідомості.

Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціону­ванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість ви­никла природним шляхом: матерія, розвиваючись від ниж­чих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували сві­домість як відображення людиною навколишньої дійс­ності. Окремі матеріалісти розглядали свідомість як щось подібне до речовини, яку виділяє мозок. Вони вважали, що коли існує тільки матерія, то все суще повинно мати матеріальний характер. Звідси випливав висновок, що на­ші поняття, ідеї також матеріальні, тобто займають (в мозку) певний простір, мають причинні зв’язки та ін. Та­ка позиція має назву «вульгарний матеріалізм» Наспра­вді наші поняття позбавлені ознак матеріальних речей. Так, властивості атома залежать від його місця серед ін­ших атомів, його можна розщепити за допомогою сили; а поняття «атом» не має місця, і змінити його за допомо­гою матеріальної сили неможливо. Поняття мають не ма­теріальну, а ідеальну природу. Між ними існують не ма­теріальні, а змістові та логічні зв’язки.

Нове слово в матеріалізмі сказав марксизм, який поєд­нав у цьому питанні попередній матеріалізм і гегелівську концепцію. Для Маркса свідомість людини – це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Він наголошував на суспільному та історичному характе­рі свідомості. Людина, за Марксом, не «відображає» дзер­кально світ у свідомості (як це спрощено трактував Ле­нін, повертаючись до французького матеріалізму), а сприй­має його у формах, витворених культурою. Тубілець Африки і європеєць по-різному сприймають світ тому, що свідомість (засвоєна культура) у них різна. Таким чином, взагалі не існує свідомості, яка «копіює світ» Є свідомість людини конкретної культури, що відтворює світ у формах цієї культури.

Однак марксистське розуміння свідомості має суттєві недоліки: 1) Маркс схилявся до когнітивної традиції; 2) підкреслюючи суспільно-історичний характер свідомос­ті, він фактично не брав до уваги специфіку свідомості кон­кретного індивіда. Тобто у свідомості індивіда Маркс вба­чав тільки вияв суспільної свідомості.

Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпре­тації свідомості зробив Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)» Хоча філософ спеціаль­но не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею. В руслі філосо­фії життя оригінальну концепцію з креном у біологізм створив 3. Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємо­дії свідомого і несвідомого. Найбільш плідно у XX ст. до­сліджував проблему свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські.

Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, релігію, мистецтво, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважа­ли суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивіду­альну свідомість розглядали як щось похідне. До індивіду­алістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективіст­ська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса.

Щодо ідеологічної орієнтації колективістська тради­ція тяжіла до тоталітаризму (підпорядкування особи за­галу), а індивідуалістська – до лібералізму, коли загаль­не розуміють як суму інтересів індивідів.

Виходячи з історико-філософських учень, філософсь­кої антропології та психології, розглянемо найважливіші моменти філософського вчення про свідомість. Передусім слід зазначити, що свідомість виявляє, репрезентує себе дво­ма способами: зовнішньо – у вчинках і словах людей та внутрішньо – через безпосереднє спостереження за влас­ними актами свідомості, у рефлексії.

Зовнішньо (об’єктивно) свідомість виявляється в особ­ливому, відмінному від тваринного, відношенні людини до світу і до інших людей.

 

3. Свідомість в контексті відношень людини до світу і до власного тіла

Людина, на відміну від тварини, досягає своїх цілей за допомогою знарядь праці. А це означає, що вона знає вла­стивості речей (наприклад, що камінь твердіший від дере­ва). При цьому її знання стосуються не лише речей, вико­ристання яких засноване на задоволенні біологічних по­треб. Опосередковано, через залучення до праці вона знає всі речі. Тварини також можуть використовувати речі як знаряддя, але таке використання зумовлене задоволенням безпосередніх біологічних потреб. Завдяки праці речі у людини відокремлюються від потреб і існують об’єктивно самостійно. Людина формує здатність уявляти речі самі по собі, незалежно від власних біологічних потреб.

Таким чином, свідоме відношення людини до світу (умовно – «технологічний вимір» свідомості) виявля­ється як вміння оперувати речами, або як об’єктивне знан­ня речей. Розглянемо найпростіший акт свідомості – сприймання. Я, наприклад, щось сприйняв і визначив цей чуттєвий образ як «дерево» (тобто підвів його під понят­тя «дерева»). А поняття «дерева» у мене змістовно по­в’язане з такими поняттями, як «будівельний матеріал», «горюча речовина» та ін. Отже, поняття задає схему мож­ливих дій із предметом, яку я засвоїв у процесі вихован­ня. Таким чином, моє свідоме сприймання дерева полягає у включенні його до контексту технологічної (естетич­ної, екологічної тощо) культури, засвоєної мною. В осно­ву цього сприймання покладено не біологічні потреби, а форми культури.

Другий вимір свідомості (умовно – «соціальний») є ви­яв свідомості у ставлені людини до інших людей. На від­міну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами – мо­ральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автоном­но. Це означає, наприклад, що моральним є вчинок, який людина вільно обрала сама, а не здійснила за зовнішнім примусом. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і вибирати між різними варіантами дій. Свідо­мість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідом­ленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідаль­ність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Ни­зький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідо­мості такої особи.

У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є від­ношення людини до самої себе. Свідомість виявляє (репре­зентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю йо­го біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контро­лювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. Зокрема, у певних межах «Я» можу та­мувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тілом (контролюю його потреби і спосіб їх задоволен­ня). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична за­лежність, деякі стани психіки – настрої, паніка) тіло па­нує над свідомістю. Так, за алкогольної та наркотичної за­лежності дистанція між свідомістю і тілом «зменшується», свідомість поступово втрачає свою автономію (свободу) й перетворюється на додаток до тіла, внаслідок чого людина деградує до тваринного буття.

Таким чином, свідоме відношення людини до світу, до інших людей і до самої себе – це відношення, опосеред­коване формами культури. Схематично свідомість можна подати як відношення:

(Я) => {знання, норми культури} => (світ, інші люди, власне тіло).

Дещо інший вигляд має свідомість у рефлексії (внутріш­ньому спостереженні). Найдетальніше в цьому аспекті її розглянуто у феноменології Гуссерля. Для мене моя свідо­мість постає як потік переживань: я щось сприйняв, при­гадав, захотів тощо. Цей потік розташовується в певній послідовності завдяки усвідомленню мною часу: я усвідом­люю, що це переживання було раніше, а те – пізніше. Од­нак свідомість є щось більше, ніж зафіксовані в часовій послідовності переживання (акти свідомості). Існує щось, що надає єдності моїм переживанням, що дає змогу подати свідомість як певну органічну духовну єдність, як духовну монаду. Феноменологія виділяє два полюси, які «стягують» мої переживання, надають їм єдності. Це «Я» і світ. Ко­жен акт свідомості має форму: я сприймаю (пригадую та ін.) щось, що знаходиться у світі.

Єдності моїм переживанням надає те, що це мої пере­живання, що це я переживав. Моє «Я» присутнє в кожно­му переживанні й «стягує» їх у щось єдине. Якби не було цього центру об’єднання, переживання існували б осібно, кожне само по собі. Про важливу функцію «Я» в упоряд­куванні переживань свідчать деякі психічні захворюван­ня, за яких хвора людина приписує свої переживання ін­шій, а переживання інших людей вважає власними.

Важливою рисою діяльності «Я» є свобода. Мої пере­живання не запрограмовані ні зовнішнім світом, ні моїм тілом. Я сам довільно визначаю: мислити мені, фантазу­вати, сприймати чи пригадувати. На свободі свідомості особ­ливо акцентують екзистенціалісти, зокрема Сартр.

Іншим центром об’єднання переживань є світ. Кожен акт свідомості спрямований на певний предмет. Не існує безпредметного акту свідомості (переживання): я думаю про щось, люблю щось, хочу чогось, сприймаю щось та ін. При цьому кожен предмет даний мені в горизонті (кон­тексті) світу. Світ як анонімний горизонт властивий кож­ному предмету свідомості. Цей світ Гуссерль називає ще «життєвим світом», тобто світом, сформованим певною культурою. Таким чином, моє сприймання (пригадування, бажання) стосується предмета, який дається мені в гори­зонті культури. На підставі цього аналізу можна зробити висновок, що «Я» і світ культури («життєвий світ») утво­рюють два важливі полюси свідомості. Свідомість постає як діяльність «Я» в горизонті (тобто способі, формі) куль­тури. Отже, із внутрішнього аналізу свідомості випливає такий же висновок, як і з зовнішнього.

З огляду на те, що свідомість є взаємодією двох полю­сів – «Я» і культури, стає зрозумілою природа індивіду­алістичних та колективістських концепцій свідомості.

Концепції, які акцентують увагу на «Я», на свободі його діяльності, схиляються до індивідуалістичних концепцій. Ті, що розглядають «Я» як робота, якому культура задає програму, тяжіють до про­тилежного погляду, а в політиці – до тоталітарної ідео­логії.

Постає питання: яка з цих концепцій є істинною? Прин­ципової відповіді на нього не існує. Свідомість не можна розглядати як предмет, що функціонує незалежно від його визначення. Якщо європейці визначили себе вільними гро­мадянами, зробили свободу абсолютною цінністю, то для них у функціонуванні свідомості «Я» є визначальним. І, звісно, для них концепція Гегеля і Маркса є неістинною. Там, де домінує ціле, світ культури над «Я», колективістсь­ка модель є істинною. Коли йдеться про свідомість, то пи­тання про істинність чи неістинність певної концепції пе­реростає в проблему вибору певного типу свідомості. Перед українцями, зокрема, стоїть проблема вибору європейсько­го чи азійського типу свідомості. Для європейського вибо­ру необхідно відповідним чином визначити нашу свідо­мість.

 

4. Генеза розвитку свідомості. Праця і мова як об’єктивні фактори формування свідомості

Визначивши свідомість як взаємодію «Я» і світу куль­тури, або як взаємодію «Я» зі світом крізь призму куль­тури, розглянемо питання виникнення свідомості. На думку вчених, «технічне мислення», що є основою перетворення предметів за допомогою знарядь праці, ще не обов’язково передбачає свідомість. Воно не є тим, що принципово від­різняє людину від тварини. Відомо, що знаряддя праці ши­роко застосовувалися перехідними формами антропоїдів, яких не можна віднести до роду людини розумної. «Тех­нічне мислення» не могло звести переживання в одне ці­ле, надати єдності світу, упорядкувати його як ціле. Не могло воно бути основою і формування «Я»

«Я» і світ культури виникли одночасно з виникнен­ням роду. Рід засновується на культурних, а не біологіч­них регулятивах стосунків між людьми. Він є тим центром, острівцем, з якого розпочалося культурне впорядкування всього навколишнього світу. Рід як щось ціле є творцем і носієм культури. З роду походять ідеї Бога, світу, катего­ріальні структури, які надають навколишній дійсності єд­ності, «стягують» її у «світ» як щось єдине та ціле.

У межах родових відносин поступово формується і «Я» як протилежне «ти», «ми», «вони». Ймовірно, спочатку справжнім «Я» був рід, і кожен його представник розгля­дав себе не зсередини, а з позиції роду. Так, американські індіанці, подібно до малих «дітей», не вживали займенни­ка «Я» Вони говорили: «Орлине Око обіцяє», а не «Я обі­цяю» Поступово, з посиленням ролі особи, зі зростанням її свободи формується «Я» як внутрішній центр духовно­го життя окремої людини. «Я» тому і має здатність бути «поруч» з тілом, що воно не виростає з тіла як його орга­нічна складова, як це властиво психіці тварини.

З погляду фізіології (тілесності) людська свідомість пов’язана з діяльністю мозку. Мозок є матеріальним орга­ном свідомості, подібно до того, як рука є органом праці. Ушкодження мозку позначається на діяльності свідомос­ті. Однак мозок не починає мислити сам по собі, аналогіч­но тому, як автоматично починають функціонувати зало­зи внутрішньої секреції. Мозок стає органом свідомості, мислення під впливом культури. Культура залучає його до цієї діяльності. Мозок має навчитися мислити, засвою­ючи мову, форми мислення, інакше він буде «надлишком» природи.

У виникненні та розвитку свідомості важливу роль ві­діграла мова.

Мова спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вира­ження думки, мислення, свідомості.

У контексті проблеми свідомості мова виконує дві важ­ливі функції: 1) є способом вияву ідеального змісту свідо­мості. І. Кант виділив три головні такі способи: слово (власне мовний, або інтралінгвістичний, чинник); жест (позамов­ний чинник, хоча мова танцю, наприклад, може бути красномовнішою від слів); інтонація (екстралінгвістичний фак­тор). Згідно з цією логікою свідомість може реалізовувати­ся (й відповідно забезпечувати процес спілкування) у трьох мовних формах: вербальній (словесній), у формі зображен­ня та музичній, які найчастіше переплітаються; 2) мова є специфічним буттям, що формує свідомість. Вона концент­рує в собі ті смисли і значення, які віднаходить і стверджує у світі людина. Тому мова щодо свідомості є її безпосеред­нім оточенням, яке впливає на неї змістом, внутрішньою спрямованістю. У цьому аспекті важливе значення має на­ціональна мова, оскільки, за словами В. Гумбольта, різні мови не просто дають різні позначення одного й того ж предмета, а й його різне бачення. Мова, як носій інформації, може вживатись і за відсутності предмета, якого вона стосується. Завдяки цьому мова подолала вузькі просторово-часові рамки ситуації, в якій перебувають люди. Перебуваючи «тут» зараз», ми можемо вести мову про події минулі чи майбутні, які відбулися тут, в іншому місці чи не відбувалися загалі. Мислення, свідомість людини є божественним даром, перебуваючи тілом в часі та просторі, вона у свідомос­ті стає «трансцендентною істотою», для якої не існує матері­альності, простору, часу, причинності та ін.

Складний феномен свідомості передбачає природні за­сади – розвинутий мозок (у приматів він значно розви­нутіший, ніж у інших тварин), використання знарядь пра­ці, родовий (організований за певними штучними прави­лами) спосіб життя і, нарешті, мову. Без жодного з них свідомість не відбулась би.

Найістотнішим у визначенні свідомості є те, що вона є відношенням людини до світу, опосередкованим форма­ми культури. Свідомість – це сприйняття світу людиною у формах культури (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури).

 

5. Характерні властивості свідомості та її структура. Самосвідомість

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об’єктів спочатку без фізич­ної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального.

Основними ознаками (властивостями) свідомості є: Ідеальність. Це – найзагальніша форма існування сві­домості як суб’єктивної реальності. За своїм змістом сві­домість – це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об’єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цін­ностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нор­мами, «ідеальними за своєю суттю» Наявність ідеального дає змогу людині стати об’єктом і суб’єктом культури. Лю­дина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно тво­рить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об’єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мис­тецтво, релігія, мораль тощо.

Опосередкованістпь мовою. Як ідеальна, свідомість іс­нує тільки в матеріальній формі свого вираження – мові. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, різноманітна творчість неодмінно пройняті мовою. Свідомість і мова діа-лектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мис­лення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя – національна, а отже, специфічна. Завдяки мові іде­альність має і матеріальну оболонку, оскільки об’єктивуєть­ся в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці та інших різновидах матеріа­льної та духовної культури, які щодо існування є матеріаль­ними, а за суттю, походженням – ідеальними.

Інтенціональність (лат. іntentio – прагнення). Сві­домість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її пред­метом. Тобто відображається не світ узагалі в його різно­манітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльнос­ті чи уваги людини. Цю властивість свідомості Е. Гуссерль назвав інтенціональністю. Вона означає, що самосвідомість розпадається на те, що в ній, і на те, як у ній. Те, на що розпадається свідомість, є предметом, а те, як вона розпада­ється, є формою. Ця предметність («що») є горизонтом сві­ту для свідомості. Форма ж свідомості засвідчує рівень, якість його буття. Свідомість має три форми: життєвий досвід, оцінка і сенс.

Виокремлюють два невіддільні типи інтенції свідомос­ті: первинну – спрямовану на світ явищ, і вторинну – спрямовану на духовний, божественний світ. Основопо­ложною є вторинна інтенція, оскільки вона дає змогу лю­дині реалізувати своє фундаментальне онтологічне переко­нання: реально існує цей світ речей навколо мене і надоче-видне буття надособистого, імперперсонального духовного світу. Первинна інтенція підтримує тільки суб’єктивний бік справи – умонастрій «Я сам» Але й без нього немож­ливо, оскільки пізнання вищого світу відбувається через самопізнання людини.

Здатність творити і відтворювати ідеї. Передусім свідомість виробляє осмислений план поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у пев­ному середовищі детермінована інстинктами. За таких обста­вин свідомість не допомагала б, а заважала поведінці тварин.

Буттєвість свідомості започатковується з виникнен­ням внутрішнього світу ідей. Людина має образи речей у своїй свідомості навіть тоді, коли ці речі безпосередньо не дані в чуттєвому сприйманні. Такі образи і є творчим змістом свідомості. На основі творчості ідей вперше ста­ло можливим вироблення елементів мови, а володіння словом, у свою чергу, створює умови для різноманітних маніпуляцій думки.

Свідомість людини вільно відтворює різні образи та уявлення і не обмежена чуттєвістю конкретного момен­ту. У своїй творчій уяві людина вільно переміщається в різноманітних параметрах простору і часу. Світ доступ­ний їй не лише «тут і тепер», а й «там і тоді» Тому й поведінка людини визначається не лише конкретною сен­сорною ситуацією, а й уявною, мислимою. Творчий зміст людської свідомості відрізняє її від психіки тварини. Твор­чість і відтворення ідей є неодмінною умовою зростання і збагачення свідомості. Тільки завдяки їй людська психі­ка набуває свого унікального внутрішнього світу думок, ідей, уявлень, що звільняють людину від сліпої залеж­ності конкретного моменту.

Отже, основними властивостями (ознаками) свідомості є її ідеальність, опосередкованість мовою, інтенціональність (цілеспрямована предметність), здатність творити і відтворювати ідеї.

Структурні рівні свідомості.

Свідомість є складним системним утворенням, а тому існують різні підходи щодо вияву її структури. Ми вва­жаємо найбільш оптимальною позицію В. Г. Нестерен­ка. У нього структура свідомості має два вияви: компо­нентний (змістовий) і рівневий.

Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяль­ності людини: а) знання, або когнітивна сфера свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження то­що); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотивацій­на сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості. Ця конструкція не є лише умоглядною, а постає як закономірний характер організації свідомості. Вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у сві­домості буття як наявне; цінності, потреби, інтереси – незавершеність буття; програми – його здатність до самозміни.

Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрас­тями. У рівневій структурі він виокремлює такі елемен­ти: а) несвідоме, або «Воно», – інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме, або «Я», – своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме, або «Над-Я», – сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми – догми, традиції, ідеали, со­вість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).

Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я» Фрейд вдається до такого метафоричного порів­няння. «Воно» і «Я» це кінь і вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він, коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник змушений рухатися туди, куди несе його кінь. Врешті-решт виявляється, що коли вершник потурає забаганкам коня, то і «Я» фактично підкорене волі «Воно» і лише створює видимість своєї переваги над ним. Отже, «Я» є вірним слугою «Воно»

Не менш складними є й відносини між «Я» і «Над-Я» Подібно до «Воно», «Над-Я» може панувати над «Я», ви­ступаючи, наприклад, у ролі совісті. Це своєрідний адво­кат внутрішнього світу людини.

«Я» виявляється у лещатах надзвичайно глибоких су­перечностей з боку «Воно» і «Над-Я» За словами 3. Фрейда, «Я» є нещасною істотою, яка служить трьом панам і тому може зазнавати утисків з трьох боків: з боку зов­нішнього світу, з боку «сексуальних бажань «Воно» і з боку суворого «Над-Я» Крім того, існує невідповідність вимог «Воно» і вимог неповноцінності та інші диском-фортні стани психіки.

Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К. –Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвідомого як відображення в психіці індивідуального досвіду», ще один шар – «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом, загальнолюдські прообрази-архетипи. Тобто воно охоплює образи, які однакові для всіх часів і народів – колективне несвідоме, хоча за своєю природою первинне певним чином залежить від індивідуального несвідомо­го. Воно змінюється, стає усвідомленим і сприйнятим. Юнг стверджував, що не існує жодного відкриття в науці чи мистецтві, яке б не мало прообразу в колективному несвідомому. Цей прообраз сягає своїми витоками най­давніших архетипів тих часів, коли «свідомість ще не думала, але сприймала» На архетипах ґрунтуються мі­фи, сновидіння, символіка художньої творчості. Вплив архетипу полягає в тому, що він полонить психіку своєю силою і змушує суб’єкта вийти за межі людського, вияви­тися в лоні надлюдського. Архетип – найінтимніша час­тина людської психіки, і ми оберігаємо її як особисту таємницю. Якщо особисті образи переживаються суб’єк­том, то колективні образи походять не з життєвого досві­ду, а з досвіду предків. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв’язок епох і генерацій, підтримується ду­ховна цілісність культур.

Колективне несвідоме образ світу, що сформувався ще в пра­давні часи і виражається, як правило, мовою символів, а найвідомішою формою для вираження свідомого є словесна.

Отже, структура свідомості охоплює індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво допов­нюють одне одного.

Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності че­рез самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:

§  як усвідомлення людиною самої себе, свого ста­новища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто влас­ного «Я’;

§  як спрямованість свідомості на саму себе або усві­домлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розу­міння самосвідомості є взаємодоповнюючими.

Самосвідомість – здатність людини поглянути на себе збоку, тоб­то дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.

Через це людину так хвилює думка інших людей. Як­що людина не має такої здатності, то це є ознакою психіч­ного захворювання.

Дистанціювання від себе забезпечується завдяки ко­мунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе як внутрішнього співрозмовника, хоча й постійно промов­ляє «про себе» способами внутрішнього мовлення: немов­би конспективно пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Тому для розвитку самосвідомості важ­ливо розвивати внутрішнє мовлення. Найкращим засобом для цього є читання книг (TV, якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно), мис­тецтво, філософія, осмислене спілкування з якими дає ши­рокий вибір засобів для духовного зростання, змогу стати дійсним суб’єктом свого життєвого процесу. Засобом роз­витку самосвідомості може бути і релігія. Зокрема, сповідь у християнстві розвиває у людини фундаментальні для са­мосвідомості здатності: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі дії вироблені й в інших релігіях, зо­крема в конфуціанстві.

Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є па­м’ять, яка зберігає й репрезентує в межах свідомості мину­ле й, отже, уможливлює дистанціювання від теперішнього та майбутнього.

Самосвідомість виконує такі функції:

§  самопізнання – охоплює самовідчуття (відчуття вла­сного тіла, свого місця у просторі);

§  самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

§  самооцінки – включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповід­но до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

§  саморегуляції – передбачає таку послідовність ви­явів самосвідомості, як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний ста­тус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована ді­яльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.

Зрозуміти повною мірою свідомість у всьому багатстві її функцій, у розмаїтті її виявів можна лише в контексті всієї культури людства, всієї його історії.

Запитання. Завдання

1.     Чому слово «свідомість» є багатозначним, і коли в європейсь­кій філософії з’являється поняття «свідомість»?

2.     Проаналізуйте тлумачення свідомості на різних етапах розвитку філософії.

3.     З’ясуйте особливості розуміння свідомості у філософії марксизму.

4.     Концепції свідомості, що існують в історії філософії, поділяють на два типи – індивідуалістські та колективістські. Точку зору яких ви поділяєте і чому?

5.     Що таке «технологічний вимір» свідомості й у чому він виявляється?

6.     Свідомість є матеріальною чи ідеальною? Відповідь поясніть і наведіть приклади.

7.     Чи можна звести свідомість лише до процесів мислення? Відповідь поясніть.

8.     Чи можна зрозуміти природу свідомості, вивчаючи лише мозок? Відповідь поясніть.

9.     Чи можна всі прояви людського існування пояснити особливостями процесу праці? Чи залишилося у людини щось від тварин? Чи доступний тваринам процес праці? Відповідь аргументуйте прикладами.

10. В останні роки проводяться активні спроби сконструювати надпотужний комп’ютер із властивостями свідомості. Чи може машина мислити? Які наслідки може мати створення такої техніки для людства?

11. Проаналізуйте свідомість у контексті відношення людини до тіла.

12. Охарактеризуйте визначальні ознаки свідомості.

13. Проаналізуйте компонентну структуру свідомості.

14. Дайте оцінку рівневої структури свідомості.

15. У чому полягає взаємозв’язок мови і свідомості?

16. Що таке самосвідомість і які її функції?

 

Теми рефератів

1. Свідомість і духовний світ людини.

2. Свідомість і несвідоме.

3. Ментальність і свідомість: точки дотику.

4. Самосвідомість і несвідоме: проблема взаємозв’язку.

5. Свідомість, самосвідомість, підсвідомість: форми вияву.

6. Індивідуальна і суспільна свідомість: спільне й відмінне.

7. Проблема свідомості в сучасній соціогуманітарній науці.

8. Визначальна роль соціальності у виникненні свідомості.

9. Релігія, філософія, наука, мораль, політика, право як форми суспільної свідомості.

 

Література

1.     Блум Ф., Лейзерсон Α., Хофстедтер Л. Мозг, разум и поведение / Ф. Блум и др..: Пер. с англ. – М.: Мир, 1988. –248 с.

2.     Вальденфельс Бернхард. Вступ до феноменології / Бернхард Вальденфельс. – К.: “Альтпрес», 2002. –176.

3.     Гаврюшин Н. К. Самопознание как таинство / Н. К. Гаврюшин // Вопросы философии. – 1996. – № 5. – С. 140-162.

4.     Дельгадо Хосе. Мозг и сознание / Хосе Дельгадо ; Пер. с англ. Под ред. Г.Д.Смирнова. – М.: Мир, 1971. – 264 с.

5.     Діалектика суспільного буття / Кол. монографія: І.О.Ялі, Л.М. Нікітін, В.Г.Бурім. − Донецьк: Донецький державний ун-т економіки і торгівлі ім. М. Турган-Барановського, 2004. − 105 с.

6.     Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду / А. М. Лой // Філософська і соціолологічна думка. – 1992. – №7. – С. 148-162.

7.     Ильенков Э.В. Философия и культура / Э. В. Ильенков. – М.: Политиздат, 1991. – 464 с.

8.     Ламберт Д. Доисторический человек. – Л., 1991.

9.     Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філос. і соціал. думка. – 1992. – №7.

10. Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. – К., 1988.

11. Мамардашвили М. К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. – № 10.

12. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995. Розд.5.

13. Прист, С. Теории сознания / С. Прист / Перевод с англ. Грязнова А. Ф. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000. – 286 с.

14. Проблема сознания в современной западной философии / Отв. ред. Т.А. Кузьмина. –М.: Наука, 1989. – 256 с.

15. Райл, Г. Понятие сознания / Г. Райл. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000. – 408 с.

16. Сознание человека как предмет философского анализа / Е.В. Хомич, Т.М. Тузова, Я.С. Яскевич // Философия : учеб. пособие / Я.С. Яскевич [и др.]; под общ. Ред. Я.С. Яскевич. – Минск: Выш. шк, 2012. – С. 154 – 191.

17. Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок, Мн.: Харвест, 1998. –496 с.

18. Шпет Г.Г.Свідомість і її власник / Г.Г. Шпет // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 2. –. С. 92-113.