1.
Рід як основа соціальної взаємодопомоги у давніх
слов’ян.
2.
Основні форми допомоги у давніх слов’ян: культові
форми допомоги та підтримки; общинно-родові форми допомоги в межах сім’ї, роду,
поселення; господарські форми допомоги та взаємодопомоги.
Основні поняття і категорії: волхви, община, братчина, громадська тризна,
громадська милостиня, «страва», толока.
1. Рід як основа
соціальної взаємодопомоги у давніх слов’ян.
Життя давніх слов’ян проходило у родових
громадах. Основними їх заняттями були спочатку полювання, а потім землеробство і скотарство. Виконання складних і трудомістких
робіт було під силу лише великому колективу. Тому в житті слов’ян велике значення набула громада
(«мир», «верв»). Пізніше на зміну родовій общині прийшла територіальна, або
сусідська, яка об’єднувала кілька сімей. Кожна громада володіла певною
територією. Єдність сусідської громади підтримувалася та регулювалася не
правовими, а господарськими зв’язками.
Рід зберігав верховну власність на землю, виступав регулятором сімейно-шлюбних
відносин, виконував функції взаємодопомоги, взаємної відповідальності і захисту. Усі
покоління родини жили під одним дахом, мали родинний цвинтар, і можна сказати,
що житті сім’ї незримо були присутні і предки. Сім’ї традиційно мали багато
дітей (до XIX ст., за умов одношлюбності, десять і більше дітей було звичним
явищем), але й дитяча смертність майже до поч. ХХ ст. залишалася дуже високою.
Рід повністю визначав життя кожного зі
своїх членів, навіть диктував їм свою волю. У відриві від свого роду людина
мало що значила, а тому інтереси роду завжди переважали над інтересами окремої
особи, тому у будь-якій ситуації людина повинна була діяти так, як буде краще
для роду. Натомість рід забезпечував підтримку своїм родичам, виробляв звичаї
охоронного порядку, допомагав вижити. Родова організація людської спільноти була першою формою соціальної
взаємодопомоги. Рід підтримував своїх родичів,
забезпечував всіх їжею, одягом, житлом, опікувався малолітніх.
К. Поланьї (економіст, антрополог, соціолог і політичний
філософ) та Б. Малиновський (антрополог,
етнограф і соціолог) характеризують зв’язки у родовій громаді як реципрокні, тобто засновані на взаємодопомозі. Російський
дослідник М.В. Фірсов вводить поняття «реципрокація» – взаємопідтримка
і «редистрибуція»
– взаємообмін для визначення допомоги в найдавнішому
людській спільноті як «реципрокного альтруїзму»,
тобто допомоги, вузьконаправленої на свій родовий
простір.
Ця допомога передбачала взаємні зобов’язання тільки
стосовно «своїх» членів громади. Сформований захисний механізм відобразився
насамперед в етнічній культурі. Основними формами допомоги були:
1. Культові
форми допомоги та підтримки. Вони
були тісно пов’язані з міфологічним світоглядом давніх слов’ян, представлені
різними сакральними атрибутами. Міфологічний світогляд поєднувався із певною
моделлю дій по захисту як роду, так і окремого індивіда
2.
Общинно-родові форми допомоги, які
реалізуються через систему общинного самоврядування. Це дозволяло надавати
підтримку нужденним, незахищеним категоріям громади: старим, дітям, вдовам.
3.
Господарські форми допомоги,
представлені різними видами взаємообміну
матеріальними благами і послугами на основі взаємних зобов’язань.
Культові
форми допомоги та підтримки
Характерним для них формування архетипної
поведінки щодо ситуацій,коли рід або конкретна особа потребують допомоги.
Архетип (з гр. архе – давній, первісна, початкова
форма чогось) дій та вчинків бере початок з діяльності вищих духовних
сутностей, богів, героїв, предків. Будучи незримо зв’язані з родом через тотеми
і сакральні дійства, вони в ритуальній формі «допомагали» спільноті
вибудовувати систему допомоги, а їх наслідування,
дії за їхнім зразком формували норми альтруїстичних (альтруїзм – безкорисливе
піклування про благо інших) вчинків групи.
Стереотипи реципрокної поведінки
активно формували волхви (у давньоруській традиції це жреці,
віщуни, чаклуни). Вони були певними «охоронцями» і «регуляторами» суспільних,
групових відносин. Найчастіше до них зверталися для розв’язання нагальних,
гострих проблем як на рівні общини, так і на особистому рівні. Сакрально-міфологічні
установки підкріплювалися певними ритуальними діями.
Більш пізньою формою шанування богів були братчини, що святкувалися сільськими громадами. Вони
присвячувалися святому-патронові (покровителеві). Пізніше братчини
перетворилися на традиційні вузькогрупові свята. Воно відзначалося або цілим
селищем, або кількома селищами «вскладчину», де кожен
учасник надав якусь частку продуктів або страв на громадські потреби.
Свята були формою подяки богам за отримані блага
(харчові продукти тощо) і, в той же час, виконували функцію «мирного
перерозподілу майна» та натуральних продуктів, були механізмом економічної
рівноваги, спільного споживання в умовах соціальної та економічної нерівності. Звідси
стає зрозумілою велика кількість свят протягом року у наших предків, адже це
давало більші шанс забезпечити виживання нужденних.
Ще одним механізмом закріплення реципрокних
відносин, пов’язаних із сакральними установками, були родові обряди шанування предків,
до яких зверталися через обряди, що в кінцевому результаті, посилювало єднання
роду. Це стосувалося, в першу чергу, обрядів поховання і поминання померлих,
коли родичі жертвували милостиню («страву»). Вважалося, що померлі предки
сприяли родючості та врожаю, і подякою за дар врожаю був «віддар»
– поминальне частування.
І, нарешті, останній аспект сакралізації процесу
допомоги – культ героя, підтримка якого сприяла додержанню громадських
традицій, сприяла підпорядкуванню суспільним нормам життєдіяльності наступних
поколінь. Показовими тут є княжі бенкети (учти) для дружинників, причому дружинник не просто харчувався у князя, а бенкет
був його правом. Проте брати участь у
цих бенкетах міг не тільки дружинник, а й кожен, хто завітав на нього.
Формою допомоги і взаємодопомоги між князем і
дружинниками був викуп полонених. Цей факт було зафіксовано договорами князя
Олега з Царгородом (911 р.) і князя Ігоря (945 р.) «Про порятунок полонених».
Ними визначалися взаємні зобов’язання щодо викупу русичів і греків, у якій би
країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину. Договір вважається
першим в Україні документальним свідченням турботи держави про тих своїх
громадян, які цього потребують.
Общинно-родові
форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення
Ці форми допомоги були пов’язані з дохристиянським
родовим простором. Саме у цей період було закладено традицію піклування про
слабких і немічних. «Інститут старців» (тих, хто потребує допомоги) з’являється
не одразу. Громада поступово визначала своє ставлення до людей, що не є
активними учасниками трудового та колективного життя, причому, стосовно дорослих
і працездатних членів роду старі і діти перебували в одній соціовіковій
групі. Звідси – спільність у ставленні до них громади. Так, доволі поширеним явищем
на ранніх етапах розвитку суспільних відносин (відомим як у західній, так і у
вітчизняній історії), був інфантицид (узаконене вбивство дитини). Така ж практика існувала
і стосовно старих. Таким чином, спільнота у скрутні час, коли стояло питання
про фізичне виживання, позбавлялася від непрацездатних членів з метою
самозбереження.
Але по мірі розвитку людської спільноти, ускладнення
форм духовної культури, поглибленням сакральних уявлень, стара людина отримує
цінність як носій досвіду, мудрості, сакральних знань. Це призводить до
формування ритуалів поминання предків і до заміни ритуалу відправлення старих «на
той світ» (через фізичне знищення, виселення за межі поселення, вигнання) на
культ «мудрої старості». Це знизило рівень інфантициду
«старців», але дитячий інфантицид зберігався аж до
XVIII ст.
Форми підтримки старих були різні. Якщо така особа не
мала родини, то піклування про неї брала на себе громада. Одним із варіантів
підтримки старих було спеціальне відведення земель рішенням громади, яке давало
можливість заготівлі сіна. Якщо ж стара людина зовсім не могла працювати, її
доглядала громада. Старого призначали на постій по черзі до різних членів
громади на кілька діб, щоб вони отримували нічліг і харчування. Така форма
зберігалася до кінця XIX ст.
До прийняття християнства у слов’ян існували й інші
форми допомоги. Варіантом відходу на «той світ» було добровільне залишення
громади, коли старі люди, які вже не могли працювати, селилися неподалік
громади, на цвинтарі, будували собі келії й жили за рахунок подаянь. Ця форма
існувала аж до XVI ст.
Хоч старі та діти й належали до однієї соціовікової групи, проте форми допомоги і підтримки
стосовно них не були однакові. Так, поширеним був звичай, коли при військових
сутичках полонені дорослі чоловіки убивалися, а жінки та діти переходили до племені
переможців і входили до окремих родин. Це був своєрідний механізм поповнення
роду, а також захисту і збереження життя дитини.
Цікавим механізмом підтримки дітей був процес усиновлення
всередині родової громади і виникнення інституту приймацтва
(у південних слов’ян). Сироту приймали в родину зазвичай люди літні, які вже не
могли утримувати господарство або мали спадкоємців. Прийнятий у родину мав
вести господарство, шанувати нових батьків, а також зобов’язаний був їх
поховати.
Іншою формою підтримки сироти була громадська
допомога. За своїм характером вона збігалася з допомогою немічним старим, коли
дитина переходила з хати до хати на годування (харчування). Сироті могли
призначити і «громадських» батьків, які брали його на утримання. Такі сироти
називалися вихованцями або годованцями. Проте, якщо сирота мав господарство,
громада протидіяла усиновленню.
Соціально незахищеними вважалися і вдови. Механізм їх
захисту формується незадовго до прийняття християнства східними слов’янами.
«Удовиці», як особливі суб’єкти, виділені й у перших руських законодавчих
актах, до них вимагали особливої уваги, у духовних настановах наголошувалося на
допомозі та захисту їх.
Давнім звичаєм є ходіння за «навалним»
(зустрічався ще в XIX ст. на півдні України). Він полягав у тому, що нужденній
жінці надавали допомогу харчовими продуктами, як правило, восени, після
збирання врожаю. Коли жінці приносили ці припаси, вона пропонувала гостям
випити й закусити.
Поруч із індивідуальними формами захисту виникають
форми взаємопідтримки колективного характеру, коли
підтримка надається родині, сусідській громаді, цілому роду.
Господарські
форми допомоги та взаємодопомоги
У їх основі лежить взаємовиручка, а у вужчому,
економічному розумінні – форма обміну, що зародилася у первісній громаді з
появою розподілу праці та особистої власності (механізм «дару» - «віддару»). Ранні форми допомоги та взаємодопомоги (реципрокації)
первісно мали ритуальний характер і до XIX ст. зберігалися у вигляді народних
свят. Найдавніші слов’янські свята дослідники пов’язують із порами року, де кожному
відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди. Більшість
свят пов’язувалася із богом Ярилом, покровителем родючості
та врожаю.
Різні форми селянських допомог
(«помочей») за всієї їхньої різноманітності мали спільний сценарій, де знайшли
відображення рештки магічних аграрних культів. Вони включали такі елементи:
ритуальний договір (обов’язковим елементом якого є «хліб-сіль» і «магарич»), спільна праця у визначені терміни, і по
завершенні робіт спільна трапеза, ігри, танці, розваги. «Помочі» розглядалися
як трудове свято, в якому брало участь усе сільське населення, незалежно від
соціальної приналежності.
Серед різних видів «помочей» можна виділити
обов’язкові позасезонні і сезонні. Перші були
обумовлені екстремальними ситуаціями (пожежами, повенями, масовим падежем
худоби (в останньому випадку частину приплоду віддавали потерпілим
безвідплатно). Особливою формою підтримки були «наряди громадою», коли
працездатні члени сім’ї були хворі і потребували допомоги у домашньому
господарстві по догляду за дітьми, худобою, опаленням хати, готуванням їжі). До
цих форм можна віднести також сирітські «помочі» та «помочі» вдовам (коли вони
забезпечувалися за рахунок громади хлібом, дворами, скіпами). Ритуалізовані форми підтримки з давніми сакральними
обрядами мали місце у селянському побуті ще і в XIX ст.
Різновидом архаїчної моделі допомоги були «толоки». Вони були одночасно і формою
спільної діяльності, і формою допомоги бідним селянам. Вони включали спільний
обробіток землі, перевезення сіна, хліба, гною, будівництво хати, млина (як
правило, за частування помічників господарем). Жінки збиралися на толоку м’яти
льон із економічних міркувань, бо це давало можливість не топити в стодолі по
кілька разів на одному обійсті. Своєрідною формою толоки були складчини –
спільна годівля і спільна заготівля кормів для худоби.
Ще один вид господарської допомоги – спільне
використання робочої худоби («супряга»), коли обробіток землі здійснюввся «найманими волами». Тут передбачався взаємообмін послугами, коли одна і та ж особа і надавала, і
приймала ці послуги.
Таким чином, у найдавніший період слов’янської історії
виникають і розвиваються основні форми допомоги та взаємодопомоги. Вже на цій
стадії реципрокні та редистрибутні
відносини отримують суспільне визнання, формується найдавніша практика
підтримки на сакральній основі, аграрно-магічних культах, громадських нормах
поведінки і цінностей, відбувається оформлення групових форм допомоги стосовно
старих, дітей та вдів.
Відбувається розширення моделі взаємодопомоги за межі
одного роду, виробляються засади «сусідської» взаємовиручки, архаїчні форми
якої існували до XIX ст. як сумісні святкування, збирання врожаю тощо.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту:
становлення і розвиток в Україні / Н.Б. Болотіна. –
К.: Знання, 2005. – 381 с.
2. Вступ до соціальної роботи : навчальний
посібник для студентів вищих навчальних закладів / Т. В. Семигіна
[та ін.]. – К. : Акадевидав,
2005. – 304 с.
3. Горілий А. Історія соціальної роботи:
навчальний посібник / А. Горілий –
Тернопіль : Видавництво Астон, 2004. – 174 с.
4. Основи соціальної роботи / Н. Б.
Бондаренко [та ін.]. – К. : Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2004. –
178 с.
5. Поліщук В. А. Історія соціальної
педагогіки та соціальної роботи : курс лекцій / В. А. Поліщук, О. І. Янкович. – Тернопіль : ТДПУ, 2009. – 256 с.
6. Соціальна робота в Україні : навч. посібник / І. Д. Звєрєва [та ін.].– К. : Центр навчальної літератури, 2004.
– 256 с.
7. Фурман А.В., Підгурська М.В.
Історія соціальної роботи: [навчальний посібник] / А. В. Фурман, М.В.Підгурська. – Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 174 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. –
Владивосток : Издательство Дальневосточного
университета, 2004. –
110 с.
2. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2004. – 178 с.
3. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
4. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] –
Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Охарактеризуйте особливості общинної життєдіяльності
давніх слов’ян.
2. Назвіть основні форми допомоги у давніх слов’ян. Як
вони пов’язані із віруваннями та общинним життям?
3. Перерахуйте фактори, що мали визначальний вплив на
формування соціальної допомоги в давніх слов’ян.
4. Яке значення для соціальної підтримки у слов’ян мав
рід?
5. Що таке «брати чина»?
6. Які форми підтримки старих існували у давніх слов’ян?
Чи можна їх вважати гуманними? Відповідь поясніть.
7. Як господарська діяльність вплинула на формування
общинних форм взаємодопомоги?
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ,
РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Захисні механізми реципрокації
та редистрибуції та їх прояв у організації
життєдіяльності давніх слов’ян.
2. Общинно-родові види допомоги у давніх слов’ян.
3. Господарські види допомоги у давніх слов’ян.
4. Культові види допомоги у давніх слов’ян.