1.
Елементи соціальної допомоги у Стародавньому Єгипті та
Вавилоні.
2.
Ідеї гуманності та милосердя у етичних системах
Стародавнього Китаю.
3.
Соціальна допомога у давніх Греції та Римі.
Основні поняття і категорії: дао, жень, ятрейя, літургія, державний обов’язок, опіка, «хлібний
закон».
1. Елементи соціальної допомоги у Стародавньому Єгипті та
Вавилоні.
Соціальна допомога як практична діяльність із надання
допомоги, підтримки і захисту нужденних, відома ще в давніх цивілізаціях (Єгипет,
Китай, Греція, Рим). Ще у давні часи були закладені її основні засади, які
через багато століть стали багато в чому основою для формування наукових підходів
до соціальної роботи.
Так у Стародавньому Єгипті (2700-2200 рр. до н. е.) вже
була присутня турбота про членів суспільства, щоправда, в першу чергу із метою збереження трудових ресурсів. Це була
функція держави, яка була зацікавлена у забезпеченні певного рівня життя
людей, зайнятих на громадських роботах – будівництві пірамід, гробниць, храмів,
каналів, обробітку землі. Важливим чинником державного піклування була
необхідність попередження голодних бунтів, що загрожувало стабільності держави.
Із цією метою у Єгипті застосовувалося
централізоване планування і розподіл продуктів харчування між різними
регіонами, а також певна міграційна політика.
У Вавилоні за правління царя Хаммурапі
(II тис. до н. е.) деякі засади допомоги були вписані у кодекс «Законів Хаммурапі», який є найдавнішим з відомих зводів законів. У
них, зокрема, зафіксована заборона боргового рабства і заміна його відпрацюванням.
Також у них зазначалося, що у скрутні часи люди повинні допомагати одне одному.
Соціальні послуги населенню у Вавилоні надавалися і в
храмах. Опіка поширювалася на різні категорії населення: військовополонених,
рабів, незаконнонароджених. Поширеною була практика передачі дітей з бідних
сімей віддавали у храми на утримання у голодні роки. Здійснюючи соціальну
допомогу, культові установи на чолі зі жерцями користувалися авторитетом та
підтримкою широких верств населення і перетворилися на значну соціальну і
політичну силу.
2. Ідеї гуманності та милосердя у етичних системах
Стародавнього Китаю.
У Стародавньому Китаї не було автономних міст та
великих храмових господарств та громадсько-храмових общин. Соціально-економічне
життя Китаю суворо контролювалося державним апаратом. Воно розвивалося під
впливом оригінальних ідеологічних, філософських, релігійних систем, було
мобільним, оскільки будувалося на клановій основі. Між кланами не існувало
нездоланних соціальних перешкод, а перехід з однієї соціальної групи в іншу
досить часто здійснювався автоматично. Так, наприклад, значна частина селян, не
бажаючи сплачувати високі податки (а вони часом сягали 2/3 урожаю), йшла у
більш торгівлю, яка була більш прибутковою. У суспільному виробництві зросла
частка рабської праці. Проте боргове рабство тогочасна мораль засуджувала, тому
рабами ставали в основному військовополонені та злочинці.
Одним із найбільш
впливових філософських напрямків у Китаї як у давнину, так і практично до поч.
ХХ ст. було конфуціанство. Засновником його був Кун Фу-цзи
(латинізоване ім’я Конфуцій) (551–479 pp. до н. е.) з
часом конфуціанство із суто філософської системи перетворилося на державну програму, в основі якої лежала ідея
достойного життя окремої («благородної»)
людини та досягнення гармонії у всіх сферах суспільного життя. Така людина:
·
не
робить іншим того, чого не бажає собі (пізніше, у європейській культурній
традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»);
·
чинить так, як
потребує етикет, традиція та її власний соціальний стан;
·
прагне до знань
та духовної досконалості.
Головне місце у
філософії та етиці Конфуція займає поняття «жень»
(«гуманність») – моральний принцип, який вимагає від людини суворого дотримання
норм і традицій, чіткого та ретельного виконання покладених на неї обов’язків.
Показово, що до «благородних мужів» Конфуцій відносив лише спадкову
аристократію, вважаючи простий люд «негідним».
«Благородна людина» вимагає покори від
підлеглих, турбується про суспільні інтереси, поважає батьків і старших за
віком. Конфуціанство визначило п’ять великих і незмінних доброчинностей:
мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність. Дотримання їх було
нормою для всіх верств, з одного боку, і слугувало соціально-політичній
верхівці, з іншого. Слідування доброчесностям мало на меті запобігти соціальним
вибухам та утримувало у послуху підлеглих. Дотримання моральних норм у розумних
межах породжує доброчинність і повагу до себе та інших.
Для порівняння: якщо в Індії суспільно-політична
активність населення була майже нульовою, то в Китаї, де панували ідеї
конфуціанства, – навпаки, дуже високою.
Одним із важливих
напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був також і даосизм. Він, хоч і не став провідною
філософсько-релігійною течією Китаю, проте посів чільне місце у історії
розвитку етичної думки.
Засновником
даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (VII ст. до н.е.), якому приписують авторство
книги «Дао де цзін» («Шлях
доброчинності»). Центральним поняттям даосизму (та, власне, і усієї китайської
культури), є Дао (шлях), яке розумілося як велике
єдине буття, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої людини
(її мислення та поведінки).
На думку даосів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона – частка природи, її призначення – йти шляхом
доброчесності. Це життя, яке відповідає природі. Усі біди та проблеми людства
трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів.
Лао-цзи заперечує проти будь-якого втручання у
природний шлях речей. Усі спроби внести зміни у природне чи соціальне буття
призводять лише до порушення рівноваги та світової гармоні. Тому найкращим є
шлях «священного не діяння» (у-вей) – глибока
зосередженість, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а
мудрець – той, хто дотримується помірності, перебуває у стані спокою, близький до
природи.
У IV ст. до н. е. проведено реформи Шан Яна, які прискорили процес руйнування землеробської
общини, узаконили приватну власність на землю, замінили податок з урожаю
земельним податком, що забезпечувало сталий прибуток державі. Було ліквідовано
систему успадкування рангів, сімейне майно розподілено між усіма дітьми. Ранги
надавалися царем за заслуги перед державою (такі нововведення ішли в розріз із конфуціанською традицією, де система успадкування посад і
рангів не піддавалася сумніву і критиці).
Разом з тим соціально-економічне становище в країні
залишалося складним. Зростали податки (у ІІІ ст. до н.е
– у 20–30 разів), що призвело до зубожіння основної маси селян. Тому багато
селян залишало свої земельні наділи, які діставалися сільській верхівці.
Зростала кількість рабів та збільшувалися трудові повинності на користь
держави.
Проте в кін. ІІІ ст. до н.е. державний курс змінився,
імператор дарував волю тим, хто продав себе в рабство. У 20 разів було зменшено
розміри земельного податку, подаровано народові заповідні ліси, парки та
водоймища імператорського дому.
У давньому Китаї в І ст. до н. е. уряд розробив основи соціальної політики, які в
умовах надзвичайних ситуацій включали такі основні елементи:
·
безкоштовний (або
за мінімальну плату) розподіл зерна;
·
використання всіх
пустуючих площ для засіву безкоштовним зерном;
·
переселення
людей, що потерпають від голоду, у благополучні регіони країни.
Така соціальна політика була
доволі гуманною і відповідальною, але здійснювалася вона лише у надзвичайних
ситуаціях.
3. Соціальна допомога у
давніх Греції та Римі
У давній Греції основним чинником формування ідей
милосердя було суспільне виховання гуманності, взаємодопомоги і солідарності.
У VIII ст. до н. е. на території давньої Греції
виникають сотні міст-держав (полісів), серед яких домінували два наймогутніших
– Афіни і Спарта. Саме в давньогрецьких
полісах було закладено основи державного регулювання благодійності та опіки,
яке стало наслідком античного демократичного суспільного устрою, який досягнув
свого найвищого розвитку в Афінах. У цей період виникають такі види допомоги,
як державна соціальна допомога і філантропія.
До обов’язків заможних афінських громадян належала
сплата т.зв. літургій –
особистих внесків на покриття витрат на релігійні святкування та державні
заходи. Окрім заходів культового, спортивного, військового характеру
(будівництво флоту), була поширена і організація бенкетів для мешканців свого
району, які влаштовували найчастіше
перед виборами на народному зібранні.
Загалом у Афінах склалася
цілісна система соціальної допомоги, фінансування якої частково брала на себе
держава, і яка включала наступні елементи:
1. Соціальні виплати, на які йшла значна частина державних витрат.
2.
Витрати на організацію народних святкувань, що включали фінансування різних видовищ, а також роздачу грошей їх
відвідувачам та частування глядачів.
3.
Відправлення громадян у подорожі за державний кошт.
В Афінському полісі була створена оригінальна система державних і громадських обов’язків
із опіки і благодійності. Вона була покликана підтримувати незаможних та
збіднілих громадян, і тим самих
забезпечити соціальний мир і рівновагу
в суспільстві, попередити можливі народні заворушення.
Вагомою перемогою афінського демосу над аристократією
були реформи Солона (640 / 635-559 рр. до н. е.). Було проведено низку реформ:
відмінені обтяжливі для землеробів борги, скасована боргова кабала, а продані у
рабство за борги афіняни були викуплені коштом общини й повернені на
батьківщину; була встановлена свобода заповіту (майно померлого не обов’язково
потрапляло у власність його роду, а кожному було надане право заповідати майно
на свій розсуд). Також було здійснено низку заходів, які заохочували ремісників
і сприяли розвитку торгівлі.
Було прийнято закон, згідно з яким всі громадяни,
покалічені на війні, утримувалися за рахунок держави. Пізніше ця практика була
поширена на всіх незаможних, нездатних до праці. Розмір допомоги призначався
народним зборами, а права таких осіб визначалися радою зборів. До того ж,
періодично такі громадяни були зобов’язані поставати перед радою, під загрозою
позбавлення пенсії.
Сини воїнів, убитих на війні, також виховувалися за
державний рахунок до свого повноліття, а потім отримували від держави повне
озброєння. Іноді у неврожайні роки голодуючим надавалась допомога у вигляді
дармової роздачі або дешевого продажу хліба, закупленого скарбницею.
В іншому давньогрецькому полісі – Спарті – проблема
виховання та опікування дітьми вирішувалася не такими гуманними методами, як у
Афінах. У Спарті виховання дітей цілком було державною справою, і метою його – повне
підпорядкування індивіда державі. Усі діти від 7 років знаходилися під
державним наглядом, на державному забезпеченні. Виховання хлопчиків починалося
із 7 років, коли вони повністю переходили із сім’ї під покровительство держави.
У період правління Перікла (V ст. до н.е.) внутрішня політика характеризувалася
турботою про зміцнення і подальший розвиток демократії в Афінах; прагненням
забезпечити засобами існування вільну афінську бідноту; заохоченням розвитку
літератури, мистецтва, театру; спробами впровадити в Афінах велику свободу
побуту, перш за все в області сімейних відносин.
Найзначнішим нововведенням в Афінах при Периклі була містофорія – оплата служби посадових осіб (до цього часу
державні посади у полісі не оплачувалися, а тому обіймати їх могли собі
дозволити лише заможні громадяни). Це дало можливість малозабезпеченим
громадянам теж активно займатися політичною діяльністю.
У IV ст. до н. е. Афіни виділяли бідним дівчатам –
громадянкам полісу кошти для приданого (це була свого роду допомога незаможним
громадянам в умовах майнового розшарування, що посилювалося). В Коринфі і
Афінах виникли перші громадські готелі для приїжджих, що фінансувалися із
державної скарбниці.
В античному Римі теж з’являються перші концептуальні підходи до милосердя. Філософська
школа стоїцизму розвинула ідею достойного сприйняття життєвих негараздів і лих,
наголошувала на природному прагненні до самозбереження, яке властиве усім
людям. До доброчесностей стоїки відносили і любов до праці, що свідчило про
занепад традиційних устоїв античного рабовласницького суспільства (фізична
праця вважалася справою лише рабів, і негідною для вільної людини). Про
необхідність співчутливого ставлення до рабів, а також проти кривавих
гладіаторських боїв висловлювалися стоїки Сенека, Епіктет,
Марк Аврелій.
Стоїк Епіктет (50-140 рр. до
н. е.), сам будучи рабом, вимагав роздачі майна на користь бідних. Він вважав,
що прагнення до допомоги людям походить не із співчуття, а із пізнання людиною
своїх прав і обов’язків.
Отже, древні філософи підійшли до розуміння
необхідності гарантованої громадської допомоги, розглядаючи її як результат
прав громадянина і обов’язки держави, а не волі філантропа.
Народним трибуном Гаєм Гракхом
був запроваджений «хлібний закон», який встановив права і норми на отримання
хліба на кожного члена сім’ї щомісяця за соціально низькими цінами. Як форма
трудової допомоги у Римі, як і в Стародавній Греції, використовувалися
громадські роботи. Для підтримки незаможних, не зайнятих працею громадян Риму
Гаєм Гракхом був запроваджений «дорожній закон», що
передбачав ведення великих громадських робіт, насамперед, шляхового будівництва
по всій Італії.
На державному рівні у Римі здійснювалася підтримка осиротілих і покинутих
дітей та дітей бідних батьків.
На виховання таких дітей використовувалися, зокрема, кошти, отримані від
здавання в оренду попередньо куплених державою маєтків. Поруч із державною
благодійністю існували муніципальна та
приватна, створювалися благодійні
заклади.
В епоху Траяна (І-ІІ ст.) були засновані численні
благодійні установи, набула розвитку приватна благодійність.
Водночас застосовувалися прогресивні для того часу
заходи по локалізації жебрацтва шляхом надання роботи. У всіх містах Італії
бідняки були звільнені від плати за дешеве житло.
Вживалися спеціальні заходи по компенсації людям
втрат, що виникли внаслідок різних стихійних лих. Так, імператор Нерон (правив
у 54-68 рр.) надавав допомогу тим, хто втратив майно при великій пожежі у Римі,
а імператор Тит (правив у 79-81 рр.) виплатив компенсації постраждалим під час
виверження Везувію. Військовим інвалідам надавалися земельні ділянки,
призначалася на їх користь частина видобутку, а згодом – грошове утримання.
Проте соціальна допомога у вигляді роздачі грошей і
хліба набула корисливих рис і стала звичною в період виборів претендентів на
державні посади.
У часи правління імператора Августа (63 р. до н. е. –
14 р. н. е.) виникло меценатство – особлива форма благодійності в галузі
літератури, мистецтва, рідше – науки. Його назва походить від імені багатого
римського сподвижника імператора Гая Цильнія Мецената. Він прославився тим, що надавав
покровительство таким великим поетам, як Вергілій, Горацій, Проперцій,
а також влаштовував багаті бенкети на честь художників і митців. Його приклад
наслідували багато представників римської знаті.
В епоху Римської імперії закріплюється привілей
бідного населення – отримання безкоштовного хліба. Починаючи з часу правління
імператора Септимія Севера
(146-211 рр. до н. е.) на додачу до безкоштовного хліба безкоштовно видають
масло, а з часу правління Авреліана (219-275 рр. до
н. е.) – м’ясо. З’явилося гасло: «Хліба і видовищ!», адже від ступеня
задоволення в них залежала популярність правителя в народі.
Римська держава заснувала і спеціальний інститут
префектів і особливі посади (еділи) для закупівлі,
зберігання і роздачі хліба, проведення громадських робіт, свят і т. п. Поряд з
постійними видачами з’являються і ростуть екстраординарні (condiaria)
видачі грошей, вина, солі, одягу, закусок, театральних квитків. У неврожайні
роки відбувалася роздача або продаж населенню за низькими цінами хліба, що
купується державою.
У Стародавньому Римі держава забезпечувала опіку і
піклування над неповнолітніми сиротами, самотніми жінками, божевільними,
накладало тягар «громадської повинності» піклування потребують на шановних
громадян, найчастіше не є родичами опікуваним. Таким чином, розвивається державна філантропія, набуваючи
соціально організованого характеру із системою управління, підпорядкування і
контролю.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1. Вступ до соціальної роботи : навчальний посібник для
студентів вищих навчальних закладів / Т. В. Семигіна
[та ін.]. – К. : Акадевидав,
2005. – 304 с.
2. Горілий А. Історія соціальної роботи: навчальний
посібник / А. Горілий – Тернопіль :
Видавництво Астон, 2004. – 174 с.
3. Поліщук В. А. Історія соціальної педагогіки та
соціальної роботи : курс лекцій / В. А. Поліщук, О. І. Янкович.
– Тернопіль : ТДПУ, 2009. – 256 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. –
Владивосток : Издательство Дальневосточного
университета, 2004. –
110 с.
2. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2004. – 178 с.
3. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
4. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] –
Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1.
Які види соціальної допомоги
були притаманні давнім суспільствам (Вавилону та Єгипту)?
2.
Які соціальні ідеї містяться у
поглядах Конфуція та Лао Цзи?
3.
Як ідеї гуманності та милосердя
поєднувалися із філософськими і соціальними ідеями конфуціанства та даосизму?
4. Яка специфіка системи соціальної допомоги у давніх
Афінах?
5. Порівняйте стан і досвід здійснення суспільної опіки
та соціального виховання у найсильніших містах-державах Древньої Греції –
Афінах і Спарті.
6.
Якою за формами і
методами роботи була державна допомога нужденним в Давньому Римі?
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ,
РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Соціальні ідеї у «Законах Хаммурапі».
2. Конфуціанство про соціальні засади милосердя та ідеал
«благородної людини».
3. «Шлях доброчинності» у даосизмі.
4. Державне регулювання благодійності на опіки у
Стародавній Греції.
5. Закони Солона та Перікла
щодо соціальної допомоги та підтримки.
6. Особливості соціальної допомоги у Стародавньому Римі.
7. Зробіть порівняльний аналіз архаїчних форм допомоги в
античних державах.