1.
Специфіка соціальної роботи у Великобританії та
Франції.
2.
Соціальна робота в Німеччині та Нідерландах.
3.
Соціальний захист населення у скандинавських країнах
(Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія).
4.
Соціальна робота у Китаї та Японії.
Основні поняття і категорії: соціальне
піклування, соціальне страхування, соціальний розвиток, ліберальна модель,
корпоративна модель, суспільна модель, патерналістська модель, континентальна
модель, англосаксонська модель.
1. Специфіка соціальної
роботи у Великобританії та Франції.
В 1942 році британський
економіст лорд Вільям Беверідж представив у
парламенті «Доповідь про соціальне страхування та інші послуги». У ній містився
план досягнення «повної зайнятості», який передбачав ряд заходів по боротьбі з
безробіттям, в тому числі організацію громадських робіт, встановлення повного
контролю над зовнішньою торгівлею, обов’язкове державне страхування (зобов’язати
всіх громадян працездатного віку щотижнево сплачувати внесок у систему
національного страхування, яка видаватиме фінансову допомогу в разі хвороби,
втрати роботи, виходу на пенсію та втрати годувальника), а також створення
міністерства соціальної служби. Крім
того, В.Беверідж запропонував створити Національну
службу охорони здоров’я – державний орган, який забезпечує всім громадянам
безкоштовні медичні послуги. Ще однією пропозицією Беверіджа
була виплата грошей молодим батькам за народження дитини. Завдяки цьому післявоєнна
демографічна криза в Британії швидко була подолана через зростання
народжуваності.
Значний вплив на доповідь Беверіджа
справили ідеї Кейнса про те, що динаміка суспільного виробництва й зайнятості
визначаються факторами платоспроможного попиту, а отже, перерозподіл прибутків
в інтересах соціальних груп, що отримують нижчі прибутки, здатне підвищити
грошовий попит масових покупців.
Серед моделей побудови системи соціального захисту
виділяють континентальну, англосаксонську
та скандинавську.
У континентальній
моделі (Італія, Франція, Німеччина, Швейцарія) соціальні виплати залежать
головним чином від попередніх внесків і статусу особи. Поряд із високими
соціальними витратами відзначається недостатнє використання зрівняльних
інструментів в соціальній політиці. Для цієї моделі характерне функціонування
системи обов’язкового і добровільного соціального страхування. Континентальна
модель встановлює жорсткий зв’язок між рівнем соціального захисту та тривалістю
професійної діяльності. Принцип професійної солідарності передбачає існування
страхових фондів, якими на паритетних началах управляють наймані робітники та
підприємці. Вони акумулюють соціальні відрахування з заробітної платні, з яких
і здійснюються страхові виплати. Фінансування таких систем, як правило, не
здійснюється з державного бюджету, оскільки принцип бюджетної універсальності
протилежний такій моделі соціального захисту.
Однак сьогодні ця модель, як правило, ґрунтується не
лише на даному принципі. Для малозабезпечених членів суспільства, що не мають
можливості отримувати страхові соціальні виплати (наприклад, через відсутність
страхового стажу), національна солідарність реалізується через принципи
соціальної допомоги.
Попри існування принципу обов’язковості соціального
страхування, він дотримується не вповні. Це пов’язано з існуванням граничних
рівнів зарплатні, вище яких належність до режимів соціального страхування не є
обов’язковою, або лімітуванням відрахувань. Таким чином, в основі цієї моделі
лежить принцип актуарної справедливості, коли величина
страхових виплат визначається насамперед величиною страхових внесків.
Англосаксонська
модель (Австралія, Канада, Нова
Зеландія, США, Великобританія) характеризується сильною індивідуалістичною
самозабезпеченістю і ринковою диференціацією добробуту. Держава бере мінімальну
участь у наданні соціальних гарантій, але виконує контролюючу, координуючу і
вирівнює функції, стимулює створення і розвиток недержавного соціального
страхування та соціальної підтримки. Бізнес відіграє основну роль у наданні
соціальних благ. Фінансовою основою соціального забезпечення є приватні
заощадження і приватне страхування. Значна частина відповідальності
покладається на самих громадян. У соціальній політиці даної моделі відсутні
зрівняльні інструменти.
Ця система базується на принципах всезагальності
(універсальності) системи соціального захисту – поширення її на всіх громадян,
які потребують матеріальної допомоги і принципі одноманіття
й уніфікації соціальних послуг і виплат, що виражається в однаковому розмірі
пенсій і медичного обслуговування, а також умов їх надання.
Принцип розподільної справедливості – основний у даній
моделі, оскільки мова йде не про професійну, а національну солідарність.
Фінансування таких систем здійснюється як за рахунок страхових внесків, так і з
коштів оподаткування. Так, фінансування сімейних виплат і охорони здоров’я
здійснюється з державного бюджету, а інших соціальних виплат – за рахунок
страхових внесків найманих робітників і роботодавців. На відміну від
континентальної, ця модель включає в себе соціальне страхування з досить
низькими соціальними виплатами й соціальну допомогу, яка в цій системі грає
домінуючу роль.
У країнах зі скандинавською
моделлю (Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Бельгія, Нідерланди) функціонує
система щедрих загальних і рівно розподілених благ, що не залежать від рівня
індивідуальних внесків. Соціальні гарантії надаються людині від народження і
протягом усього життя. Діє політика «повної зайнятості». Перевага даної моделі
полягає в тому, що вона створює максимальні умови для якісного розвитку
людського капіталу.
Проте країни, які використовують дану модель, мають
ряд важливих особливостей. По-перше, для країн даної моделі характерна
порівняно низька чисельність населення (у середньому 5-7 млн. чол., максимум 10
млн. чол.).
По-друге, для цих країн характерний високий рівень
доходів на душу населення за паритетом купівельної спроможності, який в
середньому становить 40 тис. дол. США.
По-третє, висока частка витрат держави забезпечується
багато в чому за рахунок високого податкового навантаження на населення і
корпоративний сектор.
2. Соціальна робота в
Німеччині та Нідерландах.
Професія соціального працівника в Німеччині виникла на
початку XX ст. як сугубо жіноча. Перші законодавчі акти про підготовку соціальних
працівників з’явилися у 1918 р.
У перші десятиліття соціальна допомога надавалася клієнтам
тільки у критичних ситуаціях, але з розвитком законодавства по соціальному забезпеченню
потребуючий соціальної допомоги став розглядатися як об’єкт благодійної діяльності,
що надалі вплинуло на розуміння сутності професії і вибір терміну «соціальний
працівник», що уже широко використовувався в інших країнах світу.
До середини XX ст. у Німеччині одержали поширення
англо-американські методи соціальної роботи, що сьогодні вважаються класичними.
До них відносять: індивідуальну допомогу, групову терапію і роботу в громаді.
Розвиток власне німецьких досліджень в області теорії і практики соціальної
роботи в цей період ще відставало від розвитку експериментальних досліджень в
інших країнах (США, Голландії, Швейцарії).
Поступово, обсяг і тематика соціально-педагогічних досліджень
почали розширюватися з урахуванням національної специфіки. Якщо традиційно
основним адресатом соціальної допомоги служили тільки діти і підлітки (спочатку
в окремих проблемних, а пізніше й у загальних життєвих ситуаціях), то згодом предметом
соціально-педагогічних досліджень стали всі вікові категорії суспільства і
різноманітні сфери їхньої діяльності.
Сьогодні соціальна і соціально-педагогічна робота у Німеччині
здійснюється на трьох рівнях: державному, регіональному та місцевому. На
державному рівні їх реалізацією займається Міністерство соціального
забезпечення, основними напрямами діяльності якого є:
·
керівництво практичним
та функціональним розвитком соціального обслуговування населення;
·
визначення
пріоритетних ліній у сфері соціального забезпечення;
·
впровадження
соціальних інновацій;
·
підготовка
необхідних законопроектів та постанов;
·
організація курсів
підвищення кваліфікації фахівців соціальної та соціально-педагогічної
діяльності.
Класичними сферами діяльності соціального працівника і
соціального педагога у Німеччині є:
·
робота у
соціальних службах;
·
робота з людьми
похилого віку;
·
робота з
емігрантами та допомога біженцям;
·
соціальна
педагогіка на підприємствах;
·
догляд за людьми з
фізичними вадами, розумово відсталими та душевнохворими;
·
допомога умовно
ув’язненим, що проходять випробувальний термін;
·
консультування
залежних;
·
соціально-педагогічна
допомога сім’ї;
·
виховання в
громаді;
·
цілодобовий
догляд;
·
виховання у
дитячих та соціальних установах;
·
статеве
виховання(консультування);
·
консультування
вагітних жінок, які потрапили у конфліктну ситуацію;
·
супервізія;
·
соціальна
допомога у лікарнях;
·
дитяча та юнацька
психіатрія тощо
Нідерландська соціальна система полягає в
тому, що всі громадяни повинні мати рівні права на участь в житті суспільства.
Окремим групам суспільства, до яких, зокрема, належать люди похилого віку та
інваліди, сім’ї з низькими доходами, молодь з недостатньою освітою, етнічні
меншини, бездомні і наркомани, необхідна допомога. Ця допомога має і іншу мету:
держава прагне забезпечити активну присутність на ринку праці літніх людей і
людей, які тривалий час не мають роботи, виходячи як із соціальних, так і
економічних мотивів.
Нідерланди – єдина країна ЄЕС, де можна не
платити внески на соціальне страхування з релігійних міркувань. Однак ті
громадяни, які «ухиляються» від такого внеску, зобов’язані платити податок на
прибуток у розмірі, що дорівнює внеску на обов’язкове соціальне страхування,
тому при виникненні соціального ризику вони отримують пенсії та допомоги.
У Нідерландах дуже високий престиж професії
соціального працівника. Майже всі соціальні працівники бюро мають вищу освіту.
Примітно, що вони працюють одночасно з невеликою кількістю клієнтів, що
дозволяє зробити роботу адресною. Наскільки вистачає засобів і фахівців,
стільки клієнтів задіяно в роботі.
3. Соціальний захист
населення у скандинавських країнах (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія).
Провідну роль у соціальному захисті населення
відводить державі і надає базове забезпечення всім громадянам країни з
державного й місцевого бюджетів, сформованих за рахунок податків. На відміну
від ліберальної моделі, де кожен сам піклується про свій добробут і
забезпечення, ця модель соціальної політики заснована на концепції
«солідарності», у якій соціальний захист розглядається як справа всього
суспільства, а не окремо взятих індивідів. Саме тому її нерідко називають
солідарною. Ця модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи –
Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також у Нідерландах і Швейцарії.
Соціально-демократична модель ґрунтується на
таких принципах соціального захисту: всі люди мають однакову цінність,
незалежно від віку й продуктивності суспільство не може відмовитися від
«слабких» елементів і повинне створювати їм умови і надавати можливості для
задоволення своїх потреб; соціальні послуги й сервіс надаються на добровільних
началах. В разі браку добровільності, державою можуть вживатися примусові
методи; соціальний захист повинен бути безперервним, всебічним і охоплювати всі
сфери життя людини; соціальний захист повинен бути гнучким, доступним і здатним
вирівнювати соціальні умови для всіх груп населення. Такий підхід допомагає перебороти
розрив у соціальних можливостях як «слабких» груп, так і всього суспільства.
Зокрема, усі повинні мати рівну можливість для одержання освіти, кваліфікації й
оплачуваної роботи, тобто стати нормальними самозабезпечуваними
членами суспільства.
Економічна основа цієї моделі – ефективне виробництво,
повна зайнятість, сильні об’єднання роботодавців і профспілок, договірні
відносини між ними, які контролюються державою, високий рівень перерозподілу
суспільного продукту. Соціальна політика фінансується державою з бюджетних
коштів (через систему оподатковування). Держава забезпечує реалізацію
гарантованих прав і дій соціального захисту й відповідає за активне
функціонування різних недержавних соціальних служб. Це можливо при наявності
сильного й децентралізованого управління.
Скандинавська модель соціального захисту населення
(Швеція, Норвегія, Фінляндія) відрізняється від інших європейських держав більш
розвиненою системою соціального забезпечення. У конституціях Норвегії, Швеції,
а також Швейцарії фігурує не поняття «соціальна держава», а «держава
добробуту». Ця модель включає обов’язкову соціальну політику, регульований
державою рівень доходів, а також зрівняльний, загальний характер соціальних
пільг і допомоги. Не дивлячись на схожі риси, скандинавські країни дещо
відрізняються по характеру і організаційним формам реалізації соціальної
політики.
4. Соціальна робота у
Китаї та Японії.
Китайські економічні реформи останньої чверті XX в.
сприяли прискореному соціальному розвитку країни, створивши умови для зростання
доходів населення і ефективного функціонування системи соціальної допомоги
нужденним. За 80-90-ті рр. економічний потенціал Китаю виріс в 5 разів, доходи
міського населення в 3,1 рази, сільського – в 4,4 рази. Підвищення доходів
населення, зміни в світосприйнятті і економічному мисленні народу актуалізували
проблему формування системи соціального страхування ринкового типу. Все це
знайшло відображення в нині діючій китайської моделі соціального захисту. До
числа найважливіших її компонентів можна віднести:
·
пріоритетну роль
традиційно-родинного фактора в наданні соціальної підтримки;
·
особливу значення
державних і колективних форм допомоги нужденним;
·
посилення впливу
страхових механізмів соціальної захисту;
·
допоміжну роль
благодійної допомоги та платних послуг у соціальній роботі.
У традиційному Китаї сім’я завжди була основним
засобом взаємодопомоги, турботи про дітей, калік і старих. Шанування старших
було не лише традицією, а й важливою соціальною нормою.
Основну відповідальність за забезпечення людей
похилого віку китайців і сьогодні несе сім’я, в першу чергу дочка або невістка.
На початку 2000-х рр. не більше 1/4 осіб старше 60 років отримували пенсії.
Більше 2/3 осіб пенсійного віку, особливо в сільській місцевості, не мали
пенсійного забезпечення, залежачи від фінансової підтримки своїх дорослих
дітей. Також є певна допомога з боку держави та колективних органів
місцевого управління – сільських, районних, вуличних, квартальних комітетів. Що
стосується державної допомоги, то її надання передбачено новою структурою
соціального забезпечення, розробленої в 90-і рр. ХХ ст. Вона складається з
чотирьох основних рівнів:
1-й рівень – соціальна допомога бідним верствам
населення і їх сім’ям, дохід яких нижче офіційного прожиткового мінімуму;
2-й рівень – соціальне страхування, що включає
пенсійне страхування, страхування по безробіттю, страхування ризику, при
народженні дитини, хвороби, інвалідності, втрати працездатності, смерті;
3-й рівень – соціальний добробут, спрямоване на
часткове або повне покриття витрат китайських громадян на освіту, поліпшення
житлових умов;
4-й рівень – соціальна турбота; яка надається виключно
військовослужбовцям та їх утриманцям, особливій групі громадян, які
користуються повагою суспільства. Така турбота передбачає систему певних
знижок, видачу пайків і належне пристрій військовослужбовців після їх
демобілізації. Названі рівні соцзабезпечення, за винятком другого,
безпосередньо пов’язані з державною участю в сфері соціальної допомоги та
підтримки.
Японія пізніше за західні країни вступила на
демократичний шлях розвитку, і, відповідно, система соціального захисту
населення в даній країні довгий час була не на належному рівні. Люди
розраховували в більшості випадків на грошову допомогу родичів, сусідів,
приватних підприємств, а не фінансову підтримку держави, адже законів у
соціальній сфері практично не було.
Демократичні реформи, які почали здійснюватися в
Японії, були спрямовані на посилення соціального забезпечення населення, розроблені
його принципи і юридична база. Концепція соціального забезпечення гарантувала
мінімальний рівень і стабільне життя для всіх членів суспільства. Таке життя
досягається сумісними діями держави і приватного підприємництва при координації
міністерства охорони здоров’я і соціального забезпечення, як представників
уряду.
У 80-х рр. ХХ ст. стійкий економічний стан Японії
забезпечив початок реформування всієї системи соціального забезпечення країни.
Необхідність таких змін була необхідна через низку демографічних причин:
старінням населення, і виходом жінок на ринок праці. Пов’язаний такий процес із
різким збільшенням тривалості життя і великим зниженням народжуваності
дітей.
У Японії в 90-х рр. ХХ ст. уряд прийняв стратегію
покращення медичного забезпечення і підвищення добробуту осіб похилого віку,
так званий «золотий план», який був розрахований на 10 років. Дана стратегія
направлена на створення системи обслуговування громадян цього віку як вдома,
так і будівництво будинків-пансіонатів з повним комплексом соціальних
послуг.
Можна виділити основні форми соціальної роботи в
Японії, а саме:
·
обслуговування
(традиційна форма допомоги однієї людини іншій, яка передбачає особисту
підтримку – допомога під час покупок, дружні відвідування тощо);
·
боротьба за зміни
й захист громадянських прав (спрямовані на зміну функціонування установ,
захист, розширення прав громадян);
·
суспільно корисна
робота соціальних працівників, пов’язана з функціонуванням державних установ
(поширення інформації, оцінювання державних програм та їх виконання);
·
самодопомога
(поліпшення стану кварталу або мікрорайону й участь у групах самодопомоги);
·
збір фінансових
засобів та пожертвувань.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1. Волинець Л. Британська модель соціальної допомоги
дітям / Л. Волинець // Соціальна політика і соціальна робота. – 2000. – №
1(13).
2.
Вступ
до соціальної роботи : навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів / Т. В. Семигіна [та ін.]. – К. : Акадевидав, 2005. – 304 с.
3.
Горілий
А. Історія соціальної роботи: навчальний посібник / А. Горілий – Тернопіль :
Видавництво Астон, 2004. – 174 с.
4.
Ковчина І.М. Сучасні технології соціальної роботи за рубежем
[Текст] : навч.- метод. посібник / І. М. Ковчина ; заг. ред. А. Й. Капська ; Ліга соціальних працівників м. Києва, Соціальна
служба для молоді м. Києва. – К. : [б.в.], 2001. – 95
с.
5.
Кубіцький С. Історія соціальної роботи в зарубіжних країнах /
С. Кубіцький. – К.: ДАКККіМ,
2009. – 298 с.
6. Лукьянова Г.И. Система социальной защиты во Франции
(пути реформирования) /
Г.И. Лукьянова // Современная
Европа. – 2007. – № 4.
7.
Поліщук
В. А. Історія соціальної педагогіки та соціальної роботи : курс лекцій / В. А.
Поліщук, О. І. Янкович. – Тернопіль : ТДПУ, 2009. –
256 с.
8.
Социальная
работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и
др.] – Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
9.
Фурман А.В., Підгурська М.В. Історія соціальної роботи: [навчальний
посібник] / А. В. Фурман, М.В.Підгурська. –
Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 174 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. – Владивосток : Издательство
Дальневосточного университета,
2004. – 110 с.
2. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – 178 с.
3. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
4. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] – Ростов н/Д : Феникс,
2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ
ПИТАННЯ
1. У чому суть континентальної та англосаксонської
моделей соціального захисту?
2. Коли відбулося становлення соціальної роботи в
Німеччині?
3. Охарактеризуйте основні напрямки діяльності соціальних
працівників у Німеччині.
4. У чому особливості скандинавської моделі соціального
захисту?
5. У яких напрямках здійснюється соціальна робота в Китаїю?
6. Що означає здоровий спосіб життя по-японськи?
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ, РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Організація юнацьких служб у Великобританії.
2. Особливості роботи з дітьми із неблагополучних сімей у
Великобританії.
3. Специфіка діяльності соціальних служб у Німеччині.
4. Особливості соціальної політики в КНР.
5. Традиційність національного виховання в Японії.