1.
Перші кроки у формуванні системи соціального
забезпечення у колишньому СРСР.
2.
Соціальна політика стосовно селянства.
3.
Характеристика системи соціального забезпечення у
50-90-х рр. ХХ ст.
Основні поняття і категорії: інтернат,
трудова комуна, безпритульність, безробіття, пенсія, пільга,
малозабезпеченість, волонтерство.
1. Перші кроки у
формуванні системи соціального забезпечення у колишньому СРСР.
Після Жовтневого перевороту у новій державі, створеній
російськими більшовиками, досить швидко відбулось ототожнення суспільства і
держави, що практично позбавило країну громадянського суспільства. Внаслідок
цього у системі допомоги і захисту починає домінувати держава. Громадські
організації існували лише номінально, не мари реального впливу на надання
допомоги. Такий підхід призвів до того, що суспільна опіка на практиці звелася
лише до соціального забезпечення. Відбулося різне звуження парадигми допомоги, оскільки
багато видів допомоги, які виникли у попередні періоди, були знівельовані чи
втрачені.
Більшовицька партія проголосила відмову від благодійності,
вважаючи її застарілою, і проголосила про перехід до комуністичного
забезпечення, де кожен нужденний (інвалід, непрацездатний) може бути впевнений
у державній допомозі. Таким чином, держава стала основним і практично єдиним суб’єктом
допомоги, оскільки церква була усунута від надання соціальної допомоги, як це
було до перевороту.
Результатом нової соціальної політики більшовицької
влади стало створення нових структур: спочатку Міністерства, а згодом Народного
комісаріату державної опіки (НКДО). 19 листопада 1917 р. скасовано благодійні
установи і товариства допомоги інвалідам, а до кінця січня 1918 р. було знищено
всю попередню систему опіки. З
Замість скасованих відомств у НКДО були утворені
відділи, які мали вирішувати питання соціальної допомоги певним категоріям потребуючих:
відділ із охорони материнства та дитинства, відділ опіки неповнолітніх та ін.
Рішенням НКДО відділи соціальної підтримки утворюються і в інших державних
установах та організаціях.
Цілеспрямована державна підтримка нужденних як засіб
проведення державної соціальної політики починає здійснюватися з квітня 1918
р., коли утворюється Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ). Цей орган окреслив
нову стратегію соціальної допомоги, виходячи із завдань побудови
соціалістичного суспільства за більшовицьким зразком. Так, згідно з положенням про соціальне забезпечення
трудящих, право на отримання допомоги з боку держави мали лише особи, джерелами
існування яких є власна праця, без експлуатації чужої. Нове законодавство
встановлювало основні види соціального забезпечення, на які могло розраховувати
трудове населення: медична допомога, видача допомоги і пенсій (у зв’язку зі
старістю, втратою працездатності, вагітністю, народженням дітей).
Одним із важливих напрямків діяльності державних
органів соціального забезпечення у 20-ті рр.. ХХ ст. була боротьба із дитячою безпритульністю, масштаби якої
надзвичайно зросли в части громадянської війни та після неї. Проблема безпритульних дітей вирішувалась через
відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній.
Поступово формується і адміністративна система
радянського соціального забезпечення. Значну роль у цьому відіграв І з’їзд
комісарів соціального забезпечення (червень 1918 р.). З’їзд визначив
організаційну структуру управління соціальним забезпеченням, його центральних,
губернських та повітових органів. Зроблено спробу розмежувати повноваження НКСЗ
з іншими комісаріатами.
У 30-ті рр. ХХ ст. основним завданням соціального забезпечення
були
проголошені:
·
робота із працевлаштування і навчання
інвалідів;
·
забезпечення сімей червоноармійців,
забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні,
непрацездатних;
·
організація кас взаємодопомоги у
колгоспах;
·
надання допомоги сліпим і глухим; сприяння
кооперативам інвалідів.
У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального
забезпечення, згідно з яким розширилося
коло завдань НКЗС. Воно охопило державне забезпечення інвалідів праці та інших
категорій; організацію матеріально-побутового, культурного,
лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; керівництво
діяльністю установ соціального забезпечення, роботою лікарсько-трудової
експертизи (ЛТЕК), підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення;
затвердження законів із соціального забезпечення. Під контролем НКЗС у цей
період перебувала Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та
взаємодопомоги кооперації інвалідів, Товариство сліпих, Товариство глухонімих.
2. Соціальна політика
стосовно селянства.
З 1921 р. по селах почали утворюватися селянські
комітети громадської взаємодопомоги, на які покладалися функції
самозабезпечення і патронажу нужденних. Головними формами їх діяльності:
надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (грошова допомога,
позички, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка,
запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат-читалень, будинків для
інвалідів); правова допомога (захист інтересів малозабезпечених при стягуванні
податків, наділенні лугами, лісом). Комітети також мали стежити за тим, щоб
землі червоноармійців, інвалідів, сиріт і бідноти були оброблені.
На відміну від попередніх форм селянської допомоги і
взаємодопомоги, тепер вони стають обов’язковою повинністю. Іншими словами, держава
допомагала певним групам селян за рахунок коштів інших груп, сама нічого не
вкладаючи, хоч податки на селян були на той час головним джерелом наповнення державного
бюджету. Традиційні селянські «помочі» набували класової спрямованості та
організованого характеру. Справа організації селянських комітетів
взаємодопомоги набула всесоюзного масштабу. До труднощів комітетів можна
віднести відсутність необхідних коштів, слабкий зв’язок із масами.
Проте навіть ці незначні за масштабами
допомоги заходи були спрямовані не на усе селянство, а тільки на ту його
частину, яка виявляла лояльність до радянської влади. Переважна більшість
середнього і заможного селянства, яка противилася примусовій колективізації,
бува звинувачена у куркульстві, підриві основ радянської влади і піддана
репресіям. Недалекоглядність і жорстокість політики радянської влади щодо
селянства призвела до масових голодоморів 1921-1922 рр., 1932-1933 рр. та
1946-1947 рр.
3.
Система соціального забезпечення в 1950-1991 рр.
У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство
соціального забезпечення, а з кін. 50-х рр. починається новий етап розвитку
соціального забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон
про державні пенсії, за яким не тільки розширюється коло осіб, яким надається
пенсія, а й у самостійну галузь виділено законодавство про соціальне
забезпечення. Ним покладено початок загальному державному пенсійному
забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про пенсії
та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені цього).
Розмір пенсій по старості для більшості колгоспників був дуже далекий навіть від
прожиткового мінімуму.
У 1961 р. змінилося положення про Міністерство
соціального забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширилися у
порівнянні з положенням 1937 р. На Міністерство покладено виконання таких
функцій: виплата пенсій; організація лікарсько-трудової експертизи;
працевлаштування і фахове навчання інвалідів; матеріально-побутове
обслуговування пенсіонерів, багатодітних і самотніх матерів; надання
протезно-ортопедичної допомоги.
Найважливішою сферою діяльності соціального
обслуговування населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося
утрьох основних напрямках:державне соціальне забезпечення, державне соціальне
страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування державного
соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного, республіканських та
місцевих бюджетів (воно поширювалося на військовослужбовців, учнів та інші
категорії громадян). Фінансування державного соціального страхування
забезпечувалося за рахунок страхових внесків підприємств, організацій і дотацій
держави (воно поширювалося на робітників і службовців). Соціальне забезпечення
колгоспного селянства здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з
Державного бюджету.
Хоча безкоштовне медичне обслуговування поширювалося на
усіх громадян СРСР, воно було далеко не однакової якості для усіх громадян. На
рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отримувала безкоштовно лише
партійна верхівка та члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня
послуги отримували безкоштовно партійні та державні чиновники (зі своїми
родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів. Крім
цього, щороку вони отримували спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а
також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР.
Рядові ж громадяни безкоштовно отримували ліжкомісце в лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне
харчування, недорогі ліки і ординарне лікування. Ліки кращої якості, як
правило, імпортні, були недоступні для пересічної людини.
Вартість путівок на санаторне лікування майже цілком
оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кожний і далеко не завжди.
Особливо низькою була якість медичних послуг для сільського населення
(найнижчий розряд).
У 1970-х роках декларувалися такі основні засади
соціального забезпечення в СРСР: загальність соціального забезпечення;
різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами
соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів. Головним
напрямком діяльності Міністерства соціального забезпечення на початку 80-х
років стає соціальне забезпечення непрацевлаштованого
населення.
Як показав історичний досвід, більшовицька модель
політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася
нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років тільки за
рахунок примусу, насильства, винищення десятків мільйонів людей, вона
врешті-решт розвалилася. Утопічність ідеології, архаїчність політичної системи
не дали змоги побудувати ефективну економіку. А неефективна економіка
неспроможна забезпечити високий рівень соціального захисту і соціальної
допомоги усім, хто їх потребує. Саме тому капіталістичні країни Західної Європи
та Північної Америки (США, Канада) набагато випередили СРСР за рівнем
технологічного та економічного розвитку, а також за рівнем життя і соціального
захисту населення.
Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги
і підтримки соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у
багатьох випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам,
сиротам) залишався суто символічним. Такі категорії населення, як «вороги
народу», колишні члени ОУН та УПА, дисиденти взагалі були позбавлені допомоги.
І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не виникало, значна частина
населення злидарювала, постійно перебуваючи у напівголодному стані, не отримуючи
належної медичної допомоги, не маючи можливості здобути належну освіту.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту:
становлення і розвиток в Україні / Н.Б. Болотіна. –
К.: Знання, 2005. – 381 с.
2. Вступ до соціальної роботи : навчальний
посібник для студентів вищих навчальних закладів / Т. В. Семигіна
[та ін.]. – К. : Акадевидав,
2005. – 304 с.
3. Горілий А. Історія соціальної роботи:
навчальний посібник / А. Горілий –
Тернопіль : Видавництво Астон, 2004. – 174 с.
4. Основи соціальної роботи / Н. Б.
Бондаренко [та ін.]. – К. : Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2004. –
178 с.
5. Поліщук В. А. Історія соціальної
педагогіки та соціальної роботи : курс лекцій / В. А. Поліщук, О. І. Янкович. – Тернопіль : ТДПУ, 2009. – 256 с.
6. Соціальна робота в Україні : навч. посібник / І. Д. Звєрєва [та ін.].– К. : Центр навчальної літератури, 2004.
– 256 с.
7. Фурман А.В., Підгурська М.В.
Історія соціальної роботи: [навчальний посібник] / А. В. Фурман, М.В.Підгурська. – Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 174 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. –
Владивосток : Издательство Дальневосточного
университета, 2004. –
110 с.
2. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2004. – 178 с.
3. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
4. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] –
Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Назвіть причини дитячої безпритульності у 20-х – 30-х
рр. ХХ ст. у СРСР.
2. Які заходи були вжиті у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. у СРСР
для подолання дитячої безпритульності? Дайте власну оцінку цих заходів.
3. Якою була політика стосовно селянства у 20-х – 30-х
рр. ХХ ст. у СРСР? Чи була вона однією з причин голодоморів у цей період?
Відповідь поясніть.
4. Які основні проблеми визначалися у сфері державного
забезпечення в роки Великої Вітчизняної війни?
5. Як була організована допомога дітям-сиротам та інвалідам під час Великої Вітчизняної війни і
перші післявоєнні роки?
6. Які форми «всенародної допомоги фронту» Ви можете
назвати?
7. Охарактеризуйте основні напрями соціального захисту
населення в перші післявоєнні роки.
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ, РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Становлення й розвиток системи соціального
забезпечення населення у 1920-1930-ті роки: надбання і прорахунки.
2. Ліквідація дитячої безпритульності у 1920-1930-ті
роки.
3. Соціальна політика стосовно селянства у 1920-1930-ті
роки.
4. Розвиток системи соціального забезпечення населення у
1940-ві – у кінці 1980-х років.
5. Соціальна політика радянської влади стосовно сім’ї та
дітей у 1920-1930-ті роки.
6. Соціальна політика радянської влади стосовно вразливих
верств населення (безробітні, інваліди, безпритульні) у 1920-1930-ті роки.
7. Становлення та розвиток системи пенсійного
забезпечення в СРСР.
8. Соціальна допомога населенню під час Великої
Вітчизняної війни.
9. Соціальне забезпечення у 1945 – наприкінці 1980-х
років.