1.
Формування державної системи захисту в Україні та
Росії (кін. XVI – XVII ст.).
2.
Вплив російських реформ 60-70-х рр. XIX ст. на
розвиток державної і суспільної опіки.
3.
Особливості
сільської, волосної, міської, церковно-парафіяльної
та приватної опіки.
4.
Особливості соціальної опіки в Україні кін. ХІХ ст.
Основні поняття і категорії: земства,
земська опіка, парафіяльна опіка, благодійне товариство, опіка, християнство,
благодійність, соціальний захист, соціальна підтримка.
1. Формування державної
системи захисту в Україні та
Росії (кін. XVI – XVII ст.).
Концептуальна
схема (парадигма) допомоги та взаємодопомоги в Московії у цей період суттєво
змінюється. Для неї характерні три
основні форми соціальної допомоги:
·
монастирська система допомоги,
·
державна система захисту,
·
перші світські прояви доброчинності (благодійності).
Ще з другої половини XIV ст. відбувається
об’єднання земель навколо монастирів, які перетворювалися на самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини
замінили ктиторські монастирі (з грецької ктитор – засновник, покровитель. Ктиторські
монастирі засновувалися князями та єпископами). Вони розвивалися понад 200
років і заклали основи «пансіонної»
системи підтримки, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок,
отримував у монастирі довічне утримання (пансіон).
Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволяло
вдовам доживати віку в монастирях із гарантованим забезпеченням. Багато
заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спеціально будували
монастирі, щоб провести у них решту життя. Постриг у черниці став поширеним явищем серед жінок
усіх суспільних станів.
Проте більш
активно йшов процес розвитку монастирів-вотчин. Це пояснюється тим, що ктиторські монастирі знаходилися, як правило, у містах, а
монастирі-вотчини – за межами міст. Монастирі-вотчини активно скуповували землі
і ставали великими землевласниками,
доходило навіть до скуповування сіл і міст. Тим самим монастирі, будучи
суб’єктами допомоги та підтримки, набували економічної потужності і соціальної
ваги, тих рис, якими раніше володіли князі.
Селяни
приєднувалися до монастирських маєтків, бо тут вони мали значно кращі умови
життєдіяльності – звільнялися від податків, від юрисдикції місцевої влади, від
княжих чиновників. Крім цього, на старості їм забезпечували притулок у
монастирі зі статусом ченця, або «більця» (особа, не
посвячена у ченці, але яка проживає у межах монастиря, під його захистом). Це
було своєрідним страховим полісом, але
для його отримання треба було зробити певний внесок у монастирську скарбницю.
Зрозуміло, що
масовий наплив робочої сили робив монастирі багатими і сильними. Але їх
багатство збільшували і приватні
вклади у вигляді предметів культу, майна, земельних угідь. Вклади
жертвувалися на різних умовах: поминання
вкладників після смерті, годування від їхнього імені жебраків тощо. Існували й особливі земельні вклади, що
дозволяли вкладнику отримати статус «більця».
Поступово монастирі-вотчини вводили обов’язковий
внесок (дар) при вступі до монастиря у вигляді натуральних продуктів,
власності, грошових внесків. З часом розмір цих внесків щораз зростав.
Крім релігійної й просвітницької діяльності, при монастирях
розвивалися ремесла, садівництво, городництво, надавався притулок і допомога
старим людям, сиротам, потерпілим від лиха. Що стосується церкви, то вона
поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і
шпиталь. У храмові дні біля церков влаштовувались громадські обіди,
обдаровування калік, сиріт тощо.
Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на
себе громада, яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за
убогих, жебраків, волоцюг. Керівники громади мусили організувати притулок для
убогих. З цією метою використовувались або вільні хати або спеціальні будинки.
Нужденним односельцям допомагали харчами, а тим, хто постраждав внаслідок лиха,
надавали одяг, харчі, насіння та будівельні матеріали.
Таким чином, нове законодавство було тісно пов’язане з
проблемами бідності, соціальної патології, державного захисту нужденних.
Наприклад, як охоронна грамота потерпілим від пожежі 1560 р. з’являється указ
про відстрочення виплати ними боргів на 5 років. На помісному соборі
православної церкви (Стоглавий собор, 1551 р.) було наголошено на поширенні злидарювання при практично повній відсутності відповідних
заходів опіки зі сторони церкви і держави. На цьому ж соборі було піднято
питання стосовно опіки над полоненими. Проте рішення про їх викуп починає
реалізовуватися повною мірою лише тоді, коли з’являється Полоняничний
приказ (подоба міністерства) 1668 р. Прикази стають провідною формою допомоги і
захисту, а також контролю за церковним життям.
У цілому, зосередження справ опіки в державних
закладах почалося у Московії на поч. XVII ст.
Перші заходи (запровадження Аптекарського приказу, Приказу побудови богаділень)
все ще пов’язувалися із благодійною діяльністю царя та його оточення, а не
рішенням про перехід до системної суспільної опіки.
У зв’язку з тим, що проблеми жебрацтва монастирі-вотчини
(які тепер переважали) не розв’язували, державна влада офіційно легалізувала
інститут жебрацтва (воно перетворюється у певний спосіб життєдіяльності). Для порівняння,
у Західній Європі в цей час з’явилася низка законів, що забороняли жебрацтво.
Легалізація і захист професійного жебрацтва були пов’язані
не лише з відсутністю відповідної опіки, а й із тим, що в суспільстві під
впливом християнського вчення склалися такі стереотипи поведінки, згідно з
якими подаяння є один із способів у повсякденному житті долучитися до таїнств
церкви. Завдяки такому погляду на жебрацтво навколо церков і монастирів утворювалися
згодом цілі поселення, де жили люди, головним джерелом існування яких
стала милостиня.
Система державного контролю і підтримки здійснюється у
різних напрямках, у тому числі і шляхом регулювання цін на хліб у період
масового голоду. Передбачалися каральні заходи стосовно осіб, що укривали хліб
або підвищували ціни проти установлених.
У 1603 р. виходить указ, що дозволяє «відпускати
на волю» під час голоду «робітні сім’ї» (кріпаків) на прокорм без оформлення
відпуску назавжди. Соборний звід законів 1649 р. закріплює його і вносить
доповнення – дозволялося оформляти грошовий борг у рахунок майбутнього
відпрацювання, дозволена відстрочка збіднілим від одного до трьох років,
причому, на відміну від «Руської Правди», коло осіб тут соціально не
обмежується. Власне кажучи, з’являється кредитна система, яка давала змогу в
період масового голоду фізично та економічно виживати тим, хто працює.
Характерним є Указ 1662 р., у якому ньому йдеться
про годування службовців і убогих людей у неврожайні роки. В Указі
передбачено такі превентивні заходи щодо недопущення голоду: а)
митрополитам і владі забезпечити продаж хліба зі своїх запасів; б) місцевим
властям продавати з житниці хліб за твердою ціною, а не за спекулятивною; в)
кому немає чим платити, роздавати хліб у борг під зобов’язання. В Указі 1663 р.
наказувалося боярам обов’язково годувати холопів (селян, слуг). У разі
невиконання Указу передбачалося цим холопам надавати волю.
Система «санітарно-поліцейських» заходів проти
поширення епідемій також підкріплювалася відповідними указами та законами.
При цьому організовується система контролю, яка включала штатних службовців, призначенням
яких було сповіщення населення про падіж худоби в усіх адміністративних
одиницях, щоб м’ясо здохлих тварин не потрапляло на ринок і щоб закопували їх у
спеціально відведених місцях, віддалених від поселень.
Відбувається зміна і у підходах до допомоги вдовам і
дітям. Скарбниця (казна) бере на себе опікування тими вдовами і дітьми, чиї
чоловіки чи батьки загинули на державній службі. Це «пенсійне» право виражалося
у формі роздавання «земель на прожиток».
У цей період починають здійснюватися світські
підходи до підтримки та допомоги нужденним. Вони виражалися у допомозі
голодуючим, а також у заснуванні лікарень для бідних. Такого роду діяльністю
займалися і колишні державні діячі, і духовні особи.
Якщо для державних службовців медична допомога була
нагородою за вірність, мужність тощо, то в новій традиції, що зароджувалася,
вона виступає як доброчинна акція, як ідея християнського служіння ближньому.
Тенденції благодійності проявляються також і в організації благодійних
товариств та установ. Перших до початку XVIII ст. в Росії було 4, у
Прибалтійському краї – 3, у Привіслинському краї – 1;
благодійних установ – відповідно 13, 8, 41. Більшість установ призначалася для
старезних, убогих, невиліковно хворих, а дитячих було лише 3.
2. Вплив російських
реформ 60-70-х рр. XIX ст. на розвиток державної і суспільної опіки.
Після офіційного скасування кріпацтва (1861 р.) в
Росії відбувається реорганізація
адміністративної системи і державного управління. У зв’язку з цим змінюється й
управління соціальним захистом населення. Функції нагляду за суспільною опікою
залишаються за Міністерством внутрішніх справ, хоч у більшості губерній його
здійснювали земські та міські установи, що стали
правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях.
Земства (земські
установи) – це виборні органи місцевого самоуправління (земські зібрання,
земські управи) в Росії. Введені земською реформою 1864 р., земства до 1914 р. були
впроваджені у 43 губерніях із 78.
На кінець XIX ст. державна
фінансова підтримка закладів опіки вперше набуває систематичного і регулярного характеру. Виявляються нові категорії непрацездатних осіб
суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, особи, що
потребують загального і амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі,
божевільні, безробітні, сім’ї солдатів, призваних на дійсну службу.
Згідно з
Лікарським статутом (1857 р.), суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб,
покусаних скаженими тваринами, алкоголіків. Але коло клієнтів суспільної
допомоги залежно від місцевих умов могло звужуватися або розширюватися, бо єдиної думки з цього приводу в
суспільстві не було. У пореформений період у губерніях склалася подвійна система управління суспільною
опікою: через прикази суспільної опіки (стара форма) і через земські установи
(нова форма).
Певної системи у
роботі не існувало, але можна зазначити принаймні певні тенденції на прикладі
опіки незаконнонароджених дітей та підкидьків. У багатьох губерніях патронаж
таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі і священики разом з поліцією.
Форми опіки могли бути різні.
Для вирішення проблеми бездоглядності дітей, що мали батьків, які через виробничі чи
інші обставини змушені залишати їх вдома самих, з’явилися форми опіки, як
«безкоштовні колискові», «денні сховища», ясла. Для дітей шкільного віку
відкривалися ремісничі класи, для дітей-правопорушників – хліборобські колонії
та ремісничо-виправні притулки.
Земства
започаткували й важливу роботу з профілактики зубожіння. З цією метою було створено
позичково-благодійницькі фонди та емеритальні (пенсійні) каси. Кошти позичкових
фондів використовувалися для підтримки переселенців, на ремонт і будівництво
квартир, будинків, на оплату податків тим, хто мав велику заборгованість з них.
Емеритальні каси виплачували пенсії земським службовцям (що було особливо
важливо для сільських вчителів), а в разі смерті службовця – надавали
матеріальну допомогу його родині та дітям.
Крім цього,
земські установи видавали одноразову допомогу до
різних свят (Різдво, Великдень), вносили плату за навчання дітей у гімназіях.
До початку XX ст.
відносять і становлення
пенсійного забезпечення як одного з видів соціального страхування.
Потреба в ньому виникла внаслідок зміни економічної функції сім’ї під впливом
індустріалізації та урбанізації суспільства.
У 1917 р. в складі
Тимчасового уряду Росії було створено Міністерство державної опіки. Особлива нарада при Міністерстві
виділила такі основні напрямки поточної
роботи: тимчасове законодавство суспільної опіки; спеціальний податок на опіку;
місцеві органи самоврядування; організація особливого відомства, яке б взяло на
себе функції ліквідованих відомств імператриці Марії Федорівни, Олександри
Федорівни та інших.
Особлива нарада
визначила об’єкти
обов’язкової опіки в Росії. До них належали особи, що знаходяться у
стані крайньої нужди і неспроможні власними силами, за допомогою родичів або з
інших джерел підтримувати своє існування, а саме:
·
діти
різних категорій, що перебувають у безпомічному стані;
·
каліки
і старезні, непрацездатні;
·
хронічні
хворі.
Щоправда, новий
державний орган управління не виявив якихось принципово нових підходів у сфері
суспільної опіки, не встиг себе позитивно зарекомендувати за кілька місяців
свого існування до жовтневого (1917 р.) перевороту в Росії.
3. Особливості сільської,
волосної, міської, церковно-парафіяльної та
приватної опіки.
Російська імперія (включаючи
Україну) кін. XVIII
– ХІХ ст. була країною з переважанням сільського господарства, а тому сільська та волосна опіка відігравали у
суспільній опіці суттєву роль. Проте законодавство закріпило за ними по суті
архаїчні способи допомоги. Старі, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби
для існування власною працею, опікувалися родичами, а якщо їх не було, – селянською громадою. Сільському
начальству – старостам і волосним старшинам – згідно зі Статутом суспільної
опіки належало здійснювати нагляд над закладами суспільної опіки, а також за
тим, щоб члени сільських громад не займалися жебрацтвом через свою ледачість.
У практиці селянської опіки переважали наступні
види суспільної допомоги. Найпоширеніший – почергове годування нужденних по
хатах. Сільські сходи (збори) приймали рішення про надання неімущим допомоги у
вигляді роздачі хліба із сільських складів. Існувала і грошова допомога. Вона
була порівняно невеликою, 2-5 карбованців на місяць. Доволі поширеною
залишалася і така архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня. Спеціальних
закладів соціальної допомоги у сільській місцевості було небагато через недостатність
коштів на їх утримання. До того ж старні та убогі часто
надавали перевагу жебрацтву над життям у закритих закладах.
Дещо краще була
організована справа опікування дітьми:
створювалися ясла-притулки, де діти могли перебувати, поки батьки працювали. Таким
закладам надавалася допомога і окремими благодійниками, і громадою у вигляді
харчів, дров, транспортних послуг, інколи виділялися певні грошові суми.
Міська
система допомоги набула у
пореформений період нових рис. Звільнене від кріпацтва селянство, не отримавши
достатніх для існування земельних наділів, йде пошуках роботи до міст. Це
стимулює розвиток і зростання міст (в першу чергу промислових центрів) і
чисельності міського населення. Міські фінанси як
головне джерело фінансування суспільної опіки мали міцнішу основу, ніж земські,
але й вони не були
достатніми.
Напрямками надання
допомоги нужденним у містах були:
·
правова
та медична допомога;
·
відкриття
санаторіїв;
·
відкриття
бюро пошуків роботи;
·
трудова
допомога (організація робіт, артілей, майстерень, забезпечення необхідним
інструментом);
·
сприяння
фаховому навчанню;
·
відкриття
бібліотек, проведення читань;
·
відкриття
опікунських крамниць і товариств;
·
турботи
про звільнення нужденних від різних грошових платежів і витрат (за навчання, за
лікування у лікарнях тощо);
·
сприяння
і допомога всіляким організаціям, задіяним у цій же царині;
·
збирання
та аналіз статистичних даних і спеціальні дослідження з метою поліпшення
організації боротьби з бідністю;
·
спостереження,
вивчення і піклування про поліпшення санітарних умов.
Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна
допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе
допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за
утримання в богадільнях, плату за житло, надання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті
послуг лікарів і безкоштовному наданні ліків хворим. Доволі значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам, які частково фінансувалися з
парафіяльних доходів, але більша частина коштів надходила від Синоду.
На початок XX ст.
в Росії було створено гнучку і
диференційовану систему державно-суспільної опіки, яка постійно
удосконалювалася. Наприкінці XIX ст. вона включала близько 15 тисяч благодійних установи, товариств і
закладів.
4. Особливості
соціальної опіки в Україні кін. ХІХ ст.
Стрімкий розвиток промисловості в
Наддніпрянській Україні у 60-80-х рр.. XIX ст. спричинив прискорене формування української буржуазії. До
неї долучалися збагатілі селяни і міщани. Серед них – родини Яхненків,
Симиренків, Терещенків, Харитоненків, Рутченків, Євген Чекаленко та ін. показово, що ця частина буржуазії була не стояла осторонь національних і соціальних
проблем українського суспільства, активно реагувала на проблеми і потреби
благодійністю.
Особливу вагу в царині соціальної допомоги
нужденним мала діяльність родин Терещенків, Т.
Ханенка, Т. Гладинюка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Л. Бродського. У 1878 р. у Києві було
засновано громаду сестер
милосердя Товариства Червоного
Хреста, названу згодом Маріїнською (на честь
імператриці Марії Федорівни), яка стала однією з авторитетних лікувальних
організацій міста. Вона існувала на кошти благодійних пожертв приватних осіб,
відкриваючи безкоштовні лікарні для неімущих хворих.
Серед селянства рух за самодопомогу вилився у створення кооперативів. Спочатку кооперативні
крамниці, склади та кредитові спілки фінансувало товариство «Просвіта». Згодом
організацію спеціалізованих кооперативів очолив Василь Нагірний, який протягом
10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів. Створений ним 1883 р.
споживчий кооператив «Народна торгівля» займався продажем продуктів без посередників
і передаючи заощаджені гроші селянам. Найчисельнішими серед кооперативів були кредитові спілки, які надавали позики
своїм членам під відносно невеликий відсоток (10%), таким чином, витісняючи
лихварів. Важливим явищем у справі соціальної допомоги стала страхова компанія
«Дністер», що з’явилася 1895 у Львові.
Якщо до XIX ст. функції соціальних служб
виконували релігійні установи, благодійні організації під патронатом
високопоставлених осіб, то наприкінці ХІХ ст. безпосередню участь у вирішенні
соціальних потреб почали брати політичні партії (Революційна українська партія, Всеукраїнська
загальна організація та масові громадські організації. При цьому вони, як правило, не
декларували відверто своїх політичних завдань (здобуття національних прав,
політичної свободи, соціальної справедливості), а займалися поліпшенням життя
населення. На рубежі століть досить відомим у Києві було Товариство захисту
жінок, яке об’єднувало інтелігенток різних національностей та розгорнуло широку
діяльність щодо самодопомоги для жінок міста. Воно надавало допомогу бідним
жінкам, перш за все молодим, із метою захисту від проституції. За його сприяння
було відкрито гуртожиток для робітниць, дешеву їдальню, бюро праці та бюро
безкоштовної правової служби.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1.
Болотіна
Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні / Н.Б. Болотіна. – К.: Знання, 2005. – 381 с.
2.
Вступ
до соціальної роботи : навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів / Т. В. Семигіна [та ін.]. – К. : Акадевидав,
2005. – 304 с.
3.
Горілий
А. Історія соціальної роботи: навчальний посібник / А. Горілий – Тернопіль : Видавництво Астон,
2004. – 174 с.
4.
Основи
соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.]. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,
2004. – 178 с.
5.
Поліщук
В. А. Історія соціальної педагогіки та соціальної роботи : курс лекцій / В. А.
Поліщук, О. І. Янкович. – Тернопіль : ТДПУ, 2009. –
256 с.
6.
Соціальна
робота в Україні : навч. посібник / І. Д. Звєрєва [та
ін.].– К. : Центр навчальної літератури,
2004. – 256 с.
7.
Фурман А.В., Підгурська М.В. Історія соціальної роботи: [навчальний
посібник] / А. В. Фурман, М.В.Підгурська. –
Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 174 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. –
Владивосток : Издательство Дальневосточного
университета, 2004. –
110 с.
2. Лозовская Е. Г. История социальной работы в России: учебно-методическое пособие для студентов по специальности «Социальная работа» / Е. Г Лозовская., Е. С.
Новак, В. Г. Краснова. – Волгоград : Издательство ВолГУ, 2001. – 72 с.
3. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2004. – 178 с.
4. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
5. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] –
Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1.
Як відбувався розвиток
суспільної та приватної опіки у російській державі у XVII – XVIII ст.?
2.
Які реформи у систему
соціальної опіки запровадив Петро І?
3. У чому суть реформ 60-70-х рр.. ХІХ ст. та як вони
вплинули на розвиток державної і суспільної опіки?
4. У чому полягала діяльність земств як органів міського
самоврядування у напрямку допомоги населенню?
5. У чому була відмінність у діяльності органів
сільської, волосної, міської, церковно-парафіяльної
опіки?
6. Як здійснювалася приватна опіка в Україні та Росії у
ХІХ ст.?
7. Які благодійні товариства і заклади діяли у
пореформений час (1861)?
8. Які нові риси з’явилися у системі державної соціальної
політики в Україні і Росії у ХІХ ст.?
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ,
РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Меценат Г.Г. Маразлі
(створення нічних притулків, дешевих їдалень, богаділень).
2. Традиції українського благодійництва і меценатства.
3. Еволюція підходів щодо допомоги жебракам протягом
вітчизняної історії.
4. Діяльність земств та церковних парафій у напрямку
допомоги населенню.
5. Створення та діяльність благодійних товариств у ХІХ –
на початку ХХ ст.
6. Система допомоги населенню в Російській імперії у ХІХ
– на початку ХХ ст.
7. Найвідоміші меценати та благодійники ХІХ – початку ХХ
ст.
8. Меценатська та благодійницька діяльність родини Терещенків.
9. Меценатська та благодійницька діяльність родини Симиренків.
10. Меценатська діяльність родини Галаганів.
11.
Меценатська
діяльність родини Бродських.
12.
Меценатська
діяльність родини Тарновських.