1.
Соціально-економічний стан населення України під
владою Литви та Польщі.
2.
Статути Великого князівства Литовського про допомогу і
захист нужденних.
3.
Розвиток ідей благодійності в період Козацької
республіки, зародження української державності.
Основні поняття і категорії: християнство,
благодійність, соціальний захист, соціальна підтримка, братства.
1.
Соціально-економічний стан населення України під владою Литви та Польщі.
Включення українських земель до складу Великого
князівства Литовського (ВКЛ) не внесло суттєвих змін у їх суспільно-політичний
устрій. Литовська князівська влада залишила фактично недоторканими права
місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та
політичні інститути українських земель – князівств. Значну частину Великого
князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як
правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру
управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, що з
XVI ст. в українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси
середньовічного права Великого князівства. З іншого боку, незважаючи на те, що
власне литовські землі становили приблизно лише 1/10 всієї держави, литовці не
асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, посилювали централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних завдань
Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога
литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами
у 1362 р. на Синіх Водах. Фактично татаро-монгольська
навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку
Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому
полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір
союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського
королівства.
Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому
князівстві Литовському стало залучення до військової служби у великій кількості
представників різних верств населення, із відповідним роздаванням їм землі на
умовах володіння. Таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося
не лише за рахунок феодалів, а й «нижчих» категорій – двірських слуг та
заможних селян.
Зростання чисельності дрібних феодалів
супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке
надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом обов’язків.
Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну,
землекористування впродовж певного часу, довічне землекористування. Останнє
стало перехідною формою до остаточного перетворення прекосного
землеволодіння на спадкову земельну власність.
Таке поєднання військової служби із землеволодінням
лягло в основу так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою
відрізнялося від західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і
інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського
була виконанням їхніх обов’язків перед державою, а не результатом договірних
зобов’язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням
існувала і форма давнього вотчинного володіння – привілейованого спадкового
землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були
надзвичайно складними.
У Литовську державу було перенесено давньоруську
ієрархічну структуру, що зумовило специфіку української феодальної ієрархії
ХV-ХVII ст. У серпні 1385 р. у м. Крево було
підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і
Польським королівством (Кревська унія).
На початку XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську
республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася
певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала
навіть право відмови у «послушенстві» королеві. На початку XVI ст.
законодавство у державі перейняв сейм, представництво в якому мала виключно
шляхта.
Галицькі бояри опинилося у менш привілейованому
становищі, ніж польська шляхта, проте по мірі того, як верхівка галицького
боярства окатоличувалася й ополячувалася, вона одержувала привілеї, які
надавали їй дедалі більше прав. Привілеєм від 1434 р. король Владислав III
запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали право
шляхетства; дрібне боярство поступово злилось із селянством. У 1435 р.
галицькій шляхті надали право самоврядування, і в Галичині набули чинності
шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Галичині
становище державної й привілейованої.
Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її
остаточне відокремлення від «поспільства» (селянства) на середину XVI ст. було
в основному завершене. Одночасно з консолідацією шляхти як стану відбувалося
законодавче закріплення її прав і вольностей. Литовський статут 1529 р.
підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх
деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась.
Із початком Литовського періоду в українських землях
поширилися чотири основні форми
(системи) допомоги та підтримки нужденних:
·
церковно-монастирська система;
·
світська (приватна) благодійність;
·
общинне опікування нужденними на селі;
·
державно-муніципальна система допомоги та
взаємодопомоги.
Основні напрямки діяльності держави і суспільства у
сфері допомоги були ті ж самі, що і в Західній Європі – профілактика бідності
та боротьба з проявами соціальної патології. Бідність могли викликати різні
причини: невміння вести господарство, погані кліматичні умови, війни, пожежі
тощо.
2. Статути Великого князівства Литовського про допомогу і
захист нужденних.
До законодавчих
актів Великого князівства Литовського, які мали вирішувати проблему бідності,
були статті «Уставу замків, держав і дворів» короля Сигізмунда Августа. У них
передбачалися пільги селянам у голодні роки та пільги потерпілим при пожежах. «Устави
на волоки» (1557 р.) передбачали звільняти від покарання тих селян, які не
сплатили податків через пожежу чи хворобу годувальника, а худобу не забирали за
рахунок податків. Загалом законодавство ВКЛ у справі соціальної допомоги
нужденним знаходилось на рівні загальноєвропейського. Основні напрямки цієї
допомоги були зафіксовані юридично у трьох Литовських
статутах 1529 р., 1566 р., 1588 р.
У статті 10
Розділу ХІ Статуту 1529 р. заборонявся продаж у рабство вільної людини в
голодні роки, коли жебракування набувало найбільшого поширення.
Стаття 11
Розділу ХІ надавала волю челяді, яку під час голоду господар не міг
прогодувати.
До
профілактичних заходів проти бідності населення слід віднести практику видачі
охоронних грамот («залізних листів») великого князя Литовського на термін до 3
років шляхтичам, купцям та іншим збіднілим людям, крім євреїв. Ідеї гуманізму,
що мали розповсюдження в Європі в епоху Середньовіччя, отримали ощирення і у
ВКЛ. Згідно зі Статутом 1588 р., (ст. 57, розділ ІV) бідному, убогому чи вдові
суд призначав безкоштовного адвоката (його послуги були на той час досить
дорогі).
Система
покарання до маргінальних прошарків населення також була набагато м’якшою, ніж
в інших країнах Європи. Так, заборонялось притягати до кримінальної
відповідальності дітей та підлітків; було введено заборону смертної кари для
вагітних жінок; більш сувора, ніж в Європі, відповідальність на злочин проти
жінок; встановлення юридичної відповідальності шляхтичів за вбивство
простолюдина; дітовбивство тощо. Гуманізм передбачав і відповідальність за
виконання норм поведінки в суспільстві. У Великому князівстві Литовському, як і
в Західній Європі, існував ряд законів, які забороняли професійне жебрацтво.
Литовські
статути передбачали захист прав сиріт та малолітніх дітей. В «Уставі замків,
держав і дворів» передбачалось навчання дітей селян ремеслам.
Велике
князівство Литовське було однією з небагатьох держав, де жінки мали значні
права. Статути передбачали компенсацію шляхтянці за нанесення їй ран або
словесної образи (безчестя); штраф за вбивство був удвічі більшим, ніж для
чоловіків того ж стану. За зґвалтування жінки чи дівчини, незалежно від стану,
насильник мав понести смертну кару.
Стаття 9
розділу ІІІ статуту 1529 р. надавала право жінці на володіння родовим спадком.
Але основне право жінок привілейованих станів – це право на придане та «вено» –
забезпечення чоловіком для своєї дружини грошової суми, вдвічі більшої за суму
приданого.
Законодавство
ВКЛ забезпечувало допомогу інвалідам. Глухі, німі та сліпі були юридично
правоздатні і були одним із основних об’єктів соціальної допомоги. Бідні
божевільні утримувались у закритих закладах.
Для лікування
хворих при православних церквах діяли лічниці, а
також первинну лікарську допомогу
надавали «бербери» (перукарі).
Законодавство
ВКЛ, місцеві органи міського та сільського самоврядування велике значення
приділяли питанням профілактики та боротьби з проявами соціальної патології, такими,
як пияцтво, проституція та інфатицид (боротьба з
незаконним виробництвом горілчаних виробів, заходи для боротьби з проституцією,
смертна кара для жінок, які убили власну чи чужу дитину).
Як бачимо, основні
напрямки розвитку приватної благодійності в литовсько-польську добу були
обумовлені соціально-економічними, ідеологічними, військовими та
соціокультурними вимогами суспільства. Правову основу системи
державно-муніципальної опіки в українських землях було закладено Литовськими
статутами 1566 р., 1588 р., 1629 р. та іншими нормативно-правовими актами. Ця
система була побудована на засадах гуманізму і покликана допомагати всім
нужденним.
Специфічним різновидом громад виявилися церковні
братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем
своїх членів і тогочасного українського суспільства: допомагали бідним, вдовам,
сиротам, хворим, будували церкви, друкарні, утримували школи та шпиталі,
викуповували бранців із татарсько-турецької неволі. Зародившись як
релігійно-національні організації православного міщанства, братства виконували
переважно просвітницькі й політичні функції (протидіяли полонізації та
окатоличенню українців, відстоювали соціальні, економічні, релігійно-культурні
інтереси православного населення).
Найстаріше – Львівське братство – було створено у 1439
р. Згодом братства з’явилися в Острозі, Галичі, Кам’янці-Подільському, Києві, Кременці, Немирові, Луцьку, Вінниці та багатьох інших
містах України. Спочатку це були замкнені осередки заможних міщан, а згодом
привернули на свій бік українські шляхту, духовенство та простий люд.
Братства приділяли значну увагу питанням соціальної
допомоги та підтримки населення. Кожне братство на власні кошти утримувало
«шпиталі», де жили бідні, старі, немічні братчики, закладали «шпиталі»
(притулки) і для міської бідноти. У передмістях Львова місцеве братство
відкрило чотири лікарні.
Київське братство мало свою школу і шпиталь для
вбогих, калік, старих. Із братських кас надавали допомогу зубожілим міщанам,
тим, хто не міг сплатити борги, позичали значні суми під заставу цінних речей,
утримували бідних, учнів. Братчики брали участь у похованні померлих,
оплачували службу Божу за їх душі. Крім членських внесків, до фондів братств
надходили кошти й у вигляді прибутків від господарсько-торгової діяльності,
добровільних пожертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, а також
пожертвування української знаті. Братства поширювали свою діяльність і на
школи, які відрізнялися від інших своєю демократичністю – тут мали можливість
навчатися діти батьків різних майнових станів, у т. ч. сироти. На братські
кошти утримувалися й опікувалися бідні діти.
3. Розвиток
ідей благодійності в період Козацької республіки, зародження української
державності.
Втрата українськими землями незалежності, послаблення
центральної влади руйнували створені у княжий період форми соціальної допомоги.
там, де послаблювався вплив влади та її можливості у забезпеченні допомоги, Але
вступали в дію механізми самоорганізації населення. До них належать відносять як
ті, що в тому чи іншому вигляді були поширені в історичному розвитку спільнот
(общинна допомога, допомога на рівні цехів, міське самоврядування в межах
Магдебурзького права), так і національно-самобутні форми (козацьке самоуправління
в межах козацької автономії, братства).
В основі ладу, що утворився на Наддніпрянщині після повстання
Б.Хмельницького у 1648 р., лежала соціальна рівність. Кожен здоровий чоловік
міг вступити до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й
свободами. За переписом 1654 р., половина населення території війська Запорізького
належала до козацького стану, половина – до міщанського (поспільства), але
чітких меж між верствами не було.
Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні
філантропічні заклади та соціальну опіку над нужденними. Створювалися
благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарнями, і
притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. Запорізькі
козаки завжди виявляли гостинність подорожуючих, це був звичай, якого суворо
дотримувалися. Будь-який бажаючий міг жити їсти, пити в курені.
Накопичення матеріальних статків у руках козацької
верхівки спонукало її до благодійництва. Не тільки гетьмани, а й полковники,
козацька старшина будували церкви, монастирі, школи. Великим покровителем
української церкви і меценатом був гетьман Іван Мазепа. За власні кошти він
побудував ряд церков і монастирів у Києві, Чернігові, Переяславі та в інших
містах і селах, поставив нову будівлю Києво-Могилянської академії, обдарував її
маєтностями, фундував школи, бурси, шпиталі, сприяв просвітництву й мистецтву.
У діяльності Запорізької Січі виразно простежуються
два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце в Україні в епоху
Відродження: особиста благодійність і громадська (державна) при збереженні та
заохоченні, філантропічної функції церкви.
Першим серед українських діячів, хто звернувся до
проблеми професійного жебрацтва, був український богослов,
перекладач, філолог Єпіфаній
Славинецький (поч. XVII ст. –1675). В дусі європейської традиції
Нового часу він злидарів не тільки як заступників перед Всевишнім, але і як
ледарів, що спекулюють на добрих почуттях християн. Для того, щоб не
поширювалось професійне жебрацтво, молодим і здоровим слід надавати роботу, а
для немічних і убогих організовувати спеціальні заклади за кошти духовенства.
Суспільство також має надавати організовану допомогу через братства милосердя.
Велика увага приділялася превентивним заходам проти
убогості. З цією метою створювали каси для тих, хто бідував, де під заставу без
відсотків можна було отримати гроші, а вдови і бідняки звільнялися від застави.
Таким чином, на межі XVII-XVIII ст. з’явилися перші проєкти заміни мирської опіки на цивілізовані форми
суспільної опіки. Піднята Є. Славинецьким проблема
боротьби з професійним жебрацтвом згодом стала актуальною для всієї Російської
імперії, куди ввійшла Лівобережна Україна.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту:
становлення і розвиток в Україні / Н.Б. Болотіна. –
К.: Знання, 2005. – 381 с.
2. Вступ до соціальної роботи : навчальний
посібник для студентів вищих навчальних закладів / Т. В. Семигіна
[та ін.]. – К. : Акадевидав,
2005. – 304 с.
3. Горілий А. Історія соціальної роботи:
навчальний посібник / А. Горілий – Тернопіль
: Видавництво Астон, 2004. – 174 с.
4. Основи соціальної роботи / Н. Б.
Бондаренко [та ін.]. – К. : Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2004. –
178 с.
5. Поліщук В. А. Історія соціальної
педагогіки та соціальної роботи : курс лекцій / В. А. Поліщук, О. І. Янкович. – Тернопіль : ТДПУ, 2009. – 256 с.
6. Соціальна робота в Україні : навч. посібник / І. Д. Звєрєва [та ін.].– К. : Центр навчальної літератури, 2004.
– 256 с.
7. Фурман А.В., Підгурська М.В.
Історія соціальної роботи: [навчальний посібник] / А. В. Фурман, М.В.Підгурська. – Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 174 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. –
Владивосток : Издательство Дальневосточного
университета, 2004. –
110 с.
2. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2004. – 178 с.
3. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
4. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] –
Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Як була організована діяльність братств щодо вирішення
життєвих проблем населення міст і сіл?
2. Яка була роль братств у підтримці сиріт та бідних?
3. Назвіть найбільш відомих благодійників
литовсько-польської доби.
4. Як змінилася допомога й підтримка у ХІV – першій
половині ХVІІ ст.?
5. Які основні нсновні напрямки
благодійної діяльності були поширені у цей період?
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ,
РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Значення громадської та меценатської діяльності
П.Могили для розвитку української культури.
2. Соціальна підтримка та захист в козацькій державі.
3. Меценатська діяльність гетьмана Б.Хмельницького.
4. Меценатство гетьмана І.Мазепи.
5. Захист населення згідно з конституцією П.Орлика.
6. Меценатська діяльність гетьмана К.Розумовського.