1.
Християнська церква – головний суб’єкт соціальної
допомоги в епоху Середньовіччя.
2.
Соціальна функція монастирів у добу Середньовіччя.
3.
Основні тенденції в галузі соціальної роботи в
Західній і Центральній Європі ХVI – ХVIІІ ст.
Основні поняття і категорії: християнство,
благодійність, соціальний захист, соціальна підтримка.
1. Християнська церква –
головний суб’єкт соціальної допомоги в епоху Середньовіччя.
У 476 році, ослаблена
внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу, перестала існувати Римська
імперія. З цього часу у європейській історії починається новий етап історичного
розвитку – Середньовіччя. Ще за доби еллінізму та пізньої Римської імперії
рабовласницькі відносини поступово відживали свої, починався поступовий занепад
економічної системи, заснованої на рабській праці. У середньовічному
суспільстві політична влада переходить до світських (королі) і духовних
(церква) феодалів. Духовною основою середньовічного європейського суспільства
стає християнське віровчення і церква. Їхній вплив позначений на всіх сферах
розвитку тогочасного суспільства.
У 1054 р. відбувся остаточний
розкол християнства на західну і східну гілку (це було пов’язано, в першу
чергу, з догматичними розходженнями і питаннями підпорядкування), тому у
Західній Європі домінуючу роль зайняв католицизм. Візантія, а з нею і Київська
Русь, сповідували християнство східного обряду – православ’я.
Проте і на Заході, і на Сході
Європи християнська церква постала основним носієм благодійності і опіки в
період раннього і зрілого середньовіччя. Велику роль у наданні допомоги
нужденним грали чернечі ордени – спільноти ченців, які дотримувалися статуту
свого ордену і приносили обітниці безшлюбності та зречення усіх благ світу.
На церкву у середні віки покладалася
функція підтримки соціального миру (церква виступала арбітром у всіх політичних
питаннях як у сфері зовнішніх, так і внутрідержавних відносин) та пом’якшення
соціальних суперечностей через проповідницьку діяльність.
У вирішенні проблем нужденних
(зубожілих, розорених, калік, сиріт, вдів, полонених та ін.) церква у більшості
випадків обмежувалася роздачею милостині, проте згодом поширення набуло
будівництво лікарень, будинків для дітей-сиріт. Питання про знищення соціальної
нерівності не піднімалося
Слід зауважити, що у Середні
віки не завжди оцінювалася негативно. Християнство, як релігія переслідуваної
меншості, тривалий час було релігією бідних і гнаних. Злидарі та інші нужденні
у середньовіччі набували ореолу «святості», бо давали надію заможним верствам
через благодійну допомогу багатіям «заробити» собі порятунок душі через
милосердя до цієї верстви населення.
Звичайно, церква не
обмежувалась лише проповідями про необхідність милосердя, роздачі милостині, а на
ділі допомогагала обездоленим. Так, до чверті
церковних прибутків використовувалось із культовою та благодійницькою метою.
Зміцнення церковної системи призвело до того, що роздавання хліба і складання
списків убогих стали прерогативою церкви. Нею організовувались і фінансувались
інститути допомоги: лікарні, притулки. Слід відзначити благодійницьку
діяльність св. Василія Кесарійського (329-379 рр.),
який створив біля воріт міста притулок для перестарілих, госпіталь, богадільню
для хворих і калік. Джерелом для організації благодійницьких закладів слугували
як церковні прибутки, так і приватні пожертви парафіян.
Об’єктом турботи католицької
церкви ставали і бездомні. Так, у 542 р. в Ліоні був відкритий особливий
притулок, що називався «Божим Будинком», де працювали і монахи, і добровольці
із міщан (2, с.102).
У 1100 р. католицька церква видала «Decretum» – збірку канонічних
законів із теорії і практики благодійництва. Цей документ вважється
однією з перших теоретичних настанов
у царині суспільної допомоги.
Фактично церква
формувала і освячувала суспільні уявлення про добро і зло, ідеали, моральні норми
закон, обов’язковий для всіх, як поведінковий зразок.
2. Соціальна функція
монастирів у добу Середньовіччя.
Як особливі
установи, християнські монастирі з’являються у IV ст. Суттєві зміни в устрій
монастирського життя вніс у VI ст. статут Бенедикта Нурсійського,
засновника ордену бенедиктинців, у якому значне місце належало фізичній праці й читанню. Читання, а
з ним і освіта, мали велике значення не тільки для розвитку самих монастирів
(вони були центрами, де велося переписування книг і відбувалося формування
потужних бібліотек) , а й для розвитку системи освіти і науки усього
середньовічного суспільства. При монастирях також утворювалися школи.
У Х-ХІ ст. активну роль у підтримці
вразливих верств населення відігравали чернечі ордени, які являли собою
своєрідний суспільний благодійницький інститут, де на практиці реалізовувались
ідеї милосердя і допомоги ближньому.
Проте чернецтво як форма втілення аскетичного ідеалу,
почало формуватися ще у ІІІ-IV ст.,
приймаючи обітниці цнотливості (відмови від статевих відносин та безшлюбності),
бідності і послуху. Перший чернечий орден був створений Бенедиктом Нурсійським у 529 р. Основними
цінностями бенедиктинців були Божа справа, молитва і праця. Оскільки
найважливішою із Божих справ є допомога нужденним, то особлива увага
приділялася добродійності.
У ХІ-ХІІ ст. виникають і інші чернечі ордени – т.зв. «жебрацькі» ордени францисканців, домініканців, премонстратів, картезіанців і цистеріанців, що підносили бідність
як ідеал, протиставлялючи
себе ченцям традиційних орденів (таких, як бенедиктинці),
які володіли величезними багатствами. Жебракуючі ордени виникали як противага розкоші ієрархів
католицької церкви. Від своїх членів вони вимагали дотримання обітниці бідності
у дусі раннього християнства, за яким їм не дозволялося володіння майном, а
існування здійснювалося на подаяння.
Найбільшої популярності серед незаможних набули проповіді добровільного жебрацтва знаменитого проповідника
Франциска Ассизського (1182-1226). Створений ним Орден менших братів (міноритів) у своєму статуті не дозволяв володіти майном не
тільки окремим монахам, але і організації в цілому. Тому францисканці не жили в
монастирях, а мандрували, проповідуючи бідність і аскетизм, а також займалися
добродійністю.
Серед інших чернечих орденів
слід згадати іонітів і лазаристів, які надавали допомогу хворим, бегардів
і алексіан, які брали на себе обов’язки допомоги тим,
хто перебуває на порозі смерті та здійснювали їх поховання, тринітарії,
які турбувались про викуп полонених.
Вагомою була
допомога монастирів голодуючим у неврожайні роки. Вони мали за обов’язок
годувати голодуючих, давати їм одяг і тимчасовий притулок. У кожному великому
абатстві (католицькому монастирі) були спеціальні служби з роздачі милостині,
опікування подорожуючими, а також відповідні особи, які виконували ці
обов’язки.
Середньовічною
Європою неодноразово прокочувалися і хвилі епідемій чуми, віспи, холери, які
призводили до загибелі подекуди до 40% населення у окремих містах. Тому одним
із завдань церкви був догляд за хворими. Найбільш відомий такою діяльністю був
орден св. Іоанна Хрестителя – іоанніти,
які у ХІХ ст. отримали назву госпітальєрів. Спочатку вони взяли на себе турботи про
християнських пилігримів у Єрусалимі, а згодом
збудували госпіталь на 2 тис. місць, де медичну допомогу могли отримати хворі і
поранені будь-якого віросповідання.
Спеціально задля
опікування прокаженими (проказа – інфекційна хвороба, що призводила до втрати
кінцівок та зору) було створено орден
св. Лазаря (звідси – лазарети), який утримував лепрозорії (з латинської
лепра – проказа, лікувальні заклади на хворих на проказу).
Як бачимо,
роздачею милостині благодійна діяльність монастирів не обмежувалася. Ще одним
напрямком їхньої соціальної роботи була постійна
допомога нужденним через
монастирські шпиталі. У Венеції 1528 р. було засновано одночасно чотири
шпиталі для жебраків, де вже за півмісяця перебувало біля 1 тис. осіб, які
отримували від церкви хліб, суп і вино. Чисельність клієнтів шпиталів постійно
зростала, але в умовах епідемії така скупченість людей призводила до миттєвого
поширення хвороб і відповідно, до високої смертності.
Але подекуди
розгорнута монастирями благодійна діяльність виходила за межі необхідного. Її
критики відзначали, що щедра милостиня не спонукала нужденних до вирішення
їхніх проблем, а навпаки, спонукала до неробства. У зв’язку з цим у кін. XIV
ст. робляться перші спроби встановити світський контроль за діяльністю
шпиталів. Спеціально створені комісії мали за мету виявити і скласти списки
жебраків та немічних бідняків, а також влаштувати для них приміщення в
шпиталях.
3. Основні тенденції в
галузі соціальної роботи в Західній і Центральній Європі ХVI – ХVIІІ ст.
Цей період пов’язаний із розпадом
феодального ладу і зародженням буржуазних, а потім і капіталістичних відносин,
переходом до культури Нового часу. З епохи Відродження (ХIV-ХVІ ст.) в Європі
почалося поширення ідей гуманізму та антропоцентризму, а у питаннях суспільної
допомоги все частіше звучать не тільки релігійні, а й світські мотиви.
Давні общинні традиції переростають у
досить ефективні муніципальні зв’язки. Виникає нова організаційна форма – гільдії, об’єднання виробників за певною
спеціалізацією (гільдія торговців, гільдії ремісників). Окрім суто виробничої
діяльності на навчання своєму ремеслу ці організації запровадили внутрішню
систему допомоги в рамках свого об’єднання. Вони надавали благодійну
підтримку своїм членам, утримували лікарні, під час голоду розподіляли харчі,
надавали притулок знедоленим. Іншою формою стали приватні фонди, створювані на пожертви філантропів
(благодійників), які організовували притулки, лікарні, надавали допомогу на
поховання померлих. Допомога залишалася індивідуальною, а крім
церковних, з’являються і світські
соціальні заклади.
Проте ці заходи не могли вирішити усіх
проблем потребуючих, врятувати від бідності і голоду всіх нужденних. Процес
становлення і розвитку великого промислового виробництва призводив до розорення
селян. Масове зубожіння населення призводило до бунтів, бродяжництва, жебрацтва
здорових людей.
Тому акти милосердя починають адресуватися
тим, хто дійсно не може працювати і утримувати себе власною працею. Тому змінюється
і статус особи, яка потребує допомоги. Якщо для християнської традиції впродовж
ХІ-ХІV ст. характерною була ідеалізація бідності й жебрацтва (ці категорії
бачилися суспільством як «Божі люди», то у наступні століття бідність позбавляється
такої святості і стає
принизливою. Ставлення до бідних, волоцюг, жебраків набуває негативного
характеру, а їхнє становище розглядається як породження власних лінощів і
бездуховності.
Із XVI ст. у соціальну сферу починають
втручатися уряди європейських держав, адже внаслідок воєн, голоду та епідемій
кількість бідних і безпритульних невпинно зростає, і вони починають становити
загрозу стабільності суспільства, породжувати страх і незадоволення населення.
По всій Європі з’являються закони і укази про заборону жебрацтва і
бродяжництва.
Найбільш раннім законом про бідних був «Указ про працівників» (Ordinance of Labourers), англійського короля Едуарда III 1349 р., який був перевиданий у 1350 р. Указ був виданий в якості відповіді на наслідки пандемії чуми в 1348-1350, коли вимерло приблизно 30-40% населення, і був спрямований на те, щоб змусити всіх здорових працювати. Зменшення населення викликало дефіцит сільськогосподарських робітників в економіці Британії. Землевласники зіткнулися з проблемою: або згоджуватися на підвищення плати працівникам, або миритися з тим, що їхні землі залишалися необробленими.
Плата працівникам зросла, але це призвело до інфляції, оскільки збільшилася вартість виробництва продуктів. Як спроби приборкати ціни, Указ (і наступні законодавчі акти, такі як «Ухвала про працівників» (Statute of Labourers)), вимагав щоб працювали всі, хто міг працювати, а також щоб плата залишалися на тому ж рівні, на якому вона перебувала до чуми, і щоб ціни на продукти не завищувалися. Крім того, «Кембриджський статут» (Statute of Cambridge) від 1388 встановлював обмеження на пересування жебраків.
У 1495 році парламент прийняв статут, за яким волоцюги та безробітні мали затримуватися на три дні без їжі та води, а потім відпускатися із забороною з’являтися у місті. Звісно, такі заходи не вирішували проблеми бідності, а просто прибирали її, перекидаючи проблему з одного міста на інше. Більше того, не робилося ніяких відмінностей між волоцюгами і справжніми безробітними – і ті, і інші зараховувалися до нероб, яких треба тільки карати.
У
1531 р. під час царювання Генріха VIII був виданий статут, за яким розрізнялися
«немічні жебраки» та «працездатні жебраки», що давало право старим, хворим та
інвалідам просити подаяння. Проте як і раніше не було передбачено нічого на той
випадок, якщо здорова людина просто не могла знайти роботу.
Для здорових бідняків життя ще більше ускладнилося за правління Едуарда VI. У 1547 р. був прийнятий закон, який поставив бродяг-жебраків перед загрозою ще більш суворих покарань, а саме –- двома роками каторжних робіт і клеймінням літерою «V» за перше порушення, і смертною карою – за друге порушення. Проте світські суди неохоче застосовували ці покарання в повній мірі
Вважалося, що праця під страхом покарання стане найефективнішим шляхом викорінення жебрацтва. Перший робітний дім під назвою «Брідвел» було відкрито в Лондоні 1557 р. з ініціативи короля Едуарда VI та Лондонського єпископа Н.Рідлі. Майстерні перебували під контролем ремісничих гільдій, а харчування ув’язнених було поставлене у залежність від результатів їхньої праці. Нероб направляли працювати на рудники й у пекарні на фізично важких роботах.
Уряд Єлизавети
I також схилявся до жорстокості у ставленні до жебраків-бродяг. Прийнятий в
1572 році акт наказував протикати порушникам вухо за перше порушення, а впертих
і настирливих жебраків пропонувалося вішати. Однак у цьому акті також було відмежовано
тих, хто не міг знайти роботу не зі своєї вини та між професійних жебраків.
Перший повний звід законів про допомогу бідним з’явився в 1597 р. як «Акт про допомогу бідним» (Act for the Relief of the Poor). Логічним продовженням був Закон про бідних 1601 року. Допомога тим, хто був хворий чио занадто старий для роботи, так званим «безпорадним бідним», надавалася у вигляді виплат або видачі продуктів харчування (парафіяльний хліб) чи одягу.
Окремих старих людей розміщували в парафіяльних богадільнях, хоча, як правило, це були приватні благодійні установи. У той же самий час працездатних жебраків, які відмовлялися працювати, часто поміщали в виправні будинки або навіть піддавали побиттю, щоб змінити їхнє ставлення до роботи. Допомога працездатним в робітних будинках була відносною рідкістю і більшість робочих будинків з’явилися пізніше. У законі 1601 говорилося, що батьки і діти відповідальні один за одного, і старі батьки повинні жити разом зі своїми дітьми.
Акта осілості в 1662 році (Settlement Act), також відомий як Акт про допомогу бідним, який дозволяв надавати допомогу тільки корінним жителям округу, пов’язаним з даними округом за допомогою місця народження, шлюбними зв’язками або навчанням. На жаль, закони зменшили рухливість робочої сили і відбили у бідняків бажання залишати свої округи в пошуках роботи.
Вони також призвели до того, що роботодавці прагнули укладати контракти на короткий термін (наприклад, на 364 дні), щоб працівник не міг отримати права на допомогу для бідних. Бідняк повинен був довести, що він місцевий. Якщо він не міг цього зробити, його відправляли в інший округ, який був ближче до його місця народження, або туди, де він міг довести свої зв’язки.
У кін. ХVIІ ст.
з установи Парламентом в 1696 році Брістольського
об’єднання бідних почалося створення робітних будинків, які об’єднували
житло і турботу про бідних з будинком по виправленню дрібних правопорушників.
Слідом за Брістолем протягом наступних 20 років 12 інших міст у Британії
заснували схожі об’єднання.
Класичним прикладом державного втручання в основи
соціальної допомоги стали й едикти імператора Священної Римської імперії Карла
1530 і 1531 рр. У них були чітко визначені основні принципи майбутньої соціальної
реформи. Так, згідно едикту 1530 р.
місцеві муніципалітети повинні були ввести суворий контроль за своїми злидарями
і бродягами; деякі послаблення допускались лише у ставленні до хворих і
немічних. Діти злидарів повинні були залучатись до роботи в торгівлі або на
місцевому виробництві.
У Німеччині в закони про бідність 1536 р. було
дано класифікацію убогих, за якою «незаконні» старці та волоцюги притягалися до
суду. Допомога надавалася лише зареєстрованим убогим та інвалідам. Здорових
дорослих примушують до роботи, дітей – до навчання (так відбувався поділ
клієнтів соціальної допомоги на «хороших» і «поганих»).
У XVII ст. після того, як перепис і
контроль над нужденними не принесли очікуваних результатів, у більшості країн
Європи поширюються соціальні установи
т.зв. «закритого» типу, у яких виховання і корекція поведінки
здійснювалися через релігію, регламентоване життя і працю. По всій Європі
створюються робітні будинки, шпиталі, де клієнти утримуються поза їх бажанням. Почала
застосовуватися і депортація на інші континенти – в колонії (так, Британія
масово стала висилати своїх ув’язнених до Австралії). Тому XVII ст. з огляду на
форми і методи соціальної допомоги можна назвати століттям «великого
ув’язнення».
У католицькій Франції перші спроби ізолювати паризьку бідноту
датуються початком XVII ст. за правління Марії Медічі.
Спеціальним декретом 1611 р. було заборонено жебрати в Парижі, жебраків
зобов’язали негайно знайти собі роботу або з’явитися в один із трьох створених
шпиталів. Незважаючи на назву, це були не медичні заклади, а звичайні
адміністративні структури, які мали право самі виносити рішення та вироки і
самі ж їх виконувати.
Незважаючи на в’язничний характер режиму шпиталів,
направлення до них вважалося благодійним актом, і
розраховувати на нього могли лише паризькі злидарі, «чужі» ж каралися та виганялися
із міста.
Залишки таких радикальних заходів і реформ у сфері
суспільної допомоги існували в Європі протягом наступних століть. Проте вже у
XVIII ст. «закриті» заклади стають предметом розслідувань деяких урядів, а
також гостро критикуються гуманістами за жахливі умови утримання в них.
ЛІТЕРАТУРА
ОСНОВНА
1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту:
становлення і розвиток в Україні / Н.Б. Болотіна. –
К.: Знання, 2005. – 381 с.
2. Вступ до соціальної роботи : навчальний
посібник для студентів вищих навчальних закладів / Т. В. Семигіна
[та ін.]. – К. : Акадевидав,
2005. – 304 с.
3. Горілий А. Історія соціальної роботи:
навчальний посібник / А. Горілий –
Тернопіль : Видавництво Астон, 2004. – 174 с.
4. Основи соціальної роботи / Н. Б.
Бондаренко [та ін.]. – К. : Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2004. –
178 с.
5. Поліщук В. А. Історія соціальної
педагогіки та соціальної роботи : курс лекцій / В. А. Поліщук, О. І. Янкович. – Тернопіль : ТДПУ, 2009. – 256 с.
6. Соціальна робота в Україні : навч. посібник / І. Д. Звєрєва [та ін.].– К. : Центр навчальної літератури, 2004.
– 256 с.
7. Фурман А.В., Підгурська М.В.
Історія соціальної роботи: [навчальний посібник] / А. В. Фурман, М.В.Підгурська. – Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 174 с.
ДОДАТКОВА
1. Костина Е. История социальной работы / Е. Костина. –
Владивосток : Издательство Дальневосточного
университета, 2004. –
110 с.
2. Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко [та ін.].
– К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,
2004. – 178 с.
3. Социальная работа : теория и практика : учеб. пособие / А. В. Бабушкин [и др.].
– М. : ИНФРА-М, 2002. – 427 с. – (Серия «Высшее образование»).
4. Социальная работа : учеб. пособие / В. Д. Альперович [и др.] –
Ростов н/Д : Феникс, 2006. – 480 с.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Чому головним суб’єктом соціальної допомоги у Європі доби
Середньовіччя стала католицька церква?
2. Які види соціальної допомоги були поширені у цей
період?
3. Які чернечі ордени були відомі своєю благодійністю?
4. Які соціальні функції у добу Середньовіччя виконували
монастирі?
5. Які зміни відбулися у системі благодійності за епохи
Відродження?
6. Як вплинули ідеї гуманізму та антропоцентризму на
зміну поглядів на благодійність?
7. Що нового внесла Реформація у розуміння благодійності?
ТЕМИ ДОПОВІДЕЙ,
РЕФЕРАТІВ І ТВОРЧИХ ЗАВДАНЬ
1. Основні чинники створення системи допомоги, що
законодавчо регулюється державою.
2. Особливості переходу від церковно-монастирської
системи опіки до державної.
3. Започаткування реформ у соціальній політиці.
4. Визначення головних принципів соціальної допомоги в
Едиктах римського імператора Карла 1530 та 1531 рр.
5. Соціальна підтримка і боротьба з професійним
жебрацтвом у Франції.
6. Основні етапи становлення світської системи соціальної
допомоги в Англії.
7. Створення виправних будинків, благодійних шкіл.
8. Особливості соціальної допомоги і благодійності з
позицій католицизму та протестантизму.