Тема 3. Українська державність в 1917 – 1921 роках

План

1.    Лютнева революція в Росії. Утворення Центральної Ради та місцевих рад робітничих і солдатських депутатів.

2.    Українські громадські організації та політичні партії.

3.    Український національний конгрес.

4.    І Універсал Центральної Ради.

5.    ІІ Універсал Центральної Ради.

1. Революція розпочалася в Міжнародний жіночий день 8 березня (23 лютого) в Петрограді. До загального страйку робітників, який супроводжувався масовими мітингами та демонстраціями, долучилися з гаслами «Хліба», «Миру», «Поверніть наших чоловіків» жінки, які стояли в багатогодинних чергах за хлібом.

Страйк швидко набув політичного забарвлення.

Застосування зброї проти демонстрантів підштовхнуло солдатів Петроградського округу перейти на бік страйкарів. Серед них було багато українців, зокрема солдати Волинського полку.

9 березня (24 лютого) керівництво Державної думи звернулося до царя з вимогою створити «відповідальне міністерство», маючи на увазі уряд, який би підпорядковувався як царю, так і Державній думі. Це означало б перехід від самодержавної до конституційної монархії. Цар проігнорував цю вимогу. Депутати Думи перейшли в опозицію і сформували в країні перехідний орган влади — Тимчасовий комітет для «наведення порядку і для встановлення відносин з установами та особами», який запропонував царю зректися престолу.

15 (2) березня 1917 р. цар Микола ІІ у своєму вагоні на станції Псков, де знаходився штаб Північного фронту, зрікся влади.

Хоча революція почалася стихійно, вже 12 березня (27 лютого) 1917 р. в столиці було сформовано Тимчасовий виконавчий комітет Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, який очолив меншовик М. Чхеїдзе. За згодою Петроградської ради Тимчасовий комітет Державної думи сформував Тимчасовий уряд на чолі з головою Всеросійського союзу земств і міст князем Г. Львовим. У складі уряду переважали кадети та октябристи. Передбачалося, що уряд буде діяти до скликання Установчих зборів, які затвердять нову форму державного ладу в країні.

Вже на другий день звістка про революцію в Петрограді докотилася до Києва.

Товариство українських поступовців відразу визнало Тимчасовий уряд. Скориставшись його рекомендацією, представники української інтелігенції 17(4) березня утворили в Києві Раду об'єднаних громадських організацій. Цей представницький орган влади мав всеукраїнське значення. Його назва — Центральна Рада — була прийнята без дискусій. 17(4) березня вважається днем створення Української Центральної Ради (УЦР).

20 березня Головою УЦР заочно обрали професора Михайла Грушевського, який перебував у засланні і прибув до Києва лише 26 (13) березня. Його заступниками стали Дмитро Антонович (УСДРП) і Дмитро Дорошенко (ТУП). Про утворення Української Центральної Ради був повідомлений Тимчасовий уряд.

Був одним з керівників Товариства українських поступовців.

Революційні події наче вихор пронеслися по Україні. Відразу після повалення самодержавства в Україні почалася стихійна організація робітничих і солдатських рад, робота яких контролювалася Петроградською радою. Вони стали особливістю російської дійсності. Люди праці не знаходили підтримки у влади і для розв'язання своїх проблем покладалися на власні організації — ради, профспілки, фабзавкоми. Перші ради виникли в березні 1917 р. у Харкові, Катеринославі, Кременчуці, Луганську, Полтаві. Засновниками рад виступали переважно загальноросійські партії есерів і соціал-демократів, які розглядали ці організації як тимчасові органи революції.

Поглиблення економічної й політичної кризи сприяло підвищенню популярності партії більшовиків. Вона прагнула встановити контроль над радами, витіснити звідти есерів та меншовиків і відмовитися від підтримки Тимчасового уряду. Одночасно більшовики почали організовувати власні збройні сили для майбутніх боїв — червоногвардійські загони, які були створені у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, містах Донбасу.

2. На початку квітня 1917 р. Товариство українських поступовців провело з'їзд, головою якого переобрали М. Грушевського. Делегати заявили про підтримку Тимчасового уряду і зобов'язалися «всіма силами творити автономію України». З'їзд закликав сприяти підготовці Українського національного конгресу, який мав стати виразником волі усього українського народу. Було вирішено змінити назву ТУП на Союз українських автономістів-федералістів. До його керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського. Незабаром новоутворений Союз було реорганізовано в Партію соціалістів-федералістів (есефів). За політичною та ідейною спрямованістю есефи наближалися до всеросійської партії кадетів.

У середині квітня 1917 р. провела свою конференцію Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). За програмою вона була близька до всеросійської партії соціал-демократів-меншовиків. Основною причиною їхніх розходжень стало невизнання меншовиками принципу автономії України. РСДРП(м) недовірливо ставилася до намагань Центральної Ради перетворитися на орган державної влади. Партія українських соціал-демократів була нечисленною (близько 5 тис.) і мала вплив переважно в містах Правобережжя. Визначними діячами соціал-демократичного національно-визвольного руху були   В. Винниченко і С. Петлюра.

У квітні 1917 р. відбувся установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Вона прагнула здійснити аграрну реформу в інтересах українського селянства. Українські есери вимагали національно-територіальної автономії, що стало причиною їхнього принципового розходження із всеросійською партією есерів. Серед організаторів УПСР були М. Ковалевський, П. Христюк та ін. Партія українських есерів користувалася підтримкою на селі. З її діяльністю був тісно пов'язаний М. Грушевський.

За вплив на село в Україні боролися три політичні сили — більшовики, російські та українські есери.

Але врешті-решт більшість на селі отримали українські есери в співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом було організовано з'їзд так званих діячів українського села. Його делегати підтримали гасло національно-територіальної автономії України і прийняли рішення про скликання Всеукраїнського селянського з'їзду.

3. 19 березня (1 квітня) Центральна Рада організувала в Києві маніфестацію, у якій взяло участь близько 100 тис. осіб. На Софійській площі відбулося віче, де пролунали вимоги скликання Установчих зборів і Українського національного конгресу з метою запровадження автономії.

Об'єднання національних громадських і політичних сил відбулося під час діяльності Українського національного конгресу, який відкрився в Києві 19 (6) квітня 1917 р. У його роботі взяли участь понад 900 делегатів від політичних партій, робітничих, селянських, військових, культурних організацій, представників Кубані, Галичини, Буковини, Холмщини, Москви, Петрограда й усіх фронтів. Були обговорені питання про принципи федералізму, способи організації автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо.

Конгрес схвалив гасло автономії України у складі Російської федеративної республіки. Соціально-економічних питань делегати практично не торкалися.

Український національний конгрес підтвердив повноваження Центральної Ради як крайового органу влади і обрав її новий склад. Він розширювався за рахунок представників національних меншин на 15 %.

Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Національний конгрес, будучи легітимним виразником національної волі, офіційно передав свої повноваження Центральній Раді.

Українська революція розпочалася відразу після повалення самодержавства. У Києві було створено представницький орган влади всеукраїнського масштабу — Центральну Раду, яка висунула гасло автономії України.

Утворення рад робітничих і солдатських депутатів у великих містах і на фронтах було яскравим свідченням недовіри мас до парламентських форм політичного життя. До українського визвольного руху ради ставилися в основному негативно.

Рішення Національного конгресу сприяли розгортанню національно-визвольного руху в Україні. У травні 1917 р. у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський військовий з'їзд, який став помітною подією в національному житті. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра та М. Міхновський. З'їзд заявив, що «вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим правительством». Делегати визнали за необхідне вимагати від Тимчасового уряду та Петроградської ради згоди з принципом національно-територіальної автономії України. У питанні ставлення до війни було вирішено домагатися миру без анексій і контрибуцій. До укладення миру пропонувалося захищати здобутки революції.

На з'їзді було обрано Генеральний військовий комітет, який мав надати організованості стихійному процесу формування українських частин. Передбачалося українізувати Чорноморський військовий флот та укомплектувати українськими командами окремих кораблів на Балтиці. Організаційна робота по українізації армії зосередилася в руках С. Петлюри.

Ще в березні в Києві було утворено Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка.

У квітні в Чернігові сформувався український піхотний полк ім. гетьмана П. Дорошенка, солдати якого поділяли самостійницькі погляди. Однак командування розформувало полк, а основну масу солдат відправило на фронт. Але на Київському пересильному пункті вони оголосили себе полком ім. гетьмана Полуботка і пообіцяли покинути місто тільки після того, як Тимчасовий уряд підтримає автономію України і затвердить склад Центральної Ради.

У липні полуботківці почали роззброювати окремі військові частини та захоплювати державні установи в столиці. Солдати розраховували на підтримку Вільного козацтва та інших військових частин. Але полуботківців ніхто не підтримав. Центральна Рада віддала наказ частинам Київського військового округу разом із полком ім. Б. Хмельницького роззброїти повстанців і витіснити їх з Києва.

4. У кінці травня 1917 р. до Петрограда для переговорів з Тимчасовим урядом прибула делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. У вимогах Ради йшлося про офіційне визнання автономії України та визначення її кордонів відповідно до етнографічного принципу, виділення солдатів-українців в окремі військові частини, українізації вищої та середньої школи, надання Центральній Раді певних коштів для задоволення національних потреб. Тимчасовий уряд відповів відмовою.

У червні 1917 р. у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський селянський з'їзд. З'їзд обрав Раду селянських депутатів, яка увійшла до складу Центральної Ради. Це рішення поклало початок перетворенню Центральної Ради у дійсно представницький орган влади. Після селянського з'їзду Центральна Рада визнала, що дії Тимчасового уряду суперечать інтересам українського народу в реалізації права націй на самовизначення.

18(5) червня, не зважаючи на заборону Керенського, відкрився ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд. Перед його початком делегати зібралися на Софійській площі і заприсяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України. З'їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити до створення основ автономного устрою у згоді з національними меншинами. Було підтверджено постанову І Військового з'їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С. Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів, яка стала складовою частиною Центральної Ради.

Виконуючи рішення ІІ Військового з'їзду щодо створення основ автономного устрою у згоді з національними меншинами, виконавчий комітет Центральної Ради 23(10) червня 1917 р. схвалив текст І Універсалу і доручив В. Винниченку оголосити його на ІІ Військовому з'їзді під назвою «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого».

У І Універсалі Центральна Рада оголошувалася органом, правомочним приймати акти конституційного значення — універсали. Висловлювалася надія на співпрацю з іншими народами, які живуть в Україні. Українським організаціям доручалося прийти до згоди з демократичними організаціями інших національностей.

5. На закритому засіданні Комітету УЦР 28(15) червня 1917 р. було прийнято рішення про утворення виконавчого органу влади — Генерального секретаріату. Це був перший у ХХ ст. український уряд. Його очолив В. Винниченко, який взяв на себе й обов'язки генерального секретаря з внутрішніх справ. Секретарства стали прообразом майбутніх міністерств. У першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи.

Склад першого Генерального секретаріату: генеральний писар — П. Христюк; генеральний секретар фінансів — Х. Барановський; генеральний секретар міжнаціональних справ — С. Єфремов; генеральний секретар військових справ — С. Петлюра; генеральний секретар земельних справ — Б. Мартос; генеральний секретар судових справ — В. Садовський; генеральний секретар продовольчих справ — М. Стасюк; генеральний секретар народної освіти — І. Стешенко.

Після проголошення І Універсалу між Києвом і Петроградом виникло напруження, яке Тимчасовий уряд спробував врегулювати шляхом переговорів з Центральною Радою. У липні 1917 р. до Києва прибула урядова делегація у складі трьох провідних міністрів — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Під час нелегких переговорів були вироблені основні засади компромісу, затверджений текст спільної угоди та порядок її реалізації. Міністри визнали право Української Центральної Ради на автономію, яка мала бути визнана Всеросійськими Установчими зборами після розробки Центральною Радою відповідного статуту Вищого управління Україною. Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Раду органом державної влади не чекаючи Установчих зборів.

Зміст досягнутої угоди оформили у двох різних за формою документах. Тимчасовий уряд, всупереч волі міністрів-кадетів, прийняв постанову «Про національно-політичне становище України». Центральна Рада оформила угоду як ІІ Універсал 16(3) липня 1917 р. і опублікувала його текст українською, російською, єврейською та польською мовами.

У ІІ Універсалі зазначалося, що Центральна Рада мала поповнитися представниками інших народів і стати єдиним найвищим органом революційної демократії України. Відповідальний перед Радою виконавчий орган, Генеральний секретаріат, мав бути представлений на затвердження Тимчасовому урядові. У згоді з національними меншинами Центральна Рада мала підготувати закон про автономний устрій України для його подальшого затвердження Установчими зборами. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Росії Рада повинна була мати своїх представників, які зайнялися б комплектуванням окремих військових частин виключно українцями.

Разом з тим, Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові. Вона зобов'язувалася самочинно не проголошувати автономії України. Не окреслювалася територія, на яку поширювалася влада Ради та Генерального секретаріату. Не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з органами влади Тимчасового уряду.

Провал літнього наступу російської армії, погіршення продовольчого становища в країні вивели 17(4) липня на вулиці Петрограда півмільйонну демонстрацію солдатів, матросів і робітників. Частина з них мала зброю, у місті почалися погроми. До демонстрантів під гаслами «Вся влада радам!» долучилися більшовики. Вони мали намір взяти владу в Петрограді і скинути Тимчасовий уряд. Солдати увірвалися до Таврійського палацу. Події набрали загрозливого характеру, і Тимчасовий уряд доручив керівництву Петроградського військового округу навести в столиці порядок. Викликані з фронту військові частини розігнали демон­странтів. У місті був запроваджений воєнний стан. Почалося вилучення зброї у населення, не виключаючи створених більшовиками червоногвардійських загонів. Військові частини, які брали участь у демонстрації, розформовували.

Найважливішою подією цього часу в Україні стало скликання в Києві у вересні 1917 р. З'їзду народів Росії. У його роботі брали участь литовці, естонці, білоруси, молдавани, грузини, євреї, буряти і донські козаки. На з'їзді розглядалося питання про перетворення унітарної Російської держави у федеративний союз демократичних республік. Було прийнято рішення, що Всеросійські Установчі збори не повинні перешкоджати скликанню крайових Установчих зборів. Цим було підтримано право україн­ського народу на скликання Установчих зборів у межах етнічних українських земель, яке проголосив І Універсал УЦР.

З прийняттям Українською Центральною Радою акту конституційного значення — І Універсалу, утверджувалося право українського народу на створення власної державності. Важливим кроком у цьому напрямку стало утворення Генерального секретаріату — першого в ХХ ст. національного уряду.

Національне питання було наріжним каменем розбіжностей між українськими та російськими демократами, які вбачали в ньому ознаки «українського сепаратизму». Тільки загроза розвалу фронту українізованими військовими частинами спонукала петроградських політиків піти на певні поступки національно-визвольному рухові.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1.    Схарактеризуйте причини і рушійні сили національної революції.

2.    Яким органом влади в масштабі України була Центральна Рада?

3.    Схарактеризуйте мету створення і склад Української Центральної Ради.

4.    Чому, на вашу думку, політичні сили тогочасного суспільства по-різному відреагували на оприлюднення Універсалу?

5.    Поміркуйте, чи можна стверджувати, що І Універсал був «актом конституційного значення, який утверджував право українського народу на створення власної держави». Відповідь обґрунтуйте.