Тема 2. Україна в роки Першої світової війни

План

1.    Причини, привід та характер війни.

2.    Україна в планах воюючих країн.

3.    Утворення Головної української ради та Союзу визволення України.

4.    Воєнні дії на території України.

1. Наприкінці ХІХ ст. провідні європейські держави почали активно готуватися до майбутньої війни. Спільні бажання панівних кіл цих країн мати територіальні прирощення, додаткові сировинні та трудові ресурси, сфери впливу та ринки збуту розкололи Європу на два воєнно-політичні блоки.

Німеччина, Австро-Угорщина та Італія в 1882 р. сформували Троїстий союз (пізніші назви — Центральні держави, Четверний союз). На противагу йому Англія, Франція і Росія в 1907 р. завершили утворення свого союзу — Антанти.

Протистояння між союзами призвело до активного нарощування озброєнь. Вибухонебезпечним регіоном стали Балкани, де загострювалося давнє протистояння між Австро-Угорщиною і Сербією. Заручившись підтримкою кайзера Вільгельма II, спадкоємець австрійського престолу Франц Фердинанд не приховував бажання «стерти» маленьку Сербію з карти Європи.

Австро-угорські армійські маневри, проведені в пам'ятні для Сербії дні поблизу її кордону, були розцінені сербами як наруга над країною. 28 червня 1914 р. у Сараєві член сербського таємного товариства гімназист Гаврило Принцип вбив ерцгерцога Франца Фердинанда. Австро-Угорщина пред'явила ультиматум з принизливими умовами, який Сербія відхилила.

Сараєвське вбивство стало зручним приводом для початку війни. 28 липня Австро-Угорщина вторглася у Сербію. Росія підтримала свою союзницю і почала загальну мобілізацію. У відповідь 1 серпня (19 липня за ст. ст.) 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. Ця дата вважається початком Першої світової війни.

Пізніше в конфлікт було втягнуто 38 країн. Низка держав дотримувалася нейтралітету. Належність українських етнічних земель до двох ворожих імперій виявилася справжньою історичною трагедією.

Перша світова війна з обох сторін була загарбницькою і мала яскраво виражений імперіалістичний характер. Таке визначення не стосувалося Сербії, Бельгії і Люксембургу — країн, які стали об'єктом агресії.

2. У загарбницьких планах Антанти й Центральних держав чільне місце відводилося Україні. Контроль над її територією, природними багатствами й людськими ресурсами мав істотне значення для обох союзів.

Правлячі кола Німеччини прагнули досягти панування в Європі та світі. Ця ідея знайшла обґрунтування в книжці «Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 році». У ній стверджувалося, що український та інші народи Східної Європи нездатні створити власні держави. Історичне призначення німців убачалося в поглиненні й освоєнні цього регіону. В Україні їх приваблювали індустріальний Донбас і родючі чорноземи, українські землі відкривали для Німеччини шлях до Індії.

Австрійські правлячі кола теж мали свої плани щодо українських земель, які входили до складу Російської імперії (насамперед, Волинська й Подільська губернії).

Росія претендувала на всі українські землі, які перебували у складі Австро-Угорщини: Східну Галичину, Закарпаття і Північну Буковину, вважаючи їх «искони русскими территориями».

Спокусливими були українські землі й для румунських правлячих кіл. Австрійські дипломати схиляли Румунію вступити у війну, обіцяючи віддати Бессарабію з Хотинським повітом включно. Однак Румунія більше схилялася до Росії, яка від імені Антанти обіцяла їй більші території за рахунок Австро-Угорщини.

3. З початком війни українські партії Східної Галичини заявили про підтримку Центральних держав у збройному конфлікті з Росією та її союзниками. 1 серпня 1914 р. у Львові керівники націонал-демократичної, радикальної та соціал-демократичної партій утворили Головну українську раду (ГУР) — координаційний центр захисту інтересів українців в Австро-Угорщині (голова — К. Левицький, заступники — М. Ганкевич і М. Павлик). Рада була покликана захищати інтереси українців в Австро-Угорщині.

Головна українська рада 3 серпня опублікувала маніфест, у якому поклала провину за розв'язання війни на імперську Росію.

На початку ХХ ст. у Львові перебували політичні емігранти з Наддніпрянської України — Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін. У перші дні війни вони створили позапартійну організацію Союз визволення України (СВУ), яка планувала виступати від імені українського населення, що проживало в Росії. Члени Союзу заявляли, що бажають поразки Росії і прагнуть створити українську державу з демократичним ладом, який здатен гарантувати громадянські свободи для людей усіх національностей і віросповідань. Програма організації передбачала існування України у формі конституційної монархії (на чолі з представником династії Габсбургів).

Співпрацюючи з Головною українською радою, СВУ розгорнув активну роботу серед військовополонених у таборах Австро-Угорщини і Німеччини. Союз домігся створення окремих таборів для українців. У багатьох з них було налагоджено випуск газет і журналів, створювалися бібліотеки, аматорські гуртки, освітні курси.

Члени Союзу поширювали літературу про Україну в державах Четверного союзу та нейтральних країнах Європи, пропагували ідею створення незалежної української держави, мали своїх представників в столицях різних держав.

Дії СВУ не зазнавали перешкод з боку властей. Німецький уряд виділяв мільйони марок на підтримку тих організацій (у тому числі й СВУ), які могли б підірвати державність Росії зсередини та послабити її обороноздатність. Союз визволення України розглядав гроші, отримані від Німеччини, як «борг майбутньої самостійної держави, який український уряд повинен повернути».

Така позиція керівництва СВУ викликали гостро негативну реакцію з боку групи лівих українських соціал-демократів на чолі з Л. Юркевичем. Він вважав діячів СВУ звичайними агентами австро-угорського імперіалізму і не визнавав їх самостійною політичною силою. Негативно поставилися до СВУ й представники українських політичних партій та течій у Наддніпрянській Україні. Не визнав права Союзу виступати від імені українського населення Росії й М. Грушевський.

У травні 1915 р. у Відні був створений орган, який мав на меті представляти інтереси всіх 35 млн українців, що проживали по обидві сторони від лінії фронту. Він отримав назву Загальна українська рада (ЗУР) і ставив за мету завоювання незалежності підросійською Україною та запровадження автономії для Східної Галичини й Буковини. Президентом Загальної української ради став К. Левицький.

За допомогою ЗУР українська громада сподівалася привернути увагу Відня до проблеми власної державності. Українські політики очікували національно-територіального розмежування Галичини на Західну (польську, з центром у Кракові) та Східну (українську, з центром у Львові). Всі українські землі мали об'єднатися в єдиний коронний край з правами територіальної автономії. Всім іншим національностям краю планувалося надання культурно-національної автономії. Задоволення цих вимог мало відбутися паралельно з розв'язанням польського питання в імперії.

У серпні 1914 р. австрійський прем'єр-міністр граф Штирк на зборах українських і польських депутатів Віденського парламенту вперше заявив, що після перемоги над Росією Галичина буде поділена, внаслідок чого припиниться польсько-українське суперництво.

Проте, в листопаді 1916 р. за погодженням з Німеччиною Австрія визнала державність Польщі в межах польських земель, які належали Росії, але не вирішила українського питання. Українські політичні діячі в Австро-Угорщині почували себе зрадженими. Проголошення автономії Галичини без її поділу на українську і польську частини означало фактичне поглинення українських земель Польщею. На знак протесту ЗУР саморозпустилася.

Деякі українські інтелігенти сподівалися на «російську милість», що самодержавство перетвориться в конституційну монархію і подарує українцям державні права. Про таких письменник з іронією писав: «Вони орієнтувалися на добре, широке серце російської демократії, на грім перемоги, що зм'якшує круте серце царату аж до ступеня народовладдя, до парламентаризму і свободи націй, що благоденственно мовчали тоді на усім неозорім просторі імперії».

Орієнтація на «німецький багнет», на думку В. Винниченка, була умоглядною. Мало хто з українських політичних діячів Росії всерйоз сподівався на можливість національного звільнення за допомогою австро-німецьких військ. Себе та інших діячів української соціал-демократії В. Винниченко відносив до тих, хто сподівався тільки на власні сили.

Товариство українських поступовців рекомендувало українській інтелігенції дотримуватися у війні нейтралітету.

4. Галицька битва

На західному кордоні Російської імперії було сформовано Північно-Західний фронт проти Німеччини та Південно-Західний проти Австро-Угорщини. У серпні дві російські армії вторглися у Східну Пруссію, але зазнали катастрофічної поразки. До середини вересня, втративши близько 250 тис. солдатів і офіцерів, російські війська залишили Східну Пруссію.

Майже одночасно на Південно-Західному фронті проти австрійців розпочався успішний наступ генерала О. Брусилова. До складу фронту входив ХІ корпусний авіазагін, який очолював П. Нестеров. У серпні 1914 р. поблизу м. Жолкев (сучасне м. Нестеров Львівської області) відбувся повітряний бій П. Нестерова з австрійським льотчиком бароном Ф. Розенталем, за яким спостерігали тисячі військових та жителів міста. П. Нестеров уперше в світі застосував у бою повітряний таран. Від удару австрійський літак розвалився. Не витримав і літак П. Нестерова. Заборона використовувати парашути в російській армії призвела до трагічної загибелі уславленого авіатора.

23 (10) серпня 1914 р. розгорнулася грандіозна Галицька битва, у якій взяли участь більш як 1,5 млн солдатів та офіцерів з обох боків. Битва продовжувалася понад місяць і закінчилася перемогою російських військ. Вони фактично без бою взяли Львів, Галич, блокували фортецю Перемишль, зайняли Східну й частково Західну Галичину, майже всю Буковину. Австрійська армія втратила 326 тис. осіб, у тому числі понад 100 тис. полоненими. Росія втратила 230 тис., з яких 40 тис. полоненими.

Після завершення Галицької битви російські армії могли продовжити наступ через Карпати в Угорську долину або надати допомогу Північно-Західному фронту. На вимогу Франції й Англії Росія змушена була перекинути основні сили на північ. Союзники сподівалися, що вторгнення російських військ у Німеччину полегшить становище на Західному фронті. Проте німцям вдалося запобігти цьому.

Уряди провідних європейських держав розраховували на швидкоплинну війну. В арміях обох імперій українці воювали один проти одного. У складі австрійської армії була сформована перша в ХХ ст. українська військова частина — легіон Українських січових стрільців.

Політичні режими як Австро-Угорської, так і Російської імперій ставили за мету розколоти й знищити український національно-визвольний рух.

Воєнна кампанія 1915—1916 рр.

Після Галицької битви російські війська продовжили бойові дії. У березні 1915 р. вагомим успіхом царських військ було взяття фортеці Перемишль, у якій перебувало 120 тис. солдат і офіцерів австро-угорської армії. Німецьке командування не могло допустити тривалої позиційної війни і 2 травня (19 квітня) 1915 р. розпочало наступ в районі Горлиці (на південь від Кракова). До осені російські війська залишили Перемишль, Львів, Польщу, Литву, частину Латвії, Білорусії, Східну Галичину, Північну Буковину і п'ять повітів Волинської губернії. Від початку війни царська армія втратила понад 3 млн осіб, у тому числі до 330 тис. вбитими. Однак вона зберігала обороноздатність і продо­вжувала утримувати фронт від Чернівців до Риги. На Східному й Західному фронтах війна вперше в історії стала позиційною.

Плануючи операції на 1916 р., Німеччина хотіла завдати головного удару проти Франції, а Росія готувала наступ на австро-угорському фронті. На вимогу союзників російські війська прискорили початок дій проти Австро-Угорщини. Створивши істотну перевагу над противником, командуючий Південно-Західним фронтом генерал О. Брусилов 4 червня 1916 р. здійснив одночасний прорив лінії фронту у чотирьох місцях.

До осені 1916 р. російські війська зайняли Південну Галичину, Буковину і зупинилися на лінії Золочів-Галич-Станіслав-Ворохта. За час операції австро-угорська армія втратила до 1,5 млн вбитими, пораненими та полоненими.

Брусиловський прорив істотно вплинув на європейський театр воєнних дій. Німецьке командування припинило наступ на Верден і перейшло до оборони. Італія врятувалася від поразки, Румунія вступила у війну на стороні Антанти, австро-угорська армія втратила можливість здійснювати наступальні дії. Війна знову стала окопною.

У 1917 р. російське командування планувало наступ на всіх фронтах. Основні події розгорнулися на Південно-Західному фронті. Наступ росіян почався 31 червня, але був швидко зупинений німецькими й австрійськими військами, а пізніше закінчився катастрофічною поразкою. До початку серпня російські війська залишили Тернопіль і Чернівці.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1.    Яка подія стала приводом для розв’язання світової війни? Чи можна вважати цей привід формальним?

2.    Проаналізуйте плани воюючих сторін щодо України, зробіть висновки.

3.    Поясніть причини розколу, який мав місце в українському національному русі на початку світової війни. До яких наслідків це призвело?

4.    Коли почалася Галицька битва?

5.    Початок Першої світової війни – випадок чи закономірність?

6.    Які події відбулися на Східному фронті в 1916 р.?

7.    Які чинники викликали переростання соціально-економічної кризи в Росії на кризу політичну?