Тема 1. Україна на початку ХХ ст.

План

1.    Політичний і соціально-економічний розвиток України у складі Росії та Австро-Угорщини.

2.    Проблеми становлення та консолідації української нації.

3.    Політичні партії та їх практична діяльність у створенні національної державності.

4.    Розвиток культури на початку ХХ ст.

1. Наприкінці XIX ст. Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни: в 1900 р. підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам'яного вугілля, 58% — сталі, 77% — поташу, 55% — виробництва сільськогосподарських машин.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX ст. одне з перших місць у світі.

В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку століття металургійні та металообробні підприємства належали 34 акціонерним товариствам. Іноземці становили більшу частину адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників. У 1910 р. частка іноземного капіталу в Україні досягала 80—90%.

У цей період в економіці України активно діяли монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90—100% виробництва і збуту промислової продукції.

Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з'явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.

Попри те, що Україна була одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, загалом її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Частка України становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції.

У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про «поміщицьке землеволодіння. За даними 1905 p., 31 тис. поміщиків володіла понад 10-ма млн. десятин землі (330 тис. десятин на один маєток), тоді як мільйони селянських господарів мали 20 млн десятин — по 6,7 Десятини на двір. Проте й сюди входив капіталізм, заможні селяни скуповували (часто за безцінь) наділи тих, хто розорився, а безземельні поповнювали лави наймитів у селі та місті. Сільська громада розкладалася, ставала на шлях капіталістичного розвитку.

На початку XX ст. не кращим, а де в чому ще залежнішим було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро-Угорщини.

Приблизно 80—90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% національного доходу. В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. На Закарпатті була проведена так звана верховинська акція: держава орендувала в поміщиків землю і давала її в суборенду заможним селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Кінець XIX — початок XX ст. були позначені розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість.

Усі верстви населення Росії були пригноблені, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12—13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, жили в жахливих умовах. Світова економічна криза 1900—1903 pp. охопила і царську Росію, що спричинило закриття чи розорення багатьох заводів та фабрик, а отже, зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори.

Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами.

Особливо помітним стало в цей час революційне піднесення студентів.

На початку XX ст. відбувалося бурхливе зростання числа інтелігенції, яка стала активним рушієм і носієм національної політичної свідомості, надавши українському питанню значення політичної проблеми.

Українці також зазнавали утисків і в соціально-економічній, і в політичній сферах. У школах, гімназіях, училищах, вузах заборонялося викладати рідною мовою. Більшість українського населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури.

Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. У навчальних закладах заборонялося навіть говорити українською мовою, співати українські пісні, декламувати вірші, виконувати українські музичні твори. Будь-які прояви протесту з боку пригнобленого народу, спроби відродження української мови, літератури, школи царський уряд оголошував «мазепинством», «сепаратизмом», «українофільством».

Все це сприяло пробудженню національно-визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу.

Отже, на початку XX ст. український народ, як і всі трудящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодально-поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно-каральних заходів царизму, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства, за демократичні перетворення в країні. В поміщицько-деспотичній імперії назрівав революційний вибух.

2. Нація — це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація — це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на ґрунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на ґрунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.

Геніальними виразниками самосвідомості українського народу на різних етапах його історичного розвитку були Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Грушевський та інші.

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення.

Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст в Україні.

Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею користуватися на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко,    І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.).

Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст.

Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні показники по західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ.

3. Як відомо, український національний рух пройшов три основні етапи у своєму розвитку: етнографічний, культурницький і політичний.

Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорській імперії національний український рух вступив у політичну стадію свого розвитку.

Першою політичною партією в Галичині стала Русько-українська радикальна партія, яка в 1890 р. була заснована І. Франком і діяла легально. З 1899 р. керівництво партії перебрав на себе М. Павлик. Це була перша в Європі селянська партія, що прагнула до соціалістичних ідеалів й утвердження демократичних засад у суспільстві. Вперше в історії українського руху було проголошено, що досягнення програмної мети партії може бути тільки за умови політичної самостійності русько-українського народу.

У 1895 р. лідер цієї партії Юліан Бачинський видав брошуру під назвою «Ukraina irredenta» («Україна незалежна»), у якій обґрунтовував ідею про самостійну українську державу. Твір викликав неоднозначну реакцію серед української громадськості — від підтримки до несприйняття.

У 1896 р. була утворена Національно-демократична  партія, до складу якої увійшли Іван Франко, Юліан Романчук, Кость і Євген Левицькі, В'ячеслав Будзиновський, Михайло Грушевський. Вона була найбільш впливовою і потужною партією в краї. Її програма наголошувала на необхідності боротьби за незалежну Україну, за зміцнення національної єдності між українцями, які проживали в Російській імперії.

Українська соціал-демократична партія утворилася в 1899 р. Її програма містила вимогу створення вільної української держави з республіканською формою правління.

На початку XX ст. на території Наддніпрянської України виникають перші політичні партії.

У 1900 р. група харківської радикально налаштованої молоді під керівництвом Дмитра Антоновича проголосила створення Революційної української партії (РУП). Її програмою в перший період діяльності стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна».

Однак серед членів партії не було єдності. Вже в 1901-1902 рр. Микола Міхновський з групою однодумців вийшли із складу РУПу і заснували нову, більш радикальну партію — Народну українську партію. Найближчою програмною метою було досягнення незалежності України. У 1904 р. з Революційної української партії відділилася ще одна група, яка утворила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»). Пізніше на засадах автономної секції вона увійшла до складу РСДРП (меншовиків).

Утворилися й дві ліберальні партії: Українська демократична, яку очолили Євген Чикаленко і Олександр Лотоцький, та Українська радикальна — Борис Грінченко й Сергій Єфремов. Партії прагнули встановлення конституційної монархії в Росії та автономії України. За політичними поглядами вони були близькі до загальноросійського «Союзу визволення». Перші українські партії, які виникли на початку ХХ ст. у Росії, працювали у підпіллі і мали обмежене коло впливу.

У 1908 р. утворилася громадська організація, яка отримала назву Товариство українських поступовців (ТУП). Воно виступало за автономію України у складі федеративної Російської держави. Члени ТУПу мали на меті українізувати початкову школу, отримати дозвіл на використання української мови в усіх громадських установах, суді, церкві. Крім того, вони хотіли об'єднати провідні українські сили в боротьбі за політичні, економічні та культурні права українців.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. український національний рух на всій території України виразно політизувався. Утворювалися національні політичні партії, програми яких були спрямовані на ліквідацію національного гноблення України та запровадження демократичних засад: від автономії до повної незалежності.

4. Освіта

Період економічного піднесення позначився на розвиткові освіти й культури.

За Всеросійським переписом населення 1897 р. лише 19,8 % українців були письменними. В імперії існувала триступенева система освіти: початкова, середня й вища.

Структура системи народної освіти в Росії (до 1917 р.)

Народна освіта та вищі навчальні заклади

Початкова школа	Середня школа	Вища школа
Народні училища. Парафіяльні училища.	Класичні гімназії. Реальні училища. Комерційні училища.	Університети. Інститути. Жіночі курси.

Початкова освіта знаходилася у занедбаному стані. У підросійській Україні налічувалося 16,8 тис. початкових шкіл, але поза школою залишалося понад 70 % дітей. Майже половину народних училищ утримували земства, церковнопарафіяльні школи — переважно церква. Через матеріальні труднощі більшість дітей робітників і селян вибувала з однокласних початкових шкіл.

Індустріальна модернізація вимагала освічених працівників. Напередодні війни відсоток грамотного населення в Україні зріс, в той час як у провідних країнах Західної Європи практично все населення було грамотним.

Середні навчальні заклади знаходилися на більш високому рівні розвитку. У гімназіях почали більше уваги приділяти вивченню математики та природничих наук. Була створена мережа комерційних училищ, де могли навчатися юнаки і дівчата. Збільшилася кількість приватних шкіл.

Значно швидше, ніж раніше, розвивалася жіноча середня освіта. На початку століття існували десятки державних та приватних жіночих гімназій.

У Києві з 1900 до 1913 р. кількість чоловічих, жіночих гімназій та прогімназій (неповна гімназія з чотирьох — або шестикласним курсом) збільшилася з 12 до 35, а кількість учнів у них — з 5,6 до 11,9 тис. Серед них була й відома гімназія Ґалаґана, який опікувався талановитими українськими дітьми. Приріст навчальних закладів у місті відбувся, в основному, завдяки збільшенню числа приватних жіночих гімназій. Навчання у приватних чоловічих та жіночих гімназіях коштувало від 100 до 280 рублів (з пансіоном - до 400 руб.).

Зростала кількість професійних шкіл. Підготовку майбутніх кадрів здійснювали нижчі та середні технічні школи. Працювали училища, які готували шоферів, залізничників, друкарів та представників інших робітничих професій. Існували й жіночі ремісничі класи та училища. У всіх освітніх закладах навчання велося російською мовою.

У Києві на Андріївському узвозі діяло жіноче професійне училище, яке мало два відділення. Молодше, чотирикласне, давало загальну освіту рівня прогімназії. Трикласне старше відділення складалося з трьох ремісничих класів, у яких вивчалося рукоділля, домоводство та сільськогосподарські роботи: городництво, садівництво та ін. Діяли при ньому й курси рукоділля для дорослих.

Розвиток освіти, особливо на селі, потребував учительських кадрів. Учителів готували університети, учительські інститути та різноманітні курси. У Києві було відкрито Жіночий фребелівський педагогічний інститут (названий на честь німецького педагога, теоретика дошкільного виховання Фрідріха Фребеля), де готували виховательок дитячих садків.

У західноукраїнських містах діяли початкові й середні школи, у яких викладання відбувалося польською і німецькою мовами. У сільській місцевості існували школи при окремих монастирях. З 1874 р. середнім навчальним закладам було дозволено викладати українською мовою. Але на початку ХХ ст. таких закладів у Галичині було всього 6, на Буковині — 2, у Закарпатті — жодного. Домінували польська та німецька мови.

Київські вищі жіночі курси мали історико-філософське, фізико-математичне, юридичне, економіко-комерційне відділення. Їхні навчальні плани відповідали університетським програмам, а викладачами були професори університету. Утримувалися курси за рахунок плати за навчання. У 1907 р. при вищих курсах було створено медичне відділення, яке згодом перетворилося на медичний інститут. Після революції 1905—1907 рр. до навчання в університетах і деяких інститутах уперше були допущені жінки.

У західному регіоні значну роль у підготовці технічних кадрів відігравав Львівський політехнічний інститут, у Львівському університеті було відкрито кафедру історії, де навчання велося українською мовою (її очолив М. Грушевський), та кафедру української літератури на чолі з К. Студинським.

Освіту поширювали культурно-просвітницькі товариства та організації. Активно діяли одне з найстаріших в Україні Київське товариство грамотності, Товариство сприяння початковій освіті, Фребелівське педагогічне товариство, «Просвіта» та різні студентські товариства.

На західноукраїнських землях «Просвіта» мала 78 філій і охоплювала понад 100 тис. осіб. Опікувалося руське педагогічне товариство розвитком початкової, середньої та вищої школи. Воно видавало дитячу літературу, надавало матеріальну допомогу учням і студентам.

Виникли спортивні товариства та союзи з різних видів спорту, які поширювали фізичну культуру серед населення. Особливо розвивалися види спорту, які мали давні народні традиції. Великою популярністю користувалися змагання гирьовиків та борців. Легендарної слави набув уродженець села Красенівка (сучасна Черкаська обл.) неодноразовий чемпіон світу борець Іван Піддубний. За 40 років виступів в Росії і країнах Європи він зазнав тільки однієї поразки.

Виникали атлетичні й гімнастичні товариства, класи для молоді, у яких дозволялося тимчасово тренуватися робітникам та службовцям.

На західноукраїнських землях фізичним вихованням опікувалася національна фізкультурно-спортивна організація «Сокіл», перший осередок якої був організований на Тернопільщині.

Серед селянства особливою популярністю користувалася спортивно-протипожежно-фізкультурна організація «Січ», заснована на початку століття у Снятинському повіті К. Трильовським.

Наука

На початку ХХ ст. особливо помітних успіхів було досягнуто в математиці, фізиці, природничих та технічних науках. Центром вітчизняної науки був Київ. У Київському університеті математик Д. Граве створив наукову школу в галузі алгебри (відділ теорії груп), до якої належали Н. Чеботарьов, О. Шмідт, Б. Делоне. У політехнічному інституті плідно працював математик Г. Пфейффер, у галузі теоретичної і практичної механіки — фізики Г. Суслов та його учень П. Воронець. Проектуванням мостів займався Є. Патон, його розбірні залізні мости знайшли широке застосування в армії.

У 1909 р. у Києві виникло Товариство повітроплавання. 23 травня (5 червня) 1910 р. на Сирецькому іподромі відбувся перший в Росії політ аероплана вітчизняної конструкції. Створив і пілотував цей апарат професор А. Кудашев. Загалом протягом 1909-1912 рр. Товариством було сконструйовано близько 30 дослідних типів літаків. Значний внесок у розвиток вітчизняного повітроплавання зробили А. Кудашев, Ф. Андерс, І. Сікорський, П. Нестеров.

Так, зокрема, випускник Київського політехнічного інституту І. Сікорський створив перший у світі багатомоторний літак «Ілля Муромець». Видатний конструктор Ф. Андерс побудував перший цивільний дирижабль. У 1910 р. в небі над Києвом уперше пролетів член Одеського аероклубу С. Уточкін.

Через три роки П. Нестеров виконав знамениту «мертву петлю», а згодом здійснив переліт Київ—Одеса—Київ, під час якого встановив рекорди швидкості, дальності та тривалості польотів. Напередодні війни за проектом Д. Григоровича було побудовано двомісний гідролітак, який на той час вважався кращим у світі.

Українські вчені зробили значний внесок у розвиток медичних наук. Велику славу мала школа терапевтів, створена відомими вченими-клініцистами М. Стражеско і В. Образцовим. Видатний епідеміолог Д. Заболотний з метою вивчення таких інфекційних захворювань, як чума, холера, віспа відвідав Індію, Китай, Персію, Марокко та інші країни. Під час дослідів він прищепив собі смертельно небезпечний вірус чуми. Нагородами в Парижі і Лондоні були відзначені праці в галузі медицини професора Харківського університету В. Данилевського.

Ученим зі світовим ім'ям був помолог Л. Симиренко. Любов до природи та рідного краю визначили його життєвий шлях.

У с. Млієві Черкаського повіту Київської губернії Л. Симиренко заклав сад, який став одним з найкращих у світі. Його колекція налічувала понад 3 тис. рослин. Завдяки Л. Симиренку з'явилася нова галузь сільськогосподарського виробництва - промислове садівництво. Його відкриття носили практичний характер і не втратили актуальності до цього часу.

Успішно розвивалися суспільні науки. Видатним представником історичної науки був М. Грушевський, праці якого набули широкого суспільного звучання. Вагомий внесок у розвиток української археології зробив київський вчений, дослідник давніх культур на території нашої країни В. Хвойка.

На початку ХХ ст. з'явилися праці в галузі української лексикографії. У 1907—1909 рр. Б. Грінченко видав «Словник української мови», який отримав премію Петербурзької академії наук.

У 1907 р. у Києві засновано Українське наукове товариство, основною метою якого було сприяння науковим дослідженням та популяризації різних галузей знань.

Товариство мало 3 секції: історичну, філологічну, природничо-технічну та 3 комісії — статистично-економічну, етнографічну і мовну. На сторінках його друкованого органу «Записки Українського наукового товариства» виходили наукові праці провідних вчених.

У Львові в 1893 р. було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке мало історико-філософську, філологічну та математико-природничо-медичну секції. З 1897 по 1913 р. його очолював М. Грушевський.

Література

Бурхливі події кінця ХІХ - початку XX ст. наклали відбиток на розвиток української літератури. Поряд з пануючим напрямом — реалізмом набував поширення модернізм.

Яскравими представниками реалізму були письменники Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Марко Вовчок. У центрі їхньої творчості постала проблема взаємин людини і середовища. Провідною темою багатьох творів стало зображення безправного становища селян та зростання їхньої національної свідомості.

Візитною карткою старійшини української літератури Івана Нечуй-Левицького (1838—1918) стала повість «Кайдашева сім'я», яку по праву називали енциклопедією народознавства. На прикладі життя однієї родини письменник майстерно змалював цілу епоху, розкривши зіткнення інтересів людини і суспільства. Ця ідея знайшла талановите продовження в повісті «Микола Джеря». Твори написано чудовою народною мовою, яка допомагала письменнику розкривати багатобарвність душі українського народу. Проблема народності в творчості письменника перегукувалася із провідними європейськими літературними тенденціями.

Неперевершеним майстром прози був Панас Мирний (справжнє ім'я — Панас Рудченко (1849—1920). Широке визнання йому приніс роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», у якому автор талановито змалював панораму життя українського села протягом 150 років.

Це був перший в українській літературі соціально-психологічний роман, у якому життя і боротьба українського селянства подавали через розкриття психології головного героя, його успіхи й падіння. Масштабність, глибокий психологізм, філософські роздуми допомогли митцю створити новий тип епічного твору, якого ще не знала українська література.

Геніальний письменник і мислитель Іван Франко (1856— 1916) займає особливе місце в українській літературі. «Іван Франко — це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людності», — писав про нього Максим Рильський.

Однією з провідних у творчості Франка була тема народу, його історичного покликання, минулого і майбутнього, місця в колі інших народів. Особливо могутньо тема народності прозвучала в поемі «Мойсей».

Найбільшою цінністю на землі митець вважав людину — носія духу. Він першим в українській і одним з перших в європейській літературі став розробляти тему праці, стверджуючи, що єдиним чинником, здатним творити і вдосконалювати людську душу, є труд.

Твори І. Франка мають світову славу, а його літературна спадщина здобула загальне визнання. Під егідою ЮНЕСКО відзначалися 130- та 150-літній ювілеї від його дня народження.

На початку ХХ ст. з'являються модерністські твори, які змінили українську літературу. Стрімко поширювалися нові стилі — імпресіонізм, експресіонізм, символізм, декадентство. Велику увагу прозаїки-модерністи приділяли проблемам особистості. Новаторство особливо яскраво виявилося в творах М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника.

Широко відомими на той час були поетичні твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Миколи Вороного.

Розвиток освіти й науки сприяв формуванню української технічної, учительської та творчої інтелігенції. Практичний характер наукових відкриттів сприяв подальшому розвитку промисловості та сільського господарства.

На зміну видатним майстрам слова, які працювали в стилі традиційного реалізму, приходив модерн з притаманними йому новими формами. Представники обох шкіл спиралися на давні українські художні традиції, які брали початки у фольклорній творчості.

Живопис

В українському живописі яскраво заявив про себе художник-реаліст С. Васильківський.

Його пейзажі «По Дінцю», «Ранок на Дніпрі», «Ранок (Отара в степу)» вирізнялися тонким колоритом і ліризмом. Жанрові полотна «Бій запорожців з татарами», «Козачий табір» сповнені глибокої любові до історичного минулого українського народу.

С. Васильківський видав два альбоми: «З української старовини» та «Мотиви українського орнаменту». У співпраці з М. Самокишем він створив три великі композиції для Полтавського губернського земства, чим зробив вагомий внесок у розвиток українського монументального живопису.

Одним із засновників українського стилю був Ф. Кричевський. Найяскравіше його талант виявився в портретному живописі. Визнаний майстер створив низку образів представників української культури: І. Франка, В. Вернадського, М. Лисенка та ін. Його портрети вирізнялися глибиною проникнення в духовний світ людини, точно передавали характери та підкреслювали громадянську позицію визначних людей епохи.

Видатним представником українського реалістичного мистецтва був М. Пимоненко. Провідними темами його творчості є зображення української природи та життя й побуту українського села. Герої його картин — прості люди праці зі своїми радощами і печалями. Глибокі знання народного життя допомагали художнику створювати переконливі сюжети та образи. У картині «Рекрути» митець майстерно передав почуття новобранців, яких забирали до армії. Рекрути залишали свої сім'ї без годувальника, прирікаючи їх на напівголодне існування. Змальовані почуття знаходили відгук у серцях багатьох глядачів, були їм близькі й зрозумілі.

З появою стилю модерн почався яскравий період у творчості І. Труша — видатного західноукраїнського пейзажиста та портретиста, якого мистецтвознавець М. Голубець назвав «апостолом нової малярської форми». Його пейзажі-імпресії містили те, чого не було в природі, а існувало лише в уяві митця. Художник оповивав свої твори власним настроєм і надихав думкою. Він створив галерею портретів діячів української культури, де справжньою перлиною був портрет Лесі Українки, написаний у 1900 р.

Іван Труш був організатором та активним популяризатором українського мистецтва. У Львові за його активної участі виникли «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки», журнали «Будучність» та «Артистичний вісник». У березні 1905 р. він організував першу спільну виставку картин художників Східної і Західної України, яка сприяла утвердженню в українському суспільстві ідеї цілісності та незалежності України.

Талановитим графіком європейського масштабу був Г. Нарбут. Його творчий шлях почався в Петербурзі, де в 1907 р. вийшли дві його листівки «Колишня Україна». Він вивчав українське народне мистецтво. Збирав українські килими, вироби зі скла, кераміку, межигірський фаянс тощо. Г. Нарбут був також оформлювачем та ілюстратором книжок. У його творчості своєрідно переплелися риси декоратизму з елементами народного мистецтва.

Музика

На початку ХХ ст. закладаються підвалини національної музики, розширюється мережа музичних училищ, у Києві та Одесі відкриваються консерваторії (1913). Зароджується оперне мистецтво.

Засновником української класичної музики, яка спиралася на оригінальність і багатство народної творчості, був Микола Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, диригент, фольклорист, педагог, громадський діяч.

У хорах М. Лисенка здобули початкову мистецьку освіту К. Стеценко, П. Демуцький, Я. Яциневич. У 1904 р. він відкрив музично-драматичну школу, де викладали видатні діячі української культури М. Старицький, Є. Липківський, О. Мишуга. Школа сприяла поширенню музичної освіти та формуванню ядра національних професійних музикантів і співаків.

Значною була етнографічна спадщина композитора — записи дум і пісень, які виконував кобзар О. Вересай.

Багато творів композитор створив на слова І. Франка, М. Старицького, Лесі Українки, М. Вороного. Особливе місце в його творчості займали твори на слова   Т. Шевченка — «Заповіт», «Гайдамаки», музика до «Кобзаря».

Різноманітною була оперна творчість композитора: опера-мініатюра «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда». Ним створено перші українські опери для дітей — «Коза Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

Багато уваги Лисенко приділяв громадській діяльності та музичному просвітництву. Влаштовував щорічні шевченківські концерти, був одним з організаторів західноукраїнського музичного товариства «Боян», головою ради правління «Українського клубу».

Твори М. Лисенка досягли високого рівня досконалості, наближаючи українську музичну культуру до європейської.

Відомим учнем М. Лисенка був Кирило Стеценко. Беззаперечний вплив творчість М. Лисенка мала на музичне життя Галичини. Одним з перших послідовників і популяризаторів Лисенка був Остап Ніжанківський. Першим композитором-професіоналом краю був Денис Січинський.

Могутнім джерелом української музичної культури була народнопісенна творчість. Народні пісні в обробці М. Лисенка, Н. Леонтовича,

Театр. Кінематограф. Мода

Центром українського театрального життя був Київ. У кінці XIX ст. поряд з російським та закордонними театрами гастролювали й українські драматичні трупи П. Саксаганського, М. Садовського, М. Кропивницького. Українські театри працювали за умови обов'язкового показу за один вечір вистав українською та російською мовами.

Перший постійний український театр у 1907 р. створив М. Садовський. Справжнє ім'я М. Садовського — Микола Карпович Тобілевич. Із шести дітей Тобілевичів четверо стали професійними акторами: І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Садовська-Барілотті.

У трупі М. Садовського працювали такі корифеї сцени, як М. Заньковецька, А. Борисоглібська, І. Мар'яненко та ін. Особливий успіх мала комедія І. Карпенка-Карого «Суєта». Пізніше було поставлено 13 опер та оперет. Окрім театру М. Садовського, діяли й інші театральні трупи. З 1913 р. у Києві почав діяти Театр мініатюр.

На західноукраїнських землях діяв театр «Русская беседа», який з 1906 р. очолював І. Стадник. До складу групи входили талановиті актори І. Рубчак, О. Рубчаківна, В. Юрчак, С. Стадникова. У репертуарі театру були класичні українські та перекладені українською мовою російські п'єси.

Створення кінематографа, або, як тоді називали, синематографа (фотографії, що рухаються), відбулося в кінці ХІХ ст.

У ряді країн практично одночасно були створені апарати, що давали ілюзію руху. Першими свій винахід запатентували брати Люм'єри в 1895 р. За декілька років до цього в Одесі механік Й. Тимченко за участю М. Фрейденберга та професора М. Любимова сконструював апарат для зйомок та показу «живої фотографії». У 1894 р. пристрій демонструвався на з'їзді природознавців та лікарів Росії. У Києві демонстрація синематографа відбулася в 1896 р. Зйомки потребували багато коштів і не набули поширення.

Масові покази фільмів у місті почалися лише в грудні 1897 р. За день відбувалося 12—14 сеансів, які тривали 25—40 хвилин. Одним з перших фільмів став «Кочубей в темниці», який було знято в 1907 р. у кіноательє на Хрещатику, 39.

Невдовзі з'являється кіно, тісно пов'язане з народними традиціями. Відбулася екранізація української комедії «Пан Штукаревич» та оперети «Запорізький клад». Кінооператор Д. Сахненко зафільмував уривки із спектаклів «Наталка Полтавка» та «Наймичка», де яскраво втілився талант М. Заньковецької, М. Садовського,       І. Мар'яненка, Г. Борисоглібської. Ці фільми були найвищим досягненням тогочасної української кінематографії, хоча влада й забороняла демонстрацію українських фільмів.

У 1902 р. у жіночій моді сформувалися правила, що їх намагалася дотримуватися кожна жінка. Домашній одяг мав виявляти її індивідуальність, костюм для вулиці ставав більш уніфікованим і нагадував чоловічий. Чоловіча і жіноча мода була насичена новими «функціональними» тенденціями. З одного боку, одяг був підпорядкований модним салонам, з іншого — спорту. У життя входив костюм, який давав можливість жінці рухатися вільно.

Жіноча мода створила новий тип одягу, який складався із спідниці «кльош» та блузки з довгими рукавами. Костюм носили без корсета. У 1903 р. балерина Айседора Дункан уперше танцювала в сукні без корсета з китового вуса. Модерн у жіночій моді зустрічав доволі жорсткий спротив консервативно налаштованих кіл суспільства.

З 1912 р. жіночі костюми набули фасону класичного чоловічого піджака. Одночасно велику популярність мали жіночі капелюшки та прикраси, виконані у стилі модерн.

Нова мода, створювана в Парижі та Лондоні, призначалася для обраного кола осіб і поширювалася серед аристократії.

На зламі століть світові стилі та тенденції потрапили на родючий національний ґрунт, породивши плеяду талановитих митців в усіх галузях мистецтва. Оригінальність новостворених творів, вишуканість, тонкий смак з елементами національного колориту сприяли піднесенню української культури початку ХХ ст.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1.         До складу яких держав входили українські етнічні землі на початку ХХ ст.?

2.         Поясніть, як ви розумієте значення терміна «поліетнічність».

3.         Як ви розумієте поняття «національний рух», «культурницький рух», вираз «український П’ємонт»?

4.         Які основні риси розвитку промисловості були характерні для українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій наприкінці ХІХ ст.?

5.         У чому полягали причини відмінностей розвитку сільського господарства в Південній Україні та Східній Галичині?

6.         Коли і з якою метою виникли перші політичні партії у Східній Галичині та Наддніпрянщині? Назвіть їх.