Тема 14. Етносоціальні та культурні процеси в Україні наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

План

1.    Демографічні зміни. Міжнаціональні відносини.

2.    Особливості розвитку культури в Україні.

3.    Проблеми української культури на початку XXI ст.

4.    Релігійне та церковне життя в сучасній Україні.

1. Важливою демографічною характеристикою народу є його чисельність, яка з 1993 р. в Україні зменшується. Насамперед це відбувається через зростання смертності та зниження народжуваності. Зростання смертності пов’язане з багатьма чинниками. Серед них є природні — ідуть з життя народжені за тих часів, коли в сім’ях було багато дітей. На підвищення показників смертності впливають погіршення економічної ситуації, забруднення навколишнього середовища. Надмірно високою є смертність від нещасних випадків: щороку майже 70 тис. смертей. Вагомою причиною є також недбале ставлення до власного здоров’я. Так, 60 % чоловіків в Україні є активними курцями тютюну.

Протягом 1991—2001 pp. в Україні спостерігалося зниження народжуваності — найголовнішої причини скорочення населення в Україні. Воно викликане насамперед соціально-економічними труднощами, які призвели до послаблення сімейних зв’язків, навіть до майнової неспроможності молодих людей створити, а потім зберегти сім’ю. Як не дивно, але на демографічній ситуації згубно позначилось і підвищення загального рівня культури українського суспільства. Нині українські сім’ї в основному нічим не відрізняються від більшості європейських сімей з однією дитиною.

Україна — багатонаціональна держава.

Національні права — невід’ємна частина прав людини. Особливістю втілення їх у життя є те, що людина може задовольнити ці права як член етнічного колективу. З огляду на це, державна політика в етнонаціональній сфері спрямована на підтримку національно-культурного розвитку етнічних спільнот.

Складною проблемою для значної кількості громадян після розпаду СРСР постало питання, як український народ, створивши власну державу, поставиться до них як до представників національних меншин. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла «Декларацію прав національностей України», а 1992 р. — Закон України «Про національні меншини України». Стаття 1 визначила національні права як невід’ємну частину загальновизнаних прав людини. Стаття 2 зобов’язувала всіх громадян України, незалежно від походження, дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського етносу та всіх національних меншин як представників єдиної політичної нації.

Сприятливі умови для культурного й духовного розвитку представників усіх націй етнічних меншин України забезпечують також Закони України «Про освіту», «Про мови в Україні», «Основи законодавства України про культуру». Вони дають можливість меншинам, які проживають компактно в кордонах певних адміністративно-територіальних одиниць, використовувати, разом із державною, мови національних меншин, вільно сповідувати свою релігію, використовувати національну символіку, відзначати національні свята. В Україні працюють заклади народної освіти з навчанням національними мовами. У Київському, Львівському, Сімферопольському, Ужгородському, Чернівецькому університетах готують викладачів для викладання шкільних предметів мовами національних меншин.

Український фонд культури створив і втілює в життя програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України».

Громадяни України — представники різних етнічних груп — легко знаходять спільну мову. На жаль, окремі політики заради власної користі намагаються залучити під свої знамена якомога більше виборців, удаючись до різних політичних технологій, які ґрунтуються на розділенні й протиставленні національностей. Проте більшість громадян не реагує на різноманітні провокаційні заяви та заклики, завжди шукаючи порозуміння, а не конфронтації.

2. Культурне життя в роки незалежності розвивалося в складних і суперечливих умовах. На шляху розвитку культури скасовані всі штучні перепони, цензурні заборони, ідеологічні обмеження. Українські митці, науковці, освітяни отримали вільний доступ до культурних надбань людства.

Українська культура ґрунтується на відродженні історичної пам’яті, поверненні культурної та мистецької спадщини, вивільненні творчої ініціативи, піднесенні народної творчості, пожвавленні культурного життя в регіонах.

Водночас матеріальні труднощі переходу до ринкової економіки негативно позначилися саме на культурі. Значне скорочення державного фінансування сфери культури та відсутність традицій меценатства призвели до надзвичайно скрутного становища установ освіти, культури та науки, припинення діяльності багатьох творчих колективів — оркестрів, хорів, ансамблів, відпливу насамперед молодих кваліфікованих кадрів, утрати багатьох традицій культурного життя.

З огляду на таке становище держава вжила ряд заходів, спрямованих на соціальний захист діячів культури та мистецтва. В умовах переходу до ринкових відносин творчі спілки України з 1 січня 1992 р. звільнялися від сплати податків на доходи та різноманітних внесків у спеціальні фонди.

Верховна Рада України прийняла ряд законів, які допомогли зберегти значний потенціал української культури. Так, у лютому 1992 р. депутати схвалили «Основи законодавства про культуру», згодом прийняли Закони України «Про музеї та музейну справу в Україні», «Про бібліотеки та бібліотечну діяльність в Україні» та ін.

Яскравою особливістю культурного життя стає помітний вплив громадськості. У країні з’являються різні об’єднання, товариства, фонди. Помітну роль у підтримці митців, творчих проектів, талановитих колективів відіграв Фонд культури, очолюваний поетом Б. Олійником. Ще ширшу підтримку різних напрямів культурного життя забезпечив українсько-американський фонд «Відродження». Поступово поширювали свою діяльність українські меценати з діаспори — Ю. Ємець і П. Яцик, Е. Гуцуляк із Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Бараненків зі США, М. Гоян з Австралії.

З 1996 р. працює Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. За рахунок доброчинних пожертвувань від юридичних і фізичних осіб фонд відродив уже не одну славну українську пам’ятку. Під охороною держави перебуває 123 тис. пам’яток історії та культури, а в музейних фондах України зберігається понад 10 млн одиниць історичних цінностей. Продовжує зростати й число національних архітектурних заповідників. За роки незалежності до них приєднані «Чернігів стародавній», «Кам’янець-Подільська фортеця». Відкриваються музеї, присвячені історичним особам і визначним подіям української історії, які раніше замовчувалися через ідеологічні причини. До таких, безперечно, належить Музей гетьманства  (м. Київ).

Ознакою сучасного становища культури є значне посилення міжнародних контактів. Численні гастролі українських митців і творчих колективів до багатьох країн світу, експозиції за кордоном українських художників і музейних колекцій сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Так, у CША були гідно представлені музейні скарби України на виставках «Слава Візантії», «Українське Трипілля»; в Італії — «Золото степів України».

У 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про освіту». У ньому було визначено, що школа є основою духовного та соціально-економічного розвитку держави. Це спонукало законодавців визнати необхідність проведення суттєвих змін у її роботі. Дія закону насамперед проявилася урізноманітненням форм шкільної освіти. Поряд із традиційними освітніми закладами з’явилися ліцеї, гімназії, колегіуми, коледжі, у яких поглиблено вивчаються окремі предмети, їх число постійно зростає. Створюються також навчальні заклади приватної форми власності.

Шкільна система радянського часу характеризувалася насамперед своїм спрямуванням на підготовку фахівців для індустрії. За роки незалежності відбулися перетворення на шляху гуманізації освіти. У школах України все більше уваги приділяється вивченню предметів гуманітарного циклу — української літератури, історії, народознавства та ін.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив національну програму «Освіта» («Україна — XXI століття»). Зважаючи на потреби сьогодення, Міністерством освіти і науки України було впроваджено у школах Комплексну програму комп’ютеризації, це дало можливість учням навіть у найвіддаленіших від освітніх і наукових центрів куточках України користуватися перевагами всесвітньої мережі знань.

В Україні зроблено й перші кроки на шляху перебудови вищої освіти. Згідно зі світовими стандартами, сучасні вищі навчальні заклади забезпечують підготовку студентів на таких кваліфікаційних рівнях, як бакалавр, спеціаліст, магістр.

У 2005 р. вища школа України приєдналася до країн-учасниць Болонського процесу. Студенти України зможуть навчатися у вищих навчальних закладах 39 країн Європи, вільно пересуватися у процесі навчання з країни в країну, оскільки в межах єдиного наукового простору встановлено спільні стандарти оцінювання знань, отримання дипломів про вищу освіту.

Разом з організаційними змінами українська освіта потребує зміцнення матеріально-технічної бази. Наприклад, у розвинених країнах світу на підготовку одного спеціаліста витрачають у 5—6 разів більше, аніж в Україні.

Українська наука — потужний комплекс науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, архівів, музеїв, бібліотек, усього понад 1300 установ. Провідним науковим закладом є Національна академія наук України (НАНУ). Саме в рамках НАН України виконуються фундаментальні дослідження, які становлять основу розвитку прикладних наук. Учені академії ведуть цікаві й перспективні дослідження в галузі енергетики, екології (насамперед усунення наслідків радіоактивного забруднення), геології, клітинної біології, генної інженерії, перспективних напрямів фізичної та хімічної наук.

Сучасна українська наука функціонує в умовах різкого скорочення бюджетних асигнувань. У цьому зв’язку найбільше постраждали наукові установи, які працювали на військово-промисловий комплекс, а також науково-дослідні інститути, зосереджені на фундаментальних дослідженнях, які не мали змоги себе окупити (фундаментальні дослідження, у якій би країні світу не проводилися, є затратними, а не самоокупними), змушені були згортати дослідження через брак коштів на матеріали, прилади, устаткування.

Через недостатнє фінансування окремі інститути НАН України втратили майже половину свого наукового потенціалу. Українські вчені змушені виїжджати на постійну чи довготривалу роботу до Росії, країн Західної Європи, США.

Скорочення фінансування науки зумовило зовнішній і внутрішній «відплив умів». Унаслідок еміграції науковців Україна втрачає до 10 тис. дипломованих фахівців щороку.

Значне скорочення асигнувань менше позначилося на інститутах гуманітарного спрямування. Протягом 1990-х років сфера гуманітарних досліджень суттєво розширилася. У системі НАН України проводять понад 40 нових напрямів гуманітарних досліджень, засновано Інститут сходознавства      ім. А. Кримського, Інститут української мови, Інститут української археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського, Інститут народознавства та ін.

У сучасній українській науці відбуваються й глибокі організаційні зміни. Разом із НАН України працюють Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв. Діють громадські об’єднання науковців, наукові товариства. Серед них і відновлене в 1989 р. Наукове товариство імені Шевченка.

У постійному творчому пошуку в цей час перебувають українські літератори, більшість яких є членами Національної спілки письменників України. У її складі працюють: Літературний фонд, видавництво «Український письменник», часописи «Вітчизна», «Всесвіт», «Дзвін», «Донбас» та ін., видається газета «Літературна Україна». У цих організаціях продовжують творити письменники    І. Драч, Р. Іваничук, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко.

Водночас поза Національною спілкою письменників України успішно працюють об’єднання: «Пропала грамота», «Лу-Го-Сад», «Бу-Ба-Бу», «Нова генерація», «Нова література». У 1996 р. заявила про себе Асоціація українських письменників, створення якої зініціювали Ю. Андрухович, І. Римарук, Т. Федюк. Набувши визнання, у 2001 р. вона перетворилася на Всеукраїнську творчу спілку, членами якої є майже 160 письменників.

Сучасна література в ринкових умовах змушена була орієнтуватися на покупця-читача. Тому в українській літературі розквітають фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Популярність українських письменників-фантастів Генрі Лайона Олді (колективне псевдо Д. Громова та О. Ладижинського),            А. Валентинова, М. та С. Дяченків поширилася за межі України. Визнаним майстром любовно-авантюрного жанру стала Симона Вілар (Н. Гавриленко).

Протягом 1990-х років українська література повернула широкому загалу замовчувані донедавна імена В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, Є. Маланюка, В. Стуса та багатьох інших письменників, чия творчість за радянського часу трактувалася як націоналістична та антинародна. Повернувся з еміграції письменник і правозахисник М. Руденко, якому присвоєно звання Героя України. Українському читачеві стали доступні й твори письменників із діаспори: І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, Ю. Борця, О. Теліги та ін.

Незважаючи на мізерне фінансування з боку держави, українське мистецтво подекуди навіть нарощує свій потенціал. Так, у Полтаві в 1999 р. була відкрита галерея сучасного українського мистецтва, у Києві — «Мистецький арсенал», у Запоріжжі створено муніципальний театр «Хортиця», у нові приміщення вселилися Київський дитячий музичний театр і Київський театр ляльок. Окремі театральні колективи набули статусу державних. Серед них Львівський театр «Воскресіння» і Молодіжний театр ім. Леся Курбаса. В Україні виникли й нові творчі колективи: симфонічний оркестр національної філармонії України, ансамбль «Київські солісти» під керівництвом Б. Которовича, камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові та ін. За роки незалежності зуміли утвердитися окремі недержавні театри та концертні групи. Серед них театри «Бенефіс» і «Театр зірок» у Києві, «Люди і ляльки» у Львові, діють 6 театрів опери та балету, 25 філармоній, понад 40 академічних музично-драматичних театрів. Щороку майже 20 млн глядачів відвідують понад 40 тис. вистав.

Українське мистецтво зробило крок назустріч міжнародному культурному співтовариству. Світового визнання досягли міжнародні конкурси ім. М. Лисенка, артистів балету ім. С. Лифаря, піаністів ім. В. Горовця, конкурс молодих виконавців ім. В. Крайнєва.

Українські митці беруть активну участь у багатьох масштабних культурних заходах, більшість яких перетворилися на традиційні. До таких належать Всеукраїнське шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій», Всеукраїнський фестиваль популярної пісні «Пісенний вернісаж», театральні фестивалі «Золотий Лев» у Львові та «Херсонські ігри» в Севастополі, «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», фестиваль національних культур «Всі ми діти твої, Україно», «Гуцульський фестиваль» та ін.

Високий рівень майстерності в 1990-х роках продемонстрували українські кінематографісти. Фільми українського виробництва знаходили підтримку й зацікавленість у глядачів. Серед них фільми Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона», К. Муратової «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські історії», В. Криштофовича «Приятель небіжчика», Г. Кохана «Тупик». Не байдужими залишили глядачів кінофільми на історичну тематику Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», М. Мащенка «Богдан Хмельницький».

У травні 2005 р. вперше в історії вітчизняного кіно український молодий і талановитий режисер Ігор Стрембіцький за короткометражний чорно — білий фільм «Подорожні» здобув Золоту пальмову гілку 58-го Каннського фестивалю. На 34-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» режисера Володимира Савельєва було присуджено гран-прі. Незважаючи на окремі творчі здобутки, український кінематограф перебуває у глибокому занепаді.

Україна підтверджує свій мистецький авторитет й високою школою естрадного співу. Закономірною стала перемога співачки Руслами Лижичко на пісенному фестивалі «Євробачення-2004».

Разом із професійним мистецтвом багато уваги приділяється розвитку аматорського. Всеукраїнські огляди народної творчості сприяють зростанню виконавської майстерності, збагаченню репертуару, підняттю сценічної культури народних колективів.

Важливу роль у творчому становленні молоді відіграв Указ Президента України «Про надання державних стипендій найбільш обдарованим молодим митцям України». Згідно з цим указом, щорічно призначається 50 стипендій юним виконавцям, артистам, художникам. Стали популярними різноманітні конкурси юних виконавців, у Києві працює Дитяча академія мистецтв. Усе це стимулює творчу працю молоді й сприяє підготовці нових поколінь митців.

Україна завжди мала добрі спортивні традиції. Так, із 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських — 444, з них 196 золотих.

Після здобуття незалежності в Україні було створено Національний олімпійський комітет (НОК) України та 120 національних федерацій різних видів спорту.

Заради підтримки свого престижу в очах світової громадськості держава частково фінансує професійний спорт, який займає доволі високі позиції у світі.

Перше олімпійське золото для незалежної України виборола на зимових Олімпійських іграх 1994 р. у Ліллехаммері Оксана Баюл (фігурне катання). Завдяки наполегливості та волі до перемоги стали олімпійськими чемпіонами Лілія Подкопаєва (спортивна гімнастика), Катерина Серебрянська (художня гімнастика), Яна Клочкова (плавання). Здобули світове визнання Сергій Бубка (легка атлетика), Андрій Шевченко (футбол) та інші спортсмени.

Найбільших успіхів на боксерському рингу здобули брати Віталій і Володимир Клички, яким сьогодні немає рівних у світі. Професійна футбольна команда «Динамо» (м. Київ) двічі ставала учасницею чвертьфінальних змагань Кубка ліги чемпіонів Європи. Чвертьфіналу досягла й українська збірна з футболу, зайнявши восьме місце на чемпіонаті світу 2006 р. Останній кубок УЄФА здобув донецький футбольний клуб «Шахтар».

Разом із тим стан фізкультури і спорту в Україні потребує більшої уваги і держави, і суспільства.

3. Докорінна перебудова українського суспільства характеризувалася ускладненнями в багатьох аспектах його життя, зокрема у сфері культури. Постійною проблемою розвитку культури є її обмежене фінансування, що насамперед веде до скорочення мережі її установ. Україна — батьківщина видатних оперних і балетних майстрів.

Брак коштів і відсутність стійких традицій меценатства призводять до розладу роботи значної частини творчих колективів. У все складніших умовах функціонує народна культура. Нині поступово занепадають культурні установи на селі, які раніше підтримували колгоспи й радгоспи.

За відсутності державної підтримки культура змушена комерціалізуватися, що заради прибутків призводить до потурання низьким смакам. Так звана масова культура заполоняє серця й душі глядачів сценами насилля, розбещеності, формує бездуховність і забобонність. Відсутність у більшості населення імунітету до проявів такої антикультури створює серйозну загрозу для духовного здоров’я нації. Цю загрозу може усунути інтелігенція. Саме вона прищеплює народові хороші смаки, навчає розуміти й сприймати високу культуру. Проте інтелігенція нині деморалізована жалюгідними умовами існування, низькою заробітною платою. Через це сфери її діяльності втрачають суспільний престиж. Середній вік працівників науки, освіти, культури неухильно зростає. У 2008 р. середній вік наукових працівників НАН України перевищив 50 років, а докторів наук — 62 роки. Культура, освіта, наука все гостріше потребують кадрового оновлення.

Широкими як ніколи є міжнародні контакти української культури, а це означає, що вона цікава для світу і здатна відгукуватися на світові імпульси, які спонукають до виходу на нові творчі горизонти. У нас ще зберігається ефективна система мистецького навчання, з надр якої виходить достатньо талановитої творчої молоді, якій тільки треба забезпечити можливість працювати в рідній культурі. Ми є однією з небагатьох країн Європи, де народна мистецька культура — не предмет спогадів чи музейного догляду, а реальність життя мільйонів людей. А це і величезний резерв для професійної творчості, і неабияка величина в загальному культурному потенціалі нації, яка постійно народжує нові й нові таланти.

За нинішніх умов глобалізації та загроз нівеляції навіть могутні культури вдаються до різних форм самозахисту. Тим більше Україні потрібна продумана система заохочення й підтримки української національної продукції в усіх сферах культури, розумний протекціонізм, який не порушував би інтересів людей інших національностей.

Хотів би наголосити на двох найважливіших тенденціях, які істотно впливають на розвиток нашого суспільства, нашої держави. Першою тенденцією є те, що світ дедалі більше використовує науково-інформаційні технології... Друга тенденція — глобалізація. Це означає, що конкурентність, суперництво націй, країн, держав набуває глобального, загальнопланетарного характеру й охоплює буквально всі сфери життя. У майбутньому ми, мабуть, матимемо три групи держав залежно від їхньої конкурентоспроможності. Першу утворюватимуть ті, що спроможні продукувати технології, які набуватимуть глобального поширення. Це будуть панівні держави, нації. До другої групи належатимуть держави, здатні принаймні ефективно використовувати ці технології. І третя група — держави, які не зможуть ні першого, ні другого, і тому опиняться на узбіччі людського прогресу. Головним критерієм, визначальною умовою приналежності країни до певної групи буде рівень інтелектуального розвитку всієї нації і кожного громадянина зокрема...

4. Оновлення суспільного життя в Україні характеризувалося й новими відносинами між державою і церквою, представниками всіх релігій. Одним із чинників, який вплинув на релігійне життя в Україні уже напередодні проголошення незалежності, було суттєве обмеження державного втручання й послаблення державного тиску на церкву.

Сучасну правову основу відносин між державою та церквою визначають Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» від 22 квітня 1991 р. та Конституція України 1996 р.

Українська держава розпочала повернення незаконно відчуженої власності церквам. Повернення здійснювалося на підставі Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації». Оскільки цей процес був доволі складним, 4 березня 1992 р. вступив у дію Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна». Процес повернення майна, приміщень виявив конфліктний характер відносин між релігійними конфесіями, зокрема в Західній Україні, а також у Києві.

Набуття Україною незалежності спричинило виникнення в українських політичних і релігійних колах прагнення якнайшвидше усамостійнити православну церкву, створити в межах України єдину помісну православну церкву. Це прагнення завершилося скликанням у листопаді 1991 р. Помісного собору УПЦ, який одностайно підтримав пропозицію митрополита Філарета про незалежність української церкви від РПЦ. Усі єпископи на чолі з митрополитом Філаретом поїхали до Москви просити відпускну грамоту. Проте керівництво РПЦ не бажало такого розвитку подій. Архієрейський собор РПЦ, що відбувся в березні-квітні 1992 р. в резиденції патріарха Алексія II, відмовився надати автокефалію УПЦ і позбавив організатора Помісного собору Філарета митрополичої кафедри в Києві, якою він керував із 1966 р. У травні 1992 р. в Харкові за ініціативою вищого духовенства РПЦ відбувся Архієрейський собор УПЦ, який оголосив своїм предстоятелем митрополита Ростовського й Новочеркаського Володимира (Сабодана). За ним пішов майже весь єпископат УПЦ. Проте митрополит Філарет відмовився визнати ці рішення. Він заявив, що в такий важкий час не може залишити українську паству. У червні 1992 р. митрополит скликав у Києві Всеукраїнський православний об'єднавчий собор. На ньому прихильники Філарета об’єдналися з Українською автокефальною православною церквою і створили Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). Її патріархом було проголошено 94-річного главу УАПЦ Мстислава.

Заступником патріарха став митрополит Філарет. Однак патріарх Мстислав не визнав новоутвореної церкви, а тому не всі парафіяни УАПЦ влилися до УПЦ КП. Після смерті патріарха Мстислава (червень 1993 р.) у вересні патріархом УАПЦ став митрополит Димитрій (Володимир Ярема).

У жовтні 1993 р. свого патріарха обрала й УПЦ КП. Ним став митрополит Володимир (Романюк). відомий своїми зусиллями щодо легалізації УАПЦ.

Після смерті патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995 р. УПЦ КП очолив Філарет. Намагання поховати прах патріарха Володимира на території національної святині православних українців — Софії Київської 18 липня 1995 р. — спричинили найгостріший міжконфесійний конфлікт. Після кривавих сутичок тіло патріарха було поховане біля входу до Софійського собору. Гострий конфлікт спалахнув між віруючими УПЦ та УАПЦ на Чернечій горі в Каневі в травні 1991 р. під час відзначення 130-х роковин перенесення праху Т. Шевченка із Санкт-Петербурга. Ці конфлікти звичайно перешкоджають згуртуванню українського суспільства.

Сучасна УАПЦ у 2003 р. пережила новий розкол. Після смерті патріарха Димитрія, за його заповітом, вирішено було не обирати патріарха, а просити митрополита Костянтина (Багана) духовно наглядати за Українською православною церквою в Америці. Настоятелем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков). У червні 2003 р. він проголосив себе митрополитом Київським і всієї України та вийшов з-під опіки митрополита Костянтина. У юрисдикції останнього в Україні залишилася лише Харківсько-Полтавська єпархія та ряд окремих парафій.

Сучасне релігійне життя в Україні доволі інтенсивне та різноманітне.

Активність сучасних релігійних громад проявляється широкою видавничою діяльністю. У 1991 р. в Україні створено Біблійне товариство. Як і подібні товариства в інших країнах світу, своїм головним завданням воно вважає видання і поширення Святого Письма та іншої релігійної літератури. Лише ця організація за роки своєї діяльності забезпечила віруючих понад 7 млн примірників релігійних книжок. Українське Біблійне товариство нині займається також і перекладами на українську мову біблійної та богослужбової літератури.

Більшість українських віруючих — християни. Християни поділені на три течії — православних, католиків і протестантів.

Більшість українських християн — православні. Найчисельнішою конфесією є Українська православна церква Московського патріархату.

В Україні проживають і 100 тис. католиків, які є членами 100 церковних громад. Більшість із них поляки. Оскільки верховним главою своєї церкви вони вважають Папу Римського, їх називають в Україні римо-католиками.

Багатовікові традиції в Україні вже має Українська греко-католицька церква (УГКЦ), яку тривалий час очолював кардинал Любомир Гузар. Відновлена в правах у 1989 p., вона має понад 1,5 млн віруючих, об’єднаних у 3400 парафій. На відміну від інших християнських конфесій парафії, які розміщені на всій території України, УГКЦ має парафії в чотирьох західноукраїнських областях: Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській і Закарпатській.

Після пастирського візиту в Україну Папи Римського Іоанна Павла II у     2001 р. та перенесення митрополичої кафедри УГКЦ зі Львова до Києва у 2005 р. греко-католицькі громади почали виникати і в інших областях України. Нині подальший розвиток церкви греко-католики пов’язують із новим главою Верховним архієпископом Святославом Шевчуком.

Знаковою подією для всіх християн України стало відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі та прибуття на урочистості Вселенського патріарха Варфоломея І.

Багатьма конфесіями й течіями в Україні представлений християнський протестантизм. Провідні позиції серед протестантів займає Всеукраїнська спілка об’єднань євангельських християн-баптистів (ЄХБ).

Складовою духовного життя України є іслам. Мусульмани на теренах України завжди належали лише до одного з його напрямів — сунізму. Українські мусульмани-суніти об’єднані у 255 релігійних громад. Більшість із них зосереджені в Криму, південних областях України та Києві.

В Україні діють і численні релігійні об’єднання національних меншин. Найпомітнішими серед них є Закарпатська єпархія реформатської церкви (100 парафій; більшість членів реформатських релігійних громад — угорці), парафії Німецької євангелічно-лютеранської церкви, Українська єпархія Вірменської апостольської церкви. У незалежній Україні створено сприятливі умови для відродження релігійного життя євреїв. У 2000 р. в Україні діяло понад 70 релігійних громад іудейського віросповідання.

На початку XXI ст. українська держава продовжила вирішення тих релігійних і церковних справ, якими вона займалася з часу проголошення незалежності. Найгострішою з них залишилася реституція церковної власності. Оскільки повернення майна протягом 1990-х років відбувалося надто повільно, 21 березня 2002 р. був опублікований Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Указ вимагав повного врахування майна, яке було відібране радянською владою в релігійних організацій, уключаючи приміщення господарського й житлового призначення. Документ визначив механізми та джерела фінансування процесу повернення.

Важливим проявом взаємодії держави з релігійними організаціями стали спільні заходи щодо відновлення видатних пам’яток історії та культури. Українська держава спрямувала значні бюджетні кошти на відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври, Володимирського собору в Херсонесі (Севастополі) та багатьох інших визначних будівель.

Боротьба, яка нині ведеться між різними конфесіями за лідерство, церковне майно та сфери впливу, веде до загострення суперечностей і в позацерковному житті. З іншого боку, сучасні політики постійно проявляють схильність до того, щоб використати авторитет тієї чи іншої церкви у вузькопартійних чи й особистих інтересах.

Щоб припинити названі чи подібні негативні тенденції, держава і церква спільними зусиллями створили в 1998 р. Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій, а в 2004 р. — Нараду християнських церков України. Ці організації дають змогу організувати доволі дієву взаємодію держави й віруючих різних конфесій, щоб не допустити дестабілізації суспільного життя на релігійному підґрунті, щоб об’єднувати всіх громадян України навколо загальногуманітарних цінностей і норм, які є основою всіх релігій і конфесій.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    Якими були чинники скорочення населення України у 90-ті роки ХХ ст. – на початку ХХІ ст.?

2.    Якими були основні проблеми національних відносин незалежної України?

3.    У чому полягали нові умови розвитку культури у другій половині 80-х – на початку 90-х років?

4.    З якими проблемами зіткнулось українське суспільство у сфері екології?

5.    Чому за умов незалежності активізувалось релігійне життя?