Тема
13. Україна в умовах незалежності
План
1. Основні тенденції розвитку
економіки в другій половині 1990-х років.
2. Пошуки шляхів стабілізації
економіки України на початку XXI ст. Здійснення аграрної реформи.
3. Включення населення в ринкові відносини.
4. Кроки до інтеграції української
економіки в європейський і світовий економічний простір.
1. У жовтні 1994 р. Президент України Л.
Кучма проголосив стратегію економічних перетворень, подолання економічної
кризи, які з нетерпінням очікувала вся Україна. Її складовими стали: обмеження
дефіциту державного бюджету, звільнення від обмежень внутрішньої та зовнішньої
торгівлі, сувора монетарна політика, приватизація великих підприємств,
проведення земельної реформи.
Насамперед розпочався процес активної
приватизації державних підприємств. Якщо на початку президентства Л. Кучми
приватна власність становила 4 %, то через 3,5 роки — майже 40.
Прискорення економічних реформ зумовило
зниження інфляції. Це дало можливість провести грошову реформу у вересні 1996
р. Її сутність полягала у запровадженні гривні замість купоно-карбованців у
співвідношенні 100 000 до 1.
Поступово сповільнювалися темпи зниження
рівня ВВП. Одночасно почала зростати заробітна плата. Середньомісячна інфляція
в 1997 р. становила лише 1 %, тобто
вона відбирала в працівників лише 1 % їхньої заробітної плати.
Однак, незважаючи на деяку стабілізацію в
окремих галузях, подолати економічну кризу в Україні не вдалося. Фінансова
криза в Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998) спричинили погіршення фінансової
ситуації в Україні. Українська гривня знецінилася вдвічі. Надзвичайно
ускладнилося фінансове становище підприємств: кожне друге в 1997 р. стало
збитковим.
Через нестачу готівки українські підприємства
все частіше вдавалися до примітивного натурального обміну, так званого бартеру.
У країні розпочалася швидка бартеризація економіки. Якщо на початку 1997 р. у
промисловості за бартером реалізовувалася третина виробленої продукції, то в
1999 р. — майже дві третини. У внутрішній торгівлі бартер призводив до
подальшої «тінізації» економіки: державі набагато простіше контролювати
проходження грошових потоків через банк, аніж перевезення товарів транспортними
засобами. У зовнішній торгівлі бартеризація призвела до колосальних збитків
унаслідок продажу товарів за заниженими цінами. Оскільки більшість підприємств
країн Західної Європи відмовлялися торгувати за застарілими схемами, обсяг
зовнішньої торгівлі України різко скоротився.
Бартеризація призвела до неспроможності
сплати податків одними підприємствами й нехтування платіжною дисципліною
іншими. Несплата податків не давала можливостей наповнити бюджет. Почастішали
випадки затримання виплати заробітної плати. Дефіцит бюджету знову спонукав
уряд запускати друкарський верстат для друкування гривні на заробітну плату
бюджетним працівникам. Не забезпечена виробництвом емісія грошей вела до
інфляції, зростання цін, зниження рівня життя.
Протягом 1997—1999 pp. середньомісячна
заробітна плата, яка виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася майже вдвічі і
становила менше 50 дол. CШA.
Тим часом «тіньова» економіка перетворювалася
на все більшу загрозу для економічної безпеки держави. «Тіньова» економіка в
1999 р. забезпечувала доходи щонайменше 75 % населення України. У ній
визначилися два сектори. У першому підприємства діяли цивілізованими методами,
однак на тлі неспроможності держави керувати економічними процесами, а,
головне, через надмірний податковий тиск вони уникали сплати податків заради
власного виживання. Інший сектор, який, на думку фахівців, становив не менше
половини «тіньової» економіки, мав кримінальну природу. Ділки цього сектору
незаконно використовували державні ресурси, присвоювали прибутки, розкрадали
майно, шахраювали, займалися рекетом, наркобізнесом та ін.
Криміналізація економіки перетворювалася на
серйозну загрозу для суспільства. У грудні 1999 р. Президент України змушений
був визнати, що «криміналізовані буквально всі сфери економіки» і «доводиться
говорити про фактичну втрату керованості» економічними процесами. Наприкінці XX
ст. обсяг «тіньової» економіки становив щонайменше 60 % ВВП.
Наслідком «тінізації» економіки стало активне
вивезення капіталів за кордон. У такий спосіб «тіньовики» намагалися приховати
свої незаконні прибутки від державного контролю. За даними зарубіжних фахівців,
за 10 років незалежності з України було нелегально вивезено майже 40 млрд
доларів США. «Тіньова» економіка стала одним із головних чинників існування
суспільства.
Помітною особливістю економічного життя
України в другій половині 1990-х років стало отримання іноземної фінансової
допомоги. Президент Л. Кучма зумів переконати Верховну Раду України в
необхідності прийняття законів щодо її отримання. Цій справі посприяла зустріч
Л. Кучми з Президентом США Б. Клінтоном у травні 1995 р. Невдовзі Україна
посіла третє місце після Ізраїлю і Єгипту в отриманні фінансової допомоги від CШA.
Завдяки США, які мають вирішальний вплив у
міжнародних фінансових організаціях, Україні посилили фінансову допомогу
Європейський банк реконструкцій та розвитку (ЄБРР), Міжнародний валютний фонд
(МВФ) та Світовий банк (СБ). Кредити Україні також надали уряди ФРН, Італії та
інших країн. Це дало змогу українському уряду вирішувати платіжні проблеми й
насамперед розрахуватися за нафту і газ, отримані з Росії та Туркменістану.
Можливість вирішувати чи переносити вирішення
проблем за допомогою кредитів на майбутнє призвела до того, що протягом 1994—1999 pp. державний
борг України зріс більше аніж утричі й досягнув 12,5 млрд. дол. США.
2. У 1999 р. економічна ситуація загострилася
настільки, що Україна не мала можливості виплачувати ні внутрішні, ні зовнішні
борги, виконувати взяті по них зобов’язання.
Разом із тим вихід із фінансової кризи 1997—
1998 pp. створив певні передумови для
стабілізації економічного розвитку. У 1999 р. зниження рівня ВВП припинилося, а
наступного року новий український уряд, передбачаючи його зростання на 1 %,
отримав приріст ВВП 6 %. У 2000 р. Україна отримала 750 млн дол. інвестицій
(тенденція зростання спостерігалася до третього кварталу 2008 p.). Вона
була пов’язана зі сприятливою кон’юнктурою на зовнішніх ринках, які потребували
українського заліза, сталі, прокату, продукції хімічної промисловості. Завдяки
отриманим прибуткам і подоланню бартеризації економіки скоротився розмір
тогочасного державного боргу, за кілька років було повернуто заборговані
зарплати та пенсії. Однак ці перші позитивні зрушення не були підкріплені
глибинними економічними реформами. Політична боротьба призвела до того, що
замість послідовної реформаторської роботи українські уряди все більше
уподібнювалися пожежникам, які змушені були гасити економічні та соціальні
«пожежі», «латати дірки» в бюджеті.
У 2000 р. частка базових галузей: металургії,
хімії, паливної промисловості, енергетики — тих, які є екологічно шкідливими,
потребують найбільше капіталів, енергії та праці, — становила 59 %. При цьому
частка машинобудування та металообробки за цей же період зменшилася майже
втричі, зафіксувавшись на показнику 13 %. Катастрофічного рівня (60—70 %) досягнуло фізичне та моральне старіння основних
виробничих фондів у провідних галузях.
Україна надто неефективно використовує свій
економічний потенціал, посідаючи четверте місце за забезпеченням
сільгоспугіддями, п’яте — за трудовими ресурсами, четверте — за науковим
потенціалом.
Негативно позначається на економіці бідність.
Адже бідні люди не можуть здобути добру освіту, а економіка не може відповідно
отримати кваліфікованих працівників. Бідні не можуть собі дозволити придбати
якісні товари. Для економіки це означає звуження внутрішнього ринку.
Українська економіка надзвичайно вразлива у
питаннях енергопостачання: майже 90 % нафти та 75 % газу Україна отримує з Росії.
Це ставить під загрозу економічну безпеку держави (фахівці вважають, що
енергетично незалежна держава може отримувати з одного джерела щонайбільше 25 %
енергоносіїв).
Нагальна потреба здійснення глибокої аграрної
реформи усвідомлювалась уже в останні роки існування Радянського Союзу.
Тому вже в грудні 1991 р. Верховна Рада
ухвалила Закон України «Про селянське (фермерське) господарство». Закон
проголошував, що кожний, хто бажав займатися сільським господарством
самостійно, міг створити фермерське господарство. Був створений спеціальний
земельний фонд із частини земель колгоспів і радгоспів, а також за рахунок не використовуваних
державних земель. Скориставшись передбаченою законом підтримкою колгоспів і
радгоспів у вигляді техніки, посівного матеріалу, частина сільськогосподарських
працівників перейшла на «фермерський хліб». Це були агрономи, зоотехніки,
інженери, механізатори та ін. До 1995 р. кількість фермерських господарств
сягнула 35 тис. Руйнівні процеси в економіці, протистояння бюрократії стримували
їх становлення, тому до 2000 р. їх кількість зросла лише на 2 тис.
Існували й інші перешкоди. Багато селян
призвичаїлися виконувати лише окремі трудові операції, та не наважувалися
братися за весь комплекс сільськогосподарських робіт. Більшості мешканцям села
— людям старшого віку — уже не вистачало життєвих сил і рішучості розпочати
фермерське господарювання. Перед наближенням пенсійного віку вони не бажали
руйнування колективних господарств, вважаючи їх гарантією забезпеченої
старості. Селян зупиняла й відсутність сільськогосподарської техніки,
необхідної для обробітку землі.
У 1992 р. депутати-аграрії, схильні до
ідеологічних комуністичних догм, зініціювали прийняття Закону України «Про
колективне сільськогосподарське підприємство», згідно з яким у 1992—1993 pp. колгоспи
були трансформовані в кооперативні сільськогосподарські об’єднання. Проте вони
не спричинили докорінних змін у відносинах на селі, оскільки нові виробничі
відносини не стосувалися землі — головного засобу виробництва у сільському господарстві.
У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав Указ «Про
невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері
сільськогосподарського виробництва». Відповідно до нього, у наступні роки
документи на право земельної власності отримали майже всі колективні
господарства, 10 млн громадян приватизували присадибні ділянки та майже 6,1
млн. громадян одержали земельні паї.
Однак ситуація на селі не змінилася на краще.
Виробники сільськогосподарської продукції потерпали від нестачі коштів. Вони не
мали можливості купувати техніку, добрива для продуктивного господарювання.
До 1994 р. головною причиною дефіциту коштів
був ціновий диктат держави на зерно, м’ясо, молоко, овочі тощо. Заздалегідь
установлені закупівельні ціни в умовах інфляції призводили до того, що сільськогосподарські
виробники працювали собі на збитки. Працівники КСП по 5—6 місяців чекали оплати за виконану роботу. Коли ж
отримували, то значну частину їх уже «з’їла» інфляцієя.
Починаючи з 1995 р. держава перейшла на
розрахунки за сільськогосподарську продукцію за ринковими цінами. Однак і це не
змінило ситуацію. Не маючи коштів на тривале зберігання продукції, селяни
змушені були продавати урожай за зниженими цінами, а купувати все необхідне для
посіву за високими цінами. Негативно впливали непаритетні ціни на
сільськогосподарську та промислову продукцію. Так, на середину 1990-х років за
складний агрегат (комбайн, трактор, автомобіль) потрібно було продати продукції
в 60 разів більше, аніж у 1990 р.
Перешкодою реформуванню стали також
надзвичайно несприятливі умови кредитування, майже повна зношеність основних
виробничих фондів, нерозвинутість ринкових відносин у сільській місцевості. Для
багатьох підприємств справжнім лихом була безгосподарність керівників.
Незважаючи на всі спроби реформування, сільськогосподарське
виробництво продовжувало занепадати.
У цих складних для сільського господарства
умовах продемонстрував свою вищу ефективність приватний сектор сільського
господарства. Протягом 1994-1999 pp. його виробництво зросло на 10 %. Маючи лише
16 % земельних угідь, приватні господарі виробляли 60 % усієї
сільгосппродукції.
У грудні 1999 р. президент України видав Указ
«Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору
економіки». 11,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було
переформовано на 14,7 тис. господарств ринкового типу, які господарюють на
землі, орендованій у селян. Зміна виробничих відносин зумовила у 2000 р. вперше
за роки незалежності зростання сільськогосподарського виробництва на 7,6 % (при
запланованих 1,6 %).
Період 2000—2008 pp. характеризувався
постійним зростанням обсягів виробництва валової продукції сільського
господарства. Однак аграрна реформа не привела до створення високоефективного
сільськогосподарського виробництва, оснащеного високопродуктивною технікою та
новітніми агротехнологіями. Показники продуктивності праці в Україні у 8—16 разів відстають від аналогічних показників у розвинених
країнах.
3. Нові прояви і явища в економіці сприяли
залученню до ринкових відносин усе ширших кіл українських громадян.
Передбачалося, що активне включення в ринкові механізми відбудеться в ході
сертифікатної (ваучерної) приватизації. Населення одержало державні цінні
папери, які засвідчували право власника на безоплатне одержання в ході
приватизації частини майна державних підприємств, державного земельного та
житлового фондів. Проте сертифікатна приватизація не перетворила мільйони
громадян на реальних власників, рівноправних учасників ринкових відносин.
Незважаючи на те, що сертифікати були іменними, на практиці вони широко
скуповувалися під виглядом утворення холдингових компаній. Замість сподіваного
«народного капіталізму» в українській економіці провідні позиції зайняли
олігархічні клани — фінансово-промислові групи.
Провал сертифікатної приватизації призвів до того, що в Україні
так і не сформувався потужний прошарок дрібних і середніх підприємців.
На 10 тис. населення в Україні припадало 57 малих підприємств.
Такий показник у 10—12 разів нижчий порівняно з країнами розвиненої економіки,
де на 10 тис. мешканців припадає 500—700
підприємств.
Провал «народної приватизації» призвів до того, що більшість
українців вступила в ринкові відносини, продаючи свою робочу силу. Оскільки
високотехнологічні галузі скорочують виробництво, зростає безробіття, то свою
робочу силу населення продає за найнижчими розцінками. Це засвідчує таблиця про
співвідношення між продуктивністю праці та оплатою праці за одну годину у 2000
p., виражене в доларах США.
Підприємства в умовах ринку приймають на роботу насамперед якомога
кваліфікованіших і досвідченіших працівників зі значним стажем роботи. За таких
умов молодим фахівцям важко включитися в ринкові відносини.
Закономірним наслідком запровадження ринкових
відносин є соціальна диференціація — розшарування населення на людей різного
достатку. Для сучасного українського суспільства характерне швидке збагачення
малочисельного вищого класу, усе більше розростання нижчого класу й занадто повільні
темпи формування середнього класу.
Основу вищого класу становлять підприємці,
комерсанти, банкіри, частина управлінців, представники творчої інтелігенції та
ін. Особливістю цього класу є те, що разом із порядними і працьовитими
організаторами виробництва до нього входить і значна кількість тих, хто швидко
розбагатів завдяки нелегітимним прибуткам, переважно за рахунок більшості
знедоленого населення. Вони зміцнюють матеріальне становище завдяки постійній
кризі, хаосу в економіці.
Більшість населення, щонайменше 80 %,
належить до нижчого класу. Ці люди перебувають на межі бідності, маючи на меті
лише фізіологічне виживання. Багато з них утрачають надію на покращення життя.
На жаль, середній клас в Україні перебуває в
стані становлення — до нього можна віднести лише 4—6 % населення. Переважна частина громадян із вищою освітою,
високою кваліфікацією, досвідом продуктивної діяльності, тобто усі ті, хто є
потенційною основою середнього класу, перебувають на межі малозабезпеченості,
бідності, у рядах нижчого класу.
Відсутність середнього класу веде до
економічної, соціальної та політичної слабкості держави. У країнах, де середній
клас становить 70 і більше відсотків населення, він створює щонайменше половину
національного доходу, а решту — великі підприємства, корпорації. Отже,
наявність міцного середнього класу дасть можливість Україні зміцнити економічну
потужність удвічі.
4.
Найавторитетніша міжнародна організація в Європі —
Європейський Союз (ЄС). Він створений заради успішної конкуренції європейських
країн з іншими економічними об’єднаннями та сильними державами насамперед із
групою країн Південно-Східної Азії та США. У його кордонах створений єдиний
ринок, який забезпечив вільний обіг товарів, послуг і капіталів, підкріплений
ще у 2002 р. запровадженням єдиної грошової одиниці — євро (крім Великої
Британії).
У 1997 р. ЄС запровадив режим вільного
переміщення громадян.
Євросоюз прихильно ставиться до перспектив
входження до свого складу України. Підтвердженням цьому стало включення України
в 1993 р. до системи загальних преференцій ЄС. Це дає можливість реалізувати
більшість українських товарів на європейському ринку безмитно чи з мінімальним
митом. Показово, що ЄС не вимагає від української сторони подібних поступок для
своїх товарів.
У 1994 р. Україна першою серед пострадянських
країн уклала з ЄС угоду про партнерство і співробітництво. Нині майже половина
громадян України підтримують ідею вступу України до ЄС. Однак низький рівень
економічного та соціального розвитку країни не дає можливості вести мову про
негайне входження до ЄС. Такий висновок не означає, що Україна не має
можливості поступово рухатися шляхом інтеграції з ЄС.
1 грудня 2005 р. ЄС визнав ринковий статус
української економіки. Це дає змогу Україні укладати угоди про зони вільної
торгівлі, митний союз, установлення безвізового режиму, вільного руху товарів,
послуг, капіталів і робочої сили, входження до зони євро. Утілення в життя цих
угод, зрештою, допоможе Україні набути членство в ЄС.
У лютому 2006 р. США визнали Україну країною
з ринковою економікою. Це дало можливість Україні суттєво просунутися шляхом
входження до Світової організації торгівлі (СОТ). Входження до СОТ було
тривалим 14-річним процесом.
Закордонні відомства України провели
багатосторонні переговори з 52 країнами. Україна мусила також обов’язково
узгодити власне законодавство з нормами і вимогами СОТ. 5 лютого представники
Генеральної ради СОТ підписали протокол про вступ України до СОТ, а 10 квітня
2008 р. цей документ ратифікувала Верховна Рада України. Це створює широкі перспективи
для входження України до системи світового поділу праці, ефективного захисту
своїх економічних інтересів.
На жаль, у більшості випадків вітчизняні
товаровиробники перебувають у програшному становищі на міжнародному ринку.
У той час, як американська та європейська
промисловість постачають на світовий ринок свою кінцеву продукцію — високоточні
машини та прилади, інформаційні й інноваційні товари і послуги, наша держава
може зацікавити закордонних партнерів лише сировиною та напівфабрикатами,
виробництво яких супроводжується погіршенням екологічної ситуації в Україні.
Зберігаючи високий рівень наукового
забезпечення економіки, Україна ще не втратила шансів утвердити себе на
світовому ринку, як високотехнологічна країна. Для цього лише потрібно проводити
реформи, які б зацікавили іноземних і власних інвесторів укладати кошти в
розвиток високотехнологічного виробництва. У цій справі Україна може запозичити
досвід Сінгапуру, Тайваню, Південної Кореї, Гонконгу, Філіппін, Індонезії,
Малайзії, Таїланду та інших країн.
Запитання на закріплення матеріалу
1. Якими
були напрями економічних реформ у другій половині 90-х років?
2. Як
відбувалися процеси залучення населення до ринкових відносин?
3. Які
є основні напрямки інтеграції України у європейський і світовий економічний
простір?