Тема 13. Україна в умовах незалежності

План

1.    Державотворчі процеси: особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні.

2.    Прийняття Конституції України 1996 р.

3.    Суспільно-політичне життя в 90-х роках.

4.    Економічна ситуація в першій половині 90-х років.

1. Визначним етапом державотворчого процесу стало затвердження Верховною Радою державних символів. 16 січня 1992 р. Державним гімном України був затверджений музичний твір «Ще не вмерла України...», написаний в 1863 р. композитором М. Вербицьким на слова П. Чубинського. 28 січня 1992 р. синьо — жовтий прапор було визнано Державним прапором України, а 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України затвердила малий Державний герб України — тризуб. Для побудови суверенної держави необхідно було передусім узаконити правові основи її безпеки. Цей процес розпочала постанова Верховної Ради України «Про 242 військові формування в Україні», ухвалена 24 серпня 1991 р. Важливою віхою в історії військового будівництва стало прийняття 6 грудня  1991 р. Закону України «Про Збройні сипи України», який визначив правові засади реформування армії. Правові гарантії суверенітету України забезпечували Закони України «Про державний кордон України» (листопад 1991 p.), «Про прикордонні війська України» (грудень 1991 p.). Важливе значення мав Указ Президента України Л. Кравчука «Про утворення державного митного комітету України» (грудень 1991 p.).

За ініціативою президента Л. Кравчука Верховна Рада в березні 1992 р. ухвалила Закон України «Про представника Президента України». Ним було встановлено, що представник Президента України є найвищою посадовою особою виконавчої влади — головою місцевої адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. У березні 1993 р. Верховна Рада України внесла зміни та доповнення в Закон України «Про представника Президента України», якими було встановлено, що голови обласних і районних рад є найвищими посадовими особами у своїх областях і районах.

У жовтні 1992 р. Кабінет Міністрів очолив генеральний директор виробничого об’єднання «Південмаш» Л. Кучма.

Важливе значення мало ухвалення в червні 1991 р. Закону України «Про господарські суди». Фундаментальне значення для утвердження правової держави мало прийняття в червні 1992 р. Закону України «Про Конституційний Суд України», основною метою якого було забезпечення конституційної законності та верховенства Конституції України. У грудні 1992 р. був ухвалений Закон України «Про статус суддів», яким були визначені права та обов’язки суддів, порядок їх обрання, гарантії незалежності, недопустимість втручання у діяльність суддів та їхня недоторканність.

2. Після проголошення незалежності України в ній продовжувала діяти Конституція УРСР, прийнята ще в 1978 p., до якої депутати змушені були вносити зміни та доповнення.

Незалежній Україні необхідна була нова конституція. Конституційний процес розпочався ще в 1990 р. Була створена Конституційна комісія, яка в травні 1991 р. подала для обговорення у Верховній Раді Концепцію Основного Закону України. Цей проект передбачав побудову в Україні президентської республіки із всенародними виборами президента. В липні 1992 р. проект Конституції України був готовий до широкого обговорення. Однак серед депутатів не було єдності щодо того, якою повинна бути Україна: парламентською, президентською чи президентсько-парламентською республікою.

Після виборів нового складу Верховної Ради та Президента України з вересня 1994 р. почала працювати Конституційна комісія. У грудні 1994 р. Президент України Л. Кучма подав на розгляд Верховної Ради конституційний закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», який передбачав перетворення України з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку. Однак цей проект не отримав необхідної кількості голосів у Верховній Раді.

Тоді Л. Кучма видав у травні 1995 р. Указ «Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України». Громадяни України мали відповісти на запитання: «Кому Ви довіряєте — Президентові України чи Верховній Раді?» Однак цей референдум не міг відбутися без згоди Верховної Ради. Отже, необхідно було шукати вихід із конституційної кризи. З цією метою між Президентом України та Верховною Радою 8 червня 1995 р. був укладений Конституційний договір. За ним до прийняття нової конституції України органи влади повинні були функціонувати на засадах закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Обговорення проекту Конституції України відбувалося в умовах загостреного протистояння між Президентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради України О. Морозом.

Президент Л. Кучма попередив, що розпустить Верховну Раду, якщо Конституція України не буде прийнята у парламентській залі, наполягав на прийнятті свого варіанта Основного Закону шляхом референдуму.

Останнім етапом суперечливого та довготривалого конституційного процесу стала так звана «конституційна» ніч з 27 на 28 червня 1996 р. Голова Тимчасової комісії з доопрацювання Конституції України М. Сирота читав текст у залі, вислуховував пропозиції, переконував і закликав голосувати. Він простояв за трибуною Верховної Ради понад 15 годин. Конституція України була схвалена. Депутати, які вболівали за долю України, щиро вітали М. Сироту. Його почали називати «героєм конституційної ночі», «батьком української конституції».

3. Після скасування монополії КПРС на владу розпочався перехід від монопартійності до багатопартійності.

В Україні з’явилися нові партії, які збагатили її політичну палітру. У вересні 1991 р. в Донецьку відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України. В основі її ідеології — ринкова економіка. Однак значна частина громадян не готова була до сприйняття ліберальних ідей.

У березні 1992 р. відбулася конференція ОУН, яка трансформувалася у Конгрес українських націоналістів (КУН). Організацію очолила Я. Стецько.

Наприкінці 1992 p. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про перетворення НРУ на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл.

Після заборони компартії України у зв’язку з її участю у державному перевороті частина комуністів заснували Соціалістичну партію України, яку очолив О. Мороз. Виразником інтересів колгоспної верхівки стала Селянська партія України, створена на початку 1992 р.

Був прийнятий Закон України «Про об’єднання громадян» (червень 1992 p.), у якому визначені поняття «політична партія» та «громадська організація». На підставі цього закону в 1993 р. відновила діяльність Комуністична партія України, яку очолив П. Симоненко.

Центристські позиції задекларувала партія Трудовий конгрес України на чолі з А. Матвієнком. Вона виступала за поступове впровадження ринкових відносин.

У східних областях виник Громадянський конгрес України (ГКУ), який висунув ідею створення на основі СНД Євразійського Союзу, виступив за надання російській мові статусу другої державної.

На початку 1995 р. на політичну арену вийшла Соціал-демократична партія (об’єднана). Під її прапорами в різний час виступали політики В. Онопенко,        Л. Кравчук, Є. Марчук, В. Медведчук. У лютому 1996 р. виникла Народно-демократична партія центристського спрямування.

На основі парламентської більшості, що утворилась у Верховній Раді після виборів 2002 p., був сформований уряд на чолі з прем’єр-міністром В. Януковичем, який представляв Партію регіонів України.

Важливим етапом у формуванні партійно-політичної системи стало прийняття у квітні 2001 р. закону «Про політичні партії в Україні». Законом було встановлено, що політичні партії мають право брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування. Політичним партіям гарантувалася свобода опозиційної діяльності.

Напередодні парламентських виборів 2002 р. в Україні налічувалося понад 150 партій, їх кількість постійно змінювалася. Більшість із них була нечисленною. За результатами виборів до Верховної Ради 2006 р. відбувся біполярний розподіл політичного простору: центром одного виступила Партія регіонів, а центром іншого — Блок Юлії Тимошенко (БЮТ).

Участь народу у державотворчих процесах.

У 1993 р. посилилися суперечності між Президентом України та Верховною Радою. На політичну ситуацію вплинув страйк, який розпочався в Донбасі в червні 1993 р. Страйкарі висунули політичні вимога, у тому числі щодо проведення Всеукраїнського референдуму про довіру президентові, парламенту і радам усіх рівнів. Леонід Кравчук, намагаючись знайти вихід із кризового стану, під час виступу у Верховній Раді в середині червня 1993 р. запропонував провести дострокові вибори до Верховної Ради, референдум з питань довіри Президентові України та доцільності посади президента.

Особливість парламентських виборів 27 березня 1994 р. полягала в тому, що кандидати в депутати повинні були набрати понад 50 % голосів виборців із числа тих, хто взяв участь у голосуванні, за умови, що проголосують не менше 50% виборців, унесених до списків. У деяких округах явка виборців була низькою, тому не вдалося обрати всіх депутатів відразу.

Для обрання депутатів, які не пройшли в першому турі, був призначений другий тур. Під час повторного голосування теж не вдалося обрати всіх народних депутатів. Дообрання депутатів в округах, де ніхто з кандидатів не міг набрати понад 50 % голосів, тривало аж до грудня 1994 р. Верховна Рада змушена була відкласти на рік вибори в округах, де ніхто не був обраний. На початок 1995 р. Верховна Рада України була сформована на 90%.

Серед семи кандидатів на посаду Президента України шанс бути обраним мали Л. Кравчук і Л. Кучма. У голосуванні 26 червня 1994 р. взяли участь 70,37 % виборців. Перше місце посів Л. Кравчук (37,68 % голосів), однак у другому турі виборці віддали перевагу Л. Кучмі (52 %).

Новообраний Президент України Леонід Кучма виступив з програмою радикальних реформ, що передбачали докорінну зміну відносин власності.

Новим випробуванням для українського суспільства стали президентські вибори 1999 р. На виборах 31 жовтня 1999 р. найбільше голосів набрав Л. Кучма — 36,5 %, а П. Симоненко — понад 22 %. У другому турі, який відбувся 14 листопада, чинний Президент України переконливо переміг лідера комуністів з результатом 56,3% голосів. Він отримав перевагу в 14 областях України, за нього дружно проголосували виборці в західних областях, які не хотіли допустити до влади комуністів.

Оскільки Л. Кучма проводив свою виборчу кампанію під гаслом внесення змін до Конституції України, він видав указ про проведення референдуму. Всеукраїнський референдум відбувся 16 квітня 2000 р. У Верховній Раді не набралося необхідної кількості голосів для внесення змін до Конституції України відповідно до результатів референдуму. Розгляд цього питання затягнувся. У листопаді 2000 р. в Україні спалахнув «касетний скандал», тому результати референдуму втратили актуальність. Розпочалися акції протесту під гаслом «Україна без Кучми!». Кульмінацією протистояння став багатотисячний мітинг біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві 9 березня 2001 p., де відбулися сутички його учасників з міліцією. Загострення політичної боротьби в березні-квітні 2000 р. спричинило відставку уряду на чолі з прем’єр-міністром В. Ющенком.

Реальний вплив народного волевиявлення на розстановку політичних сил засвідчили вибори до Верховної Ради в березні 2002 р. Інтереси «партії влади» на виборах представляв блок «За єдину Україну», який очолив керівник Адміністрації Президента України В. Литвин. Однак на виборах за списками партій і блоків він отримав лише 11,8% голосів. Перемогу на виборах за партійними списками здобув блок В. Ющенка «Наша Україна» (23,6 % голосів). Третє місце посіли представники Компартії України. За результатами виборів 2002 р. у Верховній Раді України склалася нова розстановка політичних сил.

Найвище піднесення протестних настроїв відбулося під час президентських виборів 2004 р. У першому турі виборів 31 жовтня переміг В. Ющенко, а в другому турі 21 листопада, за даними ЦВК, більше голосів отримав В. Янукович. Однак багато громадян не сприйняли цих результатів і вважали їх сфальсифікованими, що спричинило масові протести в листопаді-грудні 2004 р. На майдані Незалежності в Києві зібралися сотні тисяч громадян. Мирні демонстрації відбувалися під гаслом «Свободу не спинити!». Мітинги були організовані також у багатьох містах України. За таких умов Верховна Рада України на позачерговому засіданні ухвалила постанову, якою визнала вибори такими, що не відповідають реальному волевиявленню людей. У той час, як прихильники В. Ющенка в Центральній і Західній Україні активізували свою діяльність, у м. Сєверодонецьку (Луганська обл.) відбувся з’їзд органів місцевого самоврядування, де зібралися прихильники В. Януковича.

З грудня 2004 р. Верховний суд України скасував результати другого туру виборів і зобов’язав ЦВК призначити повторне голосування. Між владою та опозицією тривали виснажливі переговори, під час яких сторони намагалися знайти вихід із політичної кризи. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада ухвалила рішення про політичну реформу: Україна з президентсько-парламентської республіки повинна була перетворитися на парламентсько-президентську.

Переголосування принесло перемогу Віктору Ющенку. Події, названі «помаранчевою революцією», показали, як населення за певних історичних умов може переходити від пасивного очікування до спроби взяти долю держави у свої руки.

У зв’язку з тим, що з 2006 р. Україна ставала парламентсько-президентською республікою, зростала роль Верховної Ради в суспільно-політичному житті. Тому посилилась увага політичних сил до парламентських виборів, які відбулися         26 березня 2006 р. У них взяли участь 45 політичних партій та блоків. До Верховної Ради України були обрані представники Партії регіонів, БЮТу, «Нашої України», Соціалістичної партії України, Компартії України. Парламентська коаліція в складі Партії регіонів, соціалістів і комуністів висунула на посаду прем’єр-міністра кандидатуру В. Януковича. Розгорнулася боротьба за розширення повноважень парламетсько-урядової більшості та звуження прав президента.

Протистояння між главою держави й законодавчою та виконавчою владою спричинило політичну кризу. Вихід із неї спробували знайти в позачергових виборах до Верховної Ради України, які відбулися 30 вересня 2007 р. Найбільше голосів здобули Партія регіонів, БЮТ, блок «Наша Україна — Народна самооборона» (НУНС), комуністи, блок В. Литвина. Вибори засвідчили певне послаблення політичної активності українського суспільства. Вони також показали територіальний розподіл симпатій виборців: Партія регіонів мала більшу підтримку на півдні та сході країни, а БЮТ і «Наша Україна — Народна самооборона» — у центрі та на заході. Прем’єр-міністром стала Ю. Тимошенко. На діяльності влади негативно позначилося протистояння, що виникло між          В. Ющенком і Ю. Тимошенко, яке загострювалося з наближенням президентських виборів.

У 2008 р. розпочалася світова економічна криза, яка негативно вплинула на соціально-економічну ситуацію в Україні. На тлі погіршення економічної та соціальної ситуації «помаранчеві» втратили підтримку населення.

На президентських виборах 2010 р. за результатами другого туру голосування 7 лютого 2010 р. Президентом України був обраний Віктор Янукович. Він проголосив необхідність масштабних реформ, у тому числі у системі влади.

4. Стан господарства після розпаду СРСР.

Економіка України, керована командно-адміністративною системою, наприкінці 1980-х років становила потужну частину союзної економіки.

За кількісними показниками Україну можна було б визначити як економічно розвинуту країну. Однак за якісними витратами матеріалів, енергії та праці українська економіка суттєво відставала від економік країн з ринковими механізмами господарювання, які довели високу ефективність і соціальну спрямованість.

Насамперед це проявлялося відсутністю приватного сектору. За цим показником Україну того часу не можна порівняти навіть із соціалістичними НДР, Польщею та Угорщиною. Вона характеризувалася повним одержавленням економіки. Підприємства України не вміли працювати в ринкових умовах, вони не займалися закупівлею сировини, устаткування, енергоносіїв. Для них не існувало труднощів щодо збуту готової продукції. Усі ці питання вирішувалися централізовано через Держплан СРСР.

Складовою важкої економічної ситуації стала вкрай складна екологічна ситуація, через яку Україна втрачала 10 % ВВП. До величезних економічних втрат призвела катастрофа на ЧАЕС.

У більшості випадків українські підприємства виготовляли лише окремі деталі, вузли, напівфабрикати, які комплектувалися за межами України. Водночас виготовлення української продукції було можливе за умов постачання необхідних комплектуючих з інших республік. Загалом промисловість України виробляла не більше 20 % кінцевого продукту.

Україна була практично позбавлена банківської та фінансової системи, які б забезпечували кредитування й накопичення фінансів, необхідних для організації виробництва в ринкових умовах.

Спроби реформування економіки.

На початку 1990-х років пропонувалися два варіанти проведення радикальної економічної реформи. Перший полягав у здійсненні перетворень валютно- фінансової та кредитної систем. Планувалося, що українська промисловість, за умов оздоровлення фінансової сфери, збільшить виробництво конкурентоспроможної продукції й успішно просуватиметься на зовнішні ринки. Другий варіант передбачав прискорений розвиток галузей, орієнтованих на ринок. З цією метою планувалося провести конверсію оборонних галузей, створити можливості для вільного обігу товарів, капіталів, трудових і матеріальних ресурсів.

Однак у той час головні дискусії більше стосувалися не змісту реформ, а темпів і глибини їх проведення. Прихильники поступовості проведення реформ брали за зразок тодішній досвід Угорщини, Чехії і Словаччини, а прихильники радикальних економічних перетворень вважали за доцільне використання досвіду Польщі. Однак більшість економістів і політиків наполягали на унікальності українського шляху реформ.

Оскільки ситуація в Україні була кращою, аніж у сусідніх молодих державах, що насамперед стосувалося продовольчого забезпечення, то українська політична верхівка була налаштована на неквапне просування шляхом реформ. Небезпека такого підходу проявилася вже в січні 1992 p., коли Росія розпочала лібералізацію цін. Відтоді українські політики змушені були не стільки проводити послідовні та цілеспрямовані реформи, запозичувати нагромаджений людством досвід, скільки пристосуватися до нагальних і болючих проблем.

Падіння виробництва протягом першої половини 1990-х років.

Лібералізація цін у Росії призвела й до стрімкого зростання цін в Україні. Це було пов’язано насамперед зі зростанням цін на енергоносії. Протягом 1992 р. вартість газу в Україні зросла в 100 разів, а нафти в 300 разів. Це призвело до різкого зростання собівартості продукції, падіння обсягів виробництва. У цьому зв’язку уряд В. Фокіна був змушений у січні 1992 р. лібералізувати ціни, які відразу почали швидко зростати. У цих умовах уряд проводив проінфляційну політику, ознаками чого був величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошова й кредитна емісія, зростання цін, різке зниження реальних доходів населення.

Ця політика призвела до того, що восени 1992 р. в Україні рівень інфляції за місяць становив понад 50 %, що означало початок гіперінфляції (експерти МВФ уважають, що допустимим рівнем інфляції є 40 % на рік). Вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжитку. Протягом 1992 р. вони зросли більше аніж у 30 разів. Обсяги виробництва продукції зменшувалися, як наслідок — із року в рік скорочувався обсяг національного доходу.

У цих важких умовах у жовтні 1992 р. Верховна Рада України затвердила на посаді прем’єр-міністра Л. Кучму, колишнього директора заводу «Південмаш». У листопаді радянський карбованець замінили на купон-карбованець. Важливим засобом економіки Л. Кучма вважав відродження адміністративних засобів управління. На початку 1993 р. прем’єр-міністр отримав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на 6 місяців. Він спробував відновити централізоване управління підприємствами, налагодити систему держзамовлень, запровадити директивні ціни, обмежувати високі доходи. Проте без проведення глибоких ринкових реформ запропонованих заходів виявилося замало. Після деякого сповільнення спаду виробництва інфляція восени 1993 р. досягла 70 % на місяць.

Після відставки Л. Кучми з поста прем’єр-міністра у вересні 1993 р. уряд очолив Президент України Л. Кравчук, обов’язки прем’єр-міністра виконував    Ю. Звягільський. Новий уряд намагався використати два важелі: посилення адміністративного регулювання цін і всієї економіки та підвищення податків.

Податки досягнули абсурдних величин, примушуючи віддавати державі 90 % від заробленого. За таких умов громадяни та підприємці почали приховувати свої доходи. В Україні швидко розвивалася «тіньова» економіка.

Соціальне та економічне становище населення.

Однак економічна криза, пов’язана з переходом до ринкової економіки, спричинила соціальні проблеми.

Середній показник поточного споживання (харчування, транспорт, послуги, ліки, житло) у СНД у 1991 р. знаходився на рівні 1972 р. При цьому частка витрат на харчування становила 40 % бюджету сім’ї. Для порівняння варто зазначити, що в розвинених європейських країнах цей показник не перевищував тоді 18—20 %. У 1992 р. рівень споживання понизився до рівня 1950-х років. Витрати сімейного бюджету на харчування зростали постійно. У малозабезпечених і багатодітних сім’ях витрати на харчування сягнули 90 % їхніх заробітків. При цьому, за тогочасними офіційними даними, вартість набору з 22 найважливіших продуктів харчування на червень 1993 р. становила в середньому 32,5 тис. крб, а мінімальна заробітна плата лише 6900 крб. Разом із тим робітники часто не отримували і цих мізерних грошей. Виплати грошей затримували на кілька місяців, а то й років. Якість життя в першому півріччі 1993 р. погіршилося майже в 6 разів порівняно з 1992 p., а порівняно з 1989 р. — у 17 разів. Тенденція до погіршення спостерігалася й наступного року.

Для людей стало недоступним придбання товарів тривалого вжитку (телевізори, холодильники, пральні машини тощо). Уведення в дію житла в     1993 р. відповідало рівню середини 1950-х років.

Набирало швидких темпів масове збіднення населення: якщо в 1992 р. за межею бідності перебувало 11 % населення, то у 2000 р. — понад 80 %.

Заробітні плати працівників не рятували їх від збіднення. Так, на початку 1993 р. середньомісячний прибуток на одну особу в Україні становив лише         15 дол. США. Для порівняння: у Сербії — 40 дол., Польщі —. 150, Туреччині — 300, Словенії — 400, Португалії — 500, США — 1500 дол.

Сумною реалією тих років стало безробіття. Його масштаби важко визначити через те, що офіційні органи приховували справжні статистичні дані.

Роздержавлення, приватизація та фінансова система України.

Терміни «роздержавлення» і «приватизація» означають один суспільно-економічний процес — передачу державної власності (промислових підприємств, земельних ділянок, банків, транспорту, будівель, культурних цінностей та ін.) у приватне володіння за плату або безкоштовно.

1991 рік був присвячений політичним питанням, підготовці та проведенню грудневого референдуму. У 1992 р. стало очевидним, що державне чиновництво навмисно зволікає з приватизацією. Програму приватизації на 1993 р. парламент не затвердив.

Навесні 1994 р. в Україні розпочалася інтенсивна приватизація. Вона здійснювалася з порушенням принципу соціальної справедливості. Вартість державного майна, що підлягало приватизації, занижувалася, утискувалися права трудових колективів, державну власність часто використовували як приватну тощо. Це викликало в людей зневіру, загострювало соціальне напруження.

Здобувши незалежність, Українська держава продовжувала використовувати грошову одиницю Радянського Союзу — радянський карбованець. Через кризові процеси в економіці він швидко знецінювався. Однак український уряд не міг впливати на курс карбованця, оскільки рішення щодо його емісії приймалися в Москві з огляду на фінансові й економічні потреби Росії.

Прагнучи посилити керованість економіки, 10 січня 1992 р. український уряд першим із країн СНД запровадив тимчасову національну валюту — купон —карбованці багаторазового використання, які в листопаді повністю витіснили з обігу радянські карбованці. Проте неспроможність тимчасової валюти виконувати функцію нагромадження, інші складні економічні обставини зумовлювали подальше розкручування маховика інфляції. Щоб виплачувати заробітну плату працівникам бюджетної сфери, пенсії, стипендії, уряд змушений був друкувати все нові й нові купони. У такий спосіб друкарський верстат «поповнював» дефіцит бюджету (різницю між прибутками і витратами), який досягнув 20 % ВВП. У 1995 р. Національний банк України випустив в обіг купюри номіналом 1 млн. купон-карбованців. Щоб захиститися від галопуючої інфляції, люди міняли купони на долари. Виникала загроза доларизації економіки.

Трудова еміграція.

Економічна скрута перехідного періоду в Україні 1990-х років примусила людей шукати заробітки в країнах Європи та Америки. Лише до Росії щороку на сезонні роботи виїжджали майже 3 млн нелегалів.

Масштабність вимушеної трудової міграції характеризують такі цифри: щодня з України виїжджали майже 500 чоловік. За кордоном шукали заробітків  7-8 млн працездатного населення, тобто кожний шостий-сьомий українець.

Чоловіки працювали на будівництві, заводах, у сільському господарстві. Жінки доглядали хворих, людей похилого віку, дітей, працювали домогосподарками. Загалом емігранти виконували важку та непрестижну роботу. Вони погоджувалися на низьку оплату праці за мірками тих країн, куди вони емігрували, однак високу — за мірками в Україні.

Ті емігранти, які легалізували своє становище, мали змогу, отримавши відпустку, приїздити на батьківщину, бачитися з рідними. Однак більшість емігрантів працювала нелегально.

Трудову міграцію ще називають «круговою». Адже 80 % емігрантів мали намір повернутися на батьківщину, 70 % мали в Україні сім’ї. Своїм першочерговим завданням вони вважали заробіток коштів для купівлі в Україні житла, оплати навчання дітей, започаткування власного бізнесу.

Значний внесок українська трудова еміграція робила в налагодження культурних контактів України з країнами перебування. Фестивалі, дні культури, товари культурного вжитку, створені представниками української діаспори, демонстрували цивілізаційну спільність українського народу з європейськими народами та народами Нового Світу.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    Як проходив конституційний процес? Якими були його результати?

2.    Якими були стартові умови для відродження економіки України після проголошення незалежності?

3.    Які явища були характерними для економічного розвитку України у 1990 – 1994 роках?

4.    Чому на початку 90-х років в Україні збільшилась еміграція?