Тема 12. Відновлення незалежності України та розпад Радянського Союзу (1985—1991 рр.)

План

1.    Причини та початок «перебудови». Політика «прискорення» та її наслідки в Україні.

2.    Стан економіки.

3.    Рівень життя населення. Розгортання страйкового руху.

4.    Гласність і лібералізація. Пожвавлення громадської активності.

1. Друга половина 1980-х років увійшла в історію як період політики «перебудови», яка проводилася комуністичною партією з метою збереження радянської системи. Спочатку термін «перебудова» означав поліпшення управління господарством, але згодом його почали розуміти ширше — як оновлення всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних явищ. Причиною «перебудови» стала суспільна криза, що охопила всі сторони життя.

Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, обраний на цю посаду в березні 1985 p.,виступив на квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС із пропозицією прискорити науково-технічний прогрес, а на цій основі форсувати соціально-економічний розвиток СРСР. У червні 1985 р. він відвідав Київ і Дніпропетровськ із метою підтримки своїх реформ в Україні.

Однією з причин занепаду моралі та розладу економіки вважався алкоголізм, тому в травні 1985 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили постанови про подолання пияцтва й алкоголізму. Була обмежена торгівля алкоголем, у засобах масової інформації розпочалася широка кампанія «за тверезий спосіб життя». З кінофільмів вилучали епізоди, де герої вживали алкоголь. Заохочувалися безалкогольні весілля. Незадоволення населення антиалкогольними заходами спонукало радянське керівництво припинити антиалкогольну кампанію. Однак вона мала й позитивні результати: у 1985-1987 pp. знизився рівень злочинності, зменшилася кількість дорожньо-транспортних пригод.

Наступною кампанією, що розпочалася в травні 1986 p., стала боротьба з так званими нетрудовими доходами, яка здійснювалася в УРСР відповідно до настанов центру. Нетрудовими доходами вважалися не тільки доходи, одержані злочинним шляхом (крадіжка, хабарництво тощо), а й такі, що пов’язані з трудовою діяльністю, яка відбувалася поза державними підприємствами, установами, колгоспами. Це стосувалося, наприклад, кустарно-ремісничих промислів. Боротьба з нетрудовими доходами часто спрямовувалася проти продавців квітів, репетиторів, осіб, які вирощували овочі в теплицях. Варто було водієві автомобіля підвезти пасажира за плату, його вже можна було притягати до відповідальності за нетрудові доходи. Ця кампанія найменше зачепила тих, хто насправді жив на нетрудові доходи. Початок перебудови засвідчив, що адміністративними методами істотно покращити стан економіки неможливо.

У квітні (1985) на пленумі ЦК КПРС М. Горбачов проголосив політику «прискорення» — один із головних напрямів реформ, стратегічний курс партії, що мав на меті якісне перетворення всіх сторін життя. Михайло Горбачов назвав прискорення «ключем» до проблем, які необхідно вирішувати в державі. Оголосивши курс на прискорення, він тим самим визнав відставання СРСР від США та країн Європи. На реалізацію політики «прискорення» були спрямовані рішення XXVII з'їзду КПРС, що відбувся в 1986 р. Він затвердив «Основні напрями економічного та соціального розвитку СРСР на 1986—1990 роки і на період до 2000 року». Прискорення передбачало підвищення темпів економічного зростання, інтенсифікацію виробництва на основі науково-технічного прогресу та структурної перебудови економіки. Планувалося підвищення продуктивності праці у 2,3—2,5 раза. Промисловий потенціал СРСР за 15 років мав збільшитися вдвічі.

В Україні з метою реалізації курсу на прискорення необхідно було у 2—3 рази підвищити темпи оновлення основних виробничих фондів, значно збільшити випуск нових машин, створити технології, які дали б можливість значно підвищити зростання продуктивності праці. Передбачалося розширити використання обчислювальної техніки, робототехнічних пристроїв. Головна роль у переозброєнні народного господарства відводилася машинобудуванню. Планувалося скоротити строки розробки й освоєння нових машин і механізмів у 3—4 рази.

Для виконання Продовольчої програми в 1990 р. налічувалося довести валовий збір зернових в Україні до 52—54 млн. т, значно збільшити виробництво цукрових буряків, соняшнику, овочів, фруктів, м’яса, молока. Збільшення виробництва продукції тваринництва передбачалося за рахунок підвищення продуктивності худоби та птиці на основі випереджувального розвитку кормовиробництва й селекційної роботи.

У січні 1987 р. пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перебудову та кадрову політику партії. Порушення цього питання означало, що партійні керівники сподівалися вирішити соціально-економічні проблеми за допомогою «людського чинника». Уважалося, що стан економіки поліпшиться, якщо на керівні посади призначати досвідчених і чесних людей.

На червневому (1987) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов визнав, що, незважаючи на величезні зусилля, «перебудова» успішно впроваджувалася ще не скрізь.

Отже, політика «прискорення» виявилася неефективною. Практика показала, що без змін у системі суспільних відносин не можливо домогтися значного підвищення темпів економічного зростання.

2. У середині 1980-х років економіка України як складова економіки СРСР перебувала в кризовому стані. На стан економіки негативно вплинули також зовнішні чинники: падіння цін на нафту та природний газ на міжнародному ринку, виснажлива гонка озброєнь, війна в Афганістані. Значні кошти витрачалися на підтримку «братніх» партій і політичних режимів в інших державах.

Був прийнятий закон «Про індивідуальну трудову діяльність громадян СРСР» (листопад 1986 p.), за яким дозволялася індивідуальна трудова діяльність у сфері кустарно-ремісничих промислів, побутового обслуговування населення та інші її види з використанням особистої праці громадян. Індивідуальна трудова діяльність з використанням найманої праці не дозволялася.

Курс на модернізацію соціалістичної економіки був проголошений на пленумі ЦК КПРС у червні 1987 p., який розглядав питання докорінної перебудови управління економікою. Пропонувалося перейти від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму. Планувалося перетворити частину державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні та змішані, а замість централізованого управління впровадити ринкові механізми.

У 1987 р. був прийнятий закон «Про державне підприємство (об'єднання)», який передбачав самостійність промислових підприємств. Було запроваджено державне приймання готової продукції. Так намагалися поліпшити якість продукції адміністративними методами.

Ще однією спробою реформування економіки стало прийняття в 1988 р. закону «Про кооперацію в СРСР», який пов’язував перспективи економічного розвитку з будівництвом соціалізму. Передбачалася трансформація колгоспів у великі кооперативні господарства, розвиток оренди та підряду. Цей закон сприяв розвитку приватного підприємництва в СРСР.

Провідна роль у структурі промислового виробництва належала важкій промисловості: чорній металургії, машинобудуванню, металообробці. Повільно розвивалося точне машинобудування, у тому числі робототехніка. Керівництво УРСР не надавало належного значення розвитку електроніки, що мала провідне значення для науково-технічного прогресу та впровадження високих технологій. У цій галузі Україна відставала від розвинутих країн світу.

Підвищення продуктивності сільського господарства пов’язувалося з комплексною механізацією. З’явилася нова техніка. Головним чинником піднесення продуктивності рослинництва вважалася хімізація. Для внесення добрив і засобів захисту рослин масово використовувалася сільськогосподарська авіація, що призводило до втрат і забруднення довкілля. Продуктивність тваринництва була нижчою, ніж у Європі та США.

Загострення продовольчого питання змушувало партійно-державне керівництво шукати нові підходи до аграрної політики. Ці питання розглядалися на березневому (1989) пленумі ЦК КПРС. Вище партійне керівництво вбачало розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, оренди, кооперативів. Запровадження орендного підряду за умов, коли економічні відносини не змінилися, не привело до якісних змін в аграрному виробництві.

Партійно-державна верхівка втрачала контроль над економікою. Зросла інфляція, збільшився дефіцит державного бюджету. Гроші втрачали свої функції. Поширилися натуральні (бартерні) відносини. Руйнувався ринок товарів народного споживання. Місцеве керівництво вимагало від підприємств виконання насамперед замовлення свого регіону. Планове постачання зривалося, унаслідок чого почали припиняти роботу підприємства союзного підпорядкування. Одночасно з державним сектором з'явилися підприємці, для яких головним стало не виробництво, а продаж товарів за високими цінами з метою отримання найбільшого прибутку.

Отже, унаслідок політики «перебудови» стан економіки погіршився.

3. Рівень життя людей визначався якістю харчування, станом медичного та житлового забезпечення. Для багатьох людей життя в період «перебудови» вимірювалося словом «дефіцит», що означало відсутність або нестачу певних товарів. Дефіцитними стали навіть ті товари, яких раніше було в достатку, — варена ковбаса, розчинна кава, згущене молоко, чай тощо. Дефіцитним став один із головних споживчих товарів — цукор, який в умовах антиалкогольної кампанії масово використовувався для самогоноваріння. З прилавків магазинів зникли кондитерські вироби. Продаж основних товарів обмежувався. Люди змушені були багато годин стояти в чергах, які стали невід’ємною ознакою повсякденного життя. Особливо важко було вистоювати в них людям похилого віку та інвалідам. Часто не всім вистачало товару. Громадяни, які постійно перебували на роботі, узагалі не могли придбати необхідні товари. Усе це негативно впливало на суспільні настрої.

Намагаючись подолати дефіцит товарів, Рада міністрів СРСР у серпні 1988 р. ухвалила постанову «Про невідкладні заходи щодо поліпшення торговельного обслуговування населення», а через місяць таку ж постанову прийняла Рада міністрів Української РСР. Вона зобов’язала місцеві органи влади ліквідувати черги, покінчити з порушеннями й зловживаннями в реалізації дефіцитних товарів. Однак поліпшити якість торговельного обслуговування не вдалося.

Рівень життя залежав від оплати праці, яка в УРСР була в середньому нижчою, аніж у СРСР, та набагато нижчою, аніж у провідних країнах світу.

Складною була житлова проблема. Хоча щорічно заселялося чимало нових будинків, черга на одержання квартир у містах зростала швидше, аніж кількість тих, хто одержував житло. Це було пов’язано, зокрема, з переїздом до міст великої кількості сільських жителів. Хоча в сільській місцевості реалізовувалася програма забезпечення житлом молодих учителів та інших працівників соціальної сфери, сільським жителям доводилося самостійно будувати собі житло.

У зв’язку з погіршенням стану довкілля загострилася проблема охорони здоров’я. Уживалися певні заходи щодо розширення мережі лікарень і поліклінік. У 1985—1990 pp. в УРСР зросла чисельність медичних працівників, однак їхня заробітна плата була вкрай низькою. Недостатнім було забезпечення медикаментами та медичною апаратурою.

Наприкінці 1980-х років заробітна плата робітників, службовців і колгоспників зросла. Однак її підвищення не було забезпечене товарами, гроші знецінилися. Працівникам партійного апарату зарплата була підвищена на 50—100 %. При цьому за ними зберігалися майже всі пільги, які вони мали на той час. Це рішення викликало невдоволення людей.

На якість життя істотно впливав стан довкілля. Екологічна ситуація в Україні постійно погіршувалася, а в другій половині 1980-х років стала загрозливою. У багатьох містах України забруднення повітря перевищувало гранично допустиму концентрацію шкідливих хімічних речовин.

На рівень життя негативно вплинула аварія на ЧАЕС. Наприкінці 1980-х років Україна стала єдиною в СРСР республікою, де смертність населення перевищувала народжуваність. Отже, за основними показниками рівень життя населення знизився.

Яскравою сторінкою в історії України в період «перебудови» став страйк шахтарів улітку 1989 p., який пов’язували з економічними та соціальними труднощами.

Шахти не реконструювалися багато років, високими були частка ручної праці та смертність від нещасних випадків. Робочий день шахтарів часто перевищував тривалість, установлену законом. Не вистачало вагонів для перевезення вугілля, лісоматеріалів для виготовлення кріплень. Страйк шахтарів розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока (м. Макіївка, Донецька обл.). Був створений страйковий комітет, який звернувся до міністра вугільної промисловості СРСР з економічними вимогами. Через кілька днів до них приєдналися гірники інших шахт. Одночасно з економічними вимогами (підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці) лунали й політичні гасла, висловлювалася недовіра лідерам офіційних профспілок і директорам шахт. 22 липня була підписана угода між шахтарями та урядом СРСР, у якій він обіцяв виконати вимоги страйкарів. Делегація шахтарів прибула до м. Москви, де отримала гарантії щодо виконання своїх вимог.

Навесні 1991 р. розпочався новий страйк шахтарів Донбасу, до якого приєдналися робітники деяких інших галузей промисловості. Акцію підтримали вугільні підприємства Львівщини. У середині квітня шахтарі вирушили до Києва, намагаючись надати своєму виступові загальнореспубліканського значення. Вони вимагали виконання угоди, підписаної з урядом СРСР під час страйку 1989 р., у тому числі корегування заробітної плати у зв’язку із зростанням цін, поліпшення пенсійного забезпечення. Звучали й політичні вимоги. 16 квітня в м. Києві був створений республіканський страйковий комітет. Комісія Верховної Ради УРСР та уряд підписали угоду із страйкарями. У травні 1991 р. в м. Павлограді відбулася конференція представників страйкових комітетів, на якій був схвалений проект статуту Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів (ВОСК).

У червні 1991 р. в м. Києві відбувся з’їзд ВОСК, на якому було утворене Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ). З’їзд висунув економічні вимоги й висловився за розпуск КПРС та вихід України із СРСР.

4. Провідним гаслом політики «перебудови» стала гласність, започаткована в 1987 р. після січневого пленуму ЦК КПРС. Її суть — висвітлення в засобах масової інформації та обговорення гострих тем політики, економіки, культури, історії, які раніше були заборонені комуністичною владою. Гласність передбачала поширення інформації про злочини сталінського режиму та мала на меті переконати радянське суспільство і світ, що нове партійне керівництво відкрите й демократичне.

В газетах почали друкувати статті про політичні репресії, голодомор 1932— 1933 pp., боротьбу за незалежність України в 1917—1920 pp. Гласність відкривала шлях до правди про минуле й тогочасне життя.

Політика гласності супроводжувалася лібералізацією суспільного життя. Розпочалося звільнення політв’язнів.

Лібералізація характеризувалася послабленням цензури, тобто контролю офіційної влади за змістом і поширенням друкованої продукції, творів мистецтва. У СРСР здійснювався обов’язковий попередній перегляд усього, що пропонувалося до друку. У 1990 р. цензура в ЗМІ була відмінена, а наступного року припинили діяльність органи, які здійснювали попередній перегляд рукописів. Були відмінені «чистки» бібліотек, тобто вилучення з них літератури, яку влада вважала «ідейно шкідливою».

Став відкритішим доступ до архівних документів, які стосувалися заборонених тем: колективізації, голодомору, репресій.

Помітний вплив на політичне життя в Україні мала XIX Всесоюзна партійна конференція, яка відбулась у червні 1988 р. Конференція започаткувала політичні реформи в СРСР. Згодом Верховна Рада СРСР ухвалила закони, за якими вищим законодавчим органом влади в СРСР став з’їзд народних депутатів. Був змінений порядок проведення виборів. На одне місце могли балотуватися кілька кандидатів. Висунення кандидатів відбувалося на зборах трудових колективів і громадських організацій.

Вибори народних депутатів СРСР відбулися 26 березня 1989 р. Це були перші порівняно вільні вибори в СРСР, які свідчили про початок реальних змін у політичній системі. Комуністична партія здобула на них більшість. Були обрані також представники демократичних сил, які утворили опозиційну до діючої влади міжрегіональну депутатську групу (МДГ). Народні депутати СРСР від України, які входили до складу МДГ, організували Республіканський депутатський клуб. До нього ввійшли Ю. Щербак, В. Яворівський, В. Грищук та інші депутати. Вони виступали за скасування ст. 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС, упровадження в економіку України різних форм власності, укладення нового союзного договору, який передбачав створення «справді добровільного союзу суверенних держав».

У вересні 1989 р. пленум ЦК компартії України, який відбувався за участю М. Горбачова, звільнив В. Щербицького від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано В. Івашка, якого влітку 1990 р. замінив С. Гуренко.

Громадська активність проявлялася в різних формах, однією з яких були масові мітинги. Перший мітинг і демонстрація відбулися в Києві 26 квітня 1988 р. як протест проти замовчування наслідків катастрофи на ЧАЕС. Учасників акції протесту розігнала міліція, а її організатори були заарештовані.

Першою незалежною громадською організацією в радянській Україні став Український культурологічний клуб, заснований у 1987 р. Провідну роль у ньому відігравали колишні політв’язні Є. Сверстюк, С. Набока, О. Шевченко, О. Гейко-Матусевич, В. Шевченко та ін. Влада відмовляла клубові в наданні приміщення для проведення засідань, намагалася дискредитувати в пресі. Клуб проводив засідання на приватних квартирах або під відкритим небом. Для участі в засіданнях приїжджали його представники з багатьох міст України. Улітку 1987 р. відновила діяльність Українська Гельсінська група, перейменована згодом на Українську Гельсінську спілку (УГС). Важливу роль у її відродженні відіграли    В. Чорновіл, Б. і М. Горині та ін. У своїх програмних документах спілка виступала проти монополії КПРС, за передачу влади демократично обраним радам, визнання державного статусу української мови, утворення республіканських збройних сил, відновлення української національної церкви.

На хвилі громадської активності постала потужна громадська організація — Народний рух України (ПРУ) за «перебудову». Його установчий з’їзд відбувся    8-10 вересня 1989 p.

З’їзд заявив про підтримку політики «перебудови». Були прийняті програма і статут Народного руху України за перебудову, головою НРУ обрали відомого українського поета І. Драча. Установчий з’їзд НРУ, виступаючи за відродження української культури та національної свідомості українців, продемонстрував толерантне ставлення до представників інших народів, культурних потреб національних меншин.

У програмних документах зазначалося, що НРУ — це «масовий громадсько- політичний рух», метою якого є побудова в Україні демократичного та гуманного суспільства, створення суверенної Української держави, яка будуватиме свої відносини з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору.

У листопаді 1989 р. на нараді представників неформальних громадських організацій, яка відбулася в м. Києві, був сформований Демократичний блок України.

Демократичний блок України вимагав реального суверенітету України. У грудні 1989 р. він організував мітинги у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Запоріжжі. 21 січня 1990 р. на відзначення Акту злуки УНР і ЗУНР був організований «живий ланцюг».

У лютому 1990 р. відбулися багатотисячні мітинги в Києві, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах.

Активізувався робітничий рух, який набував організаційних форм. У червні 1990 р. у м. Донецьку відбувся Перший з’їзд шахтарів СРСР. Делегати з’їзду, більшість яких були представниками України, висловили незадоволення соціально-економічним становищем, почали висувати політичні вимоги. Шахтарі вимагали відставки діючого уряду і формування уряду народної довіри. У жовтні 1990 р. в Донецьку відбувся Другий з’їзд шахтарів СРСР, на якому було створено незалежну профспілку гірників.

Почали об’єднуватися солдатські матері, прагнучи захистити своїх синів, які постраждали під час служби в радянській армії, та не допустити їхньої участі у вирішенні міжнаціональних конфліктів на Кавказі та Середній Азії.

Активізувався студентський рух. Виникли студентське об’єднання «Громада», Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство, Демократична спілка студентів та інші організації.

На противагу Народному рухові була створена Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову, а «двійником» селянського демократичного руху мала стати Селянська спілка України (ССУ). У вересні 1990 р. відбувся установчий з’їзд ССУ, більшість делегатів якого була членами КПРС, керівниками колгоспів, радгоспів і переробних підприємств.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    Які були причини перебудови? У чому полягала її суть?

2.    Якими були заходи політики «прискорення» та їх наслідки?

3.    Як можна схарактеризувати стан економіки республіки, що склався наприкінці 80-х — початку 90-х років?

4.    Які зміни відбулися в політичній системі СРСР та УРСР?