Тема 11. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-х початок 80-х років ХХ ст.)

План

1.    Освіта. Стан науки: здобутки та проблеми. Розвиток літератури.

2.    Формування опозиційних течій у культурі та реакція на них влади.

3.    Суперечності в розвитку українського мистецтва.

4.    Активізація опозиційного руху в середині 1960-х — на початку 1970-х років. Форми діяльності дисидентів.

 

1. У 19601980-х роках освіта була підпорядкована завданням комуністичного будівництва.

З 1966 р. розпочалося впровадження обов’язкової середньої освіти. До шкільних предметів фізики та біології були включені розділи з кібернетики і генетики, які раніше були заборонені. Вивчалися нові предмети «Суспільствознавство» та «Основи радянської держави і права».

Положення про загальну обов’язкову середню освіту було внесене до Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Однак не всі учні могли успішно опанувати програму, тому їх залишали на другий рік у тому ж класі. З метою досягнення запланованого результату запроваджувалися вечірня та заочна форми навчання.

У 19601980-х роках велике значення надавали трудовому вихованню учнівської молоді, що часто здійснювалось у формі допомоги підприємствам і колгоспам. Трудове навчання та виховання проводили також у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах.

Збільшувалася кількість профтехучилищ, які одночасно зі спеціальністю давали середню освіту. Однак у суспільстві створилися умови, за яких загальноосвітня школа намагалася спрямувати до профтехучилищ учнів, які мали низький рівень знань або ж були схильні до порушення навчальної дисципліни.

Партійно-державне керівництво розуміло, що шкільна освіта не задовольняє потреби суспільства. У цьому зв’язку розпочалася реформа загальноосвітньої та професійної школи, основні напрями якої були схвалені в 1984 р.

У 19601980-х роках школа була засобом зросійщення населення України. КПРС проводила політику «вдосконалення» вивчення російської мови в школах УРСР. Це призвело до того, що в обласних центрах і столиці України переважна більшість шкіл була переведена на російську мову навчання. Зросійщенню української школи сприяла таємна постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР (травень 1983 р.) «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік». Керівництво УРСР відреагувало на цю постанову підвищенням заробітної плати вчителям російської мови на 15 %. У школах із російською мовою навчання учнів звільняли від вивчення української мови за письмовими заявами батьків.

Чимало проблем було у вищій школі. Багато талановитих юнаків і дівчат не могли з першої спроби вступити до вищого навчального закладу. Одночасно з набуттям фахових знань студентам прищеплювали марксистсько-ленінський світогляд. З вищих навчальних закладів витіснялася українська мова.

Невід’ємною частиною студентського життя була участь у будівельних загонах під час літніх канікул, праця на полях і в садах. Саме там відбувалося їхнє трудове загартування та зароблялися перші трудові кошти. Незважаючи на численні проблеми освіти, існує думка, що рівень знань, які 184 надавала радянська школа, перевищував показники багатьох розвинутих країн.

Провідним науковим центром була Академія наук УРСР, підпорядкована Академії наук СРСР. Наукові установи АН УРСР функціонували в Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Львові, Одесі.

Під керівництвом академіка Бориса Патона в 1984 р. було проведене перше у відкритому космосі зварювання, різання і напилення металів.

Важливі наукові здобутки були досягнуті у конструкторському бюро «Південне» (м. Дніпропетровськ). Тут розроблялася ракетно-космічна техніка, тому наукові дослідження та імена вчених, які їх здійснювали, були засекречені. У 19541971 pp. головним конструктором цього конструкторського бюро був Михайло Янгель. Конструкторське бюро «Південне» працювало передусім на оборонну промисловість, через що вище партійне керівництво приділяло йому пильну увагу.

Учені Інституту кібернетики АН УРСР у 1980-х роках розробили швидкодіючі обчислювальні системи. Вражаючим за масштабами був проект створення загальнодержавної автоматизованої системи управління народним господарством.

Важливе значення для України як аграрної держави мали здобутки сільськогосподарської науки. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка Василя Ремесла були виведені нові сорти пшениці.

Одночасно продовжувалося зросійщення української науки. У 1970-х роках більшість наукових праць учених АН УРСР друкували російською мовою.

Усе більше політизувалася історична наука, яка використовувалася як засіб насадження комуністичної свідомості. Історики повинні були обґрунтовувати висунуті партійними ідеологами тези про «зближення націй» аж до їх злиття, про радянський народ як «нову історичну спільність». Однак і за таких умов були вчені, які намагалися правдиво висвітлювати історію України.

Країна ніби знову занурилася в атмосферу страху 1930-х років. Заборонялося вживати термін «український народ», згадувати про голодомор 19321933 pp., голод 1946-1947 pp.,повстання проти радянської влади, національно-визвольні змагання за українську незалежність.

Помітною подією в культурному житті України стало створення «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах. Унікальність цієї праці полягала в тому, що в її написанні, крім професійних істориків, брали участь тисячі місцевих краєзнавців-аматорів. Це видання було важливе для поширення знань про рідний край.

Незважаючи на ідеологічний тиск та різні обмеження, у галузі гуманітарних наук були створені фундаментальні праці: «Українська радянська енциклопедія», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія української літератури», «Історія української мови», «Історія українського мистецтва».

Однак суспільні науки використовувалися передусім для коментування та виправдовування політики партії. Не дозволялося навіть згадувати прізвища науковців, які були репресовані у сталінські часи.

Партія вимагала від митців оспівування комуністичного будівництва й переслідувала тих, хто насмілювався вийти за межі встановлених канонів.

У творчості Павла Загребельного провідною була історична тематика. Різні історичні епохи постають у його романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я Богдан», «Диво». Останній з них присвячений знаменитій Софії Київській, яка постає перед читачем у трьох часових вимірах: час спорудження храму (перша половина XI ст.); роки Другої світової війни,  1960-і роки. Провідна тема твору — людина та мистецтво.

Новими художніми відкриттями збагатилася творчість поета Дмитра Павличка. У збірці «Гранослов» (1968) виразно окреслилася його громадянська позиція. У ній органічно поєдналися філософські проблеми та реалії повсякдення. Радянські ідеологи насторожено зустріли цю збірку. Вагомим є внесок                 Д. Павличка в розвиток поетичної мови. Він показав широкі можливості сонета. У творчості поета 1970-х років вирізняють передусім збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Мелодика віршів Д. Павличка привернула увагу композиторів. Серед найвідоміших пісень, написаних Олександром Білашем на його слова, — «Два кольори», яка стала справді народною.

Новаторством позначена творчість Івана Драча, який у своїй поезії вийшов за межі традиційної образності. У його творчому доробку другої половини 1960-х 1980-х років — поетичні збірки «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «Корінь і крона» (1974), «Шабля і хустина» (1981) та ін. У поемі «Чорнобильська мадонна» (1988) І. Драч порушив проблему катастрофи на ЧАЕС. У творі засуджуються державні діячі, дії яких призвели до трагедії. Його називають поетом-модерністом, який постійно перебуває в пошуку нових образів.

У творчості Бориса Олійника з новою силою зазвучали ідеї народної правди та моралі. Одним із ключових є образ матері («Пісня про матір»). На Чорнобильську катастрофу він відгукнувся поемою «Сім».

Символом національної гідності й творчого подвигу став Василь Стус. Був відрахований з аспірантури за виступ у кінотеатрі «Україна» під час прем’єри кінофільму «Тіні забутих предків». Влада заборонила друкувати його твори, тому збірка поезій «Зимові дерева» вийшла друком за межами України.

В українській літературі цього періоду особливо помітна постать Ліни Костенко, поезії якої користуються великою популярністю і любов’ю читачів. Вершиною її творчості можна вважати історичний роман у віршах «Маруся Чурай», у якому історія України XVII ст. переплітається з особистим життям героїні. Видатним явищем в українській літературі стали збірки поезій                 Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987).

3 великою цікавістю та захопленням сприйняли читачі роман Олеся Гончара «Собор», опублікований у 1968 р. У ньому зображене життя робітничого селища над Дніпром, де зберігся собор, подібний до козацької дерев’яної церкви XVII ст. У своєму творі письменник виступив проти кар’єризму, браконьєрства й національного безпам’ятства, у його романі звучить протест проти руйнування храмів.

Влада переслідувала багатьох письменників і літературознавців за вигаданими звинуваченнями в «націоналізмі» і «антирадянщині». Були виключені зі Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та ін. Зазнав поневірянь автор роману «Меч Арея» І. Білик. Перше видання цього твору вилучили з продажу, автора звільнили з роботи, заборонили друкуватися.

2. У СРСР була сформована одержавлена культура, яка знаходилася під постійним контролем компартії.

Протест проти партійно-державного контролю проявився виникненням опозиційних течій у культурі. Опозиційність українських письменників і митців виявилася у двох напрямах: по-перше, вона була тісно пов’язана з політичним дисидентством; по-друге, опозиційність проявилася як мистецький нонконформізм.

КПРС пильно контролювала кіномистецтво, яке вона вважала важливим засобом комуністичного виховання. В Україні працювали Київська, Одеська та Ялтинська кіностудії художніх фільмів.

Більшість кінофільмів озвучували російською мовою. Отже, кіно було потужним засобом зросійщення України. Однак саме у кіномистецтві почав формуватися напрям, який руйнував канони соцреалізму, — українське поетичне кіно. Цей напрям в українському мистецтві започаткував фільм режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (оператор Ю. Іллєнко), знятий за однойменною повістю М. Коцюбинського.

Фільм створювався під впливом «відлиги» 1960-х років, яка сприймалася як друге українське відродження. Головні ролі виконали талановиті актори Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова.

Яскравим представником українського кіно був Юрій Іллєнко, який дебютував як режисер у фільмі «Криниця для спраглих» (сценарій І. Драча). Фільм заборонили, бо в ньому партійне керівництво виявило «серйозні недоліки», зокрема виявлено «заперечення ідеалів, якими живе народ радянської України.

У сценарії фільму «Звірте свої годинники», який написала Л. Костенко, члени політбюро ЦК побачили «антирадянський присмак»; у сценарії фільму «Київські фрески» (автор сценарію і режисер С. Параджанов) — прагнення «ствердити людську самотність», «душевну безвихідь».

Скарбницю поетичного кіно збагатив фільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1970), відзначений на кінофестивалі в Москві (1971) та Сорренто (1972).

Національне мистецтво заперечувало політику уніфікації культур, пробуджувало національну свідомість, тому влада його переслідувала. Про це свідчить доля хору «Гомін», створеного в 1970 р. музикознавцем-фольклористом Л. Ященком. Керівництво Спілки композиторів України доповіло Київському міськкому КПУ, що репертуар хору обмежується старовинними піснями. Невдовзі Л. Ященко був виключений зі Спілки композиторів України за ідейну незрілість, що нібито веде до націоналістичних перекручень. Після цього хор «Гомін» припинив існування.

Політику заборон щодо української культури ілюструє історія платівки українських колядок, записаних у 1970 р. Після виходу платівки у світ чиновники побачили в ній «крамолу», тому увесь її тираж було знищено.

Реакцією на тематичну, жанрову та художньо-стильову обмеженість соцреалізму було неофіційне мистецтво, яке проявилося в авангардизмі й нонконформізмі. До цього напряму належали одеські художники В. Хрущ,          С. Сичов, Л.Ястреб та ін. У 1967 р. вони організували виставку своїх робіт на паркані Одеського оперного театру, почали проводити «квартирні виставки». Помітний вплив на мистецьке середовище м. Львова мав художник                       К. Звіринський. Він організував на своїй квартирі неофіційну мистецьку школу, яку називали «підпільною академією».

Неприйняття молоддю традиційних естетичних норм проявилося в рок - музиці, яка була частиною молодіжної культури. Своєрідним поєднанням поетичного та музичного мистецтва стала самодіяльна пісня, непідконтрольна владі. Комуністична влада жорстко критикувала нові течії в мистецтві, обмежувала їхній розвиток. Неформальними творчими групами постійно цікавилися партійні та правоохоронні органи, їхні учасники зазнавали переслідувань.

3. У розвитку українського мистецтва спостерігалися суперечливі тенденції: з одного боку, митці мусили виконувати політичне замовлення керівної верхівки, а з іншого — шукали нові художні форми та засоби. Особливо помітною була суперечність між соцреалізмом і свободою творчості.

Розвиток українського мистецтва обмежувався і гальмувався державною політикою, яка проводилася у цій сфері. Діяли репертуарні та художні ради, які могли вилучати твори, що, на їхній погляд, за художній рівнем чи ідейним змістом не відповідали встановленим вимогам. Нерідко долю мистецького твору вирішували чиновники, які не знали мистецтва, не розуміли його природи і значення. Тому розвивалися передусім ті жанри, які не мали виразного національного змісту.

Митці прагнули суспільного визнання, яке вони могли здобути через участь у виставках і поширення своїх творів. Виставкова діяльність у СРСР здійснювалася та контролювалася державними органами. Художники не могли вільно продавати свої твори, бо держава встановила монополію на придбання мистецьких робіт. Кіномистецтво контролював Комітет з кінематографії УРСР, який розглядав і затверджував сценарії художніх, документальних, науково-популярних і навчальних фільмів.

У СРСР митці були об’єднані у творчі спілки. Держава сприяла творчості передусім тих митців, які були членами творчих спілок кінематографістів, композиторів, художників, письменників. Ці спілки вважалися громадськими організаціями, однак насправді вони виконували волю партійно-державного апарату й часто використовувалися для приборкання непокірних. Водночас членство в спілці сприяло обмінові творчими здобутками, давало можливість брати участь у виставках, хоча при цьому обмежувало творчу індивідуальність художника. При спілці функціонував госпрозрахунковий виробничий комбінат, у якому митці могли реалізувати творчі задуми та поліпшити своє матеріальне становище. Члени творчих спілок мали значні привілеї. Застосовуючи тактику заохочень і покарань, партія через творчі спілки контролювала діяльність митців.

«Зближення» і «розквіт» культур народів СРСР мав продемонструвати обмін їхніми культурними надбаннями. Типовими щодо цього були Дні літератури та мистецтва Білорусії в Україні та України в Білорусії, що проводилися в 1970-х роках. Такі заходи справді збагачували знання про творчі досягнення митців інших республік, однак вони також контролювалися й обмежувалися партійними органами. Так, під час гастролей у Києві Білоруського академічного театру ім. Янки Купали влітку 1974 р. до ЦК КПУ надійшла доповідна записка, у якій пропонувалося вилучити з репертуару одну з п’єс на тій підставі, що в ній висміювалися «окремі явища нашого життя».

У 1970-х роках розвинулася й набула популярності українська естрадна музика, основоположником якої став Володимир Івасюк. Він написав понад 100 пісень, більшість яких виконував талановитий співак Назарій Яремчук. Життя автора надзвичайно популярної пісні «Червона рута» обірвалося за трагічних обставин: його знайшли мертвим у лісі під Львовом. Похорон В. Івасюка             22 травня 1979 р. перетворився на масову акцію протесту.

Високого рівня сягнуло українське вокальне мистецтво. Виконавською майстерністю глядачів захоплювали співаки Д. Гнатюк, М. Кондратюк,                Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стефюк.

У репертуарі соліста Київського театру опери і балету Дмитра Гнатюка було понад 40 складних ролей: Остап («Тарас Бульба»), Микола («Наталка Полтавка»), Султан («Запорожець за Дунаєм»), Ігор («Князь Ігор») та ін. У його виконанні звучали популярні пісні того часу: «Рідна мати моя» П. Майбороди, «Два кольори» О. Білаша, «Києве мій» І. Шамо. Цікава творча біографія Анатолія Солов’яненка. Він народився в Донецьку, навчався в політехнічному інституті, одночасно займаючись вокалом. Перебуваючи на стажуванні в Італії, став лауреатом конкурсу «Неаполь проти всіх». Згодом співав у Київському оперному театрі.

Новими творами збагатився український живопис. На цей же час припадає останній період творчості живописця Миколи Глущенка, художні полотна якого здобули європейське визнання. Вважають, що він створив понад 10 тис. картин.

Загальнолюдська тема боротьби добра і зла відображена у творчості української народної художниці, представниці школи «примітивного мистецтва» Марії Примаченко. Розквіт її творчості припадає на початок 1970-х років (картини «Весілля», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує»).

У 1986 р. художниця створила «чорнобильську серію» картин.

Продовжував творчу роботу Василь Касіян — засновник графічної школи, що грунтується на засадах реалізму та народності.

Водночас художники В. Зарецький, А. Горська, Г. Севрук, П. Заливаха намагалися протиставити офіційному мистецтву свій оригінальний стиль.

У мистецькому світі відомі живописні твори Миколи Дерегуса з циклу «Степ», «Похід Святослава», «Голод. 1933 рік», «Портрет дружини в червоному».

Типовим прикладом мистецтва соцреалізму можна вважати картину               І. Тартаковського «Ланка бригади Героя Соціалістичної Праці Г. Сірої».

Помітною подією до 1500-річчя заснування Києва стало відкриття пам’ятника засновникам Києва — братам Кию, Щеку, Хориву та їхній сестрі Либідь. Його автор — скульптор Василь Бородай — був відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка за пам’ятник партизанам - ковпаківцям у          м. Яремчі Івано-Франківської області.

Цікаві мистецькі школи розвивалися в регіонах. Низку пейзажів, портретів, натюрмортів створив один із фундаторів закарпатської школи живопису              Й. Бокшай. У напрямі пейзажного живопису творив закарпатський художник      А. Кашшай («Карпатський краєвид», «Везуть дрова», «Свіжий день»).

4. У середині 1960-х років активізувався опозиційний рух.

Опозиційний рух викликав занепокоєння Кремля. Намагаючись не допустити його поширення, радянська владна верхівка в 1965 р. звинуватила десятки людей в антидержавній діяльності — розпочалися арешти інакодумців.

Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. було заарештовано кілька десятків представників молодої творчої та наукової інтелігенції. Серед них — літературний критик І. Світличний, мистецтвознавець Б. Горинь, художник         О. Заливаха, літературознавець М. Косів, історик В. Мороз та ін.

Восени 1965 р. в новому столичному кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Перед початком сеансу відбулася творча зустріч режисера та кінокритиків із глядачами. Після прем’єри на сцену вийшов літературний критик І. Дзюба. Він сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами й став називати імена заарештованих. Його підтримали В. Чорновіл і В. Стус. Це був перший відкритий виступ української інтелігенції проти арештів.

У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради міністрів УРСР В. Щербицького. У листі зазначалося, що національно-політичне становище України не відповідає її державному статусові, зафіксованому в конституції, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу, що не можна вдаватися до репресій щодо людей, які висловлюють свої погляди. До листа він додав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій викрив політику придушення національно-культурних потреб українського народу.

Ті, хто найактивніше захищав заарештованих, самі зазнали репресій. їх виключали з вищих навчальних закладів й аспірантури (В. Стус), звільняли з роботи (М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Кириченко), відмовляли в захисті підготовлених дисертаційних робіт (Є. Пронюк), забороняли друкуватися. Репресії ще раз засвідчили тоталітарний антиукраїнський характер влади в Україні.

Судові процеси над учасниками опозиційного руху розпочались у січні    1966 р. Перший процес відбувся в Луцьку, де на відкритому засіданні обласний суд розглянув справу В. Мороза і Д. Іващенка, звинувачених у проведенні націоналістичної агітації та пропаганди.

В Івано-Франківську відбулися судові процеси над учителем М. Озерним і художником О. Заливахою, а в березні 1966 р. — у Києві та Львові. У середині квітня 1966 р. політичні процеси завершилися закритим судом над М. Осадчим, М. Зваричевською і братами М. і Б. Горинями у Львові. На цей процес приїхали з Києва І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний та В. Чорновіл. В’ячеслав Чорновіл описав судові процеси перших місяців 1966 р. в книжці «Правосуддя чи рецидиви терору?». Вона була надіслана П. Шелесту, голові Верховного суду УРСР, письменникам О. Гончару, А. Малишку, М. Стельмаху та ін. Книжка була перекладена російською мовою та надіслана до ЦК КПРС і московським дисидентам.

У документальній збірці «Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)», написаній у 1967 p., В. Чорновіл оприлюднив матеріали про заарештованих шістдесятників у 1965 р. Ця книжка була надрукована за кордоном, завдяки чому міжнародна громадськість дізналася про політичні переслідування в СРСР.

Інтелігенція та студенти, які стали на захист української культури, почали збиратися в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку. 22 травня 1966 р. там зібралося майже 150 осіб. Цей день був вибраний не випадково: саме в травні 1961 р. труну з тілом Кобзаря привезли до Києва, а звідти до Канева, де 10 (22) травня поета поховали на Чернечій горі. У маніфестації 22 травня 1966 р. брали участь            А. Горська, І. Світличний, В. Лобкота ін. Звучали вірші Т. Шевченка, В. Симоненка, Л. Костенко.

Наступного року, незважаючи на «роз’яснювальну роботу», яку правоохоронні органи провели серед інтелігенції та студентів, біля пам’ятника зібралося ще більше людей. Увечері міліція заарештувала кількох учасників маніфестації. Майже 300 чоловік попрямували до будинку ЦК КПУ з вимогою звільнити заарештованих. Міліція спробувала розігнати демонстрантів водометами, але марно.

Будинок ЦК КПУ оточили вантажними автомобілями. Протистояння тривало майже до ранку.

У березні 1966 р. на адресу XXIII з’їзду КПРС надійшов меморандум Українського національного фронту (УНФ) з вимогами припинити зросійщення населення України та переслідування української інтелігенції. В активі УНФ перебувало майже 200 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Донецької та інших областей. Його метою була агітація за вихід України із СРСР та створення самостійної демократичної держави. До складу УНФ входили          З. Красівський, І. Губка, Г. Прокопович, М. Качур, Т. Ільницький та ін. Незважаючи на те, що УНФ проводив лише агітаційну діяльність, керівники цієї організації були засуджені на максимальні строки ув’язнення.

Комуністична влада прагнула всіма засобами припинити опозиційний рух. Працівники КДБ проводили профілактичні бесіди з молодими поетами, у віршах яких виявляли «націоналістичні» погляди. Вони також пильно стежили за поширенням «антирадянських» матеріалів. Під нагляд потрапляли громадяни, які давали іншим читати матеріали «шкідливого» змісту. Редактора газети з               м. Дніпродзержинська В. Сіренка виключили з партії «за читання серед трудящих і молоді ідеологічно шкідливих віршів». Його неодноразово викликали на бесіди до правоохоронних органів, на квартирі провели три обшуки, під час яких вилучили рукописи творів, листи, статті, магнітофонні записи.

Одна з характерних рис опозиційного руху — взаємна підтримка його учасників. На захист заарештованих друзів рішуче стала художниця Алла Горська. Вона надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів, подала клопотання на захист художника О. Заливахи. Ця мужня жінка морально й матеріально підтримувала родини політв’язнів. У вересні 1967 р. на процесі         В. Чорновола у Львові А. Горська з групою киян висловила протест проти незаконного ведення суду, а наступного року підписала «Лист - протест 139» на ім’я керівників партії та держави з вимогою припинити незаконні процеси. Її викликали на допит у справі В. Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. 28 листопада 1970 р. А. Горську було вбито в м. Василькові за нез’ясованих обставин. Її похорон перетворився на мітинг протесту.

Новою віхою опозиційного руху став журнал «Український вісник» (головний редактор — В. Чорновіл), який почав виходити друком у січні 1970 р.

У червні 1971 р. ЦК КПРС ухвалив таємну постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», а в липні 1971 р. була прийнята аналогічна постанова ЦК КПУ. У ній найнебезпечнішими називалися такі праці: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Серед снігів» і «Хроніка опору» В. Мороза, «Лихо з розуму» і «66 запитань і зауваг інтернаціоналістові» В. Чорновола, «Собор у риштуванні» і «На свято жінки» Є. Сверстюка.

Протягом січня 1972 р. за звинуваченнями в шпигунській діяльності заарештували В. Чорновола, І. Геля, С. Шабатуру, М. Осадчого, І. Світличного,  Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса, а у квітні цього ж року І. Дзюбу. Влада жорстоко придушувала виступи діячів, які протестували проти арештів. Коли відомий український перекладач М. Лукаш звернувся до влади з пропозицією звільнити І. Дзюбу й посадити до в’язниці його, він був позбавлений роботи в редакції журналу «Всесвіт» із погрозою примусового лікування в психіатричній лікарні. У ті роки КДБ активно використовував ці медичні заклади для боротьби з дисидентським рухом.

1 серпня 1975 р. Радянський Союз підписав Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Це означало, що Кремль формально погоджувався з нормами про дотримання прав людини та визнавав політичні свободи. Отже, порушення цих прав означало, що СРСР не виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання. Спираючись на міжнародні гарантії, дисиденти почали відкрито відстоювати права та свободи громадян. У травні 1976 р. академік А. Сахаров скликав прес-конференцію, на якій оголосив про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Вона мала намір отримувати від громадян інформацію про порушення цих статей і ознайомлювати з нею громадськість та уряди країн-учасниць Гельсінської наради.

У листопаді 1976 р. утворилася Українська Гельсінська група (УГГ). Її засновниками стали письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор                     П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська, М. Руденко. Хоча правозахисники діяли легально, комуністична влада намагалася притягнути їх до кримінальної відповідальності. З метою фальшування справ їм підкидали зброю, американські долари тощо. У січні 1977 р. заарештували О. Тихого і М. Руденка. Донецький обласний суд засудив О. Тихого до 10 років таборів і 5 років заслання. Інваліда війни М. Руденка засудили па 7 років таборів і 5 років заслання. У липні 1978 р. був засуджений Л. Лук’яненко на 10 років таборів і 5 років заслання. Незважаючи на ці розправи, УГГ поповнювалася новими правозахисниками. Про належність до групи заявили ув’язнені дисиденти В. Чорновіл, О. Попович,         В. Ромашок, С. Шабатура, Д. Шумук, Ю. Шухевич.

Опозиціонери-дисиденти відрізнялися від революціонерів тим, що вони не закликали до насильства та не застосовували насильницькі методи. Дисиденти намагалися боротись у рамках чинних законів.

Поширеною формою діяльності дисидентів були письмові звернення (листи) керівникам УРСР і СРСР.

Свої звернення дисиденти направляли не тільки керівництву держави, а й оприлюднювали через зарубіжні засоби інформації. Так, текст згаданого листа прозвучав на хвилях радіостанції «Свобода», яка вважалася тоді ворожою.

Популярною діяльністю дисидентів був «самвидав». Дисиденти створювали підпільні групи та організації, розповсюджували листівки, виступали на різних зібраннях, похоронах однодумців. Вони також використовували трибуну відкритих судових процесів для захисту громадянських прав і критики радянської влади. В ув’язненні дисиденти не припиняли боротьбу з комуністичним режимом. З таборів вони передавали на волю свої твори та документи, повідомляли про стан засуджених, оголошували протестні голодування, не виходили на роботу.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    Які явища були характерні для розвитку науки, освіти, літератури у другій половині 60-х – на початку 80-х років?

2.    У чому проявилося піднесення дисидентського руху у другій половині 60-х – на початку 70-х років?

3.    Які напрями визначились в опозиційному русі?

4.    Які були форми і методи дисидентського руху в 70-х – 80-х роках?